Текст книги "Зірка КЕЦ"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

XIX. ДИВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ

Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомості) показував уже близько шостої години вечора. Фалєєв полетів на Зірку Кец, Зоріна ще залишалася в зоолабораторії. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась тут до вечері. Завжди весела, життєрадісна, привітна, вона була не тільки прекрасним працівником, але й чудовим товаришем.

Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення.

Так було і цього разу.

Віра Зоріна вивчала вплив холоду на ріст вовни. Піддослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилося в теплому костюмі. Ця камера містилася в кінці нашої трубоподібної лабораторії.

Я сидів сам біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила в мухи були не більші, ніж у бджоли. Ці крила майже не допомагали їй під час польоту, і тому вона воліла швидко лазити по стінках своєї скляної хатки. Але ця велетенська муха вже не була безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця – на моє замовлення. Міркуючи про наслідки свого успіху, я не зразу помітив, як до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою. Потім я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.

Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами, я за ним. Долетівши до кінця лабораторії, я одягнув теплий костюм і “ввійшов” у камеру. Під стелею “шугав” баран. Він мав таку довгу вовну, що ніг його зовсім не було видно. Я спробував м’яке, як шовк, руно. Справді, золоте руно! Вовна обгортала барана, як хмара.

– Непогано! – сказав я. – Ви робите успіхи.

– І уявіть, – зраділа Зоріна, – зовсім недавно я стригла барана. І ось вовна знову відросла і навіть довша, ніж раніше. Але вона стала трохи цупкішою. Це турбує мене.

– Що ви, шовк не може бути м’якший, – заперечив я.

– Але павутина тонша, ніж шовк, – в свою чергу заперечила Зоріна. – Ось спробуйте зняте руно. – І вона простягнула мені жмут білосніжної вовни, легкої, як газ.

Зоріна мала рацію: знята вовна була тонша.

– Невже після стрижки вовна стає грубішою? – спитала мене дівчина.

Я не міг відповісти відразу.

– Холодно тут, – сказав я. – Вийдемо звідси і поговоримо.

Ми перейшли з камери в лабораторію, зняли шуби, “почепивши їх на повітря” біля себе, почали розмовляти. У вікно заглядало синє Сонце. Десь унизу висів велетенський місяць Землі. Брильянтами світився Чумацький Шлях. Біліли плямки туманності. Знайома, вже звична картина… Зоріна слухала мене, зачепившись пальцем ноги за ремінець у “стелі”. Я, обійнявши Джипсі за голову, примостився біля самого вікна.

Раптом Джипсі тривожно прогарчав: “Кгмррр”… В цю ж мить я почув голос Крамера:

– Небесна ідилія! Дует на Зірці!

Я перезирнувся з Зоріною. Її брови насупились. Джипсі знову загарчав, але я заспокоїв його. Крамер вимахував віялом правої руки і, роблячи повільні кола в повітрі, наближався до нас.

– Мені треба поговорити з Вірою! – сказав він, спинившись і пильно дивлячись на мене.

– Я вам заважаю? – спитав я.

– Треба самому бути догадливим, – люто відповів Крамер. – З вами у мене буде розмова пізніше.

Я різко відштовхнувся ногою від стіни і полетів у протилежний кінець лабораторії.

– Куди ж ви, Артем’єв? – почув я за собою голос Віри Зоріної.

Оглянувшись на півдорозі, я побачив, що Джипсі вагається – чи летіти за мною, чи залишитися з дівчиною, яку він любив не менше, ніж мене.

– Ходім, Джипсі! – крикнув я.

Але Джипсі, вперше за весь час, не виконав мого наказу. Він відповів мені, що залишиться з Зоріною і буде охороняти її. Цієї відповіді Крамер, звичайно, не зрозумів. Для нього “слова” Джипсі були лише гарчанням, гавканням та чваканням щелепами. Тим краще!

Я підлетів до камери дрозофіл і спинився, прислухаючись до того, що діється в другому кінці лабораторії. Дивний вигляд Крамера і поведінка собаки, який відчув небезпеку, мене стурбували.

Але все було тихо. Джипсі не гарчав, не гавкав. І голосу Крамера не було чути. Мабуть, він говорив дуже тихо. Атмосфера в нашій лабораторії не така густа, як на Землі, і тому звуки приглушені. Минуло хвилини зо дві в напруженому чеканні. І раптом до мене долетів несамовитий закличний гавкіт Джипсі. Потім він змовк, і я чув тільки глухе гарчання.

