Текст книги "Стрибок у ніщо"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Птахи були дуже мирними і зовсім не боягузливими. Мандрівники підходили до “пінгвінів”, гладили їх. Вони з цікавістю оглядали людей. Незабаром птахи і люди ходили поруч, штовхаючись, як на базарі.

За величезною стіною прибою, що розбивався об пасмо скель, океану майже не було видно. Зрідка над гребенем прибою здіймалася велетенська голова якогось “завра”.

Важко було дихати від трупного запаху.

Ось на берег викинуло плескату скойку завбільшки в човен. Цю не донесеш. Ось другу – як чайна таця. Відтягли вбік. Величезна панцирна риба мало не збила з ніг Пінча. Вона ще судорожно билася. Відтягли і її. Ця вже, напевно, свіжа. Велика, кілограмів двісті… Ні, не донести… Довелося вибрати меншу. Вінклер і Ганс взяли на плечі рибу, Пінч і Текер понесли “устрицю”.

– Сьогодні на обід буде осетрина і устриці, – сказав Ганс, підходячи до печери. – Грійте швидше в казані воду.

Казан було поставлено на “гасницю” – яму з запаленою нафтою. Вода вже кипіла, а “кухарі” все ще морочилися з провізією; “устриця” не хотіла розкриватися. Стулки її були так щільно з’єднані, що Ганс не зміг відкрити їх навіть сокирою. Панцирна риба теж була міцно заброньована – її ніхто не міг розрубати. Надумали “устрицю” облити окропом. Це допомогло – стулки, нарешті, розкрилися, показалося дуже ніжне блідо-рожеве м’ясо.

Стормер поклав “осетра” на землю догори черевом і рубав з люттю голодної людини. Черево панцерної риби було вкрите значно меншою лускою, яка, на думку Стормера, мала швидше піддатися ударам сокири. І йому, нарешті, вдалося розрубати рибу. Він обережно понюхав. Нічого. Пахне рибою, як звичайно.

– Доведеться м’ясо частинами вирубувати,

– Аз устрицею як? – спитав барон.

– Вариться. Варених устриць ще не їли, бароне?

– Оц… оцту б!..

– Перцю, лаврового листу та пляшку вина. Оце був би обід! З вином і устрицями. Але чого нема, того нема, бароне.

Від казана пахло дуже смачно. Але коли м’ясо було розкладено по блискучих стулках плескатих скойок, які приніс Ганс, усі озирнулися.

– Їжте, будь ласка, сер! – люб’язно запропонував Маршаль.

– Ви, бароне, старші, надаю вам честь покуштувати першому страву, – відповів Стормер.

– В-виходить, що найстарший повинен ум… умерти раніше за інших?

Почалася суперечка.

– Зрештою, це ж не гриб, а свіжа риба, – підбадьорив сам себе Ганс і першим узяв кусень у рот.

Усі дивилися на нього, як на людину, що спожила отруту. Ганс спокійно жував.

– Смачно?

– Напрочуд! – відповів Ганс, в якого був повен рот.

Барон дуже зголоднів. Але він терпів: адже отрута могла діяти не одразу. Та коли Ганс поклав у рот другий апетитний шматок, барон не витримав і взяв маленький шматочок, за ним – єпископ, Стормер та інші. Незабаром усі їли з апетитом печерних людей. М’ясо “устриці” було ще ніжніше і смачніше.

Приємне почуття ситості піднесло настрій. Постачання, принаймні на весь літній період, було забезпечено.

– Треба навчитися сушити і в’ялити рибу, щоб зробити запаси на зиму, – сказав Ганс. – Для Цандера теж і треба заготовляти сушену рибу. Сьогодні я віднесу йому свіженької.

І Ганс, відрізавши великий шматок, пішов назад у гори, до ракети.

Повернувся він другого дня надвечір. У печері всі спали. -

VI. ЄПИСКОП МІНЯЄ БОГІВ

Уранці прокинулися в опаловому тумані. і

– Пахне духами! – вигукнула Делькро, вдихаючи повітря. – Чи не розлили ви духи, Еллен?..

– У мене нема духів…

– Може, ви, Амелі?.. Звідки ж такий сильний запах?

Вітер розірвав завісу туману. Півострів, який вчора був сіро-жовтий, сьогодні набрав яскравого забарвлення.

– Це квіти! Звичайно, квіти так пахнуть. Квіти виросли і розквітли за одну ніч. Хіба це не дивовижно?

– В такій теплиці – нема нічого дивного.

