Текст книги "Стрибок у ніщо"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

XII. НА ВСІХ ПАРАХ ДО ВЕНЕРИ

– Що сталося? – крикнув Пінч, ввійшовши в кают-компанію.

– А те, що ми всі мало не загинули, – відповів Стормер. – Але через що і з чиєї вини, цього ще ніхто як слід не знає. Факт той, що в оболонці ракети, в тому місці, де проходить труба, яка з’єднує ракету з оранжереєю, утворилася щілина, в яку почало витікати повітря. Якби Цандер не вжив негайних заходів і не закрив відсік, через кілька секунд ми всі перетворилися б на бурульки.

– Але чому все це сталося? – удавано безневинно спитав Пінч.

– А ви самі де були? – спитав Стормер, пильно дивлячись на Пінча.

– Я… в убиральні…

– Ну, гаразд, розберемося. Це трапилось тому, що ракета раптом змінила рух, стався страшенний поштовх. Усе полетіло сторчма. Цандер вважає, що наша оранжерея загинула. Якщо щілина утворилася там, де прикріплена труба, яка проводить газ з ракети в оранжерею, – значить, труба зірвалася зі своєї основи, та й чи тільки труба? Зараз ми вийдемо на поверхню ракети і оглянемо пошкодження. Невже наш урожай загинув?..

Через півгодини Цандер, Ганс, Вінклер, Стормер, Маршаль і Блоттон вибралися назовні.

Оранжерея мала жалюгідний вигляд. Головна п’ятисотметрова труба висіла похило, тримаючись тільки на одному кінці. В оранжерею найшов світовий холод і вмить знищив усю рослинність. Від плодів не залишилося й сліду. Полуниці, картопля, суниці, очевидно, вибухнули, як маленькі шрапнелі, під впливом внутрішнього тиску газів. Листя, стебла зовсім обвуглилися і розсипалися при найменшому дотику на найдрібніший пил.

Урожай, якого так чекали, загинув остаточно. Але чи можна було принаймні врятувати і відремонтувати хоча б оранжерею?

Оглянувши її, всі прийшли до найсумнішого висновку. Частина оранжереї – метрів сто – відірвалася і полетіла. Шибки тріснули. Оранжерею ще можна було зробити меншою. Але шибок нічим не заміниш. А без шибок нема сонячної енергії, що давала життя рослинам.

Всі повернулися в кают-компанію пригнічені. Одразу ж було спішно скликано нараду всіх жителів ракети, без поділу на ранги і класи. Питання було надто важливе і стосувалося кожного.

Але, по суті, це вже була не нарада. Ніхто не наважувався пропонувати свої проекти, плани, як вийти з становища. Час і обставини створили Цандерові незаперечний авторитет. Уже, не ремствуючи на його “диктатуру”, всі дивилися тільки на нього, чекали, що скаже він. його промова була коротка.:

– Тут нічого довго думати. Запасів наших комор нам вистачить ненадовго. Харчуватися “синіми” консервами неможливо. Нам лишається один вихід: як кажуть, “на всіх парах” мчати і висідати на Венеру.

– Але все-таки, чому сталася катастрофа? – спитав Стормер.

– Зараз для нас значно важливіше питання, як уникнути її згубних наслідків, – відповів Цандер. – Не час шукати винних.

Пінч полегшено зітхнув і з вдячністю глянув на Цандера. Ні, цей інженер усе-таки кращий, ніж він думав про нього.

Почалися нові турботи. Цандер зачинився сам у рубці і сидів над обчисленнями. Вінклер і Ганс допомагали йому, робили виміри, спостерігали небесні світила.

В пасажирських каютах панувало збудження, яке буває на океанських пароплавах наприкінці подорожі, коли вже видно гавань. Такою “гаванню” для “Ковчега” була Венера. Про Землю вже ніхто не думав, тим більше, що зв’язок з нею давно було втрачено.

Цандер не хотів, щоб мандрівники зайвий раз переживали неприємні відчуття при вимірі швидкості, і тому не загальмував і не зупинив ракети, а повернув її широким півколом, не збавляючи швидкості.

