Текст книги "Зірка КЕЦ"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

VIII. НЕБЕСНА ДИТИНА

Нас перевели в повітряну камеру і почали поступово викачувати повітря. Скоро утворилась “міжпланетна пустота”, і двері відчинились.

Я переступив через поріг. Трапу не було, – ракета лежала боком. В першу мить я був засліплений і приголомшений. Переді мною яскраво виблискувала поверхня величезної кулі діаметром у кілька кілометрів.

Не встиг я ступити й кроку, як біля мене опинився “зоряний житель” у міжпланетному костюмі. Він з надзвичайною спритністю і швидкістю накинув мені на руку шовковий аркан. Непоганий початок. Я розсердився, смикнув руку, гнівно тупнув ногою… І в ту ж мить знявся вгору на десяток метрів. “Зоряний житель” швидко притягнув мене за шовковий шнурок до поверхні блискучої кулі. Я зрозумів: якби мене не прив’язали, то при першому необережному русі я полетів би в світовий простір і піймати мене було б нелегко. Але як же я не потягнув за собою людину, яка тримала мене на аркані? Я подивився на “землю” і побачив, що на її блискучій поверхні дуже багато скоб, за які чіпляється ногами мій провідник.

Поряд я побачив Тоню, у неї теж був супутник, що тримав її на аркані. Я хотів наблизитись до неї, але дорогу мені перетяв мій провідник.

Крізь скло скафандра я бачив його усміхнене молоде обличчя. Він торкнувся своїм скафандром до мого, щоб я міг чути, і сказав:

– Тримайтесь міцно за мою руку.

Я скорився. Мій супутник висмикнув ногу з скоби і спритно підстрибнув. За його спиною блиснуло полум’я, І відчув поштовх, і ми помчали вперед над кулястою “місячною” поверхнею. У мого провідника була портативна ракета-ранець для недалеких польотів у міжпланетних просторах. Спритно стріляючи то задніми, то боковими, то верхніми, то нижніми “револьверами” ранця, він тягнув мене за собою чимраз далі по дузі над поверхнею кулі. Незважаючи на спритність мого супутника, ми перекидалися, як клоуни на цирковому манежі, – то догори, то вниз головою, але це майже не викликало приливів крові.

Незабаром наша ракета зникла за обрієм. Ми перелетіли порожній простір, що відокремлював ракетодром від Зірки Кец. Проте, коли говорити про мої почуття, мені здавалось, що ми стоїмо на місці, а на нас летить блискуча труба, дедалі збільшуючись у розмірах. Ось вона повернулась на поперечній осі, і з’явився її кінець, замкнений блискучою півсферою. З цього боку труба здавалась невеликою проти “місяця-ракетодрому” кулею. І ця куля, як бомба, летіла прямо на нас. Відчуття було не зовсім приємне: ось-ось блискуча бомба розіб’є нас на друзки. Але раптом бомба з надзвичайною швидкістю описала в небі півколо і опинилася за нашою спиною. Це мій провідник повернув нас спиною до Зірки, щоб загальмувати політ. Кілька коротких вибухів, кілька поштовхів невидимої широкої долоні в спину, і мій супутник ухопився за скобу на поверхні півкулі.

Нас, мабуть, чекали. Скоро ми “причалили”, у стіні півкулі відчинилися двері. Супутник вштовхнув мене всередину, вліз сам, і двері зачинились.

Знову повітряна камера, освітлена електричною лампою. На стіні манометр, барометр, термометр. Мій провідник підійшов до апаратів і почав стежити за ними. Коли тиск і температура вже були достатні, він почав роздягатися і жестом запропонував мені зробити те саме.

– Ну, що, наперекидались? – спитав він, сміючись. – Це я навмисне так летів.

– Хотіли пожартувати?

– Ні. Для вашої ж користі. Я побоювався, що ви можете натерпітися від жари і холоду, не вміючи орудувати плащем для регулювання температури. Тому я й вертів вас, як шматок баранини на рожні, щоб ви рівномірно “підсмажувались” на сонці, – сказав він, зовсім звільнившись від міжпланетного костюма. – Ну, дозвольте відрекомендуватись. Крамер, лаборант-біолог Зірки Кец. А ви? Працювати до нас?

