Текст книги "Замок у Карпатах"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
Жанры:
Исторические приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
V
На другий день лісничий і доктор вже дуже раненько почали збиратися, щоб о дев’ятій годині вирушити в дорогу. Лісничий думав над тим, котра дорога найближча до замку.
По вчорашніх незвичайних пригодах ціле село ходило, мов запаморочене. Люди говорили пошепки. Ходили чутки, що кілька циганських родин покинуло село. Всі були переконані, що вчора вечір у Йоська чорт говорив, а його голос чуло з п’ятнадцять, а може й більше людей. І це було ясне, що лісничого жде загибель, як тільки піде до замку.
Але молодий лісничий не відступав від свого наміру, хоч як Марійка не побивалася й просила його навколішках, щоб тепер саме перед їхнім весіллям не наражував свого життя.
Але лісничий був упертий і нічого не помогли ані сльози Марійки, ані переконування приятелів; він сказав, що піде до замку, хоч би мав і не вернутися!
Коли наблизилася година відходу, лісничий пригорнув іще раз Марійку до своїх грудей, а вона зробила тричі хрест над його головою.
А доктор?..
Він ішов також з лісничим, бо не було вже як викручуватися, але обіцяв собі, що при першій нагоді втече…
– Це, що ми вчора чули в Йоська, пане доктор, не торкається вас, тільки мене, – заспокоював його лісничий.
– А коли б вам, Миколо, щось трапилося, то я можу вернутись домів? – питав доктор.
– Це друга справа, пане докторе, а поки що ви обіцяли й мусите йти зі мною!
Усі були вдоволені, що лісничий не сам пускається у цю страшну дорогу, та що буде з ним доктор. Війт, учитель, Федь і Йосько підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не боїться їх. Це був добрий знак.
Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.
Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це добре знали медведі й вовки.
Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.
Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.
Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на захід. Якщо б можна було йти так далі, то туди вони найскорше ще дійшли би були до замку, бо потік Няда випливав на високорівні Оргаль. Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було завернути наліво в ліси Плазів.
Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не було з неї й сліду.
Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.
– Бачите, Миколо… Ми не пройдемо сюди… нема дороги!
– Найдеться, – відповів спокійно Микола.
– Вам легко казати…
– Не трудно й зробити.
– Хочете таки йди далі?…
Лісничий тільки кивнув головою й пустився між дерева, залишаючи доктора позаду.
Доктор подумав скористати з нагоди й непомітно згубитися, але Микола, що саме обернувся, глянув на нього так, що бідачисько доктор зразу пустився вслід за ним. Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусітиме вернути. Але й тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.
Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в’язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.
Миколі вдалося відшукати сліди колишньої дороги. Він обчислив, що з полудня діб’ються до замку, а перед ніччю зможуть вернутися в село.
Перескакуючи колоди, спотикаючися на пнях та вивертах, прорубував гущавину та йшов все вперед, а за ним волікся півживии доктор.
Враз у лісі почало прояснюватися. Сполохане стадо чорних бузьків зірвалося дужим помахом крил. Лісничий і доктор доходили до вершка гори. Але тут була така гущавина, стільки вивертів, колод і пнів, що засапанин доктор з розпукою закликав:
– Справді, Миколо, я вже не можу; побачите, це скінчиться тим, що скручу десь ногу або руку.
– Нічо не шкодить, а від чого ви доктор?
– Але ж, Миколо, будьте розумні!… Не можна доконати того, що неможливе…
Лісничий навіть його не слухав і продирався далі крізь гущавину.
Нарешті дерева прорідли й доктор та лісничий вийшли на високорівню Оргаль.
Була третя година зполудня.
Лісничий глянув направо і побачив між скелями потік Няди.
Задоволений, зважився на півгодини відпочинку. Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.
Перший обізвався доктор:
– Пане лісничий, мусимо поговорити, але поважно.
– Слухаю вас, – відповів Микола.