Наближався найвідповідальніший і найризикованіший момент міжпланетної подорожі – посадка. Цандер все більше уповільнював політ ракети, переходячи до швидкостей одинадцяти-дванадцяти кілометрів за секунду. Венера сяяла в небі величезною кулею. “Ковчег” наближався до планети по параболі. Ще кілька “годин” польоту, і ракета почала описувати навколо Венери тісний еліпс, то наближаючись, то віддаляючись од неї. За розрахунками Цандера, весь спуск мав тривати близько земної доби. При обході Венери по еліпсу вперше ракета наблизилася до планети настільки, що ввійшла в її стратосферу, а потім почала віддалятися. Коли ракета опинилася на протилежному кінці великої півосі еліпса, відстань од найближчої точки до цього кінця півосі дорівнювала майже двадцяти п’яти тисячам кілометрів. Цей перший обліт по еліпсу тривав майже десять земних годин, І мандрівники, яких ще не поклали в ящики стабілізаторів, могли спостерігати цікаве явище, як Венера то збільшувалася в розмірах, закриваючи майже весь видимий з вікна простір, то зменшувалася, коли ракета летіла до дальньої точки еліпса вдруге. Вона знову зачепила стратосферу планети і потім віддалилася на дванадцять тисяч кілометрів. Цей другий обліт тривав майже п’ять годин. При кожному новому обльоті велика піввісь еліпса вкорочувалась, і еліпс почав наближатися до кола. Політ по п’ятому еліпсу тривав усього одну годину десять хвилин. Залишався останній обліт планети – по колу на відстані всього сімдесяти п’яти кілометрів над поверхнею і спуск по скісній лінії через атмосферу – близько трьох з половиною тисяч кілометрів, на що треба було згаяти трохи більше півгодини. Мандрівників поклали в амортизатори. Цандер, Вінклер і Ганс були на своїх місцях в передній і задній рубках.

Кожного разу, коли ракета врізалася у верхні шари атмосфери, відчувався значний поштовх. Атмосфера гальмувала швидкість польоту.

Коли “Ковчег” врізався в густу атмосферу Венери востаннє, щоб, перетнувши її по дотичній, опуститися на поверхню, швидкість ракети наближалася до швидкості артилерійського снаряда в польоті.

Цандер міг ще більше зменшити швидкість польоту перед посадкою двома шляхами: скористатися величезним парашутом або ж пустити в дію дюзи, спрямувавши їх виходом до поверхні планети. Вибухи штовхатимуть ракету назад, зменшуючи таким чином швидкість падіння.

Можливий був і комбінований спосіб. Гальмування з допомогою мотора потребувало особливої майстерності. А Цандер звик переборювати найважче. І він поклав спустити ракету “на дюзах”.

Цьому спуску передували дуже складні розрахунки. І ніколи ще Цандер не підраховував, не перераховував і не перевіряв результати так ретельно. Все було поставлено на карту. Керувати спуском доводилося без орієнтування, за приладами і розрахунками, бо густа хмарність Венери не давала можливості орієнтуватися. Та й вікна ракети перед спуском наглухо закрили герметичними щитами, бо не можна було точно передбачити, яким боком “сяде” ракета. За хронометром і графіком швидкостей Цандер, коли треба було, посилював або зменшував дію двигуна.

Капітан був би цілком певен, що посадка відбудеться щасливо, якби не одна невідома або точніше наближена величина в його розрахунках – дані про атмосферну густину Венери. Від густини залежала сила гальмування, і ця величина плутала розрахунки двох інших сил.

Цандер знав усе те, що пощастило дізнатися земним астрономам про густину атмосфери Венери. Він знав, що ця атмосфера майже вдвічі густіша за земну. А зміни густини із зміною висоти доводилося встановлювати приблизно – порівняно із земною.

І Цандер, лежачи в своєму ящику, хвилювався як ніколи, переживаючи тридцять сім відповідальних хвилин, кожна з яких могла коштувати життя всім пасажирам.

Хронометр і графік на дошці, освітлені електричною лампочкою, Цандер добре бачив. Секунда в секунду ракета врізалася в атмосферу і почала знижуватись по дотичній. Досить відчутне збільшення ваги потверджувало, що “Ковчег” увійшов в атмосферу.