– Дивує інше, – замислено промовив Ганс. – Наші земні вчені припускали, що на Венері – приблизно кам’яновугільний період. А проте тут стільки квітів.

– Учені могли помилитися, – зауважив Текер. – Якщо Венера навіть молодша за Землю, процеси розвитку тут можуть відбуватися швидше, ніж це було на нашій планеті. Ми вже бачили чимало рослин і тварин, яких можна віднести до кам’яновугільного періоду. Цей період на Венері ще не минув. Але еволюція пішла далі. Адже один період не змінюється іншим раптово. Ці хвощі, “птеродактилі”, панцирні риби та інші представники карбону існуватимуть ще багато тисячоліть поряд з пізнішими, досконалішими представниками рослинного і тваринного світу.

– Так, весна в повному розпалі, і нам не слід втрачати жодного дня. Від печер до наших майбутніх плантацій далеко. Доведеться на час польових робіт переселитися на півострів. Збудуємо там курені. Після обіду вирушимо в дорогу.

“Пасажири” – леді Хінтон та її товариство – цього разу не заперечували: вони раді були піти від печер з їх страшними мешканцями.

Ганс прямував до Тихої гавані – далі від громового прибою і важкого запаху морських тварин, що швидко розкладалися.

Як тільки прийшли на місце, між “пасажирами” почалися суперечки за найкращі ділянки. Кожен хотів захопити прибережну смугу родючого мулу. До того ж тут, біля виходу граніту, була велика природна водойма, що поступово наповнювалася дощами. Прісної води було вдосталь.

Між бароном і Стормером зчинилася сварка. На Венері могла спалахнути перша війна. Гансові і Вінклеру довелося втрутитися, щоб ліквідувати цей конфлікт. Але вслід за ним виникли нові конфлікти. Стормер посварився з Уеллером, Пінч з бароном… Кожен хотів менше працювати, а більше збирати плодів.

– Мені набридли ці безглузді чвари, – сказав Ганс Вінклеру. – З цим треба покінчити раз назавжди.

– Ви скаржитесь на мій деспотизм? – звернувся він до “пасажирів”. – Гаразд. Живіть як хочете, але не розраховуйте на нашу допомогу, на наші запаси і врожай. Вінклер, Мері, Жак! Ми працюватимемо окремо. Ходімо!

Барон і леді Хінтон протестували проти того, що забрали їхніх слуг. Але на ВенерІ вже не було більше слуг, так само як і не було панів.

“Пасажири” зажурилися, але незабаром заспокоїлися: їжі, води вдосталь. Тепло. Чого ж ще треба? Ось тільки курені збудувати б, щоб хоч на ночівлю ховатися від дощів.

Стормер зневажливо називав групу товаришів Ґанса “плебсом”.

“Пасажири” оддалік спостерігали, як “плебси” будують курені, намагалися наслідувати їх і так-сяк побудували й собі. Потім почали вимагати у “плебсів” насіння, бо своє вони швидко з’їли.

Тільки Шнірер зберіг насіння. Збувалася його мрія про нове життя на “новій землі”. І він серйозно взявся господарювати. Але першого ж дня Шнірер пересвідчився, що створювати філософські системи йому набагато легше, ніж копати грядки. Після першої ж години фізичної праці він відчув у всьому тілі страшенну ломоту. Філософ стогнав, охав, не міг заснути і думав. В його філософській системі була якась помилка, якої він не міг знайти. Шнірер знайшов її тільки на світанку: для щасливого життя на “новій землі” йому бракувало… рабів, що все робили б за нього, а він поринав би у високі філософські роздуми. На жаль, Ганс безнадійно зіпсував філософську систему. І ранком Шнірер похмуро сказав своїй дочці:

– Висуши посівне зерно на сонці, стовчи на камінні і спечи коржі.

– А восени що їстимемо, тату? – спитала вона.

– “Погляньте на птахів небесних – вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці. Не думайте про завтрашній день”, – сказав він у відповідь.

Сам єпископ Уеллер не міг би відповісти краще.

Не вдалися і шнірерські “хутори”, де “фермери”, мов кроти, сиділи б у своїх норах. Саме життя примусило піти соціально небезпечним шляхом концентрації населення: навіть одвічні вороги – Англія і Франція в особі Маршаля і Стормера – поселилися в одному курені. Леді Хінтон поселилася з Еллен, Шнірер – з дочкою. Ганс і Вінклер – з Жаком. Мері – в курені посередині. У “пасажирів” було своє селище, у “плебсів” – своє. Але в кожному селищі курені стояли впритул один біля одного.

