Текст книги "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

Автор книги: Адельберт Шаміссо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

2

Нарешті я отямився і поспішив залишити це місце, де мені вже, певно, нічого було робити. Спочатку я напхав кишені золотом, потім обв’язав міцно круг шиї шнурки гаманця і сховав його на грудях.

Я непомітно вийшов з парку на дорогу і подався до міста. Замислившись, підходив я уже до брами, коли це раптом почув оклик:

– Паничу, гей, паничу! Стривайте-но.

Я озирнувся, Якась стара жінка гукала до мене:

– Бережіться, пане, ви загубили свою тінь.

– Дякую, матусю! – Я кинув їй червінця за доброзичливу пораду і вступив у тінь дерев.

Коло брами я знову мусив вийти на сонце і одразу ж почув від вартового:

– Де це ви, добродію, залишили свою тінь?

А далі знову від якихось жінок:

– Господи, у бідолахи нема тіні!

Це вже стало мене дратувати, і я почав дуже старанно обминати сонячні місця. Але не скрізь це вдавалося. Наприклад, на Широкій вулиці, яку я мусив перетнути і, на моє нещастя, саме в той час, коли дітлахи виходили зі школи. Якийсь проклятий горбань шибеник – він ще й досі стоїть у мене перед очима – одразу спостеріг, що мені бракує тіні. З страшенним галасом нацькував він на мене все оте письменне збіговисько підлітків вулиці, а ті почали кепкувати з мене і обкидати грязюкою. «Порядна людина, виходячи на сонце, має звичку брати з собою і свою тінь».

Щоб відкараскатися од них, я повною жменею кидав їм золото, а сам тим часом стрибнув у карету, яку мені допомогли найняти доброзичливі люди.

Опинившись у кареті на самоті, я гірко заплакав. Мабуть, в мені почала прокидатися свідомість того, що хоч золото в світі й більше важить, як заслуги та чесноти, але тінь таки дорожча, ніж золото. А я, що колись пожертвував багатством заради сумління, тепер віддав тінь за золото. Що ж мені діяти в світі? Що зі мною тепер станеться?

Я був ще повний збентеження, коли візник зупинився перед моїм колишнім готелем. Жах пройняв мене на саму думку, що доведеться ще раз увійти в цю жалюгідну комірчину під дахом. Я наказав принести зверху мої речі, з презирством схопив той злидарський клунок, кинув кілька червінців прислужникові і звелів одвезти мене до найкращого готелю.

Готель стояв на північній стороні, і я міг не боятися сонця. Я відіслав візника, заплативши йому золотом, потому звелів показати мені найкращі кімнати і негайно замкнувся в них.

І як ти гадаєш, коло чого я заходився? О мій любий Шаміссо, навіть тобі признаючись у тому, я червонію. Я вийняв з-за пазухи злощасний гаманець і з якоюсь несамовитістю, що немов пожар розгоралася в мені все дужче й дужче, став тягти з нього золото, золото, золото, щоразу більше золота, розсипав його по підлозі, топтався по ньому, слухав його дзенькіт, змушуючи своє бідне серце втішатися його блиском, його дзвоном, раз у раз кидав метал до металу, аж поки сам, украй знесилений, не впав на це багате ложе, і, з насолодою зариваючись у золото, почав качатися по ньому. Так минув день, надійшов вечір, а я не відчиняв своїх дверей. Настала ніч, а я все ще лежав на золоті, аж поки не зморив мене сон.

І ось сниться мені, немовби я стоки за скляними дверима твоєї маленької кімнатки і бачу тебе звідтіль за робочим столом між кістяком і пучком засушених рослин. На столі перед тобою розгорнуті книжки – Галлер, Гумбольдт, Лінней,[6]6
  Альбрехт Галлер (1708–1777) – швейцарський природознавець, Олександр Румбольдт (1769–1859) – німецький мандрівник і природознавець, Карл Лінней (1707–1778) – видатний шведський натураліст.


[Закрыть] на канапі томик Гете і «Чарівний перстень»[7]7
  «Чарівний перстень» – роман Фуке, що приніс популярність авторові.


[Закрыть]. Я довго дивився на тебе, на кожну річ у твоїй кімнаті й знову на тебе, але ти сидів нерухомо і не дихав, ти був неживий.

