Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Слава Павлюку! Слава Україні! – з усіх сил вигукнув він.

І тієї ж миті ревіння сотні глоток підхопило його крик і підняло, оминаючи закіптюжені дошки стелі, мало не до небес. А майбутній гетьман Павлюк стояв на лаві, височіючи над козаками, і радісно поглядав на них. Початок було покладено. Цей дикий, свавільний натовп визнав його і підтримав. Тож тисячу разів був він правий, коли наважився на бунт і вирушив до Запоріжжя. Сьогодні їх перед ним сотня, а завтра будуть десятки тисяч. А це вже сила, здатна зломити залізні ряди кварцяного війська. І Павлюк, точнісінько як і Нечай, що позирав на нього захопленими очима, відчував – десь за темрявою ночі народжується новий день, а з ним і нова війна за сплюндровану польською шляхтою Батьківщину. Кривава і страшна, не перша і не остання для України. Але це буде його, Павла Бута, війна. За ним підуть козаки, а він віддасть усі сили задля того, щоб звільнити предківщину від чужинського пана і католичної єресі. Попереду могла очікувати смерть, або, як нагорода, народна пам'ять на віки про нього – першого гетьмана вільної і незалежної України.

Павлюк ще раз обвів поглядом запорожців, що шаленіли навкруги, і неквапно підніс до вуст срібний кубок, який тримав у руці. Довгими великими ковтками пив він запашне медове вино, і янтарні краплини скапували із сивих вусів генерального хорунжого реєстрового козацького війська, майбутнього гетьмана і мученика. На яскраво-червоний кармазин жупана падали ті краплини. Відраховував останні дні грудень 1636 року.

III

За Павлюком на Січ сотнями потягнулись з волості випищики. З дня на день, пішо і комонно прибували до Микитиного Рогу ті, кому не знайшлося місця в реєстрі гетьманського війська. Чутки про те, що Павлюк має намір збройною рукою виступити супроти корони, настирливо поширювалися Україною від Чигирина до Львова, немов весіння повінь, яка рве греблі та заливає поля і луки. Тож всі ті, кого влада не порахувала за потрібне поважати згідно з його лицарським статусом і елементарно не давала жити нормальним життям, а таких було надзвичайно багато, всі вони приєднували свої списи, шаблі, мушкети і гарячі серця до війська бунтівного генерального хорунжого. За два тижні по Різдву, коли нарешті вляглися гарячкові суперечки щодо виборів кошового отамана і військової старшини, коли минули святкові застілля і почався великий піст, Січ гуділа голосами десяти тисяч чубатих відчайдухів, що прибули сюди звідусіль. Для зимового періоду така кількість людей на Низу була не характерною, навіть дивною. Утім, якщо придивитись ближче до коренів козацького незадоволення, нічого дивного не відбувалося. Початку 1637 року судилося стати тим рубежем, на якому тихе невдоволення буйних козацьких мас владою почало набувати відкритих форм, і Річ Посполита несподівано для себе стала перед загрозою, ступінь якої дуже недооцінювала. Ще болючими для козаків були наслідки Куруківської угоди, згідно з якою багато тисяч природжених воїнів були виписані з реєстру і позбавлені козацького звання і привілеїв. Ще не забули запорожці сморід диму, в якому горіли козацькі чайки, спалювані під наглядом польських комісарів. Позаминулорічні події, коли Сулима пустив крівці гарнізону Кодацької фортеці, теж залишили глибокий слід у пам'яті низового лицарства, адже від того часу пройшло менше двох років, а Кодак знову стовбичив десятисаженними мурами, немов надзирач над козацькою вольницею. І ті, хто ще недавно чухав потилицю, не розуміючи, як сталося, що Сулима, скутий по руках і ногах, опинився у Варшаві під сокирою ката, тепер скреготіли зубами, жадаючи лядською кров'ю змити власну провину в смерті кошового отамана Івана Сулими.

