Текст книги "Яса. Том 1"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

З мого затишного місця, що на узгірку, видно мені вежі кремлівські і навіть світлу пляму дискового годинника, на тому дискові небо, місяць і звізди, й стрілки – промені сонця, – годинникар ставить годинник уранці по сонцю й при заході – вдруге. Місяця, звізд і стріл – променів звідси мені не видно, але годинник той я знаю добре: годинникар мені знайомий, він кілька разів пускав мене на вежу і показував механізми. Годинник нагадав мені про пізній час, я стурбувався; адже обіцяв диякону Овсію Сьорбі навідати його сьогодні ввечері. Овсій Сьорба – земляк, ще й з моєї рідної сторони, по приїзді майже рік я мешкав з ним в одній келії, нині він живе на тій стороні при монастирській руїні. Вельми він мене просив, аби до ночі прийшов до нього. Мені не хочеться до нього йти, але не сповнити волю старої, хворої людини я не можу.

Тої миті вийшов отець Симеон, і я попросився на одвідини Сьорби. Отець Симеон дозволив. Тільки при тому чомусь пильно подивився на мене.

Я біжу вподовж Нікольської вулиці, щоб пройти поза іконним рядом на той бік. Біля Спаської вежі темні, неначе горохові скирти, комори – житниці царські, там завше стоїть морок, суворі, мовчазні походжають стрільці з бердишами; в рову біля Неглинної порикують звірі, прислані для розваги іноземними царями царю московському, – місце се страшне, хоч по святах товпляться перед клітками знатні московські люди: їх пускають подивитися на звірів. («Диявол лікує!», – спливають на мисль слова отця Симеона). Повз Лобне місце прошмигую мишею. Я приходив сюди дивитися на кару тільки раз, і та кара не відбулася, але лишень погляну на цього велетенського камінного пня – й мороз пробирає до кісток. По цій – таки Нікольській в травні позаминулого року після страшних спитків везли на страту гетьмана Многогрішного. Його звинуватили, буцім хотів укласти таємну змову з гетьманом Дорошенком. Всі ми, кияни, прийшли тоді на площу. Ніхто не вірив у тяжку провину Многогрішного, бо ж який йому хосен з тієї спілки з правобічним гетьманом. Дорошенкової булави не сягнеш, а свою можеш втратити. Вже були дали Многогрішного катові до рук. Вже той випробував нігтем на гостроту сокиру, коли прибіг захеканий царський гонець і проголосив, що на прохання малих царевичів, чиї серця сповнені милосердя та жалощів, великий государ відміняє українському гетьману смертну кару і запроваджує його в Сибір довічно. Я так тоді й не довідався, чи винуватий хоч у чомусь Многогрішний і чому це гетьманів возять у залізах в Москву і лезом сокири міряють їхню долю. І що взагалі діється на моїй землі? На моїй землі… Де вона, моя земля? Там? Тут? Скрізь? Та земля мені дорога, але мало знана. Іноді мені здається, що моя земля скрізь і ніде. Моя земля від мене далеко, до нас долітають всілякі чутки, іноді все, що чиниться там, уявляється мені повинутим мороком, хочеться побачити правду на власні очі, хочеться утвердитись у чомусь, а в чому – не відаю.

Важко жити на цьому світі. Он які віковічні дуби падають, скелі рушаться, за кого вхопитися, до кого прихилитися? До святих отців? Прожити билиною, хилитися під вітром і випростуватись знову? Билиною не вмію. Через те й боюся. Перший – ліпший вітровій може поламати моє крихке віття.

На вулиці стоять дівчата, вони переймають мене своїм сміхом, серце мені починає битися прискорено й тривожно. Дівчата мені трохи знайомі. Я знаю, вони кепкують наді мною – що ходжу підстрибом, що шаріюся перед ними, що не вмію того, що вміють їхні хлопці, а мою книжну науку вони мають за ніщо. Одначе є серед них одна – кругловида, з муратиннячком, – яка кепкує менше за інших, і мені здається, якби залишилися вдвох, не кепкувала б зовсім.

– Хохол, заспівай! – гукають вони і регочуться.

