Текст книги "Все - як насправдi"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Костецкий Анатолий
Все – як насправдi (на украинском языке)

Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ

ВСЕ – ЯК НАСПРАВДI

Пригодницька казка

Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.

1

День народження – це завжди гарно. А коли тобi до того ж минає десять рокiв – то й зовсiм пречудово. I що б там не було, а ти цiлий день ходиш якийсь пiднесений i радiсний, до всiх осмiхаєшся, щось насвистуєш i наспiвуєш уголос чи подумки, i все навкруги здається тобi теж пiднесеним i радiсним.

Саме в такому доброму гуморi i перебував сьогоднi, в недiлю 18 травня, iменинник i третьокласник Сергiй Кудлик.

Вже зранку почались приємнi несподiванки.

Тiльки-но Сергiй розплющив очi, як побачив коло лiжка, на стiльцi, чималий пакунок у цупкому синьому паперi, облiплений барвистими iноземними марками. Вiн хутко схопив його, прочитав свою адресу та iм'я i вiдразу впiзнав почерк: посилка була вiд батькiв, з далекої Куби!..

Ще в сiчнi тата послали працювати на два роки на Кубу, i мама поїхала з ним. А Сергiй, щоб не переривати серед року навчання, поки що залишився в Києвi з бабусею. Та ось-ось рiк закiнчиться, й коли в Сергiя в табелi не буде жодної трiйки, батьки заберуть його до себе! Так пообiцяв йому тато, а коли вiн щось обiцяє, будьте певнi: дотримає свого слова. Звичайно, коли й Сергiй дотримає свого: закiнчить третiй клас на самi четвiрки та п'ятiрки...

У Сергiя з усiх предметiв було нiби нормально, якби не одна прикрiсть – фiзкультура! Нi-нi, Сергiй був таки досить вправним спортсменом: i бiгав швидко, i стрибав у довжину та висоту непогано та й на канат мiг вилiзти аж тричi пiдряд, а от плавати... Сергiй, як це не дивно для хлопця його вiку, досi не вмiв плавати, i вчитель фiзкультури сказав, що бiльше трiйки йому нiзащо не поставить. А коли так – прощавай, мрiя про далеку сонячну Кубу!

Ви дивуєтесь, напевне, чому ж i справдi Сергiй досi не навчився плавати? Рiч у тiм, що вiн панiчно боявся води, i загнати його глибше, нiж по колiна, не мiг нi тато, нi вчитель фiзкультури, нi навiть кпини його однокласникiв.

Колись давно, коли Сергiю було тiльки шiсть рокiв, вони з мамою вiдпочивали в селi на Днiпрi. Сергiй грався собi при водi на пiсочку, випiкав з нього коржi та будував фортецi. Раптом мимо проплив здоровезний пароплав, хвиля, яку вiн пiдняв, змила Сергiя у воду – й вiн почав тонути.

Звичайно, мама тут же вихопила його на берег, але вiдтодi затягти Сергiя у воду було неможливо.

Щоправда, вiн дав собi найчеснiше слово: будь-що навчитися плавати до червня. Але як це зробити, Сергiй, щиро кажучи, поки що не знав i – вкотре вже! – знов i знов на уроках фiзкультури, якi раз на мiсяць проходили в басейнi, сидiв над прозорою водою, дивився з неприхованою заздрiстю, як там демонструють рiзнi стилi його однокласники, i мовчки вислуховував їхнє глузування.

Особливо дошкуляла йому Вiтка Птурська.

– Гей, ти, сухопутний пацюк! – кричала вона Сергiю, долаючи другу двадцятип'ятиметрiвку. – I куди тобi на Кубу? Там же океан. Та ти лише побачиш стiльки води, як вiдразу дуба врiжеш.

Саме пiсля цього найдошкульнiшого Вiтчиного жарту Сергiй i поклявся собi: будь-що навчитися плавати i не гiрше за цю капосну Вiтку.

З отакими не дуже втiшними думками Сергiй заходився розпаковувати посилку вiд батькiв. Спершу вiн обережно вiдклеїв марки – вiддасть їх Олеговi. Потiм розгорнув папiр i вiдкрив картонну коробку. Тiльки-но вiн зазирнув у неї, як його настрiй вiдразу покращав. Ще б пак! У коробцi лежали два величезних кокосових горiхи, про якi вiн так давно мрiяв.

Ну й тато! Оце так подарунок, найкращий за всi подарунки на свiтi!

Сергiй довго розглядав горiхи, гладив їхню тверду шкаралупу, трусив коло вуха: чи не чути, як бовтається всерединi кокосове молоко? I зважував на руцi: а скiльки потягне? Нарештi вiн досхочу намилувався подарунком i зазирнув на дно коробки. Там вiн помiтив кольорове фото: на могутнiх океанських хвилях гойдався барвистий надувний матрац, а на ньому лежали засмаглi тато й мама i привiтно йому посмiхалися.

