Текст книги "Чорна Рада. 1663"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Юрій Сорока
Чорна Рада. 1663

Пролог

У же довгий час деякі відомі науковці стверджують, що людство розвивається за спіралеподібним сценарієм. Тобто всі події, які колись і десь відбулись, мають властивість повторюватись. «Без минулого не може бути майбутнього», – писав видатний німецький філософ XIX сторіччя Фрідріх Ніцше. І не лише Ніцше переймався питаннями про вплив історичних подій на сучасність. Напевне, всім без винятку добре знайомий вислів про граблі, на які ми змушені наступати знову і знову – як окремо взята особистість, так і вся наша багатостраждальна країна в цілому.

Не секрет, що результати виборів Президента України в 2010 році багато громадян сприйняли як пряму загрозу існуванню самого статусу незалежної Української держави. І хоча найгірші прогнози досі лишаються тільки прогнозами, варто якнайуважніше поглянути у минуле, відшукуючи подібні до сучасних події, що їх запам'ятала і донесла до нас історична наука. Можливо, так ми всі зможемо уникнути повторного удару граблів, на які народ України має цілком реальні шанси наступити. А якщо розглянути вищеназвані події з точки зору, згідно з якою історія розвивається за спіраллю, не буде сумніву, що їхнім аналогом у 1663 році була Чорна рада, що відбувалась у Ніжині й знаменувала кінець здобутків, за які віддали свої життя сотні тисяч українців протягом війни 1648–1654 років.

Друга половина XVII сторіччя була надзвичайно важкою добою в житті України. І насамперед це пов'язано зі смертю в 1657 році Богдана Хмельницького – великого творця Гетьманщини. Напевне, ніхто не буде сперечатися з твердженням, що Хмельницький – одна з найвизначніших політичних фігур української історії всіх часів. І не лише історії. Поглядаючи на політичні реалії сьогодення, багато хто з нас із сумом зітхає, згодний із думкою, що доля не дарувала Україні політичного діяча, рівного Богдану Хмельницькому, ні раніше, ні, тим більше, у наш високотехнологічний швидкісний час. Здійнявши прапор боротьби за незалежність козацької нації від польського панування, Богдан Хмельницький першим із цілої плеяди козацьких ватажків домігся перемоги й створив нову країну, ствердивши право українського народу на власну державність.

Однак доля була недовго прихильна до здобутків великого гетьмана – і вже за кілька років після смерті Хмельницького Україну накрила ціла низка буревіїв, що до основи розхитали створену Богданом Гетьманщину. Руйнівним чинником стало прагнення Московського царства переписати основи договору, закладені Переяславською радою, змінити їх на користь Москви, встановивши контроль над українською Гетьманщиною. Не минули безслідно й безвладдя та численні суперечки в середовищі старшини Запорозького Війська, що стали початком Руїни і, нарешті, призвели до розколу України на дві частини – Правобережну і Лівобережну – за Дніпром. Остаточний розкол, із подальшим потраплянням послабленої розбратом України під вплив Речі Посполитої й Московського царства, закріпила Чорна рада, яку ми спробуємо розглянути з точки зору й впливу на історичну долю нашої держави.

Смерть Богдана Хмельницького і її наслідки для України
Політичний устрій, установлений за Хмельниччини

Після блискучої переможної війни проти Речі Посполитої, що точилася протягом 1648–1654 років, Богдан Хмельницький, попри значне невдоволення частини козацької старшини й рядового козацтва подіями 1654 року, а саме підписанням союзу з Московським царством під час Переяславської ради, перебував на вершині своєї слави. Поза всякими сумнівами, можна стверджувати, що й сама створена Хмельницьким українська Гетьманщина теж відбувала пору найбільшого піднесення. Вона вже ніколи не буде незалежною й такою сильною, як наприкінці 50–х років XVII сторіччя. І ніколи не зможе звернути з того згубного шляху, яким почала йти саме після Переяславської ради, що й зумовило загибель і небуття козацької республіки. Відтоді владна верхівка Гетьманщини могла лише спостерігати за тим, як Московська держава, з якою гетьман Хмельницький підписав договір про військовий союз, поволі збільшує свій вплив на н справи й запускає схожі на метастази щупальця в тіло України, наближаючи кінець незалежної козацької республіки. Усе це було ще попереду, а поки що рука Хмельницького міцно тримала булаву, разом з нею утримуючи козацьку старшину. Саме Богдан Хмельницький примушував козацьких ватажків передусім боронити відвойовану в польських магнатів Україну, забувши на час розбіжності в поглядах, що споконвіку роздирали неспокійну й бунтівну козацьку спільноту. Усе змінилося 25 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 року.

Уранці 6 серпня 1657 року церковні дзвони чигиринських храмів та гарматні залпи з укріплень фортеці повідомили про сумну подію. Помер гетьман Богдан Хмельницький. Причина смерті – крововилив у мозок, який стався після довгої та важкої хвороби, яка підточувала сили Хмельницького останні роки владарювання. День похорону покійного гетьмана на Раді генеральної військової старшини було призначено лише через чотири тижні, маючи на меті надати якомога більшій кількості людей можливість прибути до Чигирина і віддати гетьману останню шану. Труну з набальзамованим тілом, зодягненим у парадне вбрання, було виставлено в резиденції гетьмана під нахиленими церковними і козацькими хоругвами.

У неділю 2 вересня, а за старим стилем – 23 серпня, після скорботних проповідей під передзвін церковних дзвонів та гарматні й мушкетні залпи вкриту червоною китайкою домовину винесли з гетьманських покоїв і повільним ходом траурної процесії рушили до родового маєтку гетьмана – хутора Суботів. Про цю подію так відгукнувся літописець XVII сторіччя, відомий нам як Самовидець: «Барзо хорим сам Хмелницкій был, где юже с тоей постелі, албо хоробы не встал, але в скором часі померл о Успенії Пресвятія Богородици. А похоронен был перед святим Симеоном в неделю, где множество народа, а найболше людей войсковых было, и проважено тіло его з Чигирина до Суботова и там поховано в ринков ой церкві».

У супроводі кількох тисяч людей домовину з тілом Хмельницького везли на похідному козацькому возі, після чого кілька верст до Суботова козаки несли її на руках. На хуторі, згідно з заповітом, гетьмана Богдана Хмельницького поховали в збудованій ним за два роки до смерті Іллінській церкві, поруч із сином Тимофієм, котрий загинув наприкінці 1653 року під час оборони молдавської фортеці Сучава.

Одразу ж по смерті Хмельницького Україна опинилась у надзвичайно складному становищі, як з точки зору внутрішньої політики, так і зовнішньої. Насамперед, державній владі, яка прийняла булаву з рук Хмельницького, слід було остаточно вирішити надзвичайно важливе питання: яким курсом треба йти козацькій Україні? Чи вона залишиться під протекторатом московського царя, чи почне шукати для себе інший шлях, наприклад, повернеться до союзу з Річчю Посполитою.

Проти першого варіанта розвитку подій промовляв той факт, що в Москві вже на той час брутально нехтували попередніми домовленостями з гетьманським урядом і правами України як суверенної держави. Це проявлялося, зокрема, в посиленні політичного тиску, призначенні московських воєвод до головних міст Гетьманщини й розташуванні військових залог на українській території, а також у досить жвавій роботі з підкупу представників впливової козацької старшини для лобіювання в Україні відверто московських інтересів. Мусимо зазначити, що такий стан справ не міг бути несподіваним для верхівки керівництва Гетьманщини: зближення з авторитарною державою, якою, без сумніву, була Московщина, закономірно призводило до таких ускладнень. Тож, незважаючи на те, що всього кілька років до того закінчилась кривава війна з Польщею, у суспільстві дедалі виразнішими ставали симпатії до Речі Посполитої та прагнення до інтеграції з нею вже на нових, актуальних для того часу, умовах. А проте певна частина козацтва, головно з лівобережних полків, усе ще симпатизувала Москві. І якщо за часів гетьманування Хмельницького будь–які небажані тенденції зупиняти було заведено іноді досить жорстокими методами, то після того, як гетьмана не стало, соціальна поляризація серед народних мас почала набувати все більш виразних форм. На чолі суспільних течій стояли представники козацької старшини, й досить скоро став очевидним поділ козацтва на два табори – промосковський і пропольський.

Що стосується спадку, залишеного Хмельницьким своїм наступникам, сміливо можна стверджувати, що він був досить сумнівним. Вже одне управління таким слабко зорганізованим адміністративно–територіальним утворенням, яким була тогочасна Україна, вимагало неабиякого таланту справжнього державного діяча й уміння віртуозно балансувати серед небезпек, які зусібіч загрожували молодій козацькій республіці. І якщо, як відзначив М. Грушевський, з одного боку можна лише дивуватись організаційному генію народу, який експромтом створив і підтримував складну організацію велетенського краю, то, з другого боку, варто визнати, що тодішні українські можновладці не мали досить хисту для того, щоб керувати таким надбанням. Звичайно, Грушевський мав рацію. Українське козацьке населення того часу було надто схожим на степову вольницю, як от Запорозька Січ, щоб діяти так, як від них вимагала державна влада. Координація політичних сил заради управління такою державою вимагала від гетьмана того самого таланту, який був у Хмельницького і якого, як покаже час, бракувало його наступникам.

Зовнішньополітичні відносини Чигирина з сусідніми країнами після 1657 року були не менш простими, ніж взаємодія всередині Гетьманщини. І найголовнішою проблемою було те, що по своїй смерті Богдан Хмельницький залишив нерозв'язаним гордіїв вузол суперечностей з Московським царством. Поволі цей вузол почав переростати в міждержавний конфлікт, і якщо дехто з козацької старшини, як уже було сказано, спрямовував свої думки в напрямку відновлення відносин з Польщею, інша її частина все більше схилялася до залагодження конфлікту з Москвою дивним чином – шляхом повного підкорення московському царю. Підтримуючи ідею васальної залежності від Москви, вони не бачили небезпеки від зближення з північним сусідом, натомість інтеграцію з новою Річчю Посполитою розглядали як спробу реставрації феодальних відносин, повалених під час Хмельниччини.

Центром невдоволення такою політикою, як не дивно, стали саме січовики, які в 1654 році виступали проти підписання Переяславської угоди й «Березневих статей». А тепер Січ стала осередком опору гетьманській владі, на весь голос заявляючи, що наступники Хмельницького хочуть повернути Україну до тих порядків, що існували до 1648 року.

Тут варто, на наш погляд, детальніше розглянути, чим насправді вирізнялася політична система України, створена великим гетьманом. Зауважмо, що політичний устрій Гетьманщини, встановлений Хмельницьким, сильно різнився від того, що діяв у феодальній державі, якою була Річ Посполита. Створена в екстремальних умовах бойових дій, козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. Показово, що при ставці гетьмана України було створено дорадчий орган – Раду генеральної старшини. Рада повинна була вирішувати найскладніші питання державного життя та поточні урядові справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з кошовим отаманом, яка приймала рішення щодо Запорозької Січі. В умовах полкового й сотенного устрою, що його Хмельницький узяв за основу адміністративно–територіального поділу держави, Рада генеральної старшини з її виборним принципом була значно більш демократичною інституцією, аніж шляхетський сейм Речі Посполитої.

Іншим досить важливим органом державного врядування Гетьманщини була полкова Рада старшин, яка, крім вирішування поточних питань полкового життя, ще й обирала за участі козаків полкову старшину й полковника. Богданом Хмельницьким було запроваджено ефективну податкову систему, що допомагала наповнювати державну скарбницю, не накладаючи на селянство значний економічний тягар. Крім того, за деякими даними, після перемоги над Річчю Посполитою гетьман збирався налагодити у своїй столиці, якою тоді став Чигирин, карбування власних, українських, грошей. Навіть цей факт промовисто свідчить про те, чого й досі вперто не визнає імперськи налаштована частина російських політичних діячів: Гетьманщина стала не просто землею, що позбулася протекції і завмерла, не розуміючи, що робити з власною самостійністю, – це була незалежна держава з власною владою, кордонами й грошовою одиницею. Гетьман установив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Австрією, Швецією, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Італією, Трансільванією. Після великої дипломатичної роботи, здійсненої ставкою Богдана Хмельницького під час війни проти Речі Посполитої, ці держави визнали Україну як суб'єкт міжнародного права.

Окрім органів державної влади, в Гетьманщині ефективно працювала широко розгалужена служба безпеки. Відомий, наприклад, такий факт: великий канцлер литовський Альбрехт Радзивілл писав у своєму щоденнику про «розвідників Хмельницького, котрих він мав усюди, навіть у Венеції». Відомий український історик Іван Крип'якевич також відзначав, що Богдан Хмельницький «мав не тільки дуже точні відомості про події в Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей – своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька». Отож можемо відзначити, що вказані політичні заходи, як і продумана, ефективна й гармонійна організація адміністративно–територіального, судового та військового устрою, дозволили Хмельницькому утвердити українську державність, раз і назавжди відокремивши Україну від Речі Посполитої, відкинувши її кількасотрічний протекторат.

Розвиток і зміцнення державних інституцій також був одним з головних напрямків діяльності Богдана Хмельницького. Відомо, що під час Переяславської ради, розуміючи небезпеку, на яку наражає Гетьманщину боротьба старшинських угруповань, Хмельницький спочатку домігся від Москви підписання статті про своє право гетьманувати довіку. І якщо на перший погляд здається, ніби ця ініціатива порушувала традиційний уклад козацької України, звиклої обирати керманича на власний розсуд, то подальші події засвідчили мудрість Хмельницького (про що буде сказано в цій книзі). Крім того, в останній рік життя Богдан Хмельницький зміг зреалізувати також ідею монархічної тяглості гетьманської влади: у квітні 1657 року спадкоємцем гетьманської булави було обрано його сина Юрія.

Перетворення української держави на конституційну монархію у формі спадкоємного гетьманату, а також утвердження в ній династії Хмельницьких мало, без сумніву, позитивне значення для тогочасної України. Головно тому, що сприяло згуртуванню суспільства навколо української державної ідеї. Саме цей захід мав запобігти міжусобній боротьбі за булаву, яка загрожувала розпочатись після смерті гетьмана Богдана Хмельницького. І хоч цю ідею Хмельницького, як ми знаємо, втілити в життя не вдалося, що й призвело до фатальної для України Чорної ради 1663 року, сама спроба встановити таку форму державного устрою свідчить про далекоглядність Богдана Хмельницького як політика державницького спрямування.

Не зайвим буде зауважити, що українська держава епохи Богдана Хмельницького викликала справжнє захоплення сучасників, серед яких – іноземні дипломати, мандрівники, літописці, церковні та громадські діячі. Саме ці люди залишили в спадок нащадкам цінні згадки про Україну Наприклад, венеційський посол Альберто Віміна, який на власні очі бачив Хмельницького в період з 1650 по 1656 рік і мав можливість неодноразово розмовляти з козацьким гетьманом, у спогадах стверджував, що український народ зазнав свого найвищого злету за часів гетьманування Богдана Хмельницького. Посла вразив передусім демократизм козаків, а саме – в плані врядування – скликання Ради для обговорення важливих державних питань. Відомий польський історик XIX–XX сторіч Людовік Кубаля, котрий присвятив досить багато історичних досліджень вивченню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником – вождем англійської буржуазної революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання Богдана Хмельницького виявилося значно складнішим за те, що стояло перед його англійським колегою: «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами – все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».

Про створену Богданом Хмельницьким Українську державу згадано й у подорожніх нотатках сирійського архідиякона Павла Алеппського. Розповідаючи про мандрівку патріарха Антіохії Макарія по Україні в 1654–1656 роках, архідиякон зафіксував особливості побуту й звичаїв українців, які здивували його тим, що всюди вітали хлібом–сіллю. Тим самим хлібом–сіллю, який у всі часи був символом достатку й добробуту. Побачивши гетьмана Богдана Хмельницького, мандрівник був так уражений, що захоплено вигукнув: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу!» Багато писав пілігрим, очевидно вважаючи цю тему найактуальнішою, про розвиток освіти в гетьманській державі. Описуючи звичайне поспільство, Павло Алеппський зазначав: «Всі вони, за винятком, можливо, малої кількості, навіть більшість дружин і дочок їхніх, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Вразила Павла Алеппського й велика друкарня, створена за часів Богдана Хмельницького в Києво–Печерській лаврі, де «виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору й вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, учені дослідження тощо».

Взагалі, в іноземних джерелах знайдено дуже багато свідчень прогресивності створеної Хмельницьким козацької держави. Багато хто з володарів тогочасної Європи відверто захоплювався українським гетьманом і його політикою. Навіть Річ Посполита, у якій усього кілька років до того Хмельницького вважали бунтівником і злочинцем, не могла ігнорувати його успіхів на ниві державотворення. Польське магнатство, сприйнявши зміни в Україні як належне, прагнуло тепер співпрацювати з новітнім козацьким режимом у новому, раніше не баченому форматі…

Що ж відбулося по смерті Богдана–Зиновія Хмельницького, що всього через шість років по тому призвело до Чорної ради й розкололо ту саму країну, яка стала взірцем для таких прогресивних політичних лідерів, як Олівер Кромвель, і решти європейських діячів? Щоб зрозуміти це, розглянемо гетьманування наступників Хмельницького, адже саме воно передувало народному невдоволенню й Ніжинській раді в 1663 році.

Гетьманування Івана Виговського и спроби послабити вплив Москви
«Гадяцький трактат» і його значення для України

Івана Виговського, якому випало очолити Гетьманщину після Хмельницького, історики змальовують у найрізноманітніших барвах. Від яскравих, що характеризують його як щирого послідовника ідей Богдана Хмельницького й прогресивного лідера, до найтемніших, демонічних відтінків, що представляють його реставратором Речі Посполитої в Гетьманщині й польським шпигуном. Дивлячись із висоти минулих століть на тодішні події в Україні, ми не можемо погодитися з темними характеристиками Виговського, хоча вважаємо за потрібне зазначити, що було в його політиці багато прорахунків, що й – сукупно з іншими чинниками – призвели до скликання Чорної ради 1663 року й здобутків Богдана Хмельницького.

Зауважимо, що біографія Івана Виговського досить складна й суперечлива. На відміну від Хмельницького, Виговський не все життя лобіював інтереси українського козацтва, на противагу польській владі. Точніше буде сказати, що він поволі дійшов до розуміння того, що Україна має право стати суверенною державою, позбувшись залежності від Речі Посполитої. Урешті, гетьман став справжнім захисником інтересів Війська Запорозького у України в цілому. Але про все по порядку…

Точний рік народження Івана Виговського історикам невідомий. Можна з певністю твердити, що він народився на початку XVII сторіччя на Київщині і походив із старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої – Вигов, село поблизу Коростеня в Київському воєводстві (сучасна Житомирська область). Відгалуження шляхетського роду Виговських іменувалося Лучичами й почало зватись Виговськими лише після отримання предками майбутнього гетьмана вищезгаданого села. Батько Івана, Остап Виговський, довгий час перебував на службі в київського митрополита Петра Могили – видатного церковного і культурного діяча України та Молдавського князівства XVII сторіччя. Численні історичні джерела свідчать, що Остап Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів, розташоване на території сучасної Полтавської області. Саме там, очевидно, й народився майбутній генеральний писар, а потім і гетьман Війська Запорозького Іван.

Відомим є також той факт, що Остап Виговський підтримував міцні зв'язки з Адамом Киселем – православним магнатом і завзятим противником резолюцій Брестської унії 1596 року. Джерела вказують: саме Кисіль був одним з ініціаторів боротьби проти дискримінації православної церкви в Речі Посполитій. Спираючись на це, можемо стверджувати, що Івана Виговського з дитинства виховувано саме в дусі українства, з огляду на пріоритет православної віри й старих українських традицій.

Пізніше, в роки Національно–визвольної війни українського народу 1648–1654 років, Остап Виговський осів у Києві, де й став намісником Київського замку. Він, на відміну від тисяч представників польського шляхетства, не визнав для себе прийнятною втечу з територій, охоплених вогнем козацького повстання. Це, в свою чергу, теж може характеризувати рід Виговських радше як щирих прихильників Богдана Хмельницького, аніж як людей, що під тиском обставин приєдналися до загальноукраїнського повстання.

Тим не менше військову кар'єру Іван Виговський розпочав «військовим товаришем» у кварцяному війську. [1]  1Кварцяне військо – у XVI–XVII сторіччях наймане військо Речі Посполитої, утримуване на чверть доходів від королівських маєтків


[Закрыть]Речі Посполитої. Зауважмо, що саме ці підрозділи складали осердя польської армії, тож цілком слушно припустити, що Іван Виговський, до того як стати політичним і державним діячем, був професійним військовим. Це, з огляду на реалії того часу, було найбільш прийнятною кар'єрою для шляхтича.

За короля Владислава IV Вази, тобто з 1632 по 1648 рік, Іван Виговський неодноразово був відзначений у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», – ідеться про війни проти турецько–татарської армії. Відомо, що 1638 року майбутній гетьман став писарем при Яцькові Шембергу, якого сейм призначив комісаром Речі Посполитої над Військом Запорозьким. Це відбулось одразу після сумнозвісної Ординації на Масловому Ставу, до якої призвела козацько–польська війна 1635–1638 років, а найперше виступи гетьманів Павлюка (Бута) й Остряниці… До початку Хмельниччини залишалося ще довгих десять років, названих в історичній науці польською Золотою добою.

Очевидно, під час служби в Яцька Шемберга молодий Виговський познайомився та увійшов у тісні контакти з Богданом Хмельницьким, який тоді, бувши зміщеним з посади генерального писаря Війська Запорозького, перебував на посаді сотника Чигиринської сотні Чигиринського полку. Принаймні з певністю можна стверджувати, що Іван Виговський і Богдан Хмельницький зустрічалися під час Ординації, коли козацьке військо мало не зазнало розформування. Не виключено, що вони підтримували ділові зв'язки і пізніше, аж до самої національно–визвольної війни.

Як ми знаємо, на початку Хмельниччини, в 1648 році, доля привела Івана Виговського у табір противників козацького гетьмана, де український шляхтич був спочатку ротмістром кварцяного війська, авангарду поляків на чолі зі Стефаном Потоцьким, який вирушив на придушення бунту Хмельницького. Виговський брав участь у битві при Жовтих Водах, відомій нам завдяки першій тріумфальній перемозі Хмельницького над польською армією. Після тієї сутички, 16 травня 1648 року, коли військо Стефана Потоцького потрапило в розставлену татарськими союзниками Хмельницького пастку в урочищі Княжі Байраки, Іван Виговський бився мужньо, але удача зрадила польське воїнство, і він потрапив у полон. Історичні джерела сповіщають нам, що Виговський і не думав миритися з принизливим статусом полоненика й здійснив кілька спроб утекти від татар, після чого був прикований до гармати. Непокірного бранця врятував Богдан Хмельницький. Відомий цікавий історичний факт: сам Хмельницький не раз дорікав Виговському під час їхніх суперечок тим фактом, що виміняв Виговського в хана Іслам–Ґерая III «за рябу кобилу».

Ставши на службу до Хмельницького, Виговський спочатку обійняв посаду особистого писаря при ставці гетьмана. Ймовірно, він супроводжував Хмельницького в переможному поході 1648 року, під час якого козацьке військо пройшло маршем через усю Україну, закінчивши війну облогою Замостя. Під час блокади Львова Івану Виговському було доручено очолити посольство до трансільванського князя Дьєрдя Ракоці. Про цей епізод маємо згадку самого гетьмана, який у листі від 27 листопада 1648 року писав, що завдання місії Виговського полягало в укладенні союзу України й Трансільванії. Варто особливо зазначити, що це було перше українське посольство до цієї країни, й у подальшому, завдяки старанням Виговського, держави підписали угоду про співпрацю. Майбутній гетьман мав і багато інших заслуг перед Хмельницьким – як інакше пояснити той факт, що на посаді особистого писаря Хмельницького Виговський швидко здобув авторитет і зміг зробити блискучу кар'єру?

У наступній кампанії національно–визвольної війни, яка розпочалася 1649 року, Іван Виговський теж брав безпосередню участь. Під час облоги Збаража він став головним після гетьмана укладачем «Реєстру Війська Запорозького 1649 – початку 1650 років». Саме у цьому документі Івана Виговського згадано вже як генерального писаря – посада, яку в наш час можна порівняти з посадою начальника Генерального штабу Збройних сил. Перебуваючи на посаді генерального писаря, Виговський брав участь у написанні деяких важливих універсалів Богдана Хмельницького. Нерідко він сам складав їх, виконуючи наказ гетьмана. Як зауважує відомий історіограф Іван Крип'якевич, Виговський був «правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана, мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною». До того ж – і це надзвичайно важливо, якщо брати до уваги важливість родинних зв'язків у той час, – Виговському вдалося поріднитися з гетьманом, одруживши свого брата Данила зі старшою донькою Хмельницького Катериною.

Після закінчення воєнних кампаній 1648–1649 років Іван Виговський брав участь у битві під Берестечком, причому відомо, що саме генеральний писар супроводив Хмельницького, коли того силоміць забрав з поля бою хан Іслам–Ґерай III. Вирвавшись із неволі, Виговський ужив енергійних заходів для мобілізації додаткових козацьких полків, а потім громив на Паволочі татарську орду, яка поверталася до Криму, переобтяжена ясиром з наших земель, беззахисних з огляду на тимчасову недієздатність козацького війська. Можливо, саме рішучі дії Виговського змусили ординців прискорити відновлення союзу з козацькою Україною, розірваного під час поразки під Берестечком. Саме Виговський виконав важливу роль в організації оборони Білої Церкви й укладанні Білоцерківського мирного договору, яке відбулось 28 листопада 1651 року. І хоч умови цього договору були значно важчими для козаків, як порівняти з попередньою, Зборівською угодою, саме Білоцерківський мир дозволив Богдану Хмельницькому й козакам оправитись після поразки під Берестечком.

Виговський продовжив свою військову діяльність у поході козацького війська під командуванням Тимофія Хмельницького на Молдову в 1652 році. Відомо, що він брав участь у битві при Батозі, під час того самого походу, який закінчився взяттям столиці Молдавського князівства – Ясс. Стратегічною метою походу був шлюб Тимофія з донькою молдавського господаря Василя Лупула Розандою і згодом – протекція, яку Молдова мала дістати від Гетьманщини. Зауважмо, що це одруження таки відбулось і Василь Лупул визнав зверхність над собою Гетьманщини, чим сильно роздратував Річ Посполиту. Той факт, що «весільний» ескорт до Молдови Хмельницький наказав очолювати саме Івану Виговському, говорить не лише про довіру до нього Хмельницького, а й про непересічний талант полководця, який мав генеральний писар.

Паралельно з діяльністю у воєнній сфері Іван Виговський провадив колосальну роботу з організації основ гетьманської влади в новоствореній державі. Буквально за кілька років, перебуваючи поряд із Хмельницьким, Іван Виговський створив потужну й досить ефективну генеральну канцелярію козацької Гетьманщини. Ця установа стала, по суті, водночас міністерством закордонних і внутрішніх справ, а її роль в управлінні державою неможливо применшити, адже саме ця інституція, вийшовши за межі повноважень органу військового врядування, стала тим фундаментом, на якому було створено механізми державної влади.

До канцелярії Виговського надходила військово–політична інформація з усіх кінців України, а також повідомлення від послів іноземних держав. У ній приймалися та з неї відправлялися численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, що, разом із численними військовими перемогами, визначали долю становлення української козацької Гетьманщини. Не буде перебільшенням сказати, що створення такої потужної державної машини й координація її роботи потребували неабиякого таланту адміністратора та політика, – і саме тому Богдан Хмельницький високо цінував працю Івана Виговського, нагадуючи старшині, невдоволеній піднесенням «купленого за рябу кобилу» генерального писаря, його таланти. Не боячись виступів полковників і генеральної старшини, Хмельницький чітко давав зрозуміти: Виговський – друга після гетьмана людина в Запорозькому Війську й державі.