Я люблю співати. І в мене, кажуть, є голос. Але співаю тільки на самоті або в півчій. Звідки вони знають, що в мене незлецький голос? Хтось їм сказав, чи підслухали, як я виспівую, коли роблю щось на подвір’ї? Я мекаю по – козлячому, ще й ріжки наставляю над лобом. Дівчата плюються.

– Чого ви плюєтеся, – дивуюся. – Я ж не серджуся. Давайте заспіваємо гуртом…

Дівчата мовчать, і я біжу далі. Назустріч промчала англійська, шестериком, карета, коні з німецьким пір’ям, шапки на візничих також з перами, і каптани на них оксамитові, а охорони при кареті немає – впорожні біжить. Притиснувся до паркана, перечекав. Ось і монастирський мур. Пурхаю в дірку, зарослу бур’яном, опиняюся на подвір’ї, також порослому бур’яном і травою. Монастирик маленький, він зветшав – власне, вже руїна, доживає віку, доживають віку кільканадцятеро монахів, які не хочуть іти до нового, багатого монастиря, який посів і їхні землі.

Ось і знайома келійка. Мені не хочеться туди йти. І щось манить мене. Манить і відштовхує господар келійки Овсій Сьорба, чоловік мовчазний, похмуро насмішкуватий. Скільки пам’ятаю, він ганить усе на світі. Й те не так, і те погано. І є в тих словах якась правда. Є, я її не приймаю до кінця, сперечаюся з Сьорбою, а в душі часто погоджуюся з ним. А поміж тим він розумний і знає дуже багато. Сьорба не монах, справляв книжну службу при монастирі, потім та служба виявилася непотрібною, а він чомусь не поміняв господарів і помешкання. Тепер вже й міняти пізно, бо небавом отримає мешкання навічно. Страшно про таке мовити навіть в думці, але це так. Овсій Сьорба вже ледве дибає по своїй комірчині, сеча з нього тече, долівка застелена ганчір’ям та листками книги, в якій оповідається про життя Александра Македонського, сморід стоїть у комірчині страшенний і туск також. Я ступаю по аркушах, мені шкода книги просто як книги – військовими подвигами я не захоплююся. Люди пишаються оддавна, хто краще вміє вбивати, і не потямкують, що то гріх і сором. Я не знаю, чому людську уяву одвіку захоплюють приклади жорстокості, кровожерства, загарбництва. Тих, хто леліє до людей ласкою, не пам’ятають, а пам’ятають тих, хто напакував гори трупів і поневолив інші народи, пам’ятають зло, а не добро. Може, через те, що рани болять довго? Але ж ні, пам’ятають не рани, а загарбане і все те, що називають перемогами.

Сьорба іноді, розмовляючи зі мною, піднімає то той, то інший аркуш і щось прочитує з нього. Помираючи, він ще з чогось кпить. І се страшно.

Єдине слюдяне віконце келійки виходить на захід, і зараз у нього падає призахідне сонце, тільки о цій порі келійка й буває освітленою. Овсій Сьорба лежить на лавці—рундуці, побачивши мене, звішує долу босі ноги. Вони в нього худі і аж сині. І сам він зсохся, неначе сироїжка, геть упав на лиці, а колись був повновидий, гладкий, любив поїсти і вина всілякі любив також. Тоді обличчя в нього було кругле, а тепер мовби трикутне, і зморщена шкіра звисає там, де колись кругліли червоні щоки. Коли б я не прийшов, він сидить на лаві—рундуку. Рундук завжди замкнений. Що в нім? Справді Сьорба щось зібрав за життя чи те вигадали заздрісники? Ми говоримо про се й про те. Овсій Сьорба розпитує про життя – буття всіх наших, надто його цікавить отець Симеон. Я розповідаю.

– Чудівський чернець Євтимій буває у Симеона?

– Бачив його там разів зо два.

