Текст книги "Професор"

Автор книги: Юрій Шовкопляс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Люба товаришко, – говорив він, – підручники існують зовсім не для того, щоб розжовувати знання та в рот вам їж запихати, а для того, щоб правильно організувати ваше мислення щодо даної наукової дисципліни. Насамперед він дає вам змогу опанувати не суть дисципліни, а методи, що за їх допомогою та суть викривається... Якщо ви опанували ті методи, так вам ніяке питання не страшне: приклавши їх до нього, ви враз його розв'яжете. А щоб їх опанувати, треба не зубрити, як це роблять звичайно студенти, а й трохи думати про те, що вичитуєш з підручника... Отже, коли ви просто визубрили мою дисципліну, так вам варт посидіти сьогодні над підручником й привести в єдину систему уже вивчений матеріал. Це для того, щоб ви мали не розпорошені знання з фізіологічної хемії, а всеохоплююче уявлення про цю науку.

Від того, що говорив він з нею так, дівчина настільки посмілішала, що навіть заперечила:

– Ну, професоре, цього я до завтра ніяк не встигну зробити. Тут принаймні тиждень треба витратити,

– Так ви за тиждень і прийдете до мене.

– Це легко сказати. А коли оця фізіологічна хемія вже місяць як мені на шиї висить... Я ніколи не думала, що ви вимагаєте від студентів такого ставлення до вашої дисципліни.

– Чому саме до моєї? До всякої науки так треба ставитися!.. Але не плутайте, будь ласка, категорій: досконало знати науку й мати про неї уявлення, Я – фахівець – повинен знати, від вас же цього ніхто не вимагає.

– Але ви забуваєте, що ми, студенти, готуємось всього лише на лікарів, практичних працівників. І ні тепер, ні по закінченні інституту ми не матимемо часу, щоб кохатися в чистій науці... Не думаю, щоб така абстрактна наука, як хоч би і фізіологічна хемія, стала (…)* майбутньої лікарської практики,

– Ну, – з посмішкою розвів руками професор, – коли по-вашому навіть фізіологічна хемія є чиста наука, так тоді взагалі ніякої науки, крім чистої, не існує... Ні, так думати не можна, —продовжував він, посерйознішавши. – Тим більш, про фізіологічну хемію. Наука ця, щоправда, ще дуже молода, але без неї сучасний лікар обійтися ніяк не може. Я певний, що ви в цьому переконаєтесь, як тільки почнете практикувати.

Дівчина неймовірно посміхнулась і глянула на професора. Вона хотіла сказати йому, що він говорить так тільки черев властиву йому, як і кожному вченому, захопленість саме своєю наукою, але стрималась.

Дедалі вона слухала його й дивилась на нього, чимраз більше відчувала, що ставиться він зараз до неї, не як до студентки, а якось інакше. Який професор пропустив би повз вуха всі ті дурниці, що вона йому тут наверзла про його науку? Він же не тільки добродушно посміхався, а й старався по-дружньому довести їй її помилки... Вона пригадала, що їй за нього говорив нещодавно секретар профкому, і тепер їй здалось, що пошана колишніх студентів до цього старого вченого має не абиякі підстави.

–А я думаю, що ви перебільшуєте, – відважилася таки зауважити вона.

–Ніскільки, – відповів професор і раптом засміявся. – А от на вашому місці я не робив би такого зауваження. Воно лише показує, що ви маєте надзвичайно поверхове уявлення про суть фізіологічної хемії. Не дуже уважно читали ви підручника: не побачили навіть, які широкі обрії викриває людству ця наука.

–Які ж саме? – зацікавлено спитала дівчина.

Одну мить професор здивовано дивився на неї, (…) студентка, прийшовши (…) може питати за те, що повинна сама добре знати. А потім іронічно засміявшись, почав розказувати ...

Не хапаючись, докладно розповів їй, чому лікареві так важко знати про ті хемічні процеси, що відбуваються в людському тілі, як ведуться дослідження, підсумував досягнення в цій галузі на сьогоднішній день і накреслив проблеми, що над її розв'язанням б'ється зараз наукова думка всесвіту: вивчення змін у білкових речовинах, ролі заліз унутрішньої секреції й ролі вітамінів... Поглядав на широко розплющені, уважні очі своєї слухачки, на її стиснуті губи, і інколи, наче відганяючи настирливу думку, провадив рукою собі по лиці. Він не помічав, що асистент закінчив (…) стоїть коло вікна, чекаючи на нього; забув, що кілька хвилин тому сказав дівчині про неможливість прийняти сьогодні звіт.

