Текст книги "Струм і мережі"

Автор книги: Юрій Іваниченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

11. Із стенограми

(Кобзєв Федір Іванович, електрослюсар, група допуску з техніки безпеки третя)

– Де ви перебували в той момент, коли Крячко був уражений електричним струмом?

– Мабуть, у крамниці. Молоко купував. З Лукіним.

– А перед тим?

– На підстанції, двісті восьмій. Там привід регулював і перемикав щось.

– Що саме?

– Та я й не пам’ятаю. Розпорядження у вас є, прочитайте. Як там записано, так я й зробив.

– Ви самі працювали?

– В мене – третя група!

– Хто вас допустив до роботи?

– Бригадир. Усе зробив як годиться, він щодо цього прискіпливий. Перевірив кожну дрібницю, простежив навіть, щоб я взяв на засув решітку. Тільки після цього поїхав. А в мене роботи – на якусь годину. Закінчив, замкнув, а тут і Коля нагодився.

– Лукін?

– Еге ж.

– Що було потім?

– Нічого. Інструменти і все інше в будку сховали, і – в крамницю.

– Що значить – «усе інше»?

– Індивідуальні захисні засоби.

– Ви знали, до чого призводить перемикання секційного вимикача й третьої чарунки?

– Таке скажете! Ні! А що? У мене було так написано…

– В яких стосунках ви були з потерпілим?

– Ми? Друзі. В нього батьків не було, одна сестра залишилася…

– А чому ви посварилися?

– Уже рознюхали?..

– Відповідайте на запитання.

– Через ідейні протиріччя.

– Он як! Поясніть.

– Що тут пояснювати? Льоня – афганець, після армії для нього все на два кольори поділилося: оце – чорне, а це – біле, й квит. Це можна, а це – зась.

– Афганець? Він за паспортом українець…

– Афганцями себе називають ті, хто в Афганістані служив.

– Що ж усе-таки сталося?

– Соромно й сказати, дрібниця. Попросили халтуру зробити, а Льоня на мене й напався. Словом, погиркалися.

– І побилися?

– Хіба це бійка? Помахали кулаками, та й по всьому. Нам чубитися не можна.

– Чому?

– Ми – десантники. Зчепимось – то вже до смерті.

– Коли посварилися?

– Тижнів зо два тому. А може, й більше.

– Чому Крячко, як ви сказали, «напався» на вас?

– Я вже пояснив: він усе робить за правилами. А коли хтось не так зробить – значить, злодій, шкідник. Чи вам сподобалося б, якби вас шкідниками називали за нізащо?

– Ви хотіли вчинити щось протизаконне?

– То ж бо й воно, що нічого. Сусід попросив провести в гараж світло, я й намірився після роботи цим зайнятися. Клопоту – на дві години, не більше.

– Чому Крячко став заперечувати?

– Та спочатку ні, а коли побачив, що я хочу інструменти й дріт узяти…

– А ви вважаєте, що можна брати, точніше, красти матеріали на роботі?

– Таке скажете! Я ж не кілометр дроту брав, а якихось п’ять метрів.

– Ваші стосунки не змінилися до смерті Крячка?

– Та ні, наступного дня й помирилися. Купив я плоскогубці й на рукоятці випалив: «Для халтур». А Льоня гумор розумів. Коли приходив до нас…

– Він бував у вас вдома?

– Часто… Тобто не один раз.

– Ви не помічали чогось особливого в його поведінці? Наприклад, несподіваної непритомності, раптової глухоти? Чи намірів покінчити життя самогубством?

– Що ви, про це гріх і казати. Він такий хлопець був… Співати любив. А про Афганістан не розповідав ніколи.

– У Крячка була дівчина?

– Була. До армії. А потім виїхала, вони не зустрічалися. Тепер так собі, нічого серйозного.

– Ви не помітили чогось дивного у поведінці?

– Наче ні. Ви краще у шефа запитайте: вони недавно сварилися…

– Як ви довідалися про нещасний випадок?

– Приїхали з Лукіним на місце, а там міліція.

– Ви заходили до підстанції після трагедії?

– Ні. Та й не можна було: міліціонер не пропустив би.