Я відштовхнувся і полетів назад, хапаючись на льоту за виступи перегородок і цим збільшуючи швидкість.

Жахливу картину побачив я.

Крамер душив Зоріну. Віра намагалась відірвати його руки, але марно. Джипсі вчепився зубами в плече Крамера. І той, силкуючись звільнитися від собаки, робив різкі рухи всім тілом. Джипсі шалено махав лапами. І всі троє кружляли посеред лабораторії, як клубок.

Я з льоту врізався в групу переплетених тіл і схопив Крамера за горло. Більше мені нічого не залишалось.

– Джипсі! Клич на допомогу! Дзвінок! Телефон! – загукав я.

Крамер хрипів, але не випускав шиї Зоріної. Його руки ніби закам’яніли. Обличчя було перекривлене, очі божевільні.

Джипсі помчав до дзвінкового нумератора і натиснув кнопку “тривоги”. Потім знову повернувся до мене і вчепився Крамеру в ніс. Крамер закричав і відпустив руки. Джипсі відразу ж розтулив щелепи.

Та нам ще рано було святкувати перемогу. Правда, мені вдалося відштовхнути Віру далі від Крамера. Але в ту ж мить він щосили ударив Джипсі в його кирпате “обличчя” і накинувся на мене. Почалася незвичайна боротьба. Я одчайдушно вимахував крилами, щоб відлетіти від Крамера. Але мій противник, звичніший до рухів у невагомому просторі, хутко змінював положення і несподівано опинився біля моєї голови. Тоді Джипсі кинувся між нами, загрожуючи знову вчепитися в обличчя Крамера.

Крамер несамовито бив мене кулаками і ногами. Та, на моє щастя, кулаки ворога не мали і найменшої ваги. І я відчував удар лише тоді, коли Крамер налітав на мене, відштовхнувшись від стіни.

Нарешті йому пощастило вхопити мене ззаду, і його руки почали підбиратися до моєї шиї. Тут Джипсі повиснув на кисті його правої руки. Крамеру довелося звільнити ліву, щоб відкинути собаку, але в цей час у боротьбу втрутилася Віра. Вона вхопила Крамера за ноги.

– Годі, Крамер! Вам не впоратися одному проти трьох! – умовляв я його.

Але він був, немов скажений.

В лабораторії залунали голоси людей, і скоро п’ятеро юнаків розтягли нас. Крамер продовжував битися, пручатися й несамовито кричати. Довелося чотирьом тримати його, а одному злітати по вірьовку на наш невеличкий склад. Крамера зв’язали.

– Скиньте мене в безповітряний простір! – прохрипів він.

– Яка ганьба! – сказав один з прибулих. – Ніколи ще нічого подібного не було на Кеці!

– Наш директор, товариш Пархоменко, має і суддівські повноваження. Я думаю, цей перший хуліганський вчинок буде й останнім, – сказав другий.

– Не судіть його завчасу, товариші, – примирливо сказав я. – Мені здається, що Крамера треба не судити, а лікувати. Він хворий.

Крамер зціпив зуби і замовк.

Боячись, що він знову почне битися, його так і одягли у “водолазний” костюм з зв’язаними руками і ногами і доставили на Кец як вантаж. Ми з Зоріною теж полетіли туди. В лабораторії залишили тільки одного чергового і Джипсі.

Коли ми прибули на Кец, я наполіг на тому, щоб Крамера негайно показали Меллер. Я розповів їй про поведінку Крамера від початку мого знайомства з ним і аж до останнього його вчинку. Я згадав також про те, що й Фалєєв, на мою думку, захворів і тілесно, і психічно і що, можливо, причина їх хвороби однакова.

Меллер уважно вислухала мене й сказала:

– Так, це дуже можливо. Умови на Зірці занадто незвичайні. У нас уже були випадки гострого божевілля. Один з перших “небесних пересільців” уявив, що він “на тому світі”. Розумієте, які ще пережитки існують у нашій психіці!

Вона звеліла, щоб до неї привели Крамера, а потім і Фалєєва.

Крамер не відповідав на запитання, був похмурий і тільки один раз повторив свою фразу:

– Скиньте мене в безповітряний простір.

