Текст книги "Чорна Рада. 1663"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Іван Виговський, який високо цінував повагу гетьмана, продовжував роботу зі створення органів державної влади та організації їхньої роботи на благо України, – недарма деякі західні історичні джерела називають генерального писаря «канцлером» української Гетьманщини. І хоча будова та порядок функціонування генеральної канцелярії Івана Виговського й до нашого часу лишаються недостатньо вивченими, історична наука донесла імена найближчих соратників майбутнього гетьмана. Це такі відомі особистості, як, приміром, автор «Львівського літопису» М. Гунашевський, знаменитий полковник і дипломат Силуян Мужиловський, шляхтичі Соболь, Ярмолович і П'ясецький, молодший писар Федір Погорецький та Захар Шуйкевич – майбутній генеральний писар при гетьмані Лівобережної України. Без перебільшення можна сказати, що кожен із цих людей залишив слід в історії нашої батьківщини. Крім того, історичні дослідження вказують на те, що до генеральної канцелярії Івана Виговського входило понад десять представників вищих кіл польської шляхти, котрі, беручи приклад з Виговського, перейшли на бік козацького гетьмана й служили Україні ще під час війни з Польщею.

До виконання дипломатичних місій у генеральній канцелярії Запорозького Війська залучали також іноземців, прихильних до ідей Богдана Хмельницького. Відомо, наприклад, що на службі у військовій канцелярії Хмельницького виконували дипломатичну роботу грек Іван Мануйлов та серб Василь Данилов. Прилучав Виговський до таких місій і своїх родичів – батька, а також братів.

Незважаючи на велику довіру славетного гетьмана й власні здобутки, після смерті Хмельницького Іван Виговський не одразу дістав булаву гетьмана. Як уже говорилося, бувши при смерті, Хмельницький волів зробити своїм спадкоємцем молодшого сина Юрія, котрий, на відміну від загиблого за кілька років до того Тимофія, зовсім не мав жорсткої батькової вдачі й, отже, не був спроможним утримувати булаву міцною рукою. Але, з огляду на авторитет Хмельницького серед генеральної та полкової старшини, його волю слід було виконати у будь якому випадку. Чому ж Хмельницький не розглядав Івана Виговського як свого спадкоємця? Найбільш імовірно, що з двох причин. З одного боку, як уже було сказано, гетьман вирішив дати гетьманство власному синові – відповідно до династичних уявлень про владу, а з другого, харизматична, але суперечлива постать І. Виговського могла зачепити амбіції деяких представників старшини і призвести до можливих міжусобиць у козацькому війську, зруйнувавши здобутки української нації за останні кілька років.

Складалась така ситуація, за якої, виконавши заповіт Хмельницького, українці втрачали сильну руку, ту саму руку, котра була так потрібна їм у боротьбі з численними ворогами, а не виконавши його, йшли проти волі людини, котра уособлювала тодішню Україну Але тут виявився непересічний талант Виговського – і вихід було знайдено досить швидко. Формально волю гетьмана Хмельницького було виконано на Чигиринській раді козацької старшини в 1657 році. Під час Ради генеральна старшина поклала гетьманські обов'язки на генерального писаря Івана Виговського, але тільки до досягнення Юрасем Хмельницьким повноліття – так було вирішено виконати заповіт гетьмана Хмельницького. Виговський узяв у свої руки всю владу, яку до нього мав Богдан.

Майже від початку гетьманування Іван Виговський дав зрозуміти своєму оточенню, що бути тимчасовим виконувачем обов'язків гетьмана він не збирається, й запровадив власну зовнішню й внутрішню політику. Одночасно він показав себе як охоронець здобутків і традицій Богдана Хмельницького. Після цього Рада козацької старшини, яка відбулась у Корсуні 21 жовтня 1657 року, вже остаточно віддала гетьманську булаву в його руки.

