Текст книги "Зірка КЕЦ"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Тривога охопила мене. Немов увесь цей незвичайний місячний світ раптом повернувся до мене другим боком. Який він був ворожий людині! Тут немає ні наших земних лісів, ні ланів, ні лук з їх квітами, травами, птахами і тваринами, де під кожною стріхою рідна домівка.

Тут немає річок і озер, багатих на рибу. Місяць – скнара Кощій, який не нагодує і не напоїть людину. Заблудившись на Землі, можна цілими днями підтримувати своє існування хоча б корінням рослин. А тут? Крім голих скель – нічого. Хіба тільки цей мох. Але він, мабуть, такий же неїстівний, як пісок. А якби навіть навколо мене були молочні річки з кисільними берегами, я однаково загинув би від голоду і спраги, терплячи муки Тантала: адже я не можу зняти свого скафандра.

Скафандр! Я згадав про нього і здригнувся, ніби льодовий холод світових просторів пройшов у моє тіло. Вся “атмосфера”, яка дає мені можливість дихати і жити, вміщена в невеликому балоні за моєю спиною. Її стане на шість годин; ні, менше: вже минуло години зо дві, як я відновив запас кисню. А далі? Далі смерть від ядухи… Швидше вибратись до великого каньйону, поки не вичерпався запас кисню і фізичних сил!

Я знову повернув назад і застрибав, як коник. Добре ще, що тут стрибки не стомлюють так, як на Землі…

Ось і кінець каньйону. Переді мною новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди з затінених місць. Гидкий мох! Я більше не хотів дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…

А може, це й є каньйон, яким я йшов сюди, але його зараз важко пізнати, бо він став зелений?

Новий поворот – вузька ущелина, що поринула в глибоку пітьму. Крізь нагрітий сонячним промінням костюм, на мене війнуло холодом. Чи, може, це нерви розгулялися?..

Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами, урвище. Спереду – темний, вузький, невідомий каньйон.

Я відчув страшенну кволість і знеможений сів на горбкуватий камінь. Раптом камінь піді мною заворушився і поповз… Я схопився, як ужалений. Мої нерви були надто напружені. Живий камінь! Нова тварина! Нове сенсаційне відкриття! Але в цю хвилину мені було не до відкриттів. Я дозволив втекти невідомій тварині, навіть не глянувши на неї. І, як автомат, пішов далі.

Я навіть не думав про те, куди йду. Іноді мені здавалось, що кисень у балоні вичерпується. Наставала ядуха. Тоді я спинявся і хапався за груди. Потім це проходило. Нерви, нерви! Якби на Місяці була атмосфера, пружне середовище, хоч би й непридатне для дихання Можна було б бити каменем об камінь, закликаючи на допомогу. Атмосфера могла б передати відсвіти – “заграву” прожекторів ракети. Проте зараз це не допомогло б: з неба лилося сліпуче сонячне світло, від якого можна було б осліпнути, коли б не димчасте скло скафандра.

У той момент, коли я в цілковитому розпачі чекав близької смерті, я несподівано побачив великий каньйон. Я зрадів, ніби вийшов на Великий проспект Васильєвського острова.

Оце так удача! Чи не інстинкт вивів мене, коли я кинув мудрувати й вираховувати?

Однак моя радість скоро знову змінилась тривогою. В який бік іти? Праворуч чи ліворуч? Зовсім утратив орієнтацію! Спробував був звіритись на свій “інстинкт”, але цього разу він мовчав. Крок праворуч – інстинкт не заперечує, крок ліворуч – те саме.

Довелося знову вдатися по допомогу до “верхньої кори головного мозку” – міркувати. Коли я вийшов з ракети, то повернув праворуч. Отже, тепер треба звернути ліворуч. Піду ліворуч.

Так я йшов, мабуть, не менше як годину. Голод давався взнаки. А кінця каньйону все ще не було видно. Адже перший раз я йшов до повороту менше ніж півгодини. Значить, іду не в той бік. Повернути назад? Скільки згаяного часу! Я продовжую вперто йти вперед. Раптом каньйон звузився. Ясна річ – іду не в той бік. Назад швидше!

