Текст книги "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

Автор книги: Адельберт Шаміссо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

7

Я цілком віддаю себе на твій суд, дорогий Шаміссо, і не шукатиму виправдання перед тобою. Я сам давно вже суворо засудив себе, бо викохав у серці своєму черв’яка-мучителя. У моїй душі увесь час поставала ця серйозна мить мого життя, на яку я відважувався дивитись лише нерішучим поглядом, з смиренністю і каяттям. Милий друже, хто легковажно збочить хоч на крок з прямої дороги, той непомітно піде манівцями, що заведуть його все далі й далі вбік. Марно поглядатиме він на провідну зірку, що сяятиме в небі; в нього не буде жодного вибору, його нестримно тягтиме додолу, і він сам себе віддасть на поталу Немезіди[12]12
  Немезіда – в грецькій міфології богиня відплати.


[Закрыть]. Після необачного хибного кроку, який накликав на мене прокляття, я злочинно вдерся через кохання в життя іншої істоти. Що ж мені було діяти? Нічого іншого, як тільки кинутися стрімголов туди, де я посіяв зло і де чекали від мене порятунку. Бо остання година пробила. Не думай про мене так погано, мій Адельберте. Я все б віддав, що маю, нічого б не пожалів, як не жалів і золота. Ні, Адельберте! Але душа моя була сповнена нездоланної ненависті до того загадкового пройди, що ходив лише манівцями. Може, де й несправедливо, але мене обурювали найменші стосунки з ним. Ось і тепер, як де в моїм житті часто траплялось і взагалі трапляється у всесвітній історії, необхідність поступається місцем випадкові. Пізніше я сам з собою примирився. Я навчився в першу чергу поважати необхідність і те, що невід’ємно їй властиве, а заразом і те, що важить більше, ніж передбачена подія – звершений випадок. Потім я навчився поважати необхідність як якесь мудре провидіння, що керує загальним величезним механізмом. Ми ж існуєм тільки як маленькі коліщатка, що крутяться і приводять у дію механізм. Що має бути, те збудеться, а що повинно було статися, те сталося, і не без участі цього провидіння, яке я нарешті навчився поважати як у власній долі, так і в долі тих, хто зі мною зв’язаний.

Не знаю, чим пояснити те, що зі мною сталося – чи надзвичайним напруженням душі, що була під впливом сильних переживань, чи виснаженням фізичних сил, які в останній час відчутно ослабли від незвичних злигоднів, чи, нарешті, згубним хвилюванням, яке збуджувала у всьому моєму єстві присутність тієї сірої потвори. Одне слово, коли дійшло до підпису, я глибоко знепритомнів і лежав довгий час, мов у лабетах смерті.

Прокльони і тупотіння були першими звуками, що дійшли до моїх вух, коли я опритомнів. Я розплющив очі. Вже стемніло. Мій ненависний супутник метушився біля мене, лаючись на всі заставки.

– Це що за витівки?! Гірше старої баби! Ану вставай мерщій і роби, як домовились. Чи, може, знову надумав крутити і волієш за краще рюмсати?

Я ледве підвівся з землі, оглянувся навкруги. Був пізній вечір. З яскраво освітленого будинку лісничого лунала святкова музика, алеями саду невеличкими групками прогулювалися гості. Одна пара, ведучи розмову, підійшла ближче і сіла на лаву, де перед тим сидів я. Вони говорили про те, що сьогодні вранці багатий Раскал одружився з донькою господаря дому.

Отож сталося!..

Я здер з голови шапку-невидимку, з котрою вмить щез і мій супутник, і мовчки поспішив у глибоку темряву чагарників, подався повз альтанку графа Петера до виходу з саду. Але за мною незримо йшов мій мучитель, дошкуляючи мені гострими кпинами.