Розмірено рухалася секундна стрілка, і Цандер час від часу натискав на важелі управління.

Навіть лежачи в ящику, наповненому водою, він відчував, яку титанічну боротьбу витримує ракета, долаючи тяжіння роботою своїх дюз. Математичний мозок Цандера сприймав цю боротьбу у формулах механіки і символах математики. Дюзи ревли, гуркотіли, наче маленькі вулкани, викидаючи снопи полум’я. Цандер ясно уявляв собі цю картину. Незважаючи на товсті стіни ракети і розріджене повітря всередині “Ковчега”, цей гуркіт глухо долинав навіть в ящик: густа атмосфера Венери не “з’їдала” більше звуків, як порожнеча міжпланетного простору.

Настали останні – нестерпні секунди. Тридцять сьома хвилина закінчується. Зараз буде поштовх… Тридцять сім хвилин і одна секунда, дві, три… поштовху нема… Атмосфера густіша, ніж передбачалося. Треба послабити роботу мотора.

Минула тридцять восьма хвилина… Мабуть, ракета знижується над океаном… Ще кілька секунд… Незвичайний поштовх. І раптом могутній удар, від якого запаморочилася голова. Хронометр з графіком і лампочкою кудись попливли. Ще удар… Дуже сильний крен, і, нарешті, остаточна зупинка…

“Ковчег” сів на поверхню нової “землі” – станції призначення “втікачів од революції”…

Частина третя
НОВА ЗЕМЛЯ

І. ВЕНЕРА ПРИЙМАЄ ГОСТЕЙ

Лежачи в амортизаційному ящику, Цандер відчував, як підвищується температура.

“Так можна зваритися, – подумав він. – Поштовхів більше нема, час виходити”.

Цандер обережно виліз з ящика і скинув скафандр. Гаряче повітря, мов з розжареної печі, обдало обличчя. Піт заливав чоло, щоки, очі. Довелося знову насунути на голову шолом скафандра.

“Моя непередбачливість. Треба було перед посадкою посилити роботу холодильників…”

Він пустив їх на повну потужність. Температура знизилась, але було ще дуже жарко. Термометр показував сорок три градуси.

“Уявляю, як почувають себе наші пасажири”. Цандер скинув водолазний костюм.

Увійшов Ганс, витираючи піт з червоного обличчя.

– Тьху, шведська парня! – вигукнув він. – Я вже вийняв з “домовин” наших пасажирів. Розкисли. Леді Хінтон зовсім як кисіль стала. Навіть голос втратила – шипить, мов сифон. Барон хрипить. Стормер пихтить, з обличчя Делькро всю парфюмерію змило.

Через кілька хвилин пасажири зібралися в кают-компанії – червоні, мокрі, розслаблені. Делькро вийняла дзеркальце, з яким ніколи не розлучалася, глянула в нього і скрикнула. Від брів і вій ішли по щоках чорні патьоки; кармін, що був на губах, пофарбував підборіддя. Ганс не витримав – розсміявся.

– Навіщо вибрали таку гарячу планету? – почувся зловісний шепіт леді Хінтон. За час своєї мїжпланетної подорожі навіть вона зробила деякі успіхи в астрономії: навчилася відрізняти планети од комет за єдиною ознакою – “з хвостом чи без хвоста”. – Я ж попереджала вас, що мені потрібний клімат Рів’єри. На цій планеті клімат Алжиру.

– Ви помиляєтеся, леді, – сказав Цандер. – Цілком можливо, що зовнішнє повітря за стінами зорельота дуже холодне.

– Тоді, значить, це ви надумали зварити нас, мов раків? – сердито спитав Стормер.

Синьо-червоний, з виряченими очима, він і справді скидався на вареного рака.

Цандер посміхнувся.

– Просте діло: оболонка ракети сильно нагрілася від тертя об атмосферу.

– Ал-ле ж, вилітаючи з Землі, ми також т-терлись об ат-атмосферу?

– Ваша правда, бароне. І тоді температура так не підвищувалася. Але атмосфера Венери густіша від земної. Не забувайте, що це наш перший політ. Наступного разу знатиму, як…

– Наступного разу! – перебила Цандера леді Хінтон. – Ще раз пережити таке катування? Подумати страшно!

