Текст книги "Діви ночі"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Пані Аліна вчила своїх дівчат старосвітських манер шляхетних дівчат і водночас стилю та професії куртизанок. Дівчата, які закінчили школу пані Аліни, коштували недешево. Такса коливалася від ста до двохсот карбованців, залежно від послуг і умов. Півтисячі коштував вікенд на вілії за містом. Дві доби шаленого кохання в будиночку, який теж належав пані Аліні.

Клієнтура тут була різна. Але пані Аліна, яко справжній патріот, з особливим задоволенням обслуговувала саме галичан. Для них, бувало, й ціну скидала.

– Нема ліпшого клієнта, як наш хлоп. Як колись казали – свій до свого по своє! І так мусить бути. Я завше пам’ятала, що належу до українських повій. І тим пишаюся. Я створила особливий, український стиль кохання. Це вам не абищо! Рідко котра нація може цим похвалитися. І якщо ми відстаємо в науці, культурі, мистецтві і взагалі в побутовім життю, то в мистецтві кохання – ми серед найцивілізованіших і найкультурніших народів світу. І завдяки кому? Завдяки мені!.. Гай-гай, дали б мені волю, я б так своє діло розгорнула, що до мене і японські гейші їздили б на науку. Я навіть написала книжку, яка так і називається «Історія українського сексу».

Ні, ви не повірите! Вона таки справді тицьнула мені в руки товстий рукопис. Але з собою не дала, і я мусив читати його в неї вдома. А починалася ця епохальна праця з аналізу народних пісень, у яких авторка цілком слушно виявила багато сексуальних образів. Ну, скажімо, такі рядки з весільної пісні: «Ой повісь, Галю, зелений віночок та й на Васильків червоний кілочок». Далі розглядала значення цноти в Україні, магічні обряди, в яких збереглися сліди грецького фалічного культу. Потім ішла розлога оповідь про мистецтво кохання в різних етнічних групах. А закінчувалася книжка етнографічними записами, які зібрала сама пані Аліна. Зокрема, вона доводила, що окремі сексуальні пози мають суто українське походження. І доводила не без логіки. Дивувала її обізнаність із предметом дослідження і загальна ерудиція, бо ж мусила перетрясти гору літератури.

– Ті два дні, які проведе клієнт із моєю вихованкою на віллі «Ружа Раю», він пам’ятатиме навіть у хвилини свої передсмертні, коли йому захочеться озирнути життєву путь. Тоті два дні затулять усе в його житті, саме в них упреться його крижаніючий погляд і погасне… Мої дівчатка працюють мало, тому з літами ніколи не втрачають форми і дуже щасливо виходять заміж. До речі, усі їхні чоловіки переконані, що брали невинну. А це, я вам скажу, теж мистецтво. І навчила їх цього я. Не було ще жодного провалу. Якби-сьте хотіли помогти якійсь із своїх колєжанок, яка мріє приховати грішок, то посилайте до мене. Я навчу її, як це робиться.

У мене справді була одна знайома, яка мучилася цією проблемою і раз навіть випитувала в мене: «А що б ти зробив, якби твоя наречена приховала від тебе, що вже не дівчина?» Нагадаю читачам, що це був 1978 рік. Відтоді наші моральні засади зробили значного стрибка. І тепер, ясна річ, ніхто собі такими проблемами баків не забиває. Він спитає: «Спала?» – а вона відповість: «Спала. Але тільки раз і не насправжки». От і все. Він задоволений, та й їй гора з пліч. Попробуй доведи, що то було не раз та й таки навсправжки! А тоді, знаєте, були випадки, коли панна тяжко переживала минулі подвиги і вдавалася до способу, який передався нам ще від бабусь. Однак операція «Цитрина» вдавалася тільки тоді, коли пошивалося в дурні ще невинного парубка, або ж точно було відомо, що з незайманкою він іще справи не мав, а тому особливої різниці не дочовпає. Тільки ж спробуй такого знайти, хто в цьому признається, кожному хочеться виглядати за коханця з неабияким стажем.

