Текст книги "Замок у Карпатах"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Х

Така то була ця сумна історія.

Життя графа Телєка зависло цілий місяць, мов на волоску. Не пізнавав нікого, навіть свого чури Грицька, а в гарячці шепотів ім’я Стіллі.

Але молодий організм при дбайливій лікарській опіці нарешті переміг недугу. Граф видужав і тільки як згадав пам’ятний вечір у театрі Сан Карло, не міг стримати болісного оклику:

– Стілля… моя Стілля! – і витягав тоді рамена, начеб хотів її обняти.

Як тільки молодий граф піднявся з постелі, переконав його вірний Грицько, що треба вернутися до замку в Крайовій. Перед від’їздом з Неаполя пішли оба ще на цвинтар Кампо Санто Нуово.

Молодий граф припав до могили Стіллі, Грицько відійшов на бік, шануючи його біль.

Кілька днів пізніше оба були вже в Крайовій у старому родинному замку графа. Але молодий граф не міг нічим ані тішитися ані цікавитися. Ані віддаль, ані час не могли втишити його болю.

Врешті вірний Грицько намовив свого пана на малу мандрівку в гори, сподіваючися, що там молодий граф дещо розважиться. Вони зви діли долину обох Солей, подивляли чудову високорівню Вулькану, були на горі Ретязат й нарешті добилися до села Версту до корчми Йоська.

По відході війта й інших залишився молодий граф тільки з Грицьком у корчмі і потонув у споминах. Грицько був лихий і проклинав у душі нещасний припадок, що наново пригадав його панові цю прикру неаполітанську історію.

Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.

Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.

– Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, – думав молодий граф. – Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.

А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.

Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: “йому припала велика шана, що пан граф зайшли до його хати… ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем… бо тільки завдяки пану графові все тут зміниться… в село заходитимуть знову туристи… й ніхто не буде вже лякатися замку…”

Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.

– Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? – звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.

– Так, пане графе, – відповіла Марійка. – Йому вже. Богу дякувати, краще.

Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:

– Як зачуваю, то лісничому вже краще… маєте, певно, доброго лікаря в Версті?

– Ще й якого доброго! – відповів війт.

– Так, прошу пана, – докинула Марійка, – маємо доктора Патака.

– Чи. не той сам, що ходив з Миколою до замку?

– Так, пане графе!

– Я хотів би поговорити з Миколою.

– Прошу дуже.

– Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?

– За два тижні.

– Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.

– Просимо, просимо! Велика це честь для нас, – говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:

– Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна…

Вона мала на думці “духів”, що причепилися до хвороби Миколи…

– О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, – відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.

Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.

Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.

– Пане лісничий, – заговорив граф, простягаючи руку, – прошу вас, скажіть мені, чи й ви вірите, що в’замку є духи?

– Я примушений в це повірити, пане графе!

– І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?

– Щодо цього нема сумніву.

– Чому ви так думаєте?

– Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.

Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф. Дійшовши до того місця, де доктор не міг рушитися з місця, спитав:

– Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?

– Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.

– То була б якась рана, якийсь знак.

Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:

– Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.

– Так… так… лишім доктора, а говорім про вас, – сказав граф.

– Мене трунула з муру якась рука.

– А нема знаку, нема синця?

– Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.

– І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?

– Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.

Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:

– Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.

– Не перечу, це був небезпечний упадок.

– Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.

– Ні, – засміявся граф, – я в це ніколи не повірю.

– Ну, то виясніть мені, що це було?

– Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.

– Дав би Бог!

– А скажіть мені, – зачав знову граф, – чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?

– Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.

– Від двадцяти літ?

– Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.

– І відтоді ніхто не був у замку?

– Ніхто.

– Ну, а що говорять люди про князя?

– Кажуть, що, певно, помер.

– Помиляються, пане лісничий – я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.

– Він живе?

– Так… в Італії… в Неаполі.

– Ви бачили його?

– Так, перед п’яти літами.

– А тепер?

– Відтоді нічого про нього не чув.

Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:

– А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?

– Ні… це неможливе!

– Бо й справді – чому він ховався би… і не хотів, щоб хтось побачив його…

– Певно, що так… – притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.

Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:

– Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт – це одно й те саме.

Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.

Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.

О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти пана графа.

Коло восьмої спитав Грицько:

– Пан граф не будуть уже потребувати мене?

– Ні.

– Піду на майдан викурити люльку.

– Добре, Грицьку.

Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі… що бачить князя Горна в ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати… Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві Стіллі…

Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і мелодійний голос у залі, де був сам, зовсім сам.

Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.

Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:

 
В садок тисячеквітний
Ходімо, моє серденько…
 

Молодий граф знав цю пісню… Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі…

Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк…

Граф обернувся різко… Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу…

Але скрізь було тихо.

– Її голос… – говорив збентежений. – Так… це був її голос… цей голос, що я його полюбив над усе в світі…

Прочунявши цілком, сказав:

– Я спав… це мені тільки снилося!

ХІ

На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.

Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.

Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.

Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.

Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.

На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.

– Пане графе, – відповів Грицько. – Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.

– Добре кажеш, Грицьку, – притакнув граф. – А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, – завважив граф.

– Певно, що так! Повинні самі звернутися до. поліції, – потакнув Грицько.

– По сніданку йдемо, Грицьку, далі.

– Добре. Все готове.

– Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.

– Пощо?

– Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.

Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа опанували знову болючі спогади.

Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.

Але невже ж це був сон?…

Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.

Але це хотів так зробити, щоб ніхто з верст ян нічого про те не знав, бо зразу зачались би переконування і просьби, щоб не йти туди. Тому вирішив, що вийдуть зі села так, наче б ішли до Кольошвару, а потім скрутять на стежку, що її він запримітив з майдану; вона вела з гори Ретязат на гору Вулькан. Туди можна було дістатися на збіччя гір Плази, не потребуючи йти через село Верст.

Біля полудня, заплативши солений рахунок приємно всміхненого Йоська, молодий граф пустився в дорогу.

Війт, гарна Марійка, вчитель, доктор та інші верстяни вийшли на гостинець, попрощати рідкого гостя.

Навіть лісничий Микола вийшов з хати, а доктор завважив чванькувато, що ще трохи й він його зовсім вилікує.

– Гратулюю, – сказав молодий граф до Миколи, – а вам, панно Марійко, також; це головно ваша дбайлива опіка поставила його на ноги.

– Дякуємо, – відповіла Марійка на радощах.

– Щасливої дороги! – говорив лісничий.

– Дай Боже! – відповів граф, сумно всміхаючись.

– Просимо вам, пане графе, ще раз дуже, не забудьте сказати в місті про замок, – кликав війт.

– Ні, пане війте, не забуду, – відповів граф. – Але коли б я десь у дорозі затримався, можете й самі в простий спосіб звільнитися від того непривітного сусідства.

– То легко сказати… – пробурмотів учитель.

– …І зробити, – відповів граф. – За двадцять чотири години жандарми виполошать усіх “духів” зі замку, як тільки того забажаєте.

– А хіба жандарми дадуть раду духам? – спитав вівчар Федь.

– Навіть духам! – запевнив граф.

– Пане графе, – обізвався доктор, – якщо б ви пішли були тоді зі мною і з Миколою, то певно так би не говорили.

– Ні, пане доктор, – засміявся граф, – все говорив би те саме, що тепер, навіть хоч би мої ноги не раз, а кілька разів приросли до землі…

– Ноги… так, пане графе, і то в чоботах… Ми попали в царство духів… де все було можливе…

– Не переконаю вас, – сміявся граф, – але думаю, що чоботи жандармів не приростуть до землі, як ваші…

Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицвком.

За годину вони були вже на правому березі ріки і спиналися на хребти Ретязату.

Грицько нічого не говорив, бо бачив, що нічого не поможе, боявся тільки, щоб його пан не вліз знову в якусь халепу.

По двогодинному ході граф і Грицько сіли трохи відпочити.

В тому місці Волоська Сіль йшла крутим поворотом направо; з другого боку видно було вже високорівню Оргаль.

Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, „щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися, що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольо-швару.

По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від зав-ваги:

– Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо я плечима до того проклятого замку й вертаймо.

Перейшовши на другий бік ріки, побачили, що дорога буде дуже тяжка. Грунт був тут кам’янистий; повно було провалів і гірських потоків. Стежки не було ніякої. Вони обчислили, що за годину будуть на Вулькані, тим часом ішли повних п’ять годин.

Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.

Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий недоступний, що дістатися до нього було так тяжко.

Вийшовши на високорівню Оргаль, подорожні побачили на її вершку замок, який здалека нічим не ріж-нивсй від диких скель.

