Текст книги "Стрибок у ніщо"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

XII. НА БАТЬКІВЩИНУ

Димить, потріскує нафтовий каганець, видовбаний у скелі. Гніт – витіпане волокно. Червонувате, мерехтливе полум’я освітлює трьох людей, що сидять на “матрацах” з моху. Бліде, виснажене лице з мішками під очима і сивою бородою. Квадратне, міцне обличчя рудобородого. І поруч загоріле, довгасте, породисте обличчя з чорними вусами й бородою, обрамлене розпатланим волоссям до плечей. Брудне лахміття на тілі. Дикуни? Бандити? Пустельники?..

Це король французької біржі – барон Маршаль де Терлонж. Це фабрикант, заводчик, землевласник, комерсант Стормер, “який тримав пів-Європи в кишені жилета”. Це вихованець Ітонського університету лорд сер Генрі Блоттон, лондонський лев, член аристократичного клубу, фланер Піккаділлі, чемпіон спорту, божок відданиць…

З сусідньої печери, жіночого відділення, чулося важке хропіння леді Хінтон.

Гидливо кривлячи обличчя і відпльовуючись, Блоттон курив сигару-самокрутку “венеріанського тютюну”.

– Становище змінилося, – тихо, як змовник, сказав він. – Нам доведеться розв’язати питання: залишатися на Венері чи повернутися на Землю?

– Я-якщо нас в-візьмуть…

– Зараз ми повинні розв’язати це питання для себе, а там побачимо, хто полетить. На Землі, на жаль, усе змінилося. Там нас чекає невесела доля…

– Може, воно не втратило там цінності? – сказав Стормер, перебираючи коштовне каміння при світлі вогню.

– Коли навіть не втратило, то у вас усе це просто відберуть.

– Зрозуміло.

– Але там нас уб’ють чи залишать живими – от питання. Я думаю, не вб’ють. Нас ізолюють, але життя подарують. Якщо ж нам подарують життя, то яке б воно не було, гірше, ніж тут, не буде.

– Отже, ви за повернення?

– Так, я за повернення.

Блоттон заздалегідь обдумав усе. Він побоюється менше за інших. Про задум убити Ганса і Вінклера “ вони” не знають. Хіба не він, Блоттон, урятував Ганса і Вінклера від шестируких? У нього є навіть заслуги. А на Землі він був невинним, легковажним спортсменом, який не цікавився політикою, – принаймні доти, доки політика не зачіпала його інтересів.

У Стормера становище складніше.

– Кого не уб’ють, а кого може й уб’ють, – заперечив він.

Стормер уявив собі приліт на Землю. Повернення першої ракети з міжпланетної подорожі, звичайно, викличе сенсацію. Кінозйомки, паломництво до зорельота зацікавлених юрм, передача по телевізору, ілюстрації в журналах… Запитання: хто, звідки, що за люди?.. Стормера можуть упізнати…

Стормер навіть здригнувся і струснув головою.

– Я не лечу. Вам добре, Блоттоне… Ви не мали справи з робітниками. Та й барон теж. Він витав у вищих банківських сферах, і його не знають. А моє обличчя примітили. Думаю, добре примітили. Ні, вже краще я тут з шестирукими матиму справу.

– Ваше слово, бароне.

Маршаль гмукнув. Так, його не знають. Але роль банківського капіталу прекрасно відома… Барон теж відчував би себе безпечніше на Венері, ніж на Землі, якби…

– Не було шестируких? – спитав Блоттон.

– Якби люди ніколи не прилетіли сюди. Але вони прилетять…

– А Ганс ще встигне наклепати, – додав Стормер. – Виходить, ні там, ні тут нема від них порятунку.

Чи то у відповідь на підслухану розмову, чи у сні колишній єпископ раптом забурмотів псалом про гнів божий, від якого не сховатися ні під землею, ні в безодні морській, ні на вершині гори.

– Остання ніч засудженого, – промовив Уеллер.

Запанувала мовчанка.

