Текст книги "У пошуках братів по розуму"

Автор книги: Анатолій Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

БІБЛІОТЕКА «ПЕРЦЯ»

Анатолій ШЕВЧЕНКО

У ПОШУКАХ БРАТІВ ПО РОЗУМУ

(Пристрасті людські)

ІЛЮСТРАЦІЇ К. ЗАРУБИ

КИЇВ. ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА УКРАЇНА»

1985

Дружній шарж

ПРИРОДА БЕРЕ СВОЄ!..

Дехто – і то люди, зважте, цілком серйозні! – твердить, що гумористи просто так собі ні сіло, ні впало, на світі не беруться, що гумористом народитися треба. У зв'язку з цим витикається одне питаннячко: чому ж тоді народившись у 1932 році, Анатолій Шевченко тільки тепер, року 1985, видає оце свою першу книжку гумору?!

На це були, звичайно, причини. Одразу ж по народженні Анатолій лише тому за гумор не засів, що поставив собі за мету спершу до стільця, а потім і до стола дорости, аби могти по-справжньому за це серйозне діло засісти. Бо писати «на коліні», як це дехто, бува, на шкоду справі практикує, – такого за ним зроду не велося. Коли ж по двох роках почав уже пробувати самостійно на стілець видряпуватися, довелося в мандри вирушати – із села Софіївки, що на Дніпропетровщині, перемандрував разом із батьками до Кривого Рога. Тут на руднику ім. Кірова успішно закінчив почату іще в селі справу – виріс. А заодно й середню школу закінчив. По цьому з шкільної парти пересів на студентську – вчився на філфаку Київського університету. А далі – роки журналістської роботи, з яких десять останніх працює на посаді редактора відділу журналу «Українська мова і література в школі»; крім того виступав у пресі як критик, в 1967 році видав книжку оповідань і нарисів «Червоні коні», а там настала черга й інших книжок, а там...

Одне слово, самі розумієте, що за усім цим просто ніколи було серйозно за гумор засісти...

Але природа все-таки брала своє: час од часу друком з'являлися його літературні фейлетони, аж поки нарешті не дійшло й до гуморесок. Сам Анатолій Якович пояснює це 'так: «Від літературних фейлетонів легко перейшов на гуморески. Писав їх здебільшого тоді, коли було скрутно – в такий спосіб знаходив душевну рівновагу».

Значить, правду кажуть, що нема лиха без добра: це ж виходить, що якби не оте «скрутно», то (аж страшно подумати!), будучи уродженим гумористом, у чім ви й самі тепер можете переконатися, Анатолій Шевченко міг би за гуморески й не взятися?!.

Але, гадаємо, цього все-таки не сталося б – природа все одно дала б про себе знати.

Хай же вона дає йому наснагу іще не для одної ве< селої книжки!

Дм. МОЛЯКЕВИЧ.

ПРИСТРАСТІ КОСМІЧНІ

ЛИСТ ІНОПЛАНЕТЯНИНА ДО ЗЕМЛЯНИНА

Дорогий друже Петю!

Ти, мабуть, чув, що мене пришельці з космосу забрали на свою «тарілку» й вивезли з собою. Дякуй жінці, бо якби вона тоді не потягла тебе із скверика додому, був би й ти тут. Я, як завжди, напівлежав на лавочці, нікого не чіпав, та раптом хтось почав мене торсати, ляскати по обличчю. Я розплющив очі і побачив біля себе якихось фантастичних істот. Трохи віддалік стояла «тарілка», вже заведена. Я хотів був щось сказати, як вони підхопили мене за руки-ноги й понесли, потім прикрили обличчя ганчіркою – і я ніби провалився. Пам'ятаю тільки, щось шпигонуло в ніс – таке, як нашатир.

Коли отямився, нічого не міг зрозуміти. Спитав: «Де я?» Кажуть (по-нашому): «На іншій планеті». І справді: тут багато такого, що зовсім не схоже на наше земне життя. Планета ця невелика, вся обгороджена високим муром. її мешканці ходять у всьому білому, а мене одягли в смугастий халат – мабуть, щоб легше було відрізняти од своїх. Виходити за мур не можна, бо там уже відкритий космос – так пояснив один з їхніх. Що характерно: нема жодного магазину чи кіоска. Хоч куди поткнешся, – скрізь написано «Кабінет». (Пам'ятаєш, ми пили вино з такою назвою, Микола-аристократ з другого під'їзду припер).

