Текст книги "Патетичний блуд"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Юля каже, щоб я поснідав, бо чай вже певно вистиг. Да – чай не гарячий. Їм бутерброди, запиваю. Друзі дивляться на мене, як на власну дитину. Кажу їм про це. Вони сміються, підколюють, що обов'язково всиновлять мене і заборонять вештатися поночі, як я це роблю останнім часом, а змусять вчасно лягати спати, зранку вчасно вставати, снідати і відвідувати заняття, так, так, відвідувати пари.

«Чому ти зараз не на лекції, вже двадцять хвилин, як вона йде?»

«Чому, а?» – підтримує Юлю Дека. Я кривлюся, морщуся, ховаюся під ковдру. Потім ми трохи мовчимо. «Да, – каже Дека, – непогано провели день святого Валентина».

«Гарно», – пожвавлюється Юля й кидає на мене теплий погляд.

Вони згадують про нинішні лекції, серйознішають, говорять про якогось викладача-ідіота, що звіріє і принижує студентів, триндять про спільних знайомих, потім кажуть «до вечора» і йдуть. Мовчки лежу й дивлюся в стелю. Чому я не втішений новим днем? Ліниво підводжуся, вмикаю магнітофон, ставлю касету з поганеньким писаним-переписаним з інших магнітофонів записом Дебюссі, якого мені підкинули знайомі дівахи з музпеду; згадую їхні обличчя й усміхаюся: якби не ці геніальні дівахи, якби не їхня увага до мене... яким би я був темним! Мабуть, бігав би, як повний ідіот, із книжками під пахвою й корчив із себе начитаного кретина, що полюбляє цвіркати на людях модними іменами й цитатами.

Да, гарний був день святого Валентина. Я так нікому за нього і не подякував.

В університеті перед третьою парою, на яку я нарешті вирішив піти, зігнорувавши дві попередні, зустрічаю свого доброго приятеля з філфаку – А. Ми перекидаємося словами про свіжі новини, бо не бачилися три дні. А. належить до мовчунів, тому говорити доводиться мені, а він кліпає своїми синьо-сірими очима або ж мляво відповідає кивком голови чи скупими словами. Хоча коли якась тема його розворушить, А. пожвавлюється і – говорить – яка це прекрасна мить! А. говорить тихо, але чутно, губи ліниво ворушаться, випускають слова, а очі дивляться тобі у груди або на підборіддя, лише час від часу він підводить їх на твої, ніби хоче переконатися, чи не втратив співрозмовник уваги. У нас різні темпераменти. Раніше, коли ми багато сперечалися про літературу, А. опонував мені здебільшого густими плямами на білому обличчі й лише потім тихо починав говорити. В запалі дискусії я погано його слухав, а тому завжди просив повторити сказане, від чого він почувався, певно, незручно. А. живе дуже неквапно, ніби єдиною вадою людини вважає поспіх і дію. При першому знайомстві з А., коли у нього запитали, як його звати, він попередив, що ці звуки дуже довго вимовляються, оскільки ім'я і прізвище (Андрій Блінов) мають багато букв. Запропонував звати його просто «А» – це дасть можливість не напружувати артикуляційний апарат і економити кілька секунд власного мовлення. Присутні спершу витріщили очі, потім недовірливо заусміхалися. Я також тоді усміхнувся, але особливо – як людина, котрій люб'язно пропонують покуштувати зіпсуті продукти.