Однак пані Аліна таки винайшла безвідмовний метод, хлопа легенько надувалося навіть тоді, коли він пройшов Крим, Рим і навіть площу Пігаль. В основі цього методу полягала психологічна обробка майбутнього супутника життя, яка починалася задовго до весілля і тривала буквально до капітуляції останніх оборонних укріплень. А цього вже, крім самої пані Аліни, не міг навчити ніхто.

Її дівчата містом не швендяли, у ресторанах не чипіли й алкоголь вживали в обмеженій кількості. Пересувалися лише в автах. Місцем праці могла бути лише вілія, хата пані Аліни чи інша приватна квартира, але ніколи не готель. Деякі дівчата, розбагатівши, самі купували дачний будиночок. Такий спосіб не впливав на їхню репутацію і не перешкоджав щасливому сімейному затишку, бо окремі з них і після одруження не поривали з любою пані Аліною.

Клієнтура трималася в таємниці, й мені лише кілька разів повз вухо черкнули посади й прізвища, від яких щелепа сама собою відвисала вниз, а губи складалися в багатозначне «Ого!».

ЗАБАВА БОЖКІВ

–  Овва! Кого я бачу! Пан піїта! – привітала мене пані Аліна після тривалої розлуки. – Якими вітрами вас завіяло? Ну, ходіть, ходіть, якраз є свіжа кава. І десь-те пропадали?

– Та я ж на рік до війська попав.

– Справді? Матко рідна, а чому-сьте мене не сповістили? Я б вас на місяць на Кульпарків до вар’ятів спровадила, зате б не стратили цілого року.

– Та я й у війську собі раду дав. А після місяця на Кульпаркові хто його зна, чи не виявилася б у мене манія переслідування або імпотенція.

– Ну нє! Та я вже як ся домовляю, то домовляю. У мене все грає. Вам би ніхто не посмів робити заштрики. Дайте спокій!

Ми розсілися по фотелях, цмулили каву і розмовляли. Загалом у вітальні за цей час нічого не змінилося, пальми і фікуси дещо вигналися, на стінах побільшало картин, тільки й того, що з’явилися чотири клітки з канарками.

– Мені їх подарував панотець зі Щирця. У нього дев’яносто шість канарок! Уявляєте? І кожна співає у свій час. Тобто кожні п’ятнадцять хвилин котрась стерва прориває собі горлянку! Я б збожеволіла. Я б запікала собі цих чортових канарок щоранку на сніданок і з величезним задоволенням знищувала б, дбайливо відзначаючи кожну в зошиті. Я б їх навіть начиняла вишнями, аґрестом і чорними порічками, а потім тушкувала в сметані і помідоровому соці. Мої теж поділили собі добу на штири частини. Але це вже не так страшно – іно кожні шість годин. Я звикла.

– Як для мене, то одна канарка зайва.

– Ну, та певно, ви молоді потребуєте для сну більше. А нам старим порхавкам і шести годин сну забагато. Хоча так по-правді, то я люблю си й по обіді трохи втяти. Ну, то що вас привело знову до мене? Тільки не кажіть, що хочете знову розпитувати про львівські кнайпи. Я вам оповіла все, що знаю.

– Ні, я маю до вас ділову пропозицію.

– Овва! Не вірю своїм вухам.

Після недовгої увертюри я виклав господині суть справи.

– Десять дівочок? Мамцю рідна! А то що має бути за вистава?

– Партійна забава. Просто я трохи влип і мушу викручуватися.

– Ну, якщо в цьому зацікавлені ви… Дівочки мають кудись їхати?

– Так. Але то має бути вишукана публіка.

– І кілько дають?

– Три тисячі, але п’ятсот забере той, хто мені це запропонував.

– Пхе! І то мають бути гроші! Як я ще візьму п’ятсот, то що сі зостане? А вам також щось має перепасти, нє?

– Ні, мене тут гроші не цікавлять. Я ж кажу, що мушу викручуватися. А крім того просто хотіло б ся потрапити на таку забаву. Знаєте, для повного щастя бракує ще й такої пригоди.

– Та вже знаю, знаю, як ви любите запхати носа всюди, де можна і не можна. Але пильнуйтеся, аби не попасти в яку халепу. Тоті, – показала пальцем на стелю, – не люблять, коли їх дурять. Як розкусять, хто ви насправді, розчавлять, оком не зморгнувши. Я вже знаю…

Раптом замовкла, наче вчасно схаменувшись, і, докуривши цигарку, сказала:

– Файно є. Будуть вам дівочки!

