Текст книги "Золоті копита"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Особливо під захід сонця, як берег угріється. От не повіриш, а поки сонце зайде, у мене оттакенний лантух повний раків. Я не пожадливий – принесу на кухню – нехай варять. І мені, ти знаєш, ніхто ні разу «спасибі» не сказав. Брехати не буду – хвалили, дивувались моїй спритності, називали щедрим. Але подякувати – ну, ні в кого язик жодного разу не повернувся… Після Юра, я й кажу, наче Бог змилувався. Я такого теплого, лагідного літа не пам'ятаю. Все вчасно, все коли треба – і туман, і сухмень, і дощ, і сонце. Тієї весни побачив пан, як я коней пораю і без конюхів один вправляюсь. Він наказав управителю дати мені кріпку кобилку карую, довжелезну вузловану ванду і шмат доброї сировиці на постоли. І приставив мене при своїх кобилках. Це була, як рівняти з волами, служба важка. Та я не розгубився. Я ж все навкруги знаю, всі гайки, болота, луки, озерця, ручаї і річечки облазив. Наді мною в людській кепкують, питають, а чи не важко мені отако вдосвіта вставати? Чи не важко води повен жолоб кожного ранку натягувати з криниці? А мені воно ніщо! У мене тепер кобилка, хоч муца, так бахматна. Я тепер куди хочу – вмить примчу. І сітку закисну в озерце, і сільце на рябчика поставлю. Та потроху мої насмішники замовкли, бо коні в мене вчасно напоєні, нагодовані, вичищені і блищать, як новий гріш. І так мені добре: все, що захочу, – все виходить! Захотів тетерюка вполювати – вполював. Захотілось меду – нову борть знайшов – ніхто, крім мене, не знає… І захотілось мені поласувати печінкою миня. Ой яка то риба – минь! А засмажену з печінкою так просто із язиком проковтнув би. Тоді я вигнав кобилок на оболонь туди, де якраз дві річечки зливаються. Неширокі вони були, але глибокі. І вода там в одному місці завжди була просто крижана. Бо там із кам'яного дна били холодні ключі. Влітку вода там крижана, а от узимку там завжди опарини були. І ніколи, я так пам'ятаю, крига їх не покривала. А на леваді завжди з другого боку, де вода тепла, панські челядниці прали одяг і полотно відбілювали. Отож пригнав я туди своїх кобилок і пустив на пашу. А сам розібрався і поліз у воду. Вода там крижана і темна, бо глибока, та ще й над нею кущі нависли. Я пірнаю в крижану воду під самим кам'янистим берегом. Бо під каменями є глибокі нори. А в тих норах лежать мини, наче поснулі. Вони, чим тепліше літо, тим кволіші, ну, просто сонні. А восени, особливо під зиму ближче, на гачок ідуть тільки так. От я їх і беру голими руками, витягаю їх із нір і витягаю нагору…

5. МИНИ І ГРИБИ

Хороше було те місце межи двома лісовими річечками. Тут ліс кінчався, і оболонь, широка й рівна, розстилалась може на цілу милю. Понад берегами річечок росли густі кущі верболозу.

Біля злиття річечок завжди камешилось жіноцтво – замочувало та вибілювало полотно. На зручних пласких каменях прало білизну. Галас, сміх, плюскіт води, соковиті удари намочених сорочок об гладесенькі камені. Там сходились і панські челядниці, і сільське бабство. Не треба було і ярмарку чекати, щоб узнати новини. У кого лисиця курку вхопила, чия корова отелилась, кого чоловік побив, чия дівка на чийого парубка козирить, у кого хліб глевкий, а в кого пироги найсмачніші. Тут бабство не дуже дивилось – чи заголені стегна, чи з пазухи цицьки по самі пипки не визирають.

Дядьки, тим пак парубоцтво, сюди не дуже потикались. А що зразу за куртиною кущів молодесенький коняр Омелько випасав панських кобилок, то на те ніхто не звертав уваги.