Одним словом, поява на Січі Павла Бута була своєчасною і добре продуманою. Тож уже на початку лютого почалася посилена підготовка до великого походу. У майстернях січового передмістя кувалася зброя, моловся порох. Робітники ладнали вози для обозу, важкі кантари і гарби для перевезення армати. Довгими вервечками потяглися з України валки саней, навантажених хлібом, салом, сукном, шкірами, фуражем, селітрою, залізом і ще десятками найрізноманітніших речей, потрібних війську. Усе це, звичайно, не могло залишитися поза полем зору коронних гетьманів, проте вони не поспішали реагувати. Коронне військо продовжувало стояти на місцях своїх звичних зимових леж, крізь пальці позираючи на цю підозрілу підготовку.

Розпочалося вже в середині лютого, доки ще не розмерзлися степові шляхи, скуті крижаним панциром, не розлилися річки та ручаї. Щоправда, ціль походу була зовсім не тою, на яку всі очікували. Павлюк повів шеститисячне військо з шістьма великими і двома десятками менших гармат у буджацькі степи, зголосившись після недовгих перемовин стати на допомогу кримському хану Батир-Ґераю в його війні супроти свавільної буджацької орди. Але досвідчені запорожці багатозначно хитали головами, розуміли-бо – цей похід є не що інше, як репетиція перед головними подіями, репетиція потрібна задля того, аби владнати військо і заробити гроші на майбутню велику кампанію.

* * *

Циган – подарований батьком перед відбуттям на Січ вороний красень-кінь – благально косив бузковим оком на вершника, який ось уже дванадцять годин не давав йому перепочинку, а ратище увінчаного червоним прапорцем списа холодило руку навіть через хутряну рукавицю. Іван поглянув на Савку Обдертого, який їхав сидячи на велетенській кантарі, привалившись до чавунного тіла гармати. Кантару тягнули вісім пар коней-ваговозів. Натужно переставляючи ноги, могутні тварини повільно везли свій багатопудовий вантаж.

– Савко, примерзнеш до неї, їй-бо! – пролунав поряд з Іваном веселий голос. Богун пізнав Нестора Неїжсало – молодого козака їхнього куреня, чий занадто круглий вид виказував причину, з якої він отримав своє прізвисько.

– Коли ти теревениш, я відпочиваю, – буркнув Савка, не розплющуючи очей.

– А мороз таки лютий! – почувся позаду голос Нечая.

За мить Данило наздогнав Богуна, і їхні коні пішли поряд. Шитий золотом кармазин Нечаєвого жупана виблискував у променях вечірнього сонця, неначе татарський іджиар. Іван посміхнувся – схильність Нечая похизуватись дорогим одягом уже давно помітили у Тимошівському курені, про що при нагоді успішно зубоскалили. Ще полюбляв пан Данило коштовну зброю, проте такі вподобання серед запорожців ніколи не викликали подиву. От і тепер при боці Нечая шабля з руків'ям слонової кістки, прикрашеним кількома досить великими смарагдами.

– Де ж ті татари? – знову почав провадити свого Неїжсало. – Третій день йдемо, і немає жодної душі!

– А що, хіба заскучав за ними? – запитав Богун.

– Скоро побачиш. Ти, хлопче, ще й не радий будеш, коли вони тебе з коня стягнуть і батогами по голому сподові відшмагають, – насмішкувато кинув Савка.

– Нехай спробують! – умить набундючився Нестор.

– І що його пробувати? Всиплять нижче спини канчуків та й годі.

Неїжсало почервонів.

– Ти, Савко, забагато на себе береш. Не займай, чуєш, а то…

Обдертий ліниво відмахнувся:

– Та годі тобі, розквоктався…

Нечай поплескав Нестора по плечу.

– Не переймайся ти, хлопче! Що, Савку не знаєш? Його ж хлібом не годуй, тільки дай когось підсмикнути.

Обдертий мовчав. Він байдужно позирав на обрій, де серед білого покривала зими чорною комашнею виникнув авангард війська буджацьких татар. Спокійно діставши зі шлика люльку, він вказав на них Несторові.

– Ну ось і допросився. Готуй, малий, шабельку, покажеш, чого вартий.

Десь попереду, мабуть, від передніх лав, де їхав Павлюк з осавулами, обозним, джурами і сурмачами, засурмили. Дзвінко, навіть весело пролунав у морозному повітрі сигнал тривоги. Усім уже давно набридло ходити замерзлими степами, наздоганяючи буджацьку орду, яка не наважувалася прийняти бій і кружляла Диким Полем на відстані денного переходу від Перекопу. День тому спинився кошем і Батир-Ґерай, який вів своїх нукерів в ар'єргарді козацького війська. Він, очевидно, мав на меті дати перепочинок утомленим коням і людям, і лише Павлюк йшов не спиняючись, немов хорт, який натрапив на слід пораненої дичини. І ось тепер, коли сили козацько-ханського війська було поділено, буджаки нарешті вирішили дати бій.