Я прокинувся. Здавалось, було ще дуже рано. Мій годинник стояв. Я почував себе, немов побитий, до того ж мені хотілося їсти й спрага мучила мене, бо з учорашнього ранку й рісочки у роті не було. З огидою відштовхнув я від себе золото, що недавно так тішило моє божевільне серце. В досаді я не знав, де його подіти. Залишати тут, на підлозі, ніяк не можна. Я спробував, чи гаманець не проковтне його знову. Ні. Жодне моє вікно не виходило на море. Я таки завдав собі клопоту, доки перетягав його, обливаючись потом, у кабінет та впакував у велику шафу, що там стояла. Собі я відклав лише кілька жмень червінців. Упоравшись з цією роботою, звалився я вкрай стомлений у крісло і став чекати, коли в домі прокинуться. При найпершій можливості я звелів принести чогось попоїсти і покликати господаря готелю.

Ми обміркували з ним, як на майбутнє обладнати моє помешкання. Він порекомендував мені для догляду за моєю персоною такого собі Бенделя, що одразу ж сподобався мені своїм довірливим і кмітливим виглядом. Отож саме він з, того часу своєю відданістю й прихильністю втішав мене в злигоднях мого життя і допомагав мені зносити мою сумну долю.

Цілий день я не виходив з кімнати і морочився то з слугами, що шукали роботи, то з шевцями, кравцями та купцями. Я якнайрозкішніше умеблював кімнати, накупив силу-силенну коштовностей та дорогоцінного каміння, щоб хоч трохи звільнитись від цієї купи золота. Та, здавалось, вона анітрохи не зменшується.

Тим часом становище моє змушувало мене впадати в найстрашніші сумніви. Я не наважувався й кроку ступити за двері кімнат, а ввечері наказував запалювати в залі сорок свічок перед тим, як мені вийти з темряви. Я з жахом згадував моторошну зустріч з школярами. І все ж таки вирішив будь-що-будь, а іще раз випробувати громадську думку.

Ночі на той час були місячні. Пізно ввечері я закутався в широкий плащ, натягнув капелюха на самі очі і вислизнув, тремтячи, мов злодій, на вулицю. І тільки на далекій площі наважився виступити з тіні будівель, що дід їх захистом я так довго йшов, і вийти на місячне сяйво, твердо вирішивши почути свій вирок з уст перехожих.

Звільни мене, милий друже, від болісного повторення усього того, що я мусив витерпіти. Жінки, коли я повз них проходив, виявляли часто найщиріше співчуття. Проте воно вражало мою душу не менш, ніж глузування молоді або пихате презирство чоловіків, особливо товстих, вгодованих, мов кабани, що самі кидали широку тінь. Якась ніжна, чарівна дівчина, що йшла, здається, в супроводі своїх батьків, які замислено дивилися лише собі під ноги, немовби й підняла на мене свої променисті очі, та, побачивши, що я без тіні, вона злякалася, опустила на своє прекрасне личко вуаль і мовчки пройшла мимо.

Цього я вже не міг знести. Гіркі сльози потекли по щоках, і я, хитаючись, з розбитим серцем, вступив знову в темінь. Я мусив триматися за стіни будівель, аби встояти на ногах, і пізно ледве доплентався до готелю.

Я цілісіньку ніч і очей не склепив. А другого дня моєю найпершою турботою було, хай там що, відшукати чоловіка в сірому. Можливо, мені вдасться його знайти, і – яке б то було щастя! – може, й він, як і я, жалкує про цю божевільну угоду. Я покликав Бенделя, бо він мені здавався розумним і моторним хлопцем, докладно описав йому чоловіка, що володів скарбом, без якого життя моє стало суцільною мукою, я сказав Бенделю час і місце, де його бачив, описав усіх, хто був при тому, і додав ще таку прикмету: звелів докладно розпитати про підзорну трубу, золототканий турецький килим, про розкішний намет, про трьох вороних огирів, що їх історія зв’язала – не варто питатися як – з тією загадковою людиною, яка усім видалась незначною, а мені зруйнувала спокій і щастя цілого життя.

Докладно все це розповівши, я приніс золота стільки, скільки спромігся підняти, і додав ще самоцвітного каміння та коштовностей величезної вартості.

– Бендель, – сказав я, – оце вирівнює круті стежки і робить набагато легшим те, що здається неможливим. Не жалій скарбів, як і я їх не жалію, а йди і порадуй мене звісткою, на яку я покладаю усі свої надії.