Нараз чомусь пригадую Лобне місце й запитую: справді гетьман Многогрішний плекав чорні заміри проти царя чи все те вигадали? Кажу також, що приїжджі з України люди спостерегли незичливість нового гетьмана, вони натякають, буцім та незичливість повною мірою була й пролилася на Многогрішного. З неї все почалося. При тому моєму запитанні Сьорбина голова якось дивно смикнулася, він змотильнув руками і зашипів беззубим ротом:

– Ш – ш – ш… – По тому оглянувся на двері, приклав до вуст пальця. – Мовчи. Цить.

А мені не мовчиться, мені хочеться знати якомога більше про рідний край, про те, що там коїться. Начуваний я про все те багато, з різних сторін. І не доберу, де правда, а де брехня. Коїться ж там щось недобре, не вщухають битви, і за що б’ються, хто кого потинає, важко розібратися. За булаву, за маєтності, за волю для себе і людей? Одразу по смерті Хмельницького до його булави потяглися руки Виговського, і Пушкаря полтавського, і Золотаренка ніжинського, і уманського Михайла Ханенка, а далі – Хмельниченко, Сомко, Брюховецький, Дорошенко, Многогрішний, Самойлович – спробуй перерахувати гетьманів самої тільки цієї сторони лівобічної. Дорошенко був гетьманом обох сторін, а опинився з того боку, й при ньому живому з’явилися по цей бік нові гетьмани – нечупара і п’яниця Многогрішний, а далі Самойлович. Я чував, буцім Дорошенко не догодив цареві, почав вимагати, аби вернулися до статей Переяславських, і його постаралися спекатися. Андрусівське перемир’я було укладене тоді, коли він рубався з шляхтою на правому березі, за Андрусівським договором Україна поділена на Лівобічну та Правобічну, й лишився Дорошенко на тому боці в дарунок полякам. Він замкнувся в Чигирині й боронився од них, і од Многогрішного та Самойловича також, і простягнув правицю драпіжному вовкові турчину. Таке балакають. І мені хочеться знати, чи правда це. Стільки мужів підводили правицю з булавою, і всі вони, опріч останнього, Самойловича, опинилися в неславі, чи справді всі були лихі, чи щось зашкодило їм стати гарними? Запитую про все те Сьорбу, але він знову махає руками, показує на власні вуха, а тоді на стіни. В його випалених життям очах, які світяться наче порожні скельця, спалахує по тремтливому вогнику. Неначе скачуть останні скалки на жаринах, що погасають. Божечки, він боїться. Чого боятися Сьорбі? Чоловік, який ні в що не вірить, чиє життя добігло краю, який у всіх просить трути, тремтить, наче осиковий листок. Чиї кари ще можуть його наздогнати! І що тоді таке людина, яка її сутність? Що нею править? Бажання зробити добро, самолюбство, страх? Він більший за неї? Але – не за всіх. Є люди дужчі за нього. Їх багато чи мало? Я теж боюся, але не так, як Сьорба. Тут бояться всі. Надто після розколу, після падіння Никона. Бояться, бо катова сокира не лежить без роботи. Нині в Москві владарюють науст і пострах. Але вони мають волю над тими, хто ще збирається жити. А Сьорба – мрець.

Мені перехотілося розмовляти з Овсієм Сьорбою. А праглося стільки довідатися від нього. За ці роки він один кілька разів їздив на Україну. І просто Овсій Сьорба знає багато, але чомусь таїть своє знання. Апостол Павло рече: «Премудрість людська – безчинство є у Бога». Прости мені, Господи, але безчинством може бути тільки отака премудрість, яка не для людей, а од людей або й проти них. Я думаю, як би делікатніше сказати про це Сьорбі, та зненацька пускаюся берега і бреду навпрошки:

– Для чого світ у вас уклав стільки знання? Чому ви не передали його нікому? Нащо забираєте з собою?

Жарини на дні скелець ледь – ледь засвічуються.

– Знання це… А проте… Ти хочеш знати?

– Хочу, – кажу якось по – дитячому.

– Ти будеш знати багато – багато, більше, ніж будь – хто інший. Таємне знання і таємна влада солодкі, та ще коли за них добре платять. Для цього я тебе й кликав.

Я витріщаюся здивовано. Спохоплююся і затуляю рота. Я, коли дивуюся або дивлюсь на щось чудне, завжди розтуляю рота.