Павлюк, виїхавши вперед на чолі старшини під хоругвами і бунчуками, приставив до очей далекоглядну трубу.

– Стати обороною рукою, – коротко кинув він не обертаючись. – Кіннота на фланги, вози, армата попереду.

– Стати обороною рукою! – залунали крики курінних отаманів, дублюючи команду по куренях.

– Кіннота на фланги! – летіли слова, потопаючи в гуркоті сотень кінських копит.

– Вози наперед! Випрягай коней, станови у три ряди!

– Армату до бою! – вигукнув обозний, даючи коневі остроги. Удруге проспівали сурми. Гетьманські джури одне за одним здіймали на ратищах високо вгору різноманітні гасла, керуючи за їхньою допомогою швидкими еволюціями війська. За кілька хвилин, швидко і без метушні похідна запорізька валка перетворилася на добре укріплений табір. Правильної форми чотирикутник з возів закрив собою піхоту, тяглових коней і обозну обслугу. Ліворуч і праворуч від нього дві тисячі комонників наїжачилися блискучими рихвами списів. Піхота з мушкетами і самопалами напоготів займала бойові позиції за возами, а пушкарі енергійно готували, забиваючи у жерла щедрі заряди картечі, усі двадцять шість гармат. Скоро готовий до бою вагенбург [49]49
  Вагенбург– німецька назва рухомого табору з возів, яким, згідно з середньовічною тактикою бою, іноді оточували фалангу бійців.


[Закрыть]націлився чотирма тисячами стволів у темні татарські лави, що швидко наближалися.

Омелько, знаходячись на чолі комонної частини Тимошівського куреня, пильно вдивлявся в те, що діялось у ворожому стані. Першим враженням було те, що татар разів у десять більше, ніж запорожців, хоча будь-хто знайомий з татарською тактикою розумів – їхня кількість набагато менша. Кожен буджак мав із собою троє-четверо коней, тому в очах рябіло. Усе ж кількість ворожого війська перевищувала як мінімум утричі реґімент Павлюка, хоча, навіть не дивлячись на цей факт, татари діяли вкрай нерішуче. Після блискавичного наближення вони стали кошем за межами дистанції пострілу з вогнепальної зброї і розпочали герці. По одному, по двоє чи по троє, або цілими півсотнями під'їздили вони до козацького табору. Вимахували кривими шаблями, пускали з луків стріли, сипали образами на адресу козаків, перемежаючи татарську і ламану українську мови. їхні стріли з широкими, немов сокирки, вузькими, наче шило, або перехрещеними рихвами стали першими сувенірами запорожців. Козаки не залишали без відповідей таке глузування і у відповідь на словесні образи летіла лайка чистою татарською, а стріли повертались до своїх господарів не менш влучно, ніж були послані до козацького вагенбургу. Трохи згодом з дозволу Павлюка почали виїздити до герцю і запорожці. Блискавично вилітали вони з воріт табору, вимахуючи шаблями, або зі списами напереваги підскакували до татарських батирів, і доля останніх висіла на волосині в такі хвилини. Запеклі двобої і швидкі сутички невеликих загонів затягайся до темряви.

Ніч. Яскраво-зоряна ніч запанувала над притихлим у зимовій сплячці степом. Та чи спить він? Скоріше, не спить. Зачаївся в напруженні. Тисячами пар наляканих заячих та хижих вовчих очей спостерігає він за людьми. Уважних орлиних та недовірливих совиних очей. Десь рятуються від цього смертельного для них скупчення людей олені, дикі кози, вепри й тарпани. Наївні тварини не можуть зрозуміти, що людям тепер немає до них діла. Вони прийшли на вкриті снігом рівнини задля того, щоб вбивати одне одного, тож тимчасово безпечні для звірини.

