355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Сорока » Іван Богун. У 2 тт. Том 1 » Текст книги (страница 9)
Іван Богун. У 2 тт. Том 1
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 13:05

Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"


Автор книги: Юрій Сорока



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

VII

Іван повільно йшов серед натовпу колишніх невільників, які розташувалися на березі Дніпра, і уважно вдивлявся в обличчя жінок, намагаючись зустріти знайоме обличчя тої, котра не йшла з думок протягом усієї подорожі від побережжя Анатолії. Вдивлявся, але не міг побачити. Підходив до жінок, обличчя яких були закриті згідно з мусульманським звичаєм, розпитував, та користі з того було мало.

– Кого ти розшукуєш, сину? – запитала було якась літня жінка.

Богун спинився і закліпав очима.

– Вона… Вона була тут. Я привів її на пристань у Мединет-Юл-Ушак. [46]46
  Мединет-Юл-Ушак (тур.) – місто закоханих. Так в часи Османської імперії іменували анатолійське місто Синоп за гарний клімат та красу.


[Закрыть]

– Як її ім'я?

– Я не знаю… – плечі Івана опустилися. Він повернувся і пішов геть. Спинився лише тоді, коли побачив, що табір залишився позаду. Мовчки сів на траву і запалив люльку. Пригадалася та розмова в будинку, коли зустрів її вперше. Тепер у вухах бриніла її майже молитовна фраза: «Козаче, відпусти, я загину з вами!» Перед очима постала фелюка з переляканими людьми, яка промчала під ударами хвиль і зникла безвісти. Без стерна і весел в тих людей не було жодних шансів залишитися живими…

«Ех! Загубив душу невинну!» – промайнуло в голові Богуна. Сутінки все густішали, а він сидів і палив, відчуваючи в горлі гіркоту тютюнового диму, і не хотів навіть поворухнутися. Йому чомусь здавалося, що тільки так, не рухаючись, у заціпенінні після багатогодинної втоми, він зможе уникнути мук совісті і відчуття дивної туги, яке надходило від думки, що більше ніколи він не зможе заглянути в її ясні очі, побачити чарівну посмішку вуст, почути музику її голосу. Замислившись, навіть не почув шурхоту легеньких кроків за спиною. Опам'ятався, тільки почувши позаду себе той самий голос, несподіваний цієї хвилини, немов грім серед ясного неба:

– Ти не мене розшукуєш, козаче?

Вона стояла, кутаючись від вечірньої прохолоди у червоний оксамитовий кунтушик, – той самий, у якому Іван бачив її востаннє. Байдужним поглядом позирала на Богуна. Він одним рухом підхопився і застиг перед нею, не знаючи, що відповісти. Від несподіванки і думок, які мав хвилину тому, все в голові перемішалося.

– Я не міг тебе відшукати… – промимрив нарешті.

– Тому тебе відшукала я.

– Це… Це чудово! Чудово, що ти… Я боявся… – Іван раптом натрапив на її погляд і розгублено замовк.

– Ти думав, що я потонула? – немов прочитала його думки дівчина і саркастично посміхнулася. – Але ж це завдяки тобі я попала в бурю, отже, твій страх за мене принаймні дивний. Мені навіть здається, що він більше схожий на страх за свою совість. Адже так виглядає переконливіше?

– Але це зовсім не так! – вигукнув Богун. – Я хотів зробити як краще!

– Звичайно, – з байдужістю знизала плечима дівчина. – Самі лишень добрі наміри. Навіть коли в них немає ніякої потреби… Що ж, давай присядемо, я втомилась. Уперше в житті довелося тягнути важкі човни. Вони теж з причини добрих намірів?

Не очікуючи на відповідь, вона сіла на теплу, порослу травою землю. Іван, почуваючи себе незграбним, сів поряд.

– Як тебе звати, горе-рятівник? – тепер у голосі Іванової полонянки лунали нотки гіркої іронії.

– Іван… Іван Богун. Мій батько – реєстровий хорунжий з Поділля.

– Син реєстрового хорунжого, – похитала головою вона. – Що ж, син реєстрового хорунжого, я голодна і мені зимно. Я не маю, до кого звернутися, тому й знайшла тебе.

Іван знову підхопився на рівні.

– Я… Я миттю! Я щось принесу! – він швидким кроком кинувся туди, де розташувалися запорожці, але одразу ж спинився і нерішуче поглянув на неї.

