Текст книги "Стрибок у ніщо"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

Маршаль де Терлонж від хвилювання довго пихтів, пирхав і, нарешті, видушив з себе:

– Е-е-е-е… в-ви маєте цілковиту рацію!

Так туманного лондонського вечора в темряві лімузина народилось нове акціонерне товариство, скріплене коротким, міцним рукостисканням.

III. ПРО КОРИСТЬ ЕКВАТОРА

Ганс Фінгер стояв біля вікна кабіни. Його кучеряве русяве волосся і обличчя полум’яніли від сонця. Він насвистував веселий марш, відбиваючи такт і ногою, і рукою. Фінгер був захоплений першим польотом на стратоплані.

“Життя – страшенно цікавий фільм, коли час і події летять, мов цей стратоплан… – Ганс усе прискорював темп маршу. – Коли б можна було фільм життя пустити ще швидше! Вдарити час по потилиці так, щоб усі годинні стрілки закрутилися швидше за секундні, відривні листки календарів посипались, як осіннє листя в бурю, і саме сонце кометою помчало б по небосхилу…”

Ганс раптом похитнувся, вдарився головою об стіну і скрикнув. Може, він теж, наче якийсь утопічний герой, набув дару творити чудеса? Сонце, мов футбольний м’яч, описало дугу на небі і сховалося за рамою вікна.

Ганс потер потилицю, сів у м’яке крісло і засміявся.

“Ну, звичайно, це стратоплан зробив крутий віраж. Так, переводячи час на третю швидкість, треба триматися міцніше”.

Ганс замислився.

Правду кажучи, він не міг поскаржитися на одноманітність життя. Вибори, страйки, вуличні демонстрації… Ганс встигав скрізь: розкидав нелегальні листівки з даху, начиняв ними абонементні книжки в будках телефонів-автоматів, примудрявся під носом “могікан” робити, як і сотні його товаришів, антиурядові написи на стінах будинків і на проїжджих фургонах, збирав хроніку для підпільних газет, пускав паперових зміїв з прокламаціями, вивішував уночі червоні прапори на шпилях церков, продавав театральні програми з вкладеними в них листівками, придумував десятки способів агітації, тікав од переслідування, ховався, переодягався, навіть загримовувався і знову втинав такі штуки, від яких зеленіли вороги, сміялися робітники і скаженіли політичні каліфи.

Виклик Вінклера. Організація втечі Цандера. Веселенький кадр, елегантний костюм “під англійця”. М’яке купе. До швейцарського кордону – на авто. Прикордонна смуга. Ніч, буря… Розшуки товаришів, до яких у Вінклера був лист. Блукання… Переправа через річку. Тривога. Перестрілка…

Швейцарія. Гори в околицях Wewe. Невеликий будинок “шале” серед ялин, модрин, альпійських кедрів. Сніг. Смачне гірське морозяне повітря, сповнене запахом хвої. Робота в майстерні. Виготовлення моделі зорельота за кресленням. Навчання. Війна з інтегралами і диференціалами. У вільний час – лижі, екскурсії в гори… Приїзд Блоттона з незвичайними новинами. Замовлення великого пасажирського зорельота, Від’їзд Блоттона, Цандера і Вінклера в якесь невідоме Стормер-Сіті…

На Ганса покладаються нові обов’язки: закупівля і прийом високоякісних сталей у різних містах Європи і Америки, безперервні поїздки. Це цікаво. Але… “агент по закупівлі” – така робота не до смаку Гансу. Він шле Вінклерові розпачливі листи. Нарешті, Вінклер зглянувся на нього. Прилетів у Європу, щоб особисто дещо закупити і взяти з собою Ганса.

І ось тепер вони летять у це таємниче Стормер-Сіті. Летить і Блоттон. Він перший підніметься в стратосферу на одномісній ракеті. Цією честю він не хотів поступитися нікому.

Ганс дивиться у вікно. Небо на цій висоті сіро-аспідного кольору. Сонце сліпучо-біле.

А що робиться внизу?.. Ввігнутий темно-синій щит океану.

На ньому сліпучо-яскравий кружечок – відбиток сонячного диска.

Прекрасний, чудовий політ. Неймовірний стрибок. Від західних берегів Європи на південний захід, через Атлантичний океан до Південної Америки, Стратоплан перетнув увесь її континент з краю в край над басейном ріки Амазонки, перелетів через Анди, зробив широке півколо над узбережжям Тихого океану і тепер прямує до тих самих Андів з південного заходу. Ось вони видніються ледве помітною щербиною на обрії…

– Ух! – Ганс знову засвистів марш.