У суботу вранці до будинку пані Аліни підкотив блискучий «Ікарус» із заштореними вікнами. З автобуса вийшов елегантний молодик у напрасованому костюмі, краватці і темних окулярах. На блискучих мештах грало сонце. Гадаю, читачі вже здогадалися, що то був я.

Я кинув Миколі, який вийшов услід за мною:

– Зачекай тут, покури, господиня не любить несподіваних гостей.

Микола так само вбраний був у костюм і нічим уже не нагадував мєнта. Але добре видно було, що костюм щойно куплений, бо Микола час від часу випростовував руки, поправляючи манжети, і нервово пересмикував плечима.

Я зайшов до хати і з задоволенням переконався, що всі панночки були напоготові. Очі просто розбігалися, метаючись від одних ніг до інших, ковзаючи по звабливих личках і пірнаючи за декольте.

– Пане Юрцю, – провуркотіла пані Аліна, – перед вами цвіт моєї школи. Я поручаю вам найбільший мій скарб. Відповідаєте головою.

Скарб ошелешував вродою. Здавалося, що я потрапив на міжнародний конкурс краси. Десять пар чарівних очей прикипіло до мене, і я почувався так, наче потрапив під світло десяти яскравих прожекторів. Вони пропікали мене наскрізь, вони вивертали мене зсередини, мов рукавичку, і, здавалося, що тіло моє – акваріум.

Голос пані Аліни видобув мене на поверхню:

– Кавусі?

Я кивнув. До покою увійшов молодий хлопець із тацею. Щось у його манері рухатися видалося мені дивним, але за мить я вже про нього забув. А ще за кілька хвилин я виплив у супроводі запаморочливих одалісок, зодягнутих не крикливо і зі смаком, на вулицю. Микола галантно допоміг кожній з них увійти до автобусу і оголосив:

– Увага! Штори не відхиляти, у вікна не визирати. Такий нюанс.

Дівчата незадоволено загомоніли: як же так, їхати в напівтемряві?

Тоді Микола увімкнув світло й магнітофон. Дівчата заспокоїлися.

Мені ж, однак, страшенно кортіло глипнути, куди ми їдемо. Та, як на біду, одна половина вітрового скла була затулена темною кабіною водія, а друга – шторою, що тяглася від задньої стінки кабіни до поручнів біля дверей. На бічних вікнах висіли важкі штори, між якими не було щілин, здавалося, що їдеш у катафалку. Микола сидів ззаду і стежив за порядком. Подорож тривала хвилин сорок, і я запідозрив, що привезли нас на партійну вілію в Янів. Про це місце відпочинку керівної еліти мені вже доводилось чути легенди.

Врешті автобус зупинився, усі насторожилися і прислухалися до скреготу заліза. Це відчинялася брама. «Ікарус» вповз на подвір’я і позаду нього знову пролунав скрегіт.

– Приїхали! – оголосив Микола.

Сонце в першу мить засліпило мене. Коли очі звикли, я побачив велетенське обійстя, оточене високим металевим парканом. Довкола зеленів густий ліс. Тепер я був майже певен, що ми в Янові. Обійстя розкинулося в парку із розлогими кущами троянд і свічками туй, із зеленими пишними галявинами і альтанками, тенісним кортом і басейном. У глибині біліла двоповерхова будівля з чотирма вежками і двома пузатими колонами перед входом. До кам’яниці вела доріжка з бетонних плит, обабіч волохатилися кущі букшпану, а за кущами розквітали і бриніли бджолами та метеликами клумби. Все це було дбайливо підстрижене, підскубане і випрасуване, як на покійникові.

– Хтів би так жити? – підморгнув мені Микола. – Скажи – краса?

Я щось промимрив невиразне. Розуміння краси в нас було вочевидь різне.

– У вас є ще дві години часу, – гукнув він дівчатам. – Можете гуляти, грати в теніс чи купатися у басейні, мені все одно. Але за дві години мусите зібратися коло брами… А ти йди зі мною, – кинув мені й рушив у напрямку будівлі.