– Ти тільки зачекай на мене! – мовив гаряче.

– Іди, не бійся, я не втечу без вечері і теплого одягу. Для цього сьогодні трапилося надто багато подій, і я втомлена.

Іван швидко пішов, майже побіг до чайки. За кілька хвилин уже й повертався. В руках мав мідного казанка з саламахою і кілька сухарів. На плечі накинув потертий кобеняк з овечої шкіри. Швидко підсів ближче до дівчини.

– Ось, – простягнув їй казанок і сухарі, – вибач, але це все, що я можу запропонувати. Харчі закінчуються.

Але дівчина без зайвих слів підтягла до себе казанок і почала їсти. Відкушувала маленькими шматочками грубу страву, болісно кривилася, коли гризла твердий, немов камінь, сухар. Богун потайки кидав на неї захоплені погляди. Йому здавалося, що навіть те, як вона їла просту козацьку поживу, було зроблено гарно і дуже витончено. Він мовчки спостерігав за нею, не в змозі відірвати погляд. На душі сором дивним чином змішувався із захопленням. Сором за присохлу до казанка саламаху та кобеняк, від якого тхнуло кінським потом, і захоплення тим, як вона рухається, їсть, позирає на нього. Як підіймаються і опускаються в такт диханню під оксамитом кунтуша її невеликі, але пружні перса. І знову на нього находило те дивне відчуття, яке зазнав вперше кілька днів тому, коли зустрів її в палаці санджак-бея. Іван не міг зрозуміти, звідкіля береться це тепле почуття до людини, яку він бачив лише другий раз у житті.

Нарешті дівчина відставила казанок. Богун похапцем відшпилив від очкура і подав їй флягу з джерельною водою. Вона зробила кілька ковтків і повернула флягу, ледь хитнувши головою на знак подяки. Іван підвівся на коліна і накинув на неї кобеняк. У цьому шитому на плече добрячого козарлюги плащі вона майже потонула. З насолодою згорнула на грудях кудлаті фалди так, що з-під вовни виглядало лише її миле личко.

– Ніколи не думала, що такі прості речі можуть спричинити таке задоволення! – вдихнула вона прохолодне повітря, – Але я, здається, залишила тебе без вечері і теплої постелі?

– Не переймайся, – змахнув рукою Іван, – щось виметикую. Тобі зручно?

– В умовах, які склалися, зручно. Я весь час кажу собі, що могло бути гірше.

Іван кілька хвилин насуплено мовчав. Потім поглянув на неї.

– Ти дозволиш мені запитати тебе про щось?

– Запитуй, – знизала плечима дівчина.

– Як твоє ім'я?

– Навіщо тобі? – відповіла вона питанням на питання.

Іван знизав плечима і відповів просто:

– Ти мені подобаєшся. Дівчина навіть засміялась.

– Але ти мені не подобаєшся! – сміючись відповіла вона.

Іван не відступав:

– І все ж?

– Якщо тебе так цікавить, можеш кликати мене Ганною.

– Гарне ім'я.

– Мені про це вже говорили, і неодноразово.

– А звідки ти, Ганночко?

Ганна з викликом поглянула на Богуна, і він побачив у її очах хитруваті вогники.

– Ти допитливий, козаче. Скільки ж тобі років такому?

– Скоро виповниться двадцять.

– Старший на цілих п'ять літ… З Бару я. Чув про таке місто?

– Як не чути! Наш хутір поблизу Вороновиці, а це ж зовсім поряд!

– Ти ще й земляк?

– Виходить, що так.

Ганна підвелася і обтрусила з одежі кілька сухих травинок.

– Ну от що, син реєстрового хорунжого. Час мені йти до своїх. Бувай здоровий, – вона трохи помовчала і раптом пом'якшила непривітний до цієї миті голос, – дякую тобі за все…

– І за те, що витяг тебе з неволі? – раптом вихопилося в Івана.

Вона не відповіла. Рвучко повернулася і пішла геть, мов попливла у вечірніх сутінках. Іван ще деякий час дивився їй вслід, після чого неспішно покрокував туди, де розмістилася команда його чайки. Задумливо роздивлявся вкриті сивою імлою мороку округи і чухав потилицю. Не міг зрозуміти, що відчуває гостріше: радість від того, що вона залишилася живою і неушкодженою після бурі, і він врешті знайшов її, чи смуток від того, що вона так швидко пішла. Іван вкотре ставив собі питання, на яке не мав відповіді: чому ж усі думки навколо неї, знову і знову? Чому стоїть перед очима і не дає спати, немов мана?