Ганс, Вінклер, Мері і Жак працювали і в дощ, і в спеку: обробляли жирний ґрунт, обгородили тином свої курені від непроханих гостей – звірів, гадів, комах.

У Ганса виникла дотепна думка: зробити “пінгвінів” домашніми тваринами. Він прив’язав до саморобної сохи – химерної форми кореня – двох “пінгвінів”. Вони, як виявилося, були сильні, слухняні і дуже допомагали.

Жіноча половина “пасажирів” була працездатніша, ніж чоловіча. Найважче доводилося леді Хінтон і Еллен, що ніколи не працювали фізично. Але Еллен потроху втяглася. Жінки приносили рибу, “устриці”, готували їжу, прали білизну і одяг, які все більше перетворювалися в жалюгідне лахміття.

Ганс реквізував в Уеллера його рясу для дитини Текера, і єпископ став схожий на мирянина. З довгим одягом у нього немов зникли і останні ознаки духовного сану. Він уже більше не вів душеспасенних бесід з леді Хінтон, уникаючи докірливих поглядів старої леді. Якось вона не витримала:

– Я не впізнаю вас, мій старий друже. Мені здається, що ви починаєте забувати Бога.

– Я зовсім не старий, – заперечив єпископ, підкручуючи вуса, які відросли. – А щодо Бога, то на кожній планеті свій бог.

– Або богиня? – уїдливо спитала Хінтон.

– Ваша свята правда. Венера – богиня кохання.

– І ви дуже сумлінно починаєте служити їй…

Після таких богохульних і непристойних слів Уеллера леді Хінтон зрозуміла, що Бог навіки втратив єпископа, а єпископ – Бога, а вона, леді Хінтон, – друга…

Пінч крутився біля Амелі, Стормер усе частіше і багатозначніше поглядав на Мері, яка, проте, не звертала на нього ніякої уваги, Леді Хінтон пробувала поділитися своїми ремствуваннями хоча б з Еллен, але й племінниця змінилася – відповідала грубо, та й не до розмов їй було. Мініатюрні пальці дівчини давно огрубіли від роботи. Вона сердилася на всіх.

Стормер і Маршаль усе ще мріяли повернутись на Землю. Вони часто про щось перешіптувались і щоранку йшли в гори.

Ганс зацікавився цими прогулянками, та висліджувати не мав часу.

Але якось він випадково, йдучи до Цандера, почув у горах у тумані голоси барона і Стормера. Мільйонери говорили про те, якими багачами повернуться на Землю.

Ганс зрозумів. Маршаль і Стормер ходили збирати золото й коштовне каміння і складали їх, очевидно, десь недалеко від ракети.

При зустрічі Ганс і Цандер обмінювалися новинами.

– Велика кількість вологи, тепла, вуглекислоти, дуже родючий ґрунт, – розповідав Ганс Цандерові, – роблять чудеса,

– Овочі ростуть, як на дріжджах, досягаючи дивовижних розмірів. Картопля – завбільшки як диня, капуста – вища за людину, пшениця – мов бамбуковий гай. Тут, незважаючи на коротке літо, можна зібрати три-чотири врожаї. В’ялиться і сушиться риба. Продовольства вистачить на зиму, вистачить і на зворотний шлях… А що радіо, мовчить?

– Мовчить, – засмучено відповідав Цандер. – Земля може й приймає наші радіосигнали, але я не чую відповідей.

Якоь душної ночі сталася неприємна пригода. З Тихої гавані виповзли на берег драглисті, безформні істоти – наче велетенські амеби. І рухи їх теж були схожі на рухи амеб: з драглистого згустка формувалися відростки, якими “амеби” й перебирали, мов ногами… Згусток то розтягувався, наче черв’як, то знову збирався в безформну грудку. Слизькі, холодні, безроті, безокі, безкості створіння…

Один такий згусток живого тіста заліз у жіночий курінь, викликавши там страшний переполох. Шкоди він не завдав, але до смерті перелякав леді Хінтон своїм холодним, слизьким дотиком.

Після цього випадку зродилась думка, що в Тихій гавані можуть бути і небезпечніші створіння.

Вінклер запропонував влаштувати житла на повітряному корінні надводних дерев. “На цих готових палях для будинків”, як він сказав, треба було зробити тільки поміст та дах над головою. Цю думку схвалили. Почалося переселення на дерева.

