Текст книги "Яса. Том 1"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Їхали до полудня, підпасали коні й знову їхали, і вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашіло, як розпечена пательня, і лише за полудень спека почала спадати. Несподівано праворуч заманячив табун коней, і осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, – вони тут були особливо буйні, але й м’які – мітлиця та тонконіг, – коні йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашині та байбачі нори, сторожко схропували. Біля табуна закрутилися на конях верхівці, двоє поїхало назустріч. Певно, впізнали запорожців. Один із них, що на сухореброму темно – гнідому румакові, був хазяїн табуна Гнилка. Це був похмурий, трохи недовірливий чоловік з побитим ряботинням обличчям, уїдливою усмішечкою в кутиках губів і з вічною насторогою і погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими робочими, звиклими і до ціпа, й до шаблі руками, ще недавно був не хазяїном, а співволодарем табуна й хутора. Він мав свою частку в таборі й хуторі, а належали вони козаку Носу. Гнилка – хазяїн запопадливий, сміливий і вмілий. Землі тут – скільки кінь копитом відміряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звіра – аби стачило куль і пороху, трави – можна викласти стіг до неба. Тільки не лінуйся й не давай лінуватися іншим, і Гнилка не лінувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебільшого то були аргатали. Всенький рік, од талих вод до перших снігопадів, вони в степах при табунах.

Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузівками, сьоголітешніми лошатами й телятами. З року в рік Гнилчина частка в Носа більшала, врешті він відкупив у нього весь табун – двісті п’ятдесят корів і бичків – і хутір.

Кошеві Гнилка платить димове і військове, а також перетримує козаків, які їдуть у дозори або караули. І татарському азі платить дещицю, й ближні татарські коші не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку відсидку від малочисельної розбійної ватаги має Гнилка біля воріт хати рублену башту на вісім бійничок, а в башті маленьку гарматку.

Запорожці гордують домовитими козаками, називають їх гніздюками, сиднями, а в душі не одному розтікається заздрість, коли дивляться на ситі, наче вилиті, корови й прудконогі коні. Корови всі коричневої масті, вони дикіші, ніж ті, які господарі тримають по селах, а коні й геть дикі: побачивши незнайомих вершників, витріщились на них, наче на диво, а тоді буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заіржав, пирхнув і повів табун у степ, хвилюючи жостір і тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, і убранство його проти козацького просто – таки нужденне. На ньому полотняна, просмолена од нужі сорочка, шкіряні штани – мешини, ялові чоботи, витерті в травах до червоного, та ще ремінний гаман, а в ньому – кремінь і трут, ремінний черес із швайкою і кресалом – все, як і в інших аргаталів. Хіба що рушниця та шабля кращі.

Гнилка знає степ, як свою п’ятірню, всі горби і видолинки, річки та байраки; впаде десь билиночка – і він знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, і угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й січовики чи не найдужче поважають таких людей. Він пройде по степу вночі із зав’язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очі сльозилися й хворобливо блищали.

Гнилка передав табун своєму підпомічникові, а сам із козаками поїхав до хутора. Хутір – чималенький, проте ставлений не міцно: хата, два хліви, стайня на двадцятеро коней, дві кошари – все обнесене тином й навіть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворітьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палісадом. Хата – крита очеретом, а поверх очерету – землею, там уже поріс бур’янець.

Проте є в нього й криті сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, і смушки; все те поховано в бочках у великій ямі під долівкою – льохові.

Й нині Гнилка найбільше думав про них. І про корови та коні. Він був похмурий і дратівливий. Саме біля нього Лаврін відчув, саме відчув, а не зрозумів, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, і щомиті за лісяною огорожею зимівника може спалахнути жорстоке татарське «алла», й звідти полетять свистючі татарські стріли. Гнилка казав, що дозорці помітили вже давно, як малі татарські коші потяглися до великих і татарські чамбули стали заїжджати далі, вони озлішали й посміливішали. Гнилка збирався залишити зимівник й податися кудись на Слобожанщину. Він бачив попереду збитки, а може, й розор, і від того ним заволоділи ще більше похмурість і смуток.

