Текст книги "Діви ночі"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

КІНЕЦЬ ГАСТРОЛЕЙ

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

– Привіт. Знайомся. Я – Марунька, а це – Леська.

– Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

– Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

– Ось гроші. Де ви вчора пропали?

– Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

– Секрет. А це твоя сотня.

– Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

– … а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

– Я зворушений до глибини душі.

– Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один – худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий – значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, підкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

– Вихідний не вдався, – сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циган. Двоє з них, чоловік і жінка, – дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.

– Це що – цигани? – питає старий.

– Так.

– Ти бач! У нас таких і нема.

– А ви звідки?

– Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

– А що це на вас найшло – погуляти?

– Понімаєш, синок, хворий я. А грошей – тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.

– Хіба ми не один народ?

– Нє-е… Западенці – це западенці.

– А що, – скалить зуби молодий, – ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!.. Да? – він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. – Знаєш цього чоловіка?.. От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?.. А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?.. І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

– Дурак ти, – кажу я. – І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

– Що? – визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. – Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

– Заткнися ти, – буркає старий. – Нахлявся уже?

– А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

– Заткнися, я тобі сказав!.. Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма… Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?.. От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі – цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

– А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо – бдітєльний був!

– Пішов ти!.. Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич – третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…

Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю.

– О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения XXV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і – рраз! – вирвав звідти своє фото.

– На, бери. Зараз ще й гроші дам.

Леська зразу ожила і нахилилась вперед.

– Які гроші? – кажу. – Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.

Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?

– Він намалює, – говорить вона. – Він справжній талант. Одного разу як намалював мене – ви не повірите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.

«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:

– Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! А тоді до мене: – Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!.. А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!

– Який ти в біса руский? – озвався старий.

– А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…

І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.

Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться.

– Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!

– Він п’яний, – кажу я. – Лиши його.

– Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.

– Ми вже йдемо, – каже старий. – Вже йдемо. Він просто дурак.

Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою – мовляв, вийдем.

У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?

– Ну що? Як ми з тобою домовлялися?

– Не розумію, про що ти.

– Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті – шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться.

– Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?

– У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.

– Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.

– Проблема елементарна: твої лялі «поставили» поляків на двадцять годинників. Якщо їх пульнути лише по п’ятдесят, то маєш цілий кавалок. Незле? Правда?

– Вони вкрали чи…

– Ясно – вкрали. Який дурень заплатить за ніч такі гроші?

Так от про який подарунок говорили мої дівчатка!

– Але я про це нічого не знаю. Вони мені сказали, щоб я залишив собі гроші, бо вони дістали від поляків подарунки.

– Гарний подарунок! Я б сам від такого не відмовився. От так вони нашого брата й дурять. Хе… Я вже знаю, що можна чекати від цих дубельтівок. Не перший рік працюю… у цій галузі, і як ти тільки дозволив так себе набрати? Дивуюся. Ну, та будеш мати науку на майбутнє… Словом, зроби так, аби годинники зараз же об’явилися. Поляки приїдуть за кілька днів із Румунії. Треба годинники вернути. Щоб шуму не було. Такі речі треба вміти робити. А коли твої лялі захочуть когось «поставити», то хай це роблять у брамах, скверах, кльозетах, де в голову стрілить, але не тут… Ну, а якщо ти й справді про це не знав, то я б на твому місці всипав їм такого перцю під хвіст, що вони б надовго запам’ятали… І ще одне: після цього фокуса, сам розумієш, більше їм тут гастролювати не можна. Хай пендзлюють куди інде. Та й ти б із ними ліпше не плутався. Підведуть під монастир, і оком не моргнеш.

– Добре. Зараз я годинники заберу.

– Якщо вони їх іще не загнали.

– А як загнали?

– Ну, дорогий, тоді нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом (чвертю).

– Ти ж казав тільки кавалок.

– Чувак, ці годинники йдуть по шістдесят-сімдесят каербе. Захавав? От і рахуй. За скільки продали – усе до копійки на бочку. А то звідси не вийдуть.

Нічого собі, милі дівчатка. Так мене в дурні пошити!

Я повертаюся до зали і бачу їх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповідає щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.

Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався.

Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. У бідолахи проступають сльози на очах.

– Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

– Які годинники? – обурюється Марунька. – Ти що, здурів? Пусти її.

– Пуфти… – шипить Леська. – Бо’ить!

– Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

– Які годинники?! – нервує її подруга. – Перестань чудити. Я закричу!

– Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

– Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

– Два!

– Віттай готинники… – скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

– Пусти її, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку – просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

– Всі?

– Порахуй, – форкає вона незадоволено.

– Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає – вмить зривається на ноги і прямує до нас.

Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах.

– Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

– Ти гніваєшся?

– Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

– Всі триста? – нетямиться з подиву Леська.

– Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

– Але ж… але ж…

– Мені що, повторити процедуру?

– Ой ні! – скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

– Пе-ре-стань! – белькоче вона. – Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?.. Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?

– Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так – свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!

Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.

– Шуруємо звідси, – каже Леська. – Мені вже ця кнайпа обридла.

– Ну, добре, чао, – ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.

Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:

– З вас шістдесят вісім сорок.

Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті – улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців, бо коштує вона п’ятнадцять.

– Не розумію. Хіба з вами не розплатились?

– Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.

– Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.

– Та-ак, мені що – міліцію кликати?

Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло, ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

– Давай, клич, – кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

– Привіт, – каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: – Осічка, Вася.

– Як то?

– А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

– От чорт! – всміхається офіціант. – А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, – хляпає мене по плечу. – Ти тоже – х-хе! – дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

– Ну, принеси, коли не жалко, – погоджується міліціонер і сідає біля мене. – Та прибери тут.

– Айн момент! – не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

– То ви разом працюєте? – підморгую Миколі, коли залишаємося самі.

– З дурнем попрацюєш…

– Та чого. Спосіб не з найгірших.

– Ну да. На хліб заробляємо.

Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.

Сидимо в порожній напівтемній залі.

– То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? – питає Микола.

– За кого ти мене маєш? – відказую діловим тоном. – Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.

– Овва!

– Еге. А ти думав!

Микола випиває чарку, замислено жує шинку і, ніби між іншим, цідить:

– Да-а, шкода, що так сталося… А то маю я для тебе незлий ґешефт. За кілька днів якась там нарада… Тузи поз’їжджаються. От їм і треба дівчаток. Можна непогано заробити.

– А що, Франьо не може організувати?

– Дівчата повинні бути інтелігентні. Такий нюанс. А у Франя, сам бачиш, який контингент – лярви. Хіба їх можна начальству чи партійним шишкам пропонувати?

– А шишки будуть місцеві?

– І місцеві, і столичні. Сам розумієш, мусимо показати вищий пілотаж. Щоб мали вони, що згадувати вдома.

– Невже ти думаєш, що соски їм не підійдуть?

– Та вони підійшли б, але ж то все старі пердуни. Їм же не тільки сексу треба, а щоб і поговорити, час провести. А з сосками що – дав до писка і шлюс. Що ти з неї візьмеш? Маю таку підозру, що кількість висмоктаних прутнів суттєво впливає на розумові здібності.

– То візьми собі моїх одеситок. Вони саме пішли в номер.

– Ні, вони пішли в ка-пе-зе [17]17
  КПЗ – камера попереднього затримання. (прим. автора)


[Закрыть].

– Що?.. Як то? Вони ж годинники віддали!

– Так, але мають з Одеси хвоста. Хіба тобі не відомо?

– Ну, знаю – убивство Шафи. Але ж вони ні при чому.

– Розберуться. А поки будуть розбиратися… хе-хе… давай дзьобнем… Вони ж, шалави, тими дзиґарками до себе тільки увагу привернули… Перевірили по картотеці – є такі. От і загребли. У нас теж план. Так що дякуй Франьові. А то б і ти влип.

– Я? Ще чого!

– Ну, не влип, то хоча б газу трохи спустив… Отакі діла. Ну, то як, берешся теличок підкинути? А то Франьо мене вже заграв. Привів якихось шалав, а ті побачили стіл та як почали хляти наполеон-камю та запивати чінзаном – копита й повідкидали. Не було з ким і файдолитися. Тузи матом крили, як портові вантажники. Облажався Франьо тоді навіки… А інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи.

Школа!

Це слово вмить натиснуло в моєму мозку на малесеньку кнопку: розчинилася шафа і висунулася шухляда, а в шухляді лежала картка, на якій красувалося ім’я пані Аліни.