На зворотi Сергiй прочитав:

"Любий наш синку!

Вiтаємо тебе з десятирiччям i зичимо здоров'я, щастя, успiхiв у навчаннi.

Чекаємо тебе швидше до нас i мрiємо про сiмейне купання в океанi!

Цiлуємо. Мама, тато".

"Ну от, i вони натякають на плавання!" – подумав Сергiй, але вирiшив бiльше не псувати собi святкового настрою i почав хутко одягатись.

– Уже встав, сонько? – зазирнула до кiмнати Сергiєва бабуся. -Швидко вмивайся та зганяй у магазин по масло: через пiвгодини буде пирiг iз яблуками.

Цей пирiг – улюблена страва Сергiя. Тож довго чекати себе вiн не примусив: нашвидкуруч умився й вискочив надвiр, навiть не замикаючи за собою дверi. Та й нащо їх замикати, коли живуть вони з бабусею на першому поверсi, а магазин – у їхньому ж будинку!

Десь хвилин за три Сергiй уже повернувся назад i виклав на стiл перед бабусею пачку вершкового масла.

– Тепер марш iз кухнi, не заважай! – скомандувала бабуся, качаючи тiсто, яке поставила ще звечора. – Буде готовий – гукну.

Сергiй чудово знав: коли бабуся порається з пирогом – краще їй не потрапляти пiд руку. Вiн покiрно пiшов у свою кiмнату, сiв за письмовий стiл i заглибився в книжку.

Щойно вiн дочитав сьому сторiнку, як iз кухнi потягло такими смачними й солодкими пахощами, що Сергiй аж засовався в крiслi, i в носi йому залоскотало.

– А-аа-пчхи! – пролунало раптом у кiмнатi. – Апчхи-и!

Вiд несподiванки Сергiй пiдскочив i злякано витрiщився на своє лiжко.

Та й ви б, напевне, перелякалися, коли б таке трапилося з вами. Скажете – нi? Чого, так би мовити, лякатися: чхнув собi хлопець – i все! От i помилилися! Так-то воно так, але ж рiч у тiм, що чхнув якраз не Сергiй i навiть не бабуся. Чхнув хтось зовсiм-зовсiм iнший!

2

– Ач, як пирiжечка закортiло! – почувся iз кухнi бабусин смiх. – Аж розiчхався! Ну, нiчого, потерпи ще хвилинки три.

Сергiй хотiв щось сказати, пояснити, що чхав зовсiм не вiн, але язик наче прилип до пiднебiння i навiть не ворухнувся. А отой, хто чхав, iще трiшки пововтузився пiд Сергiєвим лiжком i затих.

"А може, менi почулося? – подумав Сергiй, i вiд цiєї думки йому трохи полегшало. – Таки справдi, мабуть, почулося. Хто ж там може бути? Зрозумiло – нiкого! Ану, погляну!"

Вiн уже зовсiм бадьоро й смiливо пiдiйшов до лiжка, став навколiшки й зазирнув пiд нього.

Вiд того, що Сергiй побачив, у нього перехопило подих.

Там, пiд його лiжком, обхопивши руками колiна й пiдтягши їх до пiдборiддя, сидiв малесенький дiдок. Довга сива борода його лежала на пiдлозi, а маленькi зеленавi оченята кольору океанської хвилi – як на фото з мамою й татом! – дивилися просто на Сергiя!

– Чого витрiщився! – буркнув раптом дiдок хрипким голосочком. -Нема щоб сказати: "Будьте здоровi", як усi вихованi дiти кажуть, так вiн собi мовчить, ще й очi витрiщає! Фе, який нечема!

– Пробачте! – оговтався нарештi Сергiй, i йому зробилося соромно. – То я так... з незвички... Будьте здоровi!

– Ну от, iнша рiч, – усмiхнувся дiдок. – Спасибi тобi, хлопчику!

– А... хто ви? – наважився спитати Сергiй.

– Дiма!

– Який Дiма?

– "Який, який"! – передражнив дiдок. – Просто Дiма – i все!

– Але ж _хто_ ви?

– Я, по-моєму, сказав цiлком зрозумiло: _звичайний_ _Дiма_!

– Ага, ясно: ваше iм'я – Дiма. А як вас по-батьковi?

– От причепився! – вибухнув раптом дiдок. – Скiльки ж тобi можна пояснювати: я – Дiма, затям собi: Дi-ма. Вiд слова "дiм", будинок тобто, бо всi Дiми, мої родичi, живуть у домах.

– Так ви домовик! – ошелешено вигукнув Сергiй.