Будинок не подавав жодних ознак життя. Хоч би майнула яка фіранка на вікні – нічого. У повітрі висіла тиша, обрамлена шелестом лісу.

Микола натиснув масивну мідну клямку.

Опинившись у просторому холі, ми зачудовано роззиралися. У глибині холу з двох боків бігли на другий поверх сходи, високо, ледь не до стелі, тяглися гіллясті фікуси і рододендрони. Праворуч і ліворуч розтікалися широкі коридори. З центру стелі звисали білі застиглі шмарклі, що правили за люстру. На стінах мчали мисливці на конях і трубіли в ріжки, а перед ними летіли сполохані сарни.

Несподівано залунали кроки, і на сходах об’явився якийсь тип років за сорок у чорному костюмі з метеликом під квадратовою щелепою. А його пронизливий погляд, яким він старанно обмацав моє обличчя, драглиста усмішка товстих губ на всі кінські тридцять два і холодна спітніла долоня викликали в мене неприємні спомини. Саме такі типи уважно вчитувалися в мої рукописи і відповідали такою ж усмішкою на кожне моє заперечення.

Микола кинув чародійне слово «наш», киваючи на мене, а я непомітно витер долоню. Господи, чиїм я тільки не був за оці дні! Скільки різних людей проявило до мене довіру, а я їх безбожно дурив. Переслідуючи лише одну єдину мету – вивідати щось сенсаційне.

– Значить так, – сказав тип. – На вас лежить ще одна відповідальна місія – припильнувати, як будуть накриватися столи. Усе має бути суворо за меню. Щоб жодних проколів. А я ще маю за раками поїхати. По дорозі перестріну гостей і припроваджу сюди.

Говорячи це, підвів нас до великого глобуса, відкинув його вершок і показав нам багатющий бар.

– Випийте собі… І до роботи.

Але поки він не вийшов, ані я, ані Микола не доторкнулися до пляшок.

Я налив собі мартіні, а Микола геннесі.

– Я чув, що Щербицький щодня випиває по чотириста грамів геннесі, – сказав, прицмокуючи. – Хоча, так по-правді, не відчуваю я якогось особливого кайфу. А ти?

– Мартіні як мартіні. Засолодке. Краще я його розбавлю сухим шампаном.

Щойно ми встигли перехилити по келишку, як будинок враз ожив, і з глибини коридору випірнули якісь люди, траґаючи довгого стола.

– Ну, я пішов розставляти столи, – сказав Микола. – А ти катай на кухню.

Проте на кухню мені чогось не спішилося, і я, піднявшись. по сходах, спробував дослідити, чим живе другий поверх. Але він нічим не відрізнявся від звичайних готельних коридорів, а двері були замкнені.

– Фу, як нецікаво! – обурився я вголос і раптом почув чиєсь шепотіння.

Я завмер і прислухався. Шепіт линув з правого боку, а за мить почулося ще й тихеньке постукування у двері.

– Ви сам? – почув я жіночий голос.

– Ну, сам.

– Хто ви?

– А хто ви?

– Ви знаєте, де ключі від кімнат?

– Ні.

– Тоді ви не звідси.

– Не звідси.

– Випустіть мене.

– Як же я вас випущу?

– Ключі в кінці коридору. Там висить картина з цими… ну, як їх?.. Амурчиками чи що… За картинкою дверцята. Там ключі.

Коли я відчинив двері, то побачив люксусовий покій у килимах, а посеред нього овальне широке ліжко. Праворуч – двері до лазнички. Перед дзеркалом розчісувалася дорідна панночка, налита по самі вінця здоров’ям і сексом. Вона простягла мені руку:

– Віра.

Я назвав себе.

– Нап’єтеся?

І не чекаючи відповіді, відкрила бар. Вибір був той самий, що і в глобусі.

– Чінзано, – проказав я таким тоном, начеб те чінзано було для мене звичне, як чай.

– Я теж його люблю. Сідайте.

Віра налила келих і в мить, коли я почав цмулити оте буржуйське чінзано, схопилася і метнулася до дверей. Усе відбулося за лічені секунди. Мені вдалося її упіймати щойно за дверима.

– Випусти мене! – зашипіла вона розлючено, опинившись знову в кімнаті. – Випусти! Чуєш?