– Чого ти там розсвистався? – питає Вінклер з сусідньої кабіни.

– Дуже вже добре летимо, – відповів Ганс, підходячи до Вінклера.

– На аероплані так не посвистів би! – каже Вінклер.

Він сидить за столиком ї розглядає щось у своїй записній книжці, попихкуючи нерозлучною люлькою.

– Я тільки у воді не вмію свистіти, – відповів Ганс. – А в аероплані – скільки завгодно.

– Ефект той самий, що й у воді: мотор глушить.

– Це правда, – погодився Ганс. – Тут зовсім тихо. Наче летиш на аеростаті. Навіть вибухів не чути.

– Швидше за звук летимо, тому й не чути.

– Швидше ніж триста сорок метрів за секунду?

– Чотириста. Ми зменшуємо швидкість і знижуємось. Висота всього п’ятнадцять кілометрів.

– Але ж тут температура має бути значно нижча, ніж на поверхні Землі, а швидкість звуку зменшується із зниженням температури.

Вінклер ствердно кивнув.

– …При нулі вона падає до трьохсот тридцяти двох метрів за секунду. Зараз, мабуть, мотор уже виключений.

– А яка стеля?

– Двадцять – двадцять два кілометри. Це найвигідніша висота, якщо не ганятися за рекордною швидкістю.

– Комариний зліт. Двісті-триста кілометрів – це ще нічого! П’ятсот-шістсот – справжня висота! – почувся голос третього пасажира.

Попихкуючи єгипетською сигаретою, до крісла Вінклера підійшов Генрі Блоттон. Лорд був одягнутий в теплий світло-коричневий спортивний комбінезон, хоч у такому “спецодягу” не було ніякої потреби: кабіну стратоплана добре опалювали електрикою І постачали чистим повітрям. У ній було тепло, затишно, комфортабельно, наче в купе пульманівського вагона.

– Аеропланні рекордсмени висоти, зрозуміло, копошаться в пилюці порівняно з нами. Для всіх цих саундерс-валькірій, фарман-суперголіафів, юнкерсїв дванадцять-п’ятнадцять тисяч метрів були вже майже граничною висотою. Дослідники стратосфери підіймалися вище, але вони підіймались на аеростатах. А от недавно у “Таймсі” я читав…

Блоттон сів на свого улюбленого коника і почав нескінченну розмову про рекорди висоти, про суперників, які можуть перекрити його досягнення, про шанси на перемогу в таких самих рекордсменів, як він.

– Ви вирушите в міжпланетну подорож і одразу поб’єте всіх своїх суперників, – промовив Вінклер.

Блоттон не зрозумів насмішки.

– Так, але… боюсь, що про це не буде надруковано в “Таймсі”, і мої суперники просто не знатимуть про новий рекорд, – меланхолійно відповів він.

Стратоплан знижувався і уповільнював хід. Гори на обрії збільшувалися. Темний колір неба світлів, голубів, одна за одною гасли зорі, наче на світанку.

Далеко внизу, біля підніжжя гір, яскраво-зеленим океаном розлилася буйна тропічна рослинність.

– Анди – південноамериканське продовження Кордильєр, – сказав Вінклер. – За ними пустельна, низина, а далі – Скелясті гори. Республіка Еквадор.

– Дивно! До цього важко звикнути. Яка швидкість, яка перемога над простором! – вигукнув Фінгер і ще раз пережив увесь політ. Європа – наче велика карта. Густо-синя гладінь Атлантичного океану… Праворуч – Азорські острови, ліворуч – острови Зеленого мису, ледве помітні навіть у найсильніший морський бінокль, Південна Америка… Басейн Амазонки з її притоками, схожими на гілки дерева… Півколо “атмосферного гальмування” над Великим океаном і знову береги Південної Америки – вже західні.

– Так, непоганий спосіб вивчення географії. Це краще за наші шкільні книжки й карти, – промовив Генрі. – Але швидкість черепашача. Інша річ – космічний політ!

– Космічний політ! Швидкість черепахи! – в тоні Блоттона сказав Вінклер. – Що значать якісь там дванадцять-вісімнадцять кілометрів за секунду космічного польоту порівняно хоча б з тридцятьма кілометрами польоту Землі? А зоряні туманності! Деякі з них летять з величезною швидкістю.