– Ну й телепень! – уже зовсiм роздратовано кинув дiдок. – Ти що – двiєчник? Звичайних речей не розумiєш? I чого тебе в школi вчать! Ач, вигадав таке – "домовик"! Так-от, щоб ти знав: нiяких домовикiв на свiтi не було, нема та бути не може! А я – просто Дiма. Зрозумiв нарештi?

– Зрозумiв... – вiдказав тихо Сергiй, хоча, по правдi, нiчого вiн поки що не второпав. – А як ви сюди потрапили?

– Iшов собi повз ваш будинок, бачу – дверi прочиненi, i так iз них теплом i затишком тягне, що не втримався – заскочив, – охоче почав розповiдати Дiма, вже заспокоюючись. – Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий пiдхопив, от i подумав: ану, заскочу вiдiгрiюся трiшки, а згодом далi почимчикую.

– А куди ж ви йдете?

– I все тобi знати треба! – удав дiдок, нiби сердиться на Сергiя за його розпитування. – У Бровари йду, до свого двоюрiдного брата.

– Так вам iще йти та йти! – вигукнув Сергiй. – А чого ви автобусом не поїдете?

– По-перше, грошей нема, – вiдказав Дiма, – а по-друге, щоб такi, як ти, не чiплялися зi своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. I без них життя важке. – I дiдок жалiбно заохкав.

– А чому воно у вас важке? – знов поцiкавився Сергiй.

– А тому, що я, Дiма, лишився вчора без домiвки.

– Як – без домiвки?!

– Зламали мою домiвочку, ой, зламали! – забiдкався, затужив Дiма. – Жив собi тихесенько, мабуть, рокiв сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру – i настав кiнець моєму щастю!

– Ну то й що? – здивувався Сергiй. – Вони поїхали – i нехай, а ви б i далi там жили.

– Пожив би ти! – перебив його дiдок. – Коли вони поїхали, вiдразу приперся бульдозер i – ррраз! – одним духом зламав мiй будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, пiд уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму вiцi, сам розумiєш, воно не дуже... Поспав на травичцi – i, будь ласка, нежить!

Розповiдаючи про себе, Дiма весь час шморгав носом.

Сергiй таки справдi переконався, що дiдок застуджений.

– Ось, вiзьмiть! – простяг вiн Дiмi свого носовичка. – Так легше буде.

– Дякую, – зрадiв Дiма, приймаючи подарунок, – виручив дiда, а то ж незручно шморгати, некультурно! – I вiн ретельно витер свого розпухлого носа.

– То, може, ви залишитеся в нас? – нерiшуче запитав Сергiй. -Поки одужаєте.

– Та я б не проти, але ж батьки...

– Ой, лишайтеся! – перервав його радiсно Сергiй. – Ми живемо тiльки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене – клас! Вона неодмiнно дозволить!

– Хе, дозволить! – усмiхнувся Дiма. – Та вона й не знатиме, що я тут!

– Як – не знатиме? – здивувався Сергiй. – Але ж я повинен їй сказати.

– А вона тобi не повiрить!

– Повiрить, неодмiнно повiрить!

– А от i нi!

– Та чому ви так думаєте? – не розумiв Сергiй дiдка.

– А тому, – вiдказав Дiма, – що вона мене не побачить!

– Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час пiд лiжком сидiти?

– Звичайно, не буду, велика радiсть! – пхикнув Дiма. – А не побачить тому, що не зможе. Щоб ти знав: мене бачать лише тi, хто любить казки, отак. А хто казок не любить, хто завжди сумнiвається, що на свiтi бувають усякi дива, той мене нiзащо не побачить! – I дiдок задоволене розреготався.

3

– Пирiжечок – на столi, чекає iменинника! – весело мовила бабуся, увiходячи до кiмнати. – А ти що, до виступу готуєшся?

– До якого виступу? – не зрозумiв Сергiй.

– Роль якусь учиш?

– Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумiю?

– А чого ж ти сам iз собою балакаєш?

– А!.. – нарештi дiйшло до Сергiя. – То я так... вiршi повторював... Бабусю, – раптом наважився вiн, – чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, пiд лiжко!

– Ти що? – широко розкрила вона очi. – Ото я, старезна бабусенцiя, та й пiд лiжко полiзу?! Чого я там не бачила – шкарпеток твоїх старих, чи що?

– Бабусю, я тебе дуже прошу, – наполягав Сергiй. – Це для мене страшенно важливо! Врештi-решт я ж iменинник сьогоднi... – додав вiн, помiтивши, що бабуся завагалася.

– Ну, коли так, – посмiхнулась вона – то вже зазирну!

Бабуся, притримуючи спiдницю й фартух, опустилася важкувато на пiдлогу i, крекчучи та ойкаючи, заглянула пiд Сергiєве лiжко.

– Ти бач! – радiсно здивувалась вона. – Дiма!..

