Текст книги "Патетичний блуд"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

«Що ти робиш?»

«Тебе роздягаю», – цілую її у вушко і продовжую.

Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.

Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і – знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона – ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.

«Що сталося?»

Пауза.

«Йди додому».

Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.

«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, – чуєш мене? – не хочу!»

«До чого тут це, – перебиваю її, – мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».

«Ти ж знаєш, я проти такого».

«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», – знову повторюю.

Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає, і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого – від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.

Під вечір Дека каже, щоб я особливо не парив себе Настею, бо тоді буду ще більш залежнішим від неї, зрозумій, що жінки над нами панують лише тоді, коли ми про них думаємо, коли переймаємося своїми стосунками з ними, а якщо ми звільнимося від цього, не відштовхнемо жінку, а просто ставитимемось до неї – як би це сказати? – ну, спокійно, неемоційно, лише тоді нам вдасться дотриматися рівноваги, погоджуєшся? Як тут не погодитися? Ми сидимо в його кімнаті, п'ємо чай, гріємо руки об гарячі кружки. Сьогодні як ніколи холодно. «Погано працює опалення, – озивається Дека, – в підвалі, кажуть, трубу прорвало, вночі буде ще холодніше, мороз як ударить – настануть гайки». Приходить Юля, на стіл ставить миску з пісочним печивом. Дека наливає їй чаю, і вона сідає поруч із нами. В домашньому халаті, з накинутим на плечі теплим светром, Юля схожа на дівчину, яка працює в сільському господарстві. Я кажу їй про це, і вона усміхається. Юля каже, що скучила за нами, що не могла побачитися, бо мала надто багато справ, вивчала нову партію на скрипці, а ще писала нудний реферат з філософії «Феномен любові в культурі». Ми з Декою сміємося, а потім розпитуємо, і який же він, цей феномен? Юля вдавано ображається: да ну вас. Я їм печиво: дуже смачне, сама пекла? Вона дивиться на мене здивовано і водночас незадоволено. «Я що, схожа на тих, хто вовтузиться на кухні?» Дека підморгує: певно, ти феміністка. Юля закочує очі, ніби ми її остаточно задовбали. Я згадую про нещодавню розмову з Настею, про те, що повівся з нею черство й по-жлобськи, і мені стає сумно. Вони говорять про якогось дивного студента з музпеду, який ходить узимку без верхнього одягу, лише в одній фланелевій сорочці, про те, що він лівша, струни на його гітарі стоять навпаки і через це ніхто не може позичити в нього інструмент.

«От жук, – каже Дека, – і це ж треба таким індивідуалістом вродитися». Він підводиться, йде до невеликого програвача, що стоїть на тумбочці біля вікна, порпається між платівками, вибирає одну, витягує з футляра й ставить. Вівальді.

«Чого сумуєш?»

«А?» – здригаюся від запитання Юлі.

«Це він з Настею ніяк не помириться», – замість мене відповідає Дека.

«Тю, – каже Юля, – хіба з гарною дівчиною так можна? Гарну дівчину треба любити. Ну, Віталя...»

«Не чіпай його, – усміхається Дека, – йому зараз паршиво. Старий, якщо тобі паршиво, тобі не світить дзен, я серйозно, задумайся над цим».

«Знаю. Вже задумався».

«Знати мало. Треба вміти».

«Не вмію».

Почуваюся настільки спустошеним, що неохота з ним сперечатися. Юля всідається мені на коліна, бере моє обличчя в долоні, цілує в очі: ну, маленький, не сумуй, усе буде добре, ти помиришся зі своєю Настею, обіцяєш мені, що помиришся? да? молодець. Ми цілуємося взасос, вона запускає язика в мого рота, і я його легко смокчу. Юля гладить мені груди під сорочкою, злегка пощипує соски, я заводжуся й одразу стає легше, забуваються турботи.

«Все буде нормально, – каже мені; пауза. – Дека, скажи йому, що все буде нормально».

«Да, саме так і буде, – угукає він і наливає собі ще одну кружку чаю, – головне, Віталік, розслабитися».

«Я вже розслабився», – на мить відриваюся від губ Юлі.