– А саме? – спитав Блоттон.

– Близько тисячі кілометрів за секунду – звичайна середня швидкість. Але є і винятки. За найновішими даними, туманність Велика Ведмедиця № 24 летить з швидкістю одинадцять тисяч сімсот кілометрів за секунду, Лев № 1– майже двадцять тисяч кілометрів.

– Така швидкість мені подобається. Не смійтесь, любий Вінклер. Я мало розуміюся на таких речах, але наш друг Лео Цандер казав мені, що коли ми цілком оволодіємо радіоактивною енергією, то можна буде досягти навіть і швидкості світла.

– На жаль, навіть з швидкістю світла вам доведеться летіти до найближчої зорі чотири роки і чотири місяці, а до інших сонць-зірок, що їх ми вважаємо своїми сусідами у світовому просторі, – десять-п’ятнадцять років. Лише кілька десятків зірок перебувають від нас на такій близькій відстані. До решти довелося б летіти сотні і тисячі років. Вас оточувала б безмежна пустеля протягом місяців, років, десятків років. Усяке уявлення про час зникне.

– Яка зоря найближча до Сонця? – спитав Блоттон.

– Альфа Центавра. Всього близько сорока трильйонів кілометрів.

– Чотири роки з гаком – не так уже й багато.

Помовчавши, лорд Генрі повернувся до земних справ.

– А чому, власне, для старту обрали це дике, пустельне місце?

– Саме тому, що воно дике, пустельне, безлюдне. Таке бажання акціонерів вашого дикого товариства “Ноїв ковчег”. Конспірація.

– Але ж пустельних місць на земній кулі чимало, взяти хоча б Південний полюс. Там нам ніхто не перешкодив би, навіть всюдисущі репортери. Чому саме тут? Я хотів би знати, чим керувалися під час вибору.

– На це були свої, і досить важливі підстави, – серйозно відповів Вінклер. – Саме тут найсприятливіші умови для зльоту. Ви, певно, знаєте, що ракета при зльоті з Землі має пробитись через подвійний панцир: атмосфери й земного тяжіння. Найбільше тяжіння – на полюсах, найменше – на екваторі, бо земля трохи сплющена до екватора. До того ж на полюсах найменший, а на екваторі найбільший відцентровий ефект. Тому панцир тяжіння на екваторі мінімальний,

– І яка різниця у вазі?

– На екваторі тіло важить на одну двохсоту частину менше, ніж на полюсі.

– І тільки? – розчаровано сказав Блоттон.

– Так, і тільки. Завдяки відцентровому ефекту і “здуттю” земної кулі біля екватора тіла тут важать на піввідсотка менше, ніж біля полюсів. Здається, ніби справді небагато. Але для ракети важливо навіть і таке зменшення ваги: воно дає помітну економію в запасі пального. Так що й піввідсотка ваги зовсім не маленька величина у нашому ділі.

– Добре. Екватор. Згоден. Але чому саме це місце на екваторі?