Розповідаю йому, як учора вночі Дека грав нову композицію, це просто здорово, в нього давно нічого такого не було. А. під впливом мого потоку слів помітно морщиться й робить відсутній вираз обличчя. Він приїхав сюди вчитися з далекої Півночі і, звичайно, ще важко переварює розмовну українську мову, особливо в такому темпераментному виконанні, як у мене. А. запитує, чи й далі парю себе Тибетом і всім тим, що з цим пов'язано. Розгублено відповідаю, що це нікому не заважає, а він уважно слухає й мовчить, ніби зважує мої слова, по кілька разів прокручує їх у голові, а його очі й далі свердлять на мені ґудзики. Це в нього така звичка—я раніше це зрозумів – недбало дивитися на людей, ніби їхній вигляд його втомлює і його цікавить тільки їхня діафрагма чи щось інше на цьому рівні. Може, це від того, що А. мало з ким спілкується, адже, як справжній філолог, він майже весь час проводить за книжками: його можна побачити самотнього в бібліотеці, у сквері на вечірній лавочці чи під час лекції, коли він мало звертає увагу на дзвінкоголосого лектора, що безперестанку читає зі своїх папірців і студенти не встигають за ним записувати. А. може довго дивитися на обличчя і поведінку викладача за кафедрою, він любить спостерігати за рухами лектора, за його жестами, він ніби тішиться з кумедних рук професора, що чухають голову або розтирають м'якуш вуха чи ніс, поправляють непрасованого й замащеного крейдою піджака або пірнають без потреби в кишені, механічно витягуючи звідти носовика і так само механічно запихаючи його назад. У такі хвилини А. позіхає й спостерігає за симпатичними дівчатами, які сумлінно конспектують почуте від лектора. Він любить (якось сп'яну зізнався) в уяві членувати кожну з них на частини, відзначаючи вдалі й невдалі фрагменти, створені природою. Про це ми не раз любили говорити, коли нам судилося сидіти разом за партою на лекціях для кількох груп різних спеціальностей. А. говорив, що якби в цього викладача була шевелюра і зад нашого ректора, то він став би схожим на пристаркуватого гоміка, а якби в нього були руки і плечі, як у нашого заступника декана з виховної роботи, міг би стати непоганим актором блокбастерів. Згадую слова А.: людина не скоро стане досконалою, бо не навчилася радикально, докорінно змінювати свій образ. Із зубами, губами, волоссям, грудьми чи носом косметична медицина, і хірургія зокрема, ще сяк-так дають собі раду, а як же бути з довжиною ніг, які роблять ходу жінки схожою на ходу кавалериста? А. не може знайти відповіді на це запитання, але особливо ним не переймається. Він добре знає, що проблема сприймання власного тіла – в естетичному аспекті – залежить не так від його вигляду, як від власного уявлення про нього. Тому, каже А., складні операції треба робити в свідомості сучасних людей, а не на їхніх тілах. Зі мною А. намагається говорити українською, не можу зрозуміти, чи з поваги, чи з іронії. Але на нього не ображаюсь.

«Віталік, до тебе сьогодні можна завітати? Я правильно сказав – „завітати"?»

«Можна завітати».

«Добре», – каже А. й мовчки дивиться на мої ґудзики.

Тільки-но хочу розтулити рота й порушити мовчанку, як він згадує про книжки, які брав у мене того тижня, каже, що вже прочитав. Що він брав? Здається, двотомник Незвала? Ні – Незвала він повернув, я мало об цей двотомник не покалічився. В А. є кумедна звичка залишати книжки, якщо мене раптом немає вдома, на порозі перед дверима моєї кімнати. Повертаючись у темряві додому (у блоці, як завжди, не працює лампочка), я одного разу наступив на книги й добряче скрутив ногу. Так було й з іншими книжками; в таких ситуаціях я мимоволі лаюся, хоча намагаюся з цим боротися (А. від цього ж не зміниться), просто лайка ніби сама виривається. Так що ж він брав? Ага – Превера й Буццаті.

А. каже: облом іти на пару; да – на пару йти непруха; ми виходимо з корпусу історико-філологічного факультету й сідаємо на засніжену лавку, перед тим згрібши з неї сніг. Закурюємо, говоримо про прочитані останнім часом книжки. А. хвалиться, що переглянув недавно Заболоцького, цитує кумедну строфу, ми сміємося. В мене з носа від холоду течуть шмарклі, я сякаюся на сніг, кажу йому, що боюся застудитися. А. запитує, чи мені не холодно в одній катоновій курточці.

«Нормальок, вона на підкладці, бачиш? Дєвки з музпеду минулого року підкладку придумали, – я розстібаюся і показую йому, – бачиш, хороша підкладка, на ґудзичках, можна відчепити – і буде літня курточка, а можна причепити – і буде осіння або зимова».

«Ну ти загнув про зимову. Все одно ж холодно».

Я співаю:

«Немного холодно в кедах, но это фигня...»

Він сміється.

«Будеш яблуко?» – запитує А.

«Давай». – Він простягає яблуко, я задоволено починаю його їсти.