Нарешті Богун тихо пройшов поміж козаків, які розкинулися у живописних позах прямо на землі, та влігся поблизу Нечая і Обдертого. Ті вже давно і безтурботно хропли, підклавши під голови кулаки. Ліг, відкинувшись навзнаки, і почав роздивлятись високе зоряне небо над головою.

Цілий океан зірок. Міріади дрібних холодних цяточок, які ледь помітно мерехтіли, підморгуючи юнаку, наче старому знайомому. А в зеніті, між розсипами зірок, застиг тоненький блискучий серпик місяця. Знайома, багато разів бачена картина. Під долонями м'яка шурхітлива трава, ніс відчуває пахощі степу, змішані з вогким ароматом ріки, а вуха вловлюють плюскіт невідомої живності в недалеких очеретах. Усе, як раніше, до його повної вражень мандрівки за Чорне море. Але дещо змінилося в ньому самому. Чомусь не втішає краса природи. Чомусь не йде сон, а серед зоряного неба, видимі лиш очам закоханого юнака, визирають знайомі риси. Усі думки навколо неї, у голові вдесяте носяться ті слова, що повинен був сказати їй, але не наважився…

Змучений думками не менше, ніж денною працею, Богун заснув далеко за північ. Але й уві сні бачив її усміхнене обличчя, чув слова, якими вона розмовляла з ним. І якби хто заглянув уважніше в обличчя молодого Богуна, він неодмінно б помітив, що той ніжно посміхається. Життя поступово розкривалося перед ним, приносячи з собою азарт бойовищ, версти шляхів, знайомства з новими людьми, новий досвід і нерозділене поки що кохання. І воно все було попереду, таке велике, повне невідомих подій життя.

Розділ IV
І

Не тишею, ладом і взаєморозумінням прийшли в Україну тридцяті роки сімнадцятого сторіччя, лише новим кровопролиттям та ворожнечею між польським та українським народами. Підстаркуватий король Сигізмунд, який усе своє життя перебував таємним членом ордену єзуїтів, сам того не розуміючи, копав яму під фундаментом Речі Посполитої, коли йшов назустріч побажанням Папського Престолу у впровадженні в Україні засад унії 1596 року. Король намагався обернути грецьку православну церкву під оруду Ватикану. Ту церкву, яка ще від часів київського князя Володимира Великого несла слово віри народу України. Цілком зрозуміло, що такі спроби були приречені на шалений опір з боку українців і в першу чергу представників українського воїнства – козаків. Ця боротьба, розпочата ще Северином Наливайком, йшла то притихаючи, то розгоряючись з новою силою вже майже сорок років, і Україна не збиралася капітулювати. Ще не забуто було ляхами приголомшення, яке охопило коронних гетьманів після різанини, учиненої козаками над шляхетними вояками Золотої роти, [47]47
  Золота рота –добірна військова хоругва, котра складалася з 150 шляхтичів з найвідоміших у Речі Посполитій родин і охороняла штаб коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Була повністю знищена козаками Тараса Трясила в районі Переяслава під час сумнозвісної для поляків «Тарасової ночі».


