Текст книги "Яса. Том 1"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

II

На Січі пахло весною і далекими походами.

Сірко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Він навіть пошукав очима: чи не стоїть паламар, чи не прийшов будити до утрені, одначе не побачив нікого. Тут, у кутку, де стояв отоман, панував смерк, а по кімнаті вже розлилося світло; воно цідилося в продовгуваті, оправлені в олово шибки вікна, котре зорило на схід; кошовий добре бачив живі, веселі парсуни апостолів за тайною вечерею, – вражий богомаз, либонь, малював ікону в корчмі, але ж до ката гарно, – і зовсім не святу чубату голову Лавріна Перехреста, джури, що спав на лаві й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати – хлопець молодий, дужий, тільки й клопоту – не припізнитись у курінь до кулеші. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврінові розсипався, прихмарив високе чоло, а великі, по – дитячому пухкі губи були розтулені в болісній усмішці. Лаврін чомусь посміхався уві сні. Сіркові враз стало тепло на душі, й він посміхнувся й собі. Перша думка, що скресла в голові Сірка, – про оце його коротке спання: віку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити світла. Вона уві сні блукає в таких нетрях, обіймається з такими проявами (а колись же пролітала ніч, як дикий кінь степову балку!), що поспішає бодай не до радісного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою іншу, з сивими нитками смутку й чорними – скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного літа. Йому були прикрі й ці нитки, ще й чимось схожі на ті – вкриті ранньою памороззю, адже почали чіплятися зовсім недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, він їх не знав раніше, в найкрутіших боях та небезпеках, котрих перебрів більше, ніж чумацька валка річок по дорозі до Криму. Що крутішим і струпцюватішим було життя, то дужче його любив.

Вчорашнє шинкування не одгукнулося нічим (тому порадів: таки ще має силу), згадав про нього у зв’язку з надією, яку покладав на Квашине посольство на Дон і яка розтанула в прозорій тиші приморозкового вечора. Знову напливали жалі, але він не пустив їх у серце. Мав із чим змагатися й так. Цей сон змілів доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечні ворота. Скільки ж буде ударів?

За палісадом, у Грецькій хаті, сидить царське посольство. Самойловичеві людці розбрелися по куренях – справляють подвійну службу: посольську й таємну, собачу. Дорошенків гонець теж підночовує в Уманському курені. А в прикомірку канцелярії чипіє із зашитими в тафту листами татарин. Сьогодні слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобі не шаблею махати!

А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гірше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тільки сміється: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрі ще хочуть узяти.

«А так – таки й нічого? А те, єдине, чого не покладеш у тороки й не зміряєш мірою? Після чого зникає все?» Та думка блискавкою пронизала мозок. Інакше за що б уже оця дика, нескінченна веремія. Оцей герць брата з братом. Скільки тих вихорів і вихорців промчало по рідній землі в останні десятиліття! Скільки вигублено посадів, сіл; цілі полки, колись славні й багаті, чорніють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Іркліївський. Понад п’ятнадцять літ од смерті Хмельницького кружляє на Україні кривава смертельна хуртовина. В ній брат не бачить брата, батько сина, стають під різні знамена і складають під ними голови. Закипає то там, то там, то скрізь разом, а ледве вщухне – який – небудь полковник, який – небудь авантюрний отаманець починає каламутити довкола себе, сподіваючись викрутити щось собі з тієї веремії. Обіцяє свободу краєві, щасне життя людям. Вони вірять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надія на життя без пана, боярина і старшини. Лишилося чимало чубатих голів, які пам’ятають ті часи, бачили на власні очі, як утікав пан, як палав панський фільварок, може, й самі підносили віхтя під панську стодолу, а тепер розповідають на призьбі про те онукам. І онуки слухають, і горять у них очі (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли ті кулачки більшають – тягнуться до шабель. Щоправда, діди і батьки розповідають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусідське подвір’я. На тому подвір’ї стоїть кам’яниця пана полковника. Мовби зовсім недавно йшли вони з тим полковником в одній лаві, разом виборсувалися з – під шляхти, навіть порятував був козак у бою від певної смерті пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об’їдеш за три дні конем, а його рятівник опинився в підсусідках. Плати димове і скарбне, давай на військові потреби, їдь у підводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподілити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтаві (Опішні, Ніжині, Черкасах…) появився отаман, подає клича!