Давно помітив за А. – у нього завжди є яблука, таке враження, ніби він більше нічого не їсть. Я ніколи в нього про це не запитував. Запитую. А. розгублено дивиться, ніби не може второпати, чи я з нього кепкую, чи навпаки – турбуюся. На вулиці стояти холодно, мороз. Повертаємося в читальний зал, де переважно відсиджуємося, коли ліньки йти на лекції. Він витягує з невеликої сумки товстий зошит, розкриває на середині й починає писати. Я підглядаю, що ж він пописує. А. продовжує писати те, що, мабуть, писав раніше – вчора або позавчора. У нього настільки дрібний, нерозбірливий почерк, що нічого не можна догнати. На моє запитання, що він пише, А. не відповідає і зупиняється, акуратно одягає ковпачок на чорнильну ручку, запихає її у внутрішню кишеню піджака. Я й далі запитливо дивлюся на нього, його почервоніле від нещодавнього морозу обличчя виглядає геть не зосередженим і втомленим. А. каже, що пише прустівську прозу.

Пауза.

«???» – кліпаю очима.

«Хулі тут незрозумілого – пишу прустівську прозу» – ледь помітно усміхається він. До А. підходить симпатична дівчина, здається, з молодшого на рік курсу, він покривається червоними плямами й кидає погляд на мене, а потім знову на неї. Я підводжуся й звалюю, щоб не заважати. Вони часто бувають разом, нічого не роблять, лише дивляться одне на одного. Може, вони хочуть знову посидіти й дивитися одне на одного? Хай їм буде добре, виходжу з читалки і йду тихим коридором навчального корпусу. Мене перестріває заступник декана з виховної роботи: це кремезний, маленький на зріст добродушний шістдесятилітній дядько, який фарбує сиве волосся на чорне й має величезні, ніби клешні, долоні (вони кумедно витягуються з вузьких рукавів маленького піджака і роблять його схожим на краба). Іван Максимович хапає мене за руку, запитує, чого не на лекціях, я сміюся, що погано почуваюся. Максимович каже, за прогули буду бити дупу, піду у Графський парк, нарву з берези різок, знаєш, Віталіку, таких гарних, метрових, і буду всім вам бити дупи, а то ви з кожним курсом все більше розбещуєтеся, нема дисципліни і навчання нема. Я добродушно усміхаюся, обіцяю виправитися, і Максимович мене відпускає. В розкладі занять дивлюся, де відбуваються завтрашні пари.

Лунає дзвінок на перерву, в коридорі стає гамірно, туди-сюди снують студенти, викладачі, мене спиняють кілька знайомих, які ходять на літературну студію, напрошуються в гості, знехотя відповідаю: коли матимете час – завалюйте. Минулого року я мало не здурів від цих неконтрольованих, спонтанних походеньок до мене в кімнату, яка за кілька місяців перетворилася на дискусійний клуб із невідомо чого. Вісім-десять, а деколи й більше чоловік збиралися, зносили каву, вино, і ми сиділи з літровими банками в руках, оскільки більше не було жодного посуду, й цмулили каву, алкоголь, багато курили, до хрипоти і втоми сперечалися; від цього часто боліла голова і мене переслідували безсонні ночі, в моїх півкулях усе прокручувалося, полемізувало, сперечалося, сварилося, наводило божевільні, доречні й недоречні, ідіотські й напівідіотські аргументи, які стосувалися і єгипетських пірамід, до яких мені нема жодного діла, і картин Далі, і походження українців, і латиноамериканської літератури, і модного серед нас Пруста (цей, узагалі, хитрий жук, так класно вловив жінку, особливо її запахи), і про те, що Сталін, скурвий син, хотів першим напасти на Гітлера, а той, бідолаха, мусив захищатися і з горя пішов на випередження. Здуріти можна! Словом, повний дурдом, як кажуть ніжинські бабусі. Одного вечора я зрозумів, що у патяканні нема нічого корисного й доброго, бо про цей «клуб» звідкись довідалися ніжинські робітники з заводів, учителі, навіть акушерка якось припхалася... всі вони почали ходити до мене зі своїми художніми творами, бо в моїй кімнаті розмови супроводжувалися читанням художніх творів аматорів різного штибу – студентів, викладачів і навіть одного петеушника, який намагався писати фантастичні новели. До мене почали сповзатися поважні, випадкові, молоді і старші люди різних професій, які писали вірші, оповідання, романи і ні з ким раніше не ділилися своїм хоббі. Я дивився на цих невизнаних геніїв, і мені ставало лячно, бо через нежданих гостей у мене більше не було вільного часу читати, готуватися до занять, спокійно випрати труси чи шкарпетки, готувати їсти чи мовчки лежати в кімнаті й дивитися в стелю. Кумедно те, що всі вони приходили з «гостинцем»: літня товста акушерка Тоня принесла смачні сирники з варенням, насмажила їх чоловік на двадцять; Коля-електрик, який працює на заводі «Сільмаш», приніс літру доброї самогонки (ну, звісно ж, він електрик), ми її вдушили на табун, потім Коля читав свої сонети, написані під впливом Прешерна, й страшенно лаяв (з матюками, погрозами і грюканням кулаком по столі) сучасну поезію, яка не знає, що таке справжня гармонія. Я дивився на його грубі, брудні, потріскані пальці й не вірив, що вони пишуть сонети. Щоб усіх їх позбутися, я почав пропадати вечорами. Мене врятувала любов до Насті, до моєї маленької ніжинської дівчинки, в неї вдома я проводив майже всі вечори, а тому пізно повертався – деколи за північ – в общагу. Невдовзі все припинилося, й мені дали спокій.