– Поки що ви вільні…

Кобзєв спантеличено стенув плечима й вийшов. Мабуть, він гадав, що допит ще тільки почався.

Присутні в кабінеті якийсь час перемовлялися між собою:

– Все ж таки, звідки прийшов струм?

– Важко з’ясувати точно. Ланцюжок дуже довгий. Споживачів чимало. Міг бути й одиночний розряд.

– Атож, це найбільш схоже саме на одиночний високовольтний розряд.

– Чому?

– Через десять – дванадцять хвилин на шинодроті вже не було напруги. Сомов на вимогу міліції перевіряв індикаторною штангою.

– Можливо… Але те, що там була дуже висока напруга, не викликає сумніву. Чотириста вольт не призводять до таких опіків…

– Та й Крячка не відкинуло б. А він лежав на підлозі…

– Це суттєво. А міг бути розряд таким тривалим? Усе-таки секунд тридцять, не менше.

– Для конденсатора забагато.

– Електромережа – загадкова штуковина. Дуже дивні перехідні процеси трапляються. Пам’ятаю, в Донбасенерго…

– Не відхиляймося від головного. Хто на черзі? Заходьте.

12. Кобзєв

Федір не був господарем. У цьому Сашко переконався відразу ж, тільки-но переступив поріг хатинки, де той мешкав майже два роки.

Ти ба, який: халтуру шукає, а вдома й за холодну воду не береться. Хатинка, затінена черешнею, на шир-ший погляд видалася ошатною, доглянутою. Та коли увійшли до кімнати – аж досада пройняла. У підлозі – щілини, колись густо накладена фарба пошерхла, облущилася. Завіси ледве трималися, жалібно скрипіли, ліжко й величезна шафа стояла на сяк-так витесаних різноколірних брусочках. Та найдивніше, електрична проводка була допотопна, протрухла матер’яна ізоляція, надтріснутий патрон, неоковирна бакелітова розетка…

Магнітофон, який мав полагодити Сашко, стояв просто на підлозі. Виявилося, що роботи над ним було менше, ніж сподівався: надів пасики, почистив, підігнув, відрегулював й хотів уже попрощатися. Та безлад зупинив. Сашко жартома примусив Кобзєва принести інструмент і заходився міняти проводку. Згодом разом поприкручували нові шпінгалети й завіси. Мила, дружина Кобзєва, допомагала. Поки Сашко й Федір мили руки і теревенили про все на світі, вона приготувала вечерю.

Федір, задоволено роззираючись, запитав:

– Як же я з тобою розрахуюся? Ти, брате, не один червінець заробив. Може, в ресторан гайнемо?

– Облиш, я не за гроші, – в Сашка аж губи затремтіли від обурення.

– Не гнівайся. Ти наче Льоня…

– А що – Льоня?

– Так само, коли про гроші почує – аж паленіє. Тобто паленів… Може, й недаремно.

– Чому? Гроші потрібні: щось купити чи поїхати кудись. Просто в нас, у зоні, не заведено було – «гроші», «спасибі»… Там усякі були, але розраховувалися здебільшого одним – роботою. Ти мені сьогодні допоміг, я тобі – завтра чи коли-небудь іще. Так краще…

– А ти, бачу, роботящий, – з неприхованою заздрістю сказав Федір. – Аж дивно, що ти за грати попав.

– Раз попав – вдруге вже не попаду.

– Ще б пак! Спеціальність є, а дурощі вилетять із голови. Тобі зарплати вистачає? – перевів розмову на інше Кобзєв.

– В основному. Хочу магнітофон купити.

– Відео? – стрепенувся Федір.

– Ні, звичайний. Поки що не вирішив який. Великий не хочу, бо ніде поставити, а в маленьких якість не та…

Помовчали. Мила налила чаю в квітчасті чашки, принесла варення й домашнє печиво. Кобзєв укотре кинув промовистий погляд на карафку з наливкою, але Сашко рішуче відмовився: поки, мовляв, ще дільничний навідується, годі й думати про випивку.

Мила задоволено посміхнулася: ще б пак, хлопець тямущий, до роботи завзятий, не п’є, то чому б не познайомити з сусідською дівчиною – «така розумниця, в інституті навчається, а хлопця ще не має». Сашко віднікувався, запевняючи, що не спроможеться й двох слів зв’язати.