Звичайно, не всі ті, що піднімають посполитих, сподіваються доп’ясти все тільки собі, є серед них справжні лицарі, чисті серцем і помислами, вірні вітчизні, але немає для них ані найменшого просвітку, б’ються вони, як риба об кригу на непроточній воді. У тій кризі – ополонки і сіті з усіх сторін.

Та й мало їх таких, чистих серцем і помислами.

Виговський, Брюховецький, Хмельниченко – хіба злічити смерчі, що прокотилися Україною. З усіх сторін дмуть дужі вітри, не дають загаснути пожежі, котять її то в один, то в інший бік. Підкуп, зрада, науст – чорні дощі тих пожеж. Коли те скінчиться?! Чиєю волею, чиєю силою? Хто заступить Поле од морових вітрів? Він пройшов з кожним із цих людей частину їхньої путі, путі найтяжчої, а потім, гірко розчарувавшись, боровся проти них і таким чином проти самого себе колишнього. Він мовби прожив кілька життів, від чого хтось інший міг би втомитися й зламатися, але його тримала на світі віра – велика, незнищенна, вона пройняла всі ті товщі, як спис крицевий проймає одразу кілька тіл, він знав, що вона свята й справедлива і в ім’я її треба жити далі та сповняти її всією рештою життя. І як спис крицевий проходить одразу крізь кілька тіл, так і він пройшов своєю вірою і надією крізь них усіх – Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов і звільнився від них, і тільки іноді йому грізно примружиться із зеленавої пітьми Іван Виговський, злодійкувато усміхнеться Брюховецький чи болісно скривить своє вічно недоросле обличчя Хмельниченко. Ті погроза, усміх і біль не зачіпають його серце.

Сьогодні розривають Україну чотири гетьмани. П’ятий, той же таки Хмельниченко, конає десь у турецькій темниці. Либонь, султан тримає його, аби ще раз випустити в слушний час, тоді він погойдає над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька – може, й прибіжить хтось засліплений на те маєво! Але для України досить і цих чотирьох. Всі огулом гублять те, що здобував батько Хміль. Вп’ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбільше, кожного змагає жадоба влади і жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховієнко – добра не було і нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б і розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного підпирає чиясь рука. Чиїх тільки підків не вкарбувалося в український чорнозем. Кують ті підкови і в Стамбулі, і в Варшаві, і в Бахчисараї… А мусили б же нерозумні гетьмани дійти між собою якоїсь згоди. Обрати з – поміж себе одного! За давньою козацькою регулою. Щоб міг обіпертися на обидва дніпрові береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острівець посеред спіненої ріки, стоїть Запорозька Січ, але не просто стоїть, довкола неї чи не в першу чергу закручуються грізні смерчі, вона переймається звитягою і боріннями тих, хто обіцяє народу волю і Україні злуку. А на ній, у її серці, – він, Божою волею кошовий Війська Запорозького. Колись невгамовний, рвійний, нестримний, а нині оступлений важкими думами, сумнівами, з темною осмутою в душі. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разів руйнувалися в порох його надії, впадав у відчай, в чорну меланхолію і знову підносився душею і ставав на герць з долею і ворогами. То вже сутність його вдачі – пориватися кудись, до ледве видимої таловини на обрії, прорубуватись через нетрища. І хоч з роками в його душі світлої барви ставало все менше й менше, а темної більше й більше, не складав рук. І нині клопотався тим же: як припинити братовбивчу війну, як привести до спілки гетьманів?