– Спокійно. Я не можу тебе випустити. Мені зовсім не хочеться втручатися у ваші порядки. Якщо тебе тут хтось зачинив, то, видно, мав на це якісь підстави.

– Всі ви такі! – захлипала вона.

– Якщо ти маєш на увазі мужчин узагалі, то я з тобою згоден. Але якщо йдеться про адміністрацію цього шановного закладу, то це мене не стосується. Той, хто мав тебе випустити, уже пішов. А коли прийде, то легко з’ясує, де ти поділася. А так, між нами, то його морда не викликає довір’я.

– О, це така сволота! Я б його… – вона аж скреготнула зубами, а потім зацокотіла ними по келиху, випиваючи своє вино.

– Чого він тебе закрив?

– Чого? Дуже просто. Хоче, щоб я на ніч зосталася. Я вже одну ніч із ним провела. Більше не можу. Що я скажу чоловікові?

– О, то в тебе ще й чоловік?

– А чого ти дивуєшся? Чому в мене не може бути чоловіка?

– При твоїй професії?

– При якій такій моїй професії? Що ти знаєш про мою професію? Може, ти думаєш, що я проститутка? Так?

– Ну, вибач, якщо я помилився.

– Я секретарка. Розумієш? Нормальна радянська секретарка. Мій чоловік у відрядженні. Сьогодні по обіді приїде. Ти уявляєш, що мене чекає?.. А цей мене просто тероризує! Силоміць забрав учора з роботи і завіз аж сюди, до чорта на роги.

– Як називається ця місцевість?

– Що? – здивовано подивилася Віра. – То ти навіть не знаєш, де… Якого ж ти біса голову морочиш? Хто ти такий?

– Це ти мені морочиш. А я тут службово.

– Службово?! І не знаєш, де ти?

– Мене привезли в автобусі із заштореними вікнами.

– А-а, то ти бармен? Чи кухар? – у ці слова вона вилила усю свою зневагу до мене.

– Мушу тебе розчарувати. Ні те, ні друге. Я привіз дівчаток для розваги. І то не таких, як ти, секретуточок, а…

– Заткайся! Негайно мене звідси випусти! Як не випустиш, я все розкажу Додикові!

– Якому ще Додикові?

– А цьому самому, якого ти теж боїшся! Таке у нього прізвисько. Але я його ще й не так називаю. І він мені все вибачає. Усе на світі… Бо знає, що спати він може тільки зі мною. Тільки зі мною! Ніхто його більше не стерпить! Він же з дефектом! – і несподівано розсміялася, та так істерично, що я мусив їй ще налити. – У нас із ним дуже специфічні стосунки: ха-ха-ха! А тому він мене обожнює. А я його ненавиджу. Він мене всюди переслідує! Я уже хотіла звільнитися з роботи, щоб його більше не бачити… Не звільнили. Якийсь жах. Ще й погрожує, що мій чоловік буде мати неприємності. А в нього така робота, що… взагалі, чого я тобі все це розповідаю?… Ти ж все одно нічим не зарадиш. А може, й не кращий за Додика… Слухай, дам тобі сотню! Хочеш? Уже даю. Випусти!

– Ні.

– Ну й дурень!

– Ну, що ж, тоді я пішов.

– Ну й шуруй, жлоб! А я все йому розповім!.. І як ти до мене приставав! А він знаєш, який ревнивий? Він тебе заб’є! Краще мене випусти! Або тікаймо разом!.. Ти ж бачив його – він на все здатний.

– Дякую, що попередила, але я таки замкну тебе. А ти десь так за годину відчини вікно і почни верещати, як недорізана. Я підмовлю своїх дівчат, щоб вони зчинили паніку. Мовляв, куди вони потрапили, що це за крики і т. д. Микола буде тебе заспокоювати. А ти йому скажи, що будеш кричати і тоді, коли гості прийдуть, якщо він не вмовить Додика випустити тебе.

– Тоді мене Додик затягне в таку кімнату, звідки вже ніхто не почує.

– Не затягне. Дівчата застрайкують і не сядуть за столи, доки не переконаються, що тебе випущено… Усе цілком правдоподібно. Адже вони будуть переживати, аби й з ними хтось такого не встругнув.