«Рідні, – каже вона, – в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».

«Нема питань».

«Угу», – підхоплює Дека. Він сьогодні – як ніколи – не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.

«Віталік, альо, – торсає мене Юля. – Ти де?»

«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», – жартує Дека.

«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», – кажу їм.

«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»

«Як цікаво! А що саме?» – сміється вона.

Пауза.

«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».

«Ти просто це сприймаєш неправильно, – серйознішає Дека. – Не ганяйся за книжковими істинами».

«Легко тобі казати».

«Які ви дурненькі, – сміється Юля, – треба тільки любити».

«Кого?» – дивлюся на неї.

«Чому обов'язково «кого»? Просто любити...»

«Листочки, жабки... як св. Франциск», – сміється Дека.

«А чому б ні?» – пожвавлюється вона.

«Шмарклі коханої», – вставляю я.

«Да ну вас».

Ми ще говоримо про всілякі дурниці, поки Юля не просить мене на вечерю насмажити картоплі: «Віталіку, у тебе найсмачніша смажена картопля, яку я коли-небудь їла». – «Єдине, що трохи вмію робити». «Не говори так», – каже вона з серйозним виразом обличчя. Потім ми мовчки дослуховуємо Вівальді, Дека порпається в музиці і ставить закордонну платівку з бюргерськими піснями, яку ми любимо найбільше. Час від часу до кімнати заходять знайомі, одні просять підручники, інші стріляють цигарки. Я кажу, що йду чистити картоплю, бо на кухні ще треба зайняти чергу на електроплиту. Дека вибачається, що не зможе допомогти, хоче попрацювати з церквою, яку складає із сірників для Тані (на день народження). Юля біжить по картоплю, моркву й цибулю. Я йду до себе, і невдовзі вона приносить до мене продукти. Засмучено каже, що, на жаль, немає олії або смальцю, треба йти клянчити по кімнатах. Витягую з тумбочки викидного ножа, якого кілька років тому зробив і подарував мені покійний Сергій, він ще сказав тоді, що це для захисту, дорогий, чуже місто, всілякі дибілоїди, сам розумієш. Тримаю викидуху в руках, натискаю на кнопку, лезо миттєво вискакує. Міцна сталь, добра сталь. Сергій узяв найкращу, здається, таку, що використовують на клапанах між вагонами. Я зважую ножа на долоні й плачу про себе, в мені все здригається. Сергій робив його три місяці, виточував на всіляких станках, шліфував, у знайомих зеків, які працюють у Тернополі на Комбайновому заводі, замовляв необхідні деталі для механізму викиду леза. Я любив цього ножа. Раніше, коли я захоплювався італійським фашизмом і всілякими мілітарними штуками, носив викидуху з собою. Я носив її протягом першого й другого курсів, особливо тоді, коли проводжав ніжинських дівчат на Фрунзівку, Гуньки чи на Магерки, а ці райони глухі, зовсім відбиті, і пацани там серйозні, будь-що могло на мене чекати. Глибокої ночі я міг повертатися з околиці міста, всю дорогу відчуваючи постійну небезпеку: на лавках сиділи по п'ять-шість незнайомців, курили й мовчки зирили на самотнього подорожнього, було чути їхнє перешіптування, мабуть, з'ясовували, з якого я району, до мене в будь-яку хвилину могли «доєднатися», а тоді... тоді почули б мою мову і дуже швидко вкурили б, що я не місцевий. Звичайно, за таких обставин найлегше було б всю цю біду перевести на гнилі тьорки, але тьорки не пройдуть, бо я говорю українською, як і всі гопи, наріки, бандюки і пацани в Тернополі... а цього просто не зрозуміли б: тут усе це труть по-російськи. В такі хвилини я сильно стискав рукоятку викидухи, відчуваючи, як вона пріє в моїй долоні, нагрівається від її тепла. Деколи я думав, що вона мене врятує чи захистить, а деколи, якщо йшов наче мішком прибитий, думав, що викидуха стане серйозним випробуванням: нарвусь на серйозного штемпа, а тоді доведеться з ним виходити на ножах, якщо стане духу... про це важко думати, бо такого ще не було; деколи, коли мене конкретно давив депресняк, я виходив у ніч, на безлюдні ніжинські вулиці, йшов у їхню темряву, де поблискували вогники цигарок і гримів грубий п'яний сміх, аби знайти біду на голову... Я не знав, чи був героєм, чи боягузом, хоча страх мене завжди переслідував, інколи змушував іти далі. Одного вечора я повертався з Фрунзівки і нарвався на вгашеного, агресивного мужика, який несподівано накинувся на мене й шарпнув за комір; усе сталося настільки несподівано, що я лише потім від хвилювання мало не наклав у штани, але тоді ще нічого не відчував. Я натиснув кнопку і зарядив лезо мужику в стегно, потім ще раз і ще раз, я це робив настільки безжально й відморожено, що стояв кілька хвилин над ним, вкляклим, і спокійно перепитував: «Хочеш ше, лох тупорилий?» Тільки відійшовши від нього, лежачого на асфальті, я несподівано підірвався, ніби тільки догнав, що накоїв, і драпонув аж до своєї общаги – я безперервно біг два кілометри і відхекався лише на своїй Воздвиженській. Господи, і все це під впливом тих смішних кохань, які мене вибивали з рівноваги; ха! Дека правильно каже, що з жінками треба бути в рівновазі, не реагувати на власні почуття до них, тримати їх міцно в кулаці. Після того як Дека відкрив мені буддизм і останнього Далай-ламу – не те, про що пишеться в сухих підручниках і про що розповідається в нудних лекціях, а про живе в наших прекрасних вечірніх дилетантських розмовах за кружкою чефіру чи за косяком з чаєм (бо на цигарки не завжди є гроші)... – після того, слава Богу, я більше не тягаю з собою зброю, бо все, що має статися, станеться саме по собі, незалежно від наших вчинків і помислів, бо воля наша – омана, яка підкорює свідомість. Викидуха – це єдине найдорожче, що зв'язує мою пам'ять із Сергієм Бритим, я бережу її, як амулет. Ніякий це не фетишизм чи інша пурга – це свідчення нашої дружби – єдине, що з неї залишилося, єдине, що є в мене з минулого. Я згадую Сергієві розповіді про те, як треба правильно користуватися ножем, у які точки тіла валити, щоб був швидкий результат, я з гіркотою згадую про те, від чого він загинув, не знаючи ще тоді про свою подальшу долю. В цьому криється нахабна й дика диявольська містика, в цьому той страшний фатум, про який мало думають. Людина деколи говорить про власну смерть, говорить напрочуд правдиво, натуралістично, але, певно, знає про це лише підсвідомо. Я начищаю картоплю, ледве тамую сльози.