Бендель пішов. Повернувся він пізно, сумний, невеселий. Жоден з гостей пана Джона, жоден з його слуг – а він усіх їх розпитував – нічогісінько не знали про чоловіка в сірому сурдуті. Новий «доллонд» був там, але ніхто не знав, звідки він узявся. На пагорбку лежав розісланий килим, а над ним стояв розіпнутий намет. Слуги хвастались багатством свого пана, але ніхто не знав, де воно взялося. Та й сам пан, будучи вельми вдоволений з цього, не дуже турбувався, звідкіля оті коштовності. Коні стояли на стайні у молодих паничів, які на них їздили. Вони вихваляли щедрість пана Джона, що подарував їм цих коней того ж таки дня. Ось що з’ясувалося з докладної розповіді Бендєля, кмітливість якого і пильна старанність, хоч і без наслідків, заслужили на мою похвалу. Я похмуро кивнув йому, щоб залишив мене на самоті.

Але тут він, почав знову:

– Я Дав вам, мій пане, відчит про найголовніші справи. Тепер мені залишається виконати ще одне доручення. Я його отримав від незнайомого чоловіка, якого спіткав біля дверей вранці, йдучи у ваших справах, що закінчилися так невдало. Ось його слова:

«Перекажіть панові Петеру Шлемілю, що він мене тут більше не побачить, бо я їду за море; ось цей попутний вітер кличе мене в гавань. Але за рік і один день я матиму щастя сам його відшукати і запропоную тоді іншу, можливо, більш для нього прийнятну угоду. Передайте йому найнижчий уклін і запевнення в моїй вдячності». Я запитав чоловіка, хто він такий, але він сказав, що ви його вже знаєте.

– Який він був на вигляд? – скрикнув я, повний передчуття. І Бендель описав, мені чоловіка в сірому сурдуті точнісінько, слово в слово так, як він у попередній розповіді описував людину, про яку у всіх розпитував.

– Лихо ж мені! – вигукнув я, ламаючи руки. – Та це ж був він самий!

У Бенделя немов полуда спала з очей.

– Так, це був він, справді він, – скрикнув перелякано Бендель, – і я, сліпендяй, бевзь дурноверхий, не впізнав його, не впізнав і зрадив мого пана!

І він, заливаючись гіркими сльозами, так почав дорікати собі самому, що аж мені зробилося його жаль.

Я став його втішати, запевняючи, що ані крихти не сумніваюсь в його вірності, і негайно послав його в гавань, щоб спробувати, якщо тільки можливо, знайти сліди цього дивного чоловіка. Але того ранку відпливло дуже багато кораблів, що супротивним вітром були затримані в гавані, і всі в різні країни світу, до різних берегів, і сірий чоловік зник без сліду, мов примара.

3

Чим зарадять крила тому, хто скутий залізними кайданами? Він тільки жахливіше вдаватиметься у розпач. Я лежав, мов Фаффнер,[8]8
  Фаффнер – в німецьких легендах дракон, що стеріг скарби і був убитий казковим богатирем Зігфрідом.


[Закрыть] біля своїх скарбів, не знаючи від них утіхи, скнів біля золота, що каменем тяжіло на моєму серці. Я проклинав його, бо саме через нього був відрізаний від усього життя. Ховаючи в собі свою зловісну таємницю, я боявся найпослідущого слуги і водночас заздрив йому, бо він мав тінь, сміливо міг виходити на сонце. Я ж марнував на самотині у своїй кімнаті дні й ночі, і гризота шматувала моє серце.

Іще один чоловік журився вкупі зі мною: мій вірний Бендель не переставав мучити себе тихими докорами, що не, виправдав довір’я свого доброго хазяїна і не впізнав того, за ким був посланий і з ким, на його думку, була тісно зв’язана моя нещаслива доля.

Але я не ставив йому цього за провину, бо знав, що вся причина в загадковій натурі незнайомого.

Щоб випробувати усе можливе, послав я Бенделя з коштовним діамантовим перснем до найзнаменитішого художника в місті і просив його завітати до мене. Він прийшов. Я вислав усіх слуг, позачиняв двері, присів біля нього і, похваливши його майстерність, приступив з важким серцем до справи, взявши перед тим з нього урочисту обіцянку, що він свято зберігатиме мою таємницю.

– Пане професор, – сказав я, – чи не могли б ви намалювати одному чоловікові штучну тінь, якої він позбувся в найнещасливіший спосіб на світі?