Знайомі з курсу кажуть, що прийдуть і принесуть нові тексти. Тільки не це, кривлюся про себе. Раптом розумію, що в мені знову пробуджується страждання, а я вже повірив, що майже його подолав. Невже цей жах знову повториться? Моє страждання бере гору над моїм спокоєм, я хочу поговорити з Декою, порадитися з ним, як бути далі. Не гніватися ж на людей за те, що вони хочуть мене провідати і що я для них щось означаю? Кажу: приходьте, посидимо за чаєм, а ще прийде А. й читатиме свою прустівську прозу, ви не знаєте, що таке прустівська проза? Вони з непорозумінням переглядаються. От мудаки. До чого тут Пруст, запитаєте? Пруст і справді ні до чого, тут головне А. і його писанина. Це проза, кажу їм, яка не має значення, це справжня проза, спонтанна, як життя; я плету їм ще багато чого про прозу А., хоча її не читав, але приблизно уявляю, якою вона може бути, зрештою, сам А. – це справжня проза, навіть те, як він їсть яблуко чи сидить біля дівчини – це вже проза. Двоє знайомих кажуть, що при нагоді зайдуть. Я знаходжу декількох своїх одногрупників, дізнаюся, чи все було нормально, чи не питали, чому я відсутній. Все було нормально. Колись, кажу їм, ніхто не буде вказувати студентові, чому той не ходить на пари, головним буде не його присутність, а його знання, ви хоча б розумієте, що це означає? Кліпають очима, але нічого не відповідають. Дивлюся на них і розумію, що вони стануть сільськими вчителями, а тому все інше для них мало важливе. Вирішую повертатися в общагу, вже пора би пообідати. Проходжу повз буфет на першому поверсі, як раптом до мене гукають. Підходить Настя, я обіймаю її, легко цілую в губи, вона сором'язливо дивиться по боках, їй, мабуть, здається, що всі на нас витріщилися. Зі смутком в очах запитує, чому не прийшов до неї сьогодні, після першої або другої пари, я виправдовуюся, що не міг, бо в цей час ще був у ліжку.

«Ти вчора нормально дійшов?»

«Да».

«Святкував?» – запитує з таким виразом на обличчі, ніби думає, що я зраджував.

«Було добре».

«Не сумніваюся», – каже порожнім голосом.

«Мені шкода, що тебе не було».

«Давай про це не будемо», – обриває мене Настя. Це в ній, мабуть, знову прокидається нелюбов до общаги, до того, що там відбувається, вона не раз говорила, наскільки їй усе це противно. Я мовчу, бо не хочу, щоб вона гнівалася, не хочу, щоб на її обличчі з'явився смуток, а в думках тривога.

Настя запитує, чи прийду сьогодні. Не прийду. Вона змінюється, стає збентеженою, в очах поблискують вогники досади. Пояснюю, чому не можу прийти, хочу, щоб вона заспокоїлася й нічого поганого не думала. Намагаюся їй це пояснити, це ж те саме, шо два пальці обісцяти: з потоків свідомості треба вичавити неприємну лабуду – і все буде добре. Настя мене уриває, каже, досить цих непотрібних мудрувань, ти просто живеш так, щоб нічим не перейматися. Мети не досягнеш тільки приємним.

«Віталік, я втомилася», – каже вона, важко зітхаючи.