– Щоб відповісти і на це запитання, нам доведеться поговорити вже про інший панцир – атмосферний. Повітря, якого ми на око не помічаємо, – майже непереборна перешкода для тіла, що швидко рухається. Чим швидший рух, тим більший опір. При дуже великій швидкості опір повітря майже такий, як опір твердого тіла, – справжнього стального панцира. Це – не тільки образний вислів. Метеори, камені, що падають з неба, рухаються з космічною швидкістю; врізаючись в атмосферу, дрібніші метеори нагріваються од опору повітря, випаровуються, осідаючи дрібнесеньким пилом. Ось з такою перешкодою доведеться мати справу і в нашому польоті. Герої Жюля Верна, які вилетіли з гармати в снаряді, повинні були б у першу ж мить пострілу розбитися об дно снаряда. Щоб уникнути цієї сумної долі, ми збільшуватимемо швидкість ракети поступово. Ми повинні обрати таке місце на земній кулі, де атмосферний панцир має найменшу товщину. Відносна щільність повітря залежить від тиску, температури, вологості, а це все в свою чергу – від висоти над рівнем моря. Чим вище над рівнем моря, тим панцир атмосфери тонший, тим легше, отже, пробити його і тим менше треба витратити на це пального. На висоті шести кілометрів щільність повітря приблизно вже вдвічі менша, ніж на рівні моря. Тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло, що міжпланетному кораблю найвигідніше стартувати з якнайвищого місця, з якоїсь гірської поверхні. Отже, що нам треба? Екватор і найбільша височина на ньому. Візьміть глобус і, обертаючи його, погляньте, які гірські місцевості перетинає екватор. Острови Суматра і Борнео і південноамериканські Кордильєри – Анди. Острови гористі. Там є височини, що досягають більше чотирьох тисяч метрів. Можливо, Суматра і Борнео стануть ракетодромами майбутніх регулярних міжпланетних подорожей, як і Анди. Але на цих островах… занадто людно: нафта, кам’яне вугілля, тропічні прянощі і фрукти та інші цінні речі привабили туди капітал і людей, і острови стали колоніями цілого ряду держав. До того ж Суматра і Борнео порівняно далеко від тих фабрик і заводів, де виготовляються частини ракети. Перевезення обійшлося б дорого. Отже, лишаються Анди. Тут усе, що нам – точніше, вам – треба: екватор, високі гори, безлюддя, бездоріжжя, пустеля, глушина. Цілком підходить і топографія місцевості. Політ буде спрямований по похилій в дванадцять градусів на схід, тобто в тому ж напрямку, в якому обертається і земна куля. Це для того, щоб скористатися “безплатною” додатковою швидкістю обертання Землі, прилучити цю швидкість до швидкості ракети. Як бачите, коли вміло взятися, то навіть обертання Землі можна зробити союзником. Між Андами і Скелястими горами лежить долина. Там, де Анди обриваються до цієї долини, зручно влаштувати майданчик для розгону ракети. Набравши швидкість, ракета “зірветься” з обриву, щоб покинути Землю. Ну, тепер усі “чому” з’ясовані?

Блоттон кивнув головою. – Дякую вам, усе зрозуміло. Не сердьтесь на мене за мою тупість. Мені не доводилось займатися цими високими матеріями.

– Одначе ми так забалакались, що ледве не проґавили посадки, – сказав Вінклер. – Уже видніється Стормер-Сіті – мета нашої подорожі. На всякий випадок пристебніться до крісла. Стратодром тут не зовсім обладнаний.

Фінгер мовчки виконав цю пораду, але Блоттон, пристібаючись, зневажливо сказав тоном бувалої людини:

– Зайва обережність!

IV. ЯК МОЖНА БАГАТО ЧОГО
ВМІСТИТИ В МАЛОМУ

Сьогодні останній день…

Еллен упускає на землю кілька зірваних троянд і не помічає цього.

Тітка наказала збиратися в дорогу. “Ти можеш узяти речей вагою на центнер і ні грама більше, – сказала вона. – Можеш брати все, що тобі подобається і що ти вважаєш за потрібне”.

Еллен увійшла в заміський замок леді Хінтон з боку саду, піднявшись широкими білими кам’яними сходами. Родові герби над дверима. Вирізьблені з сірого каменю леви, поїдені вітрами і дощами чотирьох століть. Чотириста років ікласті, вищирені пащі звірів охороняли спокій замка. І тепер доводилося кидати все напризволяще, щоб тільки врятуватися самим…

Зимовий сад. Дзюрчать фонтани в мармурових водоймах, щебечуть птахи… Штучні гроти, маленькі водоспади серед зелені. Пальми, кактуси найрізноманітніших видів. Багатюща колекція орхідей, зібрана дідом леді Хінтон у той час, коли орхідеї ввійшли в Англії в моду і за рідкісні екземпляри платили купи золота. Деякі химерні екземпляри цих екзотичних квітів мали свою історію. Щоб добути такий екземпляр, сміливі шукачі орхідей їхали в дикі ліси Центральної Африки і Південної Америки, воювали з дикунами, звірами, вмирали від пропасниці, укусів змій. Дехто з них був спалений на вогнищах, з’їдений людожерами, вмер від отруєних стріл. Коли ці, политі кров’ю, незвичайні, наче привезені з іншої планети, рослини з’явилися в столиці Великобританії, за ними почали полювати столичні аристократи-сноби, що намагалися будь-якою ціною дістати для своєї колекції найоригінальніші або найкрасивіші екземпляри. Дід леді Хінтон тоді скупив найкращі екземпляри, і на його колекцію приїздили милуватися з різних країн. Скільки праці і грошей коштував цей зимовий сад!

За садом починалась картинна галерея. Входи і виходи охороняють грізні рицарі, від яких лишилась тільки блискуча оболонка. Вони не піднімуть важких мечів на захист замка, не схрестять списів за честь дам свого серця…

Зал станкового живопису. Рюїсдаль, Россетті, фламандці, іспанці, італійці. Чи не взяти чогось з цієї кімнати, якийсь мирний голландський пейзаж?.. Ні!