Барон бурчав:

– М-ми р-регресуємо. З каюти зорельота – в печери, з печер на древа… Скоро будемо голі… рач… рач…

– Рачки лазитимемо! – докінчив нетерпляче Стормер. – Вам це дуже личитиме, бароне.

Леді Хінтон тремтіла день і ніч – вона боялася в бурю впасти разом з куренем у Тиху гавань, “де її, звичайно, розірвуть крокодили”.

Ганс часто поглядав на смугу лісу по той бік затоки. Перелізти туди по переплетеному повітряному корінню дуже легко. Може, в лісі є їстівні плоди або птахи. На “полі” роботи, не було: прополку закінчено. Чому б не організувати експедицію?

Другого дня, озброївшись рушницями, револьверами і ножами, Ганс, Вінклер, Текер, АмелІ та її “тінь” – Пінч полізли по корінню і гілках, як лазили їх далекі мавпоподібні предки.

Ніхто не знав, які пригоди чекають їх у цій ризикованій мандрівці.

VII. “ГРА В ХОВАНКИ”

– От вам і кам’яновугільний період, – сказав Текер. – Чим не лепідодендрон? [8]8
  Лепідодендрон– велетенська рослина кам’яновугільного періоду.


[Закрыть]Висота двісті-триста футів. Дивіться, на висоті футів сорок стовбур розгалужується надвоє, кожне розгалуження ділиться знову на два ще і ще раз. На верхівках плодові шишки. Гілки вкриті довгими голками. А от і велетенська папороть… і хвощі…

– Так, і поруч щось на зразок пальми. Це вже не з кам’яновугільного періоду. Пальма з плодами. Добре було б покуштувати, та не добратися. Надто вже високо висять, стовбур високий.

– Ось один плід лежить у траві! – вигукнула Амелі. – І навіть шкаралуа репнула. Ще б пак, летів з такої висоти. Біла, мучниста м’якоть. Пахне добре. Хіба покуштувати? Гм… Цукор з ваніллю… і борошно… Як смачно!.. І олія…

Всі покуштували.

– Дуже смачне.

– Мабуть, і поживне. “Борошно Нестле. Незамінне для малих і старих”, – пожартував Пінч.

– Чудова-знахідка. Заради цього одного варто було вибиратися в дорогу. Рибна дієта набридла. Тепер ми матимемо справжнє борошно.

– Уявляю, які смачні будуть перепічки, – мріяла Амелі.

Ситно поснідавши “кокосами”, мандрівники обережно заглибилися в ліс. Півтемрява. Тиша. Ледве чутно свище в голках вітер. Зелень темна з червонуватим відтінком.

– Дивно: чому на Венері так багато бурих і темно-червоних рослин? – сказав Ганс

– На Венері така густа і хмарна атмосфера, що частина спектра сонячного проміння затримується, як на глибині земних мрів. Тому забарвлення листя на Венері має червонуватий відтінок… А втім, це тільки моє припущення, – відповів Текер.

Під папороттю росли “гриби”.

– Якщо п’ять-шість величезних хлібин покласти одну на одну, вийде венеріанський гриб, – сказав Пінч. – І гриб, можливо, їстівний. Але грибів краще не чіпати. Скільки наших предків умерло в страшних муках, випробовуючи на собі, який гриб їстівний, який отруйний!

Під ногами вода. Треба пошукати сухішого місця. Ганс звернув увагу на майже круглу, залиту водою яму діаметром метрів два. Через десяток метрів – така ж яма.

Ще і ще.

– Можна подумати, що узлісся бомбардували снарядами.

– І з надзвичайною точністю прицілу, – зауважив Вінклер, колишній артилерист. – Зверніть увагу: ями зроблені паралельно, на однаковій відстані одна від одної.

– Що це значить? – спитав Ганс. – Ти думаєш, що ями зроблені штучно? Може, це пастки для звірів? Але хто міг їх викопати? Навряд чи на Венері є такі розумні тварини або напівлюди.

– Я думаю, що це сліди, – відповів Вінклер, – сліди велетенської тварини.

– Сліди? Яка ж це має бути тварина, коли кожний її крок більше десяти метрів! – Амелі боязко глянула на сліди. – Не хотіла б я зустрітися з такою твариною. Тут для полювання потрібні не наші іграшкові рушниці, а гармати.

Вийшли на галявину. Полив дощ. Туман, мов біле простирало, стояв перед очима.

– Тримайтеся ближче одне до одного! – гукнув Ганс.