Зазначмо, що Виговський насамперед намагався послабити зв'язки з Московським царством та укласти союз із західними державами, зокрема із Швецією, а також замінити московський протекторат якимось іншим, як того бажав перед самою смертю його видатний попередник. Одночасно новий гетьман намагався покласти край безладу, що запанував повсюди в Україні по смерті Хмельницького. Крім того, одним із головних пріоритетів діяльності Виговського було намагання залучити до державної влади в Україні освічених і достатньо заможних людей, які би, маючи національну свідомість, дбали про державні інтереси. Саме на цій хвилі Іван Виговський хотів посилити владу представниками польської шляхти, які разом із заможними козаками повинні були утворити нову національну еліту, майбутню опору Гетьманщини.

Не дивно, що такі заходи гетьмана Виговського викликали активну протидію козацької черні. Низи, що їх спонукали в потрібному напрямку зацікавлені сторони, вбачали у цих діях спроби повернутися до польського панування. Насамперед, невдоволення демосу використали в боротьбі за владу політичні супротивники гетьмана. Першим із них, безумовно, був полтавський полковник Мартин Пушкар, до якого приєднався тодішній запорозький кошовий Яків Барабаш, спровокувавши повстання проти Виговського у Запорожжі й на Лівобережжі. Зайве нагадувати, що повстання Пушкаря й Барабаша одразу ж використали в своїх цілях московські агенти, намагаючись послабити гетьманську владу та схилити й до ще більших поступок Москві, зокрема – обмежити автономію української Гетьманщини. У Кремлі, який, безумовно, був тією самою зацікавленою стороною, добре розуміли, чим загрожував курс, обраний гетьманом Виговським, тож діяли досить активно, аж до надання безпосередньої військової допомоги бунтівникам.

Повстання Пушкаря було негайно придушене силами прибічників гетьмана Виговського, однак перші паростки майбутнього розколу України з'явилися разом із саме цим бунтом – козацька старшина, яка у часи Хмельницького видавалася монолітним середовищем, підґрунтям гетьманської влади, зазнала поглиблення внутрішніх суперечностей, що врешті спричинилося до скликання Чорної ради та розколу України.

Реакція Москви на придушення гетьманом Виговським повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша була передбачуваною. Там украй негативно поставились до дій Виговського, що його вже вважали своїм васалом, і почали все частіше втручатись у внутрішні справи Гетьманщини. Без згоди гетьманської канцелярії у Москві було підготовано царські укази про призначення московських воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а одразу після цих указів вийшла постанова про призначення боярина Василя Шереметева керівником нової московської адміністрації в Гетьманщині. У настанові, врученій йому в Москві, йшлося про забезпечення передачі управлінського апарату в містах України до рук прихильного до самодержавної царської влади міщанства. У Москві, звичайно, спланували, щоби підтримка цивільної влади українських міст на противагу козацькій адміністрації стала ще одним із засобів послаблення суспільно–політичної та культурно–національної єдності в створеній Хмельницьким козацькій державі.

Активні спроби позбавити Гетьманщину суверенітету здійснювано й надалі. У серпні 1658 року, знову–таки ігноруючи статті «Переяславського договору», за сприяння московського війська князь Григорій Ромодановський проголосив наказним гетьманом України уманського старшину Івана Безпалого, відомого своїми виразними промосковськими настроями. З цього фактично й почалося відкрите протистояння між українським козацтвом, яке підтримало гетьмана Виговського, та Москвою.

Зауважмо, що московські війська та їхні союзники поводилися на Лівобережжі як в окупованій країні, а населення надзвичайно сильно потерпало від їхньої присутності. Відомо, що в стані князя Ромодановського перебував прибічник загиблого в Полтаві Мартина Пушкаря Яків Барабаш зі своїми людьми. За активного сприяння московських воєвод Барабашеві підлеглі грабували лівобережні міста, спустошували господарства і вбивали людей. Разом із козаками Я. Барабаша по містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом осіли російські залоги. Урешті–решт це протистояння закінчилось відомою Конотопською битвою, яка відбулася влітку 1659 року. Під час цього протистояння українці на чолі з гетьманом Іваном Виговським і ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким завдали ніщивної поразки війську московських воєвод. Про наслідки бою під Конотопом для Московського царства неможливо висловитись більш яскраво, аніж зробив це російський історик Сергій Соловйов, відомий своєю великодержавницькою позицією: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Лише нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чути було радісні розмови про торжество Хованського, а тепер Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевого наказу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар із боярами часто був присутній при роботах; жителі навколишніх земель з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль».