Вона слухала його, і здавалось їй, що про це вона чує вперше. Те, що було написане в підручнику й що вона досить добре знала, мало зовсім інший вигляд. Там не було такого захоплення й такої яскравости, що з ними розповідав професор; там було те, що просто треба вивчити для звіту. Ніколи не думала вона, що ця наука така цікава. А дивніш за все було те, що старий професор був зовсім не такий, яким вона звикла його бачити: не сухий учений, а людина, цілком захоплена своєю роботою... І коли він скінчив, їй стало шкода, що така цікава розмова так скоро обірвалася. Щоб підбити його говорити ще, сказала:

– От ніколи не думала, що це така широка й розгалужена наука. І невже є люди з таким великим розумом, що не тільки охоплюють усі ці галузі а ще й додають щось своє до них?

– Ви не точно висловлюєтесь, – поправив її професор. – Не не думали, а не задумувались над ним А задумавшись, ураз побачили всю величезність її. Варт отак задуматися над кожною наукою – наслідки цього ви вже відчули на собі... А щодо людей, так звичайно, таких великорозумних нема. Кожний з нас працює лише в маленькій галузі, кожний з нас поширює вузеньку стежку для того, щоб вена, врешті-решт, стала битим шляхом... Я. наприклад, працюю над дослідженням ролі вітамінів у нашому організмі, і, здається, дещо таки зробив.

– Я знаю, що ви маєте всесвітню славу. Але невже через самі вітаміни?

– Майже виключно через них. Зате й витратив я на них останні двадцять років.

– Так багато?.. Та скільки ж вам тоді? – мимоволі й несподівано вирвалося в неї.

Але зараз же вона зрозуміла всю нетактовність і недоречність свого питання. Густо почервоніла й схилила голову, щоб не бачити докору в його очах. Та професор зовсім на неї не розсердився: лагідно посміхнувся й відповів:

– Сьогодні мені стукнуло сімдесят п'ять літ. Мало не дві третини з них я присвятив роботі на науковому полі.

– Сімдесят п'ять літ, – пошепки повторила дівчина. – Хто 6 подумав...

Асистент не дав їм кінчити. Йому, видно, сутужно стало стояти без діла й він одважився натякнути професорові, що для досвіду все вже готове. Підійшов до них і перервав їм розмову, сказавши, що вже початок дванадцятої.

– Та що ви говорите! – здивовано вигукнув професор, схоплюючись па рівні ноги.

Дістав свого годинника, глянув на нього й з удаваним засмученням похитав головою. По тому, простигши дівчині руку на прощання, мовив:

– Ну й заговорився я з вами. Зовсім забув, що мені зараз аж он як ніколи... Так ви завтра приходьте, навіть не заглядаючи в підручник. Тепер, після нашої розмови, я певен, що ви маєте достатнє уявлення про фізіологічну хемію... Чекатиму на вас...

Але дівчина тихо заперечила:

– Краще все ж таки я ще раз почитаю. Бо бачу тепер, що зовсім не знаю цієї науки.

Професор посміхнувся Й міцно стис їй руку. Замисленим поглядом провів її до дверей. А коли вона зникла за ними, прислухався, як помалу вщухає стукіт її квапливих кроків. Почув також її зворушений голос – вона з кимсь зустрілась в коридорі, – але слів не розібрав. Пішов до свого робочого стола, але до того, як розпочати роботу, суворо зауважив асистентові, що його ставлення до студентів аж ніяк не припустиме. І не захотів вислухувати його виправдувань.

***

Вийшовши з лябораторії, дівчина метнулась до свого товариша, що, чекаючи на неї, сидів на лутці. Їй так хотілось поділитися своїми вражіннями від розмови з професором, але, підбігши до студента й розкривши рот, раптом одчула, що тих вражінь так багато, що двома словами про них не розкажеш. Зупинилась перед ним з лицем, заквітчаним радістю, не звертаючи уваги на його іронічне дивування.