– Ого, – здивувався Федір, – та з нього в таборі мало не баптиста зробили: не п’є і з дівчатами не водиться.

– І як у тебе язик повертається! – спалахнула Мила. – Молодий-зелений, не встиг зоглядітися, як вскочив у халепу. Але ж скромний, роботящий – не те що ти. У твоїй бригаді, якщо хочеш знати, він другий після Льоні такий, добрий і совісний. А інші? Так і норовлять збити тебе з пуття.

– Та ні, – заступився Сашко, – в бригаді хлопці хороші, план завжди виконують і не п’ють.

– Ба-а-чила, як вони «не п’ють». Заходили і Лукін, і Степан. А в Ялті… Я в пансіонаті тоді була, бачила твого Степана частенько. Ходив попід ручки з дівицями, в ресторанах пив-гуляв, ніби купець якийсь.

Федір загигикав:

– А ти в пансіонаті була чи в ресторанах?

– Можна й з вулиці побачити, як Степан хизувався, сипав грошима, немов сміттям.

– Має право: чесно заробив їх.

– У бригадира зарплата велика, – додав Сашко. – Відкладав, мабуть, на відпустку.

– Чесно заробив? Відкладав? – обурилася Мила. – О, такі гроші не відкладеш з однієї зарплати. Я знаю: ліві в Степана гроші. Бо він не з тих, хто збирає копійку до копійки.

– Звідки ти знаєш? – Федір рвучко повернувся до дружини.

– Знаю – і край. Не глуха. Усі про це знають.

Багатозначно хитнувши головою, Мила вийшла з кімнати.

– Ходімо під черешню, перекуримо, – запропонував Сашко.

Припаливши, він співчутливо запитав:

– І часто в тебе так?

– Не хата, а божевільня, – Федір сів на лавку. – Їх дві – дружина і теща, а я сам. Між собою вони на ножах, але милять мені шию разом. Тут у них цілковита солідарність.

– І обидві важким духом дихають па Степана Федоровича?

– Не зважай. Вони завжди знайдуть, до чого присікатися. Фонарьков, бач, не подобається, бо не так, як вони, живе. Хай собі живе чоловік. Чи він їм заважає? Така вже вдача.

– А Льоня теж із Фонарьковим не ладнав?

– Та ніби все було добре, хіба що в останні дні…

Помовчали. Вечір був тихим, теплим, де-не-де в неосяжній височині мерехтіли зірки.

Місто затихало.

13. Барон

Тяжко хворий батько його не впізнав. А через кілька днів тихо згас, і Барон залишився сам. З Вікою зв’язки втратив, а з Танею зустрічатися не хотілося. Учорашнє збігло, призабулося, а до нового берега він ще не дістався. Віка уже міцно ввійшла в «коло», стала однією з тих, хто розтринькував молодість між спекулянтами і ділягами, творцями і експлуататорами системи дефіцитів. Раніше обережні й потайні одинаки згуртувалися в нечисленну, але галасливу п навдивовижу нахабну «зграю», куди входили перекупники, барахольники, всілякий шахрайський дріб’язок.

Барон швидко збагнув, що всі «точки» й «канали» збагачення зайняті; на місця тих, хто потрапить до в’язниці чи, рятуючись, тікатиме світ за очі, вже вилаштувалася довга черга. О ні, копійчані справи були не для нього. А «зграя» робила гроші, або, її мовою, «варила бабки».

– Потрібні нові ідеї, щоб «варити бабки», – якось сказав Баронові знайомий перекупник. – Поки ти будеш сам чи з кимось удвох робити діло, ти матимеш гроші. А коли виникне гурт, «бабок» не буде, але буде міліція.