– Венера, звичайно, велика, – сказав Блоттон. – Мине чимало років, поки вони її освоять. Чи не піти в нетрі?..

– І потрапити до лап шестируких! – буркнув Стормер. – Ба й справді, дірок багато, а вискочити нікуди… На Землі, може, якось і вивернулися б, якби не ті кляті Ганс і Вінклер…

– Тсс!

Блиснуло світло електричного ліхтаря. Перед печерою стояли озброєні Ганс, Вінклер, Жак, і Мері.

– Розбудіть Текерів і Шнірерів, – звелів Ганс.

– Що за поспішність уночі? – тремтячим голосом спитав Блоттон.

Він не чекав таких рішучих дій.

– Без балачок! – гримнув Ганс.

– Я розбуджу, товаришу Ганс. Я зараз розбуджу, – заметушився Пінч.

Він тільки удавав, що спить, і послужливо кинувся виконувати наказ, збудивши, однак, ніби ненароком усіх. Зчинився переполох.

Блоттон уже опанував собою. Він, зовнішньо спокійний, підвівся, поглядаючи в куток печери, де лежала його рушниця.

– Сядьте на місце, Блоттоне, – звелів Ганс і багатозначно погрався ручною гранатою.

Блоттон скрипнув зубами і сів на місце.

Сім’я, лікаря, Шнірер, Амелі, здивовані, налякані, швидко одяглися і вийшли з печери.

– Ідіть за нами!

Вогник електричного ліхтаря заскакав по кам’янистому ґрунту. Кроки стихли вдалині.

Пінч вислизнув з печери і зник в імлі.

– П-перша група на розстріл… – здавленим голосом промовив Уеллер, заїкаючись, як барон.

– Мученики… Боже! В руки твої передаю дух мій! – простогнала леді Хінтон. – Їх розстріляють, по нас прийдуть…

І ніби на підтвердження її слів пролунав постріл. Жінки істерично скрикнули. В паузі, що настала, почулося шарудіння камінців під чиїмись ногами. Вбіг блідий, осатанілий Пінч.

– Мерзотник! Він хотів підстрілити мене, але в темряві не влучив. Хто? Звичайно, Ганс. Напевне він. Я підкрався ззаду – хотів довідатися, в чому справа, – і почав підслуховувати… Я почув, як Ганс сказав: “Не бійтеся. Я веду вас на ракету, і ми негайно полетимо на Землю”. – “А інші?” – спитав Шнірер. “Інші залишаться на Венері”. Шнірер почав кричати, що він теж залишиться, “як останній вартовий під час зруйнування Помпеї”. Цивілізація загинула, він не хоче вертатися на Землю, де панують машини… Амелі почала умовляти батька, і Шнірер, здається, згодився летіти. Потім знову заговорив Ганс. Я хотів підійти ближче, щоб краще чути, але зачепив ногою камінь, він зашарудів. “Хто йде? – гукнув Ганс. – Стрілятиму!” І одразу ж вистрілив. Я цього так не облишу. Ми з ним ще поквитаємось.

Блоттон раптом встав, рвучко, рішуче. Здавалося, він збожеволів.

– Смерть тут, смерть там, смерть скрізь! Тварини, загнані в яму-пастку… Приречені! Так! Ми загинемо, але хай загинуть і вони! – І він кинувся до зброї.

– Ви спізнилися, лорде, – похмуро сказав Стормер. – Вони вже далеко і раніше за нас увійдуть в ракету. А вашою кулею оболонку “Ковчега” не проб’єш. Зореліт готовий у дорогу. І вони полетять, полетять… О недолюдки! Вони відібрали у нас все, а тепер відбирають життя!..

Барон тремтів, мов у пропасниці. Він уже давно намагався щось сказати. Але чим більше він хвилювався, тим важче йому було говорити. І тепер він тільки хрипів, хитаючи головою.

Нетерплячий Пінч схопив його під пахви і сильно струснув, немов хотів витрусити слова, що застряли, як кістка в горлі. І це наче допомогло. Барон випалив одним духом:

– З-з-забити к-к-камінням д-д-дюзи.

