Текст книги "Все - як насправдi"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

– Мою машину!

Сержант кулею вилетiв за дверi, а лейтенант Пчiлка звернувся до Сергiя:

– Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дiмою!

– А ви у казки вiрите? – обережно спитав його Сергiй.

– Зрозумiло, нi! – усмiхнувся слiдчий. – Моя професiя не дозволяє вiрити казкам, а то їх стiльки наплетуть, що не виплутаєшся.

– Так ви ж тодi не побачите Дiму!

– Побачу! – впевнено вiдказав лейтенант. – У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.

I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.

Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.

I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!

– То як це сталося, що ви вiдправили дiвчину хтозна-куди, -звернувся до дiдка слiдчий, вiдразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, – а самi й забули, як її повернути?

– Старiсть... – тремтячим голосом прошепотiв Дiма, лячно позираючи на мiлiцейську форму. – Склероз...

– Не годиться так, громадянине Дiмо! – похитав головою лейтенант i раптом прошепотiв дiдковi у самiсiньке вухо: – А взагалi правильно зробили, нехай покрутиться трiшки... – I вже голосно додав: – Але ми її знайдемо, обов'язково!

Дiма вiдразу заспокоївся i вже зовсiм смiливо проказав:

– Здається, я пам'ятаю, як дiстатися в Навпакинiю!

– Кажiть! – коротко кинув слiдчий дiловим тоном i видобув з лiвої бокової кишенi кiтеля авторучку й записник.

– Зараз, щоб точно... – наморщив лоба Дiма. – Ага! Ось: переїхати мiсточок – та й на той бережечок, потiм прямо до ставочка, вiд ставочка – по лiсочку аж до самого кiнця: там i є країна ця!

Лейтенант Пчiлка видобув iз правої бокової кишенi атлас автомобiльних дорiг СРСР i щось вiдмiтив у ньому.

– Все ясно! – сказав вiн, коли Дiма скiнчив. – "Мiсточок на той бережечок" – це, звичайно, мiст метро через Днiпро, що веде на Русанiвку. Далi, "ставочок" – це в радгоспi "Броварський", де карасiв розводять. I останнє – "лiсочок": це лiс коло Броварiв!.. Отже – в дорогу!

Лейтенант iз хлопцями рушили до виходу, але Дiма зупинив їх:

– А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?

– В цьому щось є! – погодився лейтенант Пчiлка. – Ходiмте!

I вони вчотирьох – слiдчий, Дiма, Олег i Сергiй – вийшли з будинку, сiли в машину, i тiльки-но гуркнув мотор, як просто пiд колеса, невiдомо звiдки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.

– Геть з дороги! – владно гримнув лейтенант, але цуцик замiсть того, щоб утекти, вскочив у машину через вiдкрите вiкно.

Слiдчий Пчiлка, вражений таким зухвальством, хотiв викинути неслуха, та Сергiй закричав:

– Це Бурчик, Вiтчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.

– Непогана думка, – погодився слiдчий, – нехай лишається. Вперед!

Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської...

10

Птурська штовхнула дверi з написом 3-Б – й остовпiла на порозi!

В класi стояв жахливий гамiр, але нiкого не було видно. Та ось iз-пiд першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, i вiн заверещав:

– Нове-е-енька-а!

I в ту ж мить, наче гриби пiсля дощу, з-попiд парт почали вистромлюватись голови.

– Новенька? – спитала вчителька, яка сидiла на пiдвiконнi.

– Еге ж, – кивнула Вiтка.

– Лiзь пiд четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, – наказала вчителька i знов вiдвернулася до вiкна, щось мугикаючи собi пiд нiс.

А Вiтка, якiй сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла пiд неї.

Її сусiдом виявився товстий здоровань. Вiн щось жував i водночас гамселив чималим кулаком по лавi, не звертаючи на Птурську нiякої уваги. Це трохи образило її, i вона лiктем стусонула пузаня.

– Гей, ти! Давай знайомитись!

Хлопець скоса глянув на Вiтку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зi свого портфеля пiвметрову лiнiйку, розмахнувся – i з усiєї сили ляснув Птурську по лобi.

