Текст книги "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

Автор книги: Адельберт Шаміссо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Ти можеш собі уявити, як ці слова краяли моє серце.

Я відкрив їй, що я не той, за кого мене мають, що я просто багата, але безмежно нещасна людина. На мені тяжить прокляття, яке мусить лишатися нашою з нею таємницею, бо я ще не втеряв надії, що воно буде зняте. Ось що отруює мені життя: я боюсь, що і її призведу до загибелі; її, єдине світло, єдине щастя, життя моє, єдине джерело. Вона знову заплакала, що я такий нещасливий. Ох, вона була така ласкава, така добра! Мінна ладна була з радістю пожертвувати собою, аби жодна сльозинка не впала з очей моїх.

А тим часом вона зовсім не розуміла моїх слів і гадала, що я можновладний князь на суворому вигнанні або принаймні якась зневажена висока особа. У своїх мріях, уявляла вона коханого героєм в ореолі слави.

Одного разу я сказав їй:

– Мінно, останній день наступного місяця може змінити і вирішити мою долю. Коли цього не станеться, я мушу вмерти, бо не хочу тебе занапастити.

Вона, ридаючи, схилила голову мені на груди.

– Коли зміниться твоя доля, то дай мені лише знати, що ти щасливий, я ні в чому не докорятиму тобі. Коли ж будеш нещасний, – поділи зі мною своє горе, щоб я допомогла тобі його зносити.

– Дівчино, дівчино, візьми назад це необачне слово, що так швидко і необдумано зірвалося з твоїх уст! Хіба ти знаєш, у чому моє нещастя, хіба ти знаєш, у чому моє прокляття? Чи відаєш ти, хто твій коханий… що він… Хіба ти не бачиш, що я лякливо здригаюсь, але не можу відкрити свою таємницю?!

Вона, ридаючи, впала мені до ніг і повторила, як клятву, своє прохання.

Тут увійшов лісничий, і я сказав йому, що маю намір першого числа наступного місяця посватати його дочку. Я твердо визначив цей строк, бо до того часу повинно було статися дещо таке, що могло змінити мою долю. Незмінне лише моє кохання до Мінни.

Сердега лісничий дуже злякався, коли почув такі слова з уст самого графа Петера. Він кинувся мені на шию, але раптом дуже збентежився, що міг так забутися. його обступили сумніви, вагання, він заходився розпитувати, говорити про посаг, забезпечення, майбутнє своєї коханої дитини. Я подякував йому за те, що він мені це нагадав, і сказав, що бажаю оселитися в цій місцевості, де мене, здається, люблять, і вести безтурботне життя. Я попрохав його купити на ім’я його доньки найбагатший з маєтків, які продаватимуться поблизу, і оплату перевести на моє ім’я. В такому випадку батько міг найкраще допомогти женихові. Але і він мав багато клопоту, бо скрізь його випереджав якийсь чужинець, і йому пощастило купити маєтків лише приблизно на мільйон.

Правду сказати, я хотів випровадити старого з дому, тому й вдавався до таких невинних хитрощів, як доручення йому цих справ. Я й раніш проробляв подібне, бо мушу признатися, він був трохи надокучливий. Добра ж мати, навпаки, була глухувата і не дуже прагнула такої шани, як розмова з паном графом.

Тут надійшла й вона. Щасливі батьки стали дуже прохати, щоб я провів вечір з ними, але я не смів зволікати жодної хвилини: на обрії вже сходив місяць. Мій час минав.

Другого вечора я знову прийшов у сад лісничого. Я закинув плащ на плече, насунув капелюх аж на очі й попрямував просто до Мінни. Вона помітила мене і якось мимохіть здригнулася. Від цього в моїй уяві знову ясно постала сумна картина тої жахливої ночі, коли я без тіні наважився з’явитись у місячному сяйві. Так, це була Мінна! Але чи впізнала вона мене? Мінна замислено мовчала, а мені на серце ліг важкий камінь. Я встав зі свого місця. Вона, ридаючи, кинулась мені в обійми.

Тепер я часто заставав Мінну в сльозах, і на душі у мене ставало все важче й важче. Тільки батьки просто потопали в блаженстві. Фатальний день наближався – моторошний і темний, як грозова хмара. Підійшов і останній вечір – я ледве дихав. Передбачливо наповнивши кілька скринь золотом, я став чекати дванадцятої години.