Барон ненавидів і зневажав їх усіх – шахраїв, діляг, – самовдоволених, пихатих молодиків з ситою заспокоєністю в очах, і в той же час не міг вирватися з їх пазурів. Зневажав, бо відчував: він – кращий, і не міг змиритися з тим, що всі оті перекупники-бариги посіли прибутковіші місця. Гроші, зароблені на Півночі, лише давали доступ до таких компаній, але поки що всі контакти не мали зворотного зв’язку. За гроші Баронові могли зробити багато дечого, але сам він – нічого, тим-то не був потрібний. Втім, його приймали охоче: платив завжди вчасно, не дозволяв собі зайвого й загалом був хлопцем хоч куди. Про те, звідки у нього гроші, ніколи ніхто не запитував, ніхто й не здогадувався, як швидко тоншає його гаманець.

Придивившись і все зваживши, Барон влаштувався працювати. За другою трудовою книжкою, яка зберігалася в нього ще від доармійського життя, коли працював електриком. Кадровик навіть не замислився над тим, чому електромонтер без вищої освіти має військовий квиток офіцера в запасі… Барон став на облік – та й по всьому.

Електрослюсар, група допуску четверта, плюс доплата за роз’їзди, плюс премія – набігало майже вдвічі більше, ніж у інженера того ж таки підприємства електромереж.

Працювати, звісно, доводилося багато, та в порівнянні з Північчю не життя – казка. Невдовзі Барон осягнув, що зразковому робітникові потрапити за кордон простіше, аніж інженерові. А ще давало втіху тикати носом Лещука чи когось іншого в усілякі недогляди, підказувати, пропонувати. Та й платили за рацпропозиції непогано, якраз вистачало на три дні відпочинку в Ялті. З Вікою.

Бачилися вони частенько, але майже всі його спроби вирвати Віку з «кола» зводилися нанівець. Доводилося зустрічатися в спільній компанії. Першого ж вечора Віка взялася виводити Барона «в люди», і для цього вигадала легенду. Відрекомендувала його «діловарам» як надійного хлопця, а згодом розповіла – за його спиною – сумну й зовні правдоподібну історію про минуле Барона.

Через кілька днів вона переповіла легенду і йому – вже задля сміху. Виявилося, що на Північ він потрапив відбувати покарання за якусь заплутану справу з грішми, але ненадовго й без конфіскації, прикінчивши язикатого напарника.

Барон аж за голову схопився: що за нісенітниця, та невдовзі зметикував, що в очах аморальних і боягузливих «діловарів» ця легенда матиме більшу вагу, ніж правда про роки чесної праці за розподілом. І справді, якщо до інших вони ставилися з погордою й навіть не вважали за потрібне це приховувати, то з ним поводилися як із рівним. Це втішало самолюбство Барона. Того, змальованого в легенді, звісно, не було, але щось схоже могло трапитися, якби доля склалася інакше…

Великий, косо врізаний у схил пагорба готель гудів від цілодобової метушні. Тут розмовляли чи не на двох десятках мов, відпочиваючі переповнювали бари, дансинги й, звичайно ж, пляжі. У цій нескінченній круговерті, курортній розкутості Барон і Віка ні на хвильку не залишали одне одного. Смажилися на піску, прогулювалися, мріяли. Про що? Як і раніше – про його працю, а отже, й обов’язок жити вільно, не так, як усі. Про себе Віка розповідала мало й неохоче, і якось цілком серйозно зронила:

– Мене немає. Я – фантом.

Найголовнішим для неї, як вона запевняла, було майбутнє Барона. І день у день повторювала, сумно дивлячись на танцюючі пари іноземців:

– Вони вміють жити, – задумливо хитала головою. – А ти…

І знову вона знаходила слова, від яких, як і від запаху волосся і тепла її тіла, паморочилася голова…

Ні, Барон не був наївним хлопчиськом і м’якою глиною, з якої можна виліпити що завгодно. Хоч як багато значили б для людини такі слова, вони залишалися словами, тим паче тут, на пляжі. Та слова ці збігалися з власними намірами Барона. І поступово зміцніло переконання, що гроші – єдине, чого бракує йому для справжнього життя.

Якщо ще недавно Барон розмірковував над дозволеністю й добропорядністю того чи іншого вчинку, то після Ялти думав уже інакше: «здогадаються – не здогадаються», «застукають на гарячому – не застукають»…

Перед від’їздом Віка різко змінилася. Вона кудись поривалася, двічі встрявала в сміховинні скандали, говорила уривчасто, зі злістю. А в дорозі верзла такі нісенітниці, що Барон уперше замислився, чи не слабує вона на голову. Подумав про це й зненацька зловив себе на тому, що уже немає в ньому болісного співчуття до явного чи прихованого страждання Віки, як було раніше.