Та й усіх козаків оповив смуток. Здавалося, один Марко не помічав того: баляндрасив, і сміявся, й навіть кепкував з тих, що гомоніли про близьке татарське нашестя, його мовби підносило щось, гірке й веселе воднораз, він чомусь почувався, як зайшлий сміливий чоловік на чужій пожежі, ходив околясом, кепкував, піджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими і довгими, наче штилі, рогами бугая, що ходив у міцній загорожі, той ревнув, недобре подивився на козака, кілька разів кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собі на спину, а тоді буцнув крутим лобом з кучериками біля рогів, аж затріщало вір’я, і Марко ушився під регіт козаків. Вечеряли в дворі біля призьби на широкому рядні. В казані парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колін. Раптом вигукнув, неначе уражений ґедзем: «Аркань, Прокопе, жеребця, аркань!» Побачивши розсміяні очі, закліпав повіками, зніяковів; виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далі очі йому заплющувалися і голова хилилася на груди. І знову: «Варко, Варко, вижени з клуні кури». Лаврін подумав: який то важкий лантух – Гнилчине багатство. Якщо збіжжя не придавить до землі, то висиплеться через дірку. Марко хотів пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замість галушки жабу, але Лаврін не дав. Гнилка небавом тут же, біля призьби, й заснув. Уранці Марко таки викинув фортеля, який ледве не обійшовся йому дорогим коштом.

Гнилчиха – дебела, товстонога молодиця – бігла з дійницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечері, як обіцялася.

– То я задурно дав тобі плахту! – Марко казав голосно, аби чув чоловік, котрий обтісував біля хліва новий дишель до котиги – величезної гарби. Гнилка витріщив вирла, збуряковів на рябому виду, з дишлем у руках пішов на жінку й на Марка. Запорожці одняли в Гнилки дишель, але скільки не розраювали, гніздюк не йняв віри, що то був жарт. Сікався до жінки, вигукував, що більше не підпустить до воріт жодного січовика. Прийшов осавул, пан Амбросій, послухав, узяв у когось із козаків з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тільки встиг покласти басаман на крижі Султану та довго скородив моркву навздогін Маркові. Лаврін наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далі самі. Лаврінові туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив’язав жарт. Марко ж сміявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам і веселощам до кінця. Вони були неначе чорна нитка в блакитному шитві, що прялась у майбуть і туманила Маркові день.

Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потішити і себе, й Лавріна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони міст через невеличку річечку Соб, і Марко з коня побачив у очереті якогось чоловіка. Дійшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидів старшина й рахував вози, верхівців і пішаків, які добувалися по його мосту на той бік. Увечері він звірить свою лічбу з лічбою мостового і таким робом дізнається, чи обманює його мостовий.

Марко стиснув острогами коня й погнав по греблі, гукаючи: «Татари, татари в степу!» Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрід добувся на греблю, по якій дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регіт стояв на греблі. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Сміявся мостовий, сміявся Лаврін, що їхав назирці, тільки Марко сидів на коневі незворушно й, здавалося, не помічав нічого, а якщо й помічав, то воно його мало обходило.

Такий штиб його жартів.

II

Дорога кривуляла лісом, з правого боку синіли ялини та сосни, з лівого тягнувся мішаний ліс: дуб, клен, береза, іноді грабина або осичина. В понизов’ях – вільха та верболози. Ліс – мовчазний, глухий. Прокопитили місток – товсті плахи ув’язані лозою, – проїхали ще з півсотні сажнів, і Лаврін повернув коня ліворуч, просто в струмок, що плюскотів у траві. Цю путь проїхав сотні разів, нехай тільки в думці, але заблудитись не міг. Дорогу йому розказав Брус, а потім Киліяна.

Ось верба над струмком з п’ятьма короткими товстими гілками, схожими на розчепірені пальці. Тут вони знову взяли в ліву руку. У траві виднілась ледь помітна колія, яку можна було відшукати, тільки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тоді покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сіріли ті руїни. Не було ні стін, ні стовпів, тільки купи каміння, порослого бур’яном, та неглибокі ями. За монастирищем колія вповзла на стару гребельку, насипану між двох ставків, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Відтак поминули нешироку стіну лісу, а далі відкрилася долинка, оточена з усіх боків горбами. По схилі горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтіла огорожа з очерету. Хата стояла між лісом і садом, притінена осокорами. Вікна обмальовані по білій глині жовтими півоніями та червоними ружами, від того і в Лавріновім серці теж зацвіли півонії. Біля хати – клуня, два хліви, дві комори, ще якісь будівельки – мабуть, погрібник і льодовня. Обійстя огороджене воринням, зчорнілим, але ще міцним. Од подвір’я кривуляла в долину стежечка, пірнала в густий кущ калини, а там – до криниці. Мабуть, звідти починався й струмок, його позначала густа, яро – зелена гривка осоки. Запорожці не могли одвести од тої божої краси очей. І водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такій глухомані. Та ще й сховав тут красу – Киліяну. А може, через неї й осівся тут?