– Думаю, що ми тому зробили собі півгодини відпочинку, щоб набрати сил…
– Очевидно.
– І вернемося до Версту…
– Ні, підемо до замку.
– Але ж, Миколо, ми вже шість годин ідемо й перейшли щойно половину дороги; поки дійдемо до замку, буде ніч, а вночі чей же не будемо оглядати замку…
– Почекаємо до рана.
– Де?
– Просто переночуємо в замку!
– В замку? – закричав доктор. – Ви хіба збожеволіли, Миколо! Я мав би ночувати в тому чортівському замку? Ніколи!
– Ви обіцяли, пане доктор, що підете зі мною.
– Вдень так, але не поночі!
– Ну, то робіть собі, що хочете, вертайтеся навіть і в село, про мене, бо я йду!
Доктор задумався: лишитися тут самому вночі, що буде, певно, дуже темна – страшно; вертатись тими дебрами та лісами до Версту – ще гірше – можна заблукати. І він спробував ще раз переконати товариша.
– Знаєте добре, дорогий Миколо, що я не лишу вас самого, прошу вас, обіцяйте мені, що не підемо вночі до того проклятого замку.
– Цього не можу вам обіцяти, бо мушу переконатися, що там є…
– Переконаєтеся завтра, а тепер переночуймо тут. За дві години буде шоста, смеркнеться, ще заблукаємо де або наскочимо на ведмедів!
– На ведмедів я маю рушницю, а ви пістолю, пане докторе. Заблукати не заблукаємо, бо будемо йти знову потоком Няди, а щоб за дня ще зайти, то вже ходім!
– Миколо! Бійтесь Бога, ми ще зовсім не відпочили, мене кожна кісточка болить, не стану на ноги!..
Лісничий устав:
– Бачу, що ви не хочете йти. До побачення!
– Господи, Миколо! Послухайте ще! Підемо завтра!
– Я сказав, що хочу в замку ночувати й буду ночувати.
– Ні! – кричав доктор. – Я вас не пущу! Він не знав уже, що говорить. Лісничий не відповідав, закинув наплечник, рушницю взяв на рам’я й пустився до потока Няди.
– Підождіть, підождіть! – кричав доктор. – Чорт не чоловік… Вже йду… йду…
І він побіг на своїх коротких ніжках за лісничим.
Була четверта година зполудня. Сонце хилилося до заходу, а його скісне проміння падало на верхи гір Плази. Щоби пускатися тепер у дорогу, треба було бути справді відважним.
На скельнім грунті високорівні росли карлуваті смереки, сосни й косодеревина. Ноги мандрівників потопали в моху й сковзувалися на покрученому корінні дерев. Вони п’ялись на стрімкі скелі й не один раз мусів лісничий витягати бідного доктора з провалля. Природа ставала щораз більш дика; на скелях росли тільки нарізно кущі косодеревини. Подальше видно було вже голі скелі й обриси замку.
Пройшовши ще кілька стіп дороги за потоком Няди, лісничий виліз на круглий верх високорівні, а вхопивши доктора за комір, витягнув і його на гору. Бідний доктор уже зовсім охляв і впав на землю, мов мішок.
Тим часом лісничий оглядав замок.
Він побачив сірі мури старої будівлі за широким валом і кам’яну браму, що була замкнена, й піднесений звисний міст.
Скрізь було тихо. Не було нікого ані на замковому подвір’ї, ані на терасі, ані на баштах. Дим теж не підіймався з коминів.
Почало смеркатися й вечірні тіні окутали замок.
– Миколо, – просив доктор, – самі бачите, що це було б неможливе йти тепер до замку. Як спустимо у темряві такий тяжкий міст або як створимо браму?
Лісничий не відповідав. Він роздумував над словами доктора і прийшов до переконання, що справді краще підождати до рана, бо наомацьки не можна нічого зробити.
VI
Блідий півмісяць зник майже зразу по заході сонця. Зі заходу надтягнули хмари й закрили небо. Гори почорніли, а замок укрився нічною пітьмою.