14. Сомов

Обідали разом. Не було тільки Фонарькова. Перед перервою, як частенько траплялося, його покликав Валентин, установник, і вони подалися кудись на сірих «Жигулях», тільки курява здійнялася.

Обідня перерва приваблювала тим, що можна було досхочу побазікати. Сашко як новачок і наймолодший більше слухав, аніж говорив, а якщо й утручався в розмову, то лише для того, щоб повернути її в потрібне русло. Усі члени бригади немало знали один про одного, та йому здавалося, що якось поверхово, тільки як напарників у щоденній роботі і співрозмовників у вільні хвилини. Він навіть подумав, що ніхто з четвірки не припускає можливості інших, ближчих, дружніх стосунків; утім, і затята ворожнеча теж начебто виключалася. Можливо, це був необхідний захисний механізм, адже ніхто не збирався кидати роботу, але такі взаємини на Левашова справляли прикре враження. На жарти теж не ображалися – втім, і ображатися не було за віщо: кепкували один з одного незлостиво і нев’їдливо. Та головне – не було відвертості, відкритості у стосунках. Як і скрізь, тут шанували більше слухачів, ніж балакунів, тим-то й до новачка ставилися чимдалі приязніше.

Побував він удома в Сомова, нічим не показуючи, що там аж позіхати хотілося з нудьги; хоча Рем Євтихійович і сам відчував: різниця у віці завелика й знайти спільну мову з учнем не завжди вдається.

Кілька разів навідувався до Кобзєва, чемно вислухував запрошення його тещі перебратися до них, бо, мовляв, без справжнього господаря важко; та оскільки пропозиція сприймалася як відвертий докір Федорові, відмовився й, щоб не ускладнювати йому життя, став навідуватися рідше. Федір стривожився, але згодом збагнув причину й заспокоївся.

Часто Сашко перехоплював уважний погляд Фонарькова; він, мабуть, єдиний здогадувався, що хлопець не ликом шитий. І тепер, прислухаючись до теревенів, ураз відчув той погляд і озирнувся: неподалік стояв Фонарьков.

– Гайда! – він махнув рукою.

Сашко швидко прибрав зі столика і за хвилину сів у май піну, примостився поруч із Ремом Євтихійовичем. Той невдоволено бурмотів:

– У всьому винні жінки. А ви цього не розумієте. От Льоня був…

– А хіба він теж вважав, що у всьому винні жінки?

– Авжеж. Сестра в нього, Райка…

– Не слухай ти його, – перебив Кобзєв. – Льоня справедливо все оцінював, не зважав на те, хлопець чи дівчина. А сестер не вибирають. Та й не тільки за неї – за будь-кого міг піти на ножа, коли треба було. Пам’ятаєш, як він за тебе з Лещуком зчепився?

Рем Євтихійович ствердно покивав головою.

– Часто він сварився з сестрою?

– Бувало, – неохоче відповів Сомов. – Шпетив її частенько.

– Загуляла?

– Про це не казав.

– Та ти ж знаєш, – обізвався Кобзєв.

– Загуляла – це одне. Він принципово… Що життя ламає собі й Андрієві, чоловіку. Жили, мовляв, як люди, та її ніби гедзь укусив: стала примушувати чоловіка день і ніч червінці заробляти, а сама білим світом нудила. Льоня до них часто приходив.

– Ех, життя-життя… Підкине на рівному місці – та й край. А ти метушишся, щось плануєш…

Помовчали. Натужно гурчала вантажівка, скрипіла фанерна будка, за вузенькими запорошеними віконцями пропливали крамниці, будинки й скверики мікрорайону.

Сашко порушив мовчанку:

– А чому «на рівному місці»?

– Інакше й не скажеш… Льоня, вважай, найакуратнішим був, і треба ж – саме з ним…

– Годі про це, – перебив Кобзєв. – Скільки вже можна говорити?