Молодий граф і Грицько йшли до замку з північного боку, Микола й доктор ішли туди зі сходу, де була замкова брама і звисний міст. Від півночі був тільки оборонний мур й відтіля ніяк не можна було дістатися досередини; але це молодого графа не бентежило; він не мав наміру входити до замку.

Було пів до сьомої вечором, коли граф і Грицько стали на вершку високорівні. Перед ними сіріли старі мури замку, його башти й вежі. Біля одної з них видно було старий бук з обломаним гіллям. Південно-західний вітер грався його листям.

І бук і замок виглядали дуже старі й граф переконався, що Федь мав слушність, коли говорив, що замок не постоїть вже довго.

Всередині замку певно були великі зали, стародавні кімнати, зброївні, темні підземелля й покручені коридори.

Ніяке інше місце в світі не було відповідніше на осідок для князя Горца від цього старого, опущеного замку… Тут він міг жити спокійно, переконаний, що ніхто про це не довідається.

Але назверх ніщо не вказувало на те, щоб у замку хтось мешкав. З коминів не підіймався дим, вікна були щільно позамикані, навіть голос пташок не турбував мертвецької тиші старого замчища.

Молодий граф приглядався мовчки й задумано старій будівлі.

Колись у тому старому замку було гамірно, колись кипіла в ньому життя, а на оборонному валі вартувала озброєна сторожа.

Грицько відійшов на бік, залишаючи графа у спокою, та коли сонце сховалося за верхи гір Плази, а долину обох Солей почали сповивати вечірні сутінки, Грицько заговорив:

– Пане графе… темніє. Наближається ніч.

Граф наче не чув.

– Пора вже йти, – почав знову Грицько. – В Лівадзель позамикають усі корчми.

– Зараз, Грицьку, зараз іду, – відповів граіф і стояв далі, наче вкопаний у землю.

– Не забувайте, що ті скелі ми з трудом пройшли в білий день, а що буде вночі…

– Правда, правда, Грицьку… зараз уже йдемо…

Здавалося, що щось здержує молодого графа й він не може відійти від замку.

Може і йому, як докторові, приросли ноги до скелі?…

Ні! Його ноги були вільні, він ходив сюди й туди по високорівні, а коли б хотів відійти, ніщо б йому не перешкодило…

– Пане графе, йдемо? – не витримав Грицько.

– Так, так, – відповів граф і не рухався з місця.

Тим часом на високорівні почало вже добре вечоріти. Замок оповили вечірні тіні, але ані в одному вікні не блиснуло світло.

– Пане графе, та ходім уже! – просив Грицько.

Граф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс ославлений бук, появилася якась мрячна з’ява…

Граф спинився і вдивився в з’яву.

Це була молода жінка, її довге волосся було розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.

Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?

Так! Це була Стілля! Вона простягла руки до графа й дивилася на нього палаючими очима.

– Це вона… вона… – крикнув граф, хитаючися, і був би впав лід муром, коли б Грицько його не підтримав.

З’ява зникла…

Як дивно! Одна мить і граф пізнав Стіллю.

– Вона, це вона!… Стілля живе!… – закликав.

ХІІ

Хіба це було можливе? Стілля, що її граф ніколи не думав уже побачити, появилася на замковій терасі! Це йому не привиділося, бо й Грицько її бачив!… Це була, певно, вона й мала на собі той сам одяг, що в ньому виступала останній раз у театрі Сан-Карло!

Молодий граф бачив її на власні очі. Чи справді ця обожана жінка, що мала бути його дружиною, була ув’язнена від п’яти літ у тих заліських горах? Хіба ж це було можливе, щоби Стілля воскресла? Чи князь Горц схопив її тоді мертву й завіз до свого замку в Карпатах? Чиї ж це похорони відбулися тоді на цвинтарі Кампо Санто Нуово у Неаполі?

Все це було неймовірне, подобало на чудо й граф сотню разів повторював це собі вперто… А все ж Стілля була на замку… Вона жила, бо він бачив її на терасі!…

Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну вирвати Стіллю з рук князя Горца, що в’язнив її в замку в Карпатах від п’яти літ!

– Слухай, Грицьку… – заговорив придавленим зі зворушення голосом, – розумієш ти що з того… бо я вже нічого не розумію. Мені здається, що я збожеволів…

– Успокійтеся, дорогий мій пане!

– Перш усього мушу дістатися до неї… до неї… ще нині…

– Може би так завтра?

