Текст книги "У пошуках братів по розуму"

Автор книги: Анатолій Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ПРОМОВА ДЛЯ ПЕТРА ПЕТРОВИЧА

Петро Петрович був пригнічений і роздратований до краю: йому завтра виступати на високому зібранні перед представницькою аудиторією міста, а промова й досі не підготовлена. Хоч над нею в поті чола трудилася вже цілий тиждень група з шести чоловік, звільнених од своєї основної роботи.

Очолював групу помічник Петра Петровича з тридцятип'ятирічним стажем – за його скромними підрахунками, він створив уже півтори тисячі промов, які з успіхом виголосили двадцять п'ять керівників різних рангів. А от ця – хоч убий – не виходила. Власне, не виходив початок – усе не те, вважав Петро Петрович.

– Ви пишете; «З великим піднесенням... », – звертався він по помічника. – По-перше, це вже такий штамп, який соромно вимовляти. А по-друге, де ви бачили в нас піднесення? Де – я вас питаю?.. Ну, в день зарплати – так, усі піднесенні, аж очі палають, а на роботі?..

– Ну, тоді, може, так: «Виконуючи і перевиконуючи... »

– Ви що – глузуєте? Ми ж з усіх показників пасемо задніх... Чи ви цього не знаєте? А що перевиконуємо? Те, чого не виконали?.. Та я ж не встигну вимовити цих слів, як буде «пожвавлення в залі»...

– А якщо почати просто, по-діловому: «Ставлячи перед собою дедалі складніші завдання, наш колектив...»

– О господи! – аж застогнав Петро Петрович. – Які складніші завдання?.. З найпростішими не можемо впоратися...

В запасі помічника залишалася ще одна фраза, якою він починав триста з півтори тисячі промов для своїх шефів-начальників. І він несміливо запропонував:

– Петре Петровичу, вищесидячим товаришам дуже подобається, коли промовець починає свій виступ ось так: «Зваживши свої можливості, наш колектив...»

– Все! Баста! – грюкнув кулаком об стіл Петро Петрович. – Ви вільні. І вся ваша група теж. Нехай ідуть на свої робочі місця. Я сам собі напишу промову, хоч це й не входить у мої прямі обов'язки.

Він надовго замислився. Відтак узяв ручку і впевнено вивів першу фразу; «Йдучи назустріч ювілеєві рідного міста, наш колектив, зваживши свої можливості, вирішив трудитися з великим піднесенням».

Відхилившись на спинку стільця, Петро Петрович із полегшенням зітхнув.

________________

СВЯТКОВА ІЛЮМІНАЦІЯ

Начальник шахти Іван Макарович викликав до себе в кабінет голову шахткому й головного енергетика на конфіденціальну розмову.

– Ну що, добродії, – звернувся він до них, – знову спасуємо перед сусідами? А свято вже на носі... Ваші пропозиції?

– Та ми ось, – почав головний енергетик, – порадились І вирішили оформити наш копер як новорічну ялинку. Розумієте, таким конусом – гірлянди зелених лампочок ніби віти, а між ними голубі й рожеві світильнички. Ну а на вершечку в нас готова велика зірка. Гадаємо, до того часу ми вже виконуватимемо план, і вона горітиме, як-то кажуть, на цілком законних підставах. Ну, а якщо ні, то скажемо, що це, так би мовити, просто елемент оформлення...

– А за цей елемент не намнуть нам чуба, коли все-таки не буде плану? – запитав Іван Макарович. – Намнуть, – відповів сам собі. – А що в сусідів – не рознюхали?

– Та пішли чутки, – сказав голова шахткому, – що вони хочуть свій копер зобразити у формі Ніагарського водоспаду...

– Ого! Там таки є кому думати, – із заздрістю мовив Іван Макарович.

Голова шахткому й головний енергетик опустили очі: завжди отак—у сусідів і думати е кому, й працювати І таке інше, а тут що не зробиш – усе не так...