Та ось минула й дванадцята.

Тепер я сидів, очей не зводячи з годинника, рахуючи хвилини й секунди, відчуваючи їх, мов удари кинджала. При найменшому шумі я здригався. Почало світати. Минали гнітючі години, настав полудень, потому вечір, минула ніч. Оберталися стрілки, згасала надія. Годинник відбив одинадцять – ніхто не з’являвся, минали останні хвилини останньої години – нікого. Перший удар, останній – і я схилився у безнадії, обливаючись сльозами, на свою постіль. Завтра мушу я – назавжди позбавлений тіні – свататись до коханої.

Над ранок важкий сон склепив мені очі.

5

Вранці-рано мене збудила якась голосна суперечка в моїм передпокої. Я прислухався. Бендель когось не пускав до мене. Це Раскал лаявся на всі заставки, кричав, що не визнає ніяких наказів від таких же, як і він, людей і силоміць вдирався в двері. Добрий Бендель умовляв його, говорив, що за такі слова, якщо вони дійдуть до моїх вух, він може позбутися вигідної служби. Раскал погрожував кулаками, якщо Бендель і далі боронитиме вхід до мене.

Я нашвидку якось зодягнувся, розгнівано відчинив навстіж двері і накинувся на Раскала:

– Чого тобі тут треба, негіднику?

Він ступив два кроки назад і холодно відповів:

– Найуклінніше прошу вас, пане граф, дозвольте мені глянути на вашу тінь. Надворі якраз так гарно світить сонце.

Це впало на мене, мов грім з ясного неба. Довго я стояв, наче скам’янілий, доки спромігся на мову.

– Як ти смієш, лакею, суперечити своєму панові?..

Він спокійно перебив мене:

– Слуга теж може бути дуже порядною людиною, а ніхто порядний не служитиме панові без тіні. Давайте мені звільнення.

Я спробував підійти з іншого боку.

– Але ж, Раскал, дорогий Раскал, хто тобі сказав таку нісенітницю? Як ти можеш думати?..

Та він і слухати не хотів і вів далі в такому ж тоні:

– Люди подейкують, що у вас нема тіні,– але, без сорома казка, покажіть мені вашу тінь або давайте звільнення.

Бендель, зблідлий і тремтячий, однак догадливіший від мене, подав мені знак, і я вдався до всемогутнього золота, але й воно втеряло свою силу. Раскал жбурнув мені гроші до ніг.

– Від людини без тіні я не прийму нічого.

Він повернувся до мене спиною і, не здіймаючи капелюха та насвистуючи пісеньку, повільно вийшов з кімнати. Я з Бенделем, немов скам’янівши, стояли без руху, без думки, дивлячись йому вслід.

Важко зітхаючи, з смертельним смутком на серці, зважився я нарешті вернути дане мною слово і, мов злочинець до суду, пішов у сад лісничого.

Я ввійшов у темну альтанку, що на мою честь була названа моїм ім’ям і де мене, певно, і цього разу чекали. Мати зустріла мене безтурботно й радісно. Мінна сиділа тут же, бліда і прекрасна як перший сніг, що іноді восени цілує останні квіти і вмить спливає гіркими краплями. Лісничий, тримаючи в руках списаний аркуш паперу, шпарко ходив по альтанці і, здавалось, намагався затамувати в собі хвилювання, що відбивалося на його завжди спокійному обличчі; тепер воно то блідло, то червоніло. Коли я ввійшов, він приступив до мене і схвильовано сповістив, що хоче поговорити зі мною сам на сам. Я рушив за ним алеєю, що вела до альтанки в освітленій сонцем частині саду, і мовчки важко сів на лаву. Запало довге мовчання, яке навіть добра мати не насмілилась порушити.

Лісничий і тут почав розгнівано ходити з кутка в куток нерівними кроками. Раптом він зупинився переді мною, подивився на папір, який держав у руці і, глянувши на мене допитливим поглядом, запитав:

– Чи ви, пане граф, часом не знаєте такого Петера Шлеміля?

Я мовчав.

– Чоловіка чудесної вдачі і особливих талантів.?

Він чекав на відповідь.

– А що, коли я і є цей чоловік?

– …який, – додав він гостро, – втеряв свою тінь?