Ніч заповідалася дуже темна, але на щастя лісничого й доктора, що мали провести її під голим небом, погідна.
Тут на горі не було жодного дерева; тільки скелі й каміння.
Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння занесли тут у своїй шерсті козацькі коні ще тоді, як козаки гарцювали по Заліссю.
Лісничий і доктор почали шукати якогось захисного місця, де можна б переночувати.
– Нема чого й шукати… – зітхав доктор, пригадуючи собі свою вигідну постіль і теплу кімнату.
– Не нарікайте ж так вічно, – сказав лісничий.
– Я не нарікаю. Але це вимріяне місце, щоб набавитися ревматизму.
З південного заходу почав дути холодний вітер і треба було сховатися перед ним за стінами скель.
Вони підійшли до одної великої скелі, що була зверху зовсім плоска. Подобала на кам’яну лавку. Такі лавки з каменя можна надибати часто при заліських дорогах. В камені є викопана заглибина, а в ній посуда з водою, що її селяни все змінюють так, щоби подорожній, що сяде відпочити, міг покріпитися свіжою водою.
Скеля, що до неї добилися лісничий і доктор, мала також таку заглибину на воду, яку двірська служба все змінювала, коли князь Рудольф мешкав ще на замку. Тепер лавка була обросла мохом і травою.
З одного боку стояв коло неї кам’яний, похилений від старості, хрест.
Доктор подумав собі, що цей хрест буде берегти їх перед усякими лихими силами; рівночасно почало йому здаватися, що чорт є напевно на тій горі й то десь недалеко від них.
А коли уявив собі, що їм доведеться цілу ніч пересиділи тут, то його аж зморозило.
Потім прийшла йому до голови ще одна думка: того дня був вівторок, то значить лихий день тижня, коли то ні один мешканець Версту не виходить по заході сонця з хати; а він був так далеко від хат та ще в якому місці! Ні! Як він міг про це забути, вихочи рано з села? Напевно була в тому рука нечистого.
Так роздумуючи, побачив доктор, що лісничий розв’язав наплечник і забрався спокійно до їжі; тоді й він подумав, що найкраще буде покріпитися. Добрий кусник хліба й чарка сливовиці заспокоїли його голод, але не заспокоїли його остраху.
– Тепер спати, – сказав лісничий, підкладаючи собі наплечник під голову.
– Спати?
– Добраніч!
– Добраніч, дай Господи, щоби ця ніч була для нас справді добра…
Микола, не маючи охоти до балачки, не відповів докторові нічого й за хвилину захропів.
Доктор тільки забурмотів невдоволено, почувши його спокійний віддих. Хоч перетомився, не міг ані на хвилину замкнути очей; все здавалося йому, що щось бачить у пітьмі, що чує якісь шепоти, стогони, все мусів надслухувати. Тремтів цілим тілом, а години во-ліклися в безконечність.
Якщо він міг би заговорити, поділитися з кимсь своїми спостереженнями, йому було б легше, та що ж: Микола спав, мов забитий, і навіть не ворухнувся.
Північ – найстрашніша година ночі, година нечистого, година духів!
Доктор відходив від себе; не розбирав уже, що було дійсністю, а що тільки сонним привидом.
Перед його очима танцювали скелі, дерева, якісь тіні, якісь світла й вкінці він почув, як у замковій каплиці хтось ударив у дзвін.
– Дзвін… – говорив він, – дзвонить у замку.
З великого переляку й зворушення вхопили доктора дрижаки.
Але й лісничий пробудився й почав наслухувати, дивляючися в нічну пітьму, що огорнула замок.
– Дзвін… дзвін… – повторював доктор, – чорт дзвонить…
Лісничий не відповідав.
Враз почувся від замку різкий свист і в одній башті блиснуло світло, освітлюючи цілу високорівню разом з тою скалою, що під нею лісничий і доктор сиділи.