Вже стільки разів Сірко домагався, аби скликати в долині Росави раду, яка б і порішила, кому володіти булавою. На ті Сіркові поклики не відгукнувся жоден гетьман. Наймогутніший, Самойлович, запікся помстою. Залив золотом вуха, насунув на очі чужу шапку, не чує й не бачить, що погибель іде всьому краєві. Що турок і татарин сьогодні міцні та бойні стодужо. Що замірились на весь світ. Два роки тому Магомет з великою вигодою закінчив війну з Венецією. Два роки тому погромив Польщу. По дорозі, вистеленій іконами, в’їхав у Кам’янець – Подільський, приступив до Львова, який, правда, зумів відкупитися вісімдесятьма тисячами єфимок, а вся Польща щороку сплачує султанові по двадцять дві тисячі золотом. Свого афекту турки там не погамували. Найласіший для них край – Україна. Вони підуть уже цього літа. Водою і сушею. Отож їх треба перестріти на воді й на суші. На Дніпрі та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить ті шляхи? Гірко, ой гірко думати, але куди подінешся од тих дум, що колись сміливий, праведний і духом сильний муж Дорошенко ввійшов у спілку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють і засилають у вічну басурманську неволю православний люд. Християнською кров’ю, немов живою монетою, купляє собі Дорошенко у басурманського цісаря милість.

Кошовий помітив, що мислить словами листа, якого кілька днів тому послав у Чигирин.

Правда, не вельми зважають на ті листи гетьмани. Солодощі влади забивають їм солоний пах крові, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нині так просто: написав цидулу вінценосному можновладцю – й маєш за пазухою одразу кілька хуторів, а то й сіл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрішного й ще на багатьох не менше грішних перед Богом і власним народом. Через те й повстав проти них Сірко: проти хоромів і кармазинів, проти можновладства й зажерливості, яким немає кінця – краю. Гетьманам у клопіт тільки золоті дукати та власні високі уряди. А хто стане в оборону краю, те їм байдуже. Січ сьогодні злиденна й убога. Той – таки Самойлович розставив по всіх дорогах варту, й вона не дає хлібного та порохового перепусків. Хоче, щоб запорожці прийшли до нього з поклоном. Січ – то поважна сила. Нею сподівається здолати своїх супротивників. А інші гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути січовиків на свою руку.

Честолюбство гетьманів – незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись він і сам плекав честолюбиві заміри, одначе той трунок мав інший смак і іншу міцність. Зараз уже не може й відгадати, що вело тоді: буйний хміль молодості чи сліпа й невтримна воєнна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кінець руйнації вітчизни, стулити її якось докупи і захистити од супостатів! Булава кошового – та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливість – давала пити не зверху, а з дна. Й відчути тягар одвіту за всіх, марницю та нетривкість найповажніших повелінь на землі. Пощо йому оті похилені голови на раді! Поневаж один прикрий погляд може стриміти в серці, як стріла. Влада – це ніж, який весь час доводиться нести вістрям до серця. Вона забирає сон і вкладає в голову думки, від яких скипається мозок. Вельми нелегко одвіяти істину від неістини, правду від олжі. Він же не має права помилятися. Бо коли Бог покличе до себе, спитає за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох літ? То єдина пристрасть, яка не згасає, а розгоряється з роками й заступає чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудрості в пізнанні. Тоді, принаймні у власних помислах, людина піднімається над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стає підступною, хитрою, боягузливою і жорстокою. Вона не вірить нікому, бо сама набирає сили на крові інших. Таким людям починає здаватися, що просто так і жити нічого. Вічна облуда дужого, вітрило і кітва корабля людського життя. Поки людина молода – вітрило, з роками – кітва.

«Яка сила штовхає того хлопця? – зненацька, несподівано навіть для себе, перестрибнув думкою. – Що привело сюди Симеона?»

Та, власне, це вже зараз нічого не важило. Мало вагу тільки те, що Симеон приніс з собою: для нього, Сірка, для всього коша. Для України. Він, кошовий Запорозької Січі, подав царевичу руку помочі, схилив голову під маєво його благенької непевної короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподівався? Чого допинав? Привести прибіглеця Симеона до Корони й знайти в тому вигоду собі? Марниця. Хотів відплатити за наругу, вкинути власних недругів у переляк, у гнів, боротися, скільки стане сили, і погинути, спричинивши неприятелям якомога більше зла?