Того погожого ранку одна молоденька вдовиця по дорозі на панські лісові сіножаті, де мала ворушити й гребти сіно, завернула до каменів. Там якраз панські челядниці стелили вимочені сувої полотна. Її понесло такий гак зробити через дурні сни. Такого їй наснилося, що вона ніколи не відчувала ані під час залицянь на вечорницях, ні в ті півроку короткого і нудного заміжжя, ані з підстаркуватим полюбовником, що оце навесні собі завела. А тут таке наснилось: ніби пішла вона купатись у лісове озерце. Точнісінько таке малесеньке із піщаними білими бережками, в якому вона вчора ввечері з дівчата ми змивала піт після цілоденної спекоти… Ото тільки скинула запаску, сорочку, розв'язала намітку і зайшла у воду, коли щось за нею позаду – «бульк!» Вона обертається – а позаду стоїть чорнявий вусатий парубок. Голісінький. А його задубілий півень йому аж під груди стримить. Ноги в неї обважніли, ніби в них гарячий пісок насипали. І голова солодко наморочиться, все пливе, а погляду не може відвести… Бо… те єство у парубка зовсім не людське і не скотське. Воно, мов велетенський опеньок… І ніби той парубок чорновусий бере її безсилі руки і накладає на своє страшенно гаряче єство: «Не бійся. Це все для тебе. Саме таке, як тобі треба. «Парубок відпускає свої долоні з її пальців. А вона починає згинати цей величезний гарячий опеньок і притискає його собі до грудей. Притискає до черева. Опеньок покірно вигинається в її руках, мов гусяча шия. І ось вона, з силою притискаючи, веде його набухлу гарячу верхівку по своєму череву, по шовковистому волосінню. І коли її єство розкривається, і цей гарячий опеньок починає занурюватись в її палаючу плоть, її струшують солодкі нестерпні судоми…

Вдова прокинулась. Серце калатало шалено. Здавалось – ось-ось вискочить через горло. У скронях гуло, в роті пересохло.

Крізь прозорий пухир у віконниці пробивався сірий переддень.

Вдова подивилась на свої руки. Вони були опущені межи ноги і міцно стискали волохатий пружний трикутник. Вдова злякано, ще не знявши руки із свого пишного лона, озирнулась на піч: чи не прокинулась свекруха і чи не бачить вона такого сороміцького діла невістки. Ні. Свекруха міцно спала, повернувшись до невістки сивою потилицею.

Молоденька вдовиця відвела руки від лона і відчула, що вони вологі. «Боже, що це зі мною діється?! А це все тому, що вчора з тими грибами ледь не замордувалась, поки від піску не вичистила!» Вдова обсмикнула поділ сорочки, обтерла об нього руки, заплющила очі – зразу вставати не хотілось. Тільки закрила очі, зразу ж почало їй знов ввижатись у вигляді здоровенного рожевого опенька. Ніби він сам собою залазив їй під сорочку, тицькався їй то в напружені пипки, то в пупок, то в лоно. Вона, затамувавши дихання, чекала, коли він почне проникати в неї. І опеньок дійсно розсунув їй стегна і почав поволі й гаряче занурюватись в її єство. Її єство від тієї пружної сили, що заходила в неї, розпалилось до нестерпного жару. І ось вона струснулась від солодкого болю. Її почали тіпати судоми, і вона закричала від гострої солодощі…

І від власного крику прокинулась. Віконце вже світилось ранковим сяйвом.

Свекруха злісно засичала з печі:

– Переспала – от і репетуєш. Вставай. Люди вже корови доять.

– Самі подоїте. Мені на сіно загадали…

– І за що мені на старості доля послала таке ледащо?

– То за ваші гріхи – за вашого язика чорного і носа довгого. – Відрізала вдовичка і почала збиратись на панську роботу…

І от вона, зрештою, під прокльони свекрухи та хрюкання голодного поросяти в сажі вийшла з двору…

Та навпростець не пішла на панські покоси, а зробила здоровенний гак і опинилась на каменях.

Довго вона, правда, не затрималась і не розпитувала, чи скоро сільські повернуться з Києва, а з ними і її підстаркуватий полюбовник. Взнала тільки, що переказували з одним перегонщиком волів – до жнив обіцяв пан воєвода всіх робітників розпустити по домівках.

Це, власне, те, що вона хотіла взнати. Але зразу не пішла. А ще трохи побазікала з молодицями, та й потихеньку стежечкою понад холодною річечкою до лісу. Бо вода завжди в ній була найспекотніше літо холодніша, ніж у сусідній річечці.

І вже вона підходила до лісу, коли побачила на звороті за кущами панського коняра Омелька. Розібравшись наголо, він печерував під урвистим берегом.

Вдова аж здригнулась від побаченого – добре знала, що це місце найхолодніше – скрізь б'ють крижані ключі. А цей парубчак, як циганча, – хоч би йому що.

Ось хлопчина занурився з головою просто під коріння вербового куща. Випірнув і метнув у траву плямистого тугого миня.

Навіть не віддихуючись, знов занурився і ще викинув двох минів, не менших за першого.

«Ну й беручкий хлопець. «– Подумала вдова. Омелько схопився за лозу, зграбно підтягся і вискочив на берег.

Тепер вдова побачила його на весь зріст. Що в нього добрі м'язи, нічого дивного – весь час хлопчина при роботі. А от що в холодній воді його єство не зменшилось, як у всіх, до якогось мізинчика, а стирчало, мов добрий чіп, так це вдову вельми зворушило.