У таборі палали вогні і майже ніхто не спав. Збудження перед давно очікуваним бойовищем давалося взнаки, а ранні сутінки не додавали бажання відпочивати. У куренях тільки що зготували вечерю, тож запорожці, посідавши великими колами навкруг похідних казанів, сьорбали гарячий, заправлений шкварками і м'ясом куліш. На валах, що їх ще завидно вспіли влаштувати перед периметром з возів, перекрикувалися вартові. Ці вали, точніше, те, як вони були зроблені, примусили Івана поважати Павлюка ще більше, ніж він поважав його досі. Він міг упевнитись, що його отаман – дійсно геніальна у військовій справі людина. Замість того, щоб вгризатися, вибиваючись із сил, у мерзлий ґрунт, Павлюк наказав просто накидати снігу і полити його топленою на вогнищах задля такої цілі водою. За годину на морозі все це перетворилося у справжню ковзанку. Видряпатись наверх валу і втриматися на ногах стало надзвичайно складно навіть за умови того, що ніхто в тебе при цьому не стріляв і не колов списом. Що ж до непідкованих татарських коней, для них така перешкода була рівнозначною мурам нездоланої Трої.

Богун мовчки вдивлявся в цятки вогнів у ворожому таборі. Такі далекі і крихітні, вони здавалися нереальними в темряві, яка постала над степом. Десь там, навкруг тих вогнищ сидять люди, котрі через кілька годин почнуть стріляти, різати і колоти його друзів і самого Івана. Але він не відчував ні злості на них, ані страху. Звично вже підраховував у думках кількість здобичі, яку отримає разом з козаками свого куреня у разі завтрашньої перемоги. Зрозумівши, про що думає, Іван посміхнувся в темряві сам до себе – хід думок справжнього запорожця, для якого війна є роботою, і за неї має бути винагорода. І він стискав у руці руків'я шаблі. Так, війна – це робота, і завтра її має бути багато…

IV

Сурма засурмила гасло до бою, як тільки у повітрі почали сіріти перші ранкові сутінки, і одразу ж козацький табір сповнився криками, тупотом ніг, іржанням коней і брязканням зброї. Козаки займали бойові позиції на периметрі, готували мушкети. Пушкарі діловито поралися біля вкритих памороззю гармат. Отаманські джури бігали по табору, доносячи накази Павлюка до підрозділів війська.

Богун сидів у сідлі свого огира, знаходячись поряд з Омельком на чолі комонної сотні Тимошівського куреня. Вони очікували. Час кінноти ще не настав – спочатку ворожий наступ мали відбити піхотинці, які зараз завмерли, вивчаючи поглядами понад мушкетними стволами темні лави комонних татар. Маленькі, чумазі, у вивернутих хутром назовні кожухах, буджаки були схожі на чортенят, вимащених смолою з пекельних казанів. їхні низькорослі коники, що гривами майже діставали землі, довершували кумедний вигляд кочівників, роблячи все зовсім несерйозним. Несерйозним, якби не їх кількість! При першому ж погляді на ворожу орду стало зрозумілим, що вірогідніше за все вночі до них прибула підмога. Тож тепер татари охоплювали козацький вагенбург з трьох сторін, а за необхідності легко могли взяти його в кільце. Підтвердив факт прибуття до ворога підкріплень і захоплений запорізькими пластунами «язик». Перед тим як його закололи списом, татарин розповів про прибуття салтана Азамата з десятьма тисячами вершників, після чого кількість орди нараховувала близько двадцяти п'яти тисяч. Натомість посол союзника Батир-Ґерая, який прибув до Павлюка годину тому, приніс звістку, що хан вирушив їм на допомогу, але прибуде лише надвечір, отже, поки що на його допомогу можна було не розраховувати. З огляду на все це Павлюк прийняв єдине вірне рішення – відбиватися в таборі і не чинити до прибуття кримців жодних спроб контратакувати. Зайві втрати не входили до планів козацького отамана.

Джура, який примчав до Омелька Деривуха, мав заклопотаний вигляд.

– Пан отаман наказав всім спішитись і займати позицію на валу. Комонної вилазки доки не буде, – кинув він курінному.

Козаки сусідніх тимошівцям куренів, блимаючи широкими шароварами, бігли вже до периметра. В татарському стані почало поступово наростати низьке гудіння, яке час від часу перекривалось посвистом і криками. Мурзи впорядковували і шикували свої орди, після чого, корячись наказу салтана Азамата, рухнули їх уперед. Атака на козацький табір розпочиналась.