А Сергiй здивувався ще бiльше: бабуся _бачила_ дiдка!

Вона пiдвелася, поправила фартух i мовила:

– А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя пiд лiжком тримаєш! Ану запрошуй до столу – на чай з пирогом!..

– Спасибi, я вже й сам вилiзу! – I Дiма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-пiд лiжка.

Тепер Сергiй розгледiв його як слiд.

На зрiст Дiма був зовсiм невеличкий – Сергiєвi до пояса, а от борода в нього сягала пiдлоги. Одягнений Дiма був у товстий сiрий светр, голубi джинси з блискучими мiдними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнiсiнькi кеди, – щоправда, розмiри на чотири бiльшi, нiж треба.

– Ось i я! – мовив Дiма, обтрушуючи пилюку, якої немало було пiд лiжком. Сергiй побачив це тiльки зараз i вирiшив завтра ж прибрати.

Дiма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув – чи то вiд нежитi, чи вiд пилюки – i старанно заправив кiнчик бороди у задню кишеню джинсiв.

– Здрастуйте, хазяєчко! – бадьоро звернувся вiн до бабусi, коли нарештi впорядкував свiй туалет i хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечi.

– Здрастуйте, здрастуйте, Дiмочко! – привiтно вiдгукнулася бабуся. – Надовго до нас?

– Та як сказати, – розважливо проказав Дiма. – Коли не женете, то на пару деньочкiв зостався б. – I вiн несмiливо кахикнув у долоню.

– Та лишайтеся, скiльки хочете! Мiсця вистачить. Я така рада, що ви до Сергiйка завiтали, а то вже було думала – обминете.

– А чому це ти так думала?! – обурився Сергiй. – Гадаєш, я гiрший за iнших?

– Ну, вже наприндився, – посмiхнулась лагiдно бабуся. – Думала, то й думала. Що було – того нема... А коли по щиростi, то трiшки боялася: а як обмине тебе Дiма?

– Мiж iншим, – поцiкавився Сергiй, – звiдки ти знаєш, що його Дiмою звуть?

– Як – звiдки? – здивувалась бабуся. – Та про нього майже всi дiти знають! Вiн до них хоч раз у життi, а приходить. Звичайно, коли вони люблять казки... – Тут бабуся мрiйливо звела очi вгору, зiтхнула й додала: – I до мене вiн теж колись приходив, як малою була.

– Чому ж ти менi досi не говорила нiчого? – образився Сергiй.

– Чекала, чи прийде вiн до тебе.

– Значить, перевiряла?

– Виходить, так... – сказала трохи винувато бабуся i враз перевела розмову: – Ну от, ми стоїмо тут, базiкаємо, а гiсть, мабуть, голодний! – I вже до Дiми: – Прошу до столу!

Дiма, як помiтив Сергiй, спершу трохи нiяковiв. Та вiн подолав соромливiсть i швиденько прочапав на кухню, зручно вмостився на стiльчику поближче до плити – мабуть, i досi ще не вiдiгрiвся пiсля своєї ночiвлi – i заходився смакувати пирогом iз яблуками та чаєм.

Видно, вiн таки здорово зголоднiв, бiдолаха! За якихось хвилин сiм дiдок ум'яв п'ять чималих куснiв пирога та висьорбав чотири чашки гарячого, пахучого чаю. Сергiй тiльки зиркав на нього й дивувався: i куди воно в нього все влазить. А бабуся пiдкладала Дiмi шматок за шматком i пiдливала свiжого чаю.

Нарештi Дiма задоволено хукнув, перевернув догори денцем порожню чашку, вибрав iз бороди крихти й, укинувши їх до рота, мовив:

– От спасибi, нагодували! Не пирiжечок, а смакота!

– Рада, що сподобався, – зашарiлась бабуся. – То, може, ще шматочок?

– Е, нi, – пiдняв ручку Дiма, – досить, а то лусну!

– Ну, дивiться, як хочете, – вiдказала бабуся й заходилась прибирати зi столу.

– Можна спитати? – нерiшуче звернувся до Дiми Сергiй.

– Питай, чого там! – поблажливо кинув Дiма, щось муркочучи стиха пiд нiс.

– От скажiть, чому ви не боїтеся людей?

– А чого ж їх боятися? – пхикнув дiдок. – Я ж казав тобi: хто не вiрить у казки, той мене не бачить. А той, хто вiрить, – поганою людиною бути не може! Тож i кривди вiд нього я нiякої не зазнаю! Зрозумiло?

– Зрозумiло! – радiсно вiдгукнувся Сергiй, бо йому зробилося страшенно приємно, що вони з бабусею таки непоганi люди.

Бабуся кiнчила прибирати зi столу й мити посуд i запитала у Дiми:

– А що це ви дихаєте так важко?