Гірко зізнаватися, але така злорадна краплина в тому замірі була. Він збагнув це не тоді, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою відчувалася перестрашеність.

Одначе то лише краплина. Задля неї мав право важити тільки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманські посли намагаються зневірити й посварити зі своїм кошовим.

Отаман помітив, що вже змагається з днем, неначе з диким звіром, якого гучки ще не підняли з лігва. Пружним рухом відкинув ліжника й почав одягатися. В хатці було холодно, з рота кошовому йшла пара.

Лаврін уже не стогнав, а спав солодко, по – дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно – русим вусом. Грубий подільський рябчак сповз з нього на долівку, джура підтискував босі ноги, намагався сховати їх, але не було куди. Сірко ще раз поглянув на Лавріна, і раптом його серце заплеснула хвиля жалю та ніжності. «Що він знав у житті? – подумав. – І що його чекає? Гарячий кінь, степ, відвага?.. Це поки молодий…» Кошовий підняв рябчака, тихенько вкрив Лавріна. Хутко вийшов.

У сінях на кленовім стовпцеві стояло дерев’яне відро з водою і великий мідний питун, але Сірко не захотів умиватися біля хати, пішов до річки. Ніч ще тільки відступала, а ранок наступав – тугий і пружний, уже вмитий. Поміж низових куренів, які стояли не рядочком, як верхні – ті творять вузькі рівні вулиці, – а врозкид, ще й пообростали за роки прикомірками, прибудовами, через хвіртку в палісаді вийшов на берег Скарбної. Ранки на Січі забарні, вони довго виплуганюються з очеретів, блукають у тумані по затоках та прогноях, не швидко розганяють імлу, але цей, що наставав нині, линув, неначе на дужих крилах. Сміливо викочувалось із сірих верболозів велике, червоне сонце, над водою, що вже перемінила темні зимові барви на тепліші, м’якші – весняні, піднімалася легенька пара. Власне, тільки кольорами й різнилася весна од зими, що минула. Зима була сирітська, з дощами та сльотами, – скотину не загонили в теплі стійла, – переступила у весну, ніхто й не помітив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетів перший бузько і приніс із собою весну. Кошовий приглянувся і побачив на верболозині довгі ніжні сережки. Ще вчора їх не було. Гостро пахтів кущ бузку. Звідки він тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козаків і не признався. Бруньки ще тільки набубнявіли, але запаморочливо – гіркий, клейкий запах аж дурманив голову. І Сірко подумав: скільки то принад несе весна! Неймовірно гарна вже сама по собі оця пора – березень перехиляється в квітень. Тільки треба вміти побачити те. Колись він того не бачив. А зараз вловлює кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, і вода також пахне. Січові річки понабухали, одначе не вийшли з берегів, як завжди. Коли тануть сніги і річки виходять з берегів, вони затоплюють плавні, й тоді тільки острівці, а то й верхівки дерев виглядають з сивої каламуті. Тоді озеро Свиняче Море стає справді морем, а Підпільна – найбільшою дніпровою протокою, й підпирає увесь правий берег, все Дике Поле. А нині повені майже не було, вода вже відступала, залишивши на піску маленький зміюнець напливу. Світанок ішов з плавнів. З очеретів, з верболозів пливли сиві пасма туманів, просвітлені сонцем, вони, здавалося, диміли; одне чимале пасмо зачепилося за вежу – й ні руш, неначе там його прип’яли віжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно і на душі. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по той бік річки.

Щось тануло в душі, вона одірвалася од чогось, як чайка од купини, перелетіла на іншу купину, й кошовий зітхнув. Колись він не лічив весен, а тепер щось само лічило за нього, й душа поспішала вхопити якомога більше весняної синяви, а та просинь змивала струп’я з давніх ран і хилила до думок про дивно влаштований світ, його таємниці. Поставити б десь на березі річки курінь, завести пасіку… Сірко зітхнув ще раз. Але вже інакше, бадьоріше – відганяючи примарні думки. А сережки падали на гладінь річки – верби стояли у воді, і лози, і старі вільхи по той бік Чортомлика, – пливли за течією, і біля них сплескувала риба. Посеред плеса біліла пухка хмарина, весняний вир розкручував її то в один, то в інший бік. Вода була ще каламутна, таїла щось у своїй глибині. Вона завжди щось таїть у своїй вічній глибині.