– Розумієте, Іване Макаровнчу, – обережно повів мову голова шахткому, – Ніагарський водоспад – це досить умовно. Спробуй здогадатися, що перед тобою – водоспад чи щось інше, а в нас ясно – ялинка, тим більше під Новий рік... Унизу, при самій землі, ми ще хочемо й Діда-Мороза зробити – маленькі білі й червоні лампочки створять повну ілюзію такої знайомої всім фігури...

– Ну, гаразд, – згодився Іван Макарович, – переконали. Беріться до роботи! За тиждень щоб усе сяяло й вигравало!

– Не сумнівайтеся, – сказали разом голова шахткому й головний енергетик. – Цього разу втремо носа тим хвалькам!

У новорічну ніч місцеве населення було приголомшене незвичайним видовиськом. Дехто навіть перелякався; чи, бува, не космічні «тарілочки» приземлилися в них?..

На одній шахті копер перетворився на велетенську ялинку, яка вигравала всіма кольорами райдуги, а на другій гуркотів справдешній Ніагарський водоспад, навіть бризки було видно. І все це диво створили люди із звичайних електричних лампочок! Щоправда, у всіх будинках напруга так упала, що лампочки ледь жевріли, як за часів Яблочкова й Едісона.

А другого дня стало відомо: обидві шахти за розтринькування електроенергії оштрафовано на великі суми. Іван Макарович тільки про одне спитав у голови шахткому:

– У кого більший штраф?

– Та у нас, – невесело відповів той.

– Ну що ж– все-таки ми попереду...

Але перемога була зіпсована однією обставиною; гроші довелося платити з власної кишені організаторам і натхненникам святкової ілюмінації.

________________________

ТРУДЯГА

Голові шахткому тов. Перваку І.Т. від Діденка Івана Васильовича, члена ДТСААФ, члена ДНД, члена організації рятування на воді, члена товариства книголюбів, члена місцевого відділення Комітету по охороні природи, члена товариства «Знання», значкіста ГПО, члена товариств Червоного Хреста і Півмісяця, члена народного хору, учасника обласного огляду художньої самодіяльності, члена драмгуртка, члена товариства мисливців і рибалок, члена клубу філателістів, члена товариського суду.

Заява.

Прошу Вашого розпорядження виписати мені грошову премію для сплати членських внесків, а також 20 кубометрів дров на спорудження нової хати, так як стару спалили сусіди за вищевказану діяльність.

І. Діденко.

Р. 3. На авторство не претендую: я тільки ознайомив читача із копією заяви, яка свого часу надійшла до редакції, де я працював (А. Ш.).

_________________________

НА БАЗАРІ Й КОЛО НЬОГО

Від базарного майдану одійшов автобус, Вже на ходу вскочив молодик із великою жовтою сіткою, повною раків. Тут же до нього звернулася огрядна жінка з кошиком на колінах:

– Що то у вас таке? Раки?

– Раки.

–1 Де ж це так пізно наловили?

– На базарі, де ж іще...

– І скільки ото заплатили?

– Та скільки – десять карбованців.

– Десять?! Та хай би вони всі виздихали, щоб я на таку погань гроші переводила. У нас же на базарі чотири карбованці кілограм свинини – без кістки, стегно, Буженинку, ковбаску, печеню, котлетку – що хоч зробиш. А що з того рака за наїдок?.. І ще в людей совісті вистачає лупити за них скажені гроші... Тьху, та й годі, прости господи...»

До розмови уважно дослухається кондукторка: їй, з усього видно, кортить вкинути й своє слівце, але вона тільки усміхається голубими очима – вичікує. Нараз каже до жінки з кошиком:

– А ви не праві. Знаєте, як зараз уже холодно, спробуйте залізти в річку – закоцюбнете. А то ж якийсь чоловік таки лазив, ще й на базар доставив... Це ж усе труд, що не кажіть, а труд... А от їм, – вона киває на молодика з раками, – і приємно: посмакують, друзів пригостять... Воно так виходить: кожний щось хороше зробить, а всім радість,

***

Біля базару на лотку молода дівчина продає дієтичні яйця. Підходить літній чоловік, довго дивиться на яйця й мовчить. Дівчина запитує:

– Що ви дивитеся? Яйця як яйця...