Сонце вже пекло нестерпно. Довелося накритись білим плащем. Голод дедалі більше мучив мене, почала позначатись і втома, але я стрибав і стрибав, ніби за мною гнались невідомі страховища. І раптом переді мною розколина. Вона невелика, через неї можна перескочити. Але цієї розколини я не зустрічав, коли йшов сюди! Чи, замислившись, я перестрибнув, не помітивши її? Холодний піт укрив моє тіло. Серце гарячково забилося. Гину! Я мусив лягти, щоб трохи відпочити і заспокоїтися. З чорного неба на мене дивилось синє мертве Сонце. Воно так само байдуже освітлюватиме мій труп… Ні, ні! Я ще не вмер! У мене є запас кисню і енергії. Схопився, одним махом перелетів через розколину і побіг… Куди? Вперед, назад – однаково, аби рухатися!

Каньйон розширявся. Я стрибав безупинно не менше як годину, поки не впав, украй знеможений. І тут уперше справді відчув недостачу повітря. Це вже не було самообманом. Рухаючись, я надто багато витрачав кисню, і запас його вичерпався передчасно.

Кінець, кінець… Прощавай, Тоню!.. Вірменія…

У голові почало паморочитись…

І раптом я побачив над собою яскраво освітлений Сонцем бік нашої яйцевидної ракети. Мене шукають! Я врятований! Зібравши останні сили, схоплююся, махаю руками, кричу, зовсім забувши про те, що мій крик не піде далі скафандра… Та радість згасла так само швидко, як і спалахнула: мене не помітили. Ракета пролетіла над каньйоном і зникла за вершиною гори…

Це був останній спалах енергії. Потім мене охопила байдужість. Позначилась недостача кисню. Тисяча синіх сонць замиготіли перед очима. У вухах зашуміло, і я знепритомнів.

Не знаю, скільки часу пролежав я непритомний.

Потім, ще не розплющуючи очей, я глибоко зітхнув. Живлющий кисень вливався в мої легені. Я розплющив очі і побачив над собою нахилене обличчя Соколовського. Він стурбовано дивився в скло мого скафандра. Я лежав на підлозі в нашій ракеті, куди, очевидно, мене перенесли. Але чому ж вони не знімають з мене скафандр?

– Пити… – промовив я, не розуміючи, що мене не чують. Але Соколовський, мабуть, з руху губ зрозумів мою просьбу. Він посадив мене в крісло і, притуливши свій скафандр до мого, сказав:

– Ви, звичайно, хочете пити і їсти?

– Так.

– На жаль, доведеться потерпіти. У нас аварія. Гірський обвал в ущелині трохи пошкодив ракету. Каменями вибито у вікнах шибки.

Я пригадав бокові удари, які відчув, коли ми вилітали з “ущелини Смерті”. Тоді я не звернув на них уваги.

– У нас є запасні шибки, – казав далі Соколовський, – але, щоб вставити їх і запаяти, потрібно багато часу. Словом, ми швидше дістанемося до нашої великої ракети. Місячну подорож доведеться закінчити.

– Але навіщо ж ви перенесли мене в ракету?

– Для того, – відповів Соколовський, – що мені доведеться розвинути дуже велику космічну швидкість, щоб за дві-три години доставити вас на місце. Вибухи будуть сильні, вага тіла збільшиться в багато разів. А ви занадто кволі і не вдержитесь на верхній площадці. Та й професор Тюрін теж буде разом з вами в кабіні.

– Який я радий, друже мій, що ви живі! – почув я голос Тюріна. – Ми вже втратили надію знайти вас…

В цьому голосі була несподівана теплота.

– Тепер ляжте краще на підлогу. Я теж ляжу з вами, а товариш Соколовський сяде за руль.

Через хвилину наша ракета з вибитими шибками вже знялася над гірськими вершинами. Крутий поворот на захід. На мить ракета майже лягла на бік. Під собою я побачив безодню місячної розколини, яка мало не згубила нас, і посадочну площадку з каньйоном. Ракета тремтіла від вибухів. Тіло немов наливалося свинцем. Кров ударяла то в голову, то в ноги. У мене знову почали плутатися думки… Я трохи зомлів, але на цей раз сам переміг непритомність. Кисень – чудовий живлющий засіб. Я почував, що Соколовський подбав про те, щоб у мій скафандр надходили посилені дози кисню. Але тиск не повинен був перевищувати однієї атмосфери, інакше не витримав би костюм. Він і так роздувся, як роздувається водолазний, коли “заїдає” золотник, що випускає надлишок повітря.