Як бачимо, в Москві якнайсерйозніше поставилися до поразки під Конотопом і навіть не відкидали можливості нападу гетьманського війська на саму столицю. Очевидно, події сорокарічної давнини, коли гетьман Петро Сагайдачний уразив вогнем і мечем московські землі, закарбувались у пам'яті підлеглих московського царя.

Але всі ці приготування виявились марними. Виговський так і не вирушив походом на Москву, і то з об'єктивних причин. Головною з них був «Гадяцький трактат» за рік перед тим, а також той факт, що викладені в ньому положення викликали гостре неприйняття в козацькому середовищі як самого трактату, так і гетьмана, за сприянням якого було укладено цю угоду.

Слід зауважити, що трактат укладений у Гадячі 6 (16) серпня 1658 року генеральним писарем Запорозького Війська Юрієм Немиричем і майбутнім гетьманом України Павлом Тетерею, з одного боку, й урядовцями Речі Посполитої К. Беньовським та К. Євлашевським – з другого, можна вважати справжнім проривом української дипломатії, який так і не був оцінений сучасниками. Прикро, але гетьман Виговський саме через «Гадяцький трактат» мусив закінчити політичну кар'єру. Як і сотні інших надважливих справ – як тоді, так і тепер в Україні, – цей договір, укладений задля розвитку й добробуту держави, став суспільним подразником, що в результаті й призвело до знищення його творців і зникнення гетьманської України в Російській імперії. Що ж являв собою підписаний у Гадячі документ?

За його умовами Україна як незалежна держава під назвою Велике князівство Руське мала ввійти до складу оновленої Речі Посполитої на рівних правах з Польщею та Литвою. Територію князівства складали Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада в новій державі мала належати оновленому сейму – Національним зборам депутатів, яких пропорційно обирали від усіх земель, що входили до складу князівств Руського, Литовського, а також королівства Польського. Виконавчу владу в князівстві Руському повинен був здійснювати гетьман, якого, обраного навічно, затверджував король Речі Посполитої. Вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати всі освічені стани українського суспільства, тобто козацтво, шляхта і духовенство. Окрім здійснення державної влади, гетьман мав очолити збройні сили князівства. У Великому князівстві Руському, за рішеннями, прийнятими в Гадячі, впроваджувались державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Державною мовою, якою мали провадити все офіційне діловодство, стала би тогочасна українська мова. Також було вирішено створити в Києві та кількох інших містах монетні двори для карбування власних грошей. Православних вірян було зрівняно в правах із католиками. Греко–католицька церква, запроваджена після Брестської унії 1596 року, зберігалася, але була значно обмежена в правах і відтепер не могла поширюватись на нові території Великого князівства Руського. У спільному сенаті нової Речі Посполитої були передбачені мандати для православного митрополита київського і п'ятьох православних єпископів.

Армія Великого князівства Руського, згідно з договором, повинна була складатися з тридцяти тисяч козаків і десяти тисяч жовнірів найманого війська, тобто під орудою гетьмана, крім козацьких полків, мало бути збройне формування на зразок польського кварцяного війська. Королівським військам угода забороняла перебувати в межах України. У разі бойових дій в Україні польські війська, бувши на її території, переходили під командування гетьмана. Крім того, усіляко гарантувалися права та привілеї козацтва. І, що стало справжньою сенсацією в Речі Посполитій, яка завжди свято оберігала статус своєї «золотої шляхти», за поданням українського гетьмана щороку сто козаків із кожного полку мали право дістати шляхетство. Немало привілеїв отримували й освітні заклади України, зокрема Києво–Могилянська академія.