– Давно маю таємне веління… Та все не випадало нагоди. А тепер приспів час… Веління дуже високе, і ти не можеш ним знехтувати. Ти їдеш на Україну, хлопець ти вчений, маєш очі, маєш розум, можеш дотямкувати, що до чого. Тобі не треба нічого робити, а тільки коли до тебе підійде чоловік і передасть поклін від Дем’яна Дем’яновича, мусиш розказати усе, що чув і бачив. Розказати правдиво про діла і помисли людей, з якими зустрічався: козаками і міщанами, світськими і духовного сану. І про чутки, які ходять у краї. Просто треба бути уважним.

Аж тепер мені стає страшно. Хто такий насправді Сьорба? Кому й за віщо служить? Якої сили боїться й понині? Мабуть, то страшна сила. Боїться, що помстяться на родичах?

– Я такого… не зумію, – белькочу. – У мене, що влетіло в одне вухо, в друге вилетіло.

– Зумієш, – і подивився на мене бісом. – Щось запам’ятаєш, а щось і запишеш. Он там на кілочку висить свитка. Вона – для тебе. В лівій полі зісподу є кишенька потайна… – Хапається за живіт, лягає на рундука. Мимоволі погладжує його рукою.

– Не треба мені тієї свити, – кажу, трохи оговтавшись. – І плати не треба. То це ви, дядьку Овсію, самі справляли таку службу?

– Цить! – неначе гусак, витягує довгу кістляву шию Сьорба. Він схожий на смерть. – Не твого розуму це діло.

– Як же не мого, коли йдеться про мене.

– Знаєш, хто ти? Комашка. Порошина. Радій, що про тебе подбали.

– Нехай йому враг, такому дбанню.

– Враг, він тебе знайде, якщо відмовишся. Одягай свиту.

– Вибийте хвоста об тин… Самі ходіть у ній.

– Стій! – нараз гукає Сьорба незвично дужим голосом. Зупиняюся вже в дверях. – У свиті чи не в свиті, а якщо привезуть уклін від Дем’яна Дем’яновича, приймеш його. А зараз підніми клямку та поверни праворуч дверного цюцика. Виходитимеш, потягни на себе добре двері. Вони замкнуться самі. Я вже не вставатиму.

Мовчки грюкаю дверима. В голові гуде, неначе у вулику. Не можу нічого втямити, нічого розчовпати. Зрозуміло одне – служба, яку пропонує Сьорба, ница. Я начуваний про неї. Це не те знання, якого я шукаю. Це знання страшне, і ключ від нього тримає неправедна, зла рука. Я аж зашпортуюсь на стежці. Гарного ж гостинця приготував мені Сьорба! Йду й підозріливо поглядаю на зустрічних, може, й вони носять у душі гирі, почеплені яким – небудь Сьорбою? Спогадую «Панегірик» Траянові, те місце, де донощиків – сікофантів, зібраних по всій державі, відіпхнули на драних човнах в розбурхане море. Люд тоді радувався, порадуюсь же і я, що не прийняв лихого дарунку. Я вільний і чистий, і плавба моя вільна. Сьорба кликав мене в сікофанти, і якби я погодився – згубив би свою душу. Се ремесло нечисте споконвіків, воно гірше, ніж розбій, розбійник ще може чимось виправдатися перед Богом – голодом і холодом – і Бог простить йому, а за таке неспасенне ремесло – ніколи. І я подумав, що ще не ступив на житейську стежку, а вже небезпеки підстерігають мене. А що ж буде далі?

Я не міг більше радуватися, не міг пишатися собою, мені здалося, що я теж хоч трохи забруднився. Але в своєму рішенні утвердився остаточно. Може, подумав я, ми й створені, щоб пройти через усі спокуси, всі перелоги і прийти до кінцевої мети чистими та ясними. Тільки як терпить те, що пропонував Сьорба, Бог?.. Одначе хіба мало він терпить. І ми терпимо, і в терпінні очищаємося, терпінням вистелена дорога на небо.