– Це для тебе правдоподібно, але не для Додика… Ну що ж, добре. Твій план, може, й не такий поганий. Якщо він удасться, сотня твоя.

Я знову замкнув її, поклав ключі на місце і спустився в хол.

Кухня була в лівому крилі у велетенській залі, викладеній блідо-рожевою плиткою. Працювала, очевидно, чудова вентиляція, бо я не відчув ані густої вологої пари, ані спекотливого задушливого повітря. Посередині стояла широка плита, на якій шкварчало й шипіло, збігало і клекотіло. При стінах біліли столи. Четверо кухарів при моїй появі, мов за командою завмерли, ніби чекаючи розпорядження.

– Продовжуйте! – крикнув я недбало, та коли не помітив жодної з їхнього боку реакції, збагнув, що пальнув дурницю. Адже ж звернувся до них по-українському. – Прадалжайтє, прадалжайтє, – виправився я одразу і тут таки наочно переконався, как «велик и могуч русский язык», бо кухарі знову заметушилися, забігали, а баняки обізвалися дружним дзеленчанням покришок.

Мій вигляд упав на кусень ватману, на якому красувався напис: «Меню торжественного обеда 11 июля 1978 года»:

Соусы:

с ветчиной, каперсами и шампиньонами

соус из белого вина

грибной

Бутерброды:

с красной икрой

с черной икрой

с ветчиной

горячие с грибами

Салаты:

из сельдерея, яблок и орехов

из крабов из дичи и спаржи

зелень

Закуски:

помидоры, фаршированные печенью трески

огурцы с крабовой начинкой

севрюга копченая

балык осетровый

судак под маринадом

форель заливная

устрицы в тесте, жареные

раки вареные

поросенок с хреном

ассорти мясное

сёмга

форель

осетр заливной

лосось

Первые блюда:

солянка из дичи

борщ с копченым гусем

бульон из перепелок

уха рыбная

Вторые блюда:

щука фаршированная

заяц в сметане с яблоками

мозги в соусе

перепелки фаршированные

жаркое из оленя

утки дикие копченые

антрекот

ростбиф

зразы

Коктейли:

«Охотничий», «Ереван», «Игристый», «Абрау-каберне»

Вина:

«Кахетинское белое», «Цоликаури», «Черный доктор», «Нежность», «Киндзмареули», «Хванчкара», «Чхавери», «Токай», «Шампанское», «Малага», «Мартини», «Чинзано», «Бадель-вермут»

Крепкие напитки:

коньяки, водка, ром, джин, виски, текила, пиво чешское

Десерт:

Торт апельсиновый, торт ореховый, торт-бизэ, сырник лимонный

Пирог яблочный, пирог вишневый, пирог абрикосовый

Кофе, чай

Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я це меню поцупив собі на згадку. А зараз мовчки пускав слину і думав, чи не скидатимуся скоро на того Буріданового віслюка, який розгубився перед двома копицями сіна, не знаючи, з котрої почати, та так і зостався голодним. Мене чекатимуть десятки копиць із панського столу.

– Фіу-фіть! – почулося за спиною.

Я озирнувся – це одна з дівчат зачудувалася, як і я, «торжественным обедом». То була висока струнка панна з довгим попелястим волоссям. Сказати, що вона була вродлива, це не сказати нічого. Вона була така гарна, що я проковтнув разом зі слиною увесь словниковий запас. Таких на вулиці не побачиш. Її великі карі очі всміхалися до мене, а в їхніх глибинах грали бісики. Як я не помітив її раніше?

– Як ти сюди потрапила? – врешті видушив я з себе.

– А ти? – відказала вона, сміючись.

– Я маю спостерігати за ними. Щоб усе було в порядку.

– А-а… А я просто гуляю. Дивлюся – двері, от і зайшла.

– І багато вас тут таких гуляючих?

– Я одна. Всі решта на подвір’ї.

– Сюди не можна стороннім. Ходімо.

Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.

– А там є кампарі? – поцікавилася вона.

– Хіба би не було.

Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.

– Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, – зітхнув я. – Можна було б одну-дві плящинки зациганити.

– Зате я прихопила, – проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. – Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?

– Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.

– А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.

– А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?

– Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?

Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.

– Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?

– Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?

– Поцупиш для мене?

– Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.

– Тоді чінзано і шеррі.

– Буде зроблено, мій повелителю! – прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. – До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій»…

– Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.

– М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.

– Може, ти ще й студентка?

– Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.

– Незле. Пані Аліна влаштувала?

– Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила.

– Скільки?

– Тебе й це цікавить?

– Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою.

– Звар’ював! Медінститут – це оранжерея пліток… Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.

– А як батьки? Здогадуються, чим займаєшся?

– Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.

– А ти ще не скотилася?

– Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?

– Невже літературний?

– Щоб ти знав! Я вірші пишу!

– Ого! Повія-поетеса – це вже щось нове… Хоча поет-сутенер теж не хвіст собачий.

– Яке їхало, таке здибало, – розсміялася Дзвінка.

– Але в мене таки досвід жалюгідний. Скажімо, я на такому прийнятті вперше. А ти?

– Я не вперше. Але тут ще ніколи не була, і ніколи не везли мене в такій секретності, наче атомну бомбу… Напевно, доведеться розважати якихось старих пеньків. Не знаєш, кого саме?

– Партійних босів. Кілька клієнтів буде з Києва, один навіть заступник самого Щербицького.

– Ого-го! Ну, аж так високо я ще не злітала. Хочу заступника Щербицького!

– Чому саме його? Хіба тобі не все одно з ким?

– Звичайно, що мені не все одно, кого пошивати в дурні.

– Пошивати в дурні? Що ти маєш на увазі?

– Невже ти гадаєш, що я ляжу спати зі старим порохном?

– А куди подінешся? Забава оплачена.

– Відразу видно, що ти зелений… Якщо хочеш знати, то я за все життя спала з п’ятьма мужчинами. І тільки тому, що вони мені подобалися. Усе це були молоді хлопці.

– Свисти свому майбутньому чоловікові, а не мені. Хоча, я думаю, ти й цього не робитимеш, а просто скористаєшся традиційним рецептом пані Аліни і віддасися на шлюбному ложі і голосним плачем і морем крові: «Ах як мені було боляче! Ніколи не думала, що це такі переживання!»

– Перестань кривлятися! Цілком можливо, що власне так все й відбудеться. Але школа пані Аліни тому й у пошані, що перебуваючи тут, дівчина не зношується і не перетворюється у розвалюху. Я, скажімо, з дідусями не сплю принципово. Не сплю також і з тими, хто мені не подобається.

– Не розумію, як це тобі вдається. За що ж тобі платять?

– Платять за задоволення. Потім ще й дуже дякують, і навіть перепрошують… Що? Заінтригувала?

– Ще й як! Може, розколешся?

– Розколюся. А ти обіцяй, що візьмеш мої вірші почитати, а потім скажеш свою думку. Добре?

– Домовились.

– Тоді слухай. Отже, якщо мені клієнт не до вподоби, а ще такого не було, аби мені клієнт подобався, то я його елементарно надуваю. Бо ті, з ким я спала по-справжньому – це були мої хлопці, я з ними зустрічалася. І грошей ніяких, звісно, не брала. А з клієнтом робиться так… Спочатку сеанс стриптизу, на якому він доходить до такої стадії, що мало не дуріє. Сеанс цей триває достатньо довго. Клієнт уже з нетерплячки сам починає роздягатися, але я йому забороняю це робити. Згодом беруся роздягати його сама. Роблю це так само неспішно, постійно його пестячи. Клієнт уже в трансі. Коли він нарешті голий, мені досить лише кількох нехитрих маніпуляцій і він – готовченко. Тоді я роблю розчаровану міну і гірко зітхаю: «Ах-ах-ах! Як же це ви так зі мною поступаєте? Довели до шалу, а тепер кидаєте напризволяще! О, я нещасна!» Тоді мій бідачка цілує мені руки, просить пробачення, що так облажався, обіцяє наступного разу показати себе справжнім козаком і навіть пробує загладити свою вину якимсь цінним подарунком. Наступного разу він просить у пані Аліни вже іншу дівчину. І яке ж велике його особисте горе, коли й ця дівчина проробляє ту саму операцію. Після того клієнт проймається невимовно палким коханням до своєї дружини, яка вірно чекає його з незмінними голубцями і ста двадцятьма кілограмами власної живої ваги. Або – коли він молодший – іде до лікаря і скаржиться на свій дефект. У результаті він так само повертається в родинне лоно. Таким чином, ми сприяємо зміцненню радянських сімей. Чи не так?

