Текст книги "Діви ночі"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Ну, що ти?! Звичайний хлопець. Хіба старій жінці багато треба?.. Пані Аліна утримує цілу зграю шпачків. Ти цього не знав? Вона, мабуть, трішки цього соромиться. Але ж у Львові так багато самотніх старих жінок, які потребують розради! А декотрим досить, аби хтось прийшов до них і напився кави, поцілував у щічку, сказав тепле слово, може, квіти подарував… Їм так приємно кимось заопікуватися! Причому ця опіка може тривати досить довго. Я знала випадок, коли старша пані всиновила свого коханця й, оженивши його на панні, залишила в себе мешкати. Що це була за ідилія – слів нема! Кохання утрьох! Звичайно, дружина нічого й не підозрювала. Думала собі – от яка любляча мамця! І пощастило ж мені із свекрухою! Особливо їй подобалося всією сім’єю відвідувати пані Аліну. Відвідини ці відбувалися лише по неділях, коли не було занять. Пані Аліна йшла зі шпачком заварювати каву чи спускалися у підвал по вино, а його вірна дружина з коханою свекрухою сиділи у вітальні на канапі і розглядали журнали мод… Поверталася парочка з помітним рум’янцем на щічках, але молода дружина була особою наївною, аби скласти такі очевидні доданки й отримати суму, яка б шокувала.

– Можна тебе запитати ще про одне? Що ти думаєш про майбутнє своєї професії?

– Я вважаю, що проституцію перемогти неможливо. Одружені чоловіки не відмовляються від послуг повій, бо повія, навіть провінційна, таки одержує нехай мінімальну інформацію з естетики, і цього цілком достатньо, аби відчути різницю між повією і власною дружиною. Адже одружуєтесь ви здебільшого з цнотливими панночками (принаймні, вони вас переконують у цьому), то звідки ж їм знати про тридцять видів поцілунків?.. А коли котра й знає, то, уже зігравши комедію у шлюбну ніч на тему «Ох, як мені боляче!», не може себе видати і ні з того ні з сього ошелешити чоловіка якимсь особливим вибриком. А візьми таку елементарну прелюдію, як стриптиз, який в нас осуджується. Справжня причина цього зовсім інша – просто наша білизна така вже вишукана, що краще її не демонструвати прилюдно. Але у Львові все-таки є кілька приватних стриптиз-барів, про які, може, міліція і чула, проте виявити нездатна, бо на сеанс збирається вузьке коло знайомих. Адже неможливо увірватися в квартиру так, аби стриптизерка не встигла накинути на себе халатик.

Я зиркнув на годинник – за чверть перша.

– Нам пора. Я хочу тебе попросити одну річ, там нагорі є жінка…

Я розповів Дзвінці про Віру і попросив, щоб вона намовила дівчат розіграти сцену обурення, коли пролунає крик з вікна.

О першій годині столи ломилися від наїдків і напоїв, а дівчата з букетами збуджено щебетали під брамою.

До свого обов’язку перевіряти кількість тарелів зі стравами я поставився байдуже, обмежившись нагадуванням, щоб шеф-кухар слідкував за списком. Та він це справно чинив і без мого нагадування.

І ось у цю святкову хвилю повітря розітнув істеричний крик. Всі присутні заклякли, повернувши голови у бік будівлі. Нова порція пронизливого крику спричинила вже справжню паніку, Микола заметушився:

– Що таке? Що таке? Чого вона верещить, як недорізана?

– Здається, вона вимагає її випустити – тільки й всього, – сказав я.

– То чому ж її не випустять? – здивувалися дівчата. – Що це за порядки? Куди ми потрапили?

– Заспокойтеся, – намагався їх втішити Микола. – Обіцяю у всьому розібратися. – Потім гукнув у бік будинку: – Перестань кричати! Зараз приїде Додик і тебе випустить.

– Він мене ніколи не випустить! – крикнула Віра. – Даю вам п’ять хвилин. Від моменту, як вони приїдуть.

– Що? – не второпав Микола. – Що вона нам дає?

– П’ять хвилин дає. Від моменту, як приїдуть наші боси.

– А що потім?

– Потім почне знову кричати. Уявляєш, що буде, якщо її крик почують гості?

– Який жах! – вигукнула Дзвінка.

Микола відразу зблід. Першої хвилі йому хотілося вже й самому кинутися на пошуки ключів, та вчасно схаменувся. Видно, і йому не хотілося шукати ґудза з Додиком.