Аліна Корчовська, повія екстра-класу, секс-бомба 1938 року, особиста коханка президента міста Львова, панна, яка зачарувала своїми привабами не тільки самого Пілсудського, а й митців та поетів Львова. Зараз це вже старенька бабуся, бо народилася 1909 року. Отже, має шістдесят дев’ять. Зазнайомився я з нею три роки тому, коли, працюючи в обласному архіві, натрапив на її справу, яку завела поліція у зв’язку з убивством власника ресторації «Де Ля Пе» Йозефа Ґросса. Панна Аліна полюбляла милуватися Львовом з балькону ресторації, і ось якогось дня пан Ґросс випав саме з цього балькону вниз головою. Високий вродливий офіцер драгунського полку, який відпочивав за столиком разом із панною Аліною, безслідно зник. Чи міг він бути причетний до вбивства, слідство так і не встановило, адже панна Аліна твердила, що бачила його вперше в житті й він просто підсів до її столика. Звичайно, вгостив шампаном, вона не відмовилася, це ж так природно, обличчя його не запам’ятала, бо ж панували сутінки. На цьому все й скінчилося.

Виписавши зі справи необхідні дані, я загорівся розшукати пані Аліну. Життя довоєнного Львова мене манило і чарувало, я жадібно збирав розповіді ще живих людей і нанизував їх, мов намистини. А хто про тамтой Львів може розповісти краще, ніж фахова повія?!

Отже, коли я її відшукав, то виявилося, що скромна бабуся провадить невеличку приватну школу повій. Але про це дещо згодом.

Зараз я отримав пропозицію, про яку можна лише мріяти: попасти за стіл місцевих та залітних божків! З дна – на самий Олімп! Нехай і в республіканських масштабах, але все одно Олімп. Як добре, що Микола проказав оте слово «школа»!

– Давай так, – кажу, підливаючи Миколі горілку, – завтра об одинадцятій вечора я дам відповідь.

– Добре. Тільки май на увазі – ніяких піндюрок! Мають бути порядні курви, охайні і чисті.

– Скільки буде клієнтів?

– Може, з десяток. То буде спеціальна клієнтура. Всім треба по дівці.

– Ого!

– Такий нюанс.

– Що ж то за нарада?

Микола стишив голос і прохрумтів квашеним огірком:

– Обласна звітно-виборна партійна конференція. Заступник Щербицького прибуде.

Я мало не захлинувся вином. Ні, за таким столом ще мені не доводилося сидіти. Ех, і погуляти можна, і надивитися чудасій! А тут ще й заплатять… Ага, до речі – скільки?

– І скільки ми отримаємо за це задоволення?

– Дістанеш на лапу три тисячі. П’ятсот мені. А решту діли собі, як хочеш. Думаю, даси їм по сотні, то не образяться.

Ми попрощалися, і я помчав додому, катуляючи в думках Миколину пропозицію.

ШКОЛА КОХАННЯ ПАНІ АЛІНИ

Відшукав я пані Аліну – простіше не буває – за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю або дізнаюся ще прикрішу річ – вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний для кобіт, що палять цигарки, я вже був певен на всі сто, що натрапив таки на неї.

– Пані Аліна?

– Слухаю.

– Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.

На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.

– А хто вам мене порекомендував?

Її голос злегка бринів металом.

– Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?

– Хтось же таки мусив лишитися, нє? – тут вона розсміялася, і крига скресла. – Як вас звати і кілько маєте літ?

– Юрко. Двадцять чотири, – випалив я.

– Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?

– Звичайно.

– Там є така маленька сліпа вуличка – Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею – квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, йно лизькає. До зустрічі.

Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. У суботу я купив на базарі червоні рожі, прихопив із хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків – чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.

Пані Аліна, худа висока пані, розмальована і напахчена, зустріла мене в китайському шляфроку і в хитромудрому строкатому тюрбані. В пальцях крутила довгого червоного мундштука з тоненькою коричневою цигаркою «More», і коли розкрила вуста, то разом з кучерявим димом закружляли в повітрі слова вітання.

– О-о, то є пан Юрцьо? Моє поважання! Як мило з панського боку – такі ружі! Прошу досередини. Там у мене в хаті є ще двоє песиків, але ся не бійте, зі мною вам ніц не загрожує.

Вона не пішла, вона поплила поперед мене, гордо несучи свою струнку поставу.

– Прошу до сальону, – сказала вона.