– Вова Бабинець, – сказав вiн ошелешенiй Вiтцi, яка обома руками трималася за лоба й вiдчувала, як у неї пiд пальцями росте величезна ?уля.

Звiдки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замiсть того, щоб потиснути руку, в Навпакинiї правила хорошої поведiнки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звiсно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:

– Рятуйте! Вбивають!

Але нiхто, навiть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках i треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготiти... Поверещавши даремно ще трохи, Вiтка замовкла.

– Ага! – тої ж митi пiдскочила до неї вчителька. – Хулiганиш? Марш до директора!

Цього тiльки й треба було Вiтцi! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетiла за дверi й помчала в директорський кабiнет.

– Мене вигнали з класу! – гордо й радiсно повiдомила Птурська Полiкарповi Полiкарповичу. – Давайте морозиво!

Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повiв її в сусiдню кiмнату. Там вiн вiдчинив холодильник i поставив перед дiвчинкою лiтрову банку з морозивом:

– Їж!

– А ложка? – спитала Вiтка.

– Яка ще ложка?! У нас руками їдять!

– А де їх можна помити? – не дуже здивувалася Вiтка, бо вдома не раз їла сама руками.

– Ану, покажи? – директор глянув на її бруднющi руки, – пiд партою пiдлогу не мили, мабуть, рiк, – i зареготав: – Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти! – I вiн показав Птурськiй на табличку, що висiла над холодильником.

Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими лiтерами написано:

НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖI!

– Зрозумiла? – спитав директор в ошелешеної Вiтки.

– Зрозумiла...

– Тодi – їж!

– Не хочу!– аж здригнулася вiд огиди Вiтка.

– Що-о?! – розсердився раптом директор. – Ану, їж негайно!

Вiтка так налякалася, що обома руками почала запихати морозиво в рот... Але, ковтнувши, зойкнула i ледь не впустила банку: морозиво виявилось не лише солоним, а й гарячим, як окрiп. Вона враз пригадала навпакинський шоколад i пожалкувала, що поспiшила накинутись на морозиво.

– Не можу!.. – благальне глянула вона на директора.

– Мусиш!

I директор так блиснув очима, що Птурська знов схопилася за банку.

– Все... – нарештi хрипко просичала вона, ковтаючи останнiй шматок i вiдчуваючи, ще в неї наскрiзь просолилися i язик, i живiт.

– Тепер – на уроки! – наказав директор i повернувся у свiй кабiнет.

Вiтка, весь час спльовуючи, посунула до класу. Тепер вона вирiшила галасувати без угаву: досить з неї того клятого морозива! Але язик у неї так розпух, що ледь ворушився в ротi. Тодi вона руками й ногами почала грюкати по партi й по пiдлозi i до кiнця урокiв так вибилась iз сил, що ледь виповзла з-пiд парти, коли пролунав останнiй дзвоник.

– Снiдати! Снiдати! – заверещали її новi однокласники, хоч за вiкнами вже спускалася нiч, i щодуху помчали до їдальнi.

На цей раз Птурська, хоч i зголоднiла вкрай, вирiшила бiльше нiчого не їсти в цiй ненормальнiй країнi.

"Краще голодною бути!" – подумала вона й пiшла до спальнi.

Але у спальнi не було жодного лiжка: сама гола пiдлога, а замiсть подушок черговий видавав кожному учневi грубезну дубову колоду...

"Збожеволiти можна! – жахнулася Птурська. – Треба до завтра якось перетерпiти. А завтра, казав директор, почнуться аж шiсть вихiдних. Ото вже погуляю!"

Вiтка забилася в якийсь темний закапелок пiд сходами, скулилась на купi ганчiр'я, що валялося там, i заснула.

Тiльки-но першi променi сонця зазирнули до вiкон школи, Птурська прокинулась. Язик усе ще був солоний, ?улю на лобi не можна було торкнути, але Вiтка почувала себе досить бадьорою.

Сподiваючись на шестиденний вiдпочинок, вона вибралася зi своєї схованки в коридор i пiшла до виходу. Але на дверях її перепинили двоє хлопцiв iз чорними пов'язками на руках – напевне, черговi.