Гості спізнилися на добрих півгодини. Коли почулося гудіння машин, Микола виструнчив дівчат обабіч доріжки і наказав усміхатися.

Металева брама пронизливо завищала і роз’їхалася, а на обійстя посунули чорні «Волги». За брамою зосталися дві міліцейські машини.

Обличчя партайґеноссе були пухкі і веселі. Вони ставали ще веселішими і ще пухкішими, коли в поле зору потрапляли вродливі панночки з квітами.

Микола дав знак, і дівчата кинулися з букетами до гостей. Тицьнувши квіти, вони хапали відповідального товариша попід ручки і вели до столу. Таким був сценарій. Але відповідальних товаришів було тільки дев’ять, а дівчат десять. Досить було Дзвінці заґуздратися трохи, вибираючи «свій» тип, і ось вона вже зосталася без кавалера. Розгублено всміхаючись, підійшла до Миколи:

– Здається, я зайва?

Та не встигла договорити цю фразу, як біля неї враз об’явився Додик. Він цмокнув Дзвінці долоню, узяв букета і безцеремонно заплів її руку за свій лікоть. Струнка й худенька постать Дзвінки жодною мірою не гармоніювала з цим одороблом, що мав руки орангутанга. Ледве чи такого клієнта вона сподівалася нині. До того ж у Додика якийсь таємничий дефект.

– Миколо, – сказав я. – Треба відпустити ту жінку. Пішли скажемо Додикові, що дівчата будуть бунтувати.

– А, може, не будуть, – м’явся Микола.

– Будуть. Ти їх не знаєш.

– От чорт! Ну, пішли.

Ми зупинилися біля Додика, і Микола, з таємничим виглядом моргаючи йому, сказав:

– Тут таке діло… На хвильку можна?

– У мене нема секретів від цієї чарівної дами.

– Ну, тоді… Там у будинку якась жінка верещала… вона хоче, щоб її випустили. Інакше влаштує істерику знову. Нащо нам зайвий клопіт?

– А-а, ти про прибиральницю? – награно байдужим топом відказав Додик. – Нема питань. Хай валить, звідки приїхала. Теж мені працівниця! Найнялася на повний тиждень, а потім каже, що субота і неділя не входять. Ну я взлостився і замкнув її.

Ми з Дзвінкою перезирнулися, тамуючи сміх.

– То я піду відімкну? – спитав Микола. – Де ключі?

Я мало не бовкнув: «За картиною», – але вчасно схаменувся. Коли Микола подався до Віри, я замислився, навіщо Додикові Дзвінка, якщо він розраховував на Віру. Він виразно нервувався і раз-по-раз зиркав у бік будівлі. Либонь нізащо не хотів пропустити того моменту, коли його коханка врешті дремене на волю. Але Дзвінка вирішила і собі дістати задоволення та щоразу відвертала увагу Додика, теревенячи то про чудову природу довкола, то про погоду, то про столи з наїдками. Цілком можливо, що Дзвінка мала для нього правити лише за ширму, а насправді він збирався провести ніч зі своєю давньою коханкою… Що ж то в нього за дефект такий?

Врешті Додик здався і посунув до столу. Микола тим часом випустив Віру, вона хутенько шмигнула, ніким не помічена за високими кущами, і випірнула щойно біля брами. Микола відчинив фіртку, і каґебістська полонянка зникла. Так, одне добре діло я вже зробив. Пора й перекусити. За столами уже гуло, як у вулику. Та без Миколи я не відважувався до них наближатися.

– Ходи, – гукнув нарешті мені. – Нас там стіл чекає, – і кивнув на будівлю.

– Е! – спинив я його. – Ти куди?

– Як то куди? Їсти!

– Але чого туди?

– А ти як, зібрався з начальством обідати?

– А що тут такого? Там і так на більшу кількість гостей накрито.

– Але не для таких, як ми з тобою.

– Ну, ти мене вбиваєш! Був би я знав!

– То що б зробив?

– Плюнув би та й не поїхав! Щоб я ото на задвірках, як лакей?! Та ніколи в житті!