– Нежить у мене, – пояснив Дiма. – Застудився.

– Ну, нежить – то дрiбницi! – кинула бабуся. – Я ваш нежить цибулькою за один день вижену!

Сергiй, почувши про цибульку, аж пересмикнувся, бо пригадав, як бабуся лiкувала його: натре цибулi, вичавить iз неї сiк, а тодi – в носа, пiпеткою! Що в таких випадках буває – не менi вам пояснювати! Очi лiзуть на лоба, в носi й горлi пече, нiби там хтось вогнище розпалив, голова гуде, мов дзвiн, а сльози – хочеш чи нi – б'ють фонтаном. I взагалi – хочеться дертися на стелю або й вище! Зате нежитi через день як i не було!

Сергiй згадав це, i йому стало трохи боязко за Дiму: вiн такий невеличкий, старенький, ще не витримає!

Але його сумнiви розiгнав сам Дiма.

– Цибулька – це прекрасно! – потер вiн задоволено руки. – Над усi лiки я поважаю саме цибульку!

– От я вам перед сном i закапаю, – зрадiла бабуся. – А тепер iдiть до Сергiйка, в його кiмнату, влаштовуйтесь. А холодно буде, скажiть – я електрокамiн поставлю.

– Дякую, хазяєчко, за турботу, – уклонився шляхетно Дiма. -Бачу, ви просто клас, як каже ваш онук!

– Ще й який! – вигукнув Сергiй. – Моя бабуся – найкраща в свiтi!

– Ну от, iще захвалите! – бабуся почервонiла, наче дiвчинка. -Добре, ви тут поселяйтесь, а я на базар злiтаю! – I вона подалася з кухнi.

4

– Таки й справдi в тебе не бабуся, а вищий клас! – мовив Дiма, вмощуючись у глибокому зручному крiслi. – А пироги ж пече! – I вiд згадки про смачний пирiг аж прицмокнув язиком. – А що це вона сказала – "злiтаю на базар"? – поцiкавився трохи згодом Дiма. – У неї що, лiтак є?

– Який там лiтак! – засмiявся Сергiй. – Вона в мене сама як лiтак. Ми з батьками навiть називаємо її "летюча бабуся".

– Так вона вмiє лiтати?! – пiдхопився у крiслi Дiма.

– Звичайно, нi! – Питання Дiми знову розсмiшило Сергiя. -Просто вона в нас дуже прудка, i найулюбленiше її слово – "лiтати". Ходити поволi, як iншi бабусi, вона не може. Ми тiльки й чуємо вiд неї: "злiтаю в магазин", "полечу на базар", "лечу до сусiдiв"! I мчить собi так хутко, що й лiтаки, мабуть, переганяє.

– А... – розчаровано мовив Дiма, посовався трохи, вмостився й затих.

Так вони трiшки посидiли мовчки: Сергiй гадав, що Дiма пiсля снiданку заснув, натомлений дорогою, i не хотiв його турбувати. Та Дiма розклепив оченята:

– Ну, розказуй про себе.

– Та ви поспiть уже, – вiдмахнувся Сергiй, – а я потiм...

– Не бiйся, давай зараз, – заперечив Дiма, – я можу слухати й дрiмати водночас. Про мене навiть приказка є: спить i курей бачить! Чув, мабуть?

– Чув, – кивнув головою Сергiй, – але не знав, що це про вас.

I Сергiй розповiв Дiмi про тата й маму, про далеку сонячну Кубу i навiть – про плавання...

– Пхе, плавання!.. – розтулив Дiма оченята. – Та я тебе за хвилину мiг би навчити!

– Ой! – зрадiв Сергiй. – То навчiть, дуже вас прошу!

– Я ж сказав – "мiг би", але тепер не можу: технiчнi причини...

– Що за технiчнi причини? – здивувався Сергiй.

– Розумiєш, – почав пояснювати Дiма, – була в мене така книженцiя, ну, нiби чаклунська. У нiй з одного боку записано всякi потрiбнi слова, а з другого – що станеться, коли слова тi вголос вимовити. Примiром, пробурмотiв собi щось, – раз! – i дощ я-ак уперiщить! Так-от, коли зламали мiй будиночок, книга пропала пiд уламками.

– Так ходiмте знайдемо її! – вигукнув Сергiй.

– Швидкий дуже! – сумно мовив Дiма. – Я й сам, без тебе знайшов би. Але тi уламки вiдразу ж повантажили на самоскид, i куди вiн їх завiз – хтозна! А з ними й мою книжечку! – I Дiма скрушно захитав головою, пригадавши таку величезну втрату.

– I невже ви нiчого не пам'ятаєте з тої книги? – з надiєю в голосi поспитав Сергiй.