І ще мене вразила гостинність тутешніх жителів. Коли я оговтався, завели мене до одного з таких кабінетів. Тут я, Петю, пошкодував, що тебе не було поруч. Уявляєш: довжелезний стіл, метрів зо три, і весь заставлений пляшками, причому нашими, земними – і «Пшенична», і «Екстра», і «Чернігівська», і «Сибірська», і «Житомирська», і навіть «Горілка з перцем» (я подумав: оце через те у нас її тепер не знайдеш – усю сюди вивозять). Тут же огірочки малосольні і – не повіриш! – банка розсолу. Ну, я розхвилювався, хотів був полізти в кишені, а їх же в халаті чортма. Та вони чемно так, лагідно кажуть, причому знову по-нашому: «Не турбуйтеся, у нас безкоштовно, пийте, скільки душа прийме». От, думаю, живуть! Я два фужери одним духом ковтнув —спочатку «Пшеничної», а потім – з перцем. І питаю: «А шмурдяка у вас часом нема?» Що тут скоїлося! Вони оточили мене, всі з блокнотиками – просять: «Поясніть, будь ласка, що це таке». Е-е, думаю, хоч і подейкують, що ви навіть вищі за розвитком од нас, але теж не все знаєте. Я їм розтлумачив: шмурдяк – це загальна назва всіх дешевих вин на Землі: «Білого міцного», «Плодоягідного», «Лиманського» тощо. Вони аж язиками прицмокували – сподобалося, видать. І відтоді мене інакше й не кличуть: «Федір Шмурдяк, у кабінет такии-то».

Але, дорогий Петю, не пішло мені тоді це питво. Як почало нудити – душу вивертало кілька днів. І досі гикаю. Це, пояснили, у мене організм важко пристосовується до нових умов – у них тут зовсім інша атмосфера.

І ще одним спостереженням хочу поділитися з тобою. Про нас у конторі що казали? І відсталі ми, і сякі-такі. А тут, коли обстежили мене, одностайно заявили: прогресуючий. Не такі ми вже погані, як там, на Землі, про нас думають!

На цьому буду кінчати. Скучив за тобою, друже, і навіть за жінкою. Все ж таки вдома краще. Люби, Петю, нашу Землю й не тиняйся по скверах, коли гудеш, як телеграфний стовп. Твій друг Федір Шмурдяк,

P. S. Оце тільки-но дізнався, як називається ця планета: Глеваха[1]1
  Глеваха – селище під Києвом, де міститься лікарня для алкоголіків.


[Закрыть]. Щось ніби знайоме, а згадати не можу.

______________________

У ПОШУКАХ БРАТІВ ПО РОЗУМУ

Вичитавши в одній науково-популярній книжці з серії «Люди і космос» думку про те, що пошук позаземних цивілізацій, братів по розуму – справа кожного землянина, скромний службовець Петро Федорович піл час наради у завідуючого відділом дуже замислився над цією проблемою. А що – він теж може зробити свій внесок у науку. Якщо це справа кожного, то, виходить, і його. Дарма, що він не спеціаліст з астрономії і взагалі не вчений. Он Свіфт також не був ніяким спеціалістом, а тільки письменником і все ж зумів передбачити, що у Марса є два супутники...

Петра Федоровича ще з дитинства страшенно інтригували всілякі повідомлення про те, що нашу Землю час од часу відвідують пришельці з інших світів. Але от біда: ніхто не може, як кажуть, застукати їх на гарячому і ввійти з ними в безпосередній контакт.

І враз Петра Федоровича щось ніби підкинуло, в нього аж у грудях похололо. «Еврика!», – ледь не вигукнув він, але вчасно стримався. Могло ж бути, що він уже давно й не раз зустрічався з космічними пришельцями, але просто не надавав цьому значення. Та от навіть позавчора, в гастрономі, коли стояв у черзі за ліверною ковбасою, якийсь дивний чолов'яга весь час галасував і повторював: «Я думав, що тут краще, що тут порядок... Якби знав – і не летів би. У нас такого давно нема... » Де це «в нас»? Га? «І не летів би» – звідки? Ну, що було спитати: а хто ви, шановний?.. Ех, телепень!