– Миколо… Миколо… – зверещав доктор, – погляньте на мене!… Чи я не є вже таким мерцем, як ви?…
І справді, вони на таких подобали. Оба мали зеленкуваті бліді обличчя, розбурхане волосся й вирячені очі.
Лісничий вдивлявся у замок, а бідний доктор вмирав зі страху.,
Але світло миттю погасло, дзвін замовк і високорівню Оргаль оповила наново тиша й нічна пітьма.
Ані один, ані другий не пробували вже спати; лісничий встав і, спертий об скелю, дожидав світанку, глибоко задумавшися.
Про що він думав? Чи не про те, що краще буде залишити в спокою той чортівський замок, а самому вернутися рано до села, не довідавшися нічого?
Біля нього став доктор і, діткнувшися його рукою, заговорив тихо:
– Ходім геть відси, Миколо…
– Ні! – відповів лісничий.
Ніч добігала кінця, але ані лісничий, ані доктор не могли б ясно змалювати того всього, що пережили.
На сході над вершком гори Таріно небо спаленіло. Почало займатися на день.
Микола обернувся в бік замку. Його видно було щораз ліпше. З мряк виступали башти, сірі мури, тераси, дзвіниця й видно було, як при одній вежі ранній вітер колише листям старого бука.
Все було, як звичайно. За ніч нічого не змінилося. Навіть диму не було, як і вчора.
На замковому подвір’ї підскакували горобці і голосно цвірінькали.
Лісничий почав приглядатися уважно замковій брамі. Була замкнена й не було ані сліду, щоб нею хтось переходив.
Тоді подумав собі, що він все ж якось мусить дістатися до замку. Там перевірить усе, а пополудні вернеться в село.
В доктора не було вже ні сили, ні крихітки власної волі після такої ночі, а коли лісничий сказав:
– Ходім! – доктор слухняно поволікся за ним, мов на шнурку.
Лісничий підійшов до оборонного муру. Він був скрізь цілий, не мав жодної щілини, а довкола нього був глибокий рів. Дістатися до замку можна було хіба брамою, але як її відчинити, як спустити звисний міст?
Микола задумався.
Враз, на своє щастя чи нещастя, він примітив, що на горі над брамою є в мурі діра, а в ній стирчить дуло моздіра; коли зловитися ланцюга від звисного моста, що тягнувся аж до землі, то можна буде по ньому дістатися аж до тої діри. Потім вже справа легка: тою дірою можна влізти досередини, на замкове подвір’я.
Дійшовши того висновку, він узявся холоднокровно до діла.
Оба з доктором зійшли у глибокий рів і, перескочивши малий потічок на його дні, видряпалися на другий берег валу. Підійшли під замкову браму, де звисав залізний ланцюг.
Лісничий, ставши на пальцях, простяг руку й вхопив за кінець ланцюга.
Очевидно, що він не міг вимагати, щоб доктор потягнувся за ним поланцюгу, бо, по-перше, доктор не був акробатом, а, по-друге, якби навіть якось виліз нагору, то ніяк не вліз би в діру, бо був для цього загрубий. Тому сказав докторові підождати під брамою, а сам почав лізти по ланцюгу вгору.
Доктор, залишившись сам, наче прочуняв з отупіння і, побачивши свого товариша кільканадцять стіп над землею, почав кликати тремтячим зі страху голосом:
– Не лізьте… Миколо, далі… не лізьте!…
Лісничий не слухав.
– Прошу вас, верніться… або я йду собі! – лебедів далі доктор і пробував обернутися.
– Ну, то йдіть, – відповів лісничий.
Доктор хотів це зробити, але його ноги наче вросли в землю. Він не міг ані одної, ані другої рушити з місця; а не маючи сили вже й кричати, простяг лиш руки вгору і стояв німий, мов стовп.
Тим часом Микола був уже майже нагорі, й саме, коли хотів вхопитися муру, йому рука сковзнулася й він з криком злетів здовж ланцюга на край рова. Сказав щось незрозуміле, простогнав і втратив свідомість.