Прибігає радісна Юля, показує півсклянки олії, яку вициганила в Мар'яни на дев'ятому поверсі. Мар'яну переважно оминають десятою дорогою, бо в жовтні минулого року, як усілякі гниди патякають, у неї знайшли побутовий сифіліс, але все це жалюгідні плітки, на які ми не зважаємо, а тому радо ходимо одні до одного в гості й ділимося тим, що маємо. Все, що народилося на землі, – належить землі, а тому є природним. Треба не боятися давати і не боятися просити. Юля бере сковорідку й біжить на кухню, нагріти її на електроплиті. Дочищаю картоплю, теж несу її в невеликому банячку з водою на кухню. Юля просить, аби нарізав кубиками, так смачніше. Кубиками то кубиками, хоча й соломкою непогано. Через півгодини я приношу смажену запашну картоплю в кімнату, де на мене чекають і потирають руки Юля і Дека, який притарабанив миску квашених огірків. О, живемо! Тільки-но сідаємо за стіл і беремо виделки, стукають у двері. На порозі стоїть моя одногрупниця, вона просить мене вийти, щоб переговорити, каже, що півгодини тому телефонувала до Насті, в неї неприємності, лежить із високою температурою. Я мовчки одягаюся, на здивовані запитання Юлі й Деки нічого не відповідаю, лише кидаю, що буду через дві години. Майже біжу. Мене трусить, руки тремтять, у грудях страшно калатає. Це все через мене, ідіота. Пробігаю повз корпус свого факультету, звертаю на Чернігівську, ненароком ступаю у калюжу з нерозталим снігом і намочую ноги. Через кілька годин вдарить мороз, мені стає страшно, так можна застудитися. Аби ноги не змерзли, починаю бігти, спершу по Широкомагерській, потім по Московській і врешті звертаю на вулицю Насті. Відчиняє її батько, який завжди кумедно кліпає очима, легко усміхається й каже, що мала трохи прихворіла. Настина мати виходить із сусідньої кімнати, вітається, зітхає, она вся заболіла, тімпіратура високая, даже нє знаю, шо дєлать. Роззуваюся й прямую до Насті. Вона в ліжку під теплою ковдрою, біля її голови на тумбочці тьмяно горить світильник, ліниво осяваючи кімнатний морок. Біля Насті помічаю кота, який завжди лежить поруч, коли вона погано почувається. Настя дивиться хворобливим, заплаканим і скорботним поглядом, в її очах стоять густі сльози. Я падаю на коліна й осипаю її поцілунками, вона тулиться до мене гарячим, розпашілим і мокрим від сліз лицем, шепоче, я знала, що ти прийдеш. Так, так, я прийшов, маленька. Настя обіймає мене, цілує насупленими губками й каже: думала, що тебе вже втратила.