Він перебирав у пам'яті різні випадки зі свого життя і дедалі більше переконувався, що пришельців із космосу аж кишить на Землі. Ну, ось узяти хоч би його безпосереднього начальника Миколу Дмитровича. Він же взагалі на нормальну земну людину не схожий. Як увійде в раж, завжди кричить одне й те ж: «Коли я був там, – і пальцем у стелю показує, – я на всіх плював». Або власна дружина. Вона хоч і каже, що народилася й виросла на Полтавщині, але такі коники викидає, що ніякими земними законами не поясниш. Ось уже років із десять у нього таке враження, що вона втягує його в «чорну дірку», про яку так багато пишуть нині астрофізики... Уже й з міліції приходили, розпитували про її спосіб життя... А який, до біса, той спосіб? Ночами десь пропадає, а прийде під ранок, ляже й довго не спить, сама собі всміхається. Якось запитав у неї, де була, вона зневажливо кинула: «Мовчи, абориген нещасний». Це він – абориген, а вона тоді хто? Ясно, з пришельців…

А що вже казати про сусіда – той взагалі точну інформацію видає. Як він раніше цього не зауважив? Коли нап'ється, виходить у коридор і співає: «Ми-и діти га-а-лактики... » Правду кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці.

Усе, поклав собі Петро Федорович, – за першої ж нагоди зайду з ними в контакт. Щоправда, одного разу він спробував був порозумітися з подібними типами (тепер він упевнений, що то були пришельці), але нічого і того не вийшло. Якось під сьому годину забіг до магазину горілчаних виробів. Натовп там зібрався, як на стадіоні. Усі збуджені, очі горять якимсь неземним вогнем. Розмовляють явно закодованою мовою: «кранти», «вріжемо», «булди», «гоп-стоп», «чувак», «лтп». Видно, в них одне слово означає більше, ніж у нас ціле речення. Він підійшов до одного з них, що стояв ближче до віконця, й пошепки попросив: «Візьміть і мене до своєї компанії». Той тільки презирливо процідив крізь зуби: «Злиняй, у нас команда вже сформована». Невже вони так далеко зайшли в своєму розвитку, що й спілкуватися з нами, аборигенами, не хочуть?

Заглиблений у свої космічні роздуми, Петро Федорович не одразу збагнув, що до нього звертається начальник. Микола Дмитрович вичікувально й пильно дивився на свого підлеглого. Відтак показав на якийсь папірець, що лежав перед ним, і закричав: «Коли я був там... ».

Петро Федорович, радісно вигукнувши фальцетом: «Брате по розуму!», – кинувся йому на шию.

_________________

СИГНАЛ ІЗ ВСЕСВІТУ

Радіоаматором Петро Федорович став через ту ж таки космогонію. Не дають йому спокійно спати думки про всілякі туманності Андромеди, НЛО, позаземні цивілізації. Так кортить одержати вісточку з тих далеких світів...

І ось, нарешті, щось засвітилося в цьому темному лабіринті. Уже кілька місяців він своїм короткохвильовим приймачем у один і той же час ранніми ранками ловить однотипні сигнали. Не інакше як звідти – з космосу сигналять... Резонно розміркувавши, що в основі всієї світобудови лежать закони математики, Петро Федорович вирішив радіосигнали перевести на мову цифр. Це йому вдалося досить легко. Але ж як тепер прочитати ці цифри? Яка в них закладена інформація?

Довго сушив голову над цим питанням наш герой, аж врешті його осяяло. Спочатку він під кожну цифру підставив літери латинської абетки – подумав, що там, у космосі, очевидно ж знають, що найпоширеніші мови на Землі мають латинський алфавіт. Склалося речення. Спробував прочитати – нічого не вийшло. Показав знайомому поліглоту. Той аж скипів. Сказав: «Ти що – за ідіота мене маєш чи сам ідіот? Де це ти взяв цю абракадабру?» – «Ага, так я тобі й скажу, – подумав Петро Федорович. – Нічого, он давньоєгипетські ієрогліфи теж здавалися абракадаброю, поки за них не взявся Шампольйон... »

Але невдачі не могли зупинити Петра Федоровича. Він був чоловік наполегливий і послідовний. А що, подумав він, як узяти нашу кирилицю – коли вони там такі розумні, то напевне і її знають...

Вже перші цифри заговорили до болю знайомими словами: «Чи правда, що, . , » У Петра Федоровича аж мурахи побігли по спині, а серце загупало так, що в голові злегка запаморочилося. Знайшов! Знайшов ключ! Та коли дочитав до кінця все речення, мало не впав; «Чи правда, – волали з космосу брати по розуму, – що у вас теж зникло з продажу плодоягідне?, , »

Виходить, у всьому Всесвіті нема вже його улюбленого напою... Петрові Федоровичу стало страшно. І він заплакав.

