Текст книги "Дзвінок"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Юрій ВИННИЧУК
ДЗВІНОК
Оповідання

Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися – завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.

– То в нас під вікнами?

– Умгу.

– Ну… – ліжко заскрипіло. – Зараз я їм…

Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:

– Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?

Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») – все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.

Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.

– Іди лягай, – гукнула жінка. – Покричать та й розійдуться.

– Та тут на бійку заноситься.

– Правда?

Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару – щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…

– Ти бач, що роблять!

– А що? – вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.

Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.

– Я так і знав – поламають паркан.

– Може, закричати до них?

– Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому – кине каменем…

– А Марчуки що – не чують? – кивнула на будинок через дорогу.

– Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…

Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг, мороз по спині – дівчина, що була причиною бійки, щось вигукнула.

– Що вона сказала?

– Не розчув…

Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.

– Що ж то буде?.. – прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.

– Точно? – процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.

– Точно! Щоб ти знав! – кинула дівчина, і був у її голосі страх.

– Ну, падло, поняв… – прошипів другий хлопець. – А я через неї, поняв… Ух, шакалка… – І був у його голосі страх.

– Та що ви… ну прямо… – замахала руками її подруга. – Вона ж пошуткувала… – але був у її голосі страх.

– Пошуткувала, да?

– Ясно…

– Пошуткувала, да?

– А я, поняв, з-за неї…

– Ну, харе, хлопці… шуток не розумієте?

– Пошуткувала, да? Я тебе питаю – пошуткувала, да?

– Нє-е, ти поняв?

– Чуваки, кінчай базар-вокзал!

– Я такі шутки в гробу, знаєш?

– Ге, ти поняв?

– Та це вона… що, їй-бо…

– Хлопці, та ви що?

– Я, поняв, такі шутки не прощаю, поняв… Руки!.. При собі, поняв!

– Хлопці, перестаньте! Я закричу!

– Заткнись, поняв!

Господиня зойкнула, але так тихо, як миша, і руки спазматично вхопилися за штору, аж та вгорі затріщала, і чоловік бурхнув: «Порвати хочеш?» І руки опали. Зараз закричу, подумала вона. І закусила нижню губу.

Хлопець з усієї сили шарпнув дівчину за волосся, вона полетіла на підставлений кулак другого хлопця. За мить її збили з ніг – впала на коліна і ввібрала голову в плечі. Біла куртка на плечах розійшлася, і засвітилося червоне око светра, наче рана.

– Шизанулися?! – скрикнула друга дівчина.

– Чуваки!

– Руки! Поняв! А то й ти заробиш!

І посипались удари, і скрутилося тіло її, і впало на землю, звивалося воно і скавчало під тими ударами, а як взялися копати – з розмахом, зі смаком, прицілюючись, щоб не на пусто, – почала вона качатися по землі, коліна до живота притискаючи і голову в руки ховаючи, і крик її бився у засліплені вікна, і відскакував, і котився по вулиці, аж луна йшла, аж доки не перестала кричати, і тільки стогнала, а танець довкола неї продовжувався, цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.

Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.

Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було гудзиків, другий витер піт з чола.

– Пішли, хлопці,– сказав до них третій. – Хватить…

– Як же її… тут… тут лишити? – спитала друга дівчина.

Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.

– Нічо… оклигає…

– Давай, поняв… пішли…

– Буде знати…

– Пошуткувала, поняв…

– Ось її сумочка, – сказала дівчина.

– Кинь біля неї.

– Ну, що ти, поняв… – до дівчини – …харе нюні пускати.

– Шизуха косить наші ряди.

– Хе-хе… ну, ти поняв, даєш…

– Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

– Фу-у… – важко видихнув господар. – Лягаєм, чи що?

– Почекай… може, забили її.

– От іще вигадала! Забили!

– Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

– Ну – бідна! Видно, було за що.

– Паркан треба новий.

– Ясно… сітку натягнем.

– Влодко приїде – займеться…

– Я й сам, без Влодка, дам раду.

– Говори-балакай… О, дивись – ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

– Куди це вона?

– Не бачиш? До нас намірилася.

– Оце!

Дівчина підповзла до хвіртки й штовхнула її головою. Зойкнула хвіртка, застогнала дівчина, охнула господиня.

– Я казала – замикай на ніч хвіртку.

– От було зачинити.

– Диви, до Марчуків не поповзла.

– До нас ближче.

Дівчину покинули сили, опала грудьми на гравій, яким була посипана доріжка. Права рука лежала на квітнику.

– Мої іриси! Вони ж такі тендітні! Чого ти став як бовдур? Роби щось!

– Що я маю робити?

– Ти ж бачиш – до нас приповзла.