З подвір’я вибігли дві здоровенні курти – вівчарки з короткими, поодрубуваними для злості хвостами, обпали козаків. Курти були злі як гаспиди. Їхні очі з чорними пучками шерсті над ними горіли жаринами, з пащек текла слина. Такі можуть і на смерть загризти. Вони не лементували, а коротко, хрипко погавкували, норовили стрибнути на груди. Запорожці посідали в сідла, коні пряли вухами, переступали ногами, а Лаврінів Коршак вищирив зуби й поривався вкусити курту. Він тремтів і дрібно трусив холкою.

– Дунаю, Вовкулако, пішли геть, – нараз пролунало. Козаки оглянулися й побачили за кущем ліщини Дороша Бруса, що стояв з мушкетом у руках. Дознав, що до нього хтось їде, вийшов назустріч. Привітався ні холодно, ні радо – тільки черкнув по Маркові поглядом. Прикладом мушкета позаганяв собак, зачинив у погрібнику. Тоді повернувся до кущів малини й порічок, що підступали просто до лісу, гукнув:

– Це свої, виходьте!

З лісу вийшло двоє старих – дід та баба, мабуть, челядники, – і Киліяна. Марко, як побачив її, в першу мить розгубився. Вона була зовсім не така, як вималювала уява. Нижча зростом, – то Лаврінові видалася високою, – струнка й гнучка, як лозинка. Личко в Киліяни невелике, з гостреньким підборіддям, смагляве, а очі чорно – сині, але не холодні, в них так і стрибали гарячі іскорки. Туга чорна коса спадала по грудях нижче пояса.

Киліянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дівчина чомусь спершу на нього, а вже тоді на Лавріна. Й зайнялась рум’янцями, й ледь – ледь усміхнулася кутиками губ. Вони були в неї особливо принадні: темно – вишневі, владні, примхливі й нервові. Навіть недосвідчений у дівочих чарах Марко відчув це, йому неймовірно, до смерті захотілося бодай пальчиком доторкнутися до цих красивих і небезпечних губ. Марко гребонув п’ятірнею чорний, з підлизом з лівого боку чуб, і йому на якийсь час одібрало мову.

Й нагло, страшно і приголомшливо майнуло в думці, що він міг би вбити Лавріна. Несосвітенна, дурна й дика думка, навіяна нечистим, Марко аж стенувся, аж озирнувся, чи не помітив чого Лаврін, а тоді сплюнув під ноги.

Лаврін теж довго мовчав. В його душі щось затремтіло, спалахнуло яскравим світлом, і він увесь заяснів від щастя. Воно виповнило його всього, що усміхався трохи аж причмелено. І вже по тому зняв шапку, стріпнув чубом і тихо сказав:

– Добридень, Киліяно.

– Добридень, – стримано відказала вона.

Козаки поставили у стайню коней, умилися з дороги; господарі одразу запросили їх до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою, Киліяна розстелила перед козаками рушники та поклала кленові мальовані ложки. Горілкою Дорош гостей не частував і відставив убік пугар, що його дістав з торок Ногаєць, а приніс із льоху барильце березового, настояного на ячмені соку. Сік був різкий і трохи хмільний. Киліяна сиділа поруч батька, навпроти козаків, ловила скрадливі Лаврінові погляди, і те не могло сховатись ні од кого. Й така була гарна, що Марко не міг одвести од неї очей. На голові вже не коса, а дрібушечки – кілька маленьких кісок, перев’язаних червоними стрічечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковішою, та й вона сама не ховала тієї переміни, промовляла всім своїм виглядом: «Ось я яка!» Вона була як погода напровесні: мінялась щохвилини. В очах у дівчини грали блискітки. Вона кидала їх Лаврінові. Декілька їх потайки од усіх упіймав Марко. Аби привернути увагу дівчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречані вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й він умовк. Киліяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очі так і сяяли радістю. А Марко боявся підвести очі: вперше в житті він тратився, вперше в житті почував свою незугарність.