Проминувши сіни, ми опинилися у просторому покої з великими широкими вікнами, пальмами і фікусами, зі старими меблями і картинами. У куті височів оздоблений мозаїкою коминок, на дерев’яній полиці біліли статуетки порцелянових панночок і кавалерів. Над самим коминком пишалася вродою оголена панна зі скрупульозно виписаного портрету. Тіло її бронзовіло на блідо-рожевій постелі, а в кутиках медових вуст гуляла фіґлярна усмішка. Витончену фігуру оздоблювали великі перса з грайливо задертими пиптиками, права рука зі жмутом орхідей кокетливо затуляла низ живота.

– Це ви! – захоплено скрикнув я.

– Ох, це було так давно!

Вже з самої сецесійної манери художнього письма можна було відгадати автора портрету.

– Невже сам Новаківський?

– О, то ви ся трохи розумієте на мистецтві? Олюсь був частим гостем у моєму сальоні. То була велика дитина. Коли продавав свої картини, то плакав.

– Ви просто красуня!

– Е, був кінь та з’їздився! – засміялася пані Аліна.

У цей момент до вітальні увійшло двоє здоровенних чорних псів, сам вигляд яких викликав на моїй спині зимний піт. Пси цілком мирно мене обнюхали і вляглися під стіною.

– Знайомтеся – це мої песики Адольфик і Йосько. Ще маю зграйку зледачілих котів, які мешкають із псами в якійсь таємній змові, бо не звертають одне на одного жодної уваги. Коти мають не менш поетичні імена: Берія, Каганович, Ріббентроп, Геббельс і Молотов.

– Невже ви їх так і кличете?

– Де там! Я кличу їх значно ласкавіше – Берцьо, Казьо, Рібусь, Гебусь і Мольо. А хто, гадаєте, найліпше миші ловить? Берцьо! Майстер своєї справи. А от Казьо дуже вже скаправів. Якось наклав посеред хати. Ох, і дала ж я йому перцю! Та ви сідайте на канапі і чуйтеся як вдома. Чай чи каву? Чай! З молоком чи без? Рекомендую на англійський манір з молоком. Спочатку наливаємо в горнятко окріп, потім чай і щойно вкінці молоко. У жодному випадку не навпаки. Затямили? І ні грама цукру! То тільки москалі цмулять гербату з цукром.

Я розлив «Токай», пані Аліна надпила і всміхнулася.

– То моє улюблене вино. Ви маєте нюх, пане Юрцю. Ну, а тепер оповіджте мені дещо про себе.

Я зрозумів, що її цікавить в першу чергу, наскільки вона може мені довіряти, і я виклав свою біографію, наголошуючи саме на тих моментах, які представляли мене як людину, що жодною мірою не може влитися у гармонійне совєтське суспільство і тільки під страхом смерти буде керуватися кодексом будівника комунізму. Пані Аліна вдоволено кивала головою, і з того дня між нами зав’язалися теплі задушевні стосунки.

Пані Аліна належала до свідомих українок. А це вам велика рідкість, бо відсоток українок серед наших проституток завше був недостатній для нормального функціонування організму нації. А вже про галичанок, то й мови нема. Пані Аліна належала до куртизанок високого польоту – була начитана, могла декламувати вірші Лепкого, Олеся, Чупринки, Філянського, Антонича. Багатьох львівських поетів і художників знала особисто, про декого з них згадувала з таким солодким смутком, що мимоволі зароджувалася підозра в стосунках, які не конче вичерпувалися зустрічами в мистецьких сальонах. Одного разу показала альбом, на сторінках якого були автографи відомих людей, і ті рядки так само свідчили про радість спілкування з високим мистецтвом.

– Як вам вдалося вберегти свій дім? – дивувався я, знаючи, як ці будинки завиграшки конфісковували по війні або ж «уплотняли», підселюючи ще кілька сімей.

– У сорок п’ятому було мені тридцять шість років. Я була сам сік. Ось погляньте на цю світлину: чи міг хто-небудь захиститися від моїх чар?

З фотографії дивилася вродлива жінка з розкішним чорним волоссям. З-над сукні кругліли повнющі перса, тонка талія переходила у круті стегна. Мені стало ясно, що немає на світі такого начальника, який би не заломив свого картуза перед цим делікатесом.

– А як же було з роботою? Ви що, пішли на фабрику?

– Жартуєте? Аби я собі ради не дала! Я не переставала бути куртизанкою незалежно від того, яка влада була за вікном. По війні влаштувалась на фіктивну посаду та й все. Зараз навіть пенсію маю. Ба, навіть нагороди і за чесну працю, і за героїчні вчинки під час війни.

– Ви ще й воювали?