Фалєєв виявляв “тихе здивування”, як жартома висловилась Меллер. З відповідей Фалєєва вона все ж, очевидно, зробила якісь висновки. І коли обох вивели, вона сказала:

– Ви маєте рацію. Обидва вони хворі, і серйозно хворі. Про суд над Крамером не може бути й мови, його треба тільки пожаліти. Це жертва наукового обов’язку. Але як же ви, біолог, не догадалися про причину?

– Я тут недавній гість, і я не медик… – зніяковіло відповів я.

– А проте ви легко могли б догадатися. Хоч і я, старий пеньок, не краща за вас. Теж проґавила… Вся справа в космічному промінні! Ви подумайте. Вже на висоті якихось двадцяти трьох кілометрів від поверхні Землі сила космічного випромінювання в триста разів більша, ніж на Землі. Крізь земну атмосферу до поверхні Землі проходить лише мізерна кількість цього проміння. А ми живемо за межами атмосфери, і космічне проміння протягом довгого часу діє на нас у тисячу раз більше, ніж на Землі…

– Дозвольте, – перебив я. – Але ж тоді всі жителі Кец повинні були б переказитися або виродитись на якихось потвор. Однак цього ми не бачимо.

Меллер докірливо похитала головою.

– І ви все ще не розумієте! Це ми завдячуємо будівникам Кец. Хоча й існувала думка, що космічне проміння небезпеки не становить, але будівники Кец все ж створили в оболонках наших небесних жител ізоляційні шари, які захищають від дії найсильніших космічних випромінювань. Зрозуміло?

– Я не знав цього…

– А ось деякі лабораторії – фізіології рослин і зоолабораторія – були споруджені так, щоб пропускати максимальну кількість космічного проміння. Ми повинні були визначити, як впливає воно на організм тварин і рослин. Адже ж усі ваші досліди з дрозофілами і більшими тваринами на чому ґрунтуються? Всі ці мутації звідки походять? Від впливу космічного проміння. Ви це знаєте?

– Я це знаю. І тепер зрозумів…

– Нарешті! Дрозофіли змінюються; з собак, кіз та баранів виходять неймовірні страховища. А ви самі що, з іншого тіста? На них впливає, на вас не впливає? І я ж це знала! Знала і застерігала. А мене ось такі біологи, як ви, умовляли: нічого небезпечного! От і довели одного до божевілля, другого до потворності. Космічне проміння діяло на залози, залози впливали на фізіологічні і психічні функції. Це ясно. У Фалєєва акромегалія. З цією хворобою ми скоро справимось. А з Крамером доведеться поморочитись. Та й ви, друже мій, попрацювали б у такій лабораторії років зо два, то мабуть, і з вами сталася б така сама неприємна історія.

– Але що ж тепер робити? Я не можу кинути роботу.

– Ви й не кидайте. Щось придумаємо. Працюють же рентгенологи, радіологи з небезпечним промінням, треба тільки вміло ізолювати себе. Ізоляційні шоломи з козирком, ізоляційний одяг. Піддослідні тварини можуть перебувати під безпосереднім впливом проміння, а наукові працівники – під “дахом”, який не пропускає космічного “дощу”. І виходити під таку “зливу” в дослідну камеру можна тільки з “парасолькою”. Я віддам розпорядження, і наші інженери зроблять усе потрібне.

XX. ЧОРНОБОРОДИЙ ЄВГЕНЬЄВ-ПАЛІЙ

Минуло вісім місяців з того часу, як я покинув Землю.

Зірка Кец готувалась до свята. Тут щороку дуже урочисто святкується день заснування Зірки. Старожили розповідали мені, що на цей день злітаються на Зірку Кец усі небесні колоністи, хоч де б вони були, роблять доповіді, вислухують звіти про річну роботу, повідомляють про свої досягнення, діляться досвідом, укладають плани на майбутнє. Цього року свято мало бути особливо урочистим. Я чекав його з великим нетерпінням: я знав, що побачу, нарешті, не тільки Тонго, а й невловимого чорнобородого.

На Зірці вже почались підготовчі роботи. З оранжереї приносили виткі рослини, квіти і декорували головний зал. Художники малювали плакати, портрети, діаграми, музиканти вивчали нові пісні і кантати, артисти репетирували п’єсу, керівники наукової роботи складали доповіді.