Якщо чесно, то я добре знав, що роблю. Я тягнув час. Я вже помітив погляди Дзвінки, помітив, як вона киває мені головою. Мовляв, чого ви там застрягли. Я відкивнув – ну, ти ж бачиш, що це не від нас залежить. Дзвінка – бистра дівка – ловить усе одним махом. Зірвавшись з місця, підбігла до нас і, вхопивши попід руки, поволокла до столу. Микола щось лопотів, готовий уже й вибачатися перед цілим столом. Гості зустріли вчинок Дзвінки схвальним гомоном, а може, то мені тільки здалося. У всякому разі дехто з них підбадьорливо кивнув нам – чого там церемонитися, свої хлопці…

Столи були накриті літерою П. На чолі стола сиділи два представники з Центру в товаристві своїх дам. По краях розсілися вже місцеві кадри, а ми з Миколою сіли вкінці столу.

Безладний гамір урешті втихнув, і слово взяв заступник Щербицького. Говорив, як і всі тут, звісно, по-московському, але не вимовляючи «ґ» та не акаючи. Його словниковий запас не вирізнявся особливим багатством, і присутнім довелося почути про небувалі звершення компартії, про те, як львівська організація приємно здивувала своєю бурхливою діяльністю і що товариш Щербицький особисто сьогодні вранці передав телефоном вітання усім присутнім. Я мало не просльозився. Невже він вітав також і мене разом з повіями?

У кожному разі я з задоволенням підняв келих за те, щоб усіх комуняк врешті-решт трафив шляк. Цей подумки проказаний тост мені так припав до вподоби, що я його виголосив подумки ще кілька разів, аж поки мені не стало по цимбалах, є ті комуністи, чи їх нема.

Не буду читача втомлювати описами застілля. Скажу тільки, що боси поводилися за столом так самісінько, як і ми, смертні, але трошки не так. А як, я й сам не знаю. Щось було в цьому бенкеті таке невловиме, що відразу його вирізняло з-поміж усіх, які я бачив. Навіть такі популярні на ту пору анекдоти про Леоніда Ілліча звучали тут із якимсь особливим акцентом.

Що більше випивалося, то все вільнішою робилася застільна атмосфера. Боси потихеньку починали тиснута дівчат, а ті, вірні настановам пані Аліни, густо червоніли й попискували, наче мишки. Це босам дуже подобалося. Таваріщ із Центра навіть вигукнув:

– Ох уж еті хахлушкі!

Після чого всі чомусь дуже радісно засміялися, адже жарт належав високій особі. Засміявся і я, як і належиться, по-хахляцьки. Один із партійців навіть поцікавився, як мене звати і, відрекомендувавшись Анатоль Паличем, запропонував «врєзать». На що я відповів ще більш ідіотським смішком і, звичайно, випив з Анатоль Паличем «нашенской», хоча досі старанно налягав на імпорт.

Настала нарешті пора попускання пасів. Окремі товариші вставали з-за столу і чалапали до вбиральні. Спочатку в будинок, а далі після чийогось прикладу просто в кущики, ще й дівчат кликали на брудершафт. А коли, було, і я попхався в кущі, то Микола мене зловив за рукав:

– Дурний! Думай, що робиш!

Довелося мені плуганитися в ту резиденцію. По дорозі назад я наткнувся у холі на бармена.

– Це вам Віра передала, – сказав він, підкидаючи мені щось у кишеню.

То був конверт, а в ньому чотири двадцятьп’ятки. Мій нинішній гонорар. На папірчику, який був з грошима в конверті, писалося: «Передай тій дівчині, що Додик мазохіст і примушує шмагати себе ременем. Після чого вимагає орального сексу, бо в нього ніколи не буває повного стояка. Чао».

Треба було якимсь чином передати цю записку Дзвінці.

Чи то від випитого вина, чи то від несподіваного бажання плюнути на це все й чкурнути додому, яке враз мене охопило, але щойно я поклав цю записку в кишеню, як відразу ж за неї забув. Мені раптом стало нестримно нудно. Чомусь уже відпала охота вивчати життя. З квасною міною поплентався я до столу. Але стіл був порожній. Головні події відбувалися тепер у басейні.

Один із босів стрибнув у воду і тепер, стоячи в костюмі по пояс у воді й тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій келишок, гостинно запрошував брати з нього приклад. Придивившись, я упізнав гостя з Києва, його високий ранг заразливо вилинув на решту партійців, і незабаром у воду почали стрибати й решта гостей. Всі вони небавом збилися в коло і зайнялися причащанням. Я спробував воду рукою. Вода була тепла, видно, басейн підігрівали. Але купатися в костюмі якось не хотілося. Додик стрибнув останній. Він верещав найбільше, голосно пирхав і бив руками по воді, очевидно, щоб його помітили. Але начальство жодної уваги на його подвиги не звертало. Ледве чи звернуло б і на мій.