Як бачимо, «Гадяцький трактат» був надзвичайно прогресивним для України, підносячи її на зовсім інший рівень, аніж країна мала до цього моменту. Як же так сталося, що вершина дипломатії Немирича та Виговського перетворилась на творіння, що їх знищило? На жаль, відповідь на це запитання проста. Попри всі зовнішні переваги, були в договорі й недосконалі місця, які, врешті–решт, і нівелювали його значення, поглибили розкол між прихильниками й противниками трактату, наблизивши сумнозвісну Чорну раду. З найбільших вад – і те, що, згідно з договором, у складі Польщі залишалися Руське, Волинське, Белзьке та Подільське воєводства, було повернено права на колишні маєтності шляхті, змушеній покинути свої володіння під час Хмельниччини, а також збільшення вірогідності війни проти православного Московського царства в разі, якщо трактат набуде юридичної сили. Останній чинник, попри той факт, що надмірний вплив Москви не подобався дуже багатьом представникам козацької старшини, мав і велику кількість прихильників. Не забуваймо – після Переяславської ради, на якій у більшості були прихильники зближення з Москвою, минуло лише п'ять років.

Не менш важливим фактором невдоволення козацьких мас стало й те, що польський сейм, як видавалося, не збирався ратифікувати підписаних у Гадячі статей у повному обсязі: це навіть відбилось у змінах, закладених сенаторами в документ під час його ратифікації. Ці зміни передбачали зменшення кількості козацького реєстру, зазначеного в договорі, й одночасне збільшення кількості найманого війська при гетьмані України, – найманим військом, і у Варшаві це добре розуміли, королю значно легше буде керувати у разі необхідності, аніж козаками. Зміни торкнулися також статусу греко–католицької церкви в Україні та деяких інших принципових питань.

Москва, у свою чергу, тонко відчула настрої козацьких мас із приводу створення Великого князівства Руського і поспішила скористатися кризовим становищем в Україні.

У відповідь на «Гадяцький трактат» цар Олексій Михайлович звернувся з універсалом до народу України. У ньому московський цар оголошував Івана Виговського зрадником і закликав козаків до непокори гетьманові.

Але Іван Виговський не збирався легко здавати позицій. Він надіслав до всіх монарших дворів Європи маніфест, у якому повідомляв про розрив відносин із Москвою, вказуючи причини цього розриву. У маніфесті йшлося, що «задля оборони святої церкви й прадавньої свободи ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом–Густавом і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини порушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим». А проте, як стверджував маніфест, Московське царство систематично не виконувало своїх обіцянок, даних ще Хмельницькому, тощо.

Попри всі сподівання Івана Виговського та прибічників події розгортались не так, як того потребував гетьман. Козацька чернь, налякана можливим поверненням під владу Польщі, підтримала дії московської «партії» проти гетьмана Виговського. Одна за одною відбулися дві козацькі ради, на яких гетьмана й прихильників «Гадяцької унії» було звинувачено в тому, що за шляхетські привілеї вони хотіли продати створену Хмельницьким державу полякам. На першій із цих рад старшин Судиму й Верещагу, делегатів варшавського сейму, який ратифікував «Гадяцький трактат», не давши їм сказати й слова, убили на місці. Під час другої ради, яка відбулась у селі Германівка на Київщині 11 вересня 1659 року, Виговського було позбавлено посади гетьмана. Булава перейшла, як того й вимагав заповіт Богдана–Зиновія, до його сина Юрія Хмельницького. Виговський спішно здав повноваження й виїхав у Польщу, а через кілька років був убитий за хибним звинуваченням у зраді. Відбулося це 16 вересня 1664 року. Цікаво, що Івана Виговського розстріляно рівно через місяць після страти за королівським наказом славетного Івана Богуна, та й за звинуваченням, подібним до того, за яким засуджено цього козацького ватажка, – сприяння повстанню українського населення проти поляків, що боролися з московськими військами й промосковською козацькою партією.

