Текст книги "Патетичний блуд"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

«Бачиш, – кажу йому, – і такий зоопарк щодня, деколи набридає, місяць тому опівночі мужик постукав, попросив шматок хліба, зізнався, що нема чим закусувати».

«Общага є общага, – позіхає Дека, – у цьому її тяга, у мене рік тому ще більший прикол був: варю на кухні супчик, словом, мудохаюся з ним хвилин двадцять, нарешті доварюю, беру каструлю і валю до себе кімнату (були вихідні і всі мої – Митя, Тазік і Вітя – якраз пороз'їжджалися додому), бачу, на ліжку Тазіка дєвка, ніби труп, лежить, підходжу, а вона п'янюча в драбадан; думав її вжучити, але ж, ти знаєш, чотири благородні істини, спокій і всі ці речі, словом, стримався і покартав себе за такі думки; а якби на моєму місці був хтось інший... м-да; зранку дав їй супчику поїсти, вона страшенно дякувала й вибачалася, виявилося, мала просто поплутала поверхи, поверталася з п'янки і помилково завалила до мене, зараз зустрічаємося деколи в коридорі, регочемо».

«Молодець, добре зробив, у жодному разі не треба кохатися, у жодному разі не треба кохатися з п'яною, бо п'яне бабйо може обригати ліжко і тебе на додачу, а коли будеш джярити в дупу – накладе цілу купу на простирадла, і тоді... що тоді робитимеш? як даси цьому всьому раду? інша справа, коли ти сам повний труп, тоді все значно простіше». Пауза. Да, тоді все значно простіше. Треба стежити, щоб наша мова, думки або вчинки не турбували інших людей. П'яненьких також.

Розмову переривають: цього разу Юля, яка залітає до кімнати, ніби ураган, говорить швидко, кожного цмокає в губи, всідається Деці на коліна, халат на грудях розходиться, оголюючи їх, каже, щоб ввечері обов'язково прийшли, познайомлю вас зі своїм мальчіком. Добре, мала, прийдемо. Кілька секунд вони цілуються з Декою, він пестить її під халатом; от уроди, поводяться так, ніби зараз почнуть трахатися. Я дивлюся на них і почуваюся незручно, підкреслено голосно кашляю, не реагують, знову кашляю, а їм по барабану; от, бляха, народ пішов, кашляю ще раз, фіг там – не чують; ви мене дістали – підводжуся, беру зі столу папірець (останній мій переклад із Тцари) і читаю: р ибалки повернулися з уловом водяних зірок вони діляться хлібом із жебраками сліпим дарують намисто імператори сходять у парки о такій порі що схожа на гіркоту гравюр слуги купають мисливську зграю одягає рукавички світло закрийся вікно витягуй світло з кімнати наче кісточку з абрикоса наче кюре з храму бозя най для нещасних закоханих шерстяне сукно буде м'яким...Вони відриваються одне від одного, недоумкувато зиркають на мене, ніби хочуть сказати: дашок поїхав? Юля усміхається, встає, каже «до вечора» і йде до дверей. Ми прийдемо – гукаю услід. Дека несподівано кидає, що переклади – це гівно, насправді читаємо не автентичного автора, а перекладача: його словник, його вміння і бачення цього автора. Вдавано ображаюся на нього: да ну тебе, пропонуєш вивчити всі мови світу, щоб читати Басьо, Лорку, Рільке, Тагора, а ще ескімосів, чукчів, гагаузів, арабів, мордвинів та інших нанайців? «Гарненький набір, – сміється Дека, – я би до такого не допер».