– Чудово! Прекрасна думка! – схвалив Блоттон. – Станеться вибух, і від них нічого не лишиться. Нещасливий випадок. Але треба поспішати, Стормер! Уеллер! Пінч!.. Барона не кличу. Він не встигне за нами. Ходімо!

Вітер валив з ніг, шматував одяг. Крижана злива з снігом шмагала по обличчю, грудях, руках. Ревли повноводні гірські потоки. Зловісно спалахували багрові факели вулканів. Дрижав ґрунт. Каміння зривалося з гір і, гучно цокаючи, стрибало по скелях. Люди бігли, падали, розбивали до крові коліна, руки, але не відчували болю, підводилися і знову бігли. Тільки б не спізнитись!

На вершині гори вже виднілася ракета. Носова її частина на третину корпусу виступала над стрімким, мов стіна, урвищем.

Чудовий майданчик для старту. А все-таки злетіти буде нелегко. Тут нема рейкового майданчика для розбігу, як у Стормер-Сіті. Нема буксирних ракет. Гансові, адже він збирався вести ракету, доведеться одразу взяти значно більшу швидкість, ніж при відльоті із Землі.

“Можливо, всі вони загинуть у своїх амортизаторах при першому ж поштовху… Можливо, ракета під впливом ваги піде по кривій униз і вріжеться у вершину гори, розіб’ється вщент… Але забити дюзи камінням – певніше й ефектніше…” – так думали змовники, підбігаючи до ракети.

Усі ілюмінатори зорельота яскраво горять. І в темряві ночі він здається пароплавом, чудом закинутим на вершину гори.

“Так, тепер наша ракета, як ніколи, схожа на Ноїв ковчег, що стоїть на вершині Арарату після всесвітнього потопу, – думає Уеллер звичайними біблійними образами. – На жаль, всесвітній потоп на Землі закінчився, але врятувалися від нього не праведники, а нечестивці…”

Задихані “праведники” брали останній підйом. Минули вже те місце, де Блоттона схопив птах.

Ілюмінатори один за одним почали гаснути. Готуються до зльоту. Зачиняють віконниці… Мабуть, лягають в амортизаційні ящики… Не спізнитися б…

– Швидше! Швидше! – квапить Стормер, штовхаючи Пінча в спину.

– Не можу… серце… – задихаючись, відповідає Пінч. Він уже зрозумів: якщо закриті ілюмінатори – значить ракета негайно відлітає. Тепер забивати дюзи небезпечно: що коли саме в цю мить гримне вибух… І Пінч вирішив удати хворого. Він ловить повітря широко відкритим ротом, хитається, притискає руки до грудей… – Не можу йти… Ох! Я, здається, ногу зламав… І серце…

Блоттон нагнувся, обмацав ногу Пінча.

– Брешеш! – вийняв револьвер. – Пристрелю на місці, якщо не встанеш.

Пінч завив, підвівся і пошкандибав далі.

От і задня дюза… Чорний, страшний розтруб…

– Збирайте каміння. Швидше! – командує Блоттон.

Сліпуче світло, гуркіт, повітряний вихор…

Оглушені, осліплені, змовники розлітаються в різні боки і падають далеко на скелі… Якусь мить вогонь шаленіє на гірському майданчику, мов сонячний протуберанець, змітаючи величезне каміння, перетворюючи холодну воду в пару. Ракета здригнулася, заскреготіла стальним черевом по кам’яному ложу, зірвалася, злетіла, залишаючи за собою вогняний хвіст. Та ось хвіст обірвався, ракета зникла за густими хмарами. Вони ще світилися якийсь час, але незабаром померкло і їх сяйво…

Ганс сидів біля капітанського пульта, стежив за приладами і співав, – вій не міг не співати з радості.

У вікно ілюмінатора було видно аспідно-чорне небо і на ньому – великі різноколірні зорі. Марс червонів далеко в глибині неба.