– Так, теж біолог. Артем’єв, Леонід Васильович.

– Чудово! Будемо працювати разом.

Я почав складати одяг. І раптом відчув, що фізичний закон – “сила дії дорівнює силі протидії” – виявляється тут у чистому вигляді, не затемнений земним притяганням. Тут усі речі, і сама людина обертаються на “реактивні прилади”. Я відкинув костюм, кажучи поземному, “вниз”, а сам, відштовхнувшись від нього, підстрибнув угору. Вийшло: чи то я скинув костюм, чи то. він мене підкинув.

– Тепер мені і вам треба почиститись – пройти дезинфекційну камеру, – сказав Крамер.

– А вам навіщо? – здивовано спитав я.

– Та я теж торкався до вас.

“Он як! Ніби я прибув з зачумленої місцевості”, – подумав я.

І ось я знову в чистилищі. Знову камера з гудучими апаратами, які пронизують тіло невидимим промінням. Знову чистий, стерилізований одяг, знову медичний – останній – огляд у маленькій білій амбулаторії “зоряного лікаря”.

У цій небесній амбулаторії не було ні стільців, ні столів. Лише ящики з медичними інструментами, прикріплені до стін легкими закріпками.

Нас зустріла жінка-лікар – Ганна Гнатівна Меллер.

У легкому вбранні сріблястого кольору, незважаючи на свої сорок років, вона скидалася на підлітка. Я передав їй привіт і прохання “земного лікаря” міста Кец.

Після дезинфекції вона сказала мені, що на моєму земному одягу знайшлося ще немало мікробів.

– Я неодмінно напишу у відділ охорони здоров’я міста Кец, що у них погано стежать за нігтями. Під вашими нігтями була ціла колонія бактерій. Перед тим, як їхати на Зірку, треба обрізати і чистити нігті. Ну, а загалом ви здорові і тепер відносно чисті… Зараз вас віднесуть у вашу кімнату, а потім нагодують.

– Віднесуть? Нагодують? – здивовано спитав я. – Адже я не тяжкий хворий і не дитина. Сподіваюсь, я сам дійду і поїм.

– Не хваліться! Для неба ви ще новонароджений.

І вона стукнула мене по спині. Я стрімголов відлетів у другий кінець камери, відштовхнувся від стіни, відлетів на середину і “повис”, безпомічно вимахуючи ногами.

– Ну що, пересвідчились? – сміючись, сказала Меллер. – Адже ж у нас тут вага все-таки існує. Немовля ви ще. Ну, пройдіться!

Де там! Лише через хвилину мої ноги торкнулися підлоги. Я спробував ступити і знову знявся в повітря. Ударившись головою об “стелю” і майже не відчувши удару, я безпорадно замахав руками. Відчинились двері, і ввійшов мій знайомий Крамер, біолог. Побачивши мене, він розсміявся.

– Ось візьміть на буксир цю дитину і проведіть її в кімнату номер шість, – звернулась до Крамера Ганна Гнатівна. – Вона погано переносить розріджене повітря. Дайте їй половинний повітряний пайок.

– Чи не можна для початку нормальний тиск? – попросив я.

– Досить половини. Треба звикати.

– Дайте вашу руку, – сказав Крамер.

Чіпляючись ногами за ремінні скоби в підлозі, він досить швидко і легко підійшов до мене, взяв мене рукою за пояс і вийшов у широкий коридор. Повертів мене, ніби я легенький гумовий м’яч і кинув уздовж коридору. Я скрикнув і полетів. Поштовх був так розрахований, що, пролетівши метрів з десять по косій лінії, я наблизився до стіни.

– Хапайтесь за ремінець! – крикнув Крамер.

Ці ремінці, що нагадували ручки портпледа, були всюди: на стінах, на підлозі, на стелі. Я вхопився за ручку щосили, чекаючи, що мене рвоне під час зупинки, але в ту ж мить з подивом спостеріг, що в руці не відчувається напруження. Крамер був уже біля мене. Він відчинив двері і, взявши мене під пахву, ввійшов у кімнату циліндричної форми. Ні ліжка, ні стола, ні стільців тут не було. Тільки ремінці на стінах та широке вікно, завішене прозорою зеленуватою матерією. І тому світло в кімнаті було зеленувате.