Вранці мене зненацька захоплює звістка: вночі вбито та пограбовано Овсія Сьорбу. Вбито власною сокирою, яку тримав в узголів’ї (недарма кажуть: не тримай біля себе сокири), і вигребено все з лави – рундука. Пекуча хвиля підступає під серце: либонь, це я винуватий в смерті Сьорби. Я не примкнув двері, як велів він, і злодії зайшли до комірчини. Намагаюся заспокоїти себе: той, що йшов грабувати Сьорбу, пантрував за ним давно, він зайшов би й сам, опріч того Сьорбі вже лишилося жити лічені тижні, якщо не дні. І тепер… Я вільний від нього. Ніхто не знатиме, якого каменя хотів покласти він на мене, яке каїнове тавро носив сам. Може, це покара за гріхи його? І все – таки негарно так думати. Вбито людину, християнина. Гаряче молюся, але на серці не легшає. Тепер вже не можу дочекатися, коли вирушить обоз. Я вже ніколи не зміг би жити тут. Чекаю дня від’їзду як збавлення від кари.

Розділ сьомий

I

Татари рушили на Україну, коли заполовіли жита.

Кримська орда злучилася з білогородською й, учинивши по малій воді переправу під Джанкерменом через Дніпро, вийшла до Дністра й стала табором під Сороками. Малі ватаги шарпали Поділля, калга – солтан з ногайцями врубався в Польщу, а польське військо і не збиралося заступати йому шлях.

Козакам Тавинського чамбулу – роз’їзду – вдалося добути «язика» з ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом, у ній трималося багато почутого в ханському наметі. Загубивши пипку, татарин не хотів загубити голову, виповів усі таємниці козакам. Від нього довідалися, що орда наводить під Сороками міст через Дністер, по якому мають пройти султан та візир із турецьким військом, що цього літа вони повоюють Україну та Польщу, перезимують у Києві, а наступної весни рушать далі. Йде турецьке військо од Бендер на Ясси, посувається поволеньки, бо має великі тяжари – везуть гармати та інші військові причандали. Це, либонь, уперше доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повідав: війська в султана стільки, що земна твердь перехиляється на той край, з якого воно йде, там незліченно народів і племен – не вистачить на руках і ногах пальців, щоб усі перелічити. Вони йдуть піші і їдуть на конях, одногорбих і двогорбих верблюдах, навіть були слони, але вони чомусь поздихали, вступивши в козацькі степи. Проте в який бік покаже під Сороками перстом султан, татарин не знав. І ще він сказав, що з Криму пішла не вся орда й що в Очакові чекають на турецький флот із сипаями.

Сірко наказав укласти з татаринового зізнання листа й одправити в Москву. Північну столицю охопила тривога, там готувалися до великої війни, споряджали військо, в містечку Путивлі будували хороми для царя. Звідти він мав повести воєнну кампанію. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустріч турецькій армії. Гетьманське та стрілецьке військо підійшло до Дніпра й, довідавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигирині Дорошенка. Самойлович сподівався під цю веремію забрати в того булаву й стати гетьманом обох берегів Дніпра. Бо хоч навесні йому здався ставленик польської сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковників і в Переяславі було скликано раду, на якій Самойловича проголошено гетьманом обох берегів, Дорошенко тієї ради не визнав і булави не оддав. Запорожці теж мали її за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Війська Запорозького. Сірко вимагав скликати раду в долині Росави, широку й вольну, як за батька Хмеля, аби вона навічно проголосила одного гетьмана для України. На те не схилялися ні Самойлович, ні Дорошенко, як не схилялися раніше Виговський, Брюховецький і Хмельниченко. Коли Сірко починав думати про те, йому в пам’яті спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та світлу хату – на дві половини. Замість того щоб порядкувати в ній ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, – мовляв, на моїй половині кращі порядки, піддайся мені. І розсипали в бійці жар із печі, хата горить, але вони чубів не випускають.