– Що ж… Усім спішитися! – не без жалю в голосі кинув Омелько до козаків. – Хутко на вали, панове-молодці! Заллємо бусурманам сала за обшивку! Уперед! – і першим, нагнавши коня в обоз, побіг до периметра табору. За ним кинулися решта тимошівців.

На валу козаки терпляче очікували наближення противника на відстань пострілу з вогнепальної зброї. Іван впав поряд з іншими просто на кригу і, приготувавши мушкет, почав вишукувати першу ціль серед густих мас атакуючої кінноти. Татари тепер щодуху поганяли коней у напрямку табору. Грізне тисячоголосе «Алла!» ширилось, поступово ховаючи під собою решту звуків.

Першою бухнула гармата. Гулко, моторошно. За нею ще дві і ще одна, посилаючи у ворога смертельний вихор картечі. Хмари порохового диму ще не встигли розійтися полем, як гармаші вже заходилися заряджати гармати вдруге, одночасно вимірюючи їх згідно з поправками, внесеними після першого залпу. Одна за одною вдарили шість менших гармат. Передні лави атакуючої орди почали нести відчутні втрати, однак зупинятися і не думали. Скоро у відповідь вдарили з гармат татари. Два постріли з важких кулеврин лягли настільки влучно, що козацький табір на мить затих. Одна з куль підняла в повітря великого воза з такою легкістю, ніби це був листок з дерева, і пожбурила його прямісінько в табун тяглових коней. Кілька скалічених тварин почали страшно кричати. Саме кричати – Іван міг би заприсягти ся, що болісні крики виходять з людських горлянок, якби не бачив того, що відбувалося на власні очі. Пройшло не менше хвилини, доки нещасних тварин не добили запорожці. Друга куля, пройшовши над самими возами, відібрала життя у чотирьох козаків Попівського куреня.

– На біса! – вилаявся, побачивши все, Омелько, який лежав поряд з Іваном. – Добрі гармати, ой добрі! А тільки треба б зробити, щоб вони не в наш бік промовляли.

Вслід за гарматними кулями в повітрі засвистіли сотні татарських стріл, заляскали поодинокі постріли з вогнепальної зброї. Стріли, пущені високою дугою, посипались, минаючи вал і периметр, на голови козакам, подекуди відшукуючи жертви. Проте залізні обладунки і зимовий одяг запорожців робив їх вкрай неефективними. Запорожці, не ховаючись від них під вози, вичікували, аби злагодженим залпом з мінімальної відстані спричинити максимальну шкоду ворогу. Скоро й вдарили. Кілька тисяч мушкетів вистрелили одночасно, і табір одразу ж заволокло димом, немов від пожежі. Другий і третій залп довелося робити навмання. Але судячи з виття, яке неслося з боку атакуючих, вони були цілком вдалими. Коли дим розвіявся, стало зрозумілим, що атака захлинулася – орда спішно відходила до попередніх позицій, залишаючи під козацьким окопом сотні нерухомих тіл коней та людей. Десятки конали, не отримуючи від наляканих одновірців допомоги. Біла рівнина перед окопом рясно вкрилась яскраво-червоними плямами. Почалася артилерійська дуель на великій відстані, яку козаки вигравали – шість кулеврин проти двох татарських робили набагато більше шкоди. Щоправда, менша армата змушена була мовчати, не в змозі донести до ворожого коша своїх залізних «буханців». Зате допомагав крижаний вал – він захищав табір від доброї половини ворожих ядер.

– А пушкарі в голомозих неважні, – сплюнув на бік Савка. – Он як у вали б'ють.

Цієї ж миті, немов у відповідь на Савчині слова, над самими головами козаків пролетіло чергове ядро. Вдарившись до землі, воно оглушливо вибухнуло, засіваючи табір шматками гарячого чавуну. Хтось застогнав і впав, схопившись за груди. Богун придивився і побачив, що це Нестор Неїжсало. На якусь мить Іван зустрівся з ним поглядом, і його мов обпекло, стільки в погляді молодого козака було болю та страху. За хвилину молодики вже підхопили пораненого на ноші й понесли вглиб табору, туди, де було розвернуто похідний шпиталь. Богун бачив, як з рукава його жупана на затоптаний сніг потекла тонка цівка крові.