Крукс на своєму зорельоті вже знявся з Марса і зараз летить десь в неосяжному просторі Всесвіту, прямуючи на Землю. Не знайти вогняного сліду його ракети – великі простори космосу. Але Крукс і Ганс дружньо розмовляють. Говорить з Гансом і Голуб з надземної станції, розмовляють і товариші з Землі.

От і вона світиться в неоглядній далині з своїм вірним супутником – Місяцем. Ракета з шаленою швидкістю відкидає назад простір. А здається, ніби стоїть на місці. Ганс нетерпляче підганяє важелями свій зореліт.

– Та ну ж бо, лети швидше! Мене чекають товариші, моя батьківщина, моя блакитна зоря – найкраща серед зірок. Моя планета. Мій світ…

Ганс співає – він не може не співати з радощів.

ПІСЛЯМОВА

Олександр Романович Бєляєв – визначний радянський письменник фантаст – добре відомий радянським читачам. За останні роки ряд його науково-фантастичних творів – «Людина-амфібія», «Зірка КЕЦ», «Продавець повітря», «Аріель», «Голова професора Доуеля» та інші – видано українською мовою.

Проте незаслужено забутим залишався один з найкращих романів Бєляєва – «Стрибок у ніщо». Цей твір у свій час користувався великим успіхом, витримав кілька видань і, безперечно, становить інтерес і для сучасного читача. Адже людство вже ступило на поріг космічного віку, коли міжпланетні подорожі стають реальністю.

Грандіозні перспективи відкриваються перед наукою і технікою. Заповітна мрія людства – завоювання Космосу – здійснюється. Радянська ракета доставила на Місяць наш вимпел, радянська автоматична міжпланетна станція сфотографувала зворотний бік Місяця, ще одну станцію запущено до Венери.

12 квітня 1961 року весь світ сколихнула звістка про політ у Космос людини. Перший космонавт радянський льотчик Юрій Гагарін піднявся на кораблі-супутнику «Восток» на висоту понад 300 кілометрів, облетів Землю і через 108 хвилин успішно приземлився. Ці величні досягнення людського розуму сповнюють гордістю наші серця і зміцнюють упевненість у майбутніх успіхах. Збуваються пророчі слова основоположника астронавтики Костянтина Едуардовича Ціолковського, з якими він звертався до демонстрантів на Красній площі в Москві: «Я вірю, що багато хто з вас стануть свідками першої заатмосферної подорожі».

О. Бєляєв був пристрасним пропагандистом величних планів К. Е. Ціолковського, який мріяв про підкорення Космосу.

Ідеї К. Е. Ціолковського приваблювали письменника своєю грандіозністю, сміливістю думки. О. Бєляєв схилявся і перед самою особою вченого.

«Я перебираю його книги й брошури, видані ним за власний рахунок у провінціальній калузькій друкарні, його листи, чорновики рукописів, у які він загортав книжки, котрі відсилав, його портрети, – і мене охоплюють роздуми про цю людину. Важке і цікаве життя! Він знав сонячну систему краще, ніж ми – своє місто, думками жив у міжпланетних просторах, був «небожителем»… – писав О. Бєляєв, який вважав Ціолковського «першим науковим фантастом». Письменник особисто знав великого вченого. Костянтин Едуардович багато допомагав йому. На основі зауважень Ціолковського були зроблені суттєві поправки в романі «Стрибок у ніщо». Цей твір О. Бєляєва, в якому розповідається про подорож на таємничу планету Венеру, набуває в наші дні особливої актуальності.

Вперше роман вийшов у 1933 році з передмовою К. Е. Ціолковського, де вчений писав: «З усіх розповідей на тему про міжпланетні сполучення, оригінальних і перекладних, роман О. Р. Бєляєва здається мені найбільш змістовним і науковим».

О. Бєляєв силою своєї уяви веде читача у незвіданий світ, змальовує фантастичні, але на диво переконливі картини.

Поезія моря, чарівне підводне життя чудово передані в широковідомому творі О. Бєляєва «Людина-амфібія», велич Космосу, Всесвіт «зблизька» показані в романі «Стрибок у ніщо».