Під вечір ми приходимо до Юлі і бачимо її коханого: це худорлявий чорнявий студент, здається, з фізмату, він сидить на краю ліжка, поклавши руки на коліна, і нагадує сільську тітку, яка прийшла на прийом до начальства і чекає, коли її впустять; у нього тонкі, стиснуті губи, полохливий і нетривкий погляд, при зустрічі з нашими очима його бліді щоки спалахують червоними плямами, певно, в ньому все палає, він почувається скуто й вороже. Юля намагається весело щебетати. Щоб розрядити напружену обстановку, ми з Декою також жартуємо, говоримо всілякі дурниці, але незнайомець – от мудило, ну хоча би підіграв задля пристойності – нас не підтримує навіть найменшою усмішкою, ніби ми викликаємо в нього зневагу та роздратування. Що ж, і за це спасибі. Мій внутрішній голос підказує, що це не та людина, з якою Юлі треба бути, хоча можу й помилятися. Мала заклопотано крутиться, ставить на стіл величезну металеву миску, з-під покришки лине смачний запах пельменів, і велику таріль з овочевим салатом. Дека відкриває пляшку вина, яку приніс. Я настільки розчулений пельменями, що вголос зізнаюся про своє щастя: Друзі, я так давно їх не їв, ви не повірите. Юля сміється й каже, щоб сідали до столу. Відчуваю страшенний голод, що довго дрімав і несподівано вибухнув, ніби вулкан. Ледве себе контролюю, щоб у поспіху не виявити своєї слабинки – що нестерпно хочу їсти; навмисно чекаю, поки всі накидають собі пельменів, і лише тоді беруся за них сам. Юля дивиться на мене теплим поглядом, немов хоче сказати: «я все розумію». Дека каже: «всім смачного»; я також намагаюся вимовити з пельменями в роті те саме й одразу себе картаю, бо забув це побажати перед їжею. Дека наливає в металеві кружки вино, ми цокаємося під млявий тост за знайомство і п'ємо. Вино не дуже добре, від нього трішки відгонить ґумою чи іншою підозрілою бідою, мабуть, палево попалося. Врешті, ми відриваємося від їжі і триндимо. Задля ввічливості Дека береться за гостя й розпитує про життя. Слава – так його звати – відповідає ліниво, коротко, ніби це його дістає. М-математик, – іронічно кажу про себе і їм далі. Потім Юля з Декою говорять про літературу, що з прочитаного конкретно накрило, Юля захоплено переповідає один із Гамсунових романів (вона, звичайно, тільки про любов хаває), а Дека згадує Музіля, якого лише почав читати. Математик несподівано долучається до них, і тут, бляха, пацана прорвало: Желязни, Кінг, Чейз, інша пурга, він ще називає такі імена, про які я ніколи не чув, таке читати, бляха... хе, мені би ніколи не спало на думку. Дека пирскає («це тобі не брохів читати», – підморгую йому). Слава кидає на нього різкий погляд, надувається, як сич, полотніє, і на його блідих щоках гуснуть дві червоні плями. Він замовкає, наїжачується і дивиться в тарілку. Юля почувається незручно. Уявляю, що в неї робиться на душі, певно, не знаходить собі місця. Чого вона зв'язалася з цим Славою? Мені здається, що він гнила людина. А може, він Юлю до нас ревнує? Я про це й не думав. Інакше як пояснити те, що з першої ж хвилини знайомства Слава на нас визвірився, як ненормальний? Це він зараз себе стримує, все лайно гамує в собі, а коли воно прорве... Ми допиваємо вино, і я кажу, що нам із Декою пора. Дека здивований від моїх слів, але не перечить, підводиться і ми виходимо. М-математик, – іронічно кажу я про Славу в загальному коридорі. Йдемо до мене, сідаємо один навпроти одного, вмикаємо магнітофон і слухаємо німецькі військові пісні та марші, які Дека купив на ринку «Петрівка» у Києві. Закурюємо. Дека випускає дим і дивиться собі під ноги.

«Що скажеш про математика?» – запитую в нього.

«Не хочу про це думати. Він їй не підходить».

«Так. Але вона сама має до цього доперти. Нам не варто на неї впливати».

Заходжу в загальну кухню, ставлю на вільну електроплиту чайник, із каструлі, що поруч, смердить перегорілим. Забули супчик і його не стало. Повертаюся. Дека каже, паршиве вино, підробка, його мутить і він валить блювати в туалет. Я йду по сусідах і шукаю ліки, в кількох кімнатах стріляю по дві-три таблетки «активованого вугілля», а ще в одній – «фестал». Там, де дали «активоване вугілля», висока блондинка Даша сказала, щоб відпрацював, я погодився, бо вона давно мене приваблює, хоча й вища на цілу голову і має трішки задовгого носа. Мене страшенно збуджують її ноги, це такі ноги, як сказав би мій покійний друг Бритий, які починаються з горла. Коли вона сказала, «щоб відпрацював», у мене відразу встав. Господи, про що я тільки думаю... Дека лежить на ліжку й застиглим поглядом дивиться в стелю. Даю йому таблетки, він незграбно ковтає і ліниво запиває водою з чашечки. Заходить Хо-хо, каже, що сьогодні буде робити в рекреації скачки, потанцюємо, поспіваємо, Дека, треба твоя участь, на гітарі пограєш, ґут? Дека мовчить і далі дивиться в стелю.