– Ви маєте на увазі тінь, що падає від кожної речі?

– Еге ж, саме її.

– Пробачте на слові,– поцікавився художник, – яка ж халепа спіткала бідолаху, що він загубив тінь?

– Як це сталося, – відповів я, – це вже тепер не має значення, Проте можу вам розповісти. – І я почав безсоромну брехню: – В Росії, де той чоловік подорожував, якось ударив такий мороз, що тінь його примерзла до землі і він не зміг її відірвати.

– Хоч би я й намалював йому фальшиву тінь, – відказав професор, – то вона була б така тендітна, що він при найменшому рухові втеряв би її знову, бо ж, як видно з вашої розповіді, той чоловік так мало дбав про свою власну природжену тінь. А хто не має тіні, той краще хай не виходить на сонце, так буде найрозумніше і найпевніше.

Він встав і, кинувши на мене пронизливий погляд, якого я не міг витримати, вийшов. Я упав знову в крісло і затулив обличчя руками.

Так і застав мене Бендель, повернувшись у кімнату. Він побачив, у якому я відчаї, і хотів тихо, шанобливо вийти. Я глянув на нього, знемагаючи під тягарем свого лиха, і відчув пекучу потребу поділитися з кимось своїм горем.

– Бендель, – покликав я його, – Бендель, ти єдиний бачиш мої тортури, шануєш їх, не намагаючись довідатися, що мене мучить, а тихо і лагідно співчуваєш Мені. Ходи до мене, Бендель, і будь найближчим мені другом, я не замикаю від тебе своїх скарбів, не хочу ховати перед тобою й свого смутку. Бендель, не покидай мене. Бендель, ти бачиш, я багатий, щедрий, милосердний, ти думаєш, що люди повинні мене за це вихваляти, а тим часом я втікаю і замикаюсь від них. Бендель, світ уже засудив мене і відштовхнув від себе, можливо, й ти одвернешся, коли довідаєшся про мою жахливу таємницю, Бендель, я багатий, щедрий, добрий, але – о боже! – я не маю тіні!

– Не маєте тіні? – скрикнув злякано добрий хлопець, і чисті сльози бризнули йому з очей. – Горе мені, що я народився служити панові без тіні!

Він замовк, а я знову затулив обличчя руками.

– Бендель, – додав я згодом, – я тобі звірився, тепер можеш мене зрадити. Йди й виказуй мене.

Здавалося, всередині у нього відбувалась важка боротьба. Нарешті він упав передо мною на коліна, схопив мою руку і зросив її сльозами.

– Ні,– вигукнув він, – що б люди не думали, а заради тіні я не покину мого доброго хазяїна. Я послухаюсь серця, а не розуму, і лишуся біля вас, позичу вам свою тінь, допомагатиму, де зможу, а де не зможу, – плакатиму вкупі з вами.

Я кинувся йому на шию, вражений такою щирістю, бо переконаний був, що він робив це не заради золота.

З того часу моя доля і життя трохи змінилися. Неможливо й описати, як спритно умів Бендель приховувати мою ваду. Завжди він з’являвся або попереду, або поруч зі мною, усе передбачав, був готовий до всього і, де мені загрожувала випадкова небезпека, швидко прикривав мене своєю тінню, бо він був вищий на зріст і кремезніший від мене. Я знову наважився виходити між люди і почав навіть відігравати певну роль у товаристві. Звичайно, мені доводилося прикидатись диваком з чудернацькими примхами. Але ж багатим це личить, і, доки правда була прихована, я від усіх мав шану й повагу, як і належить багатієві. Я вже спокійніше дивився на обіцяну загадковим чоловіком зустріч через рік і день.

Я прекрасно розумів, що мені не слід залишатися довго там, де вже мене бачили без тіні і де моя таємниця легко могла вийти на яв. Крім того, мене гнітили спогади про мій візит до пана Джона, хоча, можливо, про це вже ніхто й не згадував. Тому я вважав своє перебування тут своєрідною репетицією, після якої легше і певніше мені б жилося в іншому місці. Однак деякий час тут мене затримала ще одна річ, зачепили мою гоноровитість, а це в кожної людини найвразливіше місце – таке, за яке гачок чіпляється найпевніше.