По обіді Брус показував господарство: простору хату на два ґанки, з прохідними сіньми, в яких в’язками висіли вовчі та лисячі шкури, вовна в мішках і пряжа, світличку і кімнату; в кімнаті на стінах висіли килими й ведмежі шкури, поверх них зброя – шаблі, кинджали, ятагани, два напівпанцири, списи, мушкети; в світличці стеля була побілена крейдою, з чорними мережками по краях, на прикрашеній рушниками внутрішній стіні висіло гніздо ремеза – на щастя. В хаті – прості лави, стіл і дорогі підсвічники, дорога скриня і навіть комод із різьбою. Пробігла Киліяна, на мить зупинилася біля вправленого в мідний обід люстерка, звідти на неї глянула вродлива смаглявка – лишилась задоволена, майнула надвір. Дорош теж повів гостей на подвір’я – показати обійстя. Найбільше він кохався в пасіці, вона стояла в саду на горбі, обнесена очеретом. У саду набирали соку ранні груші, ще зовсім зелені, а вже гнули долу віття. Біля плоту росли мальви, ясна річ – насадила Киліяна, вони дивилися на козаків великими, здивованими, але теплими дівочими очима. Посеред пасіки біліла капличка з образами святих Зосима і Саватія, на багатьох дуплянках теж намальовані образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволі. Картини мальовані погано, й Лаврін подумав, що намалював би краще. Він колись допомагав січовому богомазу і пробував писати по дереву людські парсуни, деякі з них богомаз позстругував, а кілька лишив, трохи підмалювавши. Того Лаврінові кортіло найбільше – навчитися малювати картини, він навіть хотів найнятися до богомаза, але того прогнали з Січі за якусь крадіжку. По тому Лавріна тільки іноді кликали до церкви пофарбувати бокуни та двері, розмалювати держална для хоругов, малювати ж хоругви та ікони замовляли богомазу самарського Миколаївського монастиря або привозили їх з Києва.

В омшаниках, куди теж завів їх Брус, гуск у липівниках мед. Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радості від того величання, певно, не мав. Був похмурий і весь час ніби дослухався до чогось. Кілька разів повертав мову на татар, розпитував, чи не знають чого нового запорожці. Тут, на Поділлі, все пропахло чутками про них. Чимало людей покинули хутори й подалися на лівий берег.

Лаврін слухав Дороша упіввуха, те й знай оглядався на подвір’я, де Киліяна з Вуцькою розвішували по вір’ю полотно. Коли вернулися до хати, Марко з Дорошем сіли на призьбі, а Лаврін догнав Киліяну, що йшла з серпом у берег, забрав серпа і пішов поруч. Не вельми довго вони жали, повсідалися на траві, тихо гомоніли. Киліяна видалася Лаврінові трохи не такою, як на ярмарку. Там вона шастала поміж яток, прицінювалася, примірялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка, а тепер мовби притихла, принишкла, стала простішою, домашнішою, а від того ще милішою.

Киліяна ж чекала переміни в своєму житті і думала про неї. Про неї, про себе, але не про Лавріна, який він є і яким буде мужем. Буде такий, як вона захоче, це вирішила одразу.

Марко спостерігав за ними обома зоддалік, не знати чому йому стиснуло щимками серце, хотілося підійти до них, а знавши, що зайвий, не пішов. Потоптався на подвір’ї, знову сів поруч Бруса на окорованій дубовій колоді під призьбою. Якийсь час сиділи мовчки. Марко, котрому було мулько од тої мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в оцій глушині. Дорош повів зизим оком, – не одказав нічого. Чи тому, що не хотілося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно йому тут чи гарно. Квітнув сад, роїлися бджоли – мир і супокій. Од звіра мав захисток, мав оружжя… Але ж вибирала це місце неволя… Він і зараз обминав велелюддя, на яких міг зустріти свою, позначену грізним карбом, долю. Двадцять снігів стануло відтоді, коли востаннє танцював на запорозькому базарищі. Забув, як воно й ноги ходять у танці. Либонь, ніхто й не пізнав би його. А однак волів не стрічатися з січовиками. Невиконаний присуд ходив слідом усе життя, з роками не віддалився, не стерся. Навпаки, росли статки, він приступав ближче, росла Киліяна, й зростав неспокій. Останні тижні Дорош ходив як потороча. Може, що зустрів запорожця. Ще й засватав за нього дочку. І сприйняв це як лихий триб долі. Вчиняв Киліянину волю й заразом хотів раз і назавжди прогнати хистку тінь з – за плечей: «Нічого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою».