Йшли обережно, прислухаючись, оглядаючись. Час від часу в тумані вимальовувалися темні обриси самотніх дерев.

До вже знайомих звуків вітру, дощу, грому приєдналися нові звуки, які лякали своєю незрозумілістю.

– Можна подумати, що десь близько паровозне депо. Немов десятки паровозів випускають пару, – тихо і схвильовано зауважив Пінч. – А от і паровозний гудок. Поїзд відходить через п’ять хвилин…

– Тсс… – попередив Ганс.

Попереду праворуч білий туман почав темніти. Пляма все більше густішала, набувала неясних обрисів будинку, і раптом з висоти “третього поверху” висунулася страхітлива, завбільшки як автомобіль, голова тварини з дуже маленькими порівняно з головою очима.

Пролунав постріл. Це Пінчу спало на думку розіграти перед АмелІ Буффало Білля – безстрашного мисливця.

Найсильніша сирена океанського пароплава – писк комара в порівнянні із звуком, який, мов смерч, пронісся лісом. Затремтів ґрунт, зашуміли дерева. Звук скосив людей, і вони впали на коліна, але одразу ж звелися – темна маса виростала з туману, насувалася на людей.

Відгукнулись інші сирени, і почався такий пекельний концерт, аж у вухах боліло, як від артилерійських залпів. Ці тварини, здається, могли вбивати самою звуковою контузією…

Відкривши рот, затуляючи вуха, люди кинулися навтіки.

Ганс упав в одну з ям-слідів. Вона була така глибока, що Ганс, присівши, сховався під водою по вуха.

Тварина промчала, не помітивши його. Нога тварини важко плюхнулася біля ями. Щось вдарило Ганса по голові – це хвіст тварини, який тягнувся по землі. Голова Ганса пішла під воду. Цей довжелезний хвіст ще довго шарудів у траві біля ями, де сидів Ганс.

Нарешті, гігантський живий танк проповз. Юнак виліз з ями, обтрусився, прислухався.

Почалася жахлива гра в хованки. Тільки б туман не розвіяло вітром!

Добре, що тварини несамовито трубили, заздалегідь попереджаючи про своє наближення. І люди поспішали відбігти вбік. Але іноді звуки схрещувалися, відбивалися лісовою луною, і тоді важко було визначити напрям. Доводилося стежити за тим, з якого боку ґрунт починає більше дрижати. Ті, що заґавилися, іноді вже бачили темну пляму в тумані – це було останнє попередження. І ще одне врятувало людей: незграбність тварин, які важили, мабуть, більше, ніж величезний американський паровоз. Нелегко їм було пересувати масу свого важкого велетенського тіла. Іноді з розгону тварини налітали в тумані на дерево і з жахливим тріском ламали його, як справжні танки. Із звуків можна було зробити висновок, що стривожені тварини почали заспокоюватися. В пекельній какофонії сирен з’явилися паузи. Під час однієї паузи пролунав далекий невиразний людський голос, не схожий на голос Амелі, Пінча, Текера… І знову дике ревіння тварин… -

Люди падали від утоми і, зібравши останні сили, підводилися, щоб знову й знову рятуватися від своїх переслідувачів.

Після дуже довгої паузи пролунав самотній і протяжний грудний звук. Він був схожий на сигнал відбою. Настала тиша. Але ще багато хвилин люди не чули ні шуму, ні вітру, ні далекого гуркоту прибою – були уражені барабанні перетинки їхніх ушей.

Туман… туман… Де інші?.. Що з ними? Чи не розчавлений, не розшматований хто?.. Передсмертний крик неможливо було почути… Що робити?.. Куди йти?.. Ганс надумав крикнути:

– Вінклере! Амелі! Пінче!

Ніхто не обізвався. Але й тварини більше не ревіли – вони зникли, ніби розтанули в тумані…

Ганс знову крикнув. Голосніше, ще голосніше… Мабуть, супутники оглухли, як і він, і не чують його… А тварини? Вони, може, навіть не чують людського крику.

– Вінклере! Вінклере!..

Перед обличчям Ганса з’явилася темна пляма. Ганс з переляку відскочив.

– Це я, – почувся, ніби з-за стіни, голос Вінклера.

Вуха починали чути. Незабаром пролунав і тонкий голос Амелі. Сильним вітром туман розірвало на шматки. Тепер він стояв над головою, мов низька хмара. Галявину було ясно видно. Ганс оглядівся. Нікого!

– Наче приснилося, – похитавши головою, сказав Вінклер.

З-під листя великої папороті вибігла Амелі.