«Що з ним?» – запитує в мене Хо-хо.

«Травонувся», – кажу йому.

«Да? ясно, – каже він, – погано, що травонувся».

«Сам знаю, що погано». Хо-хо чимчикує у справах. Дека просить вимкнути музику, певно, німецькі марші його вже задовбали.

«Бляха, як мене морозить», – шепоче він. На його блідому обличчі поблискує ледь помітна плівка поту.

«Скоро має попустити, – кажу йому, – а якщо ні, тоді треба промити шлунок, нічого страшного – трохи постругаєш, і все буде нормально».

Йому й справді кепсько, бідака навіть не годен говорити, лише тепло й водночас тужливо зиркає хворобливими очима, ніби мовчки дякує за турботу про себе. Чай заварюється, я знімаю тарілку з металевої кружки. Він обгортає її хустинкою, аби не попектися, й обережними ковтками п'є. Несподівано Дека говорить, що бачив Настю, вона йшла біля центрального універмагу, з нею був незнайомець. Я заплющую очі. Господи, я її все ще люблю. Дека ставить кружку на стіл і підводиться з ліжка, піду, мабуть, каже позіхаючи, тягне на сон. Ми прощаємося, і я залишаюся зі своїм відчаєм і неприємними здогадками про те, що в Насті є інший.

Треба напитися. Я остаточно заплутався. Думаю про Ліду, а з голови не виходить Настя. Від того, що не можу її позбутися, не можу вичавити зі своїх спогадів, стаю безсилим, сентиментальним і слабким. Сідаю за стіл, беру чистий аркуш і пишу Насті листа: все, що між нами було, не має жодного значення, бо я ніколи тебе серйозно не сприймав, а лише проводив з тобою вільний час; не скажу, що мені було неприємно, ти красива дівчина і, я просто впевнений, колись будеш щаслива й зробиш щасливим свого коханого; я не можу з тобою бути, бо зустрів людину, без якої не мислю свого подальшого життя, тому...Раптом починаю плакати, ридати, ніби жалюгідний шмаркач. Сльози накочуються й накочуються, заливають щоки. Я далі пишу Насті, щоб не брала близько до серця нашу розлуку, бо це рано чи пізно мусило статися, бо ми не пасуємо одне одному, оскільки завдаємо одне одному тільки безглуздих страждань... Закурюю. Перечитую написане й посміхаюся. Надто багато слів, надто багато сентиментів. Дивлюся на політичну карту світу, знаходжу Тибет. Я неправильнопро все це написав, треба спокійно, без пристрасті, без усіх тих дешевих мелодрам, якщо Настя прочитає такого листа, ридатиме, як ненормальна, і в неї може підірвати дашок. У рядках є жорстокість і це погано. Не знаю, як уникнути жорстокості. Не хочу завдати Насті болю, бо вона мене любить і хвилюється, як живу, чи все у мене гаразд. Не знаю, як правильно вчинити. Просто цей лист буде найрадикальнішим і остаточним кроком, який розставить усе на свої місця, головне – відверне від мене Настю, порятує її від такого ідіота, як я. Вона заслуговує на краще: принаймні на любов із тією людиною, яка буде завжди поруч із нею. А я? що можу дати їй я? я ж босяк, навіть не маю, в що одягнутися, не кажучи вже, що не бачу більш-менш тривкого майбутнього... де опинюся завтра? вічного ж плавання не буває... нічого не знаю.