Думка звивалася, як гад біля босої ноги. Ворухнися – й одразу ввіп’ються отруйні зуби. Сливе вже черкають ноги. Сьогодні збагнув доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив з кущів запорожців, і тенькнуло в грудях; уже й упізнав, а руки тремтіли, ледве подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хіба розстріляєш минуле!

Дорошеві в грудях заклекотіла злість. Приїхали на його добро, як на своє власне. А відають, якою кров’ю, яким гріхом перед Богом воно нажите? Кара за гріхи йому, Дорошеві. А статок тому голоштаньку. Він, Дорош Брус, не хотів тієї крові. Був, як і оцей Лаврін, вольним і гордим козаком. Стояли вони на Маячці малою залогою, і шрамуватий рідкозубий осавулець Кіт підбив їх перестріти та потрусити татарських купців. Усім припав до серця осавулів замір – басурмани, нехристи, діло те угодне Богу й корисне собі. А далі були купці волоські, за ними чумаки з Дону й свої чумаки. Не зогледілись, як стали прибишами. Не сказати, щоб Дорош не карався тим лихим промислом: поклав собі в думці одкинутись тихцем од ватаги, осісти десь на Поділлі. Та небавом їх упіймали, й стали вони перед січовим товариством переконані правом. Осавула присудили до палі, а їх чотирьох посадовили на гармати на три дні. Рік після того Дорош козакував чесно. Аж поки не заникнув на Маячку та не розкопав свій сховок. Він був порожній. І така скруха взяла Дороша, така злість, що трохи не вбив січовика, з яким приїхав туди й чиї гроші лишилися цілі. З ляку той розділив свій набуток навпіл, але грошей була мізерія, й наступної ночі вони вдвох засіли при битій дорозі. Так стали комишниками. Хитрий придумали промисел. Засідку вчинили на дні лісового яру, такого крутого, що порох з – під кінських копит падав прямісінько в прірву, понад якою кривуляла дорога. Чумаки спускали вози по одному, заклавши межи спиці дрюччя.

Наступного воза спускали тільки тоді, коли передній доповзав до низу. Про те криком сповіщали самі візники.

Обпатравши одного воза, пов’язавши чи порішивши – якщо опиралися – візників, Брус або його напарник, приклавши до рота долоні, подавали із зеленого мороку знак іншим:

– Гей, пускай!

Часом вдавалося перепустити невеличку, возів у п’ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тікати. Мали для того певну стежку.

Одначе восени самі попали в пастку. Дорошів товариш погинув, а його зв’язали. Гнало Дороша п’ятеро козаків, їхали на конях, а Дорош ішов із зв’язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кінцем до сідла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волікся по дорозі, вже попрощався зі світом, тільки просив у Бога легшої смерті. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кіт, гострим кінцем, оббитим залізом, паля вилізла йому біля шиї; за якийсь час тіло висохло, й коли повівав вітер, крутилося, й кості торохтіли, немов були зсипані до шкіряного мішка. Очі Коту склювали підорли, а рідкі великі зуби щирились на зустрічних, зарікаючи їх на крадіжку. Страшно було Дорошеві тої палі. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сідлі. Вони в’їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нікого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двічі вдарив його важким чоботом по голові, зубами витягнув з піхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був підвестися, Дорош одтяв йому голову. Кінь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.

З грошей, які приховав у яру, – оця хата на два ґанки, й килими, і пасіка, й двоє коней у стайні, дві пари волів та три корови.

За жінку взяв під Баром наймичку з корчми, татарку – вихрестку, котра майже не говорила по – українськи й не могла його виказати. Жінки не любив, бив її тиранськи, доки вона не оддала християнському Богу душу. Ото у лісі її могила з маленьким хрестом. Киліяні тоді сповнилось дванадцять років.

З роками розквітла Киліянина краса, пішла дівчина в Брусів, але вгадувались у ній і материні риси. Коли вловлював їх, хмурнів; тоді йому здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме він загнав на той світ матір, і помститися. Його страх засновувався на тому, що в гніві Киліяна не раз виказувала всю чорноту їхнього життя й намагалася прокрастися думкою в Брусове минуле, але він тримав його під сімома замками. Він її трохи боявся і по – своєму любив.