Дівчата носили і кидали своїм кавалерам канапки, а одна навіть пожбурила пригорщу раків. Кавалери вдавали, що не можуть піймати закуску і та, плюснувши, осідала на дно. Товсті, лисі й мордаті, вони скидалися на звичайних хлопчаків, що вирішили трохи подуріти.

Микола звідкись приволік дикту і, наклавши на неї закуски, пустив цього плотика на воду. Мабуть, він не сподівався того, що сталося за кілька секунд. Хтось закричав:

– Ворожий корабель!

І всі враз, мов яке регулярне військо, розпочали шалену артпідготовку. Все, що було в руках, полетіло у ворожий корабель. Коли руки спорожніли, у рух пішли мешти. Поки на дикті не зосталося й сліду від гори канапок та салатів, артилеристи не заспокоїлися. Оце було видовище!

А потім аристократи республіканського і обласного масштабу повилазили з води і, взявши панночок попід руки, почимчикували до столу. Перша чарка по купелі пішла організовано і без пауз. Але тут якийсь дотепник, скинувши шкарпетки, викрутив їх у порожню чарку. За ним усі повторили цей пікантний вчинок і вже друга чарка пилася з таким голосним реготом, що в суцільному гаморі годі було щось второпати.

Пили всі, крім Додика. Він у цей час героїчно пірнав на дно у пошуках потоплених «снарядів» і «торпед», сиріч мештів. Мокре взуття він поскладав на бережку, а сам метнувся до будинку, звідки повернувся з оберемком барвистих халатів. За ним приплентався і бармен з піжамами і великим пакетом пантофель. Боси, регочучи та пугукаючи, пірнули за кущі і там переодяглися в сухе.

Коли вони повсідалися у халатах за стіл, то вже ніщо не відрізняло їх від розбещених панків, яких начебто мала змести з лиця землі жовтнева революція. Коли подали гаряче, всі вже були добряче п’яні, і ніхто не церемонився з етикетом. Дівчата дбайливо підливали й підливали, весь час провокуючи нові тости. Дзвінка теж намагалася не пасти задніх, але Додик хмелів надто повільно. Та ось із динаміків гримнув «Готель „Каліфорнія“», і всі враз заметушилися та кинулися одне одного волочити на танцювальний майданчик. Окремі вуйки були такі п’яні, що дівчата мусили їх вести, а в танці вони повісилися дівчатам на шиї і тільки тупцяли, наче ведмеді, на місці.

Я смакував грузинські вина і не зводив очей з Дзвінки. Я відчував до неї щось більше, ніж симпатію, а, спостерігаючи як притискає її Додик, навіть нервував і мені здавалося, що це досить помітно, тому я намагався скоріше сп’яніти. Але пиття на природі має ту підступну властивість, що сп’яніння не відчуваєш доти, доки не потрапиш у приміщення. Після «Каліфорнії» пролунало «Ай кен ай ду», і мені стало жахливо сумно, що це не я гойдаюся зараз у танці з Дзвінкою, а цей тупорилий чекіст з товстою задницею. А тут ще й Дзвінка у ті моменти, коли поверталася обличчям до столів, то сміялася до мене, то показувала язика, роблячи комічні міни і всім своїм виглядом демонструючи, як її дістав цей Додик. Через це я мусив увесь час ловити її погляди, бо коли один раз відвернувся, то потім вона погрозила мені кулачком.

Було десь біля першої ночі, коли панство в супроводі милих дівчаток посунуло спати.

– Ходімо і ми, – позіхнув Микола, хитаючись.

Я був майже тверезий. Це мене гнітило. Тому я потягнув зі столу пляшку чінзана.

Коли ми всі опинилися в холі, я раптом голосно вишлякався: забув же ж передати записку Дзвінці!

Тим часом пари вже піднімалися сходами.

– Ваша кімната там! – тицьнув грубим пальцем Додик, коли я вже поставив ногу на сходинку.

Наша кімната була у правому крилі нижнього поверху. Адже ми до відповідальних товаришів не належали. Ну й начхати! Але як же передати записку?

Тут мені в око впав якийсь чмурик, що ніс на випростаних руках цілу гору рушників. В одну мить я тицьнув Миколі пляшку і, цвиркнувши, «Йди, я зараз», мовби ненароком спіткнувшись, налетів на чмурика так, що гора рушників нахилилася й от-от мала б хляпнути на підлогу, якби я вчасно не переловив її. Таким чином, у мене в руках опинилася половина тих рушників. Той ошелешено закліпав маленькими очима.