Вірю у правдивість цих слів. Дивлюся на її смуток. Мабуть, не зможу пояснити, звідки її страждання, бо Настя не схоче цього збагнути. Раптом розумію, що не можемо бути разом, адже вона не переконає мене в правдивості власного шляху, а я, попри те, що й досі люблю, не зможу подарувати їй звільнення – простий і легкий спосіб покращити власне життя: зранку вставати й не псувати гнітючими думками собі настрій, а ввечері кепкувати з невдач, що трапилися протягом дня, і сприймати їх як кумедну випадковість. Чому Настя не може це вкурити? Надто багато думає й бідкається власним майбутнім, у центрі якого, немов черв у яблуку, ворушиться її неспокійне «я».

Настя просить провести її в центр на автобусну зупинку, якби поверталася пішки, вдома була б хвилин за двадцять, а так – доведеться йти на центральну площу, хвилин десять чекати автобус і їхати. Я розумію: Настя хоче поговорити і, певно, знову з'ясувати наші стосунки. Це триває вже майже чотири місяці, з того часу, коли вперше прийшов до неї й познайомився з батьками; мабуть, вони чекають, коли ми поберемося. Мала про це щодня думає. Коли ми кохаємося в моїй кімнаті після лекцій, вона дивиться на мене так, ніби я її обманюю, ніби зустрічаюся з нею лише для втіх і не хочу нічого «планувати серйозно». Як щось має відбутися, деколи кажу їй, то саме по собі, без надмірних зусиль із мого чи твого боку, бо це вже нав'язування власної волі ближньому, а значить – неповага до нього, до його свободи. «Ти забагато начитався, – інколи дратується Настя, – будь простішим». Куди ж простішим – суцільна простота.

Лютневий сніг рипить під ногами, мороз міцнішає, шкіра натягується від холоду, намагаюся менше відкривати рота, аби не застудитися, пропоную забігти до мене в общагу, зігрітися, випити чаю з малиною. Настя неохоче погоджується, але ненадовго, добре? Вдома маю багато справ. На вахті випадково зустрічаюся з комендантшею, вона розмовляє з молодою вахтеркою, що змінила Петрівну. Довгим, чіпким поглядом комендантша дивиться на нас із Настею, а потім у мене запитує:

«Тобі не соромно на кладбіщє вести таку красіву дєвушку?» Я сміюся, що вже завісив плакатом той клятий надгробок, намальований над ліжком. «Ну дивись мені, – каже жінка, – а то чортів випишу».

Піднімаємося до мене на восьмий, Настя, дивлячись на незастелене ліжко, кисло усміхається, ніби хоче сказати, що я, як завжди, у своєму репертуарі. Допомагаю їй скинути зимове коричневе пальто, Настя сідає на стілець біля столу. Пропоную увімкнути магнітофон, але вона каже, що їй зараз не до музики. Даремно, музику треба завжди слухати, деколи вона лікує. Розповідаю їй, як прекрасно вчора грав Дека.

«Чому в нас все так виходить?» – запитує тихим голосом, ніби це мимоволі прозвучали думки, якими вона не хотіла ділитися. Пауза. «Може, я чогось не розумію? Може, я щось не так роблю?» – вже сміливішає й твердішає її голос, ніби керується певною психологічною настановою «вести розмову».

З Настею неможливо говорити, бо це нагадуватиме наші безкінечні попередні балачки, в яких вона вкотре переконує мене в тому, що я неправильно живу, що я не поважаю її (?), оскільки не хочу нічого серйозного з нею мати, що деколи я дію як негідник (?), бо, знову ж таки, нічого конкретного не обіцяю (?). Дека каже, що шлях до просвітлення – це наполеглива і каторжна праця щодня, щогодини, а з тієї висоти, на яку ти вибираєшся, завжди дуже легко звалитися. Настя зітхає, засмучується, бо моя небалакучість, мабуть, її шокує. Раптом стукають у двері, я гукаю «заходьте», двері злегка відчиняються, з'являється патлата голова сусіда з іншого блоку, він просить позичити йому на годину сковорідку; нема питань, друже, бери.

«Але ж це... це зоопарк! так жити...» – зиркає на мене шокована Настя.