– Хе, скажеш! – зневажливо усмiхнувся Дiма. – У мене пам'ять -будь здоров! Я навiть мемуари, тобто спогади, пишу! – Вiн гордо ляснув себе по животi й задер светра.

Сергiй побачив, що за ремiнцем джинсiв у Дiми стирчить пошарпаний загальний зошит у жовтiй, засмальцьованiй обкладинцi iз написом: "Мемуари Дiми".

– А з книги ви, значить, нiчого не пам'ятаєте, – сумно мовив Сергiй.

– Пам'ятаю, але не все, тiльки половину...

– Ого! – зрадiв хлопець. – Половина – теж чимало! А є в нiй слова про те, як навчитися плавати?

– Звичайно, є! – кинув Дiма. – Але рiч у тiм, що я пам'ятаю лiву половину книги, тобто всi чарiвнi слова, а от праву половину, де сказано, якi слова для чого, – геть начисто забув!

– А ви спробуйте, що вийде!

– Е, нi, не пiдбивай! – вiдмахнувся Дiма. – Скажу отак щось -i квартиру вам затопить. Нi, нiзащо! Не хочу знову без ночiвлi лишитися.

– А що, коли нам до лiска гайнути? – раптом здогадався Сергiй. – У нас тут поблизу є лiсок iз галявою. Давайте пiдемо туди й спробуємо вашi слова!

– Лiсок – це можна, – погодився Дiма, – в лiску та ще й на галявi я спробував би, але ж не зараз. От вилiкую нежить, вiдiгрiюсь, вiдiсплюся гарненько, а завтра зранку, годинi о п'ятiй, i пiдемо.

– Ура! – загукав Сергiй, який згоден був на все, аби навчитися плавати. – Встаємо о п'ятiй, я будильник заведу.

– А тепер я подрiмаю, – мовив Дiма й вiдразу тихенько засопiв.

Сергiй нiчого не мав проти: йому треба було ще пiдготуватися до зустрiчi гостей. Неодмiнно ж прийде друг його Олег, та й Вiтка припхатися може.

При згадцi про Вiтку в Сергiя аж у грудях похололо.

5

Вiтка, або Вiкторiя Птурська, як i Олег, була однокласницею Сергiя. Та якщо Олег був його найкращим другом, то Вiтка навпаки -"найкращим" ворогом.

До всього ж вона була ще й сусiдкою Сергiя по пiд'їзду, тож через неї траплялися всякi неприємностi не лише в школi, а й дома.

Вiтка ненавидiла Сергiя Кудлика хронiчно. Чим це пояснити, нiхто не знав: чи то її вреднючою вдачею, як у бiльшостi рудих i кирпатих, чи то просто злостивим характером – невiдомо! Але, починаючи з першого класу, Вiтка нiби приросла до Сергiя – раз i назавжди!

Звичайно, вiн мiг би надавати їй як слiд, але його з дитинства вчили: дiвчат зачiпати не можна. I вiн терпляче зносив ось уже третiй рiк пiдряд невичерпнi знущання своєї рудої й кирпатої однокласницi й сусiдки.

Чого тiльки Вiтка не вигадувала, аби дошкулити Сергiєвi! Образи так i сипалися з неї, мов iз дiрявого мiшка, набитого казна-якими капостями. Майже щодня Сергiй знаходив у себе на партi то канцелярську кнопку, пiдкладену Вiтчиною рукою, то свою домашню контрольну, геть усю заляпану чорнилом, а то й пiдручника з безжально розмальованими портретами. класикiв. Фантазiя Вiтки, здавалося, не знала меж.

Зрештою Сергiй так-сяк навчився передбачати бiльшiсть Вiтчиних капостей i жив би собi майже спокiйно, коли б Вiтка рiзко не змiнила тактику.

Тепер вона пiдстроювала всякi штучки сама собi, а потiм усе звертала на Сергiя.

Примiром, вiзьме заляпає собi спiдницю маслом – та й ну галасувати, що це, мовляв, Кудлик пожбурив у неї бутербродом! А то на уроцi сховає свою ручку – та й ну жалiтися вчительцi, що, мовляв, Кудлик у неї ручку поцупив i їй писати нiчим.

I витворяла Вiтка хтозна-що не лише в школi, а й дома. В цьому Сергiй пересвiдчився на власнi очi, коли одного разу змушений був вiдвiдати її.

Птурська захворiла, i їй треба було занести домашнє завдання. I хоч як пручався Сергiй, але вчителька доручила зробити це саме йому, бо вони сусiди. Пiсля урокiв Сергiй, не заходячи навiть додому, аби швидше спекатись ненависного доручення, вiдразу заскочив до Вiтки.

Птурська лежала на канапi й розглядала стелю.

– На, переписуй швидше, я поспiшаю! – тицьнув їй свого щоденника Кудлик, тiльки-но ввiйшов.