На березі не було нікого, тільки на Глухій косі ширмувало двоє козаків. Обоє молоді, на голих до пояса тілах зблискували краплі – тільки що вмилися, а може, й покупалися, грілися військовими вправами. Один наступав з палицею, немов із шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, відступав до води. В запалі вони не бачили кошового. Він одійшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повітря – на оголених до ліктів руках отамана повиступали сироти. А сонце провіщало тепло, й по – весняному тінькала синиця на гострій палі валу. Кошовий відчув дивне бажання присісти під палісадом, підставити ласкавим променям обличчя, подрімати. Бо й чого поспішати, не ворог приступає. Бог – свій, може й зачекати. Майнула оскарга на Бога, по тому війнув легенький вітрець страху, перехрестився, відступився думкою від тих сфер.

«Старість», – подумав ще раз. Але подумав інакше, ніж тоді, коли тільки – но пробудився. Він таки ще почував силу. Вона грала в м’язах, бо завжди щось м’яв, ламав у руках, йому хотілося ламати, хотілося крутості, змаги, а це свідчило, що старість ще не настала. Він не любив нічого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте відверту, без підступів, йшов їй назустріч, наперед спиваючи серцем і м’язами її шаленство. Вночі йому снилися коні й чомусь часто снилася погоня, од якої втікав, яка кудись заманювала, з якою потім рубався в лютому герці.

Зараз він вдихав туге повітря, вдихав плавні з їх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, він чомусь подумав, що зіп’є її всю. Це не були сутяжність і скаредність старості (либонь, саме тому й почувався гарно), він не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплі, просто це був світлий порух серця. Такі порухи нині навідували його не часто. Сірко подумав, що недавня раптова кволість – звичайна весняна млявість, підкорення весні, її ще приспаній, не розбурханій силі. А може, й зовсім інше, може, йому хотілося ухилитися від осоружного дня. Відав – не ухилиться. Мислено збирав себе на силі й спокої. Пересівав думкою слова, які почує сьогодні, намагався наперед струїти їх гіркоту, аби потім у розмові не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крізь перев’язь на рані. Мабуть, подумав, треба піти до церкви та дослухати утреню. Зм’якшити серце молитвою, порадитись з Богом. Хоч увечері поклав – до утрені не йти, не прихиляти себе до сумирності; до того ж не хотів дочасу зустрітися з послами. Тому й сказав паламареві, аби не будив.

Вертався не в крайню хвіртку, а в сусідню – всіх їх прорубано до води вісім, – ступив у неї в ту мить, коли з крайньої із рушником у руках вийшов Лаврін Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Ліниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло ясніло спокоєм, по губах проковзувала усмішка. Він пив весну на повні груди, для нього вона вже була теплою; груди йому гріла надія – близька й далека. Кошовий хотів погукати Лавріна, та в останню мить передумав. Дивився на запозіханого джуру, посміхався. Хотів відгадати: повернеться Лаврін досипляти чи побіжить по березі шукати його.