– Ну, сідайте і будьте як дома, – пожартував Крамер. – Зараз я додам кисню.

– Скажіть, Крамер, чому у вас ракетодром окремо від Зірки?

– Це у нас недавній винахід. Раніше ракети причалювали безпосередньо до Зірки Кец. Але не всі пілоти однаково вправні. Зовсім без поштовху важко причалити. І ось одного разу капітан зорельота “Кец-сім” сильно ударив Зірку Кец. Потерпіла велика оранжерея: в ній розбилися шибки і частина рослин загинула. Ремонтні роботи тривають досі. Після цього нещасливого випадку наші інженери вирішили збудувати ракетодром окремо від Зірки. Спочатку це був величезний плоский диск. Але практика показала, що для причалювання зручніша півсфера. Коли ремонт оранжереї закінчиться, ми примусимо Зірку Кец обертатися разом з оранжереєю на поперечній осі. Утвориться відцентрова сила, з’явиться й вага.

– А що це за різнобарвне проміння, яке ми бачили під час польоту? – спитав я.

– Це світлові сигнали. Таку малесеньку зірочку нелегко знайти в небесних просторах. От ми й улаштували “бенгальське освітлення”. Як ви себе почуваєте? Легше дихається? Більше не дам, інакше ви сп’янієте від чистого кисню. Вам не жарко?

– Трохи холоднувато, – відповів я.

Крамер одним стрибком опинився біля вікна і відсунув завісу. Сліпуче проміння сонця сповнило кімнату. Температура почала швидко підвищуватись. Крамер стрибнув до протилежної стіни і відкрив віконницю.

– А ось помилуйтесь на цю красуню.

Я повернувся до вікна і завмер від захоплення. Земля займала половину небосхилу. Я дивився на неї з висоти тисячі кілометрів. Вона здавалась не опуклою кулею, як я сподівався, а вгнутою. Краї її, дуже нерівні, вкриті зубцями гірських вершин, були немов оповиті серпанком туману. Неясні, “розмиті” обриси. Далі від краю Землі йшли довгасті сірі плями – хмари, затемнені товстим шаром атмосфери. Ближче до центра – теж плями, але світлі. Я пізнав Льодовитий океан, обриси берегів Сибіру і Північної Європи. Сліпучо яскравою плямою вирізнявся Північний полюс. Маленькою іскоркою відбивалося Сонце в Баренцовому морі.

Поки я роздивлявся Землю, вона набрала вигляду величезного щербатого Місяця. Я не міг відірвати очей від велетенського півмісяця, яскраво освітленого Сонцем.

– Наша Зірка Кец, – пояснив мені Крамер, – летить на схід і робить повний оберт навколо Землі за сто хвилин. Сонячний день у нас триває всього шістдесят сім хвилин, а ніч – тридцять три. Через сорок-п’ятдесят хвилин ми вступаємо в тінь Землі…

Темну частину Землі, слабо освітлену відбитим світлом Місяця, було ледве видно. Межа темної і світлої смуг дуже вирізнялась величезними, майже чорними зубцями – тінями гір. Та ось я побачив і Місяць, справжній Місяць. Він здавався зовсім близьким, але дуже маленьким проти того, яким здається з Землі.

Нарешті Сонце зовсім заховалось за Землею. Тепер я бачив Землю у формі темного диска, оточеного досить яскравим кільцем світла зірниці. Це проміння невидимого Сонця освітлювало атмосферу. Рожевий відблиск проходив у нашу кімнату.

– Як бачите, у нас тут темряви не буває, – сказав Крамер. – Зірниця Землі цілком заміняє нам місячне світло, коли Місяць заходить за Землю.

– Мені здається, в ракеті похолоднішало, – зауважив я.