– Виходить, що так.

– Тоді наш прогресивний метод слід втілити в життя по всій країні, і за міцністю сімей ми випередимо всі держави світу вже в наступній п’ятирічці.

Ми обоє весело регочемо.

– Ти ж розумієш, – каже Дзвінка, – що все виконується набагато тонше, ніж я тобі розповіла. Клієнт просто ні про ще не здогадується. Лише остаточно переконується, що до фахових дівчат його організм не звик і більше ризикувати не варто. Особливо легко такі речі вдаються після подібних обідів, коли живіт переповнений делікатесами і напоями. Головне зараз – усіляко сприяти клієнтам у їхньому напиханні шлунків.

– Ну, добре, а як же ж український стиль кохання? Як вілія, про яку клієнт пам’ятатиме до смерті?

– А все це існує лише для вибраних клієнтів. Пані Аліна сама вирішує, хто з них заслужив на відвідини «Ружі Раю», а хто лише на те, аби йому поставити градусника.

– Якого ще градусника?

– Так ось – саме те, на чому я спеціалізуюся, і називається «поставити градусника».

– Ага, ну так – ти ж у нас медик… Цікаво тільки дізнатися, чи цей фокус діє так само і на молодих людей.

– Практично він діє на всіх. Є, звичайно, аномальні трафунки, але я їх намагаюся передбачити і волію не ризикувати. У таких випадках, коли клієнт викликає сумнів, його обслуговують за всіма правилами, але це вже робить хтось інший.

– А ти спеціалізуєшся винятково на старперах.

– Який ти здогадливий? Налий мені ще. Дякую.

– Не розумію одного: навіщо пані Аліні потрібні такі динамістки, як ти?

– Це ж елементарно: без таких, як я, вона б не дала ради. Клієнтура розростається неймовірно, а кількість дівчат не безмежна. А головне – брак приміщень. Пані Аліна воліє дістати раз на день грубу суму, аніж десять дрібних. Вілія коштує дорого. Вікенд – п’ятсот, а одна ніч – двісті, а то й триста.

– Коли я вранці зайшов до вас, то нам якийсь хлопець каву приніс. Хто це? Новий лакей чи родич?

– Що? Родич? Ха-ха-ха! Ну, ти даєш! Це ж Ростик! Коханець пані Аліни.

– Ко-ха-нець?

Я відразу відчув, що мені треба цю вість запити винцем. Інакше її не проковтну.

– А що тут такого? – стинула плечима Дзвінка. – Деколи й старші жінки потребують. Ростик обслуговує не тільки господиню, а й широку клієнтуру – різних підтоптаних панюсь. До речі, заробляє на цій справі не гірше від нас, а то й більше. Старі пані дуже легко захоплюються і вміють віддячити. Вони не такі скупердяї, як мужчини. А крім того, здатні розумно підійти до справи і мирно ділити Ростика на кількох осіб.

– То він живе в пані Аліни?

– Так. Вона його влаштувала в університет, одягла з ніг до голови. Чого йому треба? Все має. Гроші складає на книжку. А приїхав із зацофаного села. Його колеги по гуртожитках кантуються.

Я заплющив очі й уявив собі стару панію, котра підкрадається до мене з палкими обіймами. Уява вималювала щось безформне у вигляді білих драглів із синіми прожилками. Мені стало зрозуміло, що в цьому напрямку я б кар’єри не зробив.

– Невже і цей Ростик ставить градусники?

– О ні, – розсміялася Дзвінка. – Зі старшими панями такі нумери не проходять. Вони ж не втюрюються. Шпачок працює на совість.

– Це в нього таке прізвисько?

– Ні, таке прізвисько мають усі, хто обслуговує старих пань. Наш шпачок працює навіть улітку. Пані Аліна з двома подругами забирають його на море і там культурно відпочивають. – О, то він супермен!