Лаврін не повертався до куреня і не пішов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж ріс на біді та воді, все дитинство перетолочене, обвішане старцівськими торбами. Матері майже не пам’ятав, батька – теж, он і дядько Мокій Сироватка вдачі зовсім іншої: де пролетить вітром, а де проповзе на череві, де одгризеться, а де одлеститься. Привіз його Сироватка десь із польської сторони з ляським католицьким хрестиком на шиї (через те й Перехрест, про всяк випадок хрестили ще раз – у православну віру), лазило в густому диму попід лавами в шинках, мішало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило каліцтва та рани і вийшло з того, як ковил із роси. А може, воно вслухалося в інше: в тихий рокіт бандур, чистий церковний спів, вдивлялося в зелені плавні та маєво бойових корогов? Хто зна. Тільки ж вабило Лавріна все красиве та гарне: сумовиті вечорові співи біля багаття, баскі коні, мальовані ясними фарбами картини в церкві та на дверях куренів. Він і сам ясний лицем і щедрий помислами. Сорочка на Лаврінові завжди чиста, в комірі голуба стрічка, а темно – руса чуприна – розчесана, кунтуш – охайний. І при тому не скупердяй, не труситься ні над шелягом, ні над алтином. Найбільше кошовому подобався отой його порух головою – ледь вловний, ніби аж погордливий, од якого темно – русий чуб спадав на лівий бік, прикривав чоло. Він і справді гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, і нехай хоч на чисницю вловить неправди, стріпне чубом, встромиться поглядом у вікно – й не руш.

– Ти хоч чуєш? – з серцем обізветься кошовий.

Мовчить.

– Чуєш, питаю?

– Та чую.

Й по тому.

Очі в Лавріна непоступливі і погляд твердий. Все заховано всередині, взято на міцні защіпки. Щоправда, не тільки Лаврін такий. І де вони набираються свавільності, – міркував отаман. Наче ж тримає їх на наструнених віжках, а от же!..

А на дідька вони такі треба, коли б тільки гнулися перед отаманами, – враз звільнився думкою. – Гнутимуться перед отаманами – гнутимуться й перед панами.

Ніхто не виказав кошовому більше непослуху, як Лаврін. Ніхто не сказав стільки слів наперекір, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав біля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний і маркітний світ. Втішався ним, як рідним сином, не кривдив ніколи, хоч, прости Господи, іноді й кортіло потягти батожильном по спині. Службу свою Лаврін справляв ні добре, ні кепсько, не приховував нехіті до неї. То правда, служба ця не вельми в пошані у козаків, і Лаврін потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь інший біля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, місце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди.

Лаврін же давно проситься в степову сторожу. А отаманові шкода його відпускати. Ще й через те, що якийсь він ніби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що сміливий. Лаврін – немов розумна доросла дитина з ніжною і допитливою душею. Та допитливість росла разом з його літами.

Бувало, виберуться десь на річкові розливи або обсядуться в хаті, а він все – чого та чого? Не зглянуться, коли й ніч мине. Не вельми говіркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарні кошовому ті вечори, в них пересіяв і власне життя, бачив, де проїхав уповні, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврін немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хтозна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То більше останнім часом з Лавріном коїлося дивне. Душа його кудись летіла, чогось прагла, а куди й чого – розгадати не міг. Лаврін же не казав нічого. Може, то грає хміль молодості? Тоді нехай їде в степи, там той хміль або переграє в міцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злості, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обійде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в поході тараню – Лаврін тільки стріпне чубом і дивиться кудись поверх голів, немов те й не про нього. Затіють козаки бійку – обійде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокія Сироватки, поблідне мов стіна, хапається за шаблю. Звичайно, Мокій того не знає. І з чого така приязнь?

З тими думками Сірко вийшов на січовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестій і гармата. Сонце перехопилося через палісад, облило світлом дерев’яну, криту ґонтом церкву з дзвіницею, з чорних бійниць якої виглядали гармати, широкий майдан, курені, з котрих чимчикували до утрені припізнілі запорожці. Здебільшого йшли досугі діди; молоді ж козаки на попові докори казали, що Богові більше в поміч їхні шаблі, аніж молитви.

Біля дверей церкви двома рядами стояли січові старці. Майже всіх Сірко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що їх дістали вони на ратному полі. Слід ятагана, бойового бича – цьому ось стріла випила око і в другому потьмарився зір. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрій німих карбів далеких битв, злигоднів, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Ішов повільно, дивився старцям в очі, й вони дивилися на нього, нічого не просили й нічим не докоряли.