Під кінець цієї подорожі я почував себе вже так добре, що міг сам вийти з ракети і перебратися в наш великий міжпланетний корабель.

З яким задоволенням я скинув костюм “водолаза”! А пив і їв за п’ятьох.

Незабаром настрій у нас знову став чудовий. І я вже, сміючись, розповідав про свої лихі пригоди, про наукові відкриття, і ніяк не міг простити собі того, що дав утекти “місячній черепасі”, яку прийняв за камінь. Проте мене почав уже брати сумнів щодо її існування. Може, це була тільки гра моєї розстроєної уяви. Але мох, “повзучий мох” лежав у моїй сумці, як трофей, принесений з “країни Снів”.

Наша експедиція на Місяць, хоч і була дуже короткочасна, дала багаті наукові результати. У нас було багато сенсацій для земних учених.

Назад пролетіли ми добре. Не було тієї пригніченості, яка мимоволі охоплює людину перед невідомим. На Зірку Кец ми летіли, як додому. Але де вона? Я глянув на небо. Десь угорі над нами висів серп “молодика” Землі. Внизу половину небосхилу займав Місяць. Незважаючи на те, що я мало не загинув на ньому, його вигляд не викликав страху.

Я ходив по цьому Місяцю, сліди наших ніг лишились на його поверхні, “шматочки Місяця” ми везли з собою на Кец, на Землю. Це по-новому зближало, майже ріднило нас з Місяцем…

XV. ЗОРЯНІ БУДНІ

– Ану, покажіться, покажіться! – казала Меллер, повертаючи Тюріна на всі боки. – Загорів, помолодшав “павук”. Просто хоч женись! А м’язи? Та не стрибайте, не задавайтеся! Дайте помацати ваші м’язи. Біцепси слабуваті. А ноги добре зміцніли. На скільки років знову в своєму павутинні заплутаєтесь?

– Ні-ні, вже тепер не заплутаюсь, Ганно Гнатівно! – відповів Тюрін. – Скоро знову на Місяць полечу. Там багато роботи. На Марс, на Венеру полечу.

– Ач, який хоробрий став! – жартувала Меллер. – Давайте-но я вам аналіз крові зроблю. Скільки червонокрівців прибавило вам місячне Сонце… Місячні жителі – рідкісні пацієнти.

Закінчивши з лікарським оглядом, я поспішив до Тоні. Мені здавалось, що вона вже повернулась на Зірку. Лише тепер я відчув, як скучив за нею.

Я мчав широким коридором. Вага на Кеці була менша, ніж на Місяці, і я, як балерина, ледве торкався носками ніг до підлоги, роблячи величезні стрибки, ніби летюча риба. Кецівці щохвилини спиняли мене і розпитували про Місяць.

– Потім, потім, товариші, – відповідав я і летів далі.

Ось і її двері. Я постукав. З дверей визирнула незнайома дівчина. Каштанове волосся облямовувало її обличчя з великими сірими очима.

– Добридень, – розгубившись, промовив я. – Я хотів бачити товаришку Герасимову. Хіба вона переселилась з цієї кімнати?

– Товариш Артем’єв? – спитала мене дівчина і посміхнулась, як давньому знайомому. – Герасимова ще не повернулася з відрядження і повернеться не скоро. Я поки що живу в її кімнаті. Тепер вона працює в фізико-технічній лабораторії.

Мабуть, помітивши моє збентежене обличчя, вона додала:

– Але ви можете поговорити з нею телефоном. Підіть у радіорубку.

Нашвидку подякувавши дівчині, я помчав на радіотелефонну станцію. Кулею влетів у кімнату радиста і крикнув:

– Фізико-технічну лабораторію!

– Зараз! – сказав він і закрутив ручки апарата. – Товаришку Герасимову? Зараз… Алло! Алло! Будь ласка.

– Я Герасимова. Хто зі мною говорить? Артем’єв?

Якщо ефір не перекручує, в її голосі чути радість.

– Добридень, я така рада, що чую вас. Ви мало не загинули? Я дізналася про це до вашого прильоту. Нас повідомили з місячної ракети… Але все добре, що добре закінчується. А я тут веду дуже цікаві роботи в лабораторії абсолютного холоду. Вона влаштована на балконі тіньового боку нашої ракети. Доводиться працювати в міжпланетних костюмах. Це трохи незручно. Та зате абсолютний холод, що називається, під рукою. Я вже зробила кілька цікавих відкриттів у галузі опору напівпровідників при низьких температурах…

І вона почала говорити про свої відкриття. Коли ж вона скаже про чорнобородого і Палія? Самому питати було ніяково. Вона збиралась побувати на Кеці, але не раніше як через “земний” місяць.