Весело було літати “вечорами” вздовж озелененого “тунелю”, прикрашеного різнокольоровими лампами. Всюди була передсвяткова метушня, лунали співи, музика, молоді голоси. Щодня з’являлися нові люди. Переважала молодь. Знайомі зустрічали один одного шумними привітаннями і жваво ділилися враженнями.

– Ти звідки?

– З пояса астероїдів.

– На кільці Сатурна був?

– Аякже!

– Розкажи! Розкажи! – чулися голоси.

Навколо оповідача відразу ж утворювалась чимала група, вірніше рій: вага була незначна, і багато слухачів літало над головою оповідача.

– Кільце Сатурна, як ви знаєте, являє собою міріади уламків, що летять в одному напрямі. Це, певно, залишки планетки – супутника Сатурна, яка розірвалась на частини. Є зовсім маленькі камінці, є величезні брили і цілі гори.

– А чи можна ходити по кільцю, перестрибуючи з каменя на камінь? – спитав хтось.

– Звичайно, можна, – сміючись, сказав оповідач, і важко було зрозуміти, чи каже він правду, чи жартує. – Я так і робив. Деякі уламки, справді, летять так близько, що можна переступити з одного на другий. Але, взагалі кажучи, відстані між ними не такі вже й малі. Однак за допомогою наших портативних ракет ми легко перелітали з уламка на уламок. От де багатство, товариші! Деякі куски складалися з суцільного золота, інші – з срібла, але більшість була з залізняку.

– І ти, звичайно, привіз золото?

– Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово вийматимемо камінь по каменю з цього чудового намиста. Спочатку дрібні камені, а тоді візьмемося й до великих.

– І Сатурн позбудеться своєї осяйної прикраси. Це все-таки шкода, – сказав хтось.

– Так, признаюсь, видовище ефектне. Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро – тонку світну лінію, яка прорізає теж світну планету. Коли дивишся згори, бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку – золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять місяців-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.

– А на Сатурн не спускались?

– Ні, це ми тобі лишили, – сказав оповідач. Усі засміялись. – Ось на Фебі були, на Яфеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.

– Одне слово, ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… – почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим – Соколовським.

Я помахав рукою геологові і раптом побачив Тюріна. Він обережно ступав по підлозі поруч з директором Пархоменком і щось говорив про рух. Чи не збирається вже він зробити доповідь про свою філософію руху?..

Пархоменко підійшов до Зоріної. Не вперше я зустрічаю директора разом з цією дівчиною. Добре, що Крамер не бачить. Він, бідолаха, все ще сидить в ізоляторі. Тюрін, з класичною неуважністю вченого, навіть не помітив, що загубив свого супутника і повільно пішов далі, просторікуючи:

– Рух – добро, нерухомість – зло. Рух – добро, нерухомість…

Звуки оркестру заглушили слова проповідника нової філософії,

Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, в їдальню, на “стадіон”, у басейн. Всюди пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало сумно, і я рушив у зоолабораторію поговорити з своїм чотириногим другом.

Нарешті настав день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, силу ваги на Зірці майже зовсім знищили. І присутні розмістилися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнюючи зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.

В кінці коридору було споруджено “естраду”. За нею містився художньо виконаний світний транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею – Зірку Кец, ще вище – Місяць. У великому овальному отворі транспаранта виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він був зображений у своїй улюбленій робочій позі: поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який показав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя глухуватого дідуся і радісну усмішку людини, яка “не прожила марно” своє довге життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.

Стіл президії заміняло золоте кільце, яке висіло в повітрі. Воно нагадувало “молодик” Землі. Навколо цього кільця, придержуючись за нього руками, розмістилися члени президії. В центрі з’явився директор Пархоменко. Зал привітав його вигуками й оплесками.

Я відчув, що хтось торкнувся моєї руки. Обернувся – Тоня!

– Ти!.. – тільки й міг вигукнути я. Так несподівано для себе, я почав називати Тоню на “ти”.

Хоч на Кеці це й не заведено, ми міцно потиснули одне одному руки.

– Робота затримала! – сказала Тоня. – Я зробила ще одне відкриття. Дуже корисне тут, але, на жаль, на Землі його навряд чи можна застосувати… Пам’ятаєш той випадок, коли маленький астероїд мало не спричинився до катастрофи, пронизавши наше житло? Це переконало мене в тому, що хоч такі випадки й мало ймовірні з погляду теорії ймовірності, але все ж трапляються. І от я винайшла…

– Значить, не відкриття, а винахід?