…Гетьману й старшині – клопоти великі, державні: аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам – клопіт дрібний: спорядити від кожних п’яти дворів на війну вояка. Військовий риштунок підскочив у ціні неймовірно, і впали ціни на хліб, полотно та дьоготь. За інших часів частину обладунку брав на себе гетьманський двір, нині ж мали сутужити тільки підпомічники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомоніли, що гетьмана Самойловича їм не треба, бо ж побільшала компанійщина та інші побори, стало гірше, як за Демка Многогрішного; дорошенківці ж, де стація, а також млинова й компанійська подать були такі ж високі, як і на лівому березі, воліли піддатися Самойловичу. До того ж їх відлякувала татарська протекція, за якої не завжди знаєш, хто ти: союзник чи бранець, і вабила спілка з єдиновірним людом, при якій, либонь, вдасться оборонитися.

Самойлович порішив: настав час здолати свого останнього ворога. А тоді добере способу заткнути свавільні пельки. Загнуздає Січ, скрутить її в ріг баранячий. Візьме в облогу зусібіч – жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом.

Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зі ста гармат. Але вельми міцна Чигиринська фортеця на крутій горі, опоясана трьома рядами ровів, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стріли, сталеві луки й кілля, а по схилах рогатки, щити та інші смертоносні мудрації. Всі приступи розбивалися об фортецю, як хвилі об камінну забору. Спалили нижній посад, та й по тому. А в степу по той бік Тясмину вже кружляли татарські дозори.

Все те було достеменно відомо запорожцям, тільки не мали розгаду, яким шляхом піде султан і для чого в Очакові збирається флот. Певно, то буде друга хвиля, котра підіпре першу. Галери піднімуться Дніпром до порогів, сипаї обкладуть Січ, аби не мати в тилу потужного ворога. Січова рада порішила поки що з Січі не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загін під Чигирин, аби вчинили розвідку. Наловили «язиків», а також домовились із гетьманцями та стрільцями про сукупні інкурсії на ворога.

З тим загоном од’їздила й зміна Тавинській залозі. Півтори доби йтимуть разом, а далі розділяться, й кожна партія поверне в свою руку.

Проминули крам – базар, хату Охріма Капшука за Чортомликом, котрий тримає воли на підкормку – витягає ними весною та восени на розгаслих лугових тванях вози, що правують на Січ, – далі переїхали тирлище, де запорожці розминають коні, стрибають через кущі та ями й об’їжджають лошаків, а також самі вчаться ратної справи, помахали Кирилові – одноокому парубкові, який наймитує в корчмаря Купріяна. Під горою притулилося дві корчми – Купріянова і єврея – вихреста Шийки, тут заночовують ті, хто за дня не добився до січового передмістя або з якоїсь причини боїться туди поткнутися в сутінках.

Коні пішли некрутим узвозом угору. Лаврін Перехрест обіперся об високу мідну передню луку сідла, звівся в стременах, востаннє оглянувся назад. Лаврін прощався з Січчю. Не мав іншої домівки, не мав іншого роду – племені. Січовий курінь – вся його батьківщина і вся родина. Он він, ледь мріє в мареві. А поруч інші, темніють стріхами, на деяких стріхи взялися мохом, кілька світлих, вкритих минулої осені; чорніють дерев’яні башти і біліють та сіріють корчми й кузні над Чортомликом, Грецька хата та заїжджий двір Семена Кобилки. Корчма, хворостяні та рублені ятки, заїжджі двори обкутані дубами та вербами, яворами і осокорами, там, де осокорів найбільше – запорозька пристань.

Стислося в тузі серце. Знав – уже ніколи не заграє конем біля могили Мама – Сура, не стрельне на Водохреща з церковної дзвіниці з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашів гнота, а по тому походжав серед однолітків, замурзаний у сажу та кіптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослішав, теж ходив до церкви частіше за інших молодиків – послухати півчої. Гарно співала запорозька півча, нею зачудовувались навіть іноземні гості. Онде біліє церковна дзвіниця, мідний хрест поблискує проти сонця, обабіч, трохи нижче, поблискують ще два хрести – на бабинцях, видно навіть чорні очниці вікон – бійниць.

Навпроти церкви – курінь отамана, на його гребені чорніє лелече гніздо. З нього саме знявся лелека, полетів на задніпря. Сірко сам поклав на гребені поламане колесо польової гармати, й птахи звили на ньому гніздисько. Вони обвиклися, їх навіть не одлякувала стрільба. Лелечі гнізда чорніли ще на кількох куренях.