О. Бєляєв, як ніхто до нього, надзвичайно яскраво змалював переживання космонавтів під час космічного польоту, зокрема – почуття невагомості, реалістично зобразив побут космічних мандрівників. У цьому багато допомогли консультації самого К. Е. Ціолковського, який чудово уявляв умови перебування людини поза межами Землі. Письменник досить точно передає почуття людини, що вперше попала в небесний простір. Там немає ні верху, ні низу, речі нічого не важать. Незвичайне чекає мандрівників на кожному кроці. Коли читаєш описи дивовижних космічних пейзажів, уперше побачених людьми, ніби бачиш ці картини на власні очі,– так виразно, яскраво змальовані вони О. Бєляєвим.

Надзвичайно цікаві описи природи Венери – найбільш загадкової планети сонячної системи, закритої суцільною завісою хмар. Тепер встановлено, що Венера має атмосферу, в якій міститься багато вуглекислого газу. Раніше деякі вчені дотримувалися думки, ніби умови на Венері подібні до тих, які були мільйони років тому, в кам'яновугільний період, на Землі. Виходячи з цього припущення, О. Бєляєв по суті змалював яскравими фарбами далеке минуле нашої планети. Своєю виразністю і яскравістю цей твір О. Бєляєва не поступається перед відомим романом А. Конан Дойла «Втрачений світ», де описується найдавніше минуле Землі.

Слід, однак, зробити застереження, що, за сучасними уявленнями, природа Венери навряд чи може бути такою, якою зобразив її О. Бєляєв. В атмосфері планети досі не знайдено кисню, але там виявлено багато вуглекислого газу, азоту, а також водяної пари. Крім того, дослідження радіовипромінювання Венери показали, що температура її поверхні досягає понад +200 градусів, а тиск набагато більший, ніж біля поверхні Землі. Можливо, на Венері при такій величезній температурі вся вода википіла, і планета перетворилася в пустиню, або через високий тиск вода не випарувалася, а тільки нагрілася. В такому разі густі хмари Венери ховають від нас океан гарячої води.

Безперечно, таємниці Венери будуть розгадані наукою. Радянські вчені нещодавно здійснили радіолокацію «ранкової зорі». Проте і сьогодні наші знання про цю загадкову планету не дають можливості цілком достовірно судити про її природні умови. Тим паче О. Бєляєв, який писав свій роман на початку тридцятих років, мав право використати наукове припущення, що існувало в той час, і побудувати на ньому сюжет.

Письменник використовує прийом, що дає можливість особливо дохідливо розповісти читачам про всю незвичайність обстановки, в якій відбувається космічний політ. Пасажири «Ноєвого ковчега» – недосвідчені в астронавтиці і астрономії люди, і автор примушує їх на практиці перевірити те чи інше наукове положення. Так, вони знайомляться з невагомістю – в світі без ваги, з Космосом – за бортом корабля…

Автор вміє будувати захоплюючий сюжет. Це стосується не тільки пригод, що відбуваються на Венері, але й перипетій самого польоту – «стрибка в ніщо».

Письменник розкриває справжнє обличчя «втікачів од революції» – капіталістів, за машкарою благопристойності яких ховаються підлі інстинкти. І цілком обгрунтованим з логічної та художньої точок зору є фінал роману – повернення ракети на Землю без усіх цих «колишніх», яких змела невмолима хода історії.

Кожен з представників «власть імущих», що опинилися в «Ноєвому ковчезі», має свої індивідуальні, неповторні риси. Леді Хінтон і в мікроскопічному світі ракети намагається зберегти роль некоронованої королеви. Незвичайність умов, в яких вона опинилася, надає комічного забарвлення її становищу. Автор не шкодує барв, щоб змалювати, нікчемність цих жалюгідних уламків старого світу. Всі вони – промисловці, банкіри – чіпляються за багатство, хоч в Космосі воно зовсім втратило свою цінність, продовжують мислити старими категоріями.