Усміхаюся й мовчу. Хіба зможу її заспокоїти своїми кволими словами? Я ще нічого не вмію й не знаю. Дека каже, що мені треба полюбити дзен, бо це абсолютне звільнення, тоді на речі й проблеми, які існують навколо, дивишся, мов інопланетянин, не береш їх близько до серця. Я не люблю дзен, бо мене не влаштовує притаманна йому байдужість до світу. Тоді, сміється Дека, тобі треба стати добродушним християнином. Настя уриває мої роздуми, запитуючи: ти де? Беру чайник, виходжу в темний блок, двері власної кімнати тримаю відчиненими, щоб бачити умивальники, відкручую кран, набираю воду й несу чайник на загальну кухню, але там, от падляна, вся комфорка зайнята чужими каструлями, з яких лине смачний запах борщу, фаршированого перцю, іншої хріновини. Відразу видно – хавчик готують одружені студенти, суки гестапівські, блін, знущаються над такими розгільдяями, як я. Голодним від цих запахів можна коні двинути.

Я стукаю до дівчат, що живуть за стіною, мені відчиняє одна з них, і я прошу дозволу закип'ятити на їхній електроплиті воду. Вона каже: «завалюй». Комендантша, разом із начальником профкому та ще кількома відмороженими активістами з комсомольськими виразами облич деколи робить рейд по студентських кімнатах, вони вишукують «несанкціоновані» приватні електроплити, через які нерідко, особливо взимку, горить проводка, а від перенапруги вирубує світло. Тому студенти постійно никають електроплити – де тільки можна. Одного разу рейди комендантші були з особливо прискіпливими і несподівано короткими інтервалами (ніби облаву задумали): тричі на місяць. Електроплити ховалися в шафах між лахами, в сумках, у мішку з картоплею, під душовими. Знаю одного придурка з фізмату, який щодня тягає електроплиту в університет разом із конспектами й книжками у велетенському пластмасовому дипломаті, він приходить на лекцію, як мені розповідав був один дотепник, відкриває дипломат, бере потрібні конспекти, а його одногрупники тим часом шоковано зиркають на підозрілий пристрій, що визирає з-під підручника «Математичний аналіз»; о! це взагалі особливий фрукт, він, як ще кажуть, ніколи не миється, спить завжди у светрі й спортивних штанах і нікому з сусідів по кімнаті не дозволяє користуватися своєю електроплитою, вони, нещасні, так і бігають на загальну кухню, де треба приблизно о 17:00 займати чергу, щоб приготувати вечерю на 21:00.

Я запарюю чай. Його так мало, що вийде лише одна кружка, звісно – для Насті, а я й так обійдуся, можу попити окропу з цукром, у мене має бути цукор, його тільки вперше неприємно пити, а потім, коли звикнеш, нормально.

«Доведеться тобі принести чаю», – кисло каже Настя. Дивно киває головою, ніби хоче сказати: Господи, і як таке життя може подобатися, вона дивиться на мене, як дивляться на щось безпомічне й жалюгідне, що не викликає навіть співчуття.

«Нічого, – кажу собі, – я до такого звик, не перший день на світі живу». Мабуть, тільки в такі моменти, а не за приємними й порожніми балачками про мистецтво й культуру, видно справжню ціну людських стосунків. Дивно, але щось змушує мене страждати: всередині за одну мить усе здригається, обвалюється, осипається, ніби картяний будиночок, який я любив складати маленьким. Страждання спершу проникає у кров, від чого вона енергійніше пульсує по тілу, кров доносить страждання в руки, які починають тремтіти, і врешті я наповнююся ним у думках; мені стає важко, до горла підкочується гіркий клубок, хочеться поплакати, але на самоті, хочеться поплакати, оскільки я не знаю, як іще цьому всьому зарадити. Я знову не зміг подолати слабкості, яка в мені дрімала й раптово прокинулася. Настя п'є чай, а я хлебчу свій окріп, до нього додаю ложечку грушевого варення, яке вишкрібаю зі стінок літрової банки. Вона дивиться на це співчутливо і водночас пригнічено. Настя знає спосіб, як звільнитися від усього цього, зрештою, як і будь-яка інша практична жінка. Каже, що мене неможливо змінити, але спробувати треба, Віталік, рано чи пізно ти сам цього захочеш, просто зараз тобі здається, що все має бути, як є. Вона підводиться, ходить по кімнаті, оглядає предмети, з полиці над письмовим столом бере книжки, гортає, дивиться на закладки і позначки олівцем, кладе на місце, оглядає настільну лампу з моїми подертими трусами, які на ній сохнуть, смикає за мотузку, лампочка загоряється, знову смикає – гасне. Потім її погляд блукає політичною картою світу, що висить замість штор, зупиняється на якійсь африканській країні. Настя сміється, в Африці люди, мабуть, живуть краще, ніж ти.