– О, чуло моє серце, – скрикнула Мінна, – я давно вже знала, що в нього нема тіні!– І вона впала в обійми матері, яка злякано пригортала доньку до себе, дорікаючи їй за те, що на горе собі вона приховала цю таємницю. Але та, подібно до Аретузи[10]10
  Аретуза – в грецькій міфології – німфа, яка, рятуючись від переслідувань бога річок Алфея, обернулася на джерело.


[Закрыть], перетворилася в ручай сліз, який при звуках мого голосу лився ще сильніше, а при моєму наближенні струмував справжнім потоком.

– І ви, – вів лісничий далі,– ви з не-чуваним нахабством, без усякого сорому наважились обманути її і мене? І ви твердите, що любите її, ту, яку так глибоко зневажили? Подивіться, як вона плаче і ридає. О жахливо! Жахливо!

Я так розгубився, що почав мов несамовитий:

– Та це ж зрештою тільки тінь, нічого більше як тінь. Можна і без тіні добре себе почувати, і чи варто через те здіймати отакий галас. – Але я й сам відчув усю необгрунтованість своїх слів і змовк. Лісничий навіть не вважав за потрібне й відповісти на це. Я тільки додав: – Те, що колись загублено, можна іншим разом віднайти.

Він розгнівано накинувся на мене:

– Признайтесь, добродію, признайтесь, як ви втеряли свою тінь?

Я знову мусив збрехати:

– Якийсь телепень одного разу так невдало наступив на мою тінь, що зробив у ній велику дірку. От я й мусив віддати її, щоб налатали, бо ж гроші всемогутні; я ще вчора сподівався отримати її назад.

– Добре, паночку, дуже добре, – сказав лісничий. – Ви посватали мою дочку, але це роблять і інші. Як батько, я повинен про неї піклуватися. Я даю вам три дні строку, протягом яких ви повинні придбати тінь. Якщо ви за три дні з’явитесь переді мною з пристойною тінню, то ласкаво прошу. Якщо ж ні, то твердо кажу: на четвертий день моя донька буде дружиною іншого.

Я хотів був звернутися до Мінни, сказати їй кілька слів, але вона, ридаючи, ще дужче притулилась до матері й та подала мені знак: «Мовчіть та йдіть скоріше!»

Я вийшов хитаючись, і мені здалося, що світ зімкнувся наді мною.

Зникнувши з-під догляду відданого мені Бенделя, блукав я в розпачі, немов божевільний, лісами й полями. Холодний піт виступив у мене на чолі, важкі зітхання виривалися з грудей моїх, в мені бурхала несамовитість.

Я не знав, чи довго це тривало, коли раптом, опинившись на сонячній галявині, я відчув, що хтось схопив мене за рукав. Це був чоловік у сірому сурдуті. Бідолаха, здавалось, аж захекався, наздоганяючи мене. Він одразу ж почав:

– Я обіцяв з'явитися сьогодні, ви не дочекались умовленого часу. Але не турбуйтесь, все буде гаразд. Ви тільки послухаєтесь доброї поради, виміняєте знову свою тінь, і вона негайно стане до ваших послуг, а тоді вертайтесь назад. В саду лісничого вас привітають з радістю і все буде обернено на звичайнісінький жарт. За Раскала, що зрадив вас і сватається до вашої нареченої, візьмусь я сам. Це викінчений негідник.

Я стояв і слухав як уві сні.

– Ви обіцяли з’явитися сьогодні?..

Я ще раз підрахував час – він мав рацію, я справді помилився на один день. Я почав шукати правою рукою гаманець на грудях, – він угадав мою думку і відступив два кроки назад.

– Ні, пане граф, гаманець в хороших руках, хай він залишається у вас.

Я здивовано і запитливо втупився в нього широко розкритими очима. А він продовжував:

– Я прошу дати мені тільки дрібничку на спомин. Будьте ласкаві, підпишіть лиш оцю цидулочку.

На пергаменті було написано:

«На підставі мого підпису заповідаю держателю цього мою душу після її природного розлучення з моїм тілом».

У німому здивуванні поглядав я то на цидулку, то на чоловіка в сірому. А він тим часом застругав нове перо, вмочив його у краплю крові, що виступила на моїй долоні, яку я ненароком вдряпнув терновою колючкою, і подав мені.