Сказати правду, якщо Сірко й почував десь невпевненість, то посеред цього лаштунку. Він не міг їм нічого дати, а отож і всі слова були б облудливі. Він не міг завернути назад колишніх битв й не міг одвернути тих, які насувалися. Може, оті прийдешні битви й були йому якимось виправданням перед каліцтвами, що їх оці люди дістали в січах минулих. Він, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшні карби ніби впевняли його в рішенні, яке уклав сьогодні, наказували не відступати й на цяту. Інакше – бо січовики прийняли їх марно.

Вже не хотілося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишній знає заміри, негоже міняти їх на порозі Божого дому. То тільки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своєму бокуні – одгородженому біля криласу для кошового місці, – а між козаків посеред церкви. Службу правив ієромонах, йому допомагав голосовий піп. Молитва не лягала отаманові на серце. Не почував у душі благості, не почував покори. І все його дратувало. Не любив нинішнього ієромонаха – той недишкретно просто в церкві лаяв дяків і півчих і накурював ладаном, що аж запорожці мовби стояли не на землі, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсім не хотів займатися школою, поклавши всі справи на уставщиків. Сірко велів написати, щоб з Самарського монастиря прислали іншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сірком свічка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою ясністю раптом подумав, що Бог не завжди вибирає собі в служіння найдостойніших. Ця думка була трохи лячна, але він не проганяв її.

Снідав отаман у своєму Шкуринському курені. Хоч кликали і тимошівці, й іркліївці, тимошівська чата настріляла сайгаків і ще з досвітку білувала їх за курінною скарбницею.

Шкуринський курінь – новий, ще не закублений горобцями, яких на Січі гибіль і які й пострілів не бояться, не з ліси, а з плах, на сволоці ще не затерлись карби майстрів: «Благословінням Отця, дозволом Сина і поміччю Святого Духа збудовано цей курінь року Божого 1671». Стіни в курені дерев’яні, вимиті, стеля – побілена, прикрашена голубою мережкою по краях. Цієї весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осінь і зиму – п’ять разів стріляла гармата, яка стоїть посеред майдану, три козачі душі просто з куреня забрав Бог.

Сволок – мережаний, одвірки різьблені. На покуті, в кутку, божниця – образи на двох довгих полицях, поміж ними кілька дорогих, мальованих на кипарисі та жерсті грецькими та київськими майстрами. Перед образами – непогасна лампада. Пахло ладаном, свіжим хлібом, супокій і затишок огортали того, хто переступав поріг. Почуття затишку не руйнувала навіть густо розвішана на стінах зброя. В курені стояло гудіння, неначе у вулику. Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з кутка в куток, і однак у цьому снуванні й гудінні був певний лад, як у тій же дуплянці, здавалося б, лад у безладді, та інакше й бути не могло, інакше б така кількість людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тільки найнеобхідніше, сідали у певному місці, не заступали ні дверей, ні вікон, тут існували непомітні для стороннього ока особлива сув’язь, особливий стрій, заснований на повазі до найстарших, до порубаних та покалічених, а також до курінного отамана. Біля причілкового вікна пощипував струни бандури молоденький, неначе котиком вилизаний козачок – зализана наперед, на самі очі, чуприна, вуса – п’явочки, сливе дівочі брівки.

 
Пливе човен, води повен, – коли б не схитнувся,
Пішов козак в Запорожжя – коли б не вернувся.
А на річці та на кладці дівка плаття прала,
Вона тому козакові три доріженьки вказала.
 

Козак нікого не помічав, думав щось своє, в своє життя дивився, й курінний двічі кахикнув, а тоді повів бровою – козак повісив бандуру на стіну. Справного курінного обрало собі товариство. Він сидів на покуті, сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасічника. Тільки на облисілій голові волосся не вистачало на оселедця, накручував його з – понад вуха. Чисто виголена голова блищала, як мідна таця. По праву руку курінного сиділи суддя, писар та осавул, високий таранькуватий кухар їв з одних ваганів із отаманом, стоячи. Снідали щербою та коржами – загребами, одначе варив щербу кухар не так, як інші: риб’яча юшка крута, а борошна тіль – тіль.