– Так. Нічна прохолода, – відповів Крамер. – Але це зниження температури зовсім незначне. Середній шар оболонки нашої станції добре захищає її від теплового випромінювання, до того ж сама Земля випромінює багато тепла, ніч на Зірці Кец дуже коротка, тому ми не ризикуємо замерзнути. Для нас, біологів, це дуже добре. Але наші фізики незадоволені: їм нелегко добувати для дослідів температуру, близьку до абсолютного нуля. Земля, немов величезна піч, дихає теплом навіть на відстані тисячі кілометрів. Рослини нашої оранжереї без шкоди переносять коротку нічну прохолоду. Ми навіть не користуємось електричними печами. У нас тут чудовий гірський клімат. Незабаром на ваших блідих ленінградських щоках заграє рум’янець. Я тут поповнішав, у мене з’явився апетит.

– Признаюсь, що і я їсти хочу, – сказав я.

– То летімо в їдальню, – запропонував Крамер, простягаючи мені бронзову від загару руку.

Він вивів мене в коридор, і ми, підстрибуючи і хапаючись за ремінці, рушили до їдальні.

Це була велика кімната циліндричної форми, позолочена першим промінням “ранку”. Велике гратчасте вікно з товстими шибками було оточене рамкою яскраво-зелених витких рослин. Такої яскравої зелені мені на Землі не доводилось бачити.

– А ось і він!

Я озираюсь на знайомий голос і бачу Меллер. Вона приліпилась до стіни, як ластівка, а біля неї Тоня в легкій бузковій сукні. Волосся в Тоні після дезинфекційних процедур скуйовджене. Я радісно посміхаюсь їй.

– Будь ласка, заходьте сюди, – запрошує Меллер. – Ну, чим вас частувати?

Переді мною на поличці герметично закриті банки, балони, куби, кулі.

– Ми вас годуватимемо з соски рідкою їжею, манною кашею. З твердими шматками ви ще не справитесь: вилетять з рук – не впіймаєте. У нас тут більше вегетаріанська їжа. Зате власні плантації. Тут яблучний мус, – вона показала на закриту банку, – тут полуниці з рисом, абрикоси, персики, маседуан з бананів, ріпа Кец, – такої ви на Землі не їли… Хочете ріпи?

І Меллер вправно зняла з полиці циліндр з трубочкою збоку. У задній стінці циліндра була трубка трохи ширша. Цю трубку Меллер вставила в невеличкий насос і почала качати. З наконечника бокової трубки з’явилася жовтувата піна. Меллер простягнула циліндр Тоні.

– Беріть і смокчіть. Якщо смоктати буде важко, підкачайте повітря. Наконечники стерилізовані. Чого кривитесь? Наш посуд не такий красивий, як грецькі чаші, зате добрий для тутешніх умов.

Тоня нерішуче взяла трубку в рот.

– Ну як? – спитала Меллер.

– Дуже смачно.

Крамер подав мені другу “соску”. Напіврідка жовта кашка з “кецівської ріпи” була справді дуже смачна. Маседуан з бананів теж добрий. Я не встигав підкачувати насос. Потім нас почастували желе з абрикосів і мусом з полуниць.

Я їв залюбки. Але Тоня була заклопотана і майже нічого не їла.

В коридорі я наздогнав її, схопив за руку і спитав:

– Чим ви заклопотані, Тоню?

– Я зараз була у директора Зірки Кец, розпитувала про Євгеньєва. його вже немає на Зірці. Він вирушив у довгу міжпланетну подорож.

– Значить, і ми полетимо за ним? – стурбовано спитав я.

– На жаль, ні! – відповіла вона. – Нам треба працювати. Але директор сказав, що, можливо, ви зробите міжпланетну подорож.

– А куди? – злякано спитав я.

– Ще не знаю. На Місяць, на Марс – може, й далі.

– Чи не можна з Євгеньєвим поговорити по радіо?

– Можна. Зв’язок Кеца по радіо неможливий тільки з Землею: заважає Хевісайдів шар. Він відбиває радіопроміння. Мені саме доведеться працювати над тим, щоб коротким промінням пробити цей шар і встановити радіозв’язок з Землею. Поки що зв’язок підтримується світловим телеграфом. Прожектор на мільйон свічок дає спалахи, які прекрасно приймаються на Землі, коли небо не вкрите хмарами. Але на Памірі, в місті Кец, небо майже завжди безхмарне. З ракетами ж, які летять у міжпланетному просторі, Зірка Кец говорить по радіо… Зараз я піду на радіостанцію і постараюсь налагодити зв’язок з ракетою, яка досліджує світовий простір між Зіркою Кец і Місяцем… А вас директор просив зайти до нього. – Глянувши на годинник-браслет, Тоня додала: – Хоч до директора сьогодні вже пізно. Летімо разом на радіостанцію. Кімната номер дев’ять.