В їдальні – гірки старовинного фарфору, кришталю, венеціанського кольорового скла. Хіба можна брати ці крихкі речі в ракету?

Бібліотека. Книги вона ненавидить. Далі!..

Вузькими темними коридорами Еллен пройшла в гардеробні кімнати. Тут пахло нафталіном.

У шафах містилася ціла історія вбрання, Еллен відчиняла дверцята І заглядала всередину. Шовк, оксамит, важка парча, золоте шитво, перли… І який розмір! Наче цей одяг носила вимерла порода велетнів. Еллен добралась до власної шафи, де зберігалися сукні, пошиті для неї найкращими кравчинями. Взяти, може, оцю сіру шовкову сукню? Або цю – чорну, святкову? Бальну – стального кольору? Навіщо? Вечірні прийоми, театри… Все це “там” ні до чого…

Так цілими годинами вона блукала по дому. Брала в руки одну річ і, забуваючи про неї, машинально клала на місце, йшла далі.

Виявилось, кінець кінцем, що вона нічого не любить і нічого їй не подобається. В Еллен нема милих, дорогих речей.

Але чому ж тоді вона так мріяла про спадщину? В чому ж справа? Вона сама не могла розібратися в цьому.

З гіркотою ввійшла вона в кімнату леді Хінтон. Тітка сиділа за конторкою з червоного дерева і, наче лихвар, що приймає золото в заставу, зважувала на аптекарських терезах брильянти.

Для Еллен це був день відкриттів. Заставши тітку за цією роботою, Еллен раптом відчула, що ненавидить її і зневажає. Ці почуття давно таїлися в її душі і тепер спливли на поверхню.

– Відібрала? – спитала леді Хінтон.

– Нічого не відібрала, – відповіла дівчина і сіла позаду тітки біля каміна.

– Чому?

– Бо не знаю, що відібрати.

– Не знаєш?

– Не знаю! – незвично різко відповіла Еллен. – Жодна річ не цікавить мене, не привертає моєї уваги.

– Вибирай так, як я вибираю. Ми ще повернемось на Землю, коли минеться загальне безумство. Я твердо вірю в це. Але те, що ми лишаємо тут, треба вважати втраченим. Правда, я звеліла сховати деякі дорогоцінності. В підвалах замка є криївки, про які ніхто не знає. Є комори, в яких можна дещо замурувати. Дещо буде закопано в саду, дещо опущене в колодязь. Але ж ми з тобою всього цього самі не робитимемо, А хіба на слуг можна покластися? Отже, треба розраховувати тільки на те, що ми візьмемо з собою, Центнер – це все-таки немало, якщо вибирати з розумом. Треба вибрати найменші за розміром та вагою речі і найдорожчі. Дивись, що я роблю. – І леді Хінтон показала пухлою рукою на купу коштовностей, що лежали перед нею на столі.

– В мене нема ваших здібностей! – промовила Еллен.

– Учись. Принаймні хоч з одягу і білизни щось відібрала?

– Генрі каже: це тільки зайвий вантаж… У Стормер-Сіті виготовляються спеціальні костюми для ракети. Там буде так тепло, що одягати зайву сукню було б просто, негігієнічно.

– Гігієністи! Скажи Генрі, що я відмовлюся летіти, коли вони ходитимуть там у непристойних костюмах. Візьми кілька суконь, побільше білизни, капелюшок, калоші, парасольку.

– А калоші й парасольку навіщо?

– Вони збираються висадити нас на якійсь кометі.

– Планеті, тітонько.

– Не перебивай! А якщо там буде дощ або сльота?

– Генрі радить брати зимовий одяг. Можливо, нам доведеться висісти на планету з холодним кліматом.

– Хай не висідає на таку. Можуть вибрати теплішу. Не зношу холоду.

– Сьогодні ще буде обговорюватись це питання.

– Ти нагадала мені. Чи приготували кімнати для гостей? Скільки їх має бути?

– Чоловік двадцять. Я вже розпорядилася.

– А обід?

– Усе готове, тітонько.

Тепер був не такий час, щоб приймати гостей; але це й не було звичайним прийомом. У заміському замку леді Хінтон мали зібратися деякі учасники майбутнього польоту, щоб обговорити дуже важливі питання. Досі ще точно не було вирішено, на яку планету сяде “Ковчег”. На цей з’їзд чекали прибуття кількох видатних астрономів, їм добре заплатили за консультацію і мовчанку. Крім учасників польоту, ніхто не повинен знати про “Ковчег”.