– А як же ваші розшуки?.. – не втерпів я.

Але в цю саму мить радист сказав:

– Терміновий виклик ракети “Кец-вісім”. Пробачте, я повинен перервати вашу розмову.

Я вийшов з радіостанції схвильований. Тоня зраділа мені, це очевидно. Отже, вона все-таки не байдуже ставиться до мене. Але говорила вона більше про свої наукові роботи. І жодного слова про Палія. І я не скоро побачу її…

У коридорі мене спинив молодий чоловік.

– Товаришу Артем’єв, я вас шукаю. Директор вас просить до себе.

Довелося йти до Пархоменка. Він дуже докладно розпитував мене про нашу подорож на Місяць. Я розповідав досить безладно.

– Бачу, ви стомлені сьогодні. Відпочивайте, а завтра беріться до роботи. Наш біолог товариш Шликов уже давно чекає вас.

Мені хотілося скоріше залишитись самому. Але я був голодний і пішов до їдальні. Там мені довелося розповісти кецівцям про подорож. Я ставав просто знаменитістю – один з перших людей, що побували на Місяці! Мене слухали з величезною увагою, мені заздрили. Іншим часом все це захопило б мене, але я був засмучений тим, що не побачився з Тонею. Так-сяк закінчивши оповідання і пославшись на втому, я, нарешті, дістався до своєї кімнати. За моєї відсутності до стіни почепили відкидне ліжко з тонісінької сітки. В матрацах не було потреби. Я ліг на ліжко і віддався своїм думкам… Так і заснув, перелітаючи думкою з Місяця на Васильєвський острів, у свою лабораторію, від Тоні до невідомого Палія…

* * *

– Товаришу Артем’єв! Товаришу Артем’єв!..

Я прокинувся і підвівся. Біля дверей кімнати стояв молодий чоловік з бритою головою.

– Пробачте, що я розбудив вас. Та, здається, вам уже час вставати. Ми з вами трохи знайомі. Пам’ятаєте, в їдальні? Аеролог Кістенко. Я вас розпитував про місячний мох. Звістка про це вже дійшла до міста Кец, Земні кецівці просять прислати зразок. А я якраз посилаю до міста Кец аерологічну ракету.

– Будь ласка, – відповів я, виймаючи з сумки клаптик “повсті”.

– Чудово. Цей мох, здається, важчий, ніж земний, але загалом важить небагато. Ви дивуєтесь, що я кажу про вагу? Але ж моя ракета полетить на Землю. Щодня я посилаю до міста Кец по одній ракеті. По дорозі на різних віддалях від Землі вона автоматично робить усі аерологічні записи – склад атмосфери, інтенсивність космічних випромінювань, температуру, вологість тощо. Приблизно три чверті шляху ракета керується радіопроменем Зірки Кец, а потім її перехоплює радіопромінь міста Кец. І вона падає на парашуті, що розкривається автоматично, в строго визначеній точці, на площі в один квадратний метр. Непогано? В цій же ракеті надсилається й пошта… Вага ракети розрахована точно. Отже, має значення вага моху. Ще раз дякую вам.

Він пішов. Я глянув на годинника. За “земним”, ленінградським, часом був уже ранок. Я поснідав і пішов на роботу.

Відчинивши двері в кабінет біолога Андрія Павловича Шликова, я на хвилину спинився. Надто вже цей кабінет не був схожий на земні кабінети “завів”. Якщо Тюріна можна було порівняти з павуком, що причаївся з своїм павутинням у темній вузькій щілині, то Шликов був схожий на гусеницю в зеленому садку. Весь кабінет був наповнений виткими рослинами з дуже дрібним листям. Це була якась зелена печера, освітлена яскравим сонячним промінням. У глибині її на плетеній канапці напівлежав Шликов, огрядний бронзово-засмаглий чоловік середніх років. Він видався мені трохи кволим і ніби напівсонним. У нього були важкі, немов набряклі, повіки.

Коли я з’явився, він підвів сонні повіки, і я побачив сірі, дуже жваві розумні очі. їх жвавість не гармоніювала з його повільними рухами.