«Немає значення, де жити».

«А що має значення?»

«Тільки любов», – усміхаюся й намагаюся її обійняти. Вона відхиляється й жартує, що це завжди має значення – на словах.

Стукають у двері. Відчиняю, на порозі стоїть Таня. Заходь, Танюша, кажу їй. Вона заходить до кімнати, але при гострому поглядові Насті трохи запинається, вітається з нею, каже, що приїхала мати і запрошує нас із Декою на обід, щоб обов'язково прийшли, смакоти стільки – ум-м, тільки без запізнень, і Настю бери, добре? а Дека прийшов? ні? ну, словом, підтягуйтесь. Добре, – зачиняю за Танюшею двері. Обертаюся до Насті, з нею щось не те: обличчя посіріло, лоб помітно зморщився, губи насупилися, а погляд згаснув. Я підходжу, беру її голову в долоні й пошепки запитую: що сталося, маленька? Настя дивиться на мене мало не з відчаєм. «Що сталося?» – знову перепитую й погладжую пальцями її вушка – вона це найбільше любить, ніби одразу підкоряється й хоче пестощів. Але Настя не реагує, спирається на бильце крісла і віддаляється від мене. Я стаю на коліна перед нею, руками обхоплюю її сідниці й цілую в литки. «Що сталося?»

Пауза.

«В тебе є інша?» – в її погляді бачу сльози.

«Ти ревнуєш до Тані?»

«Віталік, я ж запитала», – дивиться спантеличено, ніби потрапила в безвихідну ситуацію.

«Рідна».

«Не грайся зі мною».

Бачу, як вона страждає і безпідставно мучиться, як сумніви наповнюють її, вибивають із рівноваги, через що погляд сповнюється смутком, а тіло на очах в'яне, ніби зрізана квітка. Не хочу, щоб це тривало далі, тому заспокоюю Настю, що твої тривоги безпідставні, що Таня (як і Дека) – це один із моїх найкращих друзів, що в нас зовсім інші стосунки, ніж ти подумала.

«Досить, – утомлено каже, – я давно все зрозуміла, ще тоді, коли почав раніше (як ніколи!) від мене повертатися, в тебе в общазі є якась лярва, я знаю це, Віталік, тільки не перебивай мене!» Пробую сказати бодай слово, не дає. «Я знаю це, бо ти на мене останнім часом дивишся зовсім по-іншому, навіть у коридорах університету ти поводишся не так, як раніше, став чужим і байдужим». Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Дивлюся на карту світу, яка замінює штори, яка рятує мене від денного світла, й бачу Тибет – далеку, втрачену країну, якої більше ніколи не буде, в якій нам ніколи не бути, я дивлюся на Тибет і хочу відчути його в собі. «Чому ти мовчиш? чому ти останнім часом постійно мовчиш? ти більше не маєш що сказати? не хочеш зі мною говорити? ти навіть не реагуєш на мої слова, ставишся до мене так, ніби я порожнє місце, як мені це розуміти? як? Віталік, я хочу бути з тобою, я боюся тебе втратити, але... я не можу тебе зрозуміти, що з тобою відбувається? ти мене більше не любиш?» Намагаюся сказати, що все це не так, я не можу тобі цього пояснити, Настя, але ти помиляєшся. Вона знову перериває мене, збуджено говорить, хапає пальто, швидко одягає його. Оторопіло підходжу до неї, вона агресивно відступає крок назад і випалює: «Не торкайся до мене, я не хочу, щоб ти до мене торкався, і не треба мене проводжати, я дорогу знаю».

Зникає несподівано, швидко, ніби ураган, який прийшов із океану на побережжя, поломив дерева, розвалив хати й знову зникнув у сірятині над водними широтами. Трусяться руки, я сідаю за стіл, беру цигарку, закурюю, зиркаю на стіну, бачу портрети Гонти, Черчіля, Коновальця, Наполеона, Роберта Планта, Івана Павла II та інших, які я намалював олівцем і які висять навколо письмового столу. Стає не по собі, дихання важчає, хочу плакати.