_______________________

ПРИСТРАСТІ ПОБУТОВІ

ПЕНСІЙНИЙ ВІК

Начальник шахти, молодий, ставний чоловік, років тридцяти п'яти, з великою кучмою чорного волосся на голові, у модних димчастих окулярах, наказав секретарці нікого до нього не впускати. Всадовив навпроти свого столу робітника з шахтного побутового комбінату й, долаючи внутрішню напругу, сказав:

– Ну що, Гавриловичу, настав час прощатися нам?..

– А ти що – кудись їдеш? – примруживши сірі, під кошлатими бровами очі, спитав Гаврилович.

– Та ні, – усміхнувся начальник. – Але ж пора вам про відпочинок, заслужений, подумати – чи не так?

– Ось ти й думай, а мені ніколи, – похмуро відповів старий.

– Так-то воно так, але ж роки своє беруть – уже ж за сімдесят...

– Сімдесят три, – уточнив Гаврилович.

– Ну от бачите... Ви славно потрудилися за свій вік, вважайте, півстоліття на посту...

– П'ятдесят п'ять, – знову уточнив старий.

– Прекрасно! Так що маєте повне право відпочивати…

– Це – безвременно, – сказав Гаврилович.

– Що? Що? – отетерів начальник.

Річ у тім, що Гаврилович оце слово «безвременно» вичитав у своїй улюбленій газеті «Труд» у розділі некрологів. Спитав у сина, що воно означає. Той пояснив: мовляв, людина ще могла жити й працювати, але передчасно вмерла.

– Безвременно, кажу, – повторив старий. – Я ще можу жити й працювати…

– Та живіть собі на здоров'я, – щиро сказав начальник. – Сто літ живіть, але ж зізнайтеся: вже й хвороби діймають, зір притупився?..

– Зір? – аж скинувся Гаврилович. – Ану прочитай, що ото в тебе там на стіні написано...

Начальник подивився, мгукиув, узяв із шухляди інші окуляри, приставив до очей, потім одвів далі, але тільки руками розвів.

– А там написано: «Слава ветеранам нашої шахти!» Про кого це – про мене чи про тебе?

– Та про вас, про вас, – ніяково відповів начальник. – Але ж скажіть, хіба у вас не болять руки, ноги, поперек?

Старий підсунувся ближче до столу.

– Ану давай руку – хто кого переважить... Ні, ні, лікоть до ліктя... Ось так.

Начальник, недавній спортсмен, зверхньо посміхаючись, почав змагатися. Але тут же відчув, що рука старого стоїть міцно, як паля в мосту. Йому замлоїло в грудях, за якусь хвилину крапельки поту зрадливо окропили чоло. Відтак щось хряснуло в зап'ясті, і він знесилено опустив руку... Перед очима попливли кола...

– Ідіть, Гавриловичу, працюйте, хай вам біс, – знеможемо мовив начальник.

Старий підвівся.

– Я ж казав, що безвременно, – і, сплеснувши долонями, а потім ударивши руками себе по животу й стегнах, Гаврилович вихилясам пішов із кабінету.

Начальник ковтав валідол.

__________________

«КІНА НЕ БУДЕ... »

– Чуєш, батьку, поки молодята наші сплять і гостей ще не принесло, давай подивимося кіно – інтересно: це ж і я там є, і ти, і всі запрошені...

Батьки молодого завісили вікна, розіп'яли на стіні простирадло й усілися дивитися кіноролик, що його в перший день весілля зняв «по договору» оператор із обласного центру. Він же й демонстрував свою роботу.

Попливли перші кадри. Урочиста церемонія реєстрації шлюбу, кавалькада легкових машин у барвистих стрічках із голими пластмасовими діточками на капоті, весільна учта на подвір'ї батьків молодого...

– Та й ловко ж як, та гарно, ой, господи милосердний, – не стрималася жінка. – Нам колись таке й не снилося...

– Атож, атож, – погодився чоловік. – Буде що згадувать, та й діткам своїм покажуть...

Кінокамера повільно пройшла по столах, уважно фіксуючи напої та наїдки – в хаті аж запахло всією тією розкішшю.

– Ікра червона, – вгадав чоловік.

– А це чорна, – докинула жінка.

– Сервілат кооперативний, – констатував чоловік.

– Кров'яночка з нашого кабанчика, – проковтнула слину жінка. – А поросятко, диви, як живе...

– Не живе, а запечене, – поправив чоловік.