Ми привітались. Шликов почав розпитувати мене про Місяць. Зразок моху вже лежав біля нього на довгому алюмінієвому столику.

– Я не вбачаю нічого дивного в тому, що ви знайшли на Місяці цей мох, – сказав він чітко і тихо. – Спори бактерій, спори цвілевих грибків, відомих Землі, можуть переносити дуже низьку температуру, до двохсот п’ятдесяти градусів нижче нуля, зберігаючи життєздатність. Дихання? Воно може бути й інтрамолекулярним, причому навіть кисень не обов’язковий, хоча б і в зв’язаному вигляді. Пригадайте наших азотобактерій. Живлення? Пригадайте наших амеб. Вони не мають навіть рота. Якщо вони знаходять “їстівний” шматочок, то обволікають його всім тілом і асимілюють. От з вашою “черепахою” справа трохи складніша. Але я не заперечую можливості існування і організованіших тварин на Місяці. Пристосовуваність організмів майже безмежна… Ну що ж, початок покладено. І незабаром ми будемо знати про минуле органічного життя Місяця не менше, ніж про минуле нашої Землі.

Шликов спинився, записав щось у книжечці і продовжував:

– Тепер про нашу роботу. Наше найперше завдання на Зірці Кец, – я кажу про нас, біологів, – полягає в тому, щоб максимально використати рослини для наших потреб. Що можуть давати нам рослини? Насамперед їжу. Потім очищення повітря та води і, нарешті, матеріал покидьків, який ми повинні утилізувати до останньої молекули.

Ми повинні переробляти, змінювати, удосконалювати рослини так, як нам потрібно. Чи можемо ми зробити це? Цілком. І значно легше, ніж на Землі. Тут немає ні приморозків, ні посухи, ні опіків сонячним промінням, ні суховіїв. Ми штучно створюємо будь-який клімат для будь-якої рослини. Температура, вологість, склад ґрунту і повітря, сила сонячного випромінювання – все в наших руках. На Землі в оранжереях можна створювати лише відносну подібність того, що ми маємо на Зірці Кец. У нас тут є коротке ультрафіолетове проміння, яке ніколи не досягає поверхні Землі, розсіюючись в її атмосфері. Я кажу про космічне випромінювання. Нарешті відсутність ваги. Ви, звичайно, знаєте, як впливає земне притягання на ріст і розвиток рослин, як вони реагують на це притягання…

– Геотропізм, – сказав я.

– Так, геотропізм. Коріння відчуває напрям сили земного притягання так само, як стрілка компаса північ. І коли коріння відхиляється в бік від цього напряму, то тільки “шукаючи” вологи, поживи. А як відбувається поділ клітин, ріст, формування рослин при відсутності сили ваги? Тут ми маємо лабораторії, в яких сила ваги відсутня зовсім. Тому ми ставимо досліди, які на Землі неможливі. Розв’язавши неясні ще питання життя рослини, ми переносимо наш дослід в умови земної вагомості. Я хотів би, щоб ви почали свою роботу з вивчення геотропізму. У Великій оранжереї працює асистент Крамер, в лабораторії вам допомагатиме нова співробітниця Зоріна.

Шликов замовк. Я повернувся був до дверей, але він жестом руки спинив мене.

– Рослини – це ще не все. У нас провадяться надзвичайно цікаві роботи над тваринами. Там працює Фалєєв. Я ним не дуже задоволений. Спочатку він працював добре, а останнім часом його ніби підмінили. Якби ви зацікавились цією справою, я перевів би вас туди. Побувайте, в усякому разі, в цій лабораторії, подивіться, що там робиться. А зараз ідіть у Велику оранжерею. Крамер познайомить вас з нею.

Важкі повіки опустились. Кивнувши мені на прощання головою, Шликов поринув у свої записи.

XVI. У КРАМЕРА ПСУЄТЬСЯ ВДАЧА

Я вилетів у коридор.

– Товаришу Артем’єв! Вам листі – почув я за собою голос. Молоденька дівчина-“листоноша” простягнула мені конверт. Я жадібно його вхопив. Це був перший лист, який я одержав на Зірці Кец. Поштова марка. Штемпель – Ленінград. У мене від хвилювання забилося серце.

– Лист з Ленінграда, – сказала дівчина. – Я ніколи не була в цьому місті. Скажіть, гарне місто?