Вченим довелося заплатити дорого, дуже дорого не тільки за консультацію і мовчанку, але й за те, що їх відірвали од надто важливих і спішних справ. Здавалося б, яка спішність може бути в астрономії, де час обчислюється мільярдами років, де все, з земної точки зору, непорушне. Незмінно рухаються по своїх орбітах планети, неухильно летять своїми шляхами комети, що періодично з’являються на небі… Чи, може, астрономи чекали одного з таких рідких гостей, як комета Галлея, або підстерігали повне сонячне затемнення?.. Ні, не комети і сонячні затемнення поглинали їх час. Вони справді були страшенно зайняті роботою. Астрономія, наука про далеке небо, стала дуже близькою до деяких земних справ. Чудові математики, знавці небесної механіки, були мобілізовані для роботи по суперартилерії і суперавіації. Останні могікани капіталізму гарячково лаштувалися до війни, готуючи ворогові “сюрпризи” у вигляді ракетних снарядів, воєнних стратопланів, понаддалекобійних гармат та іншого… І вчені старанно виконували доручене їм особливе наукове завдання.

Але, працюючи на тих, хто був сповнений звірячої злоби і. жадоби воювати і знищувати, вчені не могли відмовити в останній послузі і тим, хто хотів утекти від боротьби. І, поторгувавшись, вони прийняли вигідну пропозицію.

У той самий час, коли леді Хінтон зважувала свої фамільні цінності, філософ Шнірер теж сидів у своєму кабінеті біля терезів, але терези його були великі, і зважував він не на карати, а на десятки кіло. На столі перед ним лежали купи філософських книг. Його бібліотека важила не один центнер. Ці книги такі важкі! Він вирішив узяти найкращі з них. З древніх філософів Платон – безумовно, Арістотель – під сумнівом. З нових – безумовно, Кант, Шопенгауер, Шпенглер, Бергсон. Але як багато важить цей дідок Кант! Може, не брати їх? НІ, вони “там” будуть потрібні.

Шнірер працював методично, як завжди. Спочатку зробив розмітку “питомої філософської ваги” кожного філософа, потім відмічав “фізичну” вагу книги і акуратно записував на аркуші паперу.

Двері кабінету прочинились. Хтось заглянув у щілину.

– Ти не працюєш, татку? – спитала Амелі, входячи в кімнату.

Амелі ніколи не заходила до батька, коли той працював. Це були години священнодійства. Дочка філософа була збуджена. Щоки її пашіли рум’янцем. Шнірер поглянув на дочку поверх окулярів і коротко спитав:

– Спорт?

– На цей раз ні. Побачення з Отто.

Лейтенант Отто Ернст був нареченим Амелі.

– Ну, і що ж? – спитав Шнірер, зважуючи Декарта.

– У нас з ним була розмова…

– Як бачу, дуже палка.

– Так. Я пропонувала йому взяти участь у польоті. Він відповів, що з його боку це було б дезертирством. Він сказав: “Я повинен лишитись тут, щоб перемогти або вмерти!” Отто умовляв мене зостатися з ним.

Томик Декарта затремтів у руці Шнірера.

– Ну й що ж ти відповіла? – спитав філософ, намагаючись приховати тривогу.

– Я відповіла йому, що піду за тобою, татку.

Шнірер насупився, щоб приховати радість.

– Так. А Отто?

– Отто каже, що й тобі не слід летіти… І всі ці книги ти хочеш узяти з собою? Чи не збираєшся ти, татку, читати лекції з філософії марсіанам або жителям Венери?

– Якщо вони існують і досить розвинуті для цього, то чому б їм не познайомитися з філософами Землі, – відповів Шнірер. – А летіти мені треба. ї це з мого боку не дезертирство і не боягузтво. На мені лежить священний обов’язок – зберегти мудрість Землі. Справжню філософію, тисячолітню спадщину людської культури. Всьому цьому, – він кивнув на книги, – загрожує страшна небезпека. Хто знає, які скарби-думки загинули у вогні під час пожежі Александрійської бібліотеки? А зараз наближається світова пожежа. Якщо комунізм переможе, мені здається, ці варвари спалять усі філософські книги, крім книг своїх філософів, – Шнірер скоса, глянув на камін. – Людство здичавіє і, нарешті, загине. Машина знищить його. В усьому світі – зрозумій, в усій Сонячній системі, в усьому космосі! – тільки в нашому “Ковчезі” збережуться скарби людського генія. Якщо нам не судилось повернутися на Землю, ми висадимось на якійсь планеті. Ми покладемо початок новому людству, справжній культурі – без машини, без зарази матеріалістичної філософії, без політики і робітничих питань. – Шнірер випростався і став схожий на біблійного пророка. – Там, на новій землі, – говорив він далі, піднявши вгору палець, – потрібні будуть ці книги. Вони стануть нашими скрижалями заповіту. І я навчу людей істини.