– Троє цілі. Куди подівся Пінч?

– Тут, – раптом пролунав голос звідкись зверху. Ганс і Вінклер підвели голови.

Високо на хвощі сидів Пінч, киваючи головою, тільки з переляку він міг залізти так високо по гладенькому стовбуру.

– Чому ж ви не обзивалися, коли я кликав вас? – спитав Ганс.

– Я чекав, чи не обізвуться раніше потвори. – Крекчучи і зойкаючи, Пінч почав спускатися. – Лазити не так уже й важко, – сказав він. – Стовбур трохи шорсткий. Луска така велика, що можна ногу поставити. А втім, якби не потвори, може й не заліз би. Вони допомогли, – признався Пінч.

– Куди ж нам іти? – спитала Амелі.

Всі озирнулися.

– Шум прибою звідти, – сказав Ганс. – Ходімо туди.

Вони швидко пробігли галяву і заглибилися в ліс.

VIII. У ПОЛОНІ ШЕСТИРУКИХ

Густішав підлісок хвощів і папороті, густішав морок. Розбігалися злякані дрібні ящери, стороною проповз довжелезний товстий чорний змій. Велетенські павуки плели справжні тенета. Павутиння було таке міцне, що його доводилося розрізати ножем. Кумедні м’ясисті комахи завбільшки як гусак, заплутавшись у павучих тенетах, билися і верещали, мов поросята.

– Тут відчуваєш себе Гуллівером у країні велетнів, – сказала Амелі.

Вона була дуже задоволена, що вирушила в цю мандрівку. Батько довго не погоджувався, Делькро і Еллен відмовляли її, але дівчина поставила на своєму.

За спиною почулося виття і недоладна мова. Мандрівники зупинилися здивовані. їх хтось наздоганяв. Чути було, як у хащах тріщали сухі гілки хвощів. Пінч тримав рушницю напоготові.

В сизій лісовій імлі між папороттю вималювалися неясні обриси величезної волохатої людини. Пінч вистрілив.

– Еє… оа… ое… – хрипко закричав дикун, завив і зник.

– Я відберу у вас рушницю! – сердився Ганс на Пінча. – Ще бракувало, щоб тепер юрба дикунів напала на нас, як ті потвори.

– Невже це венеріанська людина? – здивувалася Амелі. – Отже, тут є й люди?

– Ви б краще подякували мені, – виправдувався Пінч. – Якби я своєчасно не сполохав вожака, на нас, мабуть, уже напали б венеріанці. Тепер вони втекли, злякавшись пострілу.

– Можливо, Пінч і має рацію, – підтримав його лікар.

– Хто б міг подумати, що на Венері є люди, причому, що найдивніше, будовою тіла дуже схожі на земних! Тільки, здається, вони тут страшенно волохаті. І на зріст трохи вищі. Та це цілком зрозуміло, бо тяжіння на Венері менше, ніж земне. Шкода, що я не розглядів венеріанця. Цікаво було б познайомитися з ним.

– Ще познайомитесь, коли вони нас їстимуть, – промовив Вінклер.

– Треба швидше вибиратися з лісу. Ходімо скоріше.

Але це було не так уже й легко. Щохвилини доводилося зупинятися, щоб продертися крізь ліани або розрізати густе павутиння.

– Гидкі тварини! – бурчав Пінч, з відразою поглядаючи на товстих волохатих павуків. – Вони живляться, мабуть, не тільки комахами, але й дрібними птахами та звірками! А може і не дрібними. Такі тенета витримають теля.

Через лісову галявину йти було легше. Тут росли високі, гіллясті товсті дерева, схожі на дуби. “Це вже не кам’яновугільного періоду”, – подумав Ганс. На деревах, між товстими сучками, висіли велетенські гнізда, а поряд з ними – немов підвішені клунки. Подорожні дивувалися: що за осячі гнізда?

Позаду щось хруснуло. Почулося тихе, протяжне “уррр”, і ніби заклацали кастаньєти. Оглянулися. На узліссі, звідки подорожні йшли, утворився суцільний ланцюг з диких істот – шести рука помісь мавпи з кенгуру. Бігають і на шістьох, і на чотирьох ногах, стоять к скачуть на двох, сідають, як кенгуру, і тоді середня пара рук нерухомо висить на волохатих грудях, а верхня рухається, – наче шестирукі розмовляють, мов німі, супроводжуючи жести бурчанням. У глибоких западинах чорні, вирячені очі. Величезні сині, грушоподібні носи… Тікати! Швидше тікати!