Киліяні зятя вимріяв давно: сироту, бідного, щоб був працьовитий, поштивий, до скону вдячний і відданий Дорошу та його дочці. І щоб був навчений бойної справи – умів оборонити хутір. Лаврін підходив під ту мірку цілком. Ото тільки що запорожець. Та Киліяна прив’яже міцно, в цьому був упевнений, а що з перцем – перець з часом викваситься. І все те, що наспівали сліпі співці на Січі – про отчий край, оборону віри, – розвіється по цих хащах. Тут матиме вітчизну й свого кошового – його, Дороша, бо й молитиметься до куплених Брусом образів. Так мислив по першій стрічі з Перехрестом. Одначе в останні дні вповзла йому в голову інша гадка. Лячно стало жити в цім краї. Люди покидали Подолію й переселялися на Лівобережжя. Сюди, на хутір, кожної днини могли заскочити басурмани. Як не ховався Дорош, а про хутір знали. Спродатися б та виїхати куди—інде. Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обійстя! Оно понад дорогами світять чорними очницями пустки. Доведеться просто залишити хату, сад, пасіку.

Тяжко, до розлому в голові розмірковував Дорош. Уперше йому не вистачало власного розуму, власного розмислу. Може, постарів? Стратив колишню впевненість, силу? Тому й поділився своєю скрухою з молодим заїжджим козаком. Хоч і бачив, що Марко не стільки слухає, як пасе очима дочку. Ох, ці січовики, монашаться в плавнях, а тоді з’їдають жіноцтво очима. Ніби й не личило так дивитися на наречену товариша…

– Я сам купив би таке обійстя, – озвався Марко. – Коб не в цьому місці. Як побачу гарне – куплю.

– Маєш гроші? – поцікавився Дорош.

– Маю. Сто золотих, – Марко аж стенувся од того, що виповідав свою таємницю, але, диво, стриматися не міг. Він ніби помщався комусь: чиїйсь радості, чиємусь щастю, впевняв когось і себе, що й він дещо має.

– Даруй Боже – сто золотих! – гукнув Дорош. – Отців то та неньчин заповіт?

– Мої. Не маю вітця та неньки, – одказав Ногаєць. Його й далі кудись несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.

– Де ж узяв їх? – все з більшою настирливістю допитувався Брус.

– Божі то гроші. Запалив у лісі дуба – холод морив, звідти й потекли золоті сережки, – брехав Марко. – Якийсь прибиш накрутив свердлом дірок і напхав алтинів.

Марко подумав: якщо Брус розкаже про це Лавріну, він одмовиться, скаже – пожартував. Мало пустив по Січі горобців. Та й, либонь, уже й не побачиться з Лавріном. І що йому Перехрест! До Лавріна доля на всі боки верхом. На Січі кошовий прикохував, тепер ось знайшов Киліяну з багатим тестем. А в Марка тільки й щастя – те золото. Звичайно, про сережки казав обмильне. Захопила запорозька чата московських таємних послів до татар, посадовили їх у секвестр при пушкарні. Марко стояв на варті, підгледів у щілину (вона затикалася кулем), як один московит сховав у жерлі мортири папушу. Коли послів повели на квестію, витяг з жерла мортири туго зав’язаний кисет з алтинами. Потім запорожці облазили всі гармати – видно, московит сказав про гроші, може, для того й ховав, щоб одкупитися, – не знайшли, подумали, московит збрехав.

У Брусовому розпитуванні Марко вловив хижу зацікавленість і йшов їй назустріч. Дибав, немов у в’язке болото, з якого, може, й не вдасться вибратися. Нехай хоч Дорош згадує його, нехай позаздрить на чужі гроші, нехай… зненавидить Лавріна. Він сам не сподівався, що в його душі лежить така гидь. І воднораз така пекельність, така несосвітенна ярість. Почував, що може зважитись на будь – який вчинок. Заздрість роздирала йому груди. В цю мить міг пожбурити в пекло все: Січ, товариство, Лавріна і власне серце. Маленький, хижий, сидів, зчепивши в замок долоні рук. В його очах затаїлися жовті вогники, голос із напруги став хрипкий.