Так ось, прекрасна Фанні, яку я спіткав тут знову і яка забула, що ми вже зустрічалися з нею, обдарувала мене своєю прихильністю, бо я тепер був дотепний і гострий на слові. Коли я говорив, до мене прислухалися, а я сам не знав, звідкіль у мене взялася майстерність так красномовно говорити й оволодівати увагою слухачів. Враження, яке я, здавалось, справив на красуню, зовсім звело мене з розуму, а їй цього лише й треба було. З того часу я, де тільки міг, слідом ходив за нею, вдаючись до тисячі хитрощів, щоб триматись тіні й не виходити на світло. Я гордився тим, що заставив Фанні пишатися моїм залицянням. Та захоплення моє було тільки в думках, я не міг примусити себе покохати серцем.

Але навіщо я так довго і докладно розповідаю тобі цю буденну історію? Ти сам досить часто розказував мені подібне до цього про інших гідних пошани людей. Правда, тут до старої, добре знаної п’єси, в якій я простодушно грав досить-таки утерту роль, була приплетена зовсім несподівана і для мене, і для Фанні, і для всіх кінцівка.

Одного прекрасного вечора я за своїм звичаєм зібрав у саду товариство, а сам під руку з своєю дамою гуляв трохи осторонь, від решти гостей, намагаючись зачарувати її своїм красномовством. Вона, скромно похиливши голову, дивилась собі під ноги і легесенько відповідала на потиск моєї руки. Аж тут несподівано позад нас із-за хмар вийшов місяць, і Фанні побачила на землі тільки свою тінь. Вона здригнулася, з жахом глянула на мене, потім знову на землю, немовби не йняла віри своїм очам. Все, що вона відчувала, відбивалося на її обличчі таким здивуванням, що я б голосно розреготався, коли б у самого не пробіг мороз поза шиєю. Я випустив руку знепритомнілої Фанні й стрімголов промчався повз вражених гостей, добіг до брами, кинувся в перший-ліпший екіпаж і поїхав назад до міста, де цього разу, на своє нещастя, залишив передбачливого Бенделя. Він аж перелякався, побачивши мене, але з першого слова зрозумів усе. Негайно були замовлені поштові коні. Із своїх людей я взяв з собою лише одного, такого собі пройдисвіта на ймення Раскал,[9]9
  Раскал – англійською мовою означає підлий, негідник.


[Закрыть] який завдяки своїй спритності зумів стати для мене необхідним. Про сьогоднішній випадок він ще нічого не пронюхав. За ніч ми проїхали майже тридцять миль. Бендель залишився в місті, щоб продати дім, розплатитися з усіма і привезти найнеобхідніше. Коли він другого дня наздогнав мене, я кинувся йому в обійми і заприсягавсь не в тому, що не накою більше таких дурниць, а в тому, що надалі буду обережніший.

Ми проїхали, не зупиняючись, через кордон та гори. І лише по той бік перевалу, що відділив нас надійною стіною від нещасливих місць, де я зазнав такого клопоту, я послухався поради і зупинився на відпочинок в недалекому відлюдному курорті на водах.

4

У своїй розповіді я тільки побіжно торкнусь тих часів, на яких – так охоче! – зупинився б довше, коли б міг викликати в спогадах їх живий дух. Але фарби, які їх оживляли і які тільки й здатні їх оживити, зблякли, і коли я в грудях своїх хочу віднайти те, що так сильно їх тоді хвилювало – біль і щастя, блаженні мрії,– надаремно б’ю я в скелю: жодне живодайне джерело звідтіль більш не бризне, бо господь одвернувся від мене. Наскільки іншими здаються мені вони, ті давно минулі часи! Я на водах мав грати в цій трагедії роль героя, та натомість недосвідчений, новачок на сцені, закохався у блакитні очі. А батьки її, ошукані грою, доклали усіх зусиль, щоб якнайшвидше розірвати угоду, і низькопробний фарс закінчився глумом.

І це все, все!

Тепер минуле здається мені безглуздим і вульгарним, і в той же час страшно подумати, що такими можуть здаватись і ті почуття, які так блаженно, так велично хвилювали тоді мої груди. Мінно, як плакав я тоді, коли втеряв тебе, так плачу й тепер, втерявши в серці своєму кохання до тебе. Невже я так постарів?

О смутна розсудливість! Хоч би ще один удар серця того часу, одна мить тих мрій але ні! Самотній пливу я відлюдним широким морем гірких твоїх хвиль, і давно вже в останньому келиху перестав грати шампанський трунок!