Добігли до дерев, схожих на дуби. З сучків раптом почали стрибати на траву такі самі шестирукі. Шестирукі праворуч; шестирукі ліворуч, позаду, попереду – правильна облога. Тікати нікуди. Лишається тільки з боєм пробивати дорогу. Цього разу вже не тільки Пінч, а й Ганс приготував гвинтівку. Шестирукі сіли, наче злякалися. Замовкли. Поводили сердитими очима. їхні сині грушоподібні носи почали червоніти і швидко надуватися. Груша перетворилася майже в кулю, більшу за кавун. Почулося шипіння, ніби водночас запрацювала сотня сифонів. З носів, наче з пульверизаторів, вилітали дрібні бризки. Ганс вистрілив. Пінч скрикнув і впав. Ганс відчув солодкий, нудотний, запаморочливий запах. Голова пішла обертом, потемніло в очах. Він ще встиг помітити, як впали Амелі і Вінклер, і сам упав непритомний.

Гансові здається, що він сидить високо на щоглі, а навколо шаленіє шторм. Він глибоко зітхає і розплющує очі. Сильний вологий вітер дме в обличчя. Тіло Ганса розмірено хитається – це вже не сон…

Ганс намагається згадати, що з ним сталося… Напад шестируких, “газова атака”, непритомність… Біля самого вуха шелестить листя. Він висить на дереві… Хоче простягти руку, поворушити ногою, але не може. Наче сповитий або міцно-міцно зв’язаний… В просвітах між хмарами видно зорі. Отже, ніч? Коли він знепритомнів, був вечір, заходило сонце… Очі трохи звикли до темряви. Ганс бачить біля себе темні тіла. Вони гойдаються. Гукає.

– Це ти, Гансе? – чути приглушений вітром голос Вінклера. – Ми, здається, вскочили в халепу. Я не можу зробити жодного руху.

– І я теж. Де Амелі, Пінч?

– Висять поряд зі мною. Не обзиваються. Або ще не опритомніли, або мертві.

– А шестирукі?.

– Їх не видно.

Через кілька хвилин опритомніли Пінч і Амелі. Дія газів, очевидно, припинилась у всіх водночас. Обмінялися невеселими думками. З усіх сил намагались позбутися пут – даремно. Воїни могли тільки трохи ворушити плечима і ногами. Руки ніби приросли до тулуба, ноги зрослися разом.

– Немов нас зачарували і перетворили в дерева, – промовила Амелі.

Вона не стогнала, не вчиняла істерики.

Світало. При світлі ранкової зорі полонені побачили шестируких. Одні з них висіли на руках або хвості на дереві, інші стояли біля дерева, притулившись до нього. Вони були нерухомі, мов статуї. Але як тільки перші промені сонця торкнулися цих скам’янілих фігур, вони ожили. З бурчанням і клацанням шестирукі почали видиратися до полонених. їх була незліченна кількість. Вони розсілися на сучках, сперечаючись за місця, висіли над головою, заглядали знизу. Мабуть, усім їм хотілося подивитися на незвичайну здобич. Шестирукі швидко клацали, мов кастаньєтами, чи то пальцями, чи язиками, буркотіли і жестикулювали всіма шістьма руками. Вони стрибали й лазили на дерева з дивовижною спритністю, але по землі вважали за краще ходити на шістьох або скакати на двох ногах.

Біля самих полонених сидів, очевидно, старий вожак, із сивою шерстю. Він поклацав. Кілька шестируких кинулися виконувати його наказ.

– Здається, настає нам кінець, Вінклере, – тихо сказав Ганс.

– Схоже на те, Гансе. Нам не вирватися. Ти звернув увагу, як блищить наш одяг? Шестирукі, очевидно, вимазали нас якоюсь липучою речовиною. Ось чому ми ніби перетворилися в кокони. Щось готують нам ці шестирукі…

Ганс стежив за тими, що побігли за наказом старого. Воїни швидко вилізли на найвищі гілки. Там висіли невеликі “мішки”. Ганс уже зрозумів, що це за “мішки”. Шестирукі, мабуть, заготовляли їжу про запас, вішаючи її на деревах.

Молоді посланці зірвали два “мішки” і спустилися вниз. Вони спритно працювали чотирма руками, несучи в двох інших вантаж.