– Е-е, не кажи, – відповідає чоловік. – Я розумію, чого масло таке: кинеш на сковорідку, воно пшик – і нема; чого молоко, як водичка – хоч умивайся, а сметана, як молоко, – все розводять... Але ти мені скажи; чого в цих яйцях жовток білий? Як їм удалося в яйце проникнути – га?

– Кому це – їм?

– Ну, отим, що все розводять...

***

За рундуком стоять дві літні жінки, продають городину. Одна й каже;

–Оце ж моя старшенька вийшла заміж. Ну от ніяк не розберу, що за чоловік їй попався. Не розумний і не дурний. А якийсь полоумний.

***

При вході на базар сидить на ціпку, а точніше – на ручці ціпка ветхий дідок у білому полотняному костюмчику і білих парусинових, мабуть, ще довоєнних, черевиках. Сидить щодня, по калька годин. Як це йому вдається – загадка. Продає одну-єдину сушену-пересушену, аж заіржавілу рибинку, невеличку густірку. Раз по раз до нього підходять охочі посолонцювати, але, помацавши товар, змахують рукою, мовляв, куди воно годиться, і йдуть собі геть. Дідок незворушно сидить. Рибини в руки не дає – тримає за хвоста. Якщо хтось довго мацає, відводить руку убік і сердито каже; – Береш-не-бєреш? Не заважай торгувати.

***

Ще один дід – стоїть за рундуком. Перед ним на розстеленій білій хусточці лежить дерев'яна ложка. Більше нічого. Ложка потемніла від тривалого вживання, трішки надщерблена. Підходить весела компанія хлопців. Один із них цікавиться:

– Діду, а чого це ви тільки одну ложку продаєте?

Дід лаконічно відповідає:

– Баба вмерла.

***

Літня жінка питає в своєї сусідки:

– Ти не чула, чи є в того Рейгана діти, що йому так воювать хоцця?

– Кажуть, є. Але я так думаю: мать', не рідні,

***

По базару полетіло: біля рундуків із м'ясом злодія піймали. І справді. Двоє молодиків тримають за руки якогось чоловіка. А дядько в білому халаті, видно, їхній батько, вхопивши за кістку великий шмат м'яса, тицяє ним в обличчя тому чоловікові. Той пручається, щось намагається сказати. А дядько тицяє та примовляє:

– Оце тобі котлетка з цибулькою, а це шашличок з перчиком...

Аж тут підбігає дядькова жінка:

– Що це ви робите, іроди?

–Та ось, – захекано пояснює дядько, – поцупив найбільший шмат, отой, що скраю лежав...

– Таж він у тебе в руці, йолоп ти причинуватий...

– Тьху ти, й справді, – сторопів дядько. – Як це я його не помітив? —А потім до потерпілого: – Ви вже, шановний, звинянте, що так получилось...

***

Уздовж молочного ряду біжить хлопчик із бідончиком. Зупинився. Вдивляється в обличчя молочниць. Одна обізвалася:

– Хлопчику, ти, мабуть, бабу Катерину шукаєш?

– Ага.

– Твоя баба стала молодою. Вийшла заміж за городського діда, все спродала й до міста подалася... Так що бери в мене, – і єхндненько захихотіла.

***

Швидко-швидко дріботить молодичка з кошиком свіжих помідорів. Навстріч знайома:

– Ой, де це ти, люба, серед зими такого дива набрала?

Молодичка на хвильку зупинилася:

– Та ось на базарі... Спасибі товаришам із теплих країв – уже прилетіли...