– Чудове місто! – з запалом відповів я. – Це найкраще місто після Москви. Але мені воно подобається навіть більше, ніж Москва.

І я захоплено почав розповідати їй про чудові нові квартали Ленінграда, що підступили до Стрельні і Пулковських висот, про його дивовижні парки, про мальовничі канали, що надають йому вигляду Венеції, про метрополітен, про ленінградське повітря, зовсім очищене від кіптяви фабричних димарів та пилу, про скляні перекриття, що захищають пішохода від вітру на численних мостах, про зимові сади для дітей, про першокласні музеї, театри, бібліотеки…

– Навіть клімат його покращав, – казав я. – Торфові болота на сотні кілометрів навколо осушено, заболоченим річкам та озерам надано культурного вигляду, деякі канали в межах міста засипано і перетворено на алеї або вкрито суцільними мостами-автострадами. Вологість повітря значно зменшилась, а чистота його дала ленінградцям додатковий сонячний пайок. Тепер у нас кожному легковому й вантажному автомобілю, що в’їжджає в межі міста, колеса обмивають водою, щоб вони не заносили до міста грязі й пилу.

– Неодмінно побуваю в Ленінграді, – сказала дівчина і, кивнувши головою, “пурхнула” геть.

Я розпечатав листа. Мій лаборант повідомляв мене, що в лабораторії закінчується ремонт. Ставиться нове обладнання. Покінчивши з установкою новітньої апаратури, лаборант разом з професором Габелем їде до Вірменії, бо на моє швидке повернення вони втратили надію.

Я був схвильований. Може, покинути все і полетіти на Землю?

Поява Крамера змінила напрям моїх думок. А коли я побачив оранжерею, то зразу забув про все. Велике враження справила вона на мене.

Але потрапив я туди не зразу. Крамер запропонував мені одягти “водолазний” костюм, хоч і більш полегшеного типу, ніж для вилазок у міжпланетний простір. У костюмі був радіотелефон.

– В оранжереї тиск значно нижчий, ніж тут, – пояснив Крамер. – І в її атмосфері далеко більше вуглекислоти. На Землі вуглекислота становить всього лише одну тритисячну частину атмосфери, в оранжереї – три сотих, а в деяких відділах – ще більше. Це вже шкідливо для людини. Та зате для рослин!.. Ростуть, як у кам’яновугільному періоді.

Крамер раптом залився безпричинним довгим сміхом, навіть занадто довгим, як мені здалося.

– У цих скафандрах, – сказав він, коли приступ сміху минув, – є радіотелефон, і тому нам не треба буде притуляти голови одну до одної, щоб розмовляти. Незабаром такий радіотелефон матимуть і міжпланетні скафандри. Це дуже зручно, правда? Його сконструювала, здається, ваша знайома, яку ви привезли з Землі.

Крамер підморгнув мені і знову зареготав.

“Невідомо, хто кого привіз, – подумав я. – І чого Крамер сьогодні так дико регоче?..”

Ми пройшли крізь атмосферну камеру і, не поспішаючи, рушили довгим коридором, що сполучає ракету з оранжереєю.

– У нас кілька оранжерей, – говорив Крамер не вгаваючи. – Одна довга, яку ви бачили підлітаючи. Ха-ха-ха! Пам’ятаєте, як ви мало не залетіли в безповітряний простір і я прив’язав вас, як собачку? Зараз ми йдемо до нової, конічної оранжереї. В ній, як і на ракеті, існує вага, але зовсім незначна. Всього тисячна частка земної. Листок, відірвавшись від дерева на висоті метра від ґрунту, падає цілих двадцять секунд. Але цієї сили ваги цілком досить, щоб усі покидьки й пил осідали вниз і щоб достиглі плоди падали додолу, а не літали в просторі… Ви ще не купались у “невагомій ванні”? Чудово! “Пішов купатись Веверлей!..” – раптом заспівав він і знову зайшовся диким реготом. – Адже в нас є ще кілька дослідних лабораторій, де сили ваги зовсім немає. Там і ванна… Ну ось ми і прийшли. “Завісу скинуто…”– продекламував він, відчиняючи двері.

Спочатку мене засліпило світло. Потім, придивившись, я побачив колосальних розмірів тунель, що розширявся, немов лійка. Вхідні двері були біля вузької основи цієї лійки. На протилежному кінці вона замикалась величезною скляною півсферою, оберненою назовні.