[Закрыть]
страти запорожцями гетьмана реєстру Грицька Чорного, якого було призначено на гетьманство польською владою, захоплення запорожцями Корсуня, Чигирина, Черкас, Канева, Переяслава. Тривожні звістки летіли до Конєцпольського у Бар одна за одною – Україна палає. Знову палає… Але ще повним сил почувався пан Станіслав! І полетіли до шляхти Волині, Галичини, Поділля, Брацлавщини і Подніпрянщини посланці коронного гетьмана із закликом оголошувати шляхетне посполите рушення супроти козацького свавілля. Характеру хрестового походу було надано католицьким духовенством виступу війська. А Орден домініканців пішов ще далі – ченці освятили меч коронного гетьмана і тричі обнесли його навкруг костьолу, подавши Конєцпольському з благословенням на поголовне винищення українського населення. Та не допомогло таке благословення гетьманові. Не знало військового щастя його дванадцятитисячне військо в тому поході. Не взнало б і надалі, якби не сталося між реєстровим і запорізьким козацтвом розбрату – поміркована частина війська, що складалася з реєстровців, котрі пристали до повстання, пропонували піти на переговори з ляхами, тоді як запорожці на чолі з Трясилом мали намір продовжувати війну. Радості коронного гетьмана не було меж, коли він дізнався, що вороже військо розколоте навпіл внутрішніми негараздами, і Трясило з частиною війська вирушив на Запоріжжя. Тепер він міг починати переговори з реєстровою старшиною – людьми, з якими завжди можливо було домовитися за допомогою пустих обіцянок і невеличких поступок, наданих їм особисто. І переговори відбулися. Козакам, у відповідь на припинення бунту і видання захопленої під час боїв армати і полонених шляхтичів, було обіцяно реєстр у вісім тисяч чоловік. Новопризначений старший реєстру Тимофій Орендаренко радо погодився на умови і навіть зголосився по першому заклику вирушати з полками на захист Речі Посполитої. Йому було невтямки, що Конєцпольський і не збирається виконувати своїх обіцянок – ще сидячи в ридвані по дорозі до Бару, він надиктував писарю універсал, в якому визнавав Переяславський договір таким, що не має дійсної сили, і велів козацтву опиратися на Куруківську угоду. Тож не дивно, що Запоріжжя загуло і продовжило війну з брехливою польською владою. І нічого не міг поробити з цим Орендаренко, окрім як зняти з себе повноваження, надані короною, і передати їх черговому польському ставленику – Іванові Петражицькому-Кулазі. Кулага повів себе дивним чином: замість того, щоб обстоювати права козацтва і православної церкви, повів реєстровиків на Запоріжжя і розпочав там бойові дії з Низовим військом, за що і був дуже скоро страчений своїми ж таки козаками.

Наступного року залихоманило саму Польщу – у квітні 1632 року помер беззмінний ще з часів Стефана Баторія король Сигізмунд III, і, користуючись такою нагодою, Московське царство спробувало повернути собі захоплену Польщею Смоленщину. Річ Посполита, яка не мала намірів віддавати завойованого, а натомість складала плани захоплення нових московських земель, була втягнута в чергову війну з північним сусідом. Напевне, саме тому на елекційному сеймі, що відбувся у вересні 1632 року, українське питання було вирішено надзвичайно лояльно – влада потребувала участі великої кількості охоче комонних козаків на допомогу кварцяному війську і реєстровим козакам Петражицького-Кулаги. Тож православні в містах Речі Посполитої отримали небачені вольності – для них було відновлено право займати посади у магістратах, засновувати школи і друкарні, вільно чинити церковні обряди за грецьким звичаєм. Ба, навіть православні єпископські кафедри, окрім Києва та Печерська, було відновлено у Львові, Луцьку і Перемишлі. Авторитет нового короля Владислава IV був однозначно визнаний серед козацтва. Чвари на деякий час забулися, і козаки поринули в боротьбу з московитами. О, вони, безперечно, були б ще більш активними в цій боротьбі, якби могли заглянути в майбутнє років на півтораста наперед!

Але все має свій початок і кінець. Закінчилася і війна з Московським царством. Після укладення влітку 1634 року Полянівського миру польський «ожел бялий» [48]48
  Тобто білий орел – герб Польщі.


[Закрыть]
знову, як це було після Хотинської війни і безліч разів до того, звернув свій незадоволений погляд на Україну. Репресії щодо православної церкви і непокірного козацтва розпочали свій перебіг добре второваною за попередні десятиріччя дорогою. Насамперед сейм 1635 року ухвалив заходи боротьби із Запоріжжям – було заборонено рух українського населення до Січі, постачання козацької фортеці провіантом та військовими припасами. Під страхом смерті будь-кому заборонялося приставати до низового товариства, а щоб заборони і погрози мали не лише характер пустої балаканини, сейм постановив закласти могутню цитадель над Кодацьким порогом Дніпра, на що відрядив з казни сто тисяч злотих і найняв знаменитого архітектора і великого знавця фортифікаційної науки, француза Гійома Лавасера де Боплана. І вже через чотири місяці на високому пагорбі над Дніпром височіли дужі бастіони, закриваючи водний та сухопутний шляхи на Низ. Цю саму фортецю і взяв одного темного вересневого вечора безталанний отаман Іван Сулима, взяв і стер з лиця землі, за що й був зраджений реєстровим козацтвом і страчений польською владою. Українське козацтво впритул підходило до чергової кривавої сторінки у своїй історії. На обрії з'являлась постать Павла Михновича Бута, котрого пізніше Україна запам'ятала під іменем славного гетьмана Павлюка.