– Нічого, – сказав я. – Ходімо, я поможу.

– Та що ви, дякую… я сам… – плямкав розгублено.

– Ходімо, ходімо, – кинув я уже зі сходів, і йому нічого не залишилось, як теліпати за мною.

Нагорі я нікого вже не застав, пари були у своїх покоях.

– Рушники! Рушники! – загукав я, незважаючи на перелякане шипіння чмурика.

Розрахунок був простий: за рушниками повинні визирнути дівчата. А коли сам стукатимеш у двері, то невідомо на кого наткнешся.

– По три рушники на особу! – почув я за спиною.

«Весело живуть!» – подумав я. Аж по три! Якщо визирне Додик, то можна буде передати записку через будь-яку іншу дівчину. Але визирнула таки Дзвінка. Я без слів позбувся записки й шістьох рушників, підморгнув їй і, крутнувшись на підборах, вивалив решту рушників на руки чмурика.

– Щось мене живіт розболівся, – ляпнув я перше, що спало на гадку, і щез.

У нашій кімнаті було два великі тапчани. Микола вже блаженно хропів, навіть не роздягнувшись. Я розчахнув вікно, налив собі у склянку чінзана і, вмостившись на тапчані, почав уявляти, що твориться у кімнатах нагорі. Але моя фантазія була ще надто вбога в цій галузі. Спати чомусь не хотілося. Мабуть, через переповнений шлунок. Та, як на злість, у кімнаті не було жодної книжки. Лише на накаслику лежала стопка «Советского агитатора» та кілька газет. Я розгорнув одну і побачив фото Леоніда Ілліча. Генсек стояв за трибуною. А нижче публікували чергову програму про те, як високо піднявся наш життєвий рівень. З нудьги я втупився в неї і почав читати. Під чінзано це діло йшло хвацько. За кілька хвилин я вже не читав, а впівголоса наспівував «рєчь любімого вождя», наче арію модерної опери «Кремлівський цирульник». За цим милим заняттям я й заснув.

Прокинувся я від гучного стукоту в двері. Поки Микола йшов відчиняти, я зиркнув на годинника – за чверть одинадцята.

У дверях виріс бармен:

– Ви не бачили Додика? – запитав сполоханим голосом.

– Ще не вистачало, аби ми його уві сні бачили, – буркнув я.

– В кімнаті його нема. Вже котра година, а я не знаю, який розпорядок. Накривати стола чи ні? Треба ж іще машини по гостей викликати. Що він собі думає?

– От про це ти в нього і спитай.

– Але там нема нікого.

– І Дзвінки нема? – здивувався я, і неясна тривога раптом підняла мене з ліжка й примусила вдягнутися.

– Нема нікого.

– А решта гостей?

– Там усюди тихо. Видно, ще сплять.

– От історія! – почухався Микола. – Може, вони десь під пальмою залягли?.. І таке буває.

– Авжеж, любов творить чудеса, – сказав я і подався на другий поверх.

У кімнаті було все догори ногами. Постіль лежала жужмом на підлозі, валялися перекинуті крісла, побиті фужери й вазонок, на килимі темніла велика мокра пляма. Я нахилився, невідомо навіщо тицьнув у неї пальцем і понюхав. Вино.

Що за кумедія? Де вони могли подітися? Може, де в парку?

Коли я спустився, там уже нишпорили бармен із Миколою. Вони зазирали попід кущі й гукали:

– Додик, Додик!

Я рушив за будівлю. Там росли кущі порічок та аґресту. Це було якраз те, що вимагала моя душа після п’янки, але порічки застрягли мені в писку, коли я уздрів босі ноги, що стирчали з-під кущів. Ноги були в синіх спортивних штанях. По п’яті лазила муха. Це не віщувало нічого доброго. Бадання трупів не належало до моїх улюблених занять. Але перш ніж чинити переполох, варто все-таки зиркнути на решту тіла.

Проковтнувши порічки, я з холонучим серцем наблизився до вищезгаданих ніг і побачив труп Додика. Він лежав горілиць, голий до пояса, на розбитому черепку запеклася кров.

Тільки тут я відчув, що мене морозить, а порічки, які я ковтнув, намагаються знову вирватись на свободу.