– Тридцять два градуси, – сказав Вінклер, глянувши на термометр. – Температура швидко падає.

Цандер стурбовано похитав головою. Надто вже швидко знижується. За стіною, мабуть, великий холод.

– То треба швидше відчинити двері і провітрити наш “Ковчег”, – сказав єпископ, погладжуючи лисину.

– Так, звичайно, – замислено відповів Цандер. – Гансе, Вінклер, ходімо.

– Дозвольте й мені з вами. Може і я чимось допоможу, – завертівся, підлабузнюючись, Пінч.

– Я покличу вас, коли ваша допомога буде потрібна, – відповів Цандер таким тоном, який примусив Пінча залишитися на місці. З часу своєї невдалої спроби керувати ракетою Пінч побоювався Цандера.

Вінклер, Ганс і Цандер пройшли коридорами у відсік – камеру, де були зовнішні двері. Цандер старанно зачинив і замкнув на ключ двері в коридор, потім сказав своїм помічникам:

– Справа серйозна. Судячи з внутрішньої температури, поверхня оболонки оплавилась. При цьому дверні пази, мабуть, спаялись. Якщо нам не вдасться відчинити двері, ми загинемо від задухи. У нас лишилося зовсім мало кисню…

– Відчинимо, – спокійно і впевнено відповів Вінклер. – Якщо не вдасться відчинити двері або Ілюмінатор, пустимо в хід свердла, автоген, зробимо отвір у стіні…

– Завдамо цим смертельної рани нашій ракеті, – додав Цандер. – У нас навряд чи вистачить матеріалів і інструментів залатати пробоїну так, щоб можна було наважитись на зворотний політ.

– Краще опинитися в полоні у Венери, ніж загинути в ракеті від задухи, – сказав Ганс.

– Треба усунути найближчу небезпеку.

– Правильно, Вінклер, правильно, Гансе. Я згоден з вами. Але, усуваючи найближчу небезпеку, чи не йдемо ми назустріч іншій? Що чекає нас за цією стіною? – Цандер ляснув рукою по вгнутій стіні ракети. – Може, мають рацію ті вчені, які твердять, що на Венері нема кисню.

– Тут – неминуча загибель, а за стіною – проблематична. Якщо є хоч один шанс проти ста…

– Про що тут говорити? – перебив Вінклера Ганс. – Ця камера закривається наглухо. Ми першими повинні випробувати на собі повітря Венери. І коли воно виявиться смертельним, дамо можливість нашим пасажирам пережити нас на кілька хвилин… Мені, правду кажучи, взагалі не до душі похоронні розмови. Про це все кожен з нас повинен був подумати ще на Землі, перш ніж переступити поріг ракети. Я пропоную негайно взятися до роботи, – Ганс рішуче відчинив двері і пішов у комору.

Там було темно. Ганс засвітив лампочку і… побачив перед собою Стормера, який зігнувся під вагою балона з киснем.

Ганс зрозумів: Стормер намагався віднести балон у свою каюту.

– Киньте балон! – крикнув Ганс, заступаючи двері.

Вмить ніяковість на обличчі Стормера змінилася гнівом.

– Не ваше діло! – грубо відповів він.

– Я наказую вам, покладіть балон на місце!

– Щеня! – заревів Стормер. – Тут я хазяїн, а не ти. Геть з дороги!

Знявши балон з плеча, Стормер узяв його напереваги і з цим тараном рушив на Ганса. Той. стояв нерухомо, але в останню мить відскочив убік. Стормер, не натрапивши на опору, впав разом з балоном, захарчав, вилаявся і почав підводитися. Ганс налетів на нього і перекинув на спину, Стормер з несподіваною швидкістю перевернувся на груди, скочив на ноги і кинувся до юнака, розставивши товсті, тупі пальці, з явним наміром задушити його. Не підпускаючи Стормера до себе, Ганс знову відскочив убік і схопив з полиці важкий молот, який міг би розтрощити череп нападникові.

– Гадюченя! – прохрипів Стормер, ворушачи пальцями, але не рухаючись з місця.