Усі ці події фактично поділили українську державну еліту, втім, як і простий народ, на дві ворожі частини, які розпочали між собою запеклу боротьбу. Одна – на боці Московської держави, інша – з вимогами стати під польську протекцію і виконати приписи «Гадяцького трактату». Це протистояння поволі розкололо країну й призвело до скликання ради у Ніжині, відомої нам під назвою Чорної ради.

Гетьманування Юрія Хмельницького
Подальші спроби Московського царства ліквідувати незалежний статус гетьманщини
Чуднівська битва
Становище в Україні напередодні Чорної ради

Hа момент обрання гетьманом Юрій Хмельницький, молодший син Богдана–Зиновія Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко, був юнаком вісімнадцяти років. Відомо, що народився Юрій 1640 або 1641 року, – про це побіжно згадують деякі історичні джерела. Так, наприклад, визначний польський хроніст Віспасіан Каховський свідчив, що під час Чуднівської битви, що, як ми знаємо, відбулась у 1660 році, молодому Хмельницькому було двадцять.

Історичні дослідження дозволяють стверджувати, що до смерті Богдана Хмельницького молодий гетьманич одержав непогану, як для свого часу, освіту. Він був добре обізнаний зі Святим Письмом, володів не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоча й поступався цією стороною своєму батькові. Після отримання базових знань від домашніх учителів Юрій Хмельницький навчався в Києво–Могилянському колегіумі, щоправда, досить недовго – через погіршення здоров'я сина Богдан змушений був повернути його до Чигирина.

Більше свідчень про життя гетьманича з'явилося по 1653 році, коли, після загибелі старшого брата Тимофія, Юрій став єдиним спадкоємцем Богдана Хмельницького за чоловічою лінією. Відтоді вже старий і хворий гетьман усе частіше міркував про те, щоб передати свою булаву саме йому. Не випадково саме Юрія, тоді ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив готувати похід українського війська на допомогу армії Антона Ждановича у Семиграддя. Звичайно, таке призначення було радше простою формальністю, адже реальне командування військом здійснювали тоді Іван Богун та Антон Жданович, а проте Богдан Хмельницький таким чином знайшов підстави для того, щоб передати синові владу. А тому не варто дивуватись, що іноземні посли, які побували в Чигирині в першій половині 1657 року, все частіше величали у своїх листах Юрія Хмельницького гетьманом. Сам Богдан очікував, що під опікунством генерального писаря Виговського Юрій досягне повноліття й стане повноправним гетьманом, продовжуючи справу батька. Але, як показав час, цей задум Хмельницького виявився помилковим. Тоді він не міг урахувати повною мірою розстановки політичних сил в Україні, яка б за умови відсутності здібностей державного діяча, адміністратора чи полководця у зовсім ще молодого Юрія привела державу до сумних наслідків.

Але неправильно й стверджувати, що одразу після приходу до влади Юрій Хмельницький, потураючи Москві, знищив усі здобутки свого батька на ниві державотворення. Слушно визнати, що він розпочав політичну гру, з тонкощами якої врешті–решт не зміг упоратись. На захист такого припущення можемо навести, наприклад, такий факт: коли московський воєвода Трубецькой звернувся до Юрія Хмельницького, який щойно отримав булаву, з закликом визнати над собою зверхність царя, молодий гетьман і його старшина висунули князю власні умови, за дотримання яких вони були згодні визнати протекторат Москви. Серед цих вимог було й виведення за межі України московських військ. Наголосімо, що це було для Москви досить болючим питанням: царські війська стояли тепер майже в усіх більш–менш великих містах Лівобережжя. А тепер московському воєводі було запропоновано залишити свій гарнізон лише в Києві – так, як це було за часів Богдана. Крім того, молодий Хмельницький вимагав, щоб усі царські ратники, що в майбутньому перебуватимуть на теренах Гетьманщини, були підпорядковані безпосередньо йому як гетьману України. Крім того, до представників Московського царства було висунуто вимогу надалі лише визнавати результати виборів українського гетьмана, не втручаючись у виборний процес, а також не дозволяти собі контактів із козацькою старшиною потай від гетьманської канцелярії. Зауважмо, що жодна з вимог не була прийнятною для Москви: цар не збирався контролювати військо в Україні спільно з ким–небудь іншим, прагнув впливати на обрання нових спільників Гетьманщини й активно залучав на свій бік представників козацької старшини щедрими подачками й ще більш щедрими обіцянками.