Крізь скло лилися потоки світла. Сила його була надзвичайна. Ніби тисячі прожекторів під час кінозйомок засліплювали очі. Стіни тунелю утопали в зелені найрізноманітніших відтінків – від яскраво-смарагдового до майже чорного. Цей зелений килим прорізували вузькі місточки з легеньким алюмінієвим поруччям. Видовище було чудове. Але ще більше здивувався я, коли ближче ознайомився з окремими рослинами. Я, біолог, ботанік, що спеціально вивчав фізіологію рослин, виявляється, не мав і найменшого уявлення про те, до якої міри рослини можуть бути податливим, “пластичним” матеріалом, як може змінитись їх зовнішній вигляд і внутрішня структура.

Мені хотілося уважно і спокійно все оглянути. Але над вухом надокучливо дзижчав Крамер:

– Це все Шликов! Він – геній. Скоро в нього рослини танцюватимуть на задніх ніжках, як собачки, і співатимуть по-солов’їному. Вимуштрує! “Зернові хліби, – каже він, – використовують одну шістдесяту частку сонячної енергії, а банан у сто разів більше. І справа не тільки в кліматі. Можна примусити всі рослини підвищити використання сонячної енергії в сотні разів”.

– Він уже мені казав про це, – спробував я спинити потік красномовності Крамера, але той не вгамовувався:

– Шликов досяг цього. А наслідки? Чи не бажаєте ви подивитися на цей екземпляр? Що ви про нього скажете? Ха-ха-ха!

Я стояв у мовчазному здивуванні. Переді мною був кущ заввишки з людину; листя з долоню, а червоні соковиті плоди завбільшки з великий кавун нагадували суниці. Це й були велетенські суниці. Кущик не стелився по землі, а підіймався вгору. На тонкій стеблині висіли ці величезні плоди. (Ось що значить відсутність ваги!). Деякі з них були зовсім червоні, інші ще не достигли.

– Щодня ми знімаємо десяток таких “ягідок” з одного цього куща – цокотів Крамер. – Одні знімаємо, інші достигають. Лізуть увесь час. Наші рослини не знають навіть того двотижневого відпочинку, що його мають на Землі тропічні рослини. Давай і давай! Вбирай сонячне проміння, покидьки і воду з ґрунту і перетворюй їх на ці смачні плоди. А Сонце тут не заходить. Атмосфера оранжереї завжди прозора. Це одне. Друге – тут в атмосфері сила-силенна вуглекислоти, як під час кам’яновугільного періоду.

– Ви вже казали мені про вуглекислоту.

– Подивіться лишень на ці листки, – вів далі Крамер, зовсім не збентежившись. – Вони майже чорні і тому вбирають майже цілком сонячну енергію, але рослини не перегріваються. Тільки зменшується випаровування води. Ви знаєте, скільки енергії витрачає рослина на випаровування? У тридцять п’ять – сорок разів більше, ніж на корисну роботу. А тут ця енергія йде в “м’ясо”. Бачите, листя товсте, м’ясисте. Деякі листки зовсім не мають устячок. А плоди які величезні!

– Зате оцей екземпляр тільки й робить, що виділяє воду, – сказав він, показуючи на рослину, з кінця листків якої капала вода. – Не рослина, а Бахчисарайський фонтан. Бачили “фонтан Сліз”? Капає й капає! Це наш природний фільтр.

– А ось теж цікава рослина, – продовжував він, просуваючись по вузькому містку. – “Кіоск фруктової води”, так би мовити, сокотечна рана. Бачите: розріз на стовбурі, трубочка, і з неї теж капає. Спробуйте на язик. Смачно? Солодко? Лимонад! Зверніть увагу на ґрунт – роздрібнення частинок ідеальне. І корисних бактерій на кожну тисячу твердих частинок припадає не одна, а кілька десятків. Зате подивіться на горох, боби, квасолю. Як яблука!

– А оці скляні відділи зроблено для того, щоб створити для деяких рослин особливі умови: найбільш підхожий склад газового середовища, найкращу температуру. Шкідників немає. Бур’янів немає. Світлофільтри дають найсприятливіший склад проміння… Іро! Іро! Що ти робиш, божевільна? – раптом злякано закричав він, підстрибнув і полетів по оранжереї. – Іро! Іро! – кричав він десь за кущами, ніби його різали на шматки.