У коридорі чути голоси, з кімнати виходять сусідки, певно, йдуть на дискотеку в рекреацію. Вони відчиняють двері блоку, і з коридору лине музика, значить, Хо-хо уже розклав апаратуру і чекає, коли посходяться студенти. Щоб не киснути в неприємних думках, вирішую йти туди. Листа відішлю Насті, певно, завтра або, краще, перед поїздкою з Лідою та її донькою на море. Я дуже невпевнено почуваюся. Треба подолати лінощі, сонливість і збудження, які вибивають зі спокійного стану. Як там я колись переробив класика: не звикай до лайна чужого, але й не живи власним. Виходжу в коридор, вештається купа люду, здебільшого мої сусіди з восьмого поверху, деякі вітаються, а інші, вже готові (і коли встигли?), ведуть між собою п'яні теревені. Щасливі, склали останній іспит. У мене через кілька днів. Я так до нього і не готуюся. Щодня кажу собі: пора сідати за книжки й конспекти. Не виходить. Заходжу в рекреацію, куди зійшлося чоловік п'ятнадцять. Підходить Хо-хо і заклопотано розпитує, чи гратиме сьогодні Дека. Кажу: ні. Він співчутливо морщиться. Перепитує, чи його ще не попустило. Не попустило. Хо-хо каже «ясно», і йде до свого столу з апаратурою, магнітофоном та іншою бідою. Я спираюся на підвіконня і розглядаю присутніх, всі наші – з музпеду, кілька з філфаку. Стріляю в сусіда з дев'ятого поверху цигарку, він захоплено розповідає, що планує пливти човном із Сосниці (батьківщини Довженка) по Десні, потім по Дніпру, якщо Бог дасть – аж до Каховки. Дасть Бог, підтримую його, головне, аби було бажання. Він захоплено розповідає, як два його приятелі з Чернігова ось так добралися до Кременчука, вони і б далі пливли – ніби виправдовується за них, – але страшенно спалили на сонці плечі; пауза; да-а, виговорює це протяжно, Віталік, це ж цілий місяць подорожі по воді, уявляєш? Уявляю. Цілий місяць: тільки ти, вода, весла, чисте повітря, рибна юшка на березі, а ще спілкування з місцевими дідами, жінками, дітьми... Він говорить це з таким виразом обличчя, ніби просвітлений. Щасливий – думаю про себе. До рекреації завалюють ще три-чотири дівчини, а за ними невелика зграя студентів. Хо-хо вигукує у мікрофон, що народу вже достатньо, він робить музику тихіше й каже: це остання наша зустріч у цьому сезоні, всі ви пороз'їжджаєтеся по зрусифікованих містах і почнете сумувати за хорошим, толерантним і симпатичним Хо-хо, а поки цього не сталося, відпочивайте, любіться і танцюйте. Він ставить забойну попсову композицію, всі стають у коло й танцюють. Айн, цвай, поліцай, драй, фір, бригадір. До Хо-хо підходять двоє студентів і ставлять на стіл невеликий квадратний предмет, довго копирсаються в дротах, раптом цей предмет починає миготіти різними кольоровими лампочками під музику. Це вже більш-менш схоже на скачки, жартую до студента, який розповідав мені про подорож по воді. В рекреації людей більшає, неподалік із горла глушать вино, передають по колу, пропонують мені, не відмовляюся, перехиляю, здається, червоне десертне, але не таке фуфлове, яке пили нещодавно в Юлі за пельменями. До мене підвалює мала з сусідньої кімнати і каже, що до мене прийшли. Я здивовано думаю, хто б це міг бути. Виходжу в коридор і біля свого блоку помічаю Настю й Тому, дівчину А. Я просто шокований. Підходжу до них, відчуваю, як страшенно трусяться руки. Щоб приховати неспокій, кожну з них цілую в щічки і запрошую до себе, відразу прошу вибачення за свинюшник у кімнаті, самі розумієте, живе самотній молодий чоловік, на прибирання нема часу. Настя дивиться розгубленими і водночас радісними очима. Лише тепер помічаю, що вони принесли торт і пляшку шампанського. Тома, щоб порушити мовчанку, каже, що вирішили зайти, бо не знали, чи ще зустрінемося перед літніми канікулами.

«Ти вже вибачай за вторгнення», – усміхається вона. Я дивлюся на Томині губи, й вони нагадують мені губи розбещеної жінки, через це хочу її ще більше.

«Добре, що зайшли».