«Дурненька, – притуляю її долоню до своєї щоки, – яка ти дурненька».

«Від тебе смердить общагою».

«Справді?» – удавано обнюхую себе.

«Від тебе завжди смердить общагою. Але я все одно тебе люблю».

«І я тебе».

Пауза.

«Чому ти так любиш общагу?»

«Не знаю. Може, там добре».

«Я її ненавиджу, ненавиджу твою общагу».

«Ти все не так сприймаєш».

«Слава Богу, що не так. Ваші таргани, буддизм, пиятики, оргії... я не хочу цього розуміти».

«Давай не будемо».

«Давай. Бо не маю сил».

Навіщо я повернувся до неї? Дурнувате запитання. В мене ж був шанс дати Насті спокій... Але ж такий порив! Чого собі відмовляти! Людина під час пориву стає інакшою, патетичною і піднесеною. Мені це сподобалося. Я повертаюся від неї, ніби прибитий мішком, поволі плентаюся нічними ніжинськими вулицями, відчуваючи, як від морозу мерзнуть мої холодні ноги. Вдихаю на повні груди гостре зимове повітря й не думаю про застуду, нікуди не хочеться йти, ноги самі несуть повз тихі, сонні подвір'я Магерок, на які, як подейкують, ходив на кавалєрку Гоголь. Мене веде мій неспокій, в якому б'ється внутрішній голос, і на сотні запитань у розпачі він не може дати жодної відповіді. Не хочу його слухати, лише втомлено п'ю очима тьмяне провалля темені попереду, там, у невідомому, потопають дерева, людські хати, чорний асфальт зі скляними плямами замерзлих калюж. У такому стані добре писати вірші або вішатися. Поганий стан: у ньому не досягнеш гармонії, не настроїш на потрібний лад свій внутрішній оркестр, і залізна флейта не подарує тобі свою вічну мовчазну музику, в якій стихають пристрасті, замовкають голоси, заспокоюються серця і тривоги. Ніколи не почуєш великий звук Лао-Цзи.