Поки Вiтка переписувала завдання, Сергiй роззирався навколо, погладжуючи симпатичного песика Птурських. Раптом вiн помiтив над письмовим столом якийсь старанно розлiнований аркуш. "Напевне, режим дня, – вирiшив Сергiй. – Ану, цiкаво, як вона живе!.." I вiн пiдсунувся ближче.

Те, що вiн побачив, вразило його до глибини душi. На аркушi у двi колонки були записанi, немов у ресторанному меню, лiворуч – слова, праворуч – цiни. Сергiй знав, як виглядає меню, бо колись iз батьками тиждень обiдав у ресторанi: бабуся гостювала у своєї родички в селi, тож варити було нiкому. Але Вiтчине "меню" виглядало надто незрозумiле й називалося "Тариф". Виглядало воно приблизно так:

ТАРИФ

Пiти по хлiб 15 коп.

Зробити уроки 50 коп.

Прогуляти собаку 20 коп.

Прочитати книгу (1 стор.) 5 коп.

П'ятiрка 1 крб. 50 коп.

Четвiрка 1 крб.

Трiйка 50 коп.

I ще багато iнших дивних речей було записано в цьому "Тарифi".

Сергiй настiльки здивувався, що навiть забув про свiй намiр не розмовляти з Вiткою, i звернувся до неї:

– Що це в тебе за "Тариф"?

– Бiзнес! – реготнула Вiтка.

– Що-що? – не зрозумiв Сергiй.

– Бiзнес, кажу! – презирливо зиркнула Вiтка на нього й поблажливо пояснила: – Грошики заробляю!

– Як же ти їх заробляєш?

– От пришелепкуватий! – шпигонула його Вiтка. – Доходить, немов до жирафа! "Як, як"! У батькiв, звичайно. Ось просять вони Бурчика на прогулянку вивести – платiть двадцять копiйок, поведу! Або п'ятiрочку отримаю – женiть руб п'ятдесят! Правда, поки що не довелося з них злупити стiльки, але я на iнших речах доганяю. Отак, тютя, бiзнес робиться!

– Ну й ну! – тiльки й вимовив Сергiй приголомшено, бо про такий "бiзнес" чув уперше в життi. – I твої батьки справдi платять тобi?

– А то нi! – гигикнула Вiтка. – Спробували б не заплатити! Я їм таку навпакинiю влаштую – тiльки держись: тиждень пiсля неї валiдол ковтатимуть!

– Яку навпакинiю? – не зрозумiв Сергiй.

– А ти, я бачу, й справдi трохи дурненький! – знову хихикнула Вiтка. – Навпакинiя – це така лiнiя поведiнки: я починаю все навпаки робити. Скаже мама: "Не ходи по паркету в брудних черевиках", – так я ще й на килим залiзу! Скаже тато: "Не вмикай телевiзор, менi працювати треба", – я його так врубаю, аж посуд у сервантi дзеленчить! А батечко в мене дисертацiю пише. Ясна рiч, яка вже там дисертацiя пiсля цього! От i мчать вони за гаманцями та грошенята менi несуть, аби я свою навпакинiю припинила. Бува, не те що по п'ять, а й по десять копiйок за сторiнку платять, щоб я хоч годинку почитала й посидiла тихо!

На цей раз Сергiй Кудлик не спромiгся навiть i нукнути. Вiн пiдскочив до Вiтки, вихопив у неї свого щоденника – i тiльки дверi за ним грюкнули та бiдолашний песик Бурчик злякано сховався пiд канапу.

Вiтка залементувала, вона кричала йому навздогiн щось про обов'язок допомагати хворому однокласниковi, та Сергiй нiчого не чув i нiсся вниз, перестрибуючи через три сходинки, наче тiкав вiд скаженої собацюри.

А вдома, коли трохи вiдiйшов, Сергiй сiв за стiл i почав малювати на Вiтку карикатуру. Спершу вiн намалював товстого дядька в окулярах, батька Птурської, потiм – руду й кирпату Вiтку, а коло неї купу цегли. "Вiкторiє, не їж камiння", – казав батько до Вiтки, а вона, -так намалював її Сергiй, – накидалася на купу цегли й жадiбно ковтала цеглину за цеглиною.

Сергiй трохи посидiв, розглядаючи свiй витвiр, а тодi ще пiдписав пiд малюнком вiршик:

Птурська Вiтка – навпакитка:

попрохайте щось у Вiтки -

зразу зробить залюбки,

але тiльки – навпаки!

Карикатуру вiн узяв до школи, на великiй перервi приколов до дошки й вiдiйшов, даючи дорогу третьокласникам, якi з'юрмилися в нього за спиною.