– Хто ж ви такий? – запитав я нарешті.

– А хіба вам не все одно? – відповів він. – Хіба не видно по мені? Так собі, бідолашний чорт, щось на зразок вченого фізикуса, що за свою надзвичайну майстерність має погану дяку від друзів, а для себе самого не має ліпшої втіхи на світі, як трохи напустити туману. Але ж підпишіться, будь ласка! Ось тутечки внизу: Петер Шлеміль.

Я покрутив головою і сказав:

– Пробачте, мій добродію, цього я не підпишу.

– Ні? – запитав він здивовано. – А чому ні?

– Мені здається, це до деякої міри буде необачно, душу проміняти на тінь.

– Так-так, – повторив він, – необачно! – і вибухнув голосним реготом просто мені в обличчя. – А дозвольте вас запитати, що ж то за штука, ваша душа? Чи ви її бачили? І на якого біса вона вам здалася, коли ви помрете? Вам радіти треба, що знайшовся дурень, який ще за життя хоче заплатити за цей «X», цю гальванічну потужність, за поляризуючу силу впливу чи біс його знає, як і назвати цю чортівню, хоче заплатити чимось реальним, а саме вашою уособленою тінню, що за її допомогою ви досягнете руки вашої коханої та здійснення всіх ваших прагнень. Чи, може, ви волієте штовхнути оте юне створіння в обійми підлого шахрая Раскала? Ні, ви мусите поглянути на це своїми власними очима. Ходім, я зараз позичу вам шапку-невидимку (тут він витягнув щось із кишені), і ми прогуляємось непомітно садочком лісничого.

Мушу признатися, мені було дуже соромно, що цей чоловік пошив мене в дурні. Я його ненавидів до глибини душі і думаю, що особиста відраза до нього більше ніж моральні принципи чи забобони важили в тому, що я підписом не викупив у нього свою тінь, хоч і як була вона мені потрібна. Такою ж огидною була мені й думка зробити з ним прогулянку, яку він запропонував. Бачити між собою і моєю коханою цього осоружного негідника, цього кепкуючого кобольда, бачити наші розбиті серця, віддані йому на поталу і знущання – це обурювало мої найглибші почуття. Те, що зі мною скоїлося, я сприйняв як призначену мені долю, а свою біду вважав неминучою і, звертаючись до нього, так йому сказав: – Мій добродію, я продав вам свою тінь за цей чудесний гаманець і потім дуже каявся. Скажіть, ради бога, чи не можна цю угоду розірвати?

Він похитав головою і спохмурнів. Я вів далі:

– Тож знайте, я вам нічого більше не продам з того, що належить мені, хоч би ви заплатили навіть моєю тінню, і не підпишу також нічого. Із цього виходить, що прогулянка в шапці-невидимці, на яку ви мене запрошували, буде не однаково веселою для вас і для мене. Отож вважайте це за пробачення, і коли ми не прийшли до згоди, то розпрощаймося!

– Жаль мені дуже, мосьє Шлеміль, що ви так уперто відмовляєтесь від руки, яку я вам дружньо простягаю. Можливо, я іншим разом буду щасливіший, а тим часом до скорого побачення! A propos,[11]11
  До речі (франц.).


[Закрыть] дозвольте мені ще на останку показати вам, що речі, які я купую, не пліснявіють у мене, навпаки, я їх старанно і дбайливо зберігаю.

Тут він миттю витяг з кишені мою тінь, кинув її дуже спритно до своїх ніг і простелив на галявині освітленій сонцем. І вмить від його ніг простяглися дві тіні,– моя і його власна, – з якими він і ходив, бо моя тінь також слухалась його.

Коли, нарешті, через такий довгий час я знову побачив свою бідолашну тінь, та ще й на такій ганебній службі,– а сам я через її відсутність терпів такі невимовні муки, – серце моє не витримало, і я заплакав гіркими сльозами. А він, цей ненависний, без жалю і сорому хвастаючись вкраденим, знову запропонував мені те ж саме:

– А чого вам так журитися? Вона може стати ваша! Черкніть лише пером, і бідна сердешна Мінна буде вирвана з пазурів негідника і опиниться в обіймах високошановного пана графа. Я ж сказав: черкніть лише пером.