– Не гірше, як у людей, – пригорнулася жінка до чоловіка. —Не стидно буде...

– Да, не вдарили лицем у грязь, не вдарили...

– А це що? – враз насторожилася жінка. – Батьку, батьку, —штовхнула під бік, – ти поглянь лишень, куди це дивицця наша невісточка?.. Ще й підморгнула! Господи! Отому шибайголові – Варчиному Івану... І ще раз... А він... патлатий... посміхається! Недарма казали, що в них щось було...

– Тихше, дурна, – показав чоловік очима на оператора. —Дивись, краще, як танцюють.

– О, і тут Іван із нашою... Боже, – знову зарепетувала жінка. – Де ж ото його руки?! Непристойно ж!! А вона... смієцця!.. Безсовісні. Іди, старий, буди... Що ж це за життя в них буде?!

– Та сиди ти! Додивимось, може, ще щось ін-те-рес-ие покажуть...

Тут саме наспів перепій – час, коли випивають за здоров'я молодих і підносять їм подарунки. У кадрі з'явилася величезна порожня миска, відтак чоловік, пов'язаний рушником через плече. Чоловік, обходячи столи, зупинявся перед кожним гостем, той перехиляв чарку й клав у миску гроші – хто поквапливо, а хто статечно й так, щоб усі бачили.

– О-о! Дурбило! – зашептав чоловік. – Ти ба? З п'ятдесяток зробив віяло й розмахує... Завтра ж переведу з імпортного на отєчественннй... А Петро Іванович, заступничок, що придумав – дублянки дарує! Їх же в усій області нема! Та завтра ж із мене шкуру знімуть... А та гаспидка з посудного – японський сервіз тарабанить... І головбух із глузду з'їхав – бачиш, он зі своєю бандою кольоровий телевізор пре... Та вони що – показилися всі?..

– А куди ж ти, соколе, дивився, коли вони оте все дарували? – єхидно спитала жінка.

– Куди, куди —туди, куди й ти... Забили баки, , .

– Краще скажи, що очі залив...

– Помовч, а то... Що ж тепер робити? Показувать народу?

– Боюсь, народ не так пойме...

– Дурна, народ пойме, як треба. Але нам воно ні до чого. Це ж не кіно, а, сказати б, розоблаченіе...

Повернувшись до молодика, що «крутив» картину, чоловік похмуро сказав:

– От що, товаришу. Неправильно ти зняв фільм. Однобоко. Словом, не відображає всього нашого життя, а тільки викривляє...

– Що було, те й знімав...

– Що було… Мало що було... А де ж творчий підхід? І який же з тебе майстер, як ото в договорі написано?.. Але ти не турбуйся – за роботу заплачу, як умовлялися, і заберу все, що ти ото накрутив.

Коли зійшлися гості, батько молодого оголосив:

– Кіна не буде, так як засвітилася плівка й показує зовсім не те.

________________

СТАНЬТЕ НА МОЄ МІСЦЕ...

Валентин Борисович прокинувся звично рано й, не турбуючи дружини, взяв сумочку й вирушив до найближчого гастроному по молочні продукти.

Черга вже була чималенька, машину ще тільки розвантажували. Кремезні молодики в робочих комбінезонах – таких він бачив на спортивних змаганнях із класичної боротьби, – покрикуючи раз у раз: «Обережно, громадяни!», – тягали гаками поставлені одна на одну залізні корзини з пляшками.

За півгодини почали відпускати. Молода дівчина сама приймала посуд, сама клацала на рахівниці й сама видавала товар.

Черга ледь посувалася. Валентин Борисович, переглянувши ранкові газети, занудьгував, потім, аби якось розважитись, намагався вгадати, хто з покупців поспішає на роботу, а хто ні. Відтак спробував угадати їхні професії, але зрештою все це набридло, і він заходився обмізковувати свої проблеми, яким присвятив багато років життя.

За цей час кілька разів крізь чергу, яка шанобливо розступалася, проходив директор гастроному – молодий чоловік у темно-синьому вельветовому костюмі при краватці із золотистою шпилькою. Він виходив зі свого кабінету і з виразом неприхованої зверхності до натовпу «молочників» оглядав свої гастрономічні володіння.

Спочатку Валентин Борисович не звертав на нього уваги, а коли минула година, не витримав:

– Ви, здається, директор? – звернувся до молодика.

– Угу, – не розтуляючи рота, поважно відповів той.