Я послав Венделя з кількома торбами золота, щоб він у місті придбав і влаштував мені житло згідно з моїми уподобаннями. Він, не шкодуючи, сипав там грішми і досить туманно розводився про знатного іноземця, котрому він слугує, бо я хотів зберегти інкогніто. Це навело простодушних людей на дивні думки. Як тільки в домі все було влаштовано для мого приїзду, Бендель повернувся за мною, і ми рушили в дорогу.

Приблизно за годину їзди до міста ми виїхали на сонячну галявину, де нам заступила дорогу святково зодягнена юрба. Карета зупинилась. Заграла музика, задзвонили дзвони, забухкали гармати; голосне «Віват!» розляглось у повітрі. Перед дверцятами карети з’явився в білому вбранні хор дівчат виключної краси, серед них одна, мов сонце поміж зірок, затьмарила всіх своєю вродою. Струнка і ніжна, вийшла вона з кола подруг, зашарівшись стала передо мною навколішки й подала мені на шовковій подушці вінок, сплетений з віття лавра, маслини й троянд, при цьому вона виголосила й невеличку промову, вживаючи таких виразів, як ваша величність, шаноба, любов. І хоч я й не зрозумів, кого вони стосуються, але звуки її срібного голосу так зачарували мій слух, що мені здавалось, ніби передо мною з явилось небесне видіння. Тут заспівав хор, прославляючи доброго короля і щастя його народу.

Така сцена, любий друже, і при яскравому світлі сонця! Вона все ще стояла навколішках за два кроки від мене, а я, без тіні, не міг переступити ту безодню, що лежала між нами, не міг впасти перед цим ангелом ниць. О, чого б я тільки не дав тоді за тінь!

Свій сором, свій страх, свій розпач мусив я ховати глибоко в кутку карети. Але Бендель прийшов мені на допомогу. Він вискочив з другого боку карети, я кликнув його до себе і подав йому з шкатулки, що саме була в мене під рукою, розкішну діамантову діадему, призначену колись для прекрасної Фанні. Він виступив наперед і від мого імені сказав, що його пан не може й не хоче приймати такої пошани, тут, мовляв, сталося якесь непорозуміння. Однак пан хоче віддячити, добрим громадянам цього міста за їх щиру гостинність. Він узяв презентований мені вінок і поклав натомість діамантову діадему. Потім, шанобливо подавши руку прекрасній дівчині, допоміг їй встати і дав знак духівництву, магістрату і всім депутаціям відійти. Ніхто не був допущений до мене. Після цього Бендель наказав юрбі розступитися, стрибнув у карету і ми помчали галопом далі до міста через спеціально збудовану арку, оздоблену гірляндами з листя і квітів. Знову щосили загримали гармати.

Карета зупинилась перед моїм домом. Я хутко проскочив у двері крізь натовпи цікавих, що з’юрмились тут в надії побачити мене. Під моїми вікнами юрба кричала «Віват!», а я звелів кидати їм золоті дукати. Ввечері жителі міст з власного почину влаштували ілюмінацію.

А я ще й досі не знав, що має все те означати і за кого мене вважають. Я послав Раскала на розвідини. Незабаром він з’явився з новинами – нібито з найпевніших джерел – і розповів мені, що добрий прусський король подорожує країною під ім’ям якогось графа, що мого посланця впізнали, і як він зрадив себе й мене, і нарешті, як усі зраділи, коли довідалися, що я зупинюсь в їхньому місті. Тепер, коли стало відомо, що я хочу зберегти найсуворіше інкогніто, вони зрозуміли, якої великої помилки допустилися, намагаючись так настійно підняти завісу таємничості. Але я гнівався так милостиво, так ласкаво, що, напевне, пробачу їм такі прояви їхньої щиросердості.

Отож моєму гультіпаці Раскалу справи ці видалися такими забавними, що він з серйозним виглядом почав запевняти людей в їхній хибній думці. Про все це він доповів мені дуже кумедно і, побачивши, що я аж звеселів, почав вихвалятись передо мною отим досить злим жартом. Чи повіриш? Я тішився тим, що мене, хай і помилково, вважають за короновану особу. Я звелів увечері наступного дня влаштувати бенкет у затінку під деревами, на майданчику перед моїм будинком, і запросити ціле місто.