Величезний коридор, яскраво освітлений електричними лампами, простягався в далечінь, як тунель підземної дороги. Голоси тут звучали тихше, ніж звичайно, бо повітря було розріджене, і я не зразу почув, що мене кличуть.

Це був Крамер. Він летів до нас, вимахуючи невеликими крилами. Збоку і над спиною в нього стирчали якісь предмети, схожі на згорнуті віяла.

– Ось вам крила, – сказав він, – щоб ви зовсім були схожі на небожителів. Ці штуки, коли вони розгорнуті, трохи нагадують крила кажанів. Прикріплюються до кистей рук. Можуть згортатися і відкидатися назад, і тоді ви можете вільно брати все.

Крамер вправно прикріпив нам крила завбільшки з великий лопух, показав, як орудувати механізмом, і полетів назад: Я і Тоня почали літати. Ми не раз стукались головами, ударялися об стіни, робили несподівані повороти. Проте незграбні рухи не завдавали нам болю.

– Справді, ми схожі на кажанів, – сміючись, сказала Тоня. – Ну, хто перший долетить до радіостанції?

Ми рушили з місця.

– А чому так безлюдно в коридорі? – спитав я.

– Усі на роботі, – сказала Тоня. – Тут, кажуть, вечорами публіка літає роєм. Як хрущі погожого дня!

Ми підлетіли до кімнати номер дев’ять. Тоня натиснула кнопку, і двері нечутно відчинились. Перше, що нас здивувало, – це радист. Він, надівши навушники, примостився на “стелі” і записував радіотелефонограму.

– Готово, – сказав він, ховаючи записну книжку в торбинку біля пояса; ця торбинка заміняла йому шухляду письмового стола. – Ви хочете поговорити з Євгеньєвим? Спробуємо.

– А це важко? – спитала Тоня.

– Ні, неважко, але у мене сьогодні не працює довгохвильовий передавач, а на короткій хвилі знайти ракету, яка спіраллю піднімається над Землею, трохи складніше. Я зараз обчислю місце перебування ракети і спробую…

Але в цей момент він ненароком зачепився ногою за стіну і відлетів убік. Його затримали шнури радіонавушників, і вмить радист набрав попереднього положення. Вийнявши записну книжку, він подивився на хронометр і заглибився в розрахунки. Вони забрали небагато часу. А потім взявся настроювати апарат.

– Алло… Алло! Говорить Зірка Кец! Так. Так. Покличте до апарата Євгеньєва. Нема? Скажіть йому, щоб він, коли повернеться, викликав Зірку Кец. З ним має говорити нова співробітниця Зірки Кец. Прізвище…

– Антоніна Герасимова! – поспішила сказати Тоня.

– Товаришка Герасимова. Чуєш? Так. Багато? Добрий улов? Поздоровляю.

Він виключив апарат і сказав:

– Євгеньєва немає в ракеті. Він вилетів у міжпланетний простір на промисел і повернеться години через три. Ловить дрібні астероїди. Чудовий будівельний матеріал. Залізо, алюміній, граніти. Я викличу вас, коли Євгеньєв буде біля радіотелефону.

IХ. В БІБЛІОТЕЦІ

За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.

– Ви вільні сьогодні ввечері? – спитав він мене і пояснив: – Не дивуйтесь, будь ласка, на Зірці стохвилинна доба, але за звичкою ми робочий день обчислюємо за земним часом. Зачиняючи віконниці, робимо “ніч” і спимо шість-сім “зоряних” діб. Зараз за московським часом восьма година вечора. Чи не Хочете ознайомитися і нашою бібліотекою?

– Залюбки, – відповів я.