II

«…Ой у лузі, лу-у-у-зі…»

Пісня забриніла якось сумно і надзвичайно чарівно, але раптом несподівано обірвалася. Так, ніби голос співака відкрив на мить запону реального світу, за якою тягнулася прозора далечінь нагрітого сонцем літнього степу, і раптово зачинив її, залишаючи напівтемряву куреня, сморід тютюнового диму й завивання хурделиці за вікном. За мить хропіння, ляскання карт до дощок столу та тріск лойових свічок складали звичне оточення, а пісня розчинилася в повітрі, немов і не було її ніколи. Іван мимоволі зітхнув. Він не любив зиму. Адже ніщо не може бути кращим, ніж вдихнути аромат вечірнього літнього степу, безжурно слухати спів цвіркунів та цикад… Але, напевне, з цим прийдеться почекати. На дворі якраз стояли тріскучі грудневі морози, а до Різдва залишилося всього два тижні, тож ці швидкоплинні рядки з пісні і напівсонний стан, у якому перебував Іван, розкинувшись на теплій постелі, намалювали щось надто прекрасне, для того щоб стати реальністю.

Довелося вставати. Богун з насолодою потягнувся і попростував у той куток куреня, де стояла діжа з прохолодною джерельною водою. Зачерпнувши, напився з об'ємистого ковша. На мить заломило зуби, такою студеною була вода. Іван повісив ківш на цвях і попрямував до гурту запорожців, які завзято ляскали затертими картами і час від часу наповнювали затишок куреня дужим реготом. Серед інших розрізнив Нечая, Обдертого, обох близнюків Карасів. Погладжував вуса, поглядаючи в карти, навіть курінний.

– А такої! – з силою вдарив картою до столу невисокий, але кремезний Паляниця. – Тепер що співатимеш?

Нечай, до якого булі звернені слова Паляниці, спокійно покрив його карту.

– А такої! – друга карта Паляниці лягла поверх інших з різким ляском.

Нечай так само мовчки покрив.

– Паляниця, не роби хвилі. Біжи краще по горілку, – Савка Обдертий позирав на Паляницю, флегматично накладаючи люльку.

– Ну це ще побачимо! – затято кинув крізь зуби Паляниця. – На ось…

Нечай мовчки підняв із сирна дві останніх карти.

– Ага, приймаєш! – зрадів Паляниця.

– Знайшов чому радіти, – хмикнув Савка.

– Ой шкода відра горілки, ой шкода! – піддражнив Паляницю один з Карасів.

– Кому, мені шкода?! – спалахнув Паляниця.

– Ну не мені ж, – вишкірився на нього білими зубами Обдертий.

Тим часом Нечай відбив останню карту Паляниці і пішов у наступ. За хвилину все було скінчено.

– Тю… Грати він сідає, – недбало кинув другий Карась. Паляниця почервонів, але всього через мить зумів себе опанувати.

– Агов, шибеники, хто там казав, що я жалкую? – він опустив руку в кишеню, після чого сипонув на сирно добрячу жменю срібних татарських гурушів.

– Ну… козак, козак! – розвів руками Савка.

Раптом вони обидва замовкли і отетерілими поглядами подивилися на Омелька – той неквапом зібрав зі столу монети і опустив їх всі до кишені свого жупана.

– До шинку підемо, – голосом, що не терпів сперечань, пояснив курінний. – Нічого в курені під святими образами пиятики вчиняти. Для того жид шинок і поставив. А тут, крім іншого, можливо, хтось відпочити захоче.

З курінним дійсно ніхто не почав сперечатися, тим більше Омелько, як завжди, мав рацію. Тож через кілька хвилин десяток козаків Тимошівського куреня, серед яких і Богун з Нечаєм, прямували, не звертаючи уваги на хурделицю і снігові замети, до великого шинку, що світив у холодну темряву вузькими отворами вікон за якусь сотню кроків від січової брами. Серед заметеного кучугурами снігу передмістя він виглядав чимось на зразок Ноєвого ковчега.