Подекуди О. Бєляєв доводить виклад до гротеска, але його ніколи не зраджує почуття міри. Пригадаймо сцену розподілу кают і суперечку, яка виникла навколо цього: диктатура леді Хінтон, банкірський торг… Навмисне шаржований образ Пінча. Проте автор правильно схопив риси цього пройди, доморощеного сищика, який готовий виконати будь-яке доручення хазяїна. А Мадлен Делькро – втілення пошлості! Вона й далеко від Землі залишається такою ж міщанкою, якою була завжди.

Та ось мандрівники на Венері, яка гнітить людей своєю бурхливою первісною стихією. Тут уже не до світських умовностей! І елегантний лорд Блоттон перетворюється в дикуна, леді Хінтон – у брудну, буркотливу жінку. Не кращі за них і всі інші втікачі. Колоритне видовище являє собою капіталістична колонія на чужій планеті! Жалюгідні, занепалі морально, капіталісти швидко втрачають людську подобу. Правда, знахідка брильянтів повертає їм колишню рису, далеко не кращу з людських рис, – жадібність.

У першій-ліпшій ситуації, в яку попадають герої твору, О. Бєляєв знаходить деталі, що поглиблюють кожен образ, характеризують його з нового боку. Тому від епізоду до епізоду образи збагачуються, стають довершенішими.

Матеріал, пов'язаний з технічними проблемами, письменник у ряді місць виклав, точно дотримуючись висловлювання К. Е. Ціолковського. О. Бєляєв описав «ракету 2017 року», яку в 1920 році запропонував учений в своїй праці «Поза Землею». Письменник хотів донести ідеї К. Е. Ціолковського до читача в «первісному» вигляді. Але разом з тим автор доповнює їх іншими технічними і науковими ідеями. Так, О. Бєляєв висунув цікаву ідею штучного створення на Землі умов ракетного польоту для тренування майбутніх астронавтів. Він висловлює думку про можливість застосування атомної енергії для міжпланетних кораблів. Виходячи з вказівок К. Е. Ціолковського, письменник докладно описує гідро-амортизаційні апарати, які захищають пасажирів від шкідливого впливу перевантаження під час зльоту. Дуже цікавий опис оранжереї, яка повинна була забезпечувати космонавтів їжею і налагодити круговорот речовин, подібний до земного.

Постає питання: наскільки правдоподібна фантастика О. Бєляєва, чи відповідає вона хоч приблизно сучасним уявленням про техніку міжпланетних подорожей? В наш час існує багато проектів космічних кораблів, в тому числі й для польоту на Венеру. В цих проектах використані ті самі принципи, які в свій час висунув К. Е. Ціолковський і описав О. Бєляєв. Ракетний поїзд, оранжерея, скафандри для виходу в міжпланетний простір, пристрої для захисту від перевантаження, механізми, що полегшують життя в умовах невагомості, нарешті, наземне тренування космонавтів – усе це не втратило свого значення, і фантазія письменника має тут серйозну наукову основу.

Звичайно, цілком можливо, що конструкція велетенського пасажирського корабля буде іншою, що трохи інакше відбуватиметься його старт із Землі, але картини, описані О. Бєляєвим, не суперечать сучасним поглядам.

Крім міжпланетних подорожей, в романі як підготовчий етап до них показано політ на ракетному снаряді за межами атмосфери – космічний переліт у мініатюрі. І тут письменник надзвичайно правильно передав переживання пасажирів ракетоплана, що летить на величезній висоті над землею.

Наша дійсність уже наздоганяє фантазію. Наскільки ж велика заслуга письменника, який зумів сміливою думкою прозирнути в майбутнє, написати «реалістичну фантастику»!

Оцінка, яку дав роману «Стрибок у ніщо» К. Е. Ціолковський, найкраще свідчить про те, як О. Бєляєв володів «космічною темою». До цього можна було б додати, що за художніми якостями роман О. Бєляєва один з найкращих творів радянської науково-фантастичної літератури.

Б. Ляпунов.