– Ти куди зiбралася? – єхидно поцiкавився старший.

– Як – куди? – здивувалася Птурська. – Гуляти! Вiдсьогоднi ж – вихiднi.

– О-хо-хо! – зареготали черговi. – Ой, держiть, бо луснемо зо смiху!

– Ач, яка спритна! – нарештi вгамувався старший. – Гуляти, щоб ти знала, можна тiльки у днi урокiв, а у вихiднi треба сидiти в школi.

– Новенька, мабуть! – презирливо хмикнув молодший. Вони пiдхопили Вiтку пiд руки i, хоч як вона опиралася, потягли до директорського кабiнету.

– Ось, – мовив старший Полiкарповi Полiкарповичу, вказуючи на Птурську, – гуляти надумала: вихiднi, бачте!

Директор теж розреготався, а тодi наказав черговим:

– Посадiть її в комiрчину зi старими партами та не забудьте замкнути, а то ще втече з незвички.

За хвилину Вiтка вже сидiла в тiснiй комiрчинi, захаращенiй уламками парт i якимось iншим непотребом. З жахом позирала вона на вологi бруднi стiни, де виплiтали мудре павутиння здоровецькi бридкi павуки.

Майже пiд стелею було невеличке незасклене вiконечко, а в ньому даленiв голубий шматочок дзвiнкого травневого неба.

I зробилося Птурськiй так боляче й гiрко на душi, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласникiв, тата й маму, песика Бурчика. Потiм згадала, як дошкуляла Сергiєвi, як знущалася з батькiв... Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вiтка дала собi слово бiльше нiколи в життi не завдавати нiкому прикрощiв, – аби тiльки вибратись iз цiєї страшнючої Навпакинiї!

Вона пiдхопилася на рiвнi ноги й вирiшила спробувати вилiзти крiзь вiконечко. Але дiстатися до нього було не так i просто. Вiтка побудувала з уламкiв парт пiрамiду й почала дертися на неї. Та пiрамiда раптом захиталася – i зi страшним гуркотом розвалилась!

Вiтка ледь вилiзла з-пiд уламкiв. Руки й ноги її були геть подряпанi, пiд оком свiтився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчiрки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати пiрамiду -i нарештi добулася до вiкна...

За хвилину Вiтка вже була надворi. Вона глянула навкруг, помiтила неподалiк вiд школи лiсок – i щодуху побiгла до нього. Коли б хто засiк час, за який Птурська подолала чималу вiдстань до лiска, то, напевне, в таблицю свiтових рекордiв з бiгу треба було б занести поправку. Та Вiтка про рекорди не думала, а радiла, що нiхто не бачить її. Вона трохи перевела дух, присiвши на траву, а тодi знову, боячись погонi, побiгла далi, у глибину лiсу.

Бiгла Вiтка доти, доки вистачило сил, а тодi впала непритомною пiд якийсь кущ.

11

В цей час машина лейтенанта Пчiлки звернула з Броварського шосе в лiс. Вона пiдскакувала на вибоїнах, пасажири буцались головами об дах, але шофер не зменшував швидкостi. Ось машина вискочила на узлiсся, i тiльки-но переднi колеса виткнулися на галявину, як пролунав гучний вибух! Машину кинуло вбiк, i вона завмерла на мiсцi.

– Колесо! – розпачливо скрикнув шофер, i всi повистрибували з машини.

Таки справдi, лiве переднє колесо наїхало на розбиту пляшку, покинуту недбалим туристом, й осiло.

– Хвилин двадцять згаємо, – невдоволено пробурмотiв шофер i заходився поратися з iнструментом.

Всi посiдали на м'яку молоденьку травичку, а песик Бурчик, помiтивши якусь живнiсть, погнався за нею в гущавину.

– Може, поки мiняють колесо, – озвався Дiма, – я мемуари вам почитаю?

– А чого, – пiдтримав його лейтенант, – почитайте! Швидше час промайне.