– Чого ти так довго там сиділа? – спитав він. – І що це з тобою сталося, що ти наче сама не своя?

– Якби ти знав! – нарешті вигукнула вона. – Якби ти тільки міг знати!

– Та що таке?

Дівчина набрала повні груди повітря, але видихнула його, так таки й не сказавши нічого. Лише за кілька хвилин, коли перший приступ зворушення трохи вщух, вона змогла мовити:

– Та професор же... Якби ти знав!.. Адже я тепер переконана, що колишні студенти мали велику рацію вважати його за найкращого товариша. Він розмовляв зі мною, і я не помітила, що просиділа в нього більш, як годину. Так розмовляв, ніби я йому старий-старий друг.

– І звіт тобі зарахував?

– Навпаки: довів нені, що я зовсім дурна й абсолютно нічого не знаю.

– Так чому ж ти так радієш?

– А тому, що я тепер хочу знати. Розумієш? Не тільки скласти звіта, а й щоб назавжди лишилось мені в голові все, що я вивчила... Крім того, я багато дечого зрозуміла. Хоч би й те, наприклад, що він... Ні, ти краще послухай...

Вона зворушено й похапцем, але стараючись не пропустити жадної подробиці, передала йому про все, що сталося з нею в лабораторії. І ніяк не могла втримати тремтіння рук і голоса: її наче вщерть переповнила якась прозора й тепла рідина, що буйно хвилювалась, пробиваючи собі вихід з неї, щоб залити собою й її слухача. А погляд їй невпинно метушився, не зупиняючись ні на чому, шукаючи таких виразів і слів, що ними можна було б якнайкоротше й якнайяскравіш розповісти. Все ж таки слова переплутувались, забігаючи одне наперед одного, а думки линули так швидко, що жадної а них до кінця не висловлювала.

Не скоро зрозумів хлопець, що саме хотіла вона йому сказати. Знаючи, що перебивати її зараз не доцільно, мовчки слухав її з насмішливим усміхом. Нарешті не втерпів і зупинив її:

– Та постій же хоч хвилину! Адже я нічогісіньки не розумію. Ти толком скажи, яка це тебе муха вкусила й що ти хочеш оцим своїм зворушенням довести. А то торохтиш, мов той кулемет…

– Та невже ж ти не розумієш? – здивувалась дівчина; але його питання трохи остудило її й вона продовжувала, вже стримавши свій запал: – Я хочу сказати тобі, що ми й досі не зрозуміли його як слід... Він говорив мені зараз про свою роботу, про вітаміни. Якби ти знав, як багато зробила наука в цій галузі й як багато ще треба зробити... І яка це важна проблема! Адже вона перевертає догори бриком усі наші поняття про харчування. Вона наближує людину до того, що людина опанує свій організм, що всі сили свої, які зараз ідуть на травлення їжі, людина зможе використати на творчу роботу... Ти хоч уявляєш, яка це величезна проблема?.. І як можна не поважати людину, що всі сили віддає на її розв'язання? Невже ми, пролетарське студентство, не можемо як слід оцінити його? Невже буржуйські та чиновницькі синки, що колись тут учились, могли його цінити краще як ми?

– Та зупинись же ти на мить! Дай мені сказати, – уже трохи прикро перебив її студент. – Я не заперечую, що він гідний усілякої пошани, як науковий працівник. Та він і так має її у всесвітньому маштабі... Ми ж говорили про його ставлення до Жовтневої революції.

– Але хіба воно тепер тобі неясне? Невже людина, що дванадцять років прожила у Радянському Союзі, не спробувавши втекти звідси, може вважатися за контр-революціонера? Чим вів виявив свою контр-революційність?

– Одверто. здається, ні чим не виявив. Але те. що він не спробував утекти, зовсім не говорить за його лояльність.

– І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова?*

– Наскільки я знаю, не зробив.