Белькочу ще інші слова, але це виходить невпевнено й розгублено. Настя відмовчується, повільним, теплим поглядом оглядає кімнату, зупиняється на настільній лампі, де, як завжди, сохнуть випрані труси, пирскає зі сміху, каже, що в мене нічого не змінилося. Я згадую про листа, якого нині писав їй і якого залишив на столі, швидко його ховаю в одну з папок. Настя сідає за стіл біля стіни, під «моїми» портретами Гонти та інших крутих хлопців, яких я малював олівцем, а Тома біля вікна, якраз під політичною картою світу. Згрібаю зі столу все зайве, відсуваю друкарську машинку, вмикаю лампу з трусами, дівчата сміються, дивлячись на мої кумедні рухи. Від них обох линуть приємні парфуми, Настя сидить схвильована, розгублено усміхається, на ній чорна вечірня сукня, якої раніше не бачив, змінена, ніби ділова, зачіска. Видно, що до цієї зустрічі готувалася. Тома виглядає розкуто: багато говорить, на ній світла блузка з глибоким вирізом, краєм ока зиркаю на стегна, що видніються з-під короткої спідниці, і в мене відразу встає. Для мене цей візит такий несподіваний, що не знаю, про що з ними говорити.

«Як А.? Чого не заходите?»

«Ти ж знаєш А., – легко усміхаються Томині губки, – він, як завжди, пише «прустівську прозу». Зараз поїхав додому, бо вже склав сесію».

Відкорковую шампанське, але в кімнаті маю лише одну металеву кружку. Виходжу до сусідок і позичаю ще дві. Настя дивним голосом шепоче: ти так і не змінився. В неї розширені, теплі очі, які поблискують слізьми. Вона тримає руки на колінах, не відводить від мене очей. Не можу витримати її погляду, певно й досі, дурочка, мене любить, думаю про себе. Тома розрізає торт, а я наливаю шампанське. Ми випиваємо за «зустріч і за те, щоби завжди було порозуміння». Відразу розумію, що наше примирення з Настею – це Томина ідея. М-да. Тома дістає тонкі жіночі цигарки й питає, чому я усміхаюся. Кажу: ви такі симпатюльки. Їм це подобається. Настя довго вивчає мене теплим поглядом і запитує, як я весь цей час жив. Нормально, жив, малював, читав, як усі.

«Де тут можна покурити?» – питає Тома.

Я підводжуся:

«Ходімо покажу».

Настя каже, що почекає нас тут, і розглядає мої нещодавні малюнки. Беру чайник, і ми з Томою виходимо. У блоці набираю воду й несу на кухню. Тома йде поруч і поводиться стриманіше, ніж у кімнаті. На електроплиті є вільне місце, ставлю чайник біля велетенської сковорідки з картоплею. Щоб нам не заважала музика, спускаємося на сьомий поверх і заходимо в рекреацію, де нема ні душі. Тома тримає в пальцях тонку цигарку, чекає, коли клацну запальничкою, але я наближаюся до неї й цілую в губи. Вона відсторонюється й шепоче, що не тут і не зараз, вимастишся у помаду. Ротом припадаю до її шиї, відчуваю, як вона заводиться, розстібаю один із ґудзиків блузки і запускаю руку до грудей, пальцями пробираюся під бюстгальтер і масажую сосок.

«Рідний, не сьогодні, – шепоче Тома, – я Настю тобі привела, вона лишиться тут».

«Мала, я хочу тебе», – осипаю її поцілунками.

«Не сьогодні, – заплющує очі, – ну, не заводься». Закурює. Від збудження мене аж трусить. Я беру її руки й ставлю собі на ширінку. «Віталік, прошу тебе, – дивиться на мене задурманеними очима, – не заводься». Згодом повертаємося до Насті, і вона говорить цілу купу компліментів про мої малюнки, слухаю її неуважно, бо не можу відірватися очима від розкішних ніг Томи. Наливаю шампанське, під столом Тома треться об мене ногою, дивиться на нас із Настею й пропонує тост: за вас, щоб ви ніколи не сварилися.