Що ж тепер чинити? Якщо є труп, має десь бути і вбивця. Логічно, що ним є не хто інший, як Дзвінка. Але чим вона його гепнула? О, знаряддя вбивства я мушу негайно відшукати і знищити. Проте надовкруж не виднілося жодної замашної речі. Я пішов назад, уважно роззираючись на боки. Тим часом голоси Миколи і бармена лунали вже по цей бік парку. Небавом вони опиняться за будівлею і наткнуться на труп. У мене в запасі лічені хвилини.

На мій подив, місце злочину виявилося не десь у кущах, а коло басейну. Тут валялося кілька порожніх пляшок. Одна з-під шампанського була закоркована і задротована. На самій пляшці крові я не помітив, зате вона червоніла в траві.

Повною пляшкою шампанського можна й підсвинка закатрупити. Дивно, що вона не розлетілася на друзки. Мабуть, удар припав на кант.

Я опустив пляшку у воду і старанно її виполокав. Тоді, відкоркувавши, перехилив собі до рота. Вино обурено зашипіло на таке хамське поводження, і густа піна заклубочилася мені в устах. Я полив шампанським кров на траві і затер її ногою. Більше я ніде крові не бачив. Очевидно, Додик упав спочатку тут, може, трохи полежав, потім встав і поплентався до будинку, але був такий очамрілий, що змилився з дороги й забрів у кущі. А там, як то буває при струсові мозку, гугупнувся на траву і віддав дідькові духа. Не було за ким шкодувати. Але куди ж поділася Дзвінка?

За межі вілії вона вибратися не могла ніяк. Брама зачинена, мури високі, ще й з колючим дротом нагорі.

– Коля-а-а!!! – пролунав божевільний скрик бармена.

Усе, трупа знайдено. Я помчав на крик. Офіціянт блював на мої улюблені порічки.

Микола яко істинний міліціонер упав на коліна і, взявши в руки голову Додика, легенько струснув. Голова ані задзвеніла, ані затарахкотіла. Тоді Микола намацав пальцями пульс, а вухо приклав до грудей.

Я дивився на ці процедури недовірливо, але мовчав, стежачи за в міру печальним виразом своєї фізіономії. Раптом Микола гаркнув:

– Живий!

Офіціант враз перестав блювати.

– Що? Живий? – забелькотів він.

– Ну да! Такого бугая нелегко угробити. Дай сюди!

У першу секунду я не зрозумів, до кого ці слова звернені, але коли прослідкував за його вказівним пальцем, то побачив, що він показує на пляшку шампанського, яку я тримав у руці зовсім несвідомо.

Микола взяв пляшку і почав поливати Додика. Другою рукою змив кров з обличчя, і недавній труп набрав пристойного вигляду, наскільки це було можливо при такому бульдожому пискові.

Далі пролунало кілька гучних ляпасів по щоках, і Додик розплющив одне око. Воно ковзнуло по Миколі й барменові, і, коли зупинилося на мені, то мене відразу почало знову морозити. А щойно розплющилося й друге око і витріщилося в тому самому напрямку, я зрозумів, що мені зараз краще злиняти.

Відходячи, почув за спиною сичання бідолашного Додика:

– Де ця с-с-сука?!

Цікаво, кого він мав на думці: мене чи Дзвінку?

Тим часом будинок почав оживати – затраскали вікна, залунали голоси.

Я брів коридором другого поверху і наставляв вухо біля кожних дверей. Дзвінка могла замкнутися в якомусь покої.

– Дзвінка! – гукнув я.

Коли я повторив оклик, відчинилися двері одної з кімнат, і я побачив перелякану Дзвінку.

– Чого верещиш?! – зашепотіла вона і, вхопивши за руку, втягла мене всередину. Там було ще дві дівчини – Галя і Марта.

– Ну що, ти його бачив? – спитала Дзвінка тремтячим голосом.

– Кого?

– Трупа!

– Бачив.

– Я пропала!

Дзвінка хлюпнулася у фотель і сховала обличчя в долоні. Я взяв з бару пляшку шампанського, розлив по фужерах і запропонував Дзвінці:

– На, випий. Може, полегшає.

– Що це? Шампанське? Бррр! Я тепер на нього навіть дивитися не зможу.

Я не стримався і розреготався.

– Він збожеволів! – зойкнула Марта і закотила очка. – Замість допомогти нам виплутатися з цієї історії, він ще й розважається!

– Між іншим, – сказав я Дзвінці, – коли спаде тобі на думку ще кого-небудь закатрупити, постарайся знищити знаряддя убивства. Це святе правило, яке ти повинна пам’ятати так само, як і своє ім’я.

– Ой Боже! Я ж ту пляшку лишила коло басейну!