***

Бабуся ледь несе великий кошик полуниць. У неї питає молодша напарниця:

– Що це ви надриваєтеся, бабо, чого дід не помагає?

– Ой, яка з того діда вже поміч... Дев'ятий десяток пішов, такий негодний став —зовсім негодяй...

– А вам же скільки? – цікавиться молодиця.

– Е-е... – звела голову бабуся, – мені тільки сімдесят сім!

***

Чоловік із жінкою продають м'ясо. Він зважує, а вона гроші бере. Раз у раз чути її невдоволений голос:

– Як ото ти важиш? Як ото ти важиш? Кожному по сто грамів передаєш... Так ми кабана задурно віддамо.

Чоловік мовчить. Видно, звик. Тут саме попросили його язик продати. Він узяв свинячу голову й заходився вирізувати язик. Жінка штурх його під бік, штурх:

– Ти ж гляди, не переважуй – це делікатес...

Чоловік, орудуючи ножем: відповідає:

– Не шкабарчи під руку, бо й тобі виріжу. – Відтак, кинувши язик на ваги й примруживши на жінку око, додає: – А в тебе довший...

***

Продають дріжджі – по дві стограмові пачечки в руки. Одна моторна бабця візьме порцію і знову стає в чергу. Зрештою набрала скільки хотіла. Розстелила хустку й заходилася пакувати. А хустка коротка – пачечки то одна, то друга випадають із вузлика. Якийсь дядько й каже:

– Ну, й для чого ото ви стільки набрали, що й не влазе?..

– Як для чого? —дивується бабця. – Онуки люблять здобне: пиріжечки, кренделики, пампушечки – от і взяла, тепер надовго стане...

А дядько, видно, жартівник – не бабці, а так, ніби собі, каже:

– О, чогось міліціонер сюди прямує...

– Де?!—злякано зойкнула бабця й собою прикрила купу дріжджів.

Черга дружно зареготала, а бабця, оговтавшись і роззирнувшись довкола, ображено мовила:

– Дурносміхи! Вам і не соромно збиткуватися над старою бабою... А внуки все одно люблять здобне...

***

Сонце так смалить, то асфальт на при базарному майдані просто грузне під ногами. Біля цистерні з пивом стоїть чимала черга. Ось у її хвості прилаштовується дядько з тіткою. Біля них два великі кошики з паляницею, батонами, пряниками, цукерками – після вдалого торгу накупили. У дядька зовсім стражденний вигляд – губи запалені, борлак так ходить, що, здається, ось-ось чоловік знепритомніє. Трохи одсапавшись, він звертається до жінки, мабуть, уже не вперше:

– Ну, дай на великий кухоль – геть усе перегоріло всередині…

– Я сказала: досить із тебе й малого, – цідить крізь зуби жінка й одвертається.

Дядько й далі канючить, а тітка не здається. Тоді молодик, що стоїть попереду дядька, повертається до нього й каже:

– Та перестаньте ви принижуватися перед нею – ось вам на великий кухоль, – і простягає дві срібні монетки. Дядько взяв, але тут же похопився:

– Ну що ви – невдобно ж, у нас є гроші, ми ж спродалися...

– Беріть, беріть, – підбадьорює молодик. —Я ж бачу: жінка у вас така, що серед зими льоду не випросиш..»

А та ніби не чує. Тоді дядько враз ухопив обидва кошики й, балансуючи, як з відрами, побіг із майдану! Жінка ошелешено поглянула на нього та як закричить:

– Куди ти, оглашенний?.. Наш автобус не в тому ж боці... – і посунула за ним, щось буркочучи.

Дядько пробіг метрів зі сто, поставив кошики, почекав, поки підійшла жінка, відтак знову зірвався з місця й погнав назад. Жінка геть спантеличилася:

–Ой, людоньки, сказився чоловік...

А він став у чергу, усміхнувся й каже молодикові:

– Ну, тепер доки дочалапає зі своїм курдюком та з корзинами, ми спокійно поп'ємо пивця.