– Ну, не зовсім, – засоромилася господиня. – Принаймні німців не обслуговувала. Навіть у повії повинні бути принципи. Уже цього цілком достатньо, аби мене нагородити. Але ж я ще переховувала в себе кількох хлопців, за якими ґестапо полювало. Це вам не жарти.

На схилі віку пані Аліна захопилася окультними науками, викликала духів і ворожила на картах. Клієнтури і тут вистачало. До ворожки, яка вміла підібрати ключик до кожного клієнта, відчути його найпотаємніші мрії і обіцяла їхнє втілення в недалекому майбутньому, записувалися черги. А ще вона навчала свому вишуканому й непроминальному ремеслу підростаюче покоління. Біля неї завше крутилася зграйка дівчат, одні тут-таки й мешкали, бо будинок мав п’ять кімнат, інші приходили невідомо звідки і невідомо куди зникали.

Суботи виявилися єдиними вільними днями колишньої жриці любові, суботи вона берегла для себе, в неділю йшла до церкви, потім робила візити знайомим. А всі інші дні присвячувала себе мистецтву кохання, яким щедро ділилася зі своїми ученицями. Зазвичай ми зустрічалися по суботах, та інколи я міг завітати й у будень.

Пані Аліна зберігала колекцію старих порнографічних журналів. Ну що вам сказати? Звичайно, порнографія довоєнна – це ще несмілива квіточка в порівнянні із сучасною. Її можна спокійно розглядати у присутності такої поважної матрони. Усі ці журнали несли на собі відчутну печать цнотливості. Можливо, таке враження справляли обличчя оголених панночок. Примружені очка, міцно стиснуті вуста, тремтлива долоня намагається приховати бодай дещицю пишного тіла… Таке враження, що чисту й незіпсовану панночку силоміць приволокли до фотографа, здерли з неї одежу та ще й пригрозили четвертувати, якщо не сфотографується.

– Бачите, – казала пані Аліна дівчатам, – саме таким повинен бути вираз на личку, коли вас роздягає мужчина. Ніяких мені хихотінь, муркотінь чи сюсюкань. Усе це буде пізніше. А спочатку треба тримати стиль. Вдало вибраний стиль – половина діла. А тому перші наші лекції полягають у вивченні стилю. Чи не були би-сьте такі ласкаві, юначе, спробувати розібрати оцю бльонд-особу?

Пам’ятаю, я злегенька почервонів і не знати навіщо почухав потилицю.

– Ну-ну, сміливіше. Інакше я вас вижену з лекції.

Довелося сісти на канапу біля бльонд-особи.

– І що, отак просто скидати з неї сукенку?

– Пане злотий, – скрушно похитала головою учителька, – чи я вам маю ще вповідати, як то ся робить? Та певно, жи спочатку мусите до неї трохи підкрастися.

Поки я підкрадався, пані Аліна повчала мою партнерку, як їй реагувати на кожен мій дотик. Коли я скидав сукенку, руки в мене тряслися і я ніяк не міг її стягнути, голова чомусь не пускала. Нарешті панночка змилосердилася і підказала пошепки:

– Розстібни ґудзика.

– Я тобі зараз розстібну! – гримнула пані Аліна. – То так себе поводить порядна дівочка? Підказує хлопови, де має ґудзика розстібати? То таке виховання?… А ви, мій любий, бігме, як із духовної семінарії. Не знаєте, де ґудзики в панянки! Ну-ну, розстібніть уже тамтого ґудзика, най я виджу її писочок.

Який писочок має бути в панянки, яка зосталася в самій білизні? Хто його зна. Якось раніше на це уваги не звертав. Мабуть, не туди дивився. Зате зараз я міг побачити перелякане створіння з напівпогаслим зором і блідими щоками. Здавалося, ще мить – і бльонд-особа знепритомніє.

– Не перегравай! – озвався голос пані Аліни. – Не так трагічно. Тебе ж не на Голгофу ведуть, а тільки-но до ліжка. А таким виглядом можна кавалєра перелякати на смерть. Тільки охоту хлопови відіб’єш. Очка можеш закотити, але губки розтули… О, о… Оближи вуста, аби блищали… Люкс! Перша кляса!.. Можеш вдягати сукенку.

Я витер спітніле чоло і полегшено зітхнув, що мені не доведеться продовжувати процедуру. Робити такі речі під уважною обсервацією десяти пар очей, не рахуючи котячих, було понад мої сили.