Але що ж Трубецькой? Як він поставився до висунутих гетьманом Хмельницьким вимог? Гадаємо, що, позбувшись небезпечного Виговського, воєвода навряд чи сподівався від слабкого Юрася Хмельницького такої незгідливості. Однак, виявляючи риси талановитого дипломата, князь ніяк не виказав того, що мав від царя інструкції, геть відмінні від вимог українського гетьмана. У відповідь на листи Хмельницького з вимогами він послав йому запрошення прибути на чолі своєї старшини для переговорів і присяги царю, – усе начебто виважено й конструктивно, але саме в цьому оточення Юрія Хмельницького одразу відчуло підступ. І тому Хмельницький довго не погоджувався їхати у ставку до Трубецького, вимагав за це заручників, аж поки не домігся свого й у його табір, розташований на правому березі Дніпра, не приїхав один з московських бояр.

Рокову помилку було зроблено – Хмельницький одразу ж після прибуття заручника до табору вирушив до Трубецького в Переяслав на чолі старшини, серед якої були Іван Сірко, Петро Дорошенко й багато інших найвищих представників Війська Запорозького.

Одразу ж після прибуття до Переяслава стало зрозуміло: Трубецькой не має наміру вести будь–які переговори з козаками на попередніх умовах. Він відкрито заявив молодому Хмельницькому, що збирається зібрати в Переяславі раду козацької старшини для виборів гетьмана, а отже, не визнає не лише претензій гетьмана, а й рішень ради в Германівці, яка дала Хмельниченку булаву. Як писав М. Грушевський, це був рішучий удар, проти якого Юрій Хмельницький і його старшина не протестували лише тому, що перебували в руках у Трубецького. Результати зібраної Трубецьким у Переяславі ради легко було передбачити – в місті завбачливо було зібрано досить багато лояльної до Москви лівобережної старшини. У випадку голосування ця так би мовити коаліція не залишила би противникам Москви жодного шансу залишитись при владі в Гетьманщині.

Передбачив московський воєвода і можливість козаків, вірних Юрію Хмельницькому, збройно протистояти такому нахабному втручанню у внутрішні справи України. Окрім його власних полків у Переяславі перебували війська іншого московського воєводи – князя Ромодановського, а також козацьких старшин, яких М. Грушевський у своїх працях іменує «московськими партизанами», – Цецюри й Безпалого.

За таких умов у Юрія Хмельницького й партії так званих автономістів просто не було вибору й вони змушені були підписати «Переяславські статті», запропоновані Трубецьким. 17 жовтня 1659 року, під час засідання неповної Генеральної військової ради, юридична чинність якої досі видається досить сумнівною через відсутність на ній правобережних полковників, в оточенні сорокатисячного московського війська Юрія Хмельницького було вдруге обрано гетьманом. Одразу ж після такого «обрання» він був змушений підписати нав'язаний українській стороні договір між Гетьманщиною і Московським царством. Слід зауважити, що в основу нового «Переяславського договору» було покладено фальсифікований у Москві текст «Березневих статей» 1654 року.

«Переяславські статті» 1659 року складалися з дев'ятнадцяти пунктів, зміст яких свідчив про наміри московського царя далі обмежити незалежні права гетьманської України та зміцнити на її території свої позиції. За «Переяславськими статтями», гетьману України вже було заборонено вести самостійну зовнішню політику. Він не міг відтепер укладати міжнародні договори, працювати з іноземними послами без згоди на те царя тощо. Не дозволялось гетьману, якщо не буде на те дозволу Москви, вступати у війну або віддавати Військо Запорозьке в розпорядження володарів сусідніх держав. Крім того, кілька українських козацьких полків повинні були залишити територію Білорусії, на якій вони доти розташовувались. Козацька Рада не мала права, згідно з новими умовами, без згоди царського уряду переобрати гетьмана. Гетьман без дозволу царських воєвод не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину війська. І хоч Юрій Хмельницький подавав клопотання про скасування найтяжчих із пунктів «Переяславських статей», неважко здогадатись, що в Москві на його клопотання просто не звернули уваги.