– Так оце-то мені така дяка за старання, які я приклав до вас, паночку з слабкими нервами, проморочився з вами цілий день? А тепер ви мене в дурні пошили! Ну гаразд, пане впертюху, тікайте, тікайте, все одно ми з вами нерозлучні. У вас моє золото, а в мене ваша тінь. Це не дасть нам обом спокою. І де це чувано, щоб тінь розлучалася зі своїм хазяїном? Вона мене тягатиме скрізь за вами, поки ви не зволите знову прийняти її до себе. А тоді і я здихаюсь її. Те, що ви зараз прогавили з доброї волі, захочете надолужити, коли в гості прийде нудьга й туга, але буде запізно: від своєї долі не втечеш!

Ось так він і говорив собі далі. Надаремне хотів я втекти – він не відставав. Причепившись до мене, він увесь час торочив мені глузливо про золото і тінь. А я не міг спромогтися на жодну думку.

Отак безлюдними вулицями дістався я до свого будинку. Але, глянувши на нього, я ледве його впізнав: вікна порозбивані, двері позамикані. Не видно ніякого світла, не чутно слуг. А він голосно зареготав біля мене:

– Так-так, це добра халепа! Але свого Бенделя ви, напевне, застанете дома. Ви передбачливо послали його додому дуже стомленого, і тому він, мабуть, нікуди не виходив.

Він знову зареготав.

– Цей матиме що розказувати! Ну, тим часом будьте здорові! Сьогодні на добраніч, до швидкого побачення!

Я подзвонив кілька разів. Блимнуло світло. Бендель зсередини запитав, хто дзвонить. Коли цей добряга впізнав мій голос, то ледве стримав свою радість. Двері відчинились, і ми з плачем кинулись один одному в обійми. Бендель дуже змінився, змарнів, мав хворий вигляд, а в мене волосся зовсім посивіло.

Бендель повів мене спустошеними кімнатами в один уцілілий покоїк, приніс їсти й пити. Ми сіли, і він знову заплакав. Вірний слуга розповів мені, що доти переслідував сухореброго чоловіка в сірому, якого запопав з моєю тінню, поки й мої сліди загубив. Він так натомився, що, знесилений, упав на землю і потім, не маючи змоги мене знайти, вирішив повернутися додому, куди незабаром вдерлася підбурена Раскалом чернь, повибивала усі вікна; задовольнивши тим свою жадобу до руйнування. Так вона віддячила своєму благодійникові. Всі слуги порозбігались. Місцева поліція заборонила мені, як особі підозрілій, перебувати в місті і дала наказ за двадцять чотири години виїхати звідсіль. Бендель додав ще немало до того, що мені вже було відомо про багатство та одруження Раскала. Цей мерзотник, який поклав початок усьому, що зі мною сталося, знав, мабуть, чи не з перших днів мою таємницю і, приваблений золотом, зумів втертися до мене в довіру, а тоді підібрав ключа до шафи з золотом, звідкіль і положив грунт своєму багатству, про збільшення якого тепер уже міг і не дбати.

Все це розповів мені Бендель, гірко плачучи від горя, а потому став плакати і від радощів, що знову мене бачить, що знову зі мною, бо після того, як він потерпав за мене і мою долю, побачив, що я спокійний і твердий в усіх злигоднях. Бо саме так виявлявся тепер мій розпач. Моє нещастя здавалося мені таким величезним, невиправним, що я виплакав над ним усі мої сльози. З грудей моїх уже несила було видобути жодного зойку. Холодно і байдуже ніс я назустріч лихові свою безпорадну голову.

– Бендель, – сказав я, – ти знаєш мою долю. Важка кара спіткала мене за колишні мої провини. А ти, невинний чоловік, не повинен більше єднати свою долю з моєю, я цього не бажаю. Я виїду ще сьогодні вночі, осідлай мені коня. Я поїду сам-один – ти залишайся. Я так хочу. Тут повинно ще бути кілька ящиків з золотом, бери їх собі. Я сам мандруватиму по світу. А якщо мені коли усміхнеться веселіша година і щастя повернеться знову, тоді я згадаю тебе, щирого друга, бо в тяжкі години розпачу і болю я плакав на твоїх вірних грудях.