Як і всі приміщення на Зірці Кец, бібліотека являла собою циліндр. Вікон не було. Бокові стіни були поспіль вкриті ящиками.

По поздовжній осі циліндра – від дверей до протилежної стіни – було натягнуто чотири тонких троси. Тримаючись за них, відвідувачі пересувалися в цьому своєрідному коридорі. Простір між “коридором” і боковими стінками був заповнений рядом сітчастих ліжок. В приміщенні було чисте, озоноване повітря з запахом хвої. Газонаповнені трубки, проходячи між ящиками, світилися приємним матовим світлом. Тиша. На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками, зрідка повертаючи круглі рукоятки на коробках.

Дивна бібліотека! Можна подумати, що тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.

Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером до протилежного кінця бібліотеки. Там на фоні складених стіною чорних ящиків пурхає дівчина в яскраво-червоній шовковій сукні.

– Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, – каже Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.

Вона, сміючись, ловить мене на льоту, і ми знайомимось.

– Що читатимете? – питає вона. – У нас мільйон примірників книжок майже всіма мовами світу.

Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись тут. Але потім я здогадуюсь:

– Фільмотека!

– Так, книжки на плівці, – каже Нільсон. – Читають їх за допомогою проекційного ліхтаря.

– Легко і компактно, – додає Крамер. – Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше, ніж котушка ниток.

– А газети? – питаю я.

– Їх заміняють радіо і телевізор, – відповідає Нільсон.

– Книжки на плівках – це вже не новина, – каже Крамер. – У нас є речі й цікавіші. Яку ж програму вечора ми складемо для товариша Артем’єва? Давайте так: спочатку світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец Ми не відстали від світових подій. Потім дайте “Сонячний стовп”…

– Це новий роман? – спитав я.

– Так, до певної міри, – відповів, посміхаючись, Крамер. – Ну, і хоча б “Атмосферну електростанцію”.

Кивнувши головою, Нільсон вийняла з ящика круглі плоскі металеві коробки.

Крамер запропонував мені лягти на ліжко. Потім, поклавши ці коробки в чорний ящик з ручками, надів його мені на голову.

– Лежіть, слухайте, дивіться, – сказав він.

– Лежу, але нічого не бачу і не чую. Абсолютна тиша і темрява.

– Поверніть ручку з правого боку.

Я повернув. Щось цокнуло, тихо задзижчало. Яскраве світло засліпило мене. Я на мить заплющив очі і в той же час почув голос: “Тропічні джунглі Африки розчищають під культурне землеробство”.

Я розплющив очі і побачив у сліпучому промінні африканського сонця синьо-зелену поверхню океану, з на ній – вишикуваний у бойову лінію величезний флот: дредноути, наддредноути, лінкори, крейсери та винищувачі всіх типів і систем. Тут були і старі військові кораблі, що викидали з широкогорлих труб клуби чорного диму, і новіші теплоходи з двигунами внутрішнього згоряння, і найновіші – з електричними двигунами.

Це видовище було таке несподіване, що я мимоволі здригнувся. Невже знову війна? Але яка ж може бути війна, коли з капіталізмом покінчено в усьому світі? Чи, може, мене частують старим фільмом з часів останньої війни, яка привела до революції?

“Військовий флот – знаряддя винищення – ми перетворили на мирний вантажний транспорт”, – провадив далі той самий голос.

Ах, от у чім річ! Засліплений яскравим світлом, я зразу не помітив, що бойові башти з величезними морськими гарматами знято. Замість них на кораблях встановлено вантажні крани. Сотні метушливих катерів, буксирів, барж снують між “бойовою” лінією суден і новенькою гаванню. В гавані кипить робота: розвантажують судна.

Я знову повернув ручку. І… це теж схоже на війну.

Величезний табір, білі намети і фанерні будиночки, пофарбовані в білий колір. Біля будиночків і наметів люди в білих костюмах – європейці й чорношкірі. За табором майже до зеніту здіймається димова заслона. Дим клубоче, ніби від величезної пожежі…

Новий “кадр” – суцільна стіна непрохідного тропічного лісу палає в огні. На попелищі стоять величезні фургони-коробки з металевої сітки на сталевих каркасах. У них порпаються люди, викорчовуючи невеликими машинами пні.