VIІ
Як описати страх, що запанував у Версті по відході лісничого й доктора?
Він не покидав верстян ані на хвилину й ріс з кожною годиною.
Війт, корчмар і вчитель чипіли ціле передпо-лудяе на майдані й приглядалися замкові. Диму не було видно, хоч кожний дивився на замкові башти крізь далековид. Справді, ті два римські, що коштував далековид, були ніщо в порівнянні з вигодою, що її мали з нього світочі села Версту.
У полуднє вернувся Федь з полонини й усі почали його випитувати, чи не запримітив чого цікавого. Але він нічого не бачив, ані нікого не зустрів, хоча пройшов цілу долину Солі.
По обіді, коло другої години всі зібралися знову на майдані.
Тепер було тут майже ціле село; до корчми “Під королем Матвієм” ніхто від учора не заглянув. Йосько ходив від рана зажурений і неспокійний і переконував кожного, що він перешукав цілу корчму, але нічого підозрілого не знайшов. Він не міг найти собі місця й проклинав у душі того духа, що вистра-шив йому гостей з корчми, збридив його “шнапс” і сливовицю.
Що буде, як це потягне так довше?…
Коли лісничий прощався з Марійкою, то обіцяв їй, що вечором напевне вернеться. Як ждала-дожидала того вечора Марійкаї Вийшла з батьком і вчителем аж на закрут дороги. Ждали тут довго, але ані лісничого, ані доктора не було видно. Марійка хвилювалася щораз більше, та й інші були неспокійні, бо почало вже смеркатися; а до того це був вівторок, той лихий день у тижні, коли верст яни нерадо виходили з хат по заході сонця.
І справді, треба було хіба збожеволіти, щоб саме у такий день вибиратися до замку!
В селі обізвався дзвін, була вже восьма, надходила темна ніч. Війт сказав, що нема чого радити. На закруті дороги лишився лише Федь.
Марійка раз-у-раз оглядалася, чи не побачить Миколи, але даремно. Цілий день проводжала його думками, а тепер уже ніч і його нема… Неспокій і ляк Марійки ставали нестерпні. Хотіла цілу ніч ждати на закруті дороги, але батько казав їй іти додому.
В своїй кімнаті Марійка вибухла голосним плачем. Вона так дуже любила Миколу! Заручилися вони зовсім не так, як це водилося в Заліссю.
Там кожного року по Петрі відбувалися “ярмарки заручин”. Дівчата з цілої околиці приїздили возами на одно місце, одягнені в свої найкращі одяги, власноручно вишивані сорочки, зі скринями приданого, батьками, свояками й сусідами. Тут збиралися також молоді парубки й кожний вибирав собі дівчину, що була йому до вподоби. Він давав їй перстень і хустину на знак заручин, а до року з нею дружився.
З Марійкою й Миколою було не так. Їх заручини не були припадкові. Зналися і любилися змалку. А тепер сам Господь знає, чи вона його ще побачить… А все через той тричі проклятий замок!
Цілу ніч провела Марійка в сльозах, стоячи біля вікна; їй усе здавалося, що чує, наче якийсь голос говорить: “Микола не послухав остороги!… Марійка не має вже суденого!”
На другий день усі верстяни встали досвіта. Всі дожидали Федя, бо хтось сказав, що він ходив уночі аж до лісів Плази. Війт, Марійка і Йосько вийшли аж на закрут дороги.
Небавом побачили Федя, але він не давав ніяких знаків, а це не ворожило нічого доброго.
– Ну що, Федю? Бачив ти що? Зустрів кого? – спитав війт, коли наблизився Федь до зібраних.
– Нічого не бачив, нікого не зустрів, – відповів Федь.
– Нікого! – прошепотіла бідна дівчина, а з її очей покотилися сльози.
– Над раном бачив я двох людей, – говорив далі Федь, – на яку милю відсіля. Спершу думав, що це Микола й доктор… але це були не вони.