Що сталося з цією людиною? Ще недавно він був дуже спокійний, добродушний хлопець. А тепер у нього надзвичайно підвищена збудливість. Не міг зрозуміти, що так розлютило його. Я чув шум, шипіння і бачив, як опале листя летіло від широкого кінця лійки до вузького.

– Навіщо ти пустила вентилятор з такою силою? Ураган хочеш зробити? – репетував Крамер. – Поламати рослини?.. Зменш силу, а то я тебе на Землю скину!

Шум і рух листя зменшились. Звідкись відповів пискливий голос:

– Адже учора сам звелів ставити вентилятор на двадцять шість…

– Це тобі приснилось!

Я повільно посувався до скляної півсфери, щохвилини затримуючись біля особливо цікавих рослин. На тонісіньких стебельцях яскравим полум’ям горіли квіти маку. “Коробочки” його були завбільшки з голову дитини.

– Ось бачиш? Ось бачиш, як коливається і губить насіння мак! – кричав він.

Насінини ці були з горошину.

Багатометровий горох тягнувся до середини “лійки”. Головка соняшника в півметра діаметром майже не піднімалася над ґрунтом. Огірки, морква, картопля, суниці, малина, виноград, порічки, аґрус, сливи, жито, пшениця, овес, гречка, буряки, коноплі… Я ледве пізнавав їх, до того були змінені їх розміри і форми.

Не раз я спинявся, зовсім не розуміючи, що ж це таке…

Земні карлики перетворювались на велетнів і, навпаки, земні дерева-велетні були тут карликами. В окремих, трохи затінених місцях росли гриби – велетенські печериці…

А ось і субтропіки та тропіки. Карликові фігові дерева з величезними плодами, чайні, кофейні, кавові дерева, кокосові пальми завбільшки з парасолю, але з плодами, вдвоє більшими від земних.

В одному скляному ящику я побачив справжній тропічний ліс карликових розмірів. Пальми, банани, папороть, ліани… Бракувало тільки слонів завбільшки з пацюка, щоб уявити себе Гуллівером в країні ліліпутів…

Якими мізерними здавалися мені всі мої “земні” досягнення!

Як легко розв’язуються тут проблеми, над якими я так багато років сушив собі голову. Тут протягом цілого року свіжі фрукти та овочі, і заводи, що переробляють їх, можуть працювати цілий рік без перебою…

А хіба досвід Зірки Кец не можна перенести на Землю? Взяти хоча б Памір. На висоті Паміру ультрафіолетового проміння менше, ніж на Зірці Кец, але далеко більше, ніж у місцевостях, що лежать на рівні моря. Плоскогір’я Паміру можна перетворити на суцільну оранжерею. Всі витрати оплатяться. В оранжереї можна створити будь-яку атмосферу, збільшити кількість вуглекислоти…

А безхмарне небо тропіків з їх жарким кліматом 1 величезною кількістю сонячного проміння?.. Коли ми остаточно переможемо джунглі, мільйони людей знайдуть там місце та їжу.

А земні пустелі? Ми вже успішно боремося там з пісками, безводдям. Але скільки ще пустель на Землі! І ми закличемо на допомогу Сонце, використовуючи досвід Кец. Сонце, яке випило воду, вбило своїм жаром рослини, відродить пустелі. Вони стануть суцільним зеленим садом…

Ні, земній кулі ніколи не загрожуватиме перенаселення! Людство може сміливо дивитися в майбутнє!..

– Чи ви остовпіли, Артем’єв? – почув я різкий вигук Крамера.

– Пробачте, замріявся, – відповів я, здригнувшись від несподіванки. Я оглянувся – оранжерея-конус ожила. Вузькими доріжками літали молоді дівчата з кошиками, їх яскраві, барвисті костюми на зеленому фоні скидалися на квіти. Дівчата збирали плоди. Невидима музика супроводила їх роботу.

– Міфологічна картина! – розреготався Крамер. – Зоряні дівчата! Казка наших днів! Проте їх замінять автоматами… Однак нам час іти. Я ще не показав вам лабораторію. Вона міститься поза Зіркою Кец. Там абсолютна невагомість. Доведеться переодягатися в міжпланетний костюм і перелітати досить великий простір. Вам час навчитися керувати портативною ракетою. Так і знайте: якщо вас занесе цього разу, я не буду ганятися за вами!