Раптом згадую А., його шкода: ні до чого йому вся ця біда, ні до чого. Мабуть, я надто далеко зaйшов, якщо вже не здатний себе спинити. За півгодини Тома каже, що їй час іти, прощається і залишає нас. Настя мовчки дивиться на мене і вся тремтить. Не знаю, що робити. Встаю на коліна й обіймаю її, вона пестить мою голову й крізь сльози запитує: чому весь цей час не звертав уваги? чому в університеті поводився так, ніби я тобі чужа? мені було страшенно боляче, я, я не знаходила собі місця, ти навіть не можеш зрозуміти, наскільки мені було важко, Господи, як я себе стримувала, щоб не підійти до тебе, щоб не припхатися до тебе в цю жахливу, смердючу общагу й не поговорити, я насилу брала себе в руки, мені стільки про тебе говорили, що ти сплутався з викладачкою, це правда? хоча... краще не говори, я не хочу знати.

«Настя, ти мене любиш?» Бляха, не треба було цього говорити! В жодному разі! Чого я це сказав? Господи, який я ідіот! А може, це якийсь садомазохізм?

«А ти не знаєш?»

«Пробач. Хочеш танцювати?»

«Давай краще побудемо самі», – каже Настя.

Ми цілуємося, переходимо на ліжко. Вже пізніше, за північ, я розпитую в Насті, чи не буде тривожитися її мати. Вона каже, що все гаразд, батькам збрехала, що ночуватиме в Томи. Пристрасно горнеться до мене, я погладжую її волосся й думаю, що не все так погано, а може, й зовсім непогано; пауза; чого мені треба? Ми довго говоримо, в перервах кохаємося, дрімаємо, знову говоримо: про те, як жили весь цей час одне без одного. Настя нарешті заспокоюється, стає веселою, з її обличчя зникає тривога, вона жартує, пустує, поводиться, як вередливе дитятко. Господи, як я люблю пробуджувати в жінках дітей, вони тоді стають такі ніжні, беззахисні, їх хочеться любити ще і ще, з ними хочеться бути завжди, принаймні до того часу, поки вони знову не стануть суворими, заклопотаними, зі своїми ідіотськими проблемами, тривогами, турботами, підозрами, ревнощами і мігреневим настроєм, чим знищують мій спокій, мій внутрішній, рідний Тибет, який дається з такими зусиллями, до якого наближаєшся так нестерпно довго, заради якого заплющуєш очі на всі оті умовності світу вихованих, нормальних, порядних людей, запакованих у гарні манери й усталений розпорядок дня. Краще про все це не думати.

«Що з тобою?»

«А? – здригаюся від її запитання, – нічого».

«У тебе був такий напружений вираз обличчя... Може, думаєш, що все це зараз даремно?»

Я усміхаюся, цілую зажурені оченята, пригортаю її до себе. Настині плечі здригаються. Невже плакатиме? Припадаю до груденят, а вона просить бути з нею. Хочеться дрімати, почуваюся втомлено. Настя не хоче спати, каже, що в її кружці залишилося трішки шампанського, випий, воно збадьорить. Випиваю. Знову заводжуся. Вона знову хоче кохатися. Господи, це вже, здається, втретє, я не маю стільки сил, це, мабуть, через кляте недоїдання й голод. Аби завестися, цілую її там, моє обличчя мокре від гарячих соків. Настя також цілує й посмоктує мене, аби швидше прокинувся, і нарешті входжу в неї. Потім ми знову говоримо, згадуємо наше спільне минуле, як нам було добре, особливо, коли поночі вешталися Магерками, цілувалися й кохалися на випадкових лавках, як нас одного разу застукав п'яниця, і ми зі сміхом тікали з-під його паркану, як уперше познайомилися на лекції, де було зведено аж п'ять груп, як я з бодуна відсипався під монотонний голос викладача і з мене всі дівчата сміялися... «Ти мене не покинеш?» – запитує Настя й сполохано підводить очі. Бляха, не люби те, що любиш, не люби те, що не любиш. Я дивлюся на трішки насуплені губки, на сумні оченята, беру її обличчя в долоні й кажу, що все буде добре, маленька, все буде добре. «Правда?» – не заспокоюється вона. Правда, все буде добре, давай спати. Мені настільки з Настею добре, що мені ліньки розпитувати, з ким це її бачили в центрі, з ким вона гуляє зараз. Зрештою, яке це має значення? Ми живемо так, як нам виходить, як нам написано.