В першу мить Марко злякався того, що зав’язувалося у них з Брусом. Йому аж шпарко стало, й думка заслала чорнотою мозок. А тоді десь зринуло розважливе: ну то й що? Не він почав оцю балачку, а Дорош Брус. А він, Марко, нічим не согрішив на землі, щоб щастя одкинуло його од усіх порогів. Нехай Брус розпитує. Може, опісля розкаже й Киліяні. Разом позаздрять йому. І колись, після сварки з Лавріном чи з досади на нього (не вік же буятиме їхня любов) Киліяна згадає його, Марка. Згадував же її він, думав про неї, ще не бачачи. Лаврін навіяв її образ, але тоді він був безтілесний, наче марево, але хіба можна закохатися в марево! І ось тепер… Сподобалася йому. А таке, знав, не забувається. Це була мала, зовсім маленька, майже нікчемна втіха – від неї Маркові стало трохи моторошно й трохи злорадно. Більшим було те, манливе й пекуче, що вловлював за словами Бруса, і вловлював теж неясно, як сліпець далекий гомін.

– Я можу позичити, коли вже край, скільки там треба, – сказав і подивився Дорошеві в очі, хоч знав, що просто так не позичить і алтина – хотів подратувати.

– Чим же я їх віддячу, – пожадливо й скрушно зітхнув Брус. – Якби твої гроші та до моїх волів та коней… До того добра, що в скринях, до Киліяниного посагу…

Маркові аж схлипнуло в грудях, і він похилив голову. Чорна трута розтікалася по душі, й уже не мав волі зцідити її. Вперше ніби збоку поглянув на себе й на Лавріна. Так, їм обом було добре вкупі. Лаврін подобався йому спокоєм душі, щирістю, побратимською відданістю. Тим, чого, почував, мав замало сам. Й то більше кортіло під’їхати Лавріна, покепкувати з нього. Але Лаврін на його кпини ображався рідко, тільки всміхався. Лаврін – вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом, аби подратувати товариша, підсипав сороміцьких жартів, і тоді вони, траплялося, й сварились. Але по тому, перегнівавшись, Лаврін знову йшов у курінь до Марка. Кошовий теж любив послухати Маркової мови. Одначе собі в дружбу взяв не його, а Перехреста. Пригадує, тоді Марка вперше взяла прикрість на Лавріна.

Він би любив побратима, коли б того опосіло горе. Втішав би, намагався допомогти, навіть розділив би горе навпіл. Прощав і вибачав товаришеві все – не міг вибачити щастя. Смутно відчував це, й прокрадалася думка, чому так: горе розділити можна, а щастя – ні. Злива пада рівно на всіх, а сонце – тільки на тих, що на галяві. Люди – сіянці, кожен росте сам по собі. Одного витолочить доля, інший вибуяє й тягнеться в небо. Зараз сонце світило не йому.

– А може, й справді удатися до тебе? – правив далі Брус. – Ти приїдь після жнив. Сам.

Дорош вів торг, як лютий татарин. У тому торзі не програвав у жоднім разі. Не приїде Марко, не зуміє Брус присилувати Киліяну – лишається Лаврін. Вів безпрограшний торг, вдавав безжурність, а голову дужче й дужче стискав невидимий обруч, і мучила його якась таємниця – либонь, то був неясний спогад, що він через ці ж таки проклятущі гроші вже один раз вчинив страшний злочин – порішив товариша – й тепер чинив новий злочин, може, страшніший, ніж той, колишній. Йому аж тріщало в голові, а він і далі вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думці: ще раз, ще один тільки раз перебігти по вербовій кладці – не вломиться ж вона, й замінить ту кладку міцною, виґрунтованою на доброчинності, спокуті й вірі. Не покарав же його Бог того разу, не покарає й тепер.

Марко в цю мить ненавидів і подобав Дороша. Вгадував у ньому щось потайне, пожадливе й страхався, що почуває щось подібне у власній душі. Вона розколювалась, як горіх, уже не міг стулити обидві половинки докупи. Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про їхнє колишнє з Лавріном товаришування, про Січ, побратимство, але все було не таке, як раніше, пройняте чимось гірким, і, як здавалось йому, з Лаврінової вини. Був би не їхав сюди чи принаймні не заманював з собою його, й Марко не знав би нічого. Нащо стільки розказував про Киліяну, нащо розхвалював її?

Обоє, і Марко і Дорош, втомилися від тої розмови. У Дороша з натуги аж роса виступила на чолі. Витер чоло шапкою, підвівся. Йому самому було мулько на душі. Може, мулькіше, ніж тоді, коли одтяв голову хорунжому. Там хоч рятував своє життя… А тут… здобував гроші.