– Ось тобі й маєш, – зітхнув Нечай.

– Мушкети готуй! Зараз знову полізуть! – ніби у відповідь, заволав Омелько.

Зціпивши зуби від злості, Іван підняв свою улюблену мисливську рушницю, з якою не розставався в жодному з походів – на відміну від мушкета вона мала приціл, тож перевершувала його влучністю. У Тимошівському курені любили простодушного Нестора Неїжсало, тому його поранення, яке могло бути й смертельним, справило на всіх гнітюче враження. Богун звів курок кремінного замка.

– Далеко, – зауважив Нечай.

Іван мовчав. Старанно прицілившись, він натиснув на гачок. Відчувся сильний поштовх у плече, тріск пострілу, а за дві сотні кроків вершник у гостроверхому капелюсі шкереберть полетів на землю. Швидким завченим рухом Іван сипонув з порохівниці у ствол заряд пороху, загнав шкіряного клейтуха, потім кулю. Кілька крупинок пороху всипав на пановку. Удруге прицілився, і за мить ще один татарин упав з коня, щоб вже ніколи не піднятися. Швидко зарядив утретє. Постріл.

– Так їх, Богуне, так! – захоплено вигукнув Нечай і собі пальнув у ворожий стан, щоправда, не з таким успіхом, як Іван. Тож скоро закинувши таку справу, почав заряджати рушницю Богуна, доки той уважно видивлявся майбутню жертву. Вмить заряджати зброю почали Обдертий і решта козаків. Швидко забивали вони у стволи мушкетів заряд за зарядом і готувались стріляти, коли татари наблизяться бодай на півсотні кроків. Одночасно дивувались надлюдській влучності Богуна – півтораста кроків, на яких тепер знаходились ворожі лави, готуючись до атаки, були максимальною відстанню навіть для дуже доброго стрільця.

А Богун по одному нищив кочівників. Ставши на коліно, він раз по разу відшукував чергову жертву і посилав їй назустріч свого смертельного посланця. Жодного разу не схибив. Повністю зосередившись на прицілюванні, навіть не чув, як жупан пробила і, вдарившись до завбачливо одягнутого під жупан панцира, застрягла в хутрі довга стріла.

Нарешті татари пішли на новий приступ. Тепер стріляли вже всі запорожці, але вороги все сунули й сунули, цілими сотнями валячись під слизьким крижаним валом. Декотрі навіть намагалися видертись вгору, але тут їх зносив шквал свинцю, пущений майже впритул. Тож скоро під валами у калюжах крові лежали цілі купи людського та кінського трупу. Але буджаки не вгавали. Очевидно, салтан Азамат кидав у бій всі сили, розуміючи, що тепер має єдиний шанс здобути козацький табір – адже після підходу війська Батир-Ґерая це було б неможливим. То в одному, то в другому місці пробували на міцність татари козацьку оборону, щедро поливаючи своєю кров'ю кригу периметра, і обламували об неї зуби. Якщо ж якомусь нукеру і вдавалося піднятися на крижаний вал, він одразу ж попадав у межі досяжності козацьких списів і не мав жодної можливості врятувати своє життя.

Та час йшов. Запорожці трималися ладно, але все ж чисельна перевага татар давалася взнаки – у кількох місцях табору зав'язався шалений шабельний бій. Татари з люттю приречених кидалися на козацькі карабели, намагаючись розтягнути вози периметра. В такі моменти в місця прориву мчав виділений Павлюком загін у три сотні комонників, змітаючи татар з периметра табору, немов порох з долівки доглянутої хати. Ставало все спекотніше. Приблизно через чверть години після початку другого штурму в одному з кутків вагенбургу оборону все ж було прорвано – татари погнали на козаків тисячний табун коней і, прикриваючись ними, як живим щитом, змогли розтягнути вози і посипати попелом відрізок валу в кілька десятків кроків. На комонних козаків, що кинулися навперейми, полетіла ціла злива пущених впритул стріл, вихоплюючи з їх лав одразу кілька десятків запорожців. Тієї ж миті вглиб табору почали вдиратися сотня за сотнею оскаженілі від власної і чужої крові буджаки. Кривавий галас закипів усередині табору.