Об одинадцятій, коли Настя нарешті йде від мене, переживаючи, щоб мати не хвилювалася, провідую Деку, який почувається вже краще, й кажу йому, що перейшов межу, зробив таке, чого в жодному разі не слід було робити. Він слухає спокійно, дивиться на своє відображення в невеликому люстерку, й помазком намилює обличчя, надуваючи, мов хом'як, щоки, потім так само повільно бере станок і голиться. Здається, він не чує, що я говорю, це мене дратує, я перепитую, чи він слухає, а Дека лише бурмоче «угу». Я веду далі. Я картаю себе за те, що знову наблизив Настю до себе, вона ж почне будувати плани, а які тут можуть бути плани? які? я ж не хочу бути з нею, не хочу, бляха, та я навіть не можу бути з нею, бо вона мене абсолютно не розуміє. Дека мовчки доголюється, виходить у блок, чути, як відкручує кран, умивається, полоще станок і горнятко, повертається до кімнати й так само повільно обтирається рушником, ніби його мордяка найбільша цінність, яку він має. Рухи Деки мене настільки дратують, що я ледве стримую себе, щоб не піти й не гримнути дверима. Врешті він сідає навпроти, складає перед собою руки й мовчки дивиться. Я говорю далі: написав їй листа, але ще не відправив, вчинив із нею непорядно, коли залишив у себе на ніч, адже це схоже на обман... Він перебиває:

«Вона заради цього до тебе й прийшла». Не зрозумів... «Настя знала, чого до тебе йшла. Тут усе ясно. Вона йшла, аби переспати з тобою, звісно ж, із надією після цього тебе повернути. Те, що ти не втримався... ну, багато хто не втримався б, вона ж дуже красива кобіта. Ми ж – мужики, у нас стирчить, а якщо стирчить – значить, має кудись залізти, що тут думати... І з твого боку це не слід розцінювати, як злочин чи інший поганий вчинок, а лишень, як би це сказати – х-хи – лишень як caritas [1]1
  Caritas – Милість (лат.).


[Закрыть], так, так, і не більше. Віталік, не пар собі мізки, повторюю: вона знала, чого сюди йшла. Повір, в її вчинкові стільки ж нечесного (щодо тебе), як і у твоєму (щодо неї). Ви повелись однаково, тому не варто цим аж так перейматися. Це така примітивна діалектика. Ти і не міг їй відмовити, бо надто довго з нею був, і вона ще остаточно в тобі не вигоріла, не дожевріла, що там казати, ми ж не роботи, а люди, тому завжди приречені на слабинки».

«Навіть не знаю, що сказати. Все перемішалося, в мене вже давно все перемішалося. Я не знаю, чого потребую, не знаю, з ким хочу бути, хоча ні – мене зараз найбільше хвилює Лідія, це така жінка, така жінка...»

«Ти сам відповів на всі свої запитання».

До кімнати заходить заспана Юля в халаті, цмокає кожного з нас у щоку, падає на ліжко біля Деки, розпитує, що вчора ввечері робили і чого я раптово зник із рекреації; Віталік, я хотіла з тобою потанцювати, бо мій мальчік вчора рано пішов додому, і тебе не застала, мені сказали, що до тебе прийшло дві дами і що ти був зайнятий; пауза; не хотіла тебе турбувати, а так би прийшла до тебе на ніч, бо мені було так самотньо, так хєрово, ти ж був би не проти, якби я прийшла, правда? Я усміхаюся, бо та безпосередність, із якою Юля говорить, здатна зворушити навіть кам'яне серце, а її вчинки, що викликали б осуд у нормальних людей, що живуть за законами порядності та іншої нудної мури, при вигляді її наївних, дитячих, розширених оченят чомусь не викликають осуду та зневаги, а навпаки – сприймаються як найбільша відвертість, яку я за останні роки пізнав; Юля хоче, щоб її любили, і в цьому немає нічого поганого, всі люди прагнуть, аби їх любили, навіть коли це сягне за певні межі. Ми з Декою це розуміємо і ділимося з нею тим, чим можемо, що вона приймає з радістю і за це нічого не вимагає. Я впевнений, що таких «стосунків» прагне більшість людей, але в них на заваді стоять їхні напівбожевільні комплекси і всілякі табу, якими вони сковують власні почуття й пориви, якими керуються, нехтуючи волею інших, тих, хто поряд, хто може подарувати їм значно більше, ніж звичайні втіхи, відкрити іншу планету, іншу галактику, перш за все у собі, у своїх досі невідомих можливостях. Юля запитує, що сьогодні приготувати на обід, сумно додає, що невдовзі поїде додому і ми побачимося лише у вересні, просить нас провести разом час, що лишився до канікул. Закурюю, очікую, що скаже своїм глухуватим, тихим голосом Дека, а він неквапно дістає з шафи чисту футболку, застеляє письмовий стіл покривалом із ліжка й береться прасувати. Юля підходить і сідає мені на коліна, зі змовницькою усмішкою запитує, чи в мене є дівчина. Я заперечливо хитаю головою. Вона гладить моє обличчя пальцями й далі розпитує, хто вчора приходив. Я кажу: Настя.