Побачивши вдову, Омелько метнувся за кущі. Але стежка якраз звивалась під кущами. І ще Омелько не встиг вдягти сорочку, як вдова була поруч і приязно посміхаючись, проспівала:

– Омельку! Мої гриби, а твої мини. Згода?

Омелько був заскочений зненацька, то й обернувся до вдови, тримаючи в руках дві силки: на одній три, на другій п'ять минів, навіть забув прикритись. Омелькові спочатку мову відібрало, але коли вдовиця перепитала: – То згода? Чи ти німий? – Стояла і посміхалась – і більше нічого не говорила.

– А-а-а-а… вже згода… – видобув із себе, зрештою. – Я зараз. – І прожогом кинувся за кущ вдягатись.

Забрав Омелько свій полов і погнали кобилок аж до лісу, звідкіля витікала річечка.

Отам на узліссі під старим дубом на старому попелищі розвели вогонь. Омелько вправно і швидко видер з риби нутрощі, але так, щоб не повередити печінку, посолив щедро. Бо в старезній калиті в нього завжди була сіль у ганчірці.

Минів настромив на патики, а патики встромив у землю навскісно до вогню.

Збігав до берега – руки відмити від риб'ячого слизу. І назад до багаття. А вдова там сиділа так, що сорочка їй закасалася, і геть відкрилися тугі білі стегна.

Омелько зиркнув на жіночі розкоші та й перевів погляд на вдовин вузлик. Вдова перехопила його погляд.

– Хочеш грибів скуштувати?

– Ага… як ваша ласка…

– Та чого ти по-панському. Ми люди прості. Кажи мені: «ти».

– Ага… Добре…

Посміхаючись, вдова розв'язала хустку і подала Омелькові горщик з грибами та ще й ложку.

Покуштував один грибок Омелько і аж очі закотив під лоба.

– Оце грибочки. Таких і пан наш не їсть.

І неквапно почав їсти кожен грибочок смакуючи. Вдова підсунулась до нього зовсім упритул.

– Тобі не холодно? Ти вже зігрівся? Там такі крижані ключі б'ють… – А… ага… там… б'ють… – ледь виговорював Омелько з повним ротом. А вдова зовсім до нього притулилась, притислась правою цицькою до лівої руки хлопця.

– Та не штовхайся… – Проказав Омелько, з насолодою облизуючи ложку. Тоді вдова відсунулась і повернулась так до Омелька, щоб він всю її пазуху бачив.

Омелько зачаровано споглядав розкоші вдовиці і ще повільніше пережовував грибочки.

А вдова ще руками собі циці підперла, що ось, здається, вони у розріз сорочки викотяться. Не дивиться вдова на рибу, хоч риба підгорає.

Хлопчина теж про рибу забув – дивиться в пазуху вдови і хрумає грибочки.

Не могла довго витримати вдова. Закасала зовсім сорочку, прихопила обома руками Омелька за шию та й потягла на траву Так з горщиком і перекинувся Омелько. Якусь мить він ще тримав горщика і ложку. Але коли вдовичка почала на його штанях очкура розкручувати, то він отямився і покотив горщик подалі по траві і ложку відкинув…

Поки вдова та Омелько любились, мини майже згоріли… А Омелькова кобилка повизбирувала рештки грибів, що висипались із горщика…

В обід сіли під копицею вдова та її сусідка Марія.

– Ой Маріє, так мені сьогодні хороше, так мені добре, аж млосно. Ну, геть як п'яна. – Проспівала вдова і завела руки за голову. І відкинулась на запашне лісове сіно. – Боже, яке воно гарне, оце літо. Квіти як пахнуть. А як тепло. Дивися, коли скосили, а вже сіно готове. І не пересохло, а саме таке, як треба.

Закинула лице вгору, заплющила очі і завмерла. Марія дивилась, дивилась на усміхнене лице вдови і подумала:

«Не може вона так радіти від погожого дня, не може. Чого б ото їй радіти, що панське сіно добре посохло? А чи не завела вона собі крутіля? От присягаюсь – знайшла. Ну чого б оце вдові радіти, як би не теє… Свекруха в неї – відьма, зміюка підколодна – всі знають. Гараздів у них ніяких – яке воно там хазяйство вдовине…» І почала Марія говорити вдовиці улесливо і проникливо:

– Ой подруженько моя, бачу я, що тобі, моїй бідній сиротиночці, сонечко посміхнулось… Ну хто ж він? З якого села? Парубок чи вдівець?

Вдова розкліпила повіки, сіла і вибаньчилась на Марію.

– А як ти взнала?!