Сльози мої ще дужче полилися з очей, але я одвернувся від нього і махнув рукою, щоб він ішов геть.

Саме в цю мить з’явився Бендель, що, турбуючись про мене, скрізь ішов услід за мною. Коли цей вірний, добрий друг застав мене в сльозах, а мою тінь, яку він не міг не впізнати, побачив у володінні цього дивного сірого чужака, він зразу ж наважився, нехай силою, відібрати від нього мою власність і повернути мені. Та оскільки він сам ніколи не мав справи з такою делікатною річчю, то без церемоній накинувся на сірого чоловіка і наказав йому негайно віддати мені мою власність. Але той замість відповіді повернувся спиною до простодушного хлопця і пішов геть. Тут Бендель підняв сучкуватого кийка, якого завжди носив з собою і, йдучи вслід за ним, заходився лупцювати його по спині з усієї сили своїх мозолястих рук, раз у раз повторюючи, щоб віддав мені мою тінь. А той, начеб це йому було не впершину, зіщулився, втягнув голову в плечі, і мовчки, спокійно подався своєю дорогою через степок разом з моєю тінню і моїм вірним слугою.

Довго ще чулися у тому безлюдді глухі удари, нарешті й вони затихли вдалині.

І я знову, як і раніше, зостався наодинці з своїм горем.

Залишившись самотнім серед безлюдного степу, я дав волю невтримним сльозам, щоб полегшити невимовно важкий тягар на серці. Але я не бачив кінця своєму нещастю, не бачив ніякого виходу, ніякої мети і з нестерпною спрагою пив нову отруту, що її незнайомий влив у мої рани.

Душу мою заполонила Мінна. Переді мною з’явився її коханий, ніжний образ, бліде, залите сльозами личко – такою я бачив її востаннє в хвилини своєї ганьби. Але в ту ж мить між нами постав нахабний і глузливий привид Раскала. Я, закривши обличчя руками, подався навтіки степом, та мерзенне видиво не полишало мене і бігло слідом, аж поки я, знесилений, не впав на землю, зросивши її новим потоком сліз.

І все це через оту тінь! А її ж можна отримати назад одним розчерком пера. Я замислився над дивною пропозицією та над моєю відмовою. В голові у мене було порожньо: жодної думки, жодної зваги.

Надходив вечір. Я утамував голод дикими ягодами, спрагу – водою з гірського струмка. Настала ніч, і я ліг під якимсь деревом. Вогкий ранок збудив мене од важкого сну, під час якого я чув своє власне, ніби передсмертне хропіння. Бендель, мабуть, загубив мої сліди, і я був радий цьому. Я не хотів вертатись до людей, від яких з жахом утік, немов полохливий гірський звір. Так прожив я три моторошні доби.

Вранці четвертого дня я, опинившись на піщаній рівнині, освітленій яскравим сонцем, примостився на уламок скелі й вигрівався в його промінні. Адже я так любив сонце і так довго не мав змоги милуватися ним. Серце моє тихо нило від розпуки.

Раптом легкий шурхіт злякав мене, і я кинувся був утікати, та, озирнувшись навкруги, не побачив нікого. Але на піску, освітленім сонцем, повз мене сковзнула людська тінь, схожа на мою. Здавалось, вона втекла від свого хазяїна і гуляла собі сама.

В мені прокинулось міцне бажання. «Тінь, – подумав я, – чи не шукаєш ти свого хазяїна? Тоді я буду ним!» І я стрибнув, щоб заволодіти нею. Бо, власне, сподівався, що коли мені пощастить ступити їй на ноги, то вона прилипне до мене, а згодом, може, й зовсім звикне.

Та тільки-но я поворухнувся, як тінь кинулася від мене геть, і я почав важке полювання за легкою втікачкою. Лише надія, що, впіймавши її, я визволюсь із своєї скрути, надавала мені сили бігти за нею.

Тінь утікала до далекого поки що лісу, та коли б їй пощастило туди добігти, я без сумніву втеряв би її у лісній гущавині. Ця думка жахом пронизала мені серце, розпалила моє бажання, дала мені крила, і я помітно став наближатися до тіні, все ближче й ближче підбігав до неї і ось-ось уже мав її наздогнати. Тут вона раптом зупинилась і обернулася до мене; мов лев на свою здобич, стрибнув я з усієї сили на неї, щоб упіймати, але несподівано натрапив на сильний фізичний опір. На мене посипалися такі нечувано дошкульні невидимі стусани, які навряд коли діставались на долю простого смертного.