Відчутно зачепили рішення «Переяславського договору» 1659 року й автономність української православної церкви. Відтепер київський митрополит повинен був визнавати зверхність Московського патріархату, приймати посвяту від Константинопольського патріарха, того самого, який колись святив Русь, було суворо заборонено. Московське царство, прибравши церкву до рук державної влади, добре розуміло всю вагу впливу на духовенство, тож уперто просувало прийняту колись концепцію Третього Рима, згідно з якою православні всього світу повинні були визнавати насамперед владу Москви.

Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україну вводилися все нові й нові царські війська. Окрім Києва, московські гарнізони з воєводами було розташовано в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Наляканий російським військом і погрозами Трубецького, Юрій Хмельницький пішов на такі поступки Москві, які в 1654 році Богдан навіть не став би розглядати. Що ж стосується Москви, для неї нові «Переяславські статті» стали значним кроком уперед у постійних намаганнях міцніше стиснути Україну в лещатах братерських обіймів. Але лише кроком – про повну перемогу говорити було ще зарано. Переяславські домовленості не тільки не забезпечили добросусідських відносин між гетьманським урядом і Москвою, але й не вирішили українського питання в цілому. Для того, щоб анулювати рішення «Гадяцького договору» і поширити свій вплив на Правобережну Україну, московським воєводам потрібно було витримати нову війну з Польщею, опертою на тогобічну козацьку старшину. І цю війну було невдовзі розпочато.

Уже в січні 1660 року почалися бої в районі Могильова. Варто відзначити, що загони польського війська зазнали невдач на самому початку кампанії, понісши досить відчутні втрати. Однак після цього влада Речі Посполитої не полишила планів повернути Україну під свій вплив. У травні того ж року поляки уклали мирний договір із Швецією, після чого, заручившись підтримкою Кримського ханства, польський уряд без пояснень причин припинив розпочаті переговори з Московським царством і налагодив підготовку до нової війни на теренах Білорусії й України. Польща відкликала військо із шведського напрямку, де після підписання мирного договору в Оливі у військовій силі не було необхідності. Цей крок сейму Речі Посполитої дозволив виставити для майбутньої кампанії тридцять дві тисячі жовнірів під командуванням коронного гетьмана Станіслава Потоцького.

Уточнімо, що фактичне командування військом здійснював не Потоцький, а коронний маршалок, польний коронний гетьман Єжи Любомирський. Як свідчать історичні джерела, коронний гетьман Станіслав Потоцький був на той період настільки хворим, що не міг сидіти на коні і його носили на ношах. Спільно з польськими полками вів своїх прихильників і колишній гетьман України Іван Виговський. Під його командуванням перебував двотисячний відділ козацтва. Крім того, виконуючи умови договору, на поміч польській армії з Криму до табору Потоцького і Любомирського прибула тридцятитисячна татарська орда.

Армія московського царя дещо поступалася польському війську кількістю бійців. У Москві ледь змогли назбирати 20 тисяч ратників, хоча слід зауважити, що це військо було досить добре озброєне й навчене чужоземними офіцерами. Командування ним здійснював боярин Василь Шереметєв. Значною мірою воєвода покладався на вже згадуваних автором «московських партизан», маючи на меті за рахунок їхніх козаків зменшити чисельну перевагу польсько–татарського війська. І, як показав час, недарма: на допомогу Шереметєву прибув двадцятитисячний український корпус під проводом Тимофія Цецюри. Після скликаної 17 липня 1660 року військової ради Шереметєв вирішив просуватися з військом із Василькова, де в той час перебувала його ставка, на Волинь, що й поспішив здійснити. Однак скоро кампанія повернулася так, що ініціативу перехопило польське командування.