Дека заходить до мене в костюмі та при краватці, дивлюся на нього і сміюся: в такому одязі він виглядає кумедно, повним бовдуром. Насуплено дивиться на мене: ти чого? Вибрався, ніби на женячку, – плескаю його по плечі. У правій руці він тримає вішака з костюмом для мене, якого позичив у приятеля з музпеду; Дека каже, щоб без фокусів, обережно, це концертний костюм, щоб не порвав його, не обстругав м'ясним салатом чи не облив вином, у ньому півмузпеду виступає та здає екзамени. Заспокоюю друга: постараюся. Він підганяє мене, щоб швидше чухався, бо з такими темпами запізнимося, а Таня любить точність. Я морщуся, бо Настя так і не прийшла, її зневага до общаги, мабуть, взяла гору над тим дружнім і справжнім теплом, із яким Таня запрошувала на власний день народження. Пропадає настрій, намагаюся не думати про Настю. Все ж таки не слід було до неї йти, можливо, так би вже порвали стосунки. Одягаюся, беру портрет Тані власного виконання, а Дека – сірникову церкву, над якою мудохався тиждень, і ми йдемо до іменинниці. В Таниній кімнаті за великим столом, складеним із кількох менших, сидить чоловік вісім, кілька наших спільних знайомих і невідомих дівчат, певно, її одногрупниці з природничо-географічного. Таня накидається на нас, чого спізнилися на дванадцять хвилин, я виправдовуюся, що не орієнтуюся в часі, золотце, ти ж знаєш, у мене нема годинника. Ми з Декою цілуємо її, висловлюємо свої побажання. Таня вродлива, як ніколи: в елегантному вечірньому платті, з новою зачіскою, погляд відкритий, чистий, наповнений незрозумілим блиском і радістю. Вона захоплена подарунками, дякує нам, знову по черзі цілує, розглядає портрет і зізнається, що давно мріяла, аби я її намалював. Таня садить нас навпроти один одного, між дівчатами, щоб ми їх розважали. Праворуч від мене – гарна брюнетка, здається, з Дебальцевого, ми з нею пиячили на першому курсі й говорили про багато приємних речей, про які тепер нічого навіть не згадаю; ні, ні, пам'ятаю – я з нею намагався говорити російською, але мене вистачило лише на дві хвилини. Я відразу забув, як її звати. Таня представляє по черзі своїх гостей. Я згадую: симпатичну брюнетку звати Ніна. Наливаю їй шампанського, а собі горілки. Дека зі свого боку також обслуговує дівчат. Ми випиваємо за Таню, потім ще раз. Стукають у двері, заходить Юля, вибачається за спізнення, каже, що з красивим мальчіком познайомилася, такий хороший, не п'є, не курить, що аж хочеться. Моє коліно ненароком торкається ноги Ніни, я заводжуся, вона цьому не надає жодного значення й далі говорить з чорнявою куркою навпроти, як гарно було цього літа в Криму, правда, там дуже напружено, всі чекали, що почнеться громадянська війна, але минулося. Кладу їй праву руку на коліно, Ніна не звертає уваги й говорить далі, що треба обов'язково поїхати в Крим і цього літа, «в іюлє, да, да, в іюлє, вода будєт тьоплая». Виголошуються ще кілька тостів. У двері знову стукають. Таня каже, що вже, здається, всі є, кого ж принесло на цей раз. Вона відчиняє двері і до кімнати заходять два сорокарічних мужики в довгих темних пальтах, один, біловолосий, з великим пузом, тримає торт і дві пляшки шампанського, а інший, двометровий, широкоплечий шланг із зеківською мордякою, вручає Тані велетенський букет вишневих троянд. Усі замовкають і дивляться на нежданих гостей. Біловолосий повільно чіпким поглядом оглядає присутніх, очима зупиняється на Тані, вітає з днем народження від імені Володі Бери, а також від себе особисто. Таня запрошує їх до столу. Біловолосий і його велетенський друг скидають пальта, вішають на цвяхи, забиті у двері, і сідають до нас. Таня шепоче, що це пацани з Бобровиці, які Бері на зону передають бабки. Біловолосий відрекомендовується Віктором Андрійовичем, каже, можна просто Вітя, тут, я віжу, все своі. Він оглядає стіл пильним оком і своєму напарнику каже, аби поставив горілку «Смірнов». Той підривається з місця, порпається в кишенях пальта й дістає маленьку пласку плящину. Я відкорковую її і наливаю. Він просить дозволу сказати тост від себе, а головне – від імені Бери, каже, що той хоча й далеко, але передає свої найтепліші побажання. Вітя говорить довго, всі погляди зосереджені на ньому, видно, що звик, аби його слухали. Ми перехиляємо, його напарник п'є компот (мабуть, за кермом).