У шинку в ніс вдарив чад прокислого вина і пересмаженого м'яса. Великі столи, за кожним з яких могли вміститися по десятку людей, майже всі були зайняті. Тимошівці знайшли вільний стіл у кутку, неподалік від просторої пащі коминка. Поряд гуляла компанія козаків Вищестеблівського куреня. Підпиті запорожці гамірливо привітались з новоприбулими:

– О, дивись, і тимошівці нині забавляються! – розв'язно вигукнув один з них. – Пийте, браття, на цім світі, бо на тому не дадуть!

– А ми так і чинимо, панове-браття, – Омелько з пошаною схилив голову перед вищестеблівцями, після чого загудів до жида-шинкаря: – Гей, шинкарю! А давай нам, що маєш. Та пісного, скурвий сину!

Швидко забігали служники. На столі з'явились риба, житня тетеря, щерба і горілка. Голосно дзенькнули чарки.

– За всіх здоров'я! – гаркнув Омелько, – і за вас, братчики, – повернувся він до вищестеблівців.

– Слава! – відповіли ті, аж стеля затряслася.

Після того, як чарки спустіли, Омелько нахилився до Івана:

– Іване, – раптом поставив він зовсім несподіване запитання, – а пам'ятаєш про нашу давню розмову про ляхів, харцизів і наше до них ставлення?

Іван витріщився, не розуміючи запитання:

– Про що ти?

– Про наїзд на хутір мого хорошого знайомого, про бій і поранення, а також про одного хороброго і не по роках розсудливого хлопчака, – з посмішкою підморгнув Омелько.

– А… Тепер пригадую. Чому ти згадав?

– Сьогодні великий день, Богуне, – таємниче мовив Омелько. – Сьогодні ти побачиш людину, яку насправді турбує доля поневоленої ляхами України.

– Панове молодці, – Омелько підвищив голос, беручи до рук наповнену оковитою чарку. – Хочу, щоб ви знали – я привів вас сюди не лише задля чарки. Саме сьогодні я отримав звістку. На мій погляд, надзвичайно важливу звістку. До нас на Січ з України вирушив чоловік, якого я поважаю, і він заслуговує цієї поваги. Дуже скоро він буде тут, серед нас. Усе про що прохаю вас: вислухайте його, і вам стане зрозумілим, чому я наголосив на цьому. А доки що за козацьку славу!

Угору злетіли руки з чарками. Скоро озвалися музики на лаві біля шинквасу, і гулянка пішла широко, із запорізьким завзяттям. Проходила година за годиною, підходили на вогник інші мешканці козацької столиці. Врешті шинок заповнився вщерть. З гарнізону Січі, який з огляду на зимовий час і те, що до різдвяної ради і вибору нової старшини залишалося близько двох тижнів, нараховував усього п'ять сотень козаків, тут, здається, було зібрано чверть. Не дивлячись на лютий мороз на вулиці, служники шинку скоро змушені були відкрити ляди, які вели на горище, та все ж задуха давала про себе знати. Навіть курці з запаленими люльками змушені були виходити в сіни, що взагалі у запорожців не малося за характерне. Проте інакше в шинку повітря стало б нестерпним.

Коли до приміщення зайшли кілька старшин у кармазинових, підбитих ведмежим хутром киреях, одразу ніхто, за винятком Омелька, переяславського курінного Непийпива і ще кількох січових старшин і не помітив. Вони швидко пройшли до шинквасу і зупинилися там, оглядаючи освітлений мерехтливим світлом кількох десятків свічок простір шинку. По засніженому одягу і втомленому вигляду було зрозумілим, що вони подолали щойно досить далеку дорогу. Про щось перемовившись із шинкарем, вони отримали від нього по кухлю гарячого вина і почали пити його стоячи біля шинквасу – шинкар лише руками розвів, мовляв, немає вам, люди добрі, де сісти. Один з прибулих – смуглявий, схожий на турка чоловік років сорока п'яти, зацікавлено оглядав присутніх. Нарешті його погляд натрапив на Омелька. Омелько без зайвих слів встав з-за столу і вирушив до шинквасу.

– Вітаємо вас, пане Павло! – гучно, так, щоб чули всі навкруги, звернувся він до старшини.

Той простягнув йому руку, але поглядав так, ніби не міг впізнати.

– Не впізнаєте? – продовжив Омелько. – Воно й не дивно. Через мою пику славно пан поручник мечем пройшовся, царство йому небесне. Омелько я, Чорний. Пам'ятаєте?

В очах незнайомця майнув вогник. Він щось посилено пригадував.