– Так, винахід. Я винайшла апарат, який реагує на наближення навіть найменших астероїдів і автоматично заздалегідь відсуває Зірку з їхнього шляху.

– На зразок радіоапаратів, які попереджають кораблі про айсберги, що з’являються на їх шляху?

– Так, з тією лише різницею, що мій апарат не тільки попереджає, а й відсуває наш “корабель” вбік. Я потім розповім тобі докладніше… Пархоменко вже починає свою доповідь.

Все затихло.

Директор поздоровив з “успішним закінченням зоряного року”. Вибух оплесків, і знову тиша.

Потім він, підбиваючи підсумки, говорив про те, що Зірка Кец, дітище Землі, “починає повертати борг своїй матері”. Пархоменко говорив, що в кецівців є величезні досягнення, що вони своїми роботами в галузі астрономії, аерології, геології, фізики, біології збагатили все людство. Скільки зроблено великих наукових відкриттів, скільки розв’язано нерозв’язних на Землі завдань! Надзвичайно цінні відкриття зробив, наприклад, Тюрін. Йог “Будова Космосу” ввійде в історію науки як класична праця, що створює епоху, його ім’я стає в ряд таких титанів науки, як Ньютон і Галілей.

Високу оцінку дістали і роботи аеролога Кістенка, геолога Соколовського, “видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової”, згадано було

І мою скромну працю, як мені здається, над міру оцінену,

– Справжнім героєм – завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв, – сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.

Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягую шию, щоб розглядіти його, але герой ховається. Він не вийшов навіть на оплески.

– Він, товариші, занадто скромний, – сказав Пархоменко. – Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди в поясі астероїдів. Начальник експедиції повинен звітувати перед нами.

Євгеньєв, нарешті, з’явився в кільці. Я відразу пізнав його.

– А ти б пізнала? – спитав я Тоню. Тоня посміхнулась.

– Серед безбородих – пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.

Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом дуже зблідла.

– Що з тобою? – злякано крикнув я.

– Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… нічого не розумію!

Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня: так схвилювала мене ця новина.

– Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! – сказала Тоня рішучим тоном.

– Може, тобі зручніше самій? Вам багато про що треба поговорити.

– У нас немає таємниць, – відповіла Тоня. – Так краще. Ходімо!

І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від “стола”, Тоня і я попрямували до нього.

Урочиста частина засідання закінчувалась. “Рій мух” заворушився. Грав оркестр. Усі співали хором “Зоряний гімн”. Починався карнавал квітів.

Доклавши чимало сил, щоб пробитися крізь юрбу, ми, нарешті, наблизилися до Палія. Побачивши Тоню, він усміхнувся й крикнув:

– Ніно! Товариш Артем’єв! Здорові були!

– Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба поговорити з тобою, – сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.

– І мені теж, – відповів Палій.

Ми полетіли в далекий куток залу, але й там було занадто шумно. Тоня запропонувала перейти в бібліотеку.

Палій-Євгеньєв був у чудовому настрої. Він запропонував нам “сісти” на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він з надзвичайною швидкістю й спритністю підставив під себе стілець, що літав у повітрі, і, придержуючи його ногами, “сів”. Ми зробили те саме, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік – Палій поставив її стілець поряд з собою. Я висів вниз толовою, але не хотів змінювати своє положення, щоб не викликати сміху Палія незграбними рухами.

– Так оригінальніше, – сказав я.

Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня теж не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було зовсім ніякове. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони говоритимуть. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:

– Товариш Артем’єв твій наречений?

Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?. Я пильно подивився на неї.

– Так, – відповіла вона, не вагаючись.

Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на “повітряному” стільці.

– То я не помилився, – тихо сказав Палій, і в його голосі забринів сум.

Отже, і я не помилився, гадаючи, що в них щось було, крім наукового інтересу.

– Я дуже винен перед тобою, Ніно… – сказав Палій, помовчавши.

Тоня ствердно кивнула головою. Палій глянув на мене.

– Ми – товариші, – сказав він, – а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Ніно… Ти це знала?

Тоня трохи похилила голову.

– Ні.

– Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?

– Для мене ти був другом і товаришем по роботі.

Палій кивнув головою.