Знавіснівши від жаху, судорожно обхопив я руками те невидиме, що стояло переді мною і міцно стиснув його. Але від швидкого руху я заточився, впав уперед, простягся на землі й відчув, що підо мною горілиць лежить чоловік, якого я міцно держу і який став видимий мені.

Тепер усе, що скоїлося, легко можна було пояснити. Чоловік, очевидно, ніс у руках гніздо-невидимку, що робило невидним тільки того, хто його тримає, а не його тінь. Падаючи, він упустив гніздо і зробився видимий. Я огледівся і скоро відшукав і тінь гнізда-невидимки, стрибнув до нього і схопив дорогоцінну здобич. І вмить я став невидимий, без тіні, з гніздом у руках.

А той, що лежав на землі, швидко схопився на ноги й озирнувся навкруги, щоб побачити свого щасливого переможця. Але на залитій сонцем широкій рівнині він не побачив ні переможця, ні тіні. Це його вельми злякало і стурбувало, бо він, очевидно, не встиг помітити, що я без тіні, а може, й зовсім і гадки не мав про те, що може бути така людина. Переконавшись, що я зник без сліду, він у страшенному розпачі став ламати руки і рвати на собі волосся. Мені ж знайдений скарб давав можливість і бажання негайно з’явитися між люди. Також не бракувало у мене доказів, аби виправдатися перед самим собою в цій ганебній крадіжці. А вірніше, я не почував у тому потреби. І, щоб уникнути подібних роздумів, поспішив геть, навіть не оглянувшись на цього сіромаху, розпачливий голос якого довго чувся позад мене. Такими принаймні видавались мені тоді всі обставини цієї події.

Я аж палав від нетерпіння, як би швидше піти в сад лісничого і на власні очі переконатися, чи правду казав мій ненависник. Але я не знав, де я, і тому піднявся на найближчий пагорбок, щоб з його вершечка оглядітися навкруги. Переді мною лежало знайоме місто і сад лісничого внизу. Сильніше забилось моє серце, і на очах виступили сльози, але вже не ті, що я проливав досі: я знову побачу її! Болюча туга гнала мене найближчою стежкою вниз. Я пройшов непомічений повз селян, що поверталися з міста. Вони розмовляли про мене, Раскала та лісничого, але я не хотів нічого слухати – я поспішав далі.

З трепетним чеканням у грудях я ввійшов у сад. Зненацька просто в обличчя мені хльоснув чийсь регіт. Я аж затремтів, швидко озирнувся навколо себе – нікого. Я пішов далі, та одразу ж почув якийсь шурхіт – хтось ніби крокував поряд; проте знову нікого не видно, і я подумав, що мені тільки так видалося. Була ще рання година. В альтанці графа Петера – нікого, в саду – ані душі. Я пройшов знайомими алеями і дістався до самого будинку. Мене переслідував той же шурхіт, але вже виразніший. З серцем, повним страху і тривоги, сів я на лаву, що стояла на сонці проти ганку. І мені здалось, що невидимий кобольд з глузливим хихиканням сів біля мене. Ключ у дверях повернувся, двері відчинились, і лісничий з паперами в руках вийшов з дому. Немов туман оповив мою голову. Я озирнувся і – о жах! – чоловік у сірому сурдуті сидів поруч зі мною і дивився на мене з диявольською посмішкою. Він натягнув свою шапку-невидимку і мені на голову. Біля його ніг спокійно лежали рядом дві тіні, його й моя. Він недбало крутив у руках знайомий уже мені пергамент і, поки заглиблений у свої папери лісничий походжав садом, схилився до мого вуха й конфіденціально зашепотів: – Отож ви, здається, таки прийняли мою пропозицію, і тепер ми з вами любесенько сидимо вкупі, дві голови під одною шапкою. Це дуже добре! Дуже добре! А тепер віддайте мені назад моє пташине гніздо. Воно вам більше не потрібне, а ви людина занадто чесна, щоб затримувати його силою. Але не треба дякувати! Я його позичав вам від щирого серця. – Він без вагань узяв гніздо з моїх рук, сховав його в кишеню і зареготав так голосно, що лісничий аж обернувся. Я сидів мов закам’янілий. – А признайтесь, – спокушав він мене далі,– ця шапка таки дуже зручна. Вона вкриває не тільки людину, але й її тінь, та й не одну, а скільки їй заманеться придбати. Ось погляньте, сьогодні я веду за собою дві.