З цього боку, од поля, сіріло квадратове громаддя дерев’яної башти, обнизаної чотирма рядами грізних бійниць. Далі, по валу, – кілька менших башт, збудованих пізніше. Дві – вже за його молодої пам’яті.

Над плавнями, освітлені знизу сонцем, пливли по небу тугі, схожі на подушки в рожевих напірниках, хмари. Пливли чередою – дві великі, одна менша й ще менша, а вкінці зовсім манюсінька; вони чимось нагадували придане нареченої.

Вся Січ звідси, з кручі, схожа на велетенську круглу порохівницю. А перед Січчю – вітряки, неначе велетні на сторожі. Увесь Великий Луг оком не охопити. Він розкинувся на сімдесят верст у довжину і на двадцять п’ять у ширину. Так кажуть старі козаки. Неначе шовкові стрічки, зблискують у зеленому шумовинні річки Бандура, Домаха, Мірошник. Ріки обснували Січ, як сині жили. Одні з них, як Скарбна, Підпільна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган, Цинбал, одчахуються од Дніпра, розходяться в різні боки, знову зливаються, знову розбігаються, інші, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера Великого Лугу: Кругле, Головате, Лопухове, Савку, і Василеве, і Коровчине, і Рачне – кожне не схоже на сусіднє, кожне інше чимось вабливе й чимось знамените. Скільки тут риби, скільки звіра! Над Лебедевими озерами стоять баштові дуби, високі й старезні, там помости, бляхою оковані, з тих помостів козаки подають вогняне гасло. Минулої суботи спалахнув вогонь на одному дубові, Січ сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом дозорці подали другим гаслом знак – тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали їм знак з Синьої фігури, а ті дозорці буцім забачили вогонь на Сліпій. Одначе потім дознали, що зі Сліпої їм тієї перестороги Сироватка не подавав. Просто хтось палив у степу вогонь, подібний на дозорчий.

Лавріна проймає болем ще одна думка: на нього марно чекає в степу дядько. Обдурив, увів він у оману і його. Втікає од цієї думки, знову й знову вглядається в плавні.

Гарний Великий Луг вліті, гарний він і весною, у неозору повінь. Спочатку напоять його водою степові ріки, а потім підіпруть горішні води, і він набухне, розіллється, наче синє море. Зеленіють лозами лише окремі острови, стоять серед води, наче велети, вікові дуби й осокори. А вода піниться, вода кипить, несе старі стожарища, вирвані з корінням кущі, пташині гнізда. А десь там, у глибині, на затоплених островах, – запорозькі скарби. Так думають ті, хто щойно прийшов на Січ. Насправді там не скарби, а мізерія. Грізний весною Великий Луг, і величний, і молодий. А буває він і старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубів, як зацвіте вода в протоках і озерах і потягне від тих проток гнилим смородом, тоді немає спасу на Великому Лузі. Весною верстові стовпи комашні підпирають небо, вліті комарі тучами обсипають все живе, восени простудні тумани котяться валами по луках та ріках, – останній старцівський підсусідок не позаздрить козакові. Тумани тут густі й страшні, туман і плавні – це щось одне неподільне, з плавнів тумани народжуються, за них тримаються, й тільки потужний низинний чорноморець подужає одірвати від очеретів важкі білі клубки й виперти в степ, де пронизливі й гострі, наче списи, підвітри розшарпують їх у клоччя. Коли обсідають плавні осінні тумани, здається, що все в них умирає, блукають тільки старі дуби (а може, вони й справді блукають!), очерети ж і лози, трави й верби, обпившись білого диму, стають важкі й похмурі. Не літають птахи, – в тумані страшно летіти, – хижий звір забивається в нори, хіба що злодійкувато прошмигне хитра лисиця, підбере сонну качку й вернеться по власних слідах, та одинокий прибиш – комишник причаївся з ножем при глухій стежині. Туман – то його брат. Ось яка вона, воля, – глевко хлипає сухотними грудьми холодний туман, це на неї повзе з гнилої Скарбної бобонна чума, це її втоптують, вбивають в болото колючі осінні дощі. Не заздри козакові, нужденний хлопе з теплої печі, ти натіпався гарячого борщу, зарив на печі у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На піч не залітають кулі, і низенька стеля халупи не дозволяє зловорожцю махнути шаблею над твоєю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди: тут воля червону крівцю кружляє. Йди сюди, коли життя тобі як понюх табаки, коли люта ненависть роздирає груди згірш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, і злість зсоталася під горлом в тугий клубок, страшніший за чумний бобон. Сто віків ти в неволі, одначе й неволя буває теплою та вільною, а воля – холодною і голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високості, одначе вони не чіпляються черевами за линючі очеретяні мітлиці і не в’ють гнізда по темних печерах! Подумай і примірся, прислухайся: чи ж орлине серце б’ється в твоїх грудях?!