– Хто ж були ті люди? – питав Йосько.
– Подорожні.
– Ти говорив з ними?
– Так.
– А прийдуть вони в село? – питав далі Йосько.
– Ні, пішли на Ретязат.
– То це були. туристи?
– Подобали на таких, – відповів Федь.
– А вночі ти нічого не запримітив на замку?
– Ні… – відповів Федь.
– Мій Боже!… – закликала Марійка.
– Треба було спитатися в тих подорожніх, коли будуть вертатися, – докинув корчмар і подумав: коби він хоч нічого злого їм не сказав про корчму.
Отже, від Федя війт, Марійка й інші не довідалися нічого, а коли до восьмої години ані лісничого, ані доктора не було, всі почали вірити, що вони вже ніколи не вернуться!…
Марійка була цілком зломана; не могла встояти на ногах. Батько поклав її в постіль. Подвоїлися сльози. Прийшла гарячка. Кликала Миколу… й зривалася бігти йому назустріч…
Треба було конче щось радити й вирішили, що війт, вівчар і корчмар підуть до замку. Більше не було нікого, хто відважився би йти з ними. Вчитель так терпів на ревматизм, що не міг ані кроком ступити поза школу.
О дев’ятій годині війт з товаришами, всі добре озброєні, пішли в напрямі гори Вулькану тою дорогою, куди йшли попереднього дня лісничий і доктор.
Ми не в силі описати того, що діялося, коли вони вийшли з села. Всі ходили прибиті й пригноблені і лякалися, що одне нещастя потягне за собою друге.
Обчислили собі, що в найкращому разі, коли не трапиться по дорозі нічого злого, війт, Йосько й Федь зможуть вернутися щойно вечором.
Яке ж було здивування верстян, коли в другій годині з полудня вони побачили на дорозі чотирьох людей. Марійка миттю очуняла й вибігла їм назустріч.
Так, це був війт і його товариші, що несли обережно, на ношах, Миколу. За ними йшов доктор.
– Миколо… дорогий Миколо!… Він не живе!… Він не живе! – закричала Марійка.
– Ні… живе, – відповів доктор. – Але він заслужив собі на те, щоб не жити; я також!
Микола лежав на ношах, блідий, обезсилений, без пам’яті, а доктор, хоч тримався ще на ногах, не виглядав краще від нього.
Марійка кинулася на ноші, але Микола не чув її голосу й не бачив Я. Його занесли до хати війта. Тут створив за хвилину очі, а побачивши Марійку, пробував усміхнутися і сказав тихо:
– Це ніщо… це ніщо!
– Миколо… мій дорогийі – розпадалася Марійка.
– Це тільки з перевтоми… це промине…
І він знову зімлів.
Війт вийшов з кімнати, залишилася тільки Марійка.
Тим часом корчмар Йосько оповідав громаді голосно так, щоб його всі могли чути, про все те, що зайшло, відколи вони вийшли зі села.
– Коли ми дійшли до лісів ІІлази, ми знайшли там стежку, що її лісничий прорубав, і пішли нею в напрямі замку. По двох годинах ходи ми побачили перед собою на стежці двох людей. Це був доктор і Микола, спертий об дерево:
– Ми побігли до них і, побачивши, що лісничий зімлів, скоро почали робити ноші. Від доктора не можна було нічого довідатися, бо він також був напівживий. Поклавши Миколу на ноші, ми вернулись у село.
Що сталося Миколі, про це не знав Йосько, так само нічого, як і війт та Федь, бо доктор досі нічого не говорив.
Тепер щойно він усе розкаже. До чорта! Він же ж у своїм селі, – між своїми людьми й не потребує лякатися духів з того проклятого замку…
– Пане доктор, – заговорив війт, – оповідайте.
– Хочете… щоб я оповідав?