З болем у серці мусив чесний слуга підкоритися останньому наказові свого хазяїна, хоч у душі він давно цього побоювався. До його прохань і доказів я був глухий і сліпий до його сліз. Він привів мені коня, Я ще раз притиснув ридаючого Бенделя до своїх грудей, скочив у сідло і під покровом ночі поїхав геть від могили мого життя, не дбаючи, куди понесе мене кінь, бо в мене більш не було на землі ні мети, ні бажання, ні надії.

8

Незабаром до мене приєднався пішохід, котрому було зі мною по дорозі. Пройшовши трохи побіч мене, він попрохав дозволу покласти на мого коня пальто, яке ніс у руках, я мовчки погодився. Він, легко вклонившись, подякував за цю незначну послугу, похвалив мого коня і, користуючись з нагоди, заходився дуже вихваляти щастя і могутність багатих і, не знаю вже яким чином, завів про це розумову з самим собою. Я в неї не встрявав і був лише слухачем.

Він докладно виклав свої погляди на життя та світ і дуже швидко зійшов на метафізику, до якої нібито поставлена вимога найти слово, що розв’язувало б усі загадки.

Потім дуже чітко з’ясував цю задачу і перейшов до відповіді на неї.

Ти знаєш, мій друже, що з того часу, як у школі я пройшов філософію, мені стало ясно, що до умоглядної філософії немає у мене жодного хисту, і я цілком зрікся праці на цій ниві. З того часу я багато дечого полишив для себе нерозв’язаним, не раз відмовлявся від пізнання і розуміння деяких речей і, як ти сам радив мені, покладаючись на власний розум, на внутрішній голос, наскільки це було мені під силу, ішов своїм власним шляхом. Так ось мені видалося, що цей красномовець дуже майстерно зводить міцну словесну будову. Але я не бачив у ній саме того, що хотів би знайти, і тому вона була для мене художнім витвором, вишукана досконалість котрого служить лише для втіхи очей. Проте я охоче слухав пишномовного супутника, який відволікав мою увагу од болей і страждань. Він легко заволодів би мною цілком, коли б йому вдалося вплинути і на мою душу так, як на розум.

Тим часом ніч непомітно минала; в небі зайнялась передсвітанкова зоря. Я злякався, коли глянув на схід, і побачив, що обрій забарвився різноманітними кольорами – це віщувало чудовий сонячний день. І в ті ранкові години, коли тіні лягають найдовші, ніде не було для мене серед чистого поля ані захистку, ані притулку. А я ще був до того ж і не сам! Я поглянув на свого супутника і від страху аж завмер. Це був не хто інший, як чоловік у сірому сурдуті. Він засміявся, побачивши моє збентеження, але говорив без угаву, не даючи мені й слова мовити.

– Нехай наша взаємна вигода на деяку хвилю з’єднає нас, як це й буває в світі. Розлучитися ми завжди матимемо час. Оцей шлях повз гори – єдиний, яким ви мусите їхати, хоч ви про це раніш і не думали. Вниз у долину вам їхати не можна, а вертатися через гори, звідкіль ви приїхали, і поготів. Цим шляхом якраз і я мандрую. Але я бачу, що схід сонця вас лякає. Ну гаразд, я вже позичу вам вашу тінь на час нашої спільної подорожі, а ви зате мусите терпіти моє сусідство. Вашого Бенделя біля вас нема, і я можу вам добре прислужитися. Ви не любите мене, це шкода. Але ви можете мене використати. Не такий страшний чорт, як його малюють. Правда, вчора ви мене таки добре роздратували, але сьогодні я вже на вас не гніваюсь. Я вам допоміг скоротити час у дорозі, адже ж так? Ну беріть свою тінь, пробуйте!