Дiма вiдразу витяг свого зошита, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi й урочисто проказав:

– Роздiл сьомий: Робiнзон Крузо та я! – Трохи покахикав у кулачок i продовжував: – Це було у 1704 роцi. Я зi своїм другом, капiтаном Томасом Страдлiнгом, мандрував на кораблi "П'ять портiв" через океан до Пiвденної Америки. Мандрiвки – моя давня пристрасть, а в океанi я ще не був, от i скористався нагодою. Коли ми вже пiдходили до континенту, у нас кiнчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.

Поки моряки поралися на островi, я куняв собi з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скiльки я проспав – невiдомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув iз сундучка й побачив, що вiн стоїть на березi острова, а берегом понад водою бiгає штурман, несамовито кричить i вимахує руками. Наш корабель "П'ять портiв" на повних парусах вiддалявся вiд острова.

Як я довiдався згодом, капiтан i штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що бiльше не ступить на корабель, i капiтан висадив його, вивантажив речi – разом iз сундучком! – i покинув на безлюдному островi.

Скiльки пригод трапилося зi мною та штурманом Селькирком, я оповiдати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому островi чимало рокiв? поки нарештi одного дня нас не зняв з нього iнший корабель.

Дорогою додому, минаючи Англiю, я вирiшив навiдалися до свого давнього приятеля – письменника Данiеля Дефо. Ми провели з ним кiлька веселих днiв, i я розповiв йому про свої пригоди на островi. Данiель так захопився ними, що захотiв написати про них книгу.

– Що ж, – погодився я, – пиши, але тiльки не треба згадувати про мене, та й прiзвище штурмана краще якось помiняти: ще прочитає про себе та розсердиться!

I от у 1719 роцi я отримав поштою вiд Данiеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайнi пригоди Робiнзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".

Як бачите, Данiель дотримав свого слова: не назвав мене, змiнив прiзвище Селькирка та й свого прiзвища теж не поставив на обкладинцi, бо був таким же скромним, як i я.

Годi й казати, яку популярнiсть вiдразу здобула ця книга, її читають iз захопленням i досi, хоча майже нiхто не знає, що ця книга з'явилася завдяки менi. Та колись усе з'ясується, i мої заслуги перед лiтературою визнають нащадки!..

Дiдок закiнчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремiнець.

– Блискуче! – захоплено вигукнув слiдчий, а Сергiй з Олегом щосили зааплодували.

Дiма зашарiвся вiд такого щирого захоплення слухачiв i пробурмотiв:

– Це – що! Це так, дрiбничка. От послухайте ще, як я пiратiв перемiг, – i розгорнув був зошит iзнову, та в цю мить шофер гукнув вiд машини:

– Товаришу лейтенант! Можна рушати!

– По конях! – скомандував лейтенант Пчiлка – i всi побiгли до машини. Та раптом iз лiсу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всi навiть i думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.

– Чого тобi? – здивувався слiдчий. – Злякав хто?

Цуцик не вiдставав. Вiн крутив хвостом i тягнув лейтенанта в лiс. I тут слiдчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!

– За мною! – скомандував лейтенант Пчiлка. – Вперед! – i перший припустив за Бурчиком, котрий стрiлою мчав попереду, все далi й далi в хащi.

Аж ось вiн стрибнув пiд розлогий лiщиновий кущ – i заскавчав.

Там, на пружному зеленому моховi, лежала обiдрана, розпатлана й украй знесилена Вiкторiя Птурська!

– Вiто! – перший кинувся до неї Сергiй. – Що з тобою?!

Вiтка повiльно розтулила очi й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посмiхнулась:

– Я вдома!..

Лейтенант Пчiлка пiдняв слабеньку Вiту на руки й вiднiс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Вiта зовсiм оговталася, спитав:

– Як ти сюди потрапила?

Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усiм тiлом, розповiла їм про свої пригоди.

Слухаючи її, Дiма винувато клiпав очима й голосно шморгав носом, хоч вiд його нежитю не зосталося й слiду. А коли Вiта скiнчила, вiн зiтхнув i промовив:

– Вибач менi, це я вiдправив тебе в Навпакинiю...

Вiта звела на нього великi очi, здивовано оглянула маленького дiдка, якого досi не помiчала, i раптом усмiхнулась:

– Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсiм-зовсiм iнша!