– Ну, так про віщо ж говорити тоді? Ми чомусь звикли думати, що раз людина мовчить, не розпинається на кожному перекресті за революцію, значить, людина та є прихований контр-революціонер. А того, що людина ця тихо, без усякого галасу робить своє діло, корисне насамперед пролетаріатові, – цього ми не помічаємо... Та будь він хоч трохи незадоволений з того, що в нас тут діється, хіба б він не поїхав за кордон? Адже він знає, що покажись лише він там і заяви, що ненавидить більшовиків і хоче працювати на капіталістів, так йому зараз же дали б і лабораторію, й кошти, І чого б він не захотів... Але ж він не поїхав! Вважає, що тут йому краще працювати...

– Це він тобі сам так сказав?

– Нічого він мені про це не говорив. Я сама бачу.

– А я бачу інше. Колись він не боявся показати своєї революційности. а тепер нічим її не виявляв.

– Те, що він ховав у своїй авдиторії студентські сходки? Але, товаришу дорогий, хіба зараз треба ті сходки ховати? Від кого?.. Крім того, не забувай: йому вже сімдесят п'ять літ. Невже від такої старої людини можна вимагати, щоб він горів юнацьким запалом.

Студент помовчав, замислено розглядаючи її зачервоніле від зворушення лице. Потім похитав головою й мовив:

– Небагато треба, щоб ти почала ідеалізувати людину.

– Хай… Терещенко така людина, що її можна й варт ідеалізувати. Але це зовсім не ідеалізація. Я просто зрозуміла Його.

– Ну. гаразд, – подумавши, згодився студент. – Припустімо, що він, дійсно, такий гарний... Але того, що лише ти це зрозуміла, мало. Треба, щоб і інші студенти так само зрозуміли.

– А ти думаєш, що це важко зробити? Зовсім ні... Треба показати йому, що іноді й гора може посунутися трохи назустріч Магометові. І ми от що зробимо... Але ходім краще в профком. Там ми за це з усіма поговоримо.

***

О четвертій годині, саме в той час, коли Адріян Євгенович звичайно йшов обідати, в лабораторію зайшов Олександер Матвійович Ганевський. Вид він мав урочистий: Його згорблена постать старалася триматися рівно, піджак, завжди розхристаний, був застібнутий на всі ґудзики, а волосся й борода розчісані. Побачивши його, Адріян Євгенович не втерпів, щоб не спитати з усмішкою:

– Що це з вами, шановний Александре Матвійовичу?

Олександер Матвійович, видко, не сподівався на таку іронічну зустріч: докірливо глянув на свого друга й засмучено потер руки. Але, згадавши, що Адріян Євгенович має здатність на несвоєчасні й недоречні жарти, посміхнувся й собі. І трохи ніяковіючи, офіційно мовив:

– Дозвольте, дорогий Адріяне Євгеновичу, вітати вас із днем народження й побажати вам сили й здоров'я, щоб ви могли продовжувати свою роботу з таким же успіхом, як і досі.

Говорячи це, він дивився на підлогу, і не помітив, як Адріянові Євгеновичу пробігла по лиці якась тінь. Підвів голову, лише коли той упорався з собою й, простягши йому руку, голосно розсміявся.

– І для того, щоб нагадати мені про мій вік ви набрали такого серйозного вигляду?.. Чи ви цим хочете натякнути мені, що небагато вже часу лишилось мені коптити небо?

– Який же ви єхидний, Адріяне Євгеновичу, – ображено відповів Олександер Матвійович. – Невже ви не можете подумати, що я прийшов до вас із щирим серцем?.. Хіба я можу натякати на вашу старість? Варт вам лише мигцем глянути на мене, і ви зрозумієте, що мені до смерти значно ближче, аніж вам. А я на вісім років молодший за вас... Ви ще такий бадьорий.

Адріян Євгенович зрозумів, що своїми питаннями зробив старому другові боляче. Ступнув до нього й заспокоююче поклав йому руку на плече.

– Не ображайтесь на мене, любий друже. Повірте, мені дуже приємно, що ви оце зайшли до мене: не забули, значить, що сьогодні день мого народження... Але чого ж ми тут, біля дверей, стоїмо? Давайте сядемо... Почастувати, на жаль, я вас нічим не можу, а поговорити а вами завжди приємно.

Він узяв його під руку й повів до стола. Присунув йому стілець, а сам сів напроти так, що коліна їхні зіткнулися.