– І в цьому я не помилився. Ти захоплювалась нашою роботою. А я страждав, дуже страждав! Пам’ятаєш, з якою радістю прийняв я пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе…

– Я була дуже засмучена, коли наша робота припинилася на найцікавішому місці. Адже всі записи робив ти. У тебе залишилися формули. Без них я не могла йти далі.

– І тільки через ці формули ти шукала мене по землі і по небу?

– Так, – відповіла Тоня.

Цього разу Палій щиро розсміявся.

– Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, Ніно, що я занадто всім захоплююсь. Так! Це моя вада, але й моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би “дванадцяти подвигів Геркулеса”, про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх представляють до нагороди. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється… Так от, – продовжував він. – Поїхав я на Далекий Схід і там… закохався в Соню й одружився з нею і вже маю чудову донечку. Дружина і донька на Землі, але скоро приїдуть сюди.

У мене ще більше відлягло від серця.

– Але чому ти став Євгеньєвим? Євген Євгеньєв? – спитала Тоня.

– Євген Євгеньєв – це випадковість. Прізвище Соні Євгеньєва. А вона у мене оригіналка. “Чому б тобі не мати моє прізвище” – сказала вона мені перед тим, як іти в загс. “Твоє то й твоє”, – згодився я. Палія мені було не шкода: він людина, яка занадто захоплюється. Кидає роботу на найцікавішому місці… Може, Євгеньєв буде кращим працівником.

– Але чому ж ти не переслав мені своїх записок?

– По-перше, я був такий щасливий, що забув про все на світі. По-друге, я відчував себе винним перед тобою. Після свого несподіваного від’їзду я двічі був у Ленінграді. І якось бачив тебе з товаришем Артем’євим. Я чув, як ти назвала його прізвище. Відразу зрозумів ваші відносини. В той час я працював уже в системі Кеца, нова робота цілком захопила мене. Я весь жив “небесними інтересами”. До нашої з тобою роботи, признатися, втратив усяку цікавість. Я пам’ятав, що наші спільні записи я мушу повернути тобі… І ось я зустрічаю товариша Артем’єва. А треба сказати, що це сталося в дуже гарячий час. За годину до того, як вилетіти з Ленінграда, ми раптом одержали телеграму про те, що нам треба закупити деякі фізичні прилади, щойно випущені ленінградськими заводами. Ми з товаришем розподілили покупки, умовившись зустрітися на розі вулиці Третього Липня і проспекту Двадцять п’ятого Жовтня. Тому я й поїхав так швидко, що не встиг залишити свою адресу. Встиг тільки крикнути: “Памір, Кец”. А приїхав на Памір і закрутився. Потім полетів на Зірку Кец, звідти – у міжпланетну подорож. От тобі й усе… Винен, цілком винен!

– Але де ж, нарешті, ці записки? – вигукнула Тоня.

– Тільки не скинь мене, будь ласка, з стільця, а то впаду і розіб’юся на куски, – засміявся Палій. – Ба! Тобі зовсім не треба було літати на небо, щоб одержати їх. Вони залишились у Ленінграді, в будинку майже поряд з твоїм, у моєї сестри.

– І ти не міг навіть написати про це! – з докором сказала Тоня.

– Покірної голови і меч не бере, – сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.

Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і, усміхаючись, посмикала. Обоє вони від цього руху закружляли.

– Висікти тебе треба, негідника, а не до нагороди представляти!

– За що висікти, а за що й нагородити, – жартівливо заперечив Палій.

Тоня раптом повернулась до мене і сказала:

– Ну, що ж, летімо на Землю, Льоню?

“Летімо на Землю! Льоню!” Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же порадувало тільки слово “Льоню”. Що ж до польоту на Землю, то…

– Про це ми ще поговоримо. Не можна ж так скоро. І в тебе, і в мене є незакінчені роботи, – відповів я.

– Як? – здивувалася вона. – Тепер ти не хочеш летіти зі мною на Землю?

– Хочу, Тоню. Але я стою перед великим відкриттям у біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.

Тоня подивилась на мене так, ніби бачила вперше.

– Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, – сказала вона чи то насмішкувато, чи то похвально. – Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.

– Так, Ніно, – підтримав її Палій. – А втім, здається, ти стала Тонею, як я Євгеньєвим. Все змінюється! Ти мусиш закінчити цю роботу. Залишилось небагато. Не можна таку проблему кидати на половині…

– А хто кинув? – спитала Тоня. – Ну, досить обвинувачень! Ходімо веселитись. Це моя остання ніч на Зірці!