Вожак узяв “мішок”. У ньому був обмазаний клеєм павук. Вожак одірвав шматок павучого м’яса і підніс до рота Ганса. Той стиснув зуби і гидливо замугикав. Шестирукі покладали, побуркотіли і запропонували іншу страву – великого біло-синього черв’яка, спочатку облизавши з нього клей. Ганс знову відмовився їсти. Вожак дуже терпляче частував Ганса лісовими блощицями, тарганами, велетенськими бабками.

Деякі з цих “страв” були ще живі. Ганс зрозумів, що шестирукі не одразу вбивають свої жертви, а зберігають їх живими. І, очевидно, навіть годують. Тому вожак з такою увагою і терпінням частував полонених, намагаючись з’ясувати, чим же харчуються ці рідкісні двоногі звірки, які вперше попали до шестируких. Після багатьох спроб нагодувати жертви “м’ясом” вожак вирішив, що полонені – не м’ясоїдні тварини, і знову заклацав. Через кілька хвилин покірні слуги принесли “кокосовий” горіх. Ганс був голодний. Сніданок був дуже до речі. Крім того, чим би все це не скінчилося, треба набиратися сил. Але Ганса брав сумнів: узяти їжу чи ні? Якщо шестирукі не їдять трупів, то, впевнившись у тому, що “здобич” взагалі (Відмовляється од їжі, чи не прикінчать вони її одразу ж, поки вона жива? І Ганс надумав їсти. Коли він відкрив рота, вожак схвально заклацав. Інші підхопили свіжу новину: їдять, – і клацання передавалося з гілки на гілку, з дерева на дерево.

Полонених нагодували. Але становище їх від цього не поліпшилося.

– Нас відгодовують, мов підвішених у мішку різдвяних гусей, – сказала Амелі.

– Ох, тільки б різдво в шестируких не настало надто швидко, – обізвався зі свого сучка Пінч.

Нагодувавши полонених, шестирукі втратили до них цікавість і розійшлися в різні боки. Текер міг досхочу спостерігати цих дивних істот: як вони ловили здобич – комах, птахів, плазунів з допомогою “газової атаки”, як потім обмазували клеєм, облизуючи своїм довгим язиком, – “клеєві залози”, очевидно, були в них у роті, – як розвішували по сучках живі обіди… Так минув день.

Коли сонце стояло вже низько над лісом, шестирукі почали непокоїтися. Вони швидше бігали, лазили, стрибали, голосніше перегукувалися, і кожен, очевидно, поспішав забратися в своє плетене гніздо до настання темряви. Сонце зайшло, і шестирукі раптово заснули в тих позах, в яких застав їх сон. Найдивніше було те, що вони, засинали відразу всі, причому з блискавичною швидкістю. Кілька шестируких, що спізнилися, так і застигли біля дерева з піднесеними догори руками. Сонце вже зайшло, але на галяві стояв ще напівморок. Ганс бачив, як великий ящір швидко пробіг галяву, підбіг до шестирукого, схопив його в пащу і потяг на узлісся. Шестирукий не скрикнув, навіть не поворухнувся. Ніхто не кинувся йому на допомогу. Цей незрозумілий глибокий сон був, мабуть, найслабшим місцем шестируких в їх боротьбі за існування. От чому вони так поспішали під час заходу сонця сховатися в свої гнізда, чому жили на деревах. Для полонених це було перше втішне відкриття. Вони тепер знали, що протягом ночі їх не з’їдять.

Зовсім стемніло. Можна було розмовляти, не побоюючись розбудити шестируких.

– Ніж є? – спитав Вінклер.

– Є, але він мені не допоможе, – відповів Ганс. – Так само, як і рушниця, що лежить під деревом. Коли б Стормер, Уеллер і Жак наспіли! Але вони не знайдуть нас… Хіба покричати на всякий випадок.

– Жак! Жак! Стормере!..

– А-а-а!

– Луна відгукується.

– Ні, здається, не луна.

– Мене лаяли, а самі дикунів з усього лісу скликаєте, – пробурчав Пінч. – Ноги, руки затерпли… Заніміли… Так і є, – сказав він, помовчавши. – Дивіться, хтось біжить через галяву.

У темряві справді рухалася чиясь тінь, обрисами схожа на людину.

– Еа! Еіяе!

– Белькоче щось нібито: “Це я, не стріляйте”, – сказав Пінч.

– Таке вигадаєте!

Людина швидко лізла по стовбуру. Ось вона схопилася за сук, на якому висів Ганс.

– Ну, ось, тепер двоногі віднімуть мас у шестируких! – промовив Пінч. – З одної біди в іншу. Ви хоч ногою штовхніть його, Гансе.