Таємнича сила мойого гаманця, старання Бенделя та спритна винахідливість Раскала допомогли нам подолати навіть час. Аж справді диво, як можна було за кілька годин так прекрасно і багато все влаштувати. Яка пишнота, який достаток! Навіть освітлення було влаштоване так дотепно і майстерно, що я почував себе у цілковитій безпеці. Мені не довелось їм нічого нагадувати, я мусив їх тільки похвалити.

Аж ось і смерклося; настав вечір. Завітали перші гості і були представлені мені. Про «величність» уже не згадували, але з глибокою пошаною називали пан граф. Що ж мені діяти? Я не мав нічого проти графа і з того часу став граф Петер. Але серед цієї святкової метушні душа моя прагнула її одної. Аж, нарешті, пізно з’явилася й вона – вона, вінець творіння з вінком на голові; скромно йшла вона за своїми батьками і, здавалося, й не помічала, що вона тут найпрекрасніша. Мені їх представили. Це був пан лісничий, його дружина та донька. Старим я зумів сказати чимало приємного, та перед донькою стояв, мов хлоп’я, що чимось завинило, і не міг промовити й жодного слова. Нарешті, закикуючись, я подякував їм, що вона ощасливила наше свято своєю присутністю, і попрохав зайняти на ньому гідне її місце відповідно до прикраси, що увінчує її. Вона соромливим поглядом зворушливо просила мене пощадити її. Але, збентежившись перед нею не менш як вона сама, я назвав себе її першим підданим і висловив свою глибоку пошану і покірливість. А приклад графа був для гостей наказом, який усі вони залюбки поспішили виконати. Величність, невинність, грація вкупі з красою панували на нашому святі. Щасливі батьки Мінни думали, що їх донька вшанована так лише завдяки їм. Сам я був у якомусь несказанному сп’янінні.

Я звелів усі коштовності, які я придбав ще тоді, коли не знав, як позбутися обтяжливих для мене грошей, усі перли, діаманти покласти в двоє закритих блюд і за столом від імені цариці балу роздати її подругам і всім дамам. Тим часом людям, що згромадилися за огорожею, ввесь час кидали золото повними пригорщами.

Вранці другого дня Бендель розповів мені по секрету, що підозра, яку він давно мав на Раскала в його нечесності, перейшла тепер у впевненість. Той приховав учора кілька мішків золота.

Та бог з ним, – сказав я, – нехай та жалюгідна шельма трохи поживиться; я розкидаю гроші на всі боки, то хіба він гірший за інших? Вчора він і всі нові слуги, яких ти найняв, чесно послужили мені. Вони щиро допомагали влаштувати веселе свято.

І більше про це у нас не було мови. Раскал залишився моїм першим камердинером, а Бендель – моїм найвірнішим другом. Він звик вважати моє багатство невичерпним і не цікавився дізнатись про його джерела. Вгадуючи мої думки, він допомагав мені вишукувати способи, де б витратити гроші. Про того ж незнайомого блідого пройдисвіта Бендель знав лише ось що: тільки він один може зняти з мене прокляття, яке тяжіє на мені, тільки на нього покладаю я всі мої надії, хоч і боюсь його. А втім, я був переконаний, що він може знайти мене всюди, я ж його нізащо, тому й зрікся даремних розшуків, чекаючи на обіцяний день.

Пишність бенкету і моя гостинність на ньому тільки впевнили упертих громадян міста в їх упереджених думках. Дуже скоро, звичайно, виявилося з газет, що легендарна подорож прусського короля– це тільки необгрунтовані чутки. І все-таки мене зробили королем і я мусив залишитись королем, правда, одним з найбагатших і найщедріших, який завжди міг давати. Ось тільки невідомо, якого королівства. Світ ніколи не мав підстави скаржитись на нестачу монархів, принаймні в наші дні. Тому добрі люди, які й на очі не бачили жодного короля, накидали мені то одне королівство, то друге.

Граф Петер залишався завжди тим, ким він був.

Одного разу між тими, що приїхали на води, з’явився комерсант, який, щоб збагатіти, оголосив себе банкротом. Він користувався загальною повагою і відкидав від себе широку, хоч і бліднувату тінь. Йому захотілося похвастатись нагарбаним багатством, ба навіть заманулось позмагатися зі мною. Я звернувся до свого гаманця і дуже швидко довів бідолаху до того, що він удруге мусив оголосити себе банкротом і, щоб урятувати свій престиж, перебрався за гори. Так я здихався його. Я таки наплодив тут, у цій місцевості, багато ледарів і дармоїдів.