Він знову зареготав.

– Зауважте собі, Шлеміль, чого спочатку не хочеш по-доброму, до того в кінці будеш змушений. Я думаю, що ви цю річ викупите в мене, візьмете назад наречену (бо ще є час), а Раскал гойдатиметься на шибениці; це для нас дурниці, поки що мотузків вистачить. Послухайте, я вам на додачу дам ще й оцю шапку.

Тут з дому вийшла мати і почалась розмова.

– Що робить Мінна?

– Плаче.

– Дурне дівча. Тепер уже нічого ж не зміниш!

Звичайно, ні, але так швидко віддати її за другого… О чоловіче, ти жорстокий до рідної дитини!

– Ні, матусю, ти помиляєшся. Коли вона стане дружиною багатої і поважної людини, то втішиться, перш ніж виплаче свої дівочі сльози, забуде свій біль, як важкий сон, і дякуватиме богові й нам. Ось побачиш!

– Дай-то боже!

– Вона, звичайно, володіє тепер дуже пристойними маєтками, але ти гадаєш, що після гармидеру, якого наробила нещаслива історія з тим пройдисвітом, скоро можна буде найти партію ліпшу за Раскала? Чи ти знаєш, якими статками володіє цей пан Раскал? У нього тут на шість мільйонів маєтків, вільних від усяких боргів. За них заплачено готівкою! Я тримав у руках усі документи! Це ж він купив усе найкраще в мене під носом! Крім того, в нього в портфелі ще векселів Томаса Джона приблизно на чотири з половиною мільйони.

– Він, мабуть, накрав багато.

– І що ти знову верзеш? Він мудро заощаджував там, де інші розтринькували.

– Людина, що носила лакейську ліврею.

– Дурниці. Зате в нього бездоганна тінь!

– Воно то так, але…

Чоловік у сірому сурдуті засміявся і глянув на мене. Двері відчинились, і вийшла Мінна, спираючись на руку покоївки. Тихі сльози котилися по її прекрасному блідому личку. Вона опустилася в крісло, що було поставлено для неї під липою, а батько сів на стільці поруч. Він узяв її ніжно за руку і почав лагідно вмовляти такими словами:

– Будь же розумницею, моя добра, люба дитино, не смути свого батька, який бажає тобі тільки щастя. Я розумію, любе серденько, що ти дуже вражена. Але ти якимсь чудом уникла нещастя! До того, як ми відкрили ганебний обман, ти дуже любила цього негідника. Бачиш, Мінно, я знаю все, і не роблю тобі за це жодних докорів. Я й сам, кохана дитинко, також його любив, поки вважав за великого пана. А тепер ти бачиш, що все змінилось. Як! У кожного пса є своя тінь, а моя люба дитина хотіла вийти за… Ні, ти ж більше не думаєш про нього? Послухай, Мінно, за тебе сватається чоловік, який не боїться сонця, поважний чоловік, правда, не якийсь там князь, але десять мільйонів! Вдесятеро більше, ніж у тебе. Це чоловік, що зробить щасливою мою любу дитину. Не кажи нічого, не переч мені, будь доброю, слухняною дочкою! Нехай вже я потурбуюсь про тебе, осушу твої сльози. Обіцяй мені, що підеш за Раскала. Скажи, обіцяєш це мені?

Вона відповіла ледве чутно:

– В мене тепер немає ні волі; ні бажань на цьому світі. Хай буде так, як хоче мій батько.

В цю мить доповіли, що прийшов пан Раскал. Він нахабно втрутився в їхню розмову. Мінна знепритомніла. Мій ненависний супутник гнівно поглянув на мене і швидко зашепотів:

– І ви стерпите отаке? Що тоді у вас тече в жилах замість крові?

Тут він спритним рухом легко вдряпнув мені до крові руку і сказав:

– Ти диви! Справжня червона кров! Ну, підпишіться ж! Пергамент і перо опинились у мене в руках.