Третьокласники голосно реготали, хапаючись за животи, й насмiшкувато зиркали на Вiтку, яка незворушно сидiла за партою, їла яблуко й удавала, наче їй зовсiм байдуже, чого вони там веселяться. Та ось її все-таки здолала цiкавiсть: що ж там такого смiшного утнув цей пришелепкуватий Кудлик? I вона гордою ходою пiдiйшла до дошки.

Очi її забiгали по малюнку, i коли вона дочитала напис до кiнця, – вся спалахнула, заверещала, наче кiшка, якiй наступили на хвiст, i кинулась на Сергiя! I, мабуть, таки добряче пошкрябала б його, та однокласники заступили їй дорогу.

– Ну, вiршомазе! – гукнула вона до Сергiя через їхнi голови. -Тепер тремти! Вiйна не на життя, а на смерть!

Саме пiсля цього випадку й почала вона робити отi дошкульнi капостi Сергiю, про якi ви вже знаєте.

Отакi складнi стосунки були в Сергiя Кудлика з Вiкторiєю Птурською, однокласницею та сусiдкою.

6

Поки Дiма дрiмав, Сергiй устиг зганяти в магазин, купити величезного "Київського" торта i тепер вертався додому.

Вiн уже був узявся за ручку дверей пiд'їзду, аж раптом за спиною в нього щось просвистiло, гупнуло щосили в спину i ляпнуло на асфальт. Сергiй озирнувся й побачив на тротуарi розiрваний пакет вiд кефiру, що тим часом величезною бiлою плямою поволi розтiкався по Сергiєвiй спинi i всотувався в його нову вельветову куртку.

Сергiй хутко зиркнув угору i встиг помiтити, як зачинилися балконнi дверi Вiтчиної квартири.

Першою думкою Сергiя було вхопити каменюку й пожбурити Вiтцi у вiкно. Вiн навiть рвучко нахилився до землi, але уявив собi, скiльки здiйметься галасу, i, спересердя плюнувши, побрiв додому.

"Чорт iз нею, – вирiшив Сергiй, – не псуватиму собi день народження. Але помщусь обов'язково – iншим разом".

Дверi йому вiдчинила бабуся: вона вже повернулася з базару й готувала обiд. Тiльки-но Сергiй зiбрався повiдати їй про Вiтчину пiдступнiсть, як бабуся замахала на нього руками й приклала до рота палець.

– Тсс! – прошепотiла вона. – Тихенько, Дiма ще спить.

Сергiй навшпиньки пройшов за бабусею на кухню i вже там розказав про Вiтку.

– Не звертай уваги, – заспокоїла його бабуся. – Знiмай швиденько куртку, я зараз вiдмию! – I вона з курточкою в руках поспiшила до ванної.

Тут хтось подзвонив у дверi, i Сергiй кинувся вiдчиняти.

На порозi стояв Олег.

– Тсс! – просичав до нього Сергiй так само, як i бабуся. -Проходь на кухню, тiльки тихо.

Вони вмостилися за кухонним столом, Олег вручив друговi свiй подарунок – прекрасно видану книгу казок – i поцiкавився:

– А чого ви шепочете всi, хто там у вас?

– Ходiм, побачиш, – запропонував Сергiй, i вони тихцем заглянули до нього в кiмнату.

Там у крiслi безтурботно спав Дiма. Олег вiдразу побачив його, -це страшенно порадувало Сергiя!

– Непогана лялька! Мабуть, закордонна.

– Сам ти лялька! – образився за Дiму Сергiй. – Вiн справжнiй.

– Кажи! – не повiрив Олег, i не встиг Сергiй перепинити його, як той пiдскочив до крiсла i смикнув Дiму за бороду.

– Ой! – вереснув дiдок i, мов на пружинах, пiдлетiв у крiслi, сонно лупаючи своїми зеленавими оченятами. – Ти чого причепився? Зараз я-ак врiжу! – I вiн замахнувся на Олега своїм маленьким, сухим кулачком.

Олег аж за боки схопився.

– Оце так штука. Диви, навiть стрибає й говорити може! – Вiн намiрився був удруге шарпонути Дiму за бороду, але дiдок щосили ляснув його по руцi.

– Ой! – зойкнув на цей раз уже не Дiма, а Олег i вiд несподiванки сiв на пiдлогу. – Таки, здається, справжнiй!

– "Справжнiй, справжнiй"! –перекривив його Дiма. – А то ж який iще?! От лясну ще разочок, знатимеш тодi, хулiган!

– Вiн зовсiм не хулiган! – заступився Сергiй за друга. – Це вiн так, вiд несподiванки. А взагалi вiн дуже хороший. Навiть вас бачить. А ви ж самi казали, що поганi люди вас не бачать, лише хорошi!

– А може, вiн – виключення? – Дiма тицьнув пальцем в Олега, який розгублено сидiв на тому ж мiсцi, де сiв, i лише клiпав очима.