– Слухайте, шановний, що ж цс у вас діється? Люди поспішають на роботу, а тут одна продавщиця на таку чергу? Невже не можна дати їй помічницю?

– А де я її вам візьму? – сердито відказав директор, – Станьте на моє місце, і я у вас про те саме спитаю. А краще – ідіть до нас працювати. От і розв'яжемо проблему.

«А що? – подумав Валентин Борисович. – Я у відпустці – чого б не спробувати?.. » Він був схильний до несподіваних рішень і тому відразу перейшов на діловий тон:

– Що – просто зараз?

– Можна й зараз, – директор криво усміхнувся. – Паспорт у вас є?

– Ходімте, – глузлива посмішка не сходила з обличчя директора.

Хвилин за п'ятнадцять Валентин Борисович у білому халаті з ковпаком на голові вийшов із кабінету директора. Директор із прочинених дверей гукнув дівчині за прилавком:

– Галино, ось тобі помічник, – і швидко зачинив двері: видно, сміх його душив.

Зайшовши за прилавок, Валентин Борисович привітався з дівчиною, назвав себе. Потім звернувся до черги:

– Шановні товариші, приготуйте гроші і чітко кажіть, що вам треба – кефірні береги чи молочні ріки.

У черзі заусміхалися. За якихось півгодини Валентин Борисович продав усе молоко, сметану, кефір, ряжанку, вершки, віталакт і сирки. Виручку приніс керівництву. Порахували – копійка до копійки.

– Ну що ж, коли ви такий проворний – ідіть у рибний відділ, там щось завізно, —директор був трохи здивований і вже не посміхався.

За сорок хвилин Валентин Борисович упорався і з цим завданням – продав не тільки свіжу рибу, а й усю морожену. При цьому встиг розповісти покупцям десятки рецептів, як із тої чи тої риби, навіть найгіршої, можна приготувати королівську страву.

Потім його кинули на ковбасний відділ, з ковбасного на м'ясний, з м'ясного на винно-горілчаний. До обіду гастроном був порожній – ні продуктів, ні покупців не стало.

– Та ви – справжній скарб, хоч у газету пиши, – похвалив директор. – Ідіть обідайте, тут недалеко кафе, – милостиво дозволив він.

А знадобіддя директорові подзвонили з управління торгівлі – сам начальник Георгій Георгійович.

– Як справи? – запитав він безбарвним тоном.

– Чудово! – вигукнув директор, – Узяв на роботу одного чоловіка: не голова – ЕОМ! То не вистачало працівників, а тепер – хоч наполовину скорочуй!

– Де ж ти його взяв?

– Просто з черги. Почав ремствувати, що порядку в нас нема і те де. А я йому, як завжди в таких випадках, кажу: станьте на моє місце, тобто ідіть до нас на роботу... А він тут же й згодився... Просто диво!

– А ти знаєш, кого взяв на роботу? – в голосі Георгія Георгійовича забриніли якісь загрозливо-знущальні нотки.

– А що?! – директорові аж подих перехопило. – Аферист? З колонії втік? Я так і знав... А на вигляд такий благопристойний...

– Це все через вашу дурну звичку всім скаржникам відповідати отим ідіотським: «Ідіть до нас на роботу! Станьте на моє місце!», – перекривив Георгій Георгійович. – От і прийшов, і став.

– Я розумію, винен – не перевірив анкети, не спитав, де був раніше... – виправдовувався директор. – Але він ще нікого не обрахував, нічого не вкрав...

– Що ти верзеш?! – загриміло в трубці. – Не вкрав, не обрахував... Ти газети читаєш? Вечірку вчорашню бачив? На столі в тебе? То поглянь на першу сторінку – там фотознімок. Ага, зустріч у президії Академії наук з іноземними вченими... У центрі бачиш чоловіка? Впізнаєш? Атож, київський академік, математик, всесвітньовідомий, учився в Оксфордському університеті, почесний член багатьох зарубіжних академій і... твого гастроному! Зрозумів?!

Директор випустив трубку. Вона сунулася по столі й кричала:

– За добір і розстановку кадрів оголошую сувору догану з останнім попередженням! А ще жди фейлетони в газеті... – трубка впала на підлогу, але не вгавала: – Ідіть до нас працювати... Станьте на моє місце... Добалакався?!

Директор обхопив голову руками. Про себе він уже не думав. Він думав про Валентина Борисовича: де той навчився так торгувати – невже, крім Оксфордського університету, ще й торговельний інститут кінчав? Цікаво, як він туди пробився?

__________________