Сонце вже зійшло. Дорогою назустріч нам ішли люди. Я прийняв пропозицію, хоч і з внутрішньою огидою. Посміхаючись, він розстелив на землі мою тінь, і вона вмить зайняла своє місце на тіні коня, весело затрусивши поряд зі мною. Та на душі в мене було дуже смутно. Я проїхав повз гурт селян, що шанобливо, знявши шапки, зійшли з дороги перед багатим чоловіком, і поїхав далі. Серце мало не вискочило мені з грудей, коли я жадібним оком поглядав униз на тінь, яка колись була моєю і яку я тепер взяв у борг у чужого, ба! навіть у ворога.

Але він ішов безтурботно поруч зі мною та ще й насвистував якусь пісеньку. Він – пішки, я – верхи! Втекти! У мене аж голова пішла обертом. Спокуса була дуже велика. Я раптом смикнув за повіддя, стиснув коня острогами і повним галопом помчав на бічну доріжку. Але тінь за мною не пішла. На повороті вона сковзнула а коня і стала чекати свого законного хазяїна. Засоромлений, мусив я вертати назад. Чоловік у сірому сурдуті, спокійно досвиставши свою пісеньку, висміяв мене, посадовив мою тінь знову на місце і повчально сказав, що вона тільки тоді міцно пристане і залишиться при мені, коли я знову її придбаю у власність.

– Я міцно держу вас за вашу тінь, – сказав він, – і ви не здихаєтесь мене. Такій багатій людині, як ви, тінь конче потрібна, інакше й бути не може. Вас тільки за те ганити треба, що ви раніше цього не передбачали.

Я їхав далі тим же шляхом. Усі вигоди життя, ба навіть розкіш, знову були до моїх послуг. Я міг легко і вільно скрізь їздити, бо тепер у мене була тінь, хоч і позичена. Мене скрізь зустрічали з пошаною, яку взагалі викликає багатство. Але на серці у мене була смертельна туга. Мій дивний супутник, що видавав себе за скромного слугу найбагатшої людини в світі, понад усяку міру спритний і розумний, у всьому догоджав мені надзвичайно. Одним словом, це був справжній взірець камердинера багатого пана. Але він і на хвилиночку не відходив від мене і завжди безнастанно з непохитною певністю торочив мені, що прийде час і я врешті буду змушений за всяку ціну покінчити справу з тінню хоч би для того, щоб він відчепився. Отож цей нахаба для мене був такий же набридливий, як і осоружний. Я його таки добре побоювався, бо потрапив до нього в повну залежність. Він міцно держав мене в лапах після того, як вернув мене до розкошів світу, від яких я втік. Я мусив зносити його балаканину, бо почував, що в якійсь мірі він має рацію: багач мусить у світі мати тінь, і коли я хочу втриматись на тому становищі, на якому завдяки його старанням опинився, то це єдиний вихід. Але я твердо стояв на одному: після того, як пожертвував своїм коханням, після того, як життя мені стало немиле, я не хотів продавати цьому поганцеві свою душу навіть за всі тіні на світі. Я не знав, чим все це скінчиться.

Одного разу сиділи ми біля печери, яку полюбляли відвідувати чужинці, приїжджаючи у ці гори. Тут чути було шум підземних потоків, який линув десь із такої глибини, що гуркіт каменя, кинутого в безодню, завмирав раніше, ніж досягав дна. Мій сірий супутник малював мені, як і часто раніш, з багатою фантазією, в найяскравіших барвах привабливі і старанно вибрані картини того, чого я зможу досягнути, користуючись своїм гаманцем, коли я, розуміється, заволодію своєю тінню. Спершись ліктями на коліна і закривши обличчя руками, я слухав його лукаву мову, і серце моє краялось навпіл між спокусою і твердою волею. Я не міг більше витримати цієї роздвоєності і почав рішучу боротьбу.