____________

ПРИСТРАСТІ ФУТБОЛЬНІ

Я СОБІ ЦІНУ ЗНАЮ

– Алло! Масик? Це я, Гена. Так, з готелю. Привіт! Ну, поки що все йде по плану. Будка нічого – сімдесят п’ять метрів. Три кімнати. Три, чуєш? Чого не чотири? Кажуть, що тут не кожний академік має таку хату. Що? Та я казав, що академіків тепер хоч греблю гати, а форвардів у всьому світі можна на пальцях перелічити. Вони це розуміють, а от до інших не дійшло ще. Що там хрипить? Погано чую. А-а-а! Я собі ціну знаю. Знаю, масик. Машину теж дали. Як зветься? Ну, так, як пиво, що наш дід полюбляє. Так, так. Нову «Волгу» обіцяли, коли заб'ю перший гол. А «Жигулі» віддам дідові. Запчастини теж. Що? Так, тобі вже підшукали місце. Ти знаєш, я страшенно здивувався, що в такому великому центрі тільки один ломбард. Сказали, організують ще один. До початку сезону відкриють. Що? Так, головним приймальником, масик, аякже, я ж знаю, на менше ти б не погодилася. Що? А, непогано... Ну, вчора водили мене на завод, показували робоче місце. Та ні, не бійся. Там трудиться передова бригада, а я буду почесним членом. Що це таке? Ну, вони працюватимуть, а я гратиму. Тут такі хлопці – по п'ять норм за зміну! Гроші? Само собою. Щомісяця зарплата, прогресивка, преміальні і те де. Так, так, і тринадцята буде. Робота непогана. Я знаю собі ціну. Як з Льолькою буде? Все домовлено – федерація виділить ветерана, він пригляне за нею. Досвід у нього є – зовсім недавно працював з дитячою командою. Заслужений майстер і тренер заслужений. Так що не хвилюйся. О, масик, мало не забув, Ти пам'ятаєш Володьку Чмиха? Разом грали в рудничній команді. Чорний такий, ми його «пилососом» називали... Ну так його вкрали – із «загранки» повернувся, якісь невідомі з вищої ліги просто з трапа літака втягли в машину – і зникли. І досі ніхто не знає, де він і за яку команду виступатиме. От кіно! Ні, масик, я з готелю не виходжу сам, та мене й не випускають.

Ну, гуд бай! Вітай наших стариганів. Скажи, що їм підшукують хороший район – хай сидять на чемоданах. Все буде о'кей. Я собі ціну знаю!

_____________________

ФІЛОСОФІЯ В ОФСАЙДІ, АБО ЯК У НАС ПИШУТЬ ПРО ФУТБОЛ

... Матч відбувався під девізом «Ловити золоту рибку гола сіткою чужих воріт». Бо ж ясно, що сіткою своїх воріт цього робити не рекомендують. Завдяки тому, що в команді чемпіонів давно проведено автоматизацію всіх футбольних процесів, гравці діяли, як чітко злагоджений механізм. Знаменита принципова схема 4—4—2 (перша премія на світовому чемпіонаті) була безвідмовна. Два реактивні форварди, яких постійно підтримувала конструкторська група півзахисииків-.мислителів, втілила в життя програму-мінімум свого наставника.

Як же розгорталися події на полі?

Не встиг воротар ввести м'яч у гру, як його підхопив півзахисник. Діалектично оцінивши обстановку й побачивши якимось бічним зором висунутого вперед центрофорварда, він дав йому косоприцільний пас. Той з математичною точністю (0, 001 мм) переадресував м'яч лівому крайньому. Далі все було справою техніки.

... Про цей матч ще багато напишуть. Ми ж тільки скажемо: конкретно-історичний підхід до кожного суперника, наукова організація гри (НОГ), високий політ футбольно-філософської думки, мужність і – не будемо боятися цього слова – героїзм – ось що забезпечує успіх таким командам, як наш нинішній лідер.