По цих думках у Лавріновій голові з’являється ще одна – полишає Великий Луг не навік. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зів’є гніздо… Сірко теж має своє обійстя і діти. І він по кількох роках плистиме по отих зарічках до сивого Дніпра. Він йому ніби батько…

Дніпро тільки вгадується за яворами та вербами по зеленій піні верболозів, а довкола плавні, як море. Од Дніпра до Січі приступає широкий Павлюк – Дніприще, у вербах та осокорах – неширока, але повновода Скарбна, з правого боку січового півострова, схожого на качиний ніс, дрімає лінивий Прогній, з лівого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води із степів. Сині річки – протоки поп’ялися по дніпровій долині – то таки мовби жили на натрудженій руці. В тому місці, де Чортомлик обіймається зі Скарбною, з води стримить чорне каміння. Для січових хлопчаків то була небезпечна й захоплююча забавка – проплисти кручією поміж порогів.

В ліву й у праву руку од Січі річки й зарічки, допливи та затоки, плавні та плавні – вся Військова Скарбниця, у якій не добере ладу й болотяний дідько (то ж він плаче на плесах темними ночами), а запорожці таки добирають. Може, не всі, а ті острови Лаврінові теж знані, й він відшукує очима Вільні Води, Білозерський лиман – ганяв по них дуба з отаманом на рибні промисли, на сінокоси, на потаємні острови, де запорожці роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всій Військовій Скарбниці, ніби одірвалася й полинула, а він лишився мертвий і німий. І хоч допіру в ній витинали веселі бубни, жура огорнула серце, й почував гострі докори совісті, бо ж обдурив і отамана, і рідного дядька. Сірко послав його, щоби одвідав Мокія Сироватку і або лишився в Тавинській залозі, або вернувся з Сироваткою на Січ. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.

Козаки оглядалися на січову церкву, знімали шапки, хрестилися, Лаврін також перехрестився щиро, із зітханням, аж запечалилось серце. Смутком віяло і від старого козацького кладовища, яке поминали. Воно лежало на горбі над дніпровою долиною. Хрести стояли високі, опасисті, дубові і ясенові, стемнілі від дощів, чимало поміж них камінних – значним товаришам. На них списані ратні діла покійних.

Лаврін любив бродити по кладовищу, читати посічені дощами написи. Молодості кортить погратися думкою про смерть, бо здається сама собі безконечною і душа відчуває спраг життя, але й може приніритись до чогось вічного, великого. Він же тут більше не ходитиме.

Ні, Лаврін таки не повернеться на Січ. Ні з дядьком, ні сам. Нехай простить йому товариство і Пресвята Богородиця, що одкидається отако – потаємно – й прощається з козацтвом. Але ж хіба він винуватий! Серце має свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, він ледве йняв віри, що все це сталося з ним, Лавріном Перехрестом, який сподівався на Січі й вік звікувати, кохався в зелених плавнях, гарних конях, а ще більше в сумовитих вечорових співах над Чортомликом, дзвінких січових музиках, мудрих розповідях кошового отамана. Січ йому була всеньким світом, і тепер ніби виходив із цього світу в інший, і те бентежило, ба навіть лякало.