– Зате я її знайшов і обмив.

– А… а труп?

– Трупа обмив Микола. Шампанським. Якраз із тієї пляшки. Але під час обмивання Додик ненароком розплющив очі і запитав: «Де ця с-с-сука?»

Не встиг я договорити, як дівчата кинулися мене обнімати й виціловувати. Тішилися, наче малі діти. Мені ледве їх удалося втихомирити.

– Він живий! Живий! – стрибала, плескаючи в долоні, Марта. – За це не гріх і випити!

– Ну, як, – спитав я в Дзвінки. – Вже можеш дивитися на шампанське?

– Іди в баню! – відмахнулася вона, вдавано ображаючись. – Замість того, щоб відразу сповістити радісну новину, ти на нервах грав. Безсовісний!

– Ну, що ти, зозулько! Я тримаю руку на пульсі і весь час тільки й думаю, як тобі допомогти. Головне зараз знайти вихід із ситуації. Тобі треба випурхнути звідси так, аби Додикові на очі не попасти…

– Він мене вб’є, – зітхнула Дзвінка.

– Він її точно вб’є, – підтвердила Марта.

Раптом до покою влетіла пухкенька Рома, дівчина Анатолія Палича:

– Все люкс! Я все влаштувала! Анатоль Палич сказав: «Раз он дурак, то так єму і надо! І нєчава сюди такую красівую девушку впутивать!». І ще сказав, що все замне. Зараз він послав за Миколою і разом обсудять це діло. У нього такі зв’язки!..

– Та він ожив! – перебила її Марта. – Ось він сам бачив.

– Я-я-як ожив?… Зовсім ожив?… – отетеріла Рома. – То ти його не вбила? А чого ж ти переполоху стільки наробила?

– Так, ясно, – сказав я. – Піду перехоплю Миколу. А ти катай до свого Анатоль Палича і сповісти новину.

З Миколою я зіткнувся на сходах. Внизу у фотелі, розкарячивши босі ноги, сидів Додик і хляв горілку. Побачивши мене, загукав:

– Ей ти! Трах-тарарах! Ти кого сюди привів, трах-тарарах! Ти що мені за шалаву підсунув?! Га?! Зараз я тобі, падла, зуби вправлю!

Я відвів Миколу набік і пояснив, що до Анатоль Палича іти вже відпала потреба, натомість пора ушиватися з дівчатами, бо від цього Додика хтозна що можна чекати.

– Автобус коли має бути?

– Може, і вже є, – відказав Микола.

– Треба забрати звідси цього придурка.

– Попробуй забери його.

– Гаразд, тоді йди таки до Анатоль Палича і поясни йому ситуацію. Додик лише його й послухає. А я скажу дівчатам, аби збиралися.

Хвилин за п’ятнадцять Додик сидів уже замкнений у кімнаті Анатоль Палича, а дівчата висипали надвір. Кожна мала чималу торбинку, за обрисами якої можна було здогадатися, що туди перекочували заморські скарби барів. Що ж, слід і мені подумати про себе. До того ж я ще ані рісочки в роті не мав. І я подався на кухню.

– Сухий пайок на двадцять осіб! – гаркнув я.

– Хто сказав? – поцікавився шеф-кухар.

– Анатоль Палич сказали!

– Одну хвилинку.

Кухар приволік велике картонове пудло і заходився пакувати консерви, слоїки та всяку всячину.

– Казали Анатоль Палич, аби про поросятко не забули! – нагадав я. – Учора його не подавали.

– А-а… так-так… – заметушився знічений кухар. – Учора… хе-хе… так вийшло… ви вже не ображайтесь… Заскоро розійшлися… Ціле поросятко класти?

– Ясно, що ціле! Скільки там того поросяти!

– Ну да, ну да… молочне воно ще… Тут ось… вушко… вибачайте е-е-е…

– Мишка відгризла?

– Ні-ні! Що ви?! Боже борони! Яка мишка?! У нас тут мишок ні-ні… Це я, знаєте, попробував, чи готове… і теє е-е-е слабість така… вушко…

– Ну, якщо слабість… Тоді для симетрії і я вушко наверну.

З тими словами я відірвав друге вушко і захрумтів на очах оторопілого кухаря. Він почервонів і почав перев’язувати пудло шпуром. Молодші кухарі винесли його за мною, а дорогою я перехопив ще й бармена:

– Казали Анатоль Палич, до сухого пайку ще там щось гаряченького!

– А що саме?