Олеговi й Сергiю подих перехопило вiд подиву: Вiтка _бачила_ Дiму! I взагалi, як вiдзначив для себе Сергiй, вона й справдi стала зовсiм iншою: тихою, лагiдною, усмiхненою. А ще вiн помiтив, що Вiта зовсiм не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправдi страшенно симпатичний i що в неї такi великi й синi-синi очi!

– Ну, хлопцi, час додому! – звелiв лейтенант Пчiлка. Машина розвернулася й помчала назад.

Коли виїхали на шосе, Дiма чомусь почав крутити навсiбiч головою, соватись на мiсцi й раптом попросив зупинитися.

– Для чого? – здивувався лейтенант.

– Розумiєте, – пояснив Дiма, – я впiзнав цi мiсця. Звiдси до Броварiв лише пiвтора кiлометра, а менi туди й треба, до двоюрiдного брата. Зупинiть, будь ласка, я вискочу!

– Як?! – вигукнули Сергiй з Олегом, не вiрячи, що Дiма покидає їх.

– Треба, – винувато хитнув головою дiдок. – Я й так уже затримався у вас.

Лейтенант наказав шоферовi спинитись, i всi пасажири вийшли з машини.

– Бувайте! – простягнув слiдчий дiдковi руку й мiцно потис його маленьку суху долоньку.

– Прощавайте! – ледь не плачучи, прошепотiли хлопцi. -Повертайтеся до нас!

– Постараюсь, – пообiцяв Дiма. – Кланяйтесь бабусi, я дуже полюбив її.

Вiн помахав усiм на прощання ручкою – i закрокував по узбiччю шосе.

– Дiмо! – раптом вигукнув йому навздогiн Сергiй. – А як же мемуари? Ви ж обiцяли прочитати ще про пiратiв!..

– Iншим разом! – крикнув у вiдповiдь Дiма. – Я обов'язково повернусь до вас!

I його маленька постать зникла за поворотом.

Всi знову сiли в машину i вже до самого Києва мовчали.

Коло будинку Сергiя нервово походжав батько Птурський. Коли вiн побачив службову машину лейтенанта Пчiлки, а в нiй свою дочку, вiн так кинувся назустрiч, що ледь не втрапив пiд колеса!

– Донечко, рiднесенька! – повторював Птурський, витягаючи Вiтку з машини. – Жива, голубонько моя! – Вiн так гаряче цiлував її й притискав до грудей, що навiть у лейтенанта, з його залiзною силою волi, чомусь на очi навернулися сльози.

– Не знаю, як вам i дякувати за Вiтуню! – оговтався нарештi Птурський.

– Пусте, – вiдмахнувся лейтенант. – Я тiльки виконав свiй службовий обов'язок!

Вiн потиснув руку щасливому батьковi i скочив у машину, яка тут же зiрвалася з мiсця.

– Можна, я забiжу до тебе, коли вмиюся й трохи вiдпочину? – тихо спитала в Сергiя Вiта.

– Звичайно, можна! – зрадiв Кудлик. – Чого питаєш! Заходь, я чекатиму...

– Ну от, – усмiхнувся Олег, – почалося!..

Що вiн мав на увазi, Сергiй не зрозумiв, але вiдчув: таки й справдi сьогоднi для нього почалося щось зовсiм-зовсiм нове i дуже-дуже приємне!

– А Дiма де? – здивувалася бабуся, коли побачила Сергiя самого.

– Привiт передавав тобi, кланявся, – сумно зiтхнув Сергiй. -Вiн пiшов до брата.

– Ну, не сумуй, – погладила його бабуся по головi. – Може, вiн iще повернеться.

– Обiцяв! – з надiєю сказав Сергiй i пiшов до себе в кiмнату.

Там вiн сiв за стiл i, щоб якось розвiятись вiд безлiчi думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, i почав читати.

Коли Сергiй перегорнув останню сторiнку, хтось подзвонив у дверi. "Все – як насправдi! " – подумав Кудлик про казки i рвучко пiдхопився з мiсця, бо серце пiдказало йому: це дзвонить його однокласниця й сусiдка Вiкторiя Птурська – найкраща дiвчинка в свiтi!