Дехто, може, здивується: мовляв, до чого тут наука з філософією? Свята наївність! Незаслужена популярність різних Сократів, Платонів, Гегелів, Фейєрбахів та їм подібних, нарешті, скінчилася. Та й зажили вони слави філософів тільки тому, що в їхні часи ще не було футболу. Тепер звільнені п'єдестали осідлають неперевершені мудреці чи, як полюбляють висловлюватися деякі спортивні журналісти, – слідопити футбольної думки, глобальні стратеги й міжконтинентальні тактики Мїшель Ідальго, Беарзот, Малофеєв, Росі, Гаврилов та ін.

Футбол – це найвищий вияв сенсу життя. Тільки у футболі людина може розкрити всі свої здібності. Недаремно ж футболістів нагороджують епітетами з усіх, так би мовити, галузей людської діяльності: вони й імпровізатори (як стародавні лицедії), й віртуози (як музиканти), й конструктори {як, скажімо, творці космічних кораблів), й диспетчери (як на пультах управління потужних підприємств), й мислителі (як філософи). І т. ін..

Може, читач подумає, що автор дуже перебільшує? То ось свіжий приклад – уривок із коментаря про матч дніпропетровського «Дніпра» з французьким клубом «Бордо» на Кубок європейських чемпіонів: «Спортсмени готуються до змагань зовсім не для того, щоб на рівні високих фізичних кондицій підтверджувати істину про переваги природного таланту над звичайними здібностями. Навпаки: саме спорт моделює життєві ситуації, в яких багатогранність особистості людини важить більше за окрему, нехай і сильно розвинену людську якість. Мудрість легенди про двобій Давида і Голіафа даремно перевіряти на міцність»,

А ви кажете: при чім тут філософія до футболу...

Ось іще приклад – із звіту про зустріч київського «Динамо» й алма-атинського «Кайрату»: «Серед обмеженого числа футболістів потрібної виучки відбиралися виконавці нової партитури знайомих тактико-стратегічних варіацій на тему гармонійного поєднання оборони й атаки. Здавалося б, дрібниця: у скрипковому ключі з'явився мажорний звук. Але хто чує в нинішніх бравурних мелодіях гри київського «Динамо» акорди гімну надійності, знайомого нам у виконанні хору руйнівників?»

Це вже, так би мовити, із футбольно-музикальної сфери: хоч за думкою й темно, зате красиво.

Гадаю, можна не дивуватися, коли невдовзі у нас з'являться монографії, де будуть змальовані велетенські постаті нашого футбольно-філософсько-мистецького світу. Приміром, такі: «Гаврилов і Ломоносов», «Лобановський і Сковорода», «Гіві Чохелі і Шота Руставелі» тощо,

P.S. Треба сказати, що ні футболісти, ні їхні тренери абсолютно не причетні до того, що деякі спортивні журналісти розводять навколо футболу псевдофілософські розмови, без потреби вживають наукову, технічну та мистецьку термінологію. Ясна річ, наука нині багато в чому допомагає й спортові. Але не слід забувати, що спорт, зокрема футбол, – це передусім гра. Гра – і аж ніяк не більше. І всіляка філософія тут ні до чого. Вона – поза грою.

***

Список використаної літератури: підшивка тижневика «Футбол – хоккей», звіти про футбольні матчі в газетах, нариси про футболістів у журналах та збірниках.

_____________________

ФУТБОЛЬНИЙ РЕПОРТАЖ

Увага! Починаємо прямий репортаж з центрального стадіону міста N. Зустрічаються одноклубники, давні друзі-суперники. Як завжди, тут святкова атмосфера. Багато галасу, веселих суперечок, напівпристойних вигуків – усього, що супроводить улюблену народом гру.