“Тропіки – найбагатші на сонце місця на Землі. Але вони були недоступні для культурного землеробства. Непрохідні ліси, болота, хижі звірі, отруйні гади, комахи, згубні пропасниці, – ось чим були тропіки. Дивіться, чим вони стають тепер…”

Рівнина. Трактори обробляють землю. Чорношкірі трактористи виблискують білими зубами, весело посміхаючись. На горизонті багатоповерхові будинки, густа зелень садів. “Тропіки прогодують мільйони людей… Ідея Ціолковського перетворюється в життя…”

“Як, і тут Ціолковський? – дивуюсь я. – Скільки ж ідей встиг він заготувати про запас майбутньому людству!”

І, ніби у відповідь на цю думку, я побачив інші картини великого перетворення Землі за ідеями Ціолковського.

Перетворення в оазиси пустель за допомогою енергії Сонця; пристосування під житло і оранжерейне “озеленення” досі неприступних гір; сонячні двигуни, машини, що працюють силою припливів, відпливів і морських хвиль; нові види рослин, які використовують більший процент сонячної енергії.

А це вже стосується мого фаху. Про ці досягнення мені відомо.

Світова кінохроніка закінчилась. Після хвилинної перерви я знову почув голос. І все, що він розповідав, немов наяву проходило перед моїми очима.

* * *

“Я брав участь у випробувальному пробігові аеросаней нового типу, – говорив голос. – Умови було поставлено досить важкі: проїхати сотні кілометрів тундри далеко за Полярним колом.

Я був начальником пробігу і очолював колону. Ми прямували на північ.

Було темно. Північне сяйво не палало на небі. Лише фари освітлювали путь. Стояли п’ятдесятиградусні морози. Навколо безлюдна засніжена рівнина.

Ми їхали два дні, поглядаючи на компас.

І раптом нам здалося, що небо на обрії рожевіє. – Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, – сказав мій товариш, який вів наші сани.

Через півгодини північний небосхил розгорівся ще яскравіше.

– Дивне якесь північне сяйво, – сказав я супутникові. – Світло зовсім не міниться. І кольори не ті. Звичайно північне сяйво спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло ніби зірниця, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі переходить від рожевого до білого, в міру того як ми посуваємось вперед.

– Може, це зодіакальне ^[4] 4
  Зодіак– пояс шириною в 15° на небесній сфері вздовж екліптики, по якому рухаються Сонце, Місяць, великі планети та більшість малих планет.


[Закрыть]світло? – сказав мій товариш.

– Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже: дивіться – світлова смуга проходить майже від зеніту до обрію, поступово розширяючись, як конус.

Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.

Через кілька хвилин, вибравшись з лощовини, ми помітили потепління. Термометр показував тридцять вісім нижче нуля, а всього годину тому було п’ятдесят.

– Може, це світло випромінює тепло? – сказав я.

– Коли так, то це зовсім не можна пояснити, – заперечив супутник. – Світловий стовп, який отеплює тундру!

Він засміявся.

Стовп лежав на ншому шляху, і нам нічого більше не лишалось, як їхати до цього світового конуса і дізнатися, якщо пощастить, в чому річ.

Ми їхали, а навколо ставало дедалі тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, – вони вже були непотрібні. Далі ми помітили чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса, а на його вершині побачили сліпучий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.

Проте в міру нашого просування загадка не тільки не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.

– Це світло надзвичайно нагадує сонячне, – здивовано сказав мій товариш.

Незабаром стало ясно, як удень. Але праворуч, ліворуч і позаду від нас були сутінки, що переходили на обрії в цілковиту темряву. Вітер, що стелився по Землі, дедалі посилювався, здіймаючи вгору сніговий пил. Ми їхали наче в сніговому самумі.

Тимчасом температура почала дуже швидко підвищуватися.

– Мінус тридцять… Двадцять п’ять… Сімнадцять… Дев’ять… – сповіщав мій супутник. – Нуль… Два градуси вище нуля… І це після п’ятдесяти холоду! Тепер мені стає зрозумілим вітер. Очевидно, цей “сонячний стовп” нагріває повітря і ґрунт, – утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.