– Кажу тобі: нині… Вона є тут… І бачила мене, так як я її… Вона жде на мене…

– Ну, добре, але коли й я піду з паном графом…

– Ні! Піду сам.

– Хочете йти самі?

– Так.

– Але як дістанетеся туди, коли лісничому Миколі це не вдалося?

– Мені це вдасться!

– Брама замкнена…

– Нічого. Найду якусь щілину в мурі… Я мушу туди дістатися!…

– Позвольте мені, пане графе, іти з вами, прошу вас!

– Ні, Грицьку, підеш до Версту… Ні!… не до Версту, не треба, щоб там знали… підеш до села Вулькану й там переночуєш… а коли мене там до рана не буде, підеш до міста – даш знати поліції, все розкажеш і прийдеш сюди з жандармами… Хай обстрілюють замок. А ти тут зачекаєш. Ах! Господи, вона живе. Ніщо, тільки б дістати князя Горца у руки!…

Грицько бачив, що його пан уже зовсім не володіє собою.

– Ну, йди, Грицьку, – приказав граф.

– Мушу йти?

– Так, – відповів граф і почав відходити.

Грицько постояв ще хвилину на місці, але побачивши, що на впертість графа нема ради, почав потішати себе, що його пан так чи так не дістанеться до замку й прийде до Вулькану… завтра… а може, ще й нині вночі…

Тоді вони оба підуть до міста… повідомлять поліцію… і те, що не вдалося Миколі ані графові, напевно вдасться жандармам… Вони дадуть собі раду з князем Горцем, звільнять бідну Стіллю, зруйнують замок у Карпатах… так, що не залишиться з нього камінь на камені…

Так роздумуючи, зійшов вірний Грицько з високорівні і подався в напрямі Версту.

Тим часом граф ішов довкола оборонного валу.

Крізь його голову пролітала хмара думок.

Тепер він був уже певний, що князь є в замку, коли там була ув’язнена Стілля…

Але як дістатися до неї?…

Перешкоди, що їх лісничий не міг перемогти, він переможе!… Це не була відвага, що перла його до тих старих мурів; це було велике кохання до тої жінки, яку вважав за мертву!

Граф знав, що дістатися до замку буде можна тільки з південного боку, де є брама і звис ний міст. Пустився в тому напрямі довкола оборонного валу.

Вдень було б неможливо вилізти на мур, бо на замку його побачили б, але вночі це могло вдатися.

Тим часом зробилося так темно, що граф ішов далі напомацки, інстинктивно оминаючи скелі й провалля, що були довкола муру. Так дійшов аж до другої башти, але тут попав між такі скелисті дебрі, що не міг з них вийти. Покалічив собі руки, щохвилини падав, а тим часом над його головою зривалися зі скель гірські орли з диким криком.

Ах, чому не задзвонить дзвін у замковій каплиці? Чому не блисне світло з башти, що про нього оповідали Микола і доктор?

Він біг би з утіхою на голос дзвону й на це світло!

Але ні! Ніщо не каламутило мертвецької тиші. Ніщо не роз’яснювало темної ночі…

Вже більше як годину блукав граф поміж скелями й почав боятися, чи не зійшов уже задалеко в долину. Вкінці спинився, ламаючи руки в одчаю. Куди йти, щоб дістатися до брами? Чи підождати до рана? Але тоді побачать його зі замку… Рудольф Горц добре буде його пильнувати!

Тільки вночі й то зараз мусить дістатися до замку, але він не може цього зробити через ту прокляту темінь!

Одчаяний до краю, крикнув:

– Стілля… моя Стілля!…

Хіба він вірив, що ув’язнена вчує його голос?

А все ж таки кликав кохану по імені, аж відгомін котився по горах.

Нараз побачив світло, що плило звисока.

– Замок… ось і замок… – сказав він до себе.

І справді, в одній замковій вежі блиснуло світло.

Граф повірив, що це Стілля засвітила світло, щоб показати йому дорогу до брами…

Почав іти за світлом. Зайшов задалеко направо й тепер вертався. Небавом був уже недалеко замкової брами. Чи вдасться йому дістатися досередини?..

Граф підійшов ближче; звисний міст був спущений… Брама створена…

Не надумуючися, ввійшов крізь браму…

Але ледве поступив кілька кроків, звисний міст з лоскотом піднявся й брама замкнулася.

Граф був в’язнем замку в Карпатах…