Ви знаєте: стадіон – це особливе, своєрідне місце. Тут усі рівні – керівники й підлеглі, батьки й діти, жінки й чоловіки. От біля моєї кабіни сидять чоловік, жінка і їхнє дитя. Мале хлоп'я ще самостійно й ходити не може і розмовляє більше жестами, аніж голосом, але як темпераментно реагує на те чи те рішення арбітра зустрічі. «Суддю на мило!», —лине дискант над трибунами. Це викликає неабияке пожвавлення серед уболівальників, А які задоволені його рідні, то й казати нічого. Мама, погладжуючи сина по голівці, заспокоює: «Горобчику мій, не надривайся – з того дяді й мило буде погане». А малюк не вгаває. Що тут можна сказати? Росте ще один завзятий прихильник рідної команди – хороша зміна ветеранам-уболівальникам!

Гра почалася без розвідки. Тут є свої причини. Річ у тім, що півкоманди гостей у цьому році перейшло до команди господарів, а половина колективу господарів – до гостей. Так що суперники добре знають одне одного. До того ж старший тренер гостей жонатий на рідній сестрі наставника господарів.

У команді господарів вирізняється нападаючий Данило Марадоненко. Юнакові тільки двадцять років, а він уже виступає за першу збірну, за молодіжну й олімпійську команди. Я розмовляв із ним перед початком матчу. Звичайно, важко йому на трьох, так би мовити, фронтах діяти. І діяти, зважте, з повною віддачею. Скаржився молодий футболіст на втому й на те, що друзі-суперники часто дуже боляче б'ють по ногах, а, буває, й по голові. Але це людина мужня. Він ніколи не апелює до суддів чи глядачів – кожний удар сприймає з гідністю, як і належить справжньому чоловікові, справжньому спортсменові. От і сьогодні казав: якщо йому навіть одкусять одну ногу під час матчу, він усе одно не піде з поля... Зізнаймося, приємно чути таке!

У цьому зв'язку згадується мені один чемпіонат світу. Відомий наш футболіст буквально до крові збив ноги, ледь пересувався, але на відповідальну гру вийшов. І хоч бігати не міг і гримаса болю не сходила з його обличчя, він мужньо тримався до кінця матчу. Звичайно, були молоді здорові футболісти, які могли замінити ветерана, все ж тренери вирішили не ризикувати. Наша команда того матчу не виграла, але в нас у пам’яті залишився подвиг стійкого спортсмена, його поведінка стала окрасою гри. Отже, прикладів для наслідування не бракує в нашому футболі,

Та-а-к, що у нас із часом? Ага, саме пролунав свисток судді всесоюзної категорії – закінчився перший тайм. Поки відпочиватимуть футболісти, відпочинемо й ми.

... Увага! Ми знову на центральному стадіоні. Другий тайм почався бурхливим наступом господарів поля. Атаки ідуть одна за одною. І хоч на полі туман, гра від цього не поблякла. У зв'язку з цим мені пригадується поїздка наших футболістів до туманного Альбіона, тобто в Англію, в 1945 році. Тоді там упав на стадіон такий туман, що буквально за крок нічого не було видно. Але наші хлопці не знітилися – вони вірили в себе, в те, що десь є ворота суперників, і це принесло їм успіх. Гадаю, що такі традиції треба всіляко підтримувати.

Що можна сказати про сьогоднішніх суперників? Досі вони зустрічалися між собою шістсот тридцять два рази, шістнадцять матчів виграли господарі, п'ятнадцять – гості, решта закінчилася внічию. Як бачимо, боротьба була напрочуд запеклою. Ще одна цікава деталь: гості забили в свої ворота п'ятдесят шість м'ячів, а господарі тільки тридцять. Середній вік гравців обох команд – двадцять вісім із половиною.

Хочу ще сказати... Але ні, вже не встигну. Пішла остання хвилина. А ось суддя – до речі, йому сорок п'ять років, він працює інструктором фізкультури – здійняв руки догори й дав фінальний свисток. До нових зустрічей, дорогі друзі!

Вів репортаж коментатор радіо, а також телебачення Свнстуненко-Свистунов.

______________