«Малиш, – звертається до мене, – подай мнє грібочков». Я тягнуся за грибочками й подаю йому. Він задоволено хекає, каже: правильні грібочки, нічьо би нє єл, только грібочки. Я спостерігаю за його напарником, глибоко запалі очі, широкі вилиці, рубці над правою бровою і над ротом, чіпкий, гострий погляд... відразу видно, що він завжди на роботі. Сидить напружено, все уважно слухає, зважує, оглядає нас, ніби дослідник кроликів. Їсть мало, лише пасе за присутніми. Наливаю собі й Віті ще по одній, через деякий час знову. Пляшка закінчується. Я беру «Княжий келих», який стояв не відкоркованим, і хочу налити. Вітя показує, що не треба, такої не п'є. Потім дивиться на свого напарника:

«Міхал, нада „Смірнов"». Той каже, що не знає міста. «Малиш, – звертається Вітя до мене, – покажи таваріщу город».

«Нема питань, тільки збігаю до себе й одягнуся».

«Майо пальто накінь, так будєт бистрєє».

Вже на сходах, якими спускаємося на перший поверх, з Міхалом знайомлюся ближче.

«Віталік, студент».

«Міхал, просто Міхал», – усміхається він.

Непогано: просто Міхал, ніби просто Марія. Пальто, яке я накинув на себе, мені здається трохи заважким, машинально запихаю руки в кишені, здригаюся – під правицею натикаюся на холодний предмет, обмацую його пальцями, ніби сліпець обличчя незнайомця, йо – це волина! справжня волина! Мені страшенно кортить на неї подивитися. Вказівним пальцем погладжую гачок курка і від задоволення по тілу бігають мурашки, зброя завжди має незрозумілий вплив на людину. Біля входу до общаги сідаємо в синій «бемер», вирулюємо на Воздвиженську, потім на міст через Остер і їдемо в напрямку до центральної площі, де біля 1-ї і 2-ї університетських общаг стоять кіоски, і тільки в них можна знайти те, що треба. В першому кіоску – голяк, тільки в другому є «Смірнов». Продавщиця простягає пляшку через віконце, але Міхал несподівано хмурнішає й каже: «Чорт, нада с сінєй етікєткой, а такую он нє пьйот». Я дивлюся на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, яку тримає продавщиця, й запитливо на нас зирить, і про себе думаю: да один хуй, яку пити. Міхал питає, де ще можна купити горілку. «Поїхали», – кажу йому. Ми сідаємо в машину, і Міхал нервується ще більше: «Блін, гдє я єму ету водку достану, ми же нє дома, блін». Я пропоную поїхати на Березанівку, там, біля міської лікарні, є два кіоски, в них може бути горілка. Дорогою розпитую в нього, як справи Бери, яку йому статтю впаяли і таке інше. Міхал на мене запитливо дивиться й мовчить. Я знову задаю запитання, але він мене обрубує, тіпа, забагато, малий, треш.

«Ти шо – прокурор?»

«Да ні. Я буддист», – втягую голову в плечі.

«Хто?»

«Ну, це різновид розпіздяйства такий».

«Хє», – вигукує Міхал і просить повторити.

«Буддист я, хулі тут розуміти». Міхал дивиться на мене, як на повного придурка, і каже, що він також розпіздяй, але краще тримай язик за зубами. «Добре, більше не буду».

Вже біля міської лікарні він несподівано запитує:

«А ти шо, знав Беру?»

«Да. Він часто приходив до нас в общагу. Одного разу навіть фотки показував свої з В'ячеславом Чорноволом».

«З політиком?»

«Ну а з ким? Не з космонавтом же...»

«А Бера звідки його знав?»

«Не знаю. Чув, львівські пацани подзвонили, щоб Вова забезпечив охорону, коли той приїздив у Ніжин перед виборами».

«Да?» – видовжується обличчя Міхала.

«Вова – був серйозний дядя, – кажу я таким голосом, ніби розповідаю про легенду. – А це правда, шо йому корону вручали, а він відмовився?»

«А? – здригається Міхал, у темряві салону я бачу, що йому не дуже хочеться розмовляти на цю тему. – Та нє, нє знаю...»