Як завжди, розмова між ними почалась невідразу. Вони так рідко бачились, що до того, як заговорити, їм треба оглянути один одного, порівняти з минулим разом, пригадати, про що саме тоді йшла розмова, і декілька разів з видом авгурів посміхнутися один одному. Потім вони починали перекидатися коротенькими й обережними зауваженнями щодо інститутських новин і чуток, погоди й своєї роботи, довідувались один в одного за здоров'я й самопочуття, і лише по тому розмова їхня ставала такою, якою повинна вона бути поміж старими друзями.

Так було й на цей раз. З тією хіба рівницею, що Олександер Матвійович ніяк не хотів позбавитися своєї урочистости й робив свої зауваження так. наче був присутній на якомусь офіційному засіданні. Адріян же Євгенович боровся з двома почуттями: йому дуже хотілося їсти, але він боявся образити свого друга, сказавши, що йому треба йти обідати. Та й не хотілося розлучатися з ним – хотілося поділитися з ним думками, навіяними сьогоднішнім днем...

Хвилин з десять він просидів, напівслухаючн по-старечому докладне оповідання Олександра Матвійовича за якусь справу, що він її й сам добре знав. А потім зміркував, що не так то вже й важко провести з ним годину-півтори, не мучаючись голодом. І терпляче вислухавши з уважним видом те оповідання, зробивши навіть з приводу його декілька зауважень, запропонував:

– Знаєте що, любий друже? Дозвольте мені сьогодні запросити вас пообідати зі мною... Не додому, звичайно, бо там на мене з обідом ніхто не чекає, а в ресторан... Там ми посидимо в затишку, вип'ємо по чарочці легенького шато-ікему заради моїх іменин і не хапаючись поговоримо. Як колись давно-давно ми це робили.

– Але... – спробував був заперечити Олександер Матвійович.

– Без нікоторих «але»... Не бійтесь, я не наполягатиму, щоб ви їли й пили багато, цілком помилую ваш шлунок. Ми лише легенько перекусимо... А щодо розмов, так не такі вже ми з вами старі, щоб нас з вами могла втомити проста дружня розмова... Отже, ви повинні піти зі мною.

– Але ж мене дома чекатимуть.

– Ну, то й що з того? Один раз можуть почекати ... Скажете вашій дружині, що це я примусив вас... Ну, без зайвих розмов, ідіть хутчіш одягайтесь і за п'ять хвилин будьте вже тут.

– Потім у мене сьогодні о пів на сьому лекція.

– Якраз я теж сьогодні читаю. От ми разом сюди й повернемось.

Ресторан, що в ньому от уже кілька літ обідав Адріян Євгенович, містився недалеко від інституту. Це було невеличке приміщення в підвальному поверсі, заставлене квадратними столиками. Денне світло сюди ніколи не заглядало, а жовтуваті вогники нечислених електричних лямпочок лишали деякі кутки сповитими сутінню. Офіціанти тут рухались нечутно, говорили пошепки, відвідувачі так само ніколи не підвищували своїх голосів, і тиша порушувалась лише стриманим дзвоном посуду. Ніколи також не було тут натовпу, ніколи ніхто не стояв за стільцем, поглядами й прикрими рухами вимагаючи скоріш звільнити місце... Саме за те, що тут можна було поїсти не хапаючись, а після обіду посидіти з газетою, Адріян Євгенович і любив цей ресторан.

Коли він прийшов сюди з Олександром Матвійовичем, народу тут було зовсім не багато. Він вибрав столик у далекому кутку, – там де можна розмовляти, не боючись, що чиїсь цікаві вуха підслухають, – посадив свого друга так. щоб світло не різало йому в очі. Замовив обід з півпляшкою неміцного вина до нього. По тому позручніш усівся сам І, задоволено оглянувши прив'ялу хризантему, що стояла серед стола, мовив:

– Давно ми не обідали з вами вкупі. Років п'ятнадцять уже, мабуть... А ви ще не хотіли йти. Не хотіли мені зробити цієї приємности.

Олександер Матвійович ніяково потер свої худорляві руки й нічого не відповів.