– Ви тут, пане Фінгер? Як справи? Що ви тут робите? – Біля дверей стояв Пінч, поводячи своєю гостренькою мордочкою, мов собака, що нюхав повітря.

– Я прийшов по інструменти, а що тут робив містер Стормер, спитайте у нього, – відповів Ганс.

Стормер кинув на Ганса гнівний погляд і, важко ступаючи, залишив поле бою, грубо штовхнувши по дорозі непроханого свідка.

Ганс усміхнувся, зібрав інструменти і вийшов у коридор, замкнувши комору на ключ, Пінч потирав плече і здивовано дивився вслід Стормерові.

– Містере Пінч, ви, здається, хотіли допомогти нам відчинити двері?

– З задоволенням.

– Тільки попереджаю: ми замкнемося наглухо. Повітря Венери може бути смертоносним…

– Це дурниці. Мене от що турбує: зовнішнє повітря, мабуть, дуже холодне, а я пропотів і можу схопити нежить… – вихиляючись і кланяючись, Пінч задки відійшов од Ганса.

– Чому ти так довго не повертався? – спитав Вінклер.

Ганс коротко розповів про випадок у коморі і взявся торгати запори.

– Почекайте, – зупинив його Цандер. – Я пропоную надіти кисневі маски і привести сюди козеня. Хай козеня перше випробує на собі дію зовнішнього повітря.

– Зайва обережність, – заперечив Ганс. – Припустімо, козеня здохне, ковтнувши смертоносних газів. Це не змінить становища.

Він спробував повернути колесо гвинтового замка – одного, другого, третього. Не повертається. Вінклер стиснув кільце своїми руками-кліщами.

– Не йде. Очевидно, оплавилися… Спробуємо другі двері в іншому кінці ракети.

Ганс вийшов у коридор і знову зіткнувся з Пінчем. Той зіщулився, обличчя його посиніло.

– Я стукав вам, – заторохтів Пінч, – а ви не чули. Леді Хінтон хвилюється. Вона вже мерзне. Невже вц не відчуваєте, як знизилася температура? Всього вісім градусів. Це після пекельної спеки. Грип, нежить, запалення легенів… Усі сидять у шубах і шапках…

– А ви й не догадалися закрити холодильники і ввімкнути електричні печі!

– Так, але… – зам’явся Пінч. – Мені заборонено торкатися апаратів.

Холодильники було вимкнено, електричні печі ввімкнено. Температура поволі піднялася до дванадцяти градусів.

Другі двері не піддавалися, як і перші.

– Доведеться спробувати ілюмінатори.

Цандер, Ганс і Вінклер ходили з каюти в каюту, пробували гвинти, гайки, але вони зовсім не піддавалися. Пінч плентався слідом і давав усякі поради, поки Ганс не прогнав його. Але через хвилину Пінч з’явився знову в шубі, хутряній шапці, рукавицях і хутряних чоботях.

– Температура нижче нуля. Невже ви не відчуваєте? Ми всі задубіли від холоду. Мабуть, печі несправні. І повітря ніби стає менше. Що ж це таке, містере Цандер? Уже краще замерзнути, ніж задихнутися. Смерть від замерзання, кажуть, легша… Огляньте, будь ласка, печі, пане Цандер.

Прийшов і Блоттон у досі й шапці.

– Як справи? – спитав він. – Дивна річ! Венера ближче до Сонця, ніж Земля, і, однак, ми мерзнемо. Казали, що тіла на Венері мають трохи меншу вагу, ніж на Землі, а мені важко, І втома в усьому тілі…

– Це тому, що ваше тіло зніжилося в дорозі від невагомості. М’язи ослабли. Нічого, зміцніють! А втома, очевидно, від нестачі кисню. Гансе, підіть огляньте печі і додайте кисню… але будьте ощадні! – тихо сказав Цандер.

Пінч перебільшив; температура не знижувалася, але й не піднімалася, хоч печі були справні. Ганс трохи відкрив кран нового кисневого балона, потім надів шубу і шапку: “Від смертоносних газів, якщо пощастить відкрити ілюмінатор, не врятуєшся, але від холоду можна і треба”, – і повернувся до Цандера та Вінклера.