Але ось ми наблизилися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули: буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду; сніг на землі хутко танув, став пухкий і мокрий. На схилах горбів і видолинків уже дзюрчали струмки. Санна дорога псувалась. Темна морозна полярна зима, немов у казці, оберталася на дружну весну.

Їхати далі ставало небезпечно: можна поламати сани. Я спинився. Спинився і весь поїзд. З аеросаней почали вискакувати водії, інженери, кореспонденти, кінооператори – учасники пробігу. Вони не менше, ніж я, були зацікавлені незвичайним явищем.

Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні, що їхати далі небезпечно, і вирішили, що кілька чоловік повинні супроводити мене в пішохідній експедиції, а решта залишиться з саньми. Ми. ж, з’ясувавши в чому річ, повернемось, а потім усі разом об’їдемо “сонячний стовп” стороною і рушимо далі.

На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Тому, скинувши хутряний одяг, ми надягли мисливські чоботи і шкіряні костюми, взяли з собою невеликі запаси харчів, інструменти і вирушили в дорогу.

Ця дорога була нелегка. Спочатку наші ноги провалювались у пухкий сніг, потім ми загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. На щастя, смуга снігу була не дуже широка. Ми вже бачили сухий “берег”, вкритий смарагдово-зеленою травою та квітами.

– Наприкінці грудня далеко за Полярним колом – світло, тепло і зелена трава! Ущипніть мене за вухо, щоб я прокинувся! – вигукнув приятель.

– Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими, – зауважив другий супутник. – Якби це була справжня весна, то на всіх тутешніх болотах і озерах ми побачили б силу-силенну птахів.

Наш кінооператор установив апарат, навів фокус і взявся за ручку. Але в цей момент налетів шквал і кинув його в грязь разом з апаратом. Вітер підняв плед кінооператора на величезну висоту і закинув невідомо куди.

Ураган не припинявся, і вітер буквально валив з ніг. Тут уже не було сталого напрямку вітру; він дув поривами то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Це була межа циклону, утвореного невідомим “сонячним стовпом”.

Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли по грязі, чіпляючись один за одного з останніх сил…

Украй змучені, ми вибралися на сухий ґрунт і опинилися в зоні цілковитого штилю. Тут тільки відчувалися висхідні течії від нагрітої землі, як над полем у жаркий літній полудень. Температура підвищилась до двадцяти градусів тепла.

Ми обсохли за кілька хвилин і розстебнули куртки. Весна переходила в літо.

Недалеко від нас був невеликий горб, порослий травою, квітами та приземкуватими полярними берізками. Літали комарі, мухи, метелики, воскреслі під живлющим промінням.

Ми зійшли на горб і спинились, як вкопані. Те, що ми побачили, скидалося на міраж.

Перед нами колосилась пшениця. На окремих смужках росли соняшники, зеленіла кукурудза. За полем – городи з капустою, огірками, буряками, баклажанами, грядки полуниць та суниць. Ще далі – кущі порічок, агрусу і навіть ділянка виноградних лоз з гронами стиглого винограду. За кущами – плодові дерева: груші, яблука, вишні, сливи; за ними – мандарини, абрикоси й персики, і, нарешті, в центральному кільці оазису, де температура, очевидно, була дуже висока, росли апельсинові, лимонні дерева, какао впереміж з чайними та кофейними кущами.

Одне слово, тут були зібрані найголовніші культурні рослини середньої смуги, субтропіків і навіть тропічні.

Між ланами, городами, садами було прокладено дороги – концентричними колами і по радіусу до центра. Там височів п’ятиповерховий будинок з балконами і радіощоглою вгорі, яскраво освітлений прямовисним промінням. На балконах, на підвіконнях відчинених вікон видно було квіти, зелень. По стінах повзли виткі рослини.

На ланах, городах, в садах працювали люди в літніх костюмах і брилях…

Хвилин зо дві ми простояли, заціпенівши. Нарешті мій товариш сказав:

– Це перевищує межі людського подиву. Ф-фу! – глибоко зітхнув він. – Оце так казка з “Тисячі й однієї ночі”!