– По пляшечці з кожного напою.

– Ого!

– Анатоль Паличу огокнеш!

– А я нічого не сказав.

– Ну, то пакуй і неси в автобус.

Автобус якраз в’їжджав на подвір’я. Відповідальні товариші саме ніжно прощалися із дівчатами. Більшість із партійців мали винуватий вигляд, який свідчив про ніч сповнену художнього хропіння.

Клятий шеф-кухар вийшов услід за мною.

– Анатоль Палич! Можна вас? – спитав він.

– В чом дєло? – не обертаючись озвався Анатоль Палич, якому перебили освідчення в любові.

– Тут ось пайочок… е-е… сухий…

– Ну то й що?

– Пайочок, кажу, сухий понесли.

От чортів кухар! Перестраховується!

– Ну й правильно понесли! Ти давай, дарагой, на стіл накривай! Зараз машини за нами приїдуть!

Тілько-но кухар відійшов, як вигулькнув бармен, двигаючи на плечі ще одне пудло. На цей раз із пляшками. Та-ак, зараз і він перевірятиме, чи я не збрехав. Так і є, спинився і витріщився на Анатоль Палича, чекаючи, поки той підведе голову від лебединої шийки.

– Ну, чого застряг?! – галайкнув я на весь голос.

Бармен люто блиснув очима, але не рушив з місця. За півхвилини Анатоль Палич нарешті помітив його присутність.

– Ти ще тут, дарагой?! Я кому сказав на стіл накривати?!

– А… а це куди?

– Як куди? – перепитав Анатоль Палич.

І, помітивши в ньому ледь вловимий намір задуматися, я встряв і собі:

– Сухий пайочок!

Бармен затряс головою і вже розкрив рота щось пояснити, але Рома, хутко зорієнтувавшись, кинулась цілувати Анатоль Паличу вушко:

– Це ням-ням для твоєї кішечки, мрняу-у!

– Поняв?! – гримнув Анатоль Палич через плече. – Давай, уривай звідси!

Бармена здуло, а начальство з палкими поцілунками та обіймами повело дівчат до автобуса. Дзвінка вже сиділа всередині і стежила з вікна за дверима будівлі, чи не вискоче раптом Додик. Вона не відвела очей доти, доки автобус не виїхав на шосе. Тільки тоді перевела дух і пригорнулась до мене. Я обняв її і відчув, як мене починає злегка морозити, очевидно я застудився.

– Ну, тепер ти мені нарешті розповіси, як минула незабутня ніч? – спитав я.

– Знущаєшся? Коли я прочитала у лазничці записку, то перша думка була негайно вистрибнути з вікна. Найбільше я переживала, що мені так і не вдалося споїти Додика.

– Невже тобі довелося його шмагати?

– О Боже! Я думала, що збожеволію! Він дав мені ремінь і наказав його бити по… по…

– По дупі?

– Припини лаха дерти. Так, по дупі. І при цьому ще вимагав: сильніше! сильніше! Потім якось так дико розсміявся і сказав: «Пішли в парк. Я хочу тебе на природі». Він прихопив пляшку шампанського і поволік мене в парк. А там витяг свого нещасного слимака і сказав: «Давай, смокчи!» Я стала вдавати з себе п’яну і відповіла сміхом. А той ідіот повалив мене на траву і спробував запхати мені до рота, я як могла викручувалася, а потім намацала рукою пляшку і заїхала йому в потилицю. Після цього я втекла. Це все.

Тут її вуста опинилися поруч із моїми, і я припав до них, п’яніючи від почуттів, що затопили мене. Разом з тим я відчував, що мене дедалі сильніше морозить.

– Та ти весь гориш, – зойкнула Дзвінка, торкнувшись мого чола. – Я тебе нікуди не відпущу. Залишишся у нас.

Я заплющив очі і розплющив їх, коли хтось гукнув:

– Приїхали!

Дівчата винесли пудла з автобуса. Ми стояли біля будинку пані Аліни.

– Пам’ятай про двадцяте! – кинув на прощання Микола, і я з горем подумав: невже ще всьому цьому не кінець?

Далі я туманно пригадую, як мене поклали нагорі в кімнаті в ліжко, як напоїли чаєм і дали якісь пігулки. Я то поринав у сон, то прокидався і лежав із розплющеними очима. Пізно ввечері, прокинувшись, я почув біля себе чиєсь тепле дихання. Біля мене лежала Дзвінка. Я поклав їй голову на плече і міцно заснув.