Шнірер, цей кабінетний вчений, нездатний, як Отто Ернст, один з “могікан”, до прямих дій, усе-таки служив своєму класу до останніх днів. Правда, в цього філософа були свої рахунки з капіталізмом – машини. Але ж у тому й полягала своєрідність його філософії – він намагався вирішити квадратуру круга про капіталізм без техніки і машин. Породжена нерозв’язними суперечностями, його філософія була досить плутана, але вона мала успіх, бо виконувала соціальне замовлення “могікан” і давала надію на якийсь “вихід” з тупика. А сам Шнірер дивився на себе мало не як на месію, покликаного врятувати капіталізм з петлі і вивести його в обітовану країну безхмарного вічного процвітання. Він серйозно вважав себе за охоронця мудрості Землі, тобто тієї філософії, яка потрібна була для ідеологічного виправдання і утвердження його класу. І цій ідеї філософ служив самовіддано. Тільки заради неї він наважився вирушити у цю надзвичайно небезпечну подорож. Тільки заради неї він, запеклий ворог машин, вирішив вдатися по допомогу до машини, віддати себе в її розпорядження, довірити їй своє “дорогоцінне для людства” життя. Рятуватися від машини на машині. Шнірер глибоко і болісно відчував цю суперечність, але іншого виходу не бачив.

– А якщо ми повернемось на Землю?

– І в цьому разі треба зберегти книги в надійному місці. А що може бути надійніше за “Ковчег”? Вони можуть знищити книги, перш ніж твій Отто і його соратники знищать їх. А я поверну Землі її скарби. Принесу з неба ці скрижалі мудрості і віддам їх людям, як Мойсей. Я просвічу затьмарену людську свідомість ось цим! – Він урочисто підняв угору томик власного філософського трактату про згубність матеріалізму. – Я повинен зберегти себе для людства, – патетично закінчив він і вже звичайним тоном спитав: – Ти зібралася?

– Ще ні. Але я не затримаю… Думаю, ми розлучаємося з Отто ненадовго. Він запевняє, що комуністи будуть розбиті і загинуть не пізніше як через два тижні після початку війни. “В нас усе готово, – сказав Отто.

– Тим краще, тим краще! – відповів Шнірер.

– Ну, йду збиратися! – сказала Амелі, Вона поцілувала батька в щоку, пройшла в свою кімнату, відкрила дорожню скриню і за одну хвилину кинула туди волейбольний м’яч, кілька тенісних м’ячів і ракеток, дві рушниці, патрони, два плавальних і спортивних костюми, гаванську гітару, маленький дорожній несесер, дві сукні, білизну, фотоапарат з запасом плівок – словом, усе те, що вона завжди брала, вирушаючи в свою звичайну подорож – на курорт.

Єпископ Йов Уеллер теж збирався в дорогу. Він має летіти на невідому планету. Він і досі не міг примиритись з цією думкою, призвичаїтися до неї.

Якось у суботу єпископ мирно сидів, заглибившись у складання недільної проповіді, в своїй затишній квартирі, де прожив два десятки років, коли економка доповіла, що його хоче бачити якийсь чоловік. Гадаючи, що його хтось хоче запросити виконати требу, єпископ сказав, щоб незнайомого впустили.

Ввійшов маленький, вертлявий чоловік.

– Честь маю відрекомендуватись. Я Генрі Пінч. Представник акціонерного товариства “Ноїв ковчег” і особистий секретар голови правління містера Семуеля Стормера.

– Це благодійне товариство? – спитав єпископ. Він уже забув про розмову в салоні леді Хінтон.

– Не зовсім, – відповів Пінч, сідаючи в крісло і соваючись на ньому. – Хоч до певної міри його можна назвати і благодійним. Врятування людей від страшної загибелі – хіба це не святе діло? Ви повинні летіти, сер єпископ, і якнайскоріше.