Розговорились вони лише по тому, як перед кожним з них смачно запарували тарілки а першою стравою, а вино наповнило чарки своєю золотою прозорістю. Олександер Матвійович знов з офіційним і урочистим видом привітав Адріяиа Євгеновича, і маленькими обережними ковтками спорожнив свою чарку. Адріян Євгенович подякував за побажання й випив свою враз. По тому, лагідно посміхаючись один одному, вони схилились над тарілками.

Обидва вони давно не пили вина; забули навіть, який воно має смак, і через це воно хутко розлилось їм по тілам приємною теплістю, а очі зробилися веселішими й бадьорішими. Усмішки їм помалу поширшали, руки набрали упевнености й значности. А коли з першою стравою було закінчено, Олександер Матвійович раптом розстібнув свого піджака, зауваживши, що тут надзвичайно тепло й зовсім нема продувів.

– От бачите, —сміючись, сказав Адріян Євгенович, – який ви ще моложавий. А говорили, що вам до смерти ближче, як мені... Ну, так вип'ємо, любий друже, і по другій – за те, щоб нам наша праця не здавалась важкою.

І випити Олександер Матвійович не відмовився: чокнувся й спорожнив свою чарку не так уже обережно, як уперше.

– Я думаю, – продовжував Адріян Євгенович, витираючи собі вуса, – що за це ми можемо випити: років на десяток, а то так і на всі п'ятнадцять нас іще вистачить, а на цей термін ми багато встигнемо. Тільки б працювати не набридло.

– А ви вже почуваєте, що праця вам починає набридати? – поцікавився Олександер Матвійович.

– Чудне питання, – здивувався Адріян Євгенович. – Як це так може набриднути робота, що до неї звик, мов до дружини? Адже коли набридне вона, для чого ж нам тоді жити?

– Ну, не набридла, а втомила… Спочити хочеться... Невже ви ніколи не думали про те, що як було б гарно не йти в інститут, а посидіти вдома, читаючи книжку з небувалими пригодами, або що?

Не почувши відповіді, Олександер Матвійович глянув на свого друга й побачив, що той здивовано розширеними очима дивиться на нього, видимо, не розуміючи нічого. Сам цьому трохи здивувався, а потім, поклавши виделку й хвилюючись од випитих двох чарок і давно передуманих думок, заговорив:

– Невже ви ніколи цього не відчували? А я – дедалі відчуваю чимраз більш... Ну, от подумайте самі. Сорок років я віддав патологічній фізіології. Сорок років уся моя істота була скерована на те, щоб розв'язувати зв'язані з цією наукою проблеми. Сорок років... Наче все життя перетворилось у якийсь патологічний процес, наче вся земля тільки тими процесами й наповнена. Адже коли працюєш, всього себе віддаючи роботі, – а нам інакше працювати не можна, – так не помічаєш нічого, що діється навкруги тебе... І от тепер усередині мене доспіло єдине бажання: спочити від цієї праці. Навіть хочеться забути про неї зовсім... Зараз я клопочусь за пенсію. А тимчасом потроху кінчаю свою роботу. І мрію, що років із п'ять я просто поживу, жадного разу не подумавши за свою патологічну фізіологію: читатиму собі книжки, газети, гулятиму з онуком, – зроблюсь звичайнісіньким дідуганом... Розумієте тепер?

– Розумію, – невпевнено вимовив Адріян Євгенович. – Але... Не можу зрозуміти, як це ви прагнете до відпочинку, коли зараз, саме зараз, так цікаво й потрібно працювати?

– Чим же цікаво?

– Як чим?.. Та хіба ви не бачите, що навкруги вас усі працюють з таким напруженням, з таким захватом, що просто соромно не брати участи в цій загальній роботі?

– Та я ж говорю вам, що все життя моє було віддане науці й ніколи було мені дивитися навкруги.

– Не розумію, – розвів руками Адріян Євгенович. – Абсолютно нічого не розумію... Я розумію, що ви, як і кожний науковий працівник, були в шорах ... Ми повинні їх, ті шори, мати, бо вся наша увага мусить скеровуватися лише на те завдання, яке ми в даний момент розв'язуємо. Але ж ми повинні ні в якому разі не губити загальної перспективи. Нам треба знати, що саме від нас людство в отой даний момент вимагає. Адже ми не тільки для свого задоволення працюємо!.. Так от: для того, щоб не загубити загальної перспективи, ми іноді повинні скидати наші шори й перевіряти, чи то ми робимо, що всім потрібно… Невже ви ніколи не оглядались у такий спосіб навколо себе?