– Запасу кисню лишилося на п’ять шість годин, – сказав він. – За цей час нам треба будь-що вийти.

Робота була важка. Година минала за годиною, але жодна віконна рама не піддавалася.

Поволі пасажири почали розуміти всю серйозність становища. Цьому немало сприяв і Пінч. Він сіяв паніку, малюючи жахи майбутньої смерті від задухи і замерзання. Вінклер, що випадково проходив повз кают-компанію і почув ці панічні розмови, викликав Пінча в коридор, ні слова не кажучи, схопив за комір, відвів у каюту і замкнув. Але насіння було кинуто і пустило парості. Делькро й Еллен істерично плакали, чоловіки безладно галасували, звинувачуючи в усьому Цандера і більшовиків. Текер кидався від пацієнтки до пацієнтки із спиртом, валер’янкою, бромом.

– Ви мужчини! Ви повинні щось зробити, – шипіла леді Хінтон, втративши голос.

Почалися безладні суперечки. Нарешті, постановили. Барон, єпископ і Блоттон на чолі з Стормером рушили до каюти, де в цей час працювали Цандер, Вінклер і Ганс.

Обличчя депутатів не віщували нічого доброго. В такі хвилини найрозсудливіші втрачають розум і здатні на безумні вчинки. У кожного з депутатів міг бути захований револьвер. Ці егоїстичні люди не зупинилися б перед знищенням інших, щоб за їх рахунок прожити самим хоча б кілька зайвих годин. Ганс умить зрозумів усе і раптом пронизливо свиснув.

З коридора почулися квапливі кроки. Депутати оглянулись і побачили позаду себе двох людей, про яких майже забули: китайця І Мері. Жак і Мері переглянулися з Гансом і стояли мовчки, ніби тільки чекали сигналу. Учасники польоту розділилися на дві ворожі групи, два табори. П’ять проти п’яти! Але армія Стормера була затиснута в лещата і в разі сутички мала діяти на два фронти. Найгірше було те, що Стормерові не пощастило захопити “ворога” зненацька. Ганс спокійно посміхався і розмірено помахував уже знайоим Стормерові важким молотом.

– Що вам треба, панове? – різко спитав Цандер. – Кажіть коротко. Майте на увазі, кожна хвилина затримки нашої роботи може коштувати вам життя.

– Тоді відкладемо цю розмову до іншого разу, коли буде більше часу, – бундючно промовив Стормер і повернув своє військо назад.

– Почекайте. Я пропоную вам розійтися по своїх каютах. Ми зараз працюватимемо в кают-компанії, і її треба звільнити, – сказав Ганс. – Мері, Жак, проведіть пасажирів.

Супутники Стормера перезирнулися. Після їхньої капітуляції переможці диктують умови: розпуск армії. Довелось підкоритися й цьому. Стормер повернувся і з підкресленою люб’язністю вклонивсь Гансові. Але очі Стормера красномовно говорили: “Ми ще поквитаємось”.

Коли всі пішли, Вінклер розсміявся і, ляснувши Ганса по плечу, сказав:

– А ти це непогано організував, із свистом. Передбачливо.

– І щодо кают-компанії теж непогано придумано, – додав Цандер. – Ізоляція пасажирів зараз конче потрібна. Вони пгано впливають одне, на одного, перебуваючи разом.

– Одного я вже ізолював – Пінча, – сказав Вінклер.

– Тому я й здивувався, що Стормер прийшов без свого зброєносця, – промовив Ганс.

– Однак шкода, що Стормер не виголосив своєї промови. Цікаво все-таки, який ультиматум вони хотіли поставити нам. Ходімо в кают-компанію.

Вона була вже вільна. Пасажири розповзлися по своїх норах.

– У мене є пропозиція, – сказав Ганс. – Коли б нам навіть пощастило відгвинтити раму ілюмінатора, ми б натрапили на другу перешкоду: зовнішні захисні віконниці вже, напевно, оплавилися в пазах, і їх не відсунути. Товщина щитів невелика. В нас є запасні щити і шибки. Я пропоную розбити скло ілюмінатора і просвердлити отвір у віконниці. Таким чином, ми не завдамо великих пошкоджень ракеті і вийдемо назовні.