– Багато можна, – наїжачився Сомов, – бо шкода хлопця. Не рівня тобі. І завжди з повагою…

– От-от, – Кобзєв викинув недопалка за борт. – Шанобливий. Ніколи брутального слова не зронить. Овва! Багато ви знаєте. В три поверхи як загне, бувало, – не відмиєшся.

– Бо заробив, даремно б не загнув. П’ять разів подумає перед тим, як рота розкрити. Валентин, установник, – пройдисвіт пройдисвітом, та Льоня до нього довго придивлявся, поки виказав усе.

– А чого він на нього напустився? – не вгавав Сашко. – Це ж той Валентин, який до шефа їздить?

– Він, – ствердно кивнув Сомов. – І чому в нього права не заберуть? Напідпитку ж гасає…

– То Льоня через це розлютився?

– Ні… Хоча, може, через це теж. Шишака якогось усе згадував. Погрожував: я, Мовляв, тебе виведу на чисту воду.

Федір уточнив:

– Не шишака, а набалдашника.

Машина зупинилася.

15. Барон

Для рішучого кроку бракувало поштовху. Раніше чи пізніше Барон наважився б на це, хоча тепер із «діловарами» він зустрічався рідше, ніж звичайно, та й Віки не було поряд.

У психіатричну лікарню, куди потрапила Віка, він прийшов відразу ж після того, як дозволили відвідати хвору.

У полинялому халатику вона видалася маленькою й теж ніби злинялою, а без косметичних штрихів – змарнілою і постарілою. Звичайно, вона зраділа, що Барон навідався, але розмова не в’язалася.

Після відвідин Барон щоразу напивався, але не в «колі», а з Валентином. Жлуктили в загидженому темному гаражі. Наступного дня Барон розшукував Таню й висповідувався – не до кінця, та все ж відвертіше, ніж будь із ким. Таня здогадувалася про його особливе життя, але до кінця не вірила, а може, не хотіла вірити… Були в тій відвертості й гра, і підсвідоме бажання випробувати себе, погратися з вогнем. І якесь каяття… Неждано-негадано склалося так, що до його рішучого кроку стала причетною саме Таня.

…Ще до знайомства з Вікою бачилися вони часто – приїжджаючи на канікули додому, він часто забігав у бібліотеку, де працювала Таня. Зустрічалися й пізніше, коли уже закінчив інститут, але з кожним роком усе більше віддалялися одне від одного, розмовляти ставало все важче. Вилити душу було необхідно, адже лиш Таня, як повелося ще зі школи, знала все про Барона. Тільки з Танею він знімав внутрішнє напруження, яке наростало й наростало. Про довіру не йшлося: дедалі глибше занурюючись у «діловарське» життя, твердо затямив, про що і як можна розповідати. Та згодом відчув: Таня перестає його розуміти, дивується: невже все це серйозно? – й навіть якось болісно всміхається, ніби шкодує за тим, що в їхніх стосунках уже нема тієї дитячої відвертості, яка завжди зближувала. Та що воно бачило, це дівчисько? Мізерну зарплату бібліотекарки? Власноруч пошиті сукенки? Босоніжки з універмагу? Синюшні магазинні кури? На цікаві книжки й то в них – у бібліотеці! – черга, і Таня Білякова, хоча вже була старшим методистом, опинялася в ній далеко не першою. Тендітна, бліда, із зачіскою, яка і не псувала, і не прикрашала її, в благенькому синьому халатику, Таня чи не в усьому програвала Віці. Баронові так і кортіло вигукнути: «Подивися на себе, христова наречено! Що ти маєш від „праведного життя“? Хіба тобі долею визначено тільки на книжках знатися?» Та змовчував, бо знав, що в криках, у злості прорветься те єдине, що приховував од Тані: його невпевненість. Його відчуття непоправної помилки, хибно обраного шляху, відчуття, знайоме всім автомобілістам: проминувши потрібну вулицю, розумієш, що не туди їдеш, але нічого вже не вдієш, бо знаки не дозволяють розвернутися…

Хотілося чимось здивувати Таню, примусити її подивитися на його життя іншими очима. Кілька разів приносив модне ганчір’я, але Таня брала «фірмові» обновки лише після довгих умовлянь і за гроші, а це вже не завдавало очікуваної втіхи. Та коли тяжко захворіла її мати й Барон купив у «діловара» й приніс розрекламовані закордонні ліки – Таня аж засяяла. Баронові здавалося, що він ніби якийсь великий гріх замолив.