– Куди летіти? – спитав Уеллер.

– На небо.

Єпископ мимохіть відсунувся до спинки крісла. Що це – безглуздий жарт чи марення божевільного?

– Я не зовсім розумію вас.

– Я вважаю, що ви досить підготовлені до цієї пропозиції, – відповів Пінч, знову засовавшись у кріслі. – Леді Хінтон казала…

Єпископ згадав усе… Але невже це всерйоз?

– Я не маю наміру летіти на небо. Зовсім не маю наміру! – сказав єпископ таким тоном, наче йому пропонували вмерти. – Мені летіти? Зрозумійте, що це навіть не пасує до мого сану.

Пінч знизав плечима.

– Я вважаю, що це не зганьбить гідність вашого сану. Оскільки були прецеденти… пророк Ілля, наприклад, зробив політ на небо. Праведник, пророк. У ті часи звання пророка, гадаю, важило не менше, ніж тепер єпископа.

– Так, але… то було боже веління…

– А це веління леді Хінтон.

– Я дуже поважаю леді Хінтон. Це найкраща вівця в моєму стаді. Але ж вона в мене не одна. Я не можу залишити свою паству на поталу хижим вовкам.

– А якщо сама паства залишить вас?..

Єпископ зітхнув.

– Я згоден з вами. Храми відвідують дедалі менше, але, як сказано в письмі, “де один або два зібрані в ім’я моє, там і я серед них”.

– У “Ковчезі” буде двадцять чоловік. А коли ми висадимось на якусь планету, на Марс чи Венеру, ви візьмете на себе роль апостола, що проповідуватиме вчення Христове марсіанам або освітлюватиме світлом євангелія жителів Венери. Подумайте тільки: ви перший, хто прибуде з проповіддю християнства на інші планети Сонячної системи. І, можливо, сам Бог обере вас для цієї місії.

– Всемогутній Господь, коли вважатиме за потрібне, може зробити це й інакше. Але не торкатимемося таких важливих богословських питань, – відповів єпископ.

– Гаразд, – не здавався Пінч, – припустімо, ви відмовитесь летіти, незважаючи на наполягання леді Хінтон, яка не уявляє польоту без вас, “Лікар духовний, – каже вона, – так само потрібний, як І лікар тілесний. Хто даватиме мені поради, спрямовуватиме на стезю доброчинності? Хто звершить обряд шлюбу леді Еллен з лордом Генрі Блоттоном?.. Хто хреститиме народжених дітей, хто поховає мене, коли я умру?” Припустімо, ви не послухаєтеся цих доводів і залишитесь. Що чекає вас тут? Можливо, мученицький кінець…

– Я готовий прийняти вінець мученика, – промовив єпископ, зводячи очі до неба. – “Але нехай обійде мене чаша сія”, – прошепотів він сам до себе.

– Залишатися на Землі, особливо у вашому сані, – не вгавав Пінч, – надто небезпечно. В країні дуже напружене становище. Вона вже напередодні революції, на це нічого заплющувати очі. – Пінч сповз на край крісла і додав конфіденційним тоном: – Леді Хінтон має найдостовірніші вісті з вищих сфер, що падіння влади чекають з дня на день. У нас нема сил боротися. Не можна зволікати.

Єпископ відчув, що піт вкриває його чоло і холод пробігає по широкій спині.

– Я готовий на все, – сказав він. Пінч вклонився і вийшов.

Думка про місіонерську діяльність тішила єпископа. Він не вірив в існування марсіан, але на новій планеті він був би серед земних поселенців справжнім папою – намісником Христа. А хіба без християнства, взагалі без релігії можна підтримувати суспільний лад, який забезпечував би І йому і його “вівцям”, таким, як леді Хінтон, їх привілейоване становище? Але не тільки ця “висока місія апостола” змусила його наважитись узяти участь у польоті. Єпископ був наляканий не менш за Шнірера подіями, що швидко розгортались. Якщо революція переможе, в його сані йому доведеться скрутно. Тим більше… мабуть, цих проповідей не треба було виголошувати. А складена ним молитва про близьку загибель комунізму? Вона навіть, кажуть, була з відповідними коментарями надрукована в їхніх газетах… Ні, тікати, тікати… І єпископ старанно почав відбирати з своєї досить великої бібліотеки книги духовного змісту. Він склав на столі вже кілька великих книжок, коли задзвонив телефон,