– Ви, здається, забули, мій добродію, що я вам хоч і дозволив при певних умовах супроводити мене, але за собою залишив повну свободу дій.

– Якщо накажете, я зараз же спакую свої манатки.

Це була його улюблена погроза. Я мовчав, а він в ту ж мить заходився згортати мою тінь. Я зблід, але не боронив йому цього. Довго тривало мовчання. Нарешті він заговорив перший.

– Ви мене терпіти не можете, мій ланочку, ненавидите мене, я знаю. Але за віщо, дозвольте вас поспитати? Може, за те, що серед білого дня напали на мене і хотіли силоміць відібрати пташине гніздо? Чи, може, за те, що хотіли по-злодійському вкрасти моє добро – тінь, яку я довірив вам, покладаючись на вашу чесність? Я, з свого боку, вас не ненавиджу і вважаю цілком природним, що ви намагаєтесь використати свої переваги – хитрощі, силу. А також не маю нічого проти вашої найсуворішої принципіальності до всіляких чеснот. Сам-то я не такий вимогливий до цього, як ви; я просто дію так, як ви думаєте. Скажіть, може, я коли де-небудь хапав вас за горло, щоб заволодіти вашою дорогою душенькою, до якої мав колись таку охоту? Або заради виміняного гаманця підсилав до вас свого слугу? Чи, може, намагався з ним утекти?

Я на це не міг нічого заперечити, а він вів далі:

– Гаразд, мій паночку, гаразд, ви мене терпіти не можете, я це розумію і не гніваюсь на вас. Ми мусимо розлучитися, це ясно, і ви мені також дуже набридли. Отож, щоб цілком здихатись ганебної для вас моєї присутності, я вам раджу ще раз: викупіть віддану вами річ.

Я простягнув йому гаманець.

– Тільки отакою ціною.

– Ні.

Я важко зітхнув і промовив:

– Ну що ж. Я стою на цьому, мій добродію. Розлучімося; не заступайте мені дороги на цьому світі, де, сподіваюсь, є досить місця для нас обох.

Він посміхнувся і сказав:

– Що ж, розлучімося, мій паночку! Але перше ніж піти, я хочу навчити вас, як викликати мене: коли вам заманеться побачити вашого найпокірнішого слугу, досить лише добре струснути вашим гаманцем, щоб у ньому забряжчали нерозмінні червінці, і я в одну мить з’явлюся на їх брязкіт. В цьому світі кожен думає тільки про свою вигоду. А ви бачите, що я думаю також і про вашу, бо я вам, як бачите, відкриваю нову силу! О, цей гаманець! Коли б навіть вашу тінь пожерла міль, все одно ми були б міцно з’єднані з вами. Але досить! Навіть і на відстані ви можете давати накази вашому слузі. Знайте, я можу робити послуги своїм друзям, а особливо з багатими у мене добрі стосунки. Та ви й самі це бачили. Тільки вашу тінь, мій паночку, – дозвольте вам це сказати, – назад отримаєте лише при одній-єдиній умові.

Образи минулого раптом постали в моїй уяві. Я швидко запитав його:

– Містер Джон давав вам розписку?

Він посміхнувся:

– Від такого доброго друга розписка мені не потрібна.

– А де він? Ради бога, я хочу це знати!

Він помалу всунув руку в кишеню і витягнув звідтіль за чуприну Томаса Джона з блідим, спотвореним обличчям. Посинілими, як у мерця, губами він ледве промовив:

– Justo judicio Dei judicatus sum; justo judicio Dei condemnatus sum.[13]13
  Праведним судом божим був я судимий. Праведним судом божим я засуджений (лат.).


[Закрыть]

Я жахнувся і, швидко жбурнувши в безодню гаманець з дзвінким золотом, крикнув до нього востаннє:

– Заклинаю тебе ім’ям господа бога– щезни, жахлива потворо! Згинь і ніколи більше не з’являйся перед мої очі!