План було прийнято, і всі взялися до роботи. Насилу розбили зсередини товсте, міцне скло.

З щитом довелося поморочитися ще більше. Треба було по всьому колу ілюмінатора просвердлити багато дірок.

За прикладом Ганса, Цандер і Вінклер тепло одяглися. Зачинили герметичні двері в коридор і почали свердлити.

З моменту посдки на Венеру минуло вже кілька годин. Можливо, через нестачу кисню про їжу ніхто не думав. Але втома відчувалася все більше. Паморочилась голова, шуміло у вухах, думка працювала безладно.

У пасажирів після нещодавнього збудження настала реакція. Всі сиділи, наче осінні мухи. Голови схилялися на плече, руки мляво піднімалися і, мов мертві, падали. Всіх охопила апатія… Найкраще почували себе у своїй каюті дружина лікаря Текера з дитиною: Ганс устиг поставити в їхній кімнаті балон з недоторканних запасів. Тут дихалося легше. Текер морочився з пацієнтами.

А в кают-компанії скреготіло свердло, яке крутилося електрикою. Раптом свердло провалилося. Перша дірка. Ганс вийняв свердло, приклав до отвору ніс, потягнув повітря… Цандер і Вінклер, затамувавши подих, спостерігали.

– Ну, що? – не витерпів Цандер.

– Не відчуваю. Щільніше і тепліше повітря кают-компанії виходить назовні. Для вентиляції треба зробити принаймні дві дірки. Проте вже зараз можна сказати, що зовнішнє повітря холодне і наче припахує сіркою, – доповів Ганс.

Коли просвердлили другу дірку, вже всі відчули, як потягло крижаним, насиченим сірчаними випарами повітрям. Ганс, Вінклер, Цандер нюхали, з хвилюванням, поглядаючи один на одного. Повітря було неприємне, але погано себе ніхто не почував.

Ганс раптом підійшов і закрив кран кисневого балона.

– Для чого? – спитав Вінклер.

– Для того, що ми дихаємо домішаним повітрям. Треба створити чисту венеріанську атмосферу.

З кожною новою діркою в каюті ставало холодніше і все більше пахло сіркою. Всі почали дихати частіше, паморочилася голова.

– Кисень, безумовно, є, але його малувато, – сказав Цандер. – Проте з цього ще не слід робити висновок, що такий увесь склад атмосфери. Можливо, ми опустилися на гірську вершину.

Тривожно залунав електричний дзвоник. Вінклер поспішно відчинив двері. Ввійшла схвильована Мері.

– Стормер бешкетує, – сказала вона. – Ходить по каютах і кричить, ніби ви замкнулися, щоб відкрити вікно тільки для себе, а пасажирів задушити.

– От йолоп! – вигукнув Ганс. – Адже з ними були ти і Жак. Не хотіли ж ми і вас задушити. Хто його випустив?

– Лікар звелів відімкнути каюту. Він хотів оглянути Стормера, а той вийшов. Чому у вас так тхне сіркою?

– Венера вживає такі духи, – відповів Ганс. Прибіг Текер.

– Кисню! Дайте швидше кисню! Пасажири задихаються. Леді… – він раптом дуже закашлявся. – Що за газова обструкція?

– Розпорядіться, лікарю, щоб усі негайно наділи протигази, – сказав Цандер. – Ви, Мері і Жак, займіться цієї справою. Принесіть і нам протигази, Мері.

Вінклер досвердлив останні дірки. Ганс узяв важкий молот.

– Спробую виламати, – сказав він, відсторонивши Вінклера.

В ракеті пролунали гучні удари молота. Леді Хінтон здавалося, що це забивають гвіздки у віко труни.

Текер топтався біля неї, переконуючи надіти маску. Стара вередувала.

– Не хочу я надівати свиняче рило… І як же я їстиму?

Блоттон і Еллен, уже в протигазах, жестами намагалися переконати її. Лише після того, як сірчаний запах почав душити її, леді Хінтон підкорилася і дозволила натягти на свою голову маску.