– Ніколи... Коли мені не треба було працювати, я, – використаю ваш образ, – скидав свої шори й заплющував очі. Спочивав… А по тому знову приступав до роботи.

– Не поцікавившись, чи потрібна ваша робота?

– Самого себе судити важко. Працював. А чи правильно, чи ні, – про це хай говорить хто що хоче. Я ж працював виключно через те, що моя робота перш за все давала мені задоволення... Утомився, але то вже зовсім інша річ.

Офіціянт, що в цю мить подав їм другу страву, на хвилину перервав їхню розмову. Адріян Євгенович дивився на свого друга, наче вперше його бачив. А коли офіціант пішов, він схилився через стіл, важко обіпершись на лікті й сказав:

– Якщо я правильно зрозумів ваші слова, так вам, виходить, усе одно, де й для чого працювати: була б тільки лабораторія та пенсія, коли ви старим станете. А все інше вас цілком обходить. Так, чи що?

– Приблизно так, – не дивлячись на нього, відповів Олександер Матвійович. – І мені дивно, наприклад, те що ви, людина із всесвітнім ім'ям, лишились тут, прекрасно знаючи, що за кордоном ви знайшли б значно кращі умови для своєї роботи й могли б працювати з надзвичайними наслідками, Адже ви мало не щодня дістаєте з-за кордону запрошення приїхати... Я б поїхав.

– Чи ж вам тут не подобається?

– Не вам про це питати. Самі прекрасно знаєте.

Адріян Євгенович пильно подивився на свого співбесідника, що сидів не відриваючи очей од тарілки. Потім одкинувся на спинку стільця й розсміявся:

– Невже вам не подобається те, що радянська влада асигнує на наукову роботу значно більше грошей, ніж наші лабораторії їх мали до революції? Чи те, що вона дає вам пенсію? Чи те, що вона нам, науковим працівникам, дає стільки всіляких благ, що ми можемо відчувати себе привилейованою кастою?

– Да-да... І водночас примушує нас читати лекції тим, для кого наука є, дійсно, такий граніт, що їм його розгризти абсолютно не під силу. А одно це надто перевищує всі ті блага.

Олександер Матвійович, зовсім зворушений, говорив чимраз голосніш і гостріш; навіть поклав свою виделку, щоб зручніш було розмахувати руками. Але цим він не порушив Адріянові Євгеновичу його спокійної й усмішливої лагідности, що з нею він спостерігав старечу рухливість свого друга. Ледве помітно знизавши плечима, відповів:

– Такі думки інколи впадали й мені в голову. Студентство наше, мовляв, дуже зле подготовлене й через це важко працювати з ним... Але біда наша в тому, що стикаючись з студентами трохи не щодня, ми зовсім не приглядаємось до них. Знаємо, що вони не мають середньої освіти, що ніхто з них не кінчив, мовляв, гімназії, і думаємо, що вони не можуть учитися так, як нам цього хотілось би...

– А на вашу думку, вони можуть учитися?– насмішливо перебив його Олександер Матвійович.

– Безперечно можуть... Бо зараз до ВИШів ідуть виключно ті, хто, дійсно, хоче опанувати знання, щоб якнайшвидше здійснити свою мету. А зараз більшість студентів має одну загальну мету: будування соціалізму. Не посміхайтесь так уїдливо, шановний Олександре Матвійовичу. Я не комуніст і, одверто кажучи, хемічна структура вітамінів цікавить мене більше, ніж оте будування соціялізму. Але, перебуваючи в сучасному оточенні, я думаю, що робота над вітамінами є так само ділянка, на якій повинно працювати для досягнення тії ж таки мети... От коли б ви не жили з заплющеними очима, а, кінчаючи свою роботу, оглядались би навкруги себе, ви, я певний, побачили б те ж саме й думали, як я.