Добра шклянка сливовиці, що її Йосько приніс, повернула докторові дар мови й він почав:
– Ми вийшли… Микола й я… Дурні… дурні!… Треба було йти цілий день крізь ті прокляті ліси… Щойно надвечір ми дійшли до замку… Я ще тремчу… Тремтітиму ціле своє життя… Микола хотів увійти до замку… Так! Він хотів переночувати в одній башті… в тій чортовій спальні…
Доктор говорив це таким гробовим голосом, що всі присутні тремтіли.
– Я переконував його, як міг, але він не слухав. Ви знаєте, який він упертий… Волосся стає мені дибом, коли подумаю…
– Микола розтаборився на ніч на високорівні… Що за ніч… мої дорогі, що за ніч!… Духи не дали нам заснути ані на годину… ані на годину!… З-поміж хмар висунулися вогняні змії, справжні страховища!.. і почали спускатися на високорівню, щоб нас пожерти…
Всі слухачі поглянути з острахом на небо.
– За хвилину почав дзвонити дзвін у замковій каплиці!
Усім здавалося, що чують далекий гомін дзвону…
– Враз, – закричав доктор, – ми вчули страшний рев… і несамовиті крики… В одній башті блиснуло світло, що осяяло цілу високорівню, аж до ліса… Ми з Миколою глянули на себе… Ах, що за страшний привид!… Ми подобали на двох мерців… що дивляться один на одного завмерлими очима!…
Всі, що дивилися на доктора, на його схвильоване лице та божевільний погляд, мали справді вражіння, що бачать чоловіка, який вернувся з тамтого світа.
Тим часом він був такий пройнятий своїми переживаннями, що не міг оповщати далі. Щойно друга шклянка сливовиці придала йому сили.
– Ну, але що саме трапилося бідному Миколі? – питав війт нетерпляче.
– Настав день… Я ще раз просив Миколу, щоби він закинув свій намір… Але ви знаєте його… Він зійшов у рів і потягнув мене за собою. Я не тямив уже, що роблю… Микола пішов аж під замкову браму… Вхопив кінець ланцюга від звисного моста… В тім менті я очуняв… хотів його зупинити, благав, кричав… “Ні!”, – крикнув мені… Я хотів уже йти геть, признаюся вам, мої дорогі… хотів тікати; це зробив би кожний з вас, якби був на моїм місці!… Але я не міг рушитися… Мої ноги мов вросли в землю…
І доктор почав показувати, як це було.
Опісля почав знову:
– В тій хвилині я почув крик… і що за крик!… Це Микола так крикнув… і він упав на дно рова, начеб трутила його там угорі якась невидна рука…
Що сталося потім? Лісничий зімлів, а доктор не міг рятувати його, бо його ноги мов вросли в землю… Враз ця несамовита сила, що прикувала його до місця, нагло проломилася… Він почув силу в ногах… Побіг до лісничого, – а на це треба було мати відвагу, – й обтер йому лице замоченою в воді хустиною. Лісничий прочуняв, але не міг рушити лівою рукою й цілий бік його дуже болів. При помочі доктора видряпався якось на другий бік. Почали йти в напрямі села. По годині ходи лісничий знову ослаб;’мусів спертися об дерево..: Саме в тій хвилині надійшли війт, Йосько й Федь…
Про стан здоров’я лісничого, про вигляди на виздоровлення доктор не розводився, хоча в інших випадках любив багато говорити.
– Коли б це була звичайна недуга, то можна було б щось радити! Але Миколі заподіяла недугу чортова рука й тільки вона може йому її відняти…
Таке переконання доктора не ворожило нічого доброго Миколі. На щастя, слова доктора не були словами євангелія. Зрештою, скільки ж то лікарів від Гіпократа й Галієна ставляло й ставить до нині хибні діагнози! Молодий, сильний організм лісничого вказував на те, що Микола видужає з тої надприродної хвороби, навіть без помочі чорта – очевидно, коли він не буде надто точно притримуватися рецептів, приписаних йому колишнім шпитальним доглядачем.