«Справді? – здивовано видовжується її обличчя. – Бідна дівчинка».

«Чого це вона бідна?»

«Ти з нею помирився?»

«Ні». Я не оптиміст, тому не можу все це спокійно та безболісно їй пояснити. Можливо, краще взагалі не говорити, на Юлині запитання продовжую давати короткі, відрубні відповіді. Вона помітно дується, кривляється: не хочеш зі мною говорити – ну й не треба. «Дурненька, – цілую її в шию, – просто не хочу порпатися в тому, чого вже нема, я вже втомився отруювати себе минулим, знаєш, люди нічого не роблять, лише пригноблюють себе власним минулим, ти такого не помічала? Правда, ідіотизм?» Дека допрасовує футболку, одягає. Юля шепоче мені, що Дека певно закохався і намилюється, хі, хі, до дєвушки, бачиш, який серйозний. «Ви б краще до іспитів готувалися, – бурчить він, як старий дід, – а то завалите все на світі». Юля починає приставати, але я не маю сил, кажу їй про це, вона розчаровано зітхає. «Не ображайся, але я не машина, мене сьогодні мали протягом ночі по повній програмі, ледве себе стримую, аби не заснути, хазяйство гуде, як ненормальне». Дека пирскає зі сміху, а за ним і Юля. «Вам смішно, – дивлюся на них, а мені ввечері іти до Ліди». Уявляю її спокійний вираз обличчя, запитливі, трохи втомлені очі й розумію, що вчинив щодо неї ганебно, навіть як вона нічого й не дізнається. Згадую Настині слова, що волочуся з викладачкою, і це мене одразу насторожує. Невже пішли чутки? Я ж приховував. Це містечко схоже на скляну колбу, крізь стінки якої бачиш усе, що душа бажає. Юля каже, що пора готувати обід, запрошує до себе в кімнату через годину-другу. Прийдемо. Дека несподівано накидається на мене:

«Якщо не можеш сказати Насті про епілог, тоді обов'язково відправ їй листа, відправ у той день, коли будеш їхати на море з Лідою й Дашею, це треба зробити, довго дивиться на мене, бо ти ніколи не виплутаєшся, зрозумій, Насті треба починати нове життя, шукати нову людину, тому краще зараз вирішити всі ці речі, сам заспокоїшся, та й вона швидше відстане». В мені знову оживає пустеля, розростається, наповнююся тривогою й відчаєм, не знаю, що робити. Підводжуся, кажу, що піду до себе, попишу прозу, бо ніяк не можу завершити, хочу показати це Ліді, щоб покритикувала, там, знаєш, багато такого, від чого я раніше хотів плакати – плакати трішки, тихо, про себе. Дека каже, що йому теж час іти – на переговорний телефонувати батькам, що невдовзі приїде, тому побачимося за обідом у Юлі. Приходжу до себе і відчуваю жахливий голод, у мене нічого їсти, порпаюся в тумбочці, але там порожні поліетиленові пакети, лише в одному з них дві-три ложки гречки, цього навіть на суп не вистачить. На кухні ставлю чайник, окріп на десяток хвилин приглушує голод. Від нічного кохання болять яйця, і я непокоюся, чи бува часом не надірвався. Що забагато – то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано – її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.