А через тиждень Танину матір забрала «швидка допомога».

У лікарні, де не жила й не вмирала тітка Ліза, Барон довідався, що випадок з Біляковою був не єдиним: хтось пустив чутку про чудодійну силу закордонних ліків, які невідомо якими шляхами потрапляли в руки перекупніків і які насправді були шкідливими. Зневірені хворі за великі гроші купували їх і часто-густо опинялися або у клініці, або в морзі.

Барон слухав лікаря, скрушно хитав головою, але думав про інше. «Діловар» на прізвисько Форсовець не міг не знати, яку «панацею» (так він назвав ліки) продає, й Барон прикидав, як провчить цього грошовитого покидька.

З’ясувати координати Форсовця було нескладно. Натрапив на слід і разом з Валентином почав невідступно стежити за кожним його кроком. Робочий одяг і службова оперативна машина давали змогу крутитися в подвір’ях будинків, не викликаючи підозри.

Час Барон вибрав точно: Форсовця в квартирі не було, на сходах – ні душі. За дві хвилини зняли зліпки з обох замків і зникли.

Ще два дні робилися ключі – різними слюсарями. Згодом вибрали хвильку й перевірили: ключі відмикали замки.

Вкрай хотілося, щоб заплановане впало на Форсовця, як божа кара. Барон був певний, що Форсовець, відчуваючи свою провину – бо не один гріх мав на совісті, – не кинеться заявляти в міліцію. Та все одно зважував кожну дрібницю, вивіряв кожен крок. Необхідно бути у цій справі особливо обачним: сусіди могли здогадатися чи почути. Що ж, Барон і це врахував.

Того дня він разом з Моховиком сів у машину, до якої був причеплений компресор.

У двір повернули, точно знаючи, де і як будуть працювати. Розвернули її запустили компресор.

Мжичило, повівав холодний вітер. Непомітно замазали грязюкою номерні знаки машини і взялися до роботи. В дворі ніхто не вештався, поодинокі перехожі не звертали уваги на двох заклопотаних роботяг.

Увімкнули перфоратор, і Моховик, не випускаючи з рота цигарки, заходився пробивати дірку в бетонному цоколі – якраз під вікном Форсовця.

Барон метнувся в будинок і швидко відімкнув обидва замки. У передпокої поставив на підлогу брезентову сумку, завченим рухом натягнув рукавиці. Видобув вигострену до блиску сокиру й короткий ломик.

Перфоратор голосно гуркотів під вікном. Барон, скрививши губи в недобрій посмішці, одним ударом розтрощив телевізор, махнув ломиком по кришталевих люстрах і вже не зупинявся, поки не побив, порозколював, потрощив усе, що потрапляло під руку: килими, канапи, крісла. Чуприна розкуйовдилася, піт заливав очі, тіпалося серце. З глибини душі вирвалася на волю давно тамована ненависть до речей – дорогого мотлоху, яскравого модного ганчір’я, всього того фірмового шмаття, яке чомусь стало важити для нього більше, ніж будь-які людські чесноти.

Перфоратор стих.

Зупинився, важко дихаючи, Барон: почув, як у незвичній, мертвій тиші надсадно, зі скреготом, цокає старовинний годинник. Одним ударом розтрощив циферблат – ніби крапку поставив. Погляд упав на розпанаханий диван – там між пружинами лежав паперовий згорток. Барон висмикнув пакунок, вкинув його разом із інструментами в сумку. Застиг, прислухаючись до звуків надворі.

Перфоратор знову весело застрекотів – усе спокійно. Барон зняв рукавиці, почепив сумку на плече і вийшов з квартири.

Через півгодини вони були вже далеко від місця операції. Про пакунок, де лежали світло-коричневі купюри, Барон навіть не заїкнувся. Валентинові Моховику поки що вистачало тієї пайки, яку призначив для нього Барон.