Ми під'їжджаємо до кіоска з цигарками, пивом, горілкою та дрібним хавчиком, біля якого крутиться купка шмаркачів у чорних куртках і спортивних шапках, Міхал виходить, а я залишаюся його чекати. Я знову мацаю пальцями волину у кишені пальта, не стримуюся й витягую. Тримаю пістолет, як найбільшу цінність у своєму житті. Раптом я розумію: нехай іде до сраки буддизм із його запереченням зброї... пістолет прекрасний, важкий, його контури ледь зримо поблискують у темряві. Хороший «макар». Я обводжу запобіжник, зараз лише клацнути, перезарядити і можна стріляти. Цікаво, як поведеться Міхал, коли помітить дуло, спрямоване в його ідіотський череп? Клац – і бовдура нема. Ще один клац – для контролю – а потім за баранку, газу, розворот із пробуксовками – і в центр. Я уявляю, як вилітаю «бемером» на центральну площу, як на мене зглядаються люди на зупинках. Можна було би під'їхати до випадкової кралі, зупинитися біля неї і сказати: «Кроха, може, покатаємось?» Повертається Міхал, я швидко ховаю пістолет. Він сидить понурий і темний.

«Ну шо?»

«Хуйові діла», – каже Міхал і показує пляшку горілки «Смірнов».

«Ну, які проблеми?»

«С красной етікєткой, а нада с сінєй!»

Міхал несподівано вибухає тихою лайкою й стає схожим на перелякане, побите кошеня. Я знічуюся, а він і далі шепоче роздратовані фрази, ніби це допоможе. Думаю – нервова система в тебе геть посаджена, треба відпочивати, їздити на курорти, відвідувати масажистів, бо спишуть ні за цапову душу, спишуть і оком не моргнуть, зараз довго не думають... життя середньостатистичного бандюка рідко коли дотягує до сорокаріччя, це як шестерня, в котрої рано чи пізно поламаються зубчики і її просто викинуть на смітник; Міхал, подумай про це, подумай, ти ж хлоп не дурний, певно, й дітей маєш, а так себе по-школярськи поводиш... Зрештою, який із тебе бандюк, Міхал, ти ж плуг, руки маєш робочі, які звикли до лопати, морду, як у колгоспника, про тебе відразу вкурять, шо ти – му-му, герасим, а не бандюк; тобі б на заробітки їздити і фізично працювати... мало мати кулаки, як гирі, му-му.

«Чьо мовчиш?» – питає Міхал.

«Не знаю».

«Малий, слиш, Вітє скажем, шо весь город об'єзділі і нє нашлі».

«Нема питань, скажемо».

Ми повертаємося в кімнату Тані, де всі мовчки сидять і слухають, як Дека грає на гітарі. Вітя стоїть біля відкритого вікна й курить. При нашій появі пожвавлюється, зачиняє вікно, потирає руки й сідає за стіл. «Ну шо?» – дивиться на Міхала, який одразу швидко виправдовується, що пляшки з синьою етикеткою ніде не знайшли, перетрусили всі кіоски Ніжина, он, малий підтвердить, правда, малий, всі кіоски перетрусили, правда, малий, скажи, що всі кіоски, всі до одного; пауза; да, да, правда, всі кіоски, жодного не пропустили. Вітя кисло дивиться на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, каже: «Ну ладно, так і бить». Ми знову сідаємо за стіл. Обличчя Міхала поволі набуває здорового, усміхненого виразу, він накладає собі салат «мімозу» і їсть. Бляха, ці козли нічого не знають про становище Будди, що треба тягнутися до блага істот, які блукають у круговерті буття. Бляха, як вони мене розсердили... І це погано, що вони мене розсердили... і погано, що я розсердився, бо я знову втратив рівновагу, до якої так довго йшов, яку так довго шукав у своїй неспокійній душі. Через півгодини пацани з Бобровиці підводяться, дякують за гостинність, кажуть, що пора звалювати, ждуть діла. Ми залишаємося своїм вузьким колом, і я помічаю, що навіть атмосфера кращає, стає психологічно розрядженою, невимушеною. Дека бере гітару й грає, а ми його уважно слухаємо.