Він похмуро встав і одразу ж зник за скелями, що оточували зарослу диким чагарником місцину.

9

Отак зостався я без тіні, без грошей, але важкий тягар упав з моїх грудей, і мені зробилося весело. Коли б я не втеряв заразом і своє кохання, або принаймні не відчував докорів сумління, що лише сам винний у всьому, то, гадаю, був би навіть щасливий. Проте я не знав, що мені робити. Я вивернув кишені й знайшов там кілька червінців; порахував їх і розсміявся. У мене ж там унизу, в готелі, залишились ще й коні. Зараз мені було соромно туди повертатися. Я мусив принаймні діждатись, поки зайде сонце – воно стояло ще високо в небі. Я ліг у холодку від найближчих дерев і спокійно заснув.

Переді мною, мов у легкому танці, пропливли милі моєму серцю образи, сплітаючись у чудесний сон. Привітно усміхаючись, промайнула Мінна повз мене з віночком квітів на голові. Поштивий Бендель, також увінчаний квітами, радісно привітався зі мною і зник. Багатьох ще я бачив, а між ними у натовпі, здається, й тебе, Шаміссо. Яскраво світило сонце, але ні в кого не було тіні, і що найдивніше – нікому це не здавалося поганим. Квіти й пісні, кохання й радість в пальмовім гаю… Я не міг ні втримати ці рухливі, примарні образи, ні ясно уявити, хто вони. Але я знав, що мені приємно снити цей сон, і боявся прокинутись. Насправді я вже не спав, та не розплющував очей, аби довше втримати в моїй душі ці зникаючі видива.

Нарешті я розплющив очі. Сонце сяяло в небі, але вже на сході: я проспав цілісіньку ніч. Я сприйняв це як знак, що мені не слід вертати до готелю. Легко відмовився я від усього, що там у мене було, і вирішив, поклавшись на свою долю, податися пішки боковою стежкою, що зміїлася біля самого підніжжя зарослих лісом гір.

Я не оглядавсь на минуле і навіть не думав вдаватися до послуг багатого тепер Бенделя, хоч і міг би це зробити. Я уявив себе в новій ролі, що її мав тепер відігравати в світі. Моє вбрання було дуже скромне: стара чорна куртка, яку я носив ще у Берліні, що тільки тепер, не знаю як, трапила мені до рук. На голові була дорожня шапка, на ногах старі чоботи. Я підвівся, зрізав собі на тому місці сукуватого кийка на спомин і негайно вирушив у свої мандри.

У лісі я зустрів старого селянина, що чемно зі мною привітався, і ми з ним зайшли у розмову. Як і кожний допитливий мандрівник, я спочатку розпитав його про дорогу, потім про місцевість та її мешканців, про те, чим багаті гори і таке інше. Він розумно й охоче відповідав на мої запитання. Ми підійшли до русла гірського потоку, який спустошив велику смугу лісу. Я аж здригнувся в душі, коли передо мною відкрилась галявина, освітлена сонцем, і пропустив селянина вперед. Але посередині небезпечного місця він зупинився, обернувся до мене, щоб розказати історію цього спустошення, і тут же, помітивши чого мені бракує, урвав на півслові.

– Як же це, пане, так могло статися, що у вас нема тіні?

– На жаль, нема! – промовив я, зітхаючи. Під час важкої тривалої хвороби я втратив і волосся, і нігті, і тінь. Ось погляньте, дядьку, в моєму віці волосся знову виросло, але зовсім сиве, нігті – дуже короткі, а тінь – оце й досі ніяк не росте.

– Гай, гай! – сказав селянин, похитавши головою. – Без тіні – це зле! Поганою, мабуть, недугою хворіли ви, мій пане!

Він так і не закінчив своєї розповіді, а на першому ж роздоріжжі, що трапилося нам, пішов від мене, не сказавши й слова. Гіркі сльози затремтіли знову на моєму обличчі, а веселощі мої де й ділися.