– От і піди зустрінь. Може, в гості запросиш? Зараз я кавусю зроблю.

– Що ти мелеш? Найшов коли кпити.

– Глянь – у Марчуків штора колихнулася.

– Я так і думала… дивляться… щоб їм повилазило, – процідила крізь зуби.

– Ті то вже хвіртку зачиняють.

– А я не казала: закрий?

Дівчина ворухнулася, підтягла руки під себе і спробувала знову звестися на ліктях. Голова метлялася з боку на бік. Нарешті світ вирівнявся в її очах. Облизала напухлі зчорнілі губи. Якусь хвилину дивилася поперед себе, наче запам’ятовувала напрямок, потім опустила голову і поповзла.

– Вона повзе до дверей.

– А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

– О, знову в них штора колихнулася, – тикнув пальцем.

– Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

– Потім будуть говорити.

– Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

– Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

– Тим батярам?

– Ну.

– Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони – бом! бом! бом! – і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

– Ні, я не відкрию, – сказала твердо жінка.

– Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

– Попробуй тепер заснути, – зітхнув чоловік.

– Зажуй пігулку, – порадила вона.

– Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, – закректав лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затисши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

– Що це? – насторожилася жінка.

– Я там знаю?

– Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

– Не думаю.

– Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… – сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. – А вже до дзвінка дотягтись – це й зовсім… Правда?

– Умгу…

– Не дотягнеться…

– Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

– Чого?

– Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

– А що, дерев’яний – дефіцит?

– А ти не знала? Спи…

– Умгу… – та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: – Не дотягнеться…

Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок – пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Слід пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий, втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» – у мене тремтять лише руки… лише руки… – «не відповідає на запитання…» – я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… – «кидається…» – це не про мене… ясно, що не про мене… – «до часу прибуття „швидкої допомоги“ хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес» – я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.

Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?

– Ти чуєш?.. Де там… спить, як хом’як…

Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.

Вона повинна добратися до дверей… невідомо, скільки часу зосталося… може, й зовсім нічого… Добре, що згадала – пити не можна. А то б перше, що зробила, – попросила пити… Почала знову спинатися на ноги. Це вимагало стільки зусиль, що коли нарешті впала грудьми на поручень, то здалося, що це вже кінець – перед очима крутилися кольорові кола, більше нічого не могла розрізнити. Біль у потилиці пульсував з шаленою швидкістю… Тільки б втриматися… не впасти… Перепочила хвильку і зробила крок, другий. Тепер на другій сходинці. Ще три. І знову вона всміхнулася само до себе… Яка я молодець. Скоро закінчаться ці муки… Хто там живе? І раптом злякалася… може, нема там нікого вдома? Вони ж не могли не чути бійки… такий гармидер кого б не розбудив? Невже їх нема?.. Пфу, дурна… просто сплять на протилежній стороні будинку. Звичайно, так і є. А це вікна вітальні або кухні… Які на кухні штори?.. Таки вітальня… Ще крок, другий… Третя сходинка. Зараз я їх побуджу… бідні люди… Чи в них є телефон?

Жінка крутилася на ліжку, думки весь час повертались на їхнє подвір’я. Чомусь тихо. Що вона там робить?

Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна і відхилила штору. Справа од вікон було колись добудовано веранду, й господарі могли бачити і сходи, і двері.

Дівчина висіла на поручнях. Таки дісталася. Ось вона спинається далі.

Четверта сходинка… Ще трохи… відпочинь…

Ну, вперед. Що ж тепер робити? Невже вона таки подзвонить? До незнайомих людей! Серед ночі! Маєш тобі теперішнє виховання… В наші часи… Та що там казати… Може, все ж вийти? Ну, вийти, і що далі? Що мені з нею робити? Розраджувати? До хати не можна – ще обкраде… Оно з якими босяками валандається. Від таких тільки й чекай біди… Ну, дивися на неї… І то пнеться і пнеться… Що вона собі думає? Що її тут з розкритими обіймами зустрінуть?.. Оферма штабова… Ото не пльонтайся з ким попало…

П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…

Голова гуде…

А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок – зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…

– Що там знову! – прокинувся чоловік.

Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.

– А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! – закричала, стукаючи по шибі.

Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.

– Гос-поди, оце нічка! – зітхнув господар.

Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…

Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини – вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди – губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно – усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.

– Що таке? – гукнув її чоловік.

Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала – ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, – наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно саме розчахнулося і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася – стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:

– Що таке?! Ну, що там таке?!

– Вона сміється! Вона до мене сміється! – гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, – страшний вітер шматував її слова.

– Що таке?! Я нічого не чую!

– Сміється! Чуєш – сміється!

– Що сталося?! Скажеш нарешті?!