– Чорний?! – мовив нарешті низьким приємним голосом. – Чому ж, пригадую. Небагато я зустрічав живими тих, з ким під бунчуком Оліфера Стеблевця в Польщу ходив… Небагато. Та й тебе не впізнати!

Він міцно потис Омелькову руку. З виразу його обличчя було помітно, що ця зустріч була для нього несподіваною, але приємною.

– Чув я від ляхів, що ти мало не з дияволом побратався. На Поділлі за твою голову золотом платять.

– І багато дають? – примружився Омелько.

– Мало! – вибухнув сміхом прибулий. Слідом за ним зареготав і сам Омелько.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Всі присутні в шинку зацікавлено дивилися на прибулих. До них і Омелька підійшли Непийпиво, вищестеблівський курінний отаман на ім'я Вус і ще кілька старшин.

– Панове-молодці! – звернувся до всіх Омелько. – Придивіться пильно до людей, що стоять перед вами! Бо вони не просто прибулі на Січ нетяги. Ще від ранку мав я звістку, що їде до нас лицар і захисник України, славний генеральний хорунжий військовий Павлюга з товаришами, тож з години на годину очікував його появи перед товариством, про що і вам не так давно казав. Знаю-бо і свято вірю, що поява такої людини на матінці-Січі, – це гасло для нас підняти зброю проти триклятих лядських псів. Тож слухайте його, панове-молодці, і карбуйте кожне слово в пам'яті. Тому що сьогодні ви маєте змогу стати свідками нової зорі нашої боротьби за попрані права козацтва, спаплюжену крулев'ятами українську землю і за повалення собачої унії!

Смуглявий старшина схилив голову і приклав до грудей правицю на знак подяки Омелькові за його слова.

– Гарно мовиш, пане курінний. Але для всього є свій час. Спочатку б не завадило нам з дороги повечеряти, по чарці випити. А потім і про справи мовити. Та тут серед чесної компанії і яблуку нема де впасти!

Омелько махнув головою і повернувся до столу, за яким сиділи його тимошівці.

– Агов, запорожці! Хіба не знайдемо місця для доброго чоловіка? Мерщій посувайтесь!

Через мить за столом стало стільки вільного місця, якого сповна вистачило на всіх трьох прибулих. Іван уважно поглядав на них, намагаючись краще роздивитись людей, до яких з такою пошаною і таким захопленням ставився Омелько. Усе намагався зрозуміти, чому їх поява так оживила отамана. Нарешті старшини поважно зняли з себе і віддали служникам дорогі киреї, дочекалися, доки на столі приберуть, і лише тоді сіли на лаву.

– Дозвольте ж, панове-молодці, ближче познайомити вас із шляхетним паном, гонором та славою війська його гетьманської милості – Павлом Михновичем, – вказав на гостя курінний.

За столом стало тихо. Козаки все ще не йняли віри, що генеральний хорунжий реєстрового війська сидить з ними за одним столом, наче простий собі козак.

– Познайомтесь і з товаришами моїми, – відповів Павлюк. – Перед вами славний полковник ніжинський Степан Остряниця та давній мій товариш і порадник Дмитро Гуня. І присягаюсь перед всім шановним товариством: ці люди заслуговують шани не меншої, а може, й навіть більшої, ніж я.

У цей час Омелько щось прошепотів шинкареві, який послужливо зігнувся біля курінного отамана, і через лічені секунди служники принесли звідкілясь барильце меду. Старий, витриманий не менше десяти літ, напій запінився по кухлях товариства.

– За здоров'я славного нашого генерального хорунжого і його шляхетних товаришів! – піднявся з лави Омелько.

– Слава! – одразу ж загримів шинок.

Павлюка знали й поважали серед козацької сіроми, тому поява його справила надзвичайне враження – за лічені хвилини в шинок, який і раніше був повним людей, збіглись ще не менше сотні братчиків. Запорожці сиділи і стояли навкруги, прикипівши очима до Павлюка, Гуні й Остряниці, немов вибачаючись за те, що не впізнали їх одразу. Мало того, скоро під стінами шинку, не дивлячись на мороз, почав утворюватись натовп тих, хто вже фізично не міг протиснутися до приміщення. Царювало пожвавлення. Серед козаків пройшов слух, що генеральний хорунжий, користуючись нагодою, бажає оголосити важливу для товариства новину.