– Ну, що ж... Коли б вас почув хто з наркомосівських комуністів, він на завтра причепив би вам прикладку заслуженого діяча науки ... Але ж це – те, що ви говорите, – зовсім не міняє умов вашої педагогічної праці. Читаєш лекцію, провадиш лабораторні заняття, а все відчуваєш, що робиш на вітер.

– Може, ви це й відчуваєте, а я цього про себе сказати не можу. Я переконаний, що студенти розуміють саме так, як я цього хочу.

– От і неправда! А чому тоді взаємини ваші з студентами зовсім не такі, якими вони були до революції? Тоді вас за найкращого серед нас усіх вважали, а тепер… Дивляться на вас, мов на машину, що повинна їм лекції читати. Мо, скажете, що я я зараз неправий?

Захоплені суперечкою, вони лишили свою їжу напівз'їденою, а самі впились один в одного очима й зовсім не стежили за тим, щоб їхні слова не долітали до сусідніх столиків. Олександер Матвійович обурено розмахував руками, а борода йому дрібно тремтіла. Адріян Євгенович говорив із спокійною іронією, наче перед ним був нерозумний юнак. Схиливши голову на бік, він відповів:

– Ні, я не можу сказати, що ви неправий. Але правий всього лише наполовину... Щоправда, я зараз стою трохи осторонь од студентства, тільки це виключно через мою старечу дурість... Річ у тому, що студентство тепер зовсім не таке, як до революції. Тоді воно складалось головним чином з третього елементу, а тепер з робітників та селян – кляси зовсім іншої. З її представниками мені зустрічатися майже зовсім не доводилось. Тоді студенти дивились на науку як на засіб заробляти собі хліб, а тепер – як на засіб вирвати культуру з рук ворожих кляс. Я цього відразу не зрозумів. От мені й здалось, що не я потрібен сучасним студентам, а лише мої знання... А сьогодні трапилось таке, що не міг не подумати: я ще можу і окрім своєї хемії, на щось вдатися.

– Блажен, хто вірує, – посміхнувся Олександер Матвійович.

– Сьогодні я переконався в цьому, – не слухаючи його, продовжував Адріян Євгенович. – Якщо я раніш знаходив шлях до студентського серця, розпалюючи властиве юнацтву поривання до бунту, так зараз я можу знайти той, дотепер загублений шлях, розпалюючи любов до знання... Мені здається, що сучасне студентство не тільки хоче знання, а й любить його... І не може бути, щоб я помилився.

– Що ж таке сталося?

– Та нічого особливого. Просто поговорив я з однією студенткою з годину. І от тепер хочу знати, чи все студентство таке, як вона... І я одмінно взнаю це!

Олександер Матвійович ляше знизав плечима: що, мовляв, говорити з цим старим диваком. Узяв виделку й почав доїдати свій обід.

Адріян Євгенович посидів хвилину нерухомо, щось додумуючи. Потім посміхнувся сам собі на незадоволене лице свого друга й потягся до пляшки з вином. Тихо мовив:

– Я такий радий, любий друже, що ми ще настільки молоді духом можемо сперечатися з таким запалом і захватом... Ми повинні випити за цю нашу здатність. Тим більш, на дні пляшки лишилось ще трохи вина.

***

Точно о пів на сьому Адріян Євгенович увійшов у щедро й рівномірно залляту електрикою авдиторію. Трохи схиливши голову й твердо ступаючи, пройшов ті декілька кроків, що відділяли двері від катедри. Не підіймаючи голови на напівкруглий амфітеатр, де поволі завмирав студентський гомін, підвівся на катедру, оглянувся на асистента, що похапцем кінчав поратися біля свого довгого столу а приладдям для демонстраційних дослідів, і лише по тому, міцно спершись обома руками на пюпітр, різким рухом підкинув голову і глибоко зідхнув, набираючи повітря для перших слів лекції.

Завжди він починав читати саме так. Студенти звикли до цієї його маніри, вважаючи її просто за професорську звичку. Вони не знали, що Адріян Євгенович цим приховує легке хвилювання, що постійно, як тільки він підходив до дверей в авдиторію, холодком своїм дотикалось йому до спини. Але знали, що всі свої балачки треба припинити саме в ту мить, коли професор підводить голову, інакше лекція триватиме кволо й нецікаво.