Тим часом Павлюк сидів у сідлі, немов вилитий. Жодним рухом не виказав він хвилювання навіть тоді, коли оборона захиталася. Спокійно і діловито віддавав накази, розумно і продумано використовував усі сили, які мав у своєму розпорядженні. І татари так і не змогли розвинути свого успіху – вогонь козацької армати було перенесено на місце прориву, що миттєво перетворило ділянку периметра, крізь яку татари вдерлися до коша, на вихор вогню і ревучого заліза. Тепер велику послугу зробила мала армата, що хоч і відставала від кулеврин за далекобійністю, але мала, на відміну від неї, багато більшу скорострільність і маневреність. Після кількох залпів татари, які встигли вдертись до табору, залишилися без підтримки і одразу ж зменшили натиск і почали відходити до насипу. Та вже летіли їм навперейми, вдаряючи в обидва фланги, озброєні шаблями і пістолетами тимошівці, батуринці, шкуринці і титарівці. Вміло виконуючи накази отамана, вони врубались в лави татар, взяли їх у підкову, розкритий бік якої приходився на ділянку периметра, що по ній працювала армата. Одночасно понад п'ять сотень буджаків опинилися в пастці. І марно кидав на штурм своїх кращих нукерів салтан Азамат – зруйнована дільниця табору прострілювалася козацькою арматою настільки добре, що підходи до неї перетворилися на стежку до кращого життя. На решті ж валів татар зустрічали злагоджені залпи сотень мушкетів.

Різанина всередині табору продовжувалась. Приречені на смерть татари билися, немов леви, але навіть це не могло врятувати їх. Одного за одним нукерів вихоплювали з юрби, в яку втиснулися кочевники, які не знали військового строю, і рубали, кололи, пристрелювали. Проламували келепами черепи, розтинали жили і артерії гострими шаблями, посилали у груди розжарений свинець і здіймали їх на довгі ратища списів. Богун, кинутий разом з частиною Тимошівського куреня на прорив, чманів від вигляду крові, врубуючись у ворожі лави. Давно було відкинуто мушкет і обидва пістолі. Тепер лиш слизьке від крові руків'я шаблі і ворожі клинки навпроти. Десь позаду, кинутий поряд з мушкетом, залишився жупан, і блискучий панцир – найулюбленіший з трофеїв давнього морського походу виблискував у променях холодного зимового сонця. Вкритий майстерною золотою насічкою шолом доповнював дорогий обладунок і вирізняв Богуна з натовпу запорожців, бо на декому не було навіть кольчуги. Іван завжди був попереду. Він кидався туди, де ставало найважче, немов шукав зустрічі із самою смертю і не знаходив її, всю свою силу і майстерність спрямовуючи задля здобуття перемоги. На смерть у ці хвилини перетворювався він сам. І блукала посмішка вдоволення на вустах курінного отамана Тимошівського куреня – так, він був тисячу тисяч разів правий, коли казав малому сину сотенного хорунжого Вороновицької сотні Брацлавського полку, що його шабля ще накреслить свій слід на кривавих теренах козацької слави…

Нарешті все було скінчено. Упав з криком не почутого благання останній татарин, припинило муки останнього пораненого гостре лезо, а там, за периметром табору, відкотилися далеко у степ горе-нападники, рятуючись від нищівного вогню гармат з козацького табору. Сонце стояло в зеніті, коли, викинувши до небес лють першого удару, буджаки припинили наступ, обмірковуючи свої подальші дії. Павлюк скористався із затишшя і наказав поновити периметр у тих місцях, де його зруйнували ворожі гармати і послані на смерть нукери. Запорожці швидко і злагоджено викочували на вал нові вози, замінюючи розбиті, сковували їх колесо до колеса міцними ланцюгами. З невеличкого озерця, поблизу якого розташувалося ліве крило запорізького війська, козаки, вирубавши в кризі ополонки, черпали воду, необхідну для посилення крижаної фортеці, збудованої ними серед степу. Вози та гарби розвозили діжі з водою по валах, де їх виливали на збиті кучугури снігу. Тріскучий мороз швидко докінчував справу – через лічені хвилини снігові вали перетворювалися на справжні мури.