Тим часом за столом, де поряд з Богуном, Нечаєм, Омельком і рештою тимошівців сидів Павлюк, вдруге наповнили кухлі. Тепер піднявся сам генеральний хорунжий. Зі срібним кухлем у руці він став на лаву, здіймаючись над рештою козаків. Деякий час дивився задумливо навкруги, на натовп, який очікував його слова, вдивлявся в обличчя козаків.

– Хочу і я пригостити вас, шановне товариство, – мовив він, і його низький, проникливий голос залунав над притихлими запорожцями. – Усім меду! – Павлюк зачекав кілька хвилин, доки шинкар не викотив на середину діжку з медом, а козаки, вибивши з неї накривку, розлили напій по кухлях, ковшах і чарках.

– Маю я дещо сказати до вас, дорогі мої товариші, – постать Павлюка, шляхетне, з тонкими рисами, обличчя, – все приковувало до нього увагу. – Я не випадково зайшов сюди, перед тим як з'явитися у кошового отамана. Не випадково розділив з вами хліб-сіль. Не випадково п'ю за ваше здоров'я, а ви за моє. Бо ви – це Січ. Тож вип'ємо за Січ і за людей, які роблять її християнською твердинею на межі хрещених земель. За простого козака, що він тисячу тисяч разів полив своєю гарячою кров'ю те, що дороге нам усім – волю і глорію нашу – козацьку славу… Вип'ємо і за тих, хто не сидить тепер поряд з нами. Хто сприйняв смерть за те, задля чого Січ-матінка стоїть. Нехай земля їм буде пером, а пам'ять навіки залишиться в наших серцях.

І вип'ємо, панове-браття, за гонор. Аби всі ви пам'ятали – є на багатостраждальних землях України вільні козаки, які мають зброю в руках для того, щоб захистити права свої. А вони, тобто права ці, попираються в Речі Посполитій на кожному кроці! Чи може брешу я, лицарі?!

Запанувала мертва тиша. Кожен з присутніх боявся пропустити бодай одне слово високого гостя, тож усі мовчали. Лише десь за стіною було чути шипіння закипаючої води і дзвін посуду. Кухня при шинку жила своїм гарячим життям, не дивлячись на політику і високі ідеали.

– Чиста правда! Душать ляхи – в очах темніє! – пролунав серед тиші чийсь похмурий голос.

Павлюк, здавалося, очікував саме цієї фрази.

– І вам не до вподоби те, що діється в Україні?

– Та яке там к бісу до вподоби! – озвалися запорожці. – Руки чешуться ляхам боки обдерти.

– Виписку їм нагадати б, унію, Наливайка з Косинським!

– Пустити крові лядської! – гаркнув, не відстаючи від інших, Богун. І не лише хміль, що бродив у голові, спричинив до вигуку. Цієї хвилини він пригадав давній наїзд на батьків хутір. Перед очима постало перелякане обличчя матусі й багряна кров, що струмочками стікала по білосніжному полотну Омелькової сорочки. Картина була такою живою, що, здавалося, у ніс вдарив ядучий сморід порохового диму. Пригадав також батькові спроби домогтися справедливості та насмішки, якими супроводжували такі спроби старостинські посіпаки; згадав холодне вістря списа, спрямованого в груди йому, чотирнадцятирічному хлопчаку, польським жовніром.

Нечай, який тримався поруч, здивовано позирнув на побратима. Іван, завжди спокійний, часом навіть нерішучий, відкривав тепер перед ним нові риси свого характеру. Перед Данилом стояв двадцятип'ятирічний козак з ріденькими поки ще вусами, скуйовдженим чубом і палаючими очима. Саме цей вогонь в очах Богуна вразив Данила. Саме він підказав Нечаєві – поряд той, у спільній боротьбі з ким потрібно пройти життєвими теренами. Боротися і, можливо, віддати життя за Батьківщину. Тому що і сам Данило Нечай відчував у собі такий вогонь, тож полум'я в очах Івана, поки що підсвідомо, викреслило майбутнє Нечая – славного лицаря, ім'я котрого навіки закарбовано на сторінках української історії. Те, про що безліч разів говорилося в козацькому середовищі – а саме війна супроти Речі Посполитої, ставало для Данила реальним фактом. І він ясно відчув, поряд з ким має повести цю війну, зустріти перемогу або поразку, тріумф або крах. І, як справжній запорожець, рвонув з піхов шаблю, здіймаючи високо вгору хиже блискуче лезо.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю