Текст книги "Професор"

Автор книги: Юрій Шовкопляс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Але сьогодні балачки не могли враз ущухнути, і від цього хвилювання ще більш остудило спину Адріянові Євгеновичу. Заглиблений у обдумування перших слів лекції й зв'язаний неприємним хвилюванням, він не відразу усвідомив, що саме заваджає йому почати, а гірко подумав, що це є перша ознака старости: він уже не може в одну мить упорядкувати своїх думок і перетворити їх у слова. Півхвилини стояв, розгублено й несвідомо оглядаючи авдиторію. І раптом зрозумів, що заваджає йому зосередитися глухий гомін, а вщухнути вік не може через те, що авдиторія незвично переповнена... Ніколи ще на його лекціях не бувало такого: за довгими пюпітрами, що тяглися впоперек авдиторії, підвищуючись один над одним, жодного вільного місця немає; проходи щільно забиті рухливою студентською масою; навіть невеличкий простір біля катедри був захоплений студентами: вони або просто сиділи на підлозі, підложивши книжки, або попритискувались до стінок; навіть верхні двери були розчинені й за ними виднілись обличчя, що старались зазирнути в авдиторію...

Здивовано, розширеними очима дивився на це Адріян Євгенович, ураз забувши все, що він мав зараз читати. Не розумів, чому це раптом студенти такою масою присунули на його лекцію. Він досить добре знав кожного студента з другого курсу, що для них він тепер читав, знав, що їх було не більш як сто. Але зараз ніяк не можна було знайти ті знайомі обличчя: так вони змішались з незнайомими й забутими. Очевидно, тут були й студенти з старших курсів – ті, що, давно вже, мабуть, перезабули фізіологичну хемію; були й такі, що він їх ніколи не бачив... Невже тут зібрався мало не ввесь інститут? Але тоді, що їм усім тут треба?.. Ці й ще багато інших питань промайнуло в голові Адріянові Євгеновичу, та на жодне з них відповіді не знайшов. Стояв, не вміючи приховати свого здивування, і очі йому розгублено моргали.

Нарешті а авдиторії запанувала тиша. Принаймні, тисяча очей звернулось до професора, мовчка вимагаючи від нього початку лекції. Але хвилини а півтори проповзло до того, як невпевнений і приглушений голос Адріяна Євгеновича порушив напружену тишу.

Чигати він почав настільки тихо, що на задніх пюпітрах нічого не було чути: голос йому щохвилини зривався, в горлі застряло якесь незрозуміле жужмо, і не мав він певности, що говорить потрібне. Думки, що завжди текли безперервним потоком, сьогодні раз за разом обривались, мов гнилі нитки. Кожне речення виходило сухим і невдалим, одгороджуючись од другого довгою й прикрою павзою – наче не лекція це була, а перебазування чогось погано вивченого. А, що найгірш за все, Адріян Євгенович почував на собі здивовані його незвичною розгубленістю погляди свого асистента й студентів: вони чекали від нього по-завсідньому яскравої лекції, подібної скорше до промови оратора на політичному мітингу, а не зле зрозумілої плутанини.

Але це тривало недовго. Чи від того, що тиша в авдиторії нічим не порушувалась і студенти все ж таки прислухались до його слів з напруженою увагою, чи від того, що він сам, кінець-кінцем, узяв себе в руки, голос йому помалу зміцнів, думки перестали розпорошуватися й хвилювання зовсім покинуло його. Він випростався, розгорнув свої плечі, відірвав руки від катедри, щоб плавкими жестами підкреслювати кожну свою думку, голос потужно залунав по всій авдиторії, а блискучі й зовсім молоді ще очі наче намагались блиском своїм запалити всіх слухачів тим огнем, що ним уже запалав сам професор. Студенти теж випростались, витягли вперед свої лиця, щоб не пропустити жодного ним сказаного слова. Адріяи Євгенович одчув, що між ним і слухачами ніби простягайсь невидимі нитки, а з їх допомогою він міг керувати своєю авдиторіею: напружувати чи послабшувати увагу, викликати посмішки й примушувати всіх разом з ним переживати його захоплення й надхнення. І від цього було радісно.

Давно вже не почував він такого надхнення, давно він не знав такого єднання з своєю авдиторіею. Але, радіючи цьому, вік ані на жодну мить не забув, що не було б цього, коли б не сьогоднішня розмова з студенткою, що посмішкою своєю нагадала йому дружину. Думка про це ввесь час непомітно ворушилась йому в голові, просочуючись крізь низку необхідних зараз думок – обережно, щоб нічим не порушити ту низку. І ввесь час очі йому бігали по численних студентських обличчях, розшукуючи між ними лице з великими очима, що дивились на нього ранком здивовано й щиро. Адріянові Євгеновичу не хотілось думати, що її могло тут не бути: адже вона приходила складати звіта, отже, вона не на другому курсі... Але вона була тут. Несподівано він побачив її десь ззаду. І не втримав радісної усмішки, навіть злегка кивнув їй головою. Посмішка стала йому ширшою, коли вона ніяково відповіла йому теж посмішкою. Та не тільки вона йому посміхнулась: вся авдиторія зацвіла посмішками, бо кожний із студентів подумав, що професор саме йому привітно кивнув. Од цього Адріян Євгенович продовжував читати ще з більшим захопленням, вже не задумуючись над тим, чому сьогодні авдиторія така переповнена.

І не звертав уваги на те, що в ті хвилини, коли він замовкав, чекаючи, поки асистент приготує приладдя для досвіду, або витираючи руки по закінченні його, студенти зворушено гомоніли поміж себе й перекидались записками: не тільки лекція їх зворушувала.

– Я говорила, – похапцем шепотіла одна а студенток своєму сусідові, – що треба було б бронзовий бюст Дарвіна або Маркса... або Леніна. Щоб він йому на столі стояв. А оті письмовні причандали – ну навіщо вони йому?

– Та не наївничай, – терпляче відповідав студент. – Адже знаєш же: все це так екстрено вийшло, що не встигли грошей зібрати. Та не у подарунку ж і справа.

– Можна було не таке звичайне придбати.

– Чого ти пристала до мене? Пішла б у комісію та й сказала б... Не даєш тільки слухати.

На другому кінці авдиторії щоразу поновлювалась перервана суперечка:

– Раніш ми просто не задумувались над цим. От і здавалось так, як ото ти кажеш. Ну, а сьогодні ми все пригадали.

– Що пригадали?

– Все… І порішили, що він цілком гідний цього... Щоправда, похапцем це все влаштовано. Але це нічого. Він зрозуміє: хоч і просто, хоч і недоладно, так зате щиро.

– Не підтримую я цього.

– А не підтримуєш, так нічого тобі тут і сідати та до мене липнути.

А в найдальшому кутку, де можна було говорити, нікому не заваджаючи. пошепки провадилось якесь екстрене засідання. В лоск запарений чорнявий юнак, хвилюючись і ковтаючи слова, питав у трьох інших, таких же запарених і трохи спантеличених:

– Що ж його тепер нам робити? Адже за якихось п'ятнадцять хвилин він кінчить, а в нас іще нічого неготове… Хто з промовою виступить? Хто такими словами про все розкаже, щоб він зрозумів нас як слід?

Хлопці похмуро мовчали... Тільки один з них одважився мовити:

–Ти от не хвилюйся до часу. Все обійдеться.

І він був правий: усе обійшлось...

Дві години читав Адріян Євгенович, ані на жодну мить не розгубивши уваги своїх слухачів. І хоч уся істота протягом цих двох годин була йому напружена, він не відчув утоми; тільки ввесь час чоло йому вкривалось рясним потом, а горло почало пересихати. Наближаючись до кінця, він навіть розтягав слова й нарочито робив коротенькі павзи, щоб ще трохи продовжити несподівану сьогоднішню радість.

Зосередивши всього себе виключно на темі лекції, він не помітив, як у авдиторії з'явились спершу дехто з інститутських викладачів, потім професори й, нарешті, сам ректор. Усі вони входили через задні двері – ті, що вели звідси до лябораторій, – і зупинялись біля них, якось чудно оглядаючи захопленого Адріяна Євгеновича й напхом набиту авдиторію. Прийшов І Олександер Матвійович; він раз-у-раз зазирав у невеликий папірець, що тремтів йому в руці...

Як не старався Адріян Євгенович затягти на кілька хвилин свою лекцію, але зрештою кінчити її довелось: сьогоднішня тема вичерпалась до краю. Злегка уклонився авдиторії, дякуючи їй цим за увагу, і повернувся до виходу. Але занесена, щоб зійти з катедри, нога повисла йому в повітрі: так він здивувався, побачивши тут своїх колег, а між ними Олександра Матвійовича, що показував йому на свій папірець...

Не встиг він опанувати себе й зійти з катедри, раптом, ще збільшуючи йому дивування, в авдиторії знову стало тихо й чийсь голос вигукнув:

– Професоре, ми просимо вас ще кілька хвилин побути тут. Ми маємо вам дещо сказати.

Тільки тепер Адріян Євгенович зрозумів, що студенти зібрались сюди не стільки слухати його лекцію, скільки для чогось іншого. А побачивши, як якийсь студент пробивається крізь товщу своїх товаришів, тримаючи над головою щось загорнене в папір, зрозумів також, і для чого вони тут... Першим його рухом було видратися звідси, щоб запертися в своїй лабораторії або попросту втекти додому. Збіг з катедри, хутко попрямував до дверей, але щільний натовп студентів і його колег перед ним не розступився. Навпаки: ще щільніш стиснувся, цілком загородивши йому дорогу.

Хтось узяв його за руку і, дружньо тискаючи її, спитав:

– Невже ви нічого не знаєте?.. Адже ввесь інститут переповнений оцими оголошеннями. Одно з них навіть у лекторській висіло. Ось воно.

Це Олександер Матвійович простягав йому свій папірець. Адріян Євгенович не міг не взяти: той сунув його прямо в руку. Збентежено озирнувся, наче шукаючи в когось допомоги, а потім підніс того папірця до очей і прочитав:

«Сьогодні, 25-го листопада, в хемічній авдиторії після лекції з фізіологічної хемії відбудеться вшанування професора Адріяна Євгеновича Терещенка з приводу його сімдесятп'ятирічного ювілею. Профком запрошує всіх студентів, професорів і викладачів узяти в цьому участь. Початок лекції о 6 год. 30 хв.».

Зовсім розгубився Адріян Євгенович, прочитавши це. Безпорадно глянув на свого друга: той весело посміхався й підштовхував його назад до катедри. А там уже стояв студент; поклав свій пакунок на пюпітр і підвів руку, вимагаючи тиші. Адріян Євгенович відчув, що ноги йому тремтять, і важко сперся на Олександра Матвійовича, що любовно тримав його під руку й шептав:

– Воно й краще, що ви в лекторську не заходила: дістали сюрприза... Потім, знаєте, ви були праві сьогодні: вони таки люблять вас ... Науку, значить, теж.

Він іще хотів сказати, але студент перебив його.

– Любий професоре, – голосно почав він; Адріянові ж Євгеновичу здалось, що слова його доносяться здалеку. – Дозвольте сказати мені, що сьогоднішній день для нас, студентів, несподівано перетворився в свято.

Ми раптом узнали, що сьогодні день вашого народження, що сьогодні ви маєте право справити сімдесятп'ятирічний ювілей. І от усі, хто взнав про це, прийшли сюди, щоб просто й щиро привітати вас...

Він замовк на мить перевести подих, але продовжити своєї промови не зміг. Авдиторія наче вибухнула: студенти посхоплювались на рівні ноги, кожний а них зворушено щось кричав, заглушаючи свого сусіда, а руки шалено бились одна об одну.

Адріян Євгенович здригнув і підвів голову. Зупиненими очима подивився навколо себе. Все рухалось ї кричало, всюди очі були звернені на нього, всюди миготіли руки, а буйний їхній плескіт оглушай його, мов грім. Ворухнув рукою й пробелькотав щось про те, що він зовсім не гідний такого ювілею, але й сам не почув голосу. Одступив до своїх колег, але й вони разом з усіма плескала йому, а лиця їм так само були теплі й урочисті... І він почув, як гаряча ніяковість раптом ударила йому в лице, – та ніяковість, що буває в дитини, коли її незаслужено похвалять: і радісно, і трохи боляче, і трохи соромно, і в очах лоскотка...

Помалу шум ущух, і студент, що стояв на катедрі, міг продовжити свою промову. Але Адріян Євгенович мало що почув а неї: лише окремі слова доходили йому до свідомости. Ніяк не міг упоратися а своїм хвилюванням.

Студент довго стояв на катедрі, але сказати встиг небагато: мало не після кожного речення промова його перебивалась гучним і довгим плесканням. Він лише коротко спробував пояснити професорові, чому саме студентство захотіло відзначити сьогоднішній день. Для цього пригадав, що відбувалось у цій авдиторії за часів дореволюційних, розказав, якими легендами сповито професорове ім'я. Одверто признався, що сучасне студентство дивується тим легендам, бо бачить перед себе завжди похмуру, замкнену в собі людину, і водночас заздрить студентству колишньому, бо воно бачило Адріяна Євгеновича зовсім не таким... Невже він так змінився? Але цьому важко повірити: людина, що прожила, принаймні, втроє довше за першого-ліпшого в присутніх тут студентів, не може так хутко міняти своїх поглядів. І сучасне студентство не вірить. Коли б вірило воно, ця авдиторія не була б така переповнена і не вітало б воно його так... Студентство й професор просто не зрозуміли ще одне одного. Але вже давно наспів час порозумітися. Бо студентство хоче вітати Адріяна Євгеновича не лиш, як свого вчителя, а й як свого друга.

– Да, як свого друга, – закінчив студент. – І думаємо, що ви не відмовитесь прийняти від нас оцей скромний подарунок. – Він розгорнув свій пакунок. – Ми хочемо, щоб він повсякчас нагадував вам про те, що сучасна, революційна молодь не може пройти байдуже повз того, хто все життя своє присвятив їй... Ми вітаємо вас, як салдата тії армії, що всі сили свої віддає на боротьбу з природою, що вириває в неї її таємниці, щоб друга армія, армія революціонерів, змогла ті здобутки ваші повернути на користь пролетаріятові й усьому людству. Від щирого серця бажаємо вам сил, щоб протягом багатьох ще років ви могли вправлятися з своєю зброєю, а також навчили й нас користатися з неї. Ми хочемо бути тією зміною, що підхопила б вашу зброю, коли випаде вона вам із рук!

Після нього говорили ще й ще... А Адріян Євгенович усе стояв з кволо повислими руками й нерухомими очима дивився кудись у просторінь. Наче не він це був, а лише його оболонка: сам же він був десь далеко – все, що траплялося в авдиторії, доходило до нього, мов через товстий мур. От тільки дихати було важко: повітря в авдиторії розпечене й непорушне... Наче уві сні, чув і бачив він, як один за одним підводились на катедру студенти, щось зворушено говорили, викликаючи в усіх оплески. Говорив щось і ректор, звертаючись просто до нього. Навіть Олександер Матвійович висловив щось своїм розслабленим голосом.

Потім раптом настала тиша, і знов, як тоді від несподіваного шуму, Адріян Євгенович здригнув. Усе навкруги мовчало й дивилось на нього. Він зрозумів, що авдиторія чекає на його відповідь...

Наче не він сам, а хтось інший повернув його до катедри, примусив підвестися на неї. Машинально обіперся він на пюпітр. Авдиторію й студентів бачив неясно: якийсь білий туман розіслався перед його очима, і голова була зовсім порожня... Він не пам'ятав: хвилина, чи п'ять хвилин пройшло отак. І хто-зна, скільки б іще проминуло, не зустрінься він раптом з великими сірими очима, що, не відриваючись, гляділи на нього, – очима сьогоднішньої його співбесідниці, її погляд ніби повернув йому сили й здатність більш-менш складно мислити... Тихо мовив:

– Багато... дуже багато треба було б сказати зараз, але... я не можу... Несподівано це все для мене... Та й нема мені таких слів, що ними можна було б відповісти вам. Іншим разом скажу, а зараз не можу... Одно лише скажу: ясно мені тепер усе те, чого я досі не міг збагнути. І я радий з цього... Хочеться мені тепер наздогнати той загаяний час... і вірю я, що наздожену його...

____________________

Примітки

Оповідання Юрія Шовкопляса «Професор» представлено за публікацією у альманаху-місячнику «Літературний ярмарок», книга десята (140), вересень 1928, видавництво ДВУ, Харків.

Коментарі нижче додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року.

Gaudeamus igitur juvenes dum sumus – Перший рядок всесвітнього гімну студентства «Гаудеамус». В перекладі з латини «Отже, веселімося, поки ми молоді!»

Post molestam senectutem nos habebit humus! – «Після обтяжливої старості нас прийме земля». Закінчення першого куплету «Гаудеамуса».

Vivant omnes virgines, vivant professores! – почав він був другого куплета… – Неточність: «Vivant omnes virgines» («Хай живуть усі дівчата») – перший рядок п’ятого куплету, а «Vivant professores!» («Хай живуть професори!») – другий рядок четвертого куплету.

(…) – На жаль, упоряднику даної інтернетної публікації не вдалося розібрати декілька слів у тексті, бо на них надрукований великими літерами інший текст (ВІТАЄМО БУДІВНИКІВ РАДЯНСЬКОГО «ЗУЛЬЦЕРА» – РОБІТНИКІВ ХПЗ!), тож вимушений їх пропустити, замінивши трикрапками у дужках.

І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова? – Російський академік Іван Петрович Павлов, лауреат Нобелівської премії, живучи й працюючи у радянській Росії, доволі жорстко критикував радянську владу, зокрема у своїх лекціях перед студентами.