З смутним серцем пішов я далі своєю дорогою і не шукав більше нічийого товариства. Я намагався триматись найгустішого лісу, а коли хотів перейти місце, освітлене сонцем, то мусив іноді годинами вичікувати, щоб ані душі не було на дорозі. Вечорами я шукав притулку по селах. Я, власне, хотів дістатися до копалень у горах, де сподівався знайти роботу під землею, бо крім того, що мені тепер у моєму становищі треба було заробляти на прожиття, я зрозумів, що лише напружена робота може відвернути мене від розпачливих думок.

Кілька дощових днів дуже сприяли моїй мандрівці, але мої чоботи, підошви яких були розраховані на графа Петера, а не на пішу-пішаницю, розлізлися. Я вже йшов босоніж. Треба було подумати про нові чоботи. Вранці другого дня я серйозно взявся за цю справу в містечку, де був ярмарок і де в одній крамниці продавались І старі й нові чоботи. Я довго вибирав, торгувався. Врешті мусив відмовитись од нової пари чобіт, які мені дуже подобались, бо мене злякала висока ціна. Тому я задовольнився старими – ще добрячими і міцними. Я заплатив гроші. Гарний білявий хлопець, що держав крамницю, привітно усміхаючись, вручив їх мені та побажав щасливої дороги. Я негайно взувся і вийшов через північну браму міста. Заглиблений в свої роздуми, я майже не бачив, куди йду і де ступаю ногами, бо думав про копальні, куди ще до вечора сподівався дійти, не знаючи навіть, як там і назватись. Я не ступив ще й двохсот кроків, коли помітив, що збився з дороги; я озирнувся навкруги І побачив, що опинився серед густої дикої пущі, в якій ще ніколи, здавалось, не бувала сокира. Я ступив ще кілька кроків і опинився серед пустельних скель, порослих диким мохом і вересом, поміж якими біліли снігові поля та льодовики. Було дуже холодно. Я озирнувся: ліс позад мене зник. Я ступив ще кілька кроків – навколо мене панувала мертва тиша. Всюди, скільки глянути оком, простяглися льоди, оповиті густим туманом. Сонце червоною плямою висіло на обрії. Холод був нестерпний. Я не міг збагнути, що зі мною діється. Лютий мороз примусив мене прискорити ходу – і я вчув плескіт далеких хвиль, а ще ступивши крок опинився біля вод Льодовитого океану. Незліченні стада тюленів шубовснули переді мною в безодню океану. Я пішов берегом і знову побачив голі скелі, рівнини, березові та соснові ліси. Я пробіг ще кілька хвилин вперед – і зробилося так душно, що не було чим дихати. Озирнувшись, я побачив, що стою серед рисових полів під шовковицями. Тоді я сів у холодку, подивився на годинника. Не минуло ще й чверті години, відколи я покинув містечко, де був ярмарок. Мені здалось, що це все якийсь химерний сон: я вкусив себе за язик, щоб прокинутися. Але я таки не спав. Я заплющив очі, щоб зосередити свої думки, і почув біля себе носові звуки якоїсь незнайомої мови. Аж гульк: два китайці, яких легко було впізнати коли не по одежі, то по обличчях, звернулись до мене з якимись словами, вітаючи мене за місцевим звичаєм. Я встав, відступив два кроки назад – і китайці раптом зникли, а краєвид цілком змінився. Замість рисових полів – дерева, ліси. Я подивився на квіти і трави, що цвіли навколо мене. Вони належали до південно-східної азіатської флори. Хотів підійти до одного з дерев, але тільки-но ступив крок – і знову все змінилось. Тепер я почав крокувати помалу, мов рекрут, якого вчать марширувати. Перед моїми здивованими очима розгорталися чарівні картини: країни, поля, степи, гори, долини, піщані пустелі, Не було ніякого сумніву: на ногах у мене – семимильні чоботи.