Вже в Таниній кімнаті за столом, під пильним і теплим поглядом її матері, я поволі заспокоююся й забуваю про конфлікт із Настею. З одного боку, я гризуся тим, що вона так переймається підозрами, які насправді не мають жодних підстав, а з другого – прекрасно усвідомлюю, що моєї вини в її душевних терзаннях нема, якби ж вона хотіла зрозуміти мене, бодай те, чим я живу, а не влаштовувала таких ідіотських скандалів... Таня запитує, чому я без Насті, навіть не знаю, що на це відповісти, кажу, що пішла додому. Таня зважено киває головою, ніби хоче показати, що не треба нічого пояснювати, все зрозуміло без слів; дякую тобі, рідна, я давно помітив, що ти все розумієш з одного погляду, ти справжній друг. Таня тепло дивиться на мене, і я заспокоююся. Деки так і нема, хоча в його дверях я залишив записку, щоб він обов'язково, на всіх парах, летів до нас. Я вже з'їв суп, а ще надзвичайно смачні голубці з грибами, дві відбивні, засмажені в яйці, салат із солодкавої квашеної капусти з перцем, а Танина мати знову припрошує й припрошує, наливає домашнє малинове вино. Це надзвичайно вродлива, добра старша жінка, яка дбає, аби в її близьких і рідних усе було добре, з достатком і радістю.

«Віталік, – звертається до мене, – ти вдома так і не був? І це вже третій рік? Так? Відколи вступив?»

«Так».

«Бідний... і що... ніяк не можна? А може, вже все нормально? А з матір'ю хоча б розмовляєш? Телефонуєш у Тернопіль?»

«Позавчора».

«І як вона?»

«Нормально».

«Нелегкі часи пішли... нелегкі. Нічого, все має якось владнатися, правда? Давай за це і вип'ємо».

Їм. Дуже смачно. Великі характери не створюються за кілька років – на думку спадають слова Лао-Цзи. До горла підкрадається важкий клубок, я мало не ридаю, насилу себе стримую. Згадую свого нещасного друга Сергія, який так і не вибрався з того ідіотизму. Це трапилося перед моїм вступом до університету. Він переховувався цілий рік в одному з райцентрів на Львівщині. Він також довго не був удома, не витримав – і приїхав до матері – приїхав на власний похорон – його вже чекали гаврики сорокарічного Патри, з якими розмовляти і щось їм доводити нема сенсу, бо вони швидше діють, аніж думають, швидше ламають, аніж говорять. Приходить Дека, виглядає збудженим і веселим, його запрошують за стіл, сідає поруч зі мною, каже мені, що Юля передавала вітання. Деці дають миску гарячого супу, він дивиться на запашну пару, яка здіймається перед його носом, радісно шкіриться, що це найбільший спокій, який собі можна уявити. Я усміхаюся, але мовчу, бо зараз знову піде повний дзен та інші прибамбаси. Стукають у двері, на порозі добродушна пика Хо-хо: Sorry, цибулини не буде? нема на чому супчик засмажити. Йому дають цибулину, він ще раз перепрошує за вторгнення, говорить цілу купу компліментів Тані, що в неї добре серце, що Господь усе це бачить і відзначає у своїх записниках, так-так, Танюша, він такий; ми сміємося, поки той не йде. Невдовзі мати Тані подає нам чай і нарізає пиріг із яблуками. Смачно. Тьотя Валя дякує й усміхається, каже, що й добавка буде. Говоримо про всілякі дурниці, я хвалю храми Прилук, звідкіля родом Таня і де я був на початку осені – приїздив до приятеля, який навчається на музпеді. Говоримо про те, що упродовж XX століття в східноукраїнських містах під тиском індустріалізації та совка дуже помітно й згубно затерлися риси феодальної культури козацької доби, а місцева влада доволі примітивно здійснює забудову поблизу пам'яток архітектури; я вставляю слівце: особливо, коли поблизу дозволяє відкривати пивниці з кумедними назвами «Альона», «Сабріна», «Наташа», в яких допізна товчуться зграї закінчених хануриків і потім відливають у навколишніх кущах свій «аміак»; запах упродовж років стає настільки стабільним, що здається, ніби це тхне від древностей; такі собі облюрені історичні надбання як новий варіант народної пам'яті. Дека кидає маяки, що ми за столом, не забувайся. Більше не буду. Таня, оскільки вже звикла до мене, лише усміхається й каже, що я, як завжди, у своєму стилі. «Чого він такий веселий? – запитує Дека про мене. – Як ніколи... щось сталося, чого я не знаю?» Таня каже, що це він із Настею посварився, того й такий веселий... Тьотя Валя запитує, чи щось серйозно.