При цій справді царській розкоші і марнотратстві, якими я підкорив собі всіх, у своїм домі жив я дуже скромно і відлюдно. Я поклав собі за правило найбільшу обережність. Під жодним приводом ніхто, крім Бенделя, не міг увійти в покої, де я жив. Доки світило сонце, я там сидів, замкнувшись з ним, і тоді всім казали: граф працює в своїм кабінеті. Цією ж роботою пояснювалась та безліч кур’єрів та зв’язкових, яких я розсилав по всіх усюдах з-за дрібниць. Гостей я приймав тільки ввечері в тіні дерев або в залі, майстерно і яскраво освітленій згідно з вказівками Бенделя. Коли я виходив, то Бендель, як Аргус, не спускав з мене недріманного ока, а бував я лише в саду лісничого заради її єдиної, що стала моїм життям, моїм коханням.

О мій добрий Шаміссо, я сподіваюсь, ти ще не забув, що таке кохання! Гадаю, ти зрозумієш мене без зайвих слів. Мінна справді була доброю, скромною, вартою кохання дівчиною, Я заволодів усіма її думками, а вона через скромність свою не розуміла, чим заслужила таку шану, що я тільки на неї й дивився, і відповіла коханням на кохання з усією силою свого юного, невинного серця. Вона кохала, як жінка, самовіддано, до самозабуття, мріючи тільки про того, хто був її коханням, готова без вагання життя віддати за нього, одним словом, кохала по-справжньому.

Але я – о, що то за жахливі години, жахливі! – одначе як би я хотів їх вернути, як часто плакав я на грудях у Бенделя, коли, опам’ятавшись від першого оп’яніння, суворіше споглянув на себе. Як могло статися, що я без тіні, з підступним самолюбством привабив до себе цього ангела, украв її кохання і чисту душу, штовхаючи її на загибель? Часом хотів я відкрити їй свою душу, часом клявся страшними клятвами вирвати її з свого серця і втекти, то знову заливався сльозами та обмірковував з Бенделем, як мені ввечері побачитися з нею в саду лісничого. Бували часи, коли я дурив сам себе, покладаючи великі надії на близьку зустріч з чоловіком у сірому, і знову потім плакав, бо знав, які то марні були сподівання. Я вирахував день, коли повинен був чекати зустрічі з цією потворою, бо він же сказав – через рік і день, а я вірив його слову.

Батьки дівчини були добрі, поважні старі люди і дуже любили свою єдину дитину. Коли згодом вони довідалися про наші стосунки, їх це вельми вразило, і вони не знали, що й робити. Раніше вони і не мріяли про те, що граф Петер міг би хоч подумати про їхню доньку, а тепер виявилось, що він її любить і вона відповідає йому взаємністю. Мати була досить гоноровита, вважала такий шлюб можливим і сприяла цьому, але здоровий чоловічий глузд старого не припускав таких божевільних фантазій. Проте обоє були впевнені в чистоті мого кохання, і їм нічого не залишалось, як тільки молитися за свою дитину.

Мені трапив до рук лист, якого я ще в ті часи отримав від Мінни. Еге ж, це її рука. Я хочу його тобі переписати.

«Я, безсильна, нерозумна дівчина, могла собі уявити, що мій коханий не завдасть мені, бідній, жалю, бо я його так щиро-щиро кохаю. Ох, ти такий добрий, такий невимовно добрий, але не зрозумій мене хибно. Ти не повинен для мене жертвувати нічим, хоч би навіть і з власної волі. О боже! Я б зненавиділа себе, коли б ти це вчинив. Ні! Ти дав мені безмежне щастя, ти навчив мене любити тебе. їдь звідсіль. Я знаю свою долю – граф Петер належить не мені, він належить світові. Я буду пишатися, коли почую про тебе: «Це був він» і «Це знову був він», «Це звершив він», «Там моляться на нього», «Там обожнюють його». І ось коли я про це згадаю, то гніваюсь на тебе, що ти заради такої простої дівчини можеш забути про своє високе покликання. Їдь, бо лише думка про це робить мене нещасною, тоді як – ах! – завдяки тобі я така безмежно щаслива. Хіба я не вплела в твоє життя найкращі оливкові віти і нерозквітлу троянду, як і в той вінок, що мала щастя тобі піднести? Ти в моєму серці, коханий мій, не бійся розлуки зі мною, я вмру за тебе, бо ах! – завдяки тобі я щаслива, така невимовно щаслива!»