– Ой подружко моя дорогенька! Ти ж увесь час марна ходила. Я знаю, як тобі несолодко живеться. І свекруха в тебе справжня відьма. Всі знають. У вас і садиба стара – все валиться, і поле ваше пісне… А тут ти раптом сяєш, як пишна рожа… Значить, тобі щастя усміхнулось… А яке може бути щастя в наших молодих роках… Звичайно, щоб нас сильно кохали…

Мовчала, мовчала вдова, а Марія все їй в обличчя зазирає, по руці гладить, різні жалісливі слова підбурливі проказує.

Зрештою, не витримала вдова і все Марії виклала. І про сни сороміцькі, і про перелюб з Омельком. Ще й про смажені гриби, як їх Омелькова кобила доїла, та як найсмачніші мини на вугілля перегоріли.

Марія все те слухала (слину ковтаючи), аж по сіні йорзала, головою хитала, очі вирячала та все приказувала: «Ой не може бути! Ой не може бути!» Від вдовиних сороміцьких оповідок роз'ятрилась Марія в заздрості: «Бач, вдова, ніщо вбоге, а як розкошує в перелюбі. А я?.. То десь піде нап'ється, то пан його кудись на лови забере. А оце, відколи ярину посіяли, десь там воєводі, бачте, сіни рубав. Ой же доленько моя, нещасливая. Та хіба може заміжня жінка собі завести полюбовника? Зразу, ну зразу ж взнають…» Після перепочинку знов взялися жінки перегортати свіже сіно.

А вдова, все щасливо посміхалась. А Марія насупилась, бо почала думати, а чи не прибрехала їй вдовиця? Бо була Марія не так хтива, як заздрісна і цікава до чужих таємниць і грішків.

І не стільки вірила, коли когось слухала, як починала зразу ж підозрювати тих, хто їй щось оповідав, а чи не дурять її.

Отож після розмови під копицею Марію запекла заздрість і роз'ятрила підозра, що вона вирішила сама все перевірити, сама піти до лісу і зустрітись із пастушком…

Пішла вона до лісу по ягоди, саме туди, де Омелько випасав кобилок. Гарне те місце – і дуби віковічні, і великі галявини горбисті – якраз такі, щоб лошата грали і виростали міцними. А ще й молоднячок сосновий острівцями з усіляким буйним підростком. І скрізь – ягід, ягід. Наче в когось розірвались коралові пацьорки, і все навколо засипало червоними намистинами. Підкасала Марія поділ сорочки та й схилилась над ягідним розсипом.

Вибирає соковиту ягоду – одну в козуб, другу в рота.

І все потихеньку з-під намітки зиркає на горбисту галявину, де Омелько випасає панський косяк.

Сонце пражить з усіх сил. Від лісового зілля, від квітів, від молодої хвої та розплавлених патьоків живиці густий дух іде, аж голова паморочиться. Повітря густе, парке. Наче перед дощем.

І справді – не знати звідкіля насунулись хмари. Стало чорно навколо, і враз ливнув дощ. Бив густими тугими струменями, наче не з неба, а з лопатей водяного млина.

Ну, а якщо жінка задумала поблудити, то їй і злива допоможе.

Як уперіщив дощ, то Марія кинулась під того дуба, куди Омелько зі своїми кіньми приткнувся.

Омелькові добре – його тільки перші краплі оббризкали – він вже й під дуба сховався, кобилку під узду тримає.

Поки Марія перебігла через цю горбисту галявину – вимокла наскрізь. Отож прискочила Марія до того дуба, під якого вже Омелько сховався. Тільки стала вона під того дуба – почав набіжний дощ утихати. Далі і сонечко крізь струмені проглянуло. Тепло, аж гаряче, – мокра трава так і парує.

Марія не стала поруч із Омельком, сховалась із другого боку. Але так, щоб її було трошки видно Омелькові.

От стоїть вона та віддихується. Та навмисне так важко, так знесилено. А тоді розв'язала торочки, зняла постоли, онучки та й почала далі розбиратись. Розібралась донага, тільки намітку не зняла, та стоїть, повернувшись спиною, так, щоб її Омелько з-за стовбура бачив. Стоїть гола, викручує сорочку та все приказує:

– Ой же вимокла, ой же вимокла.

Крутить та крутить сорочку.

А Омелько все більше й більше висовується з-за стовбура. Марія те краєм ока спостерігає і, зрештою, каже:

– Омельку. Поможи. Бо так зморилась, так зморилась, ну ніяк не можу добре викрутити…

– Та як же я?.. Як ти?..

– Та хто там нас побачить… Ну поможи, бо я ніяк не можу… Я триматиму кінець, а ти крути… От і добре. Диви, які в тебе руки сильні. Враз викрутив. От спасибі. Дай я тебе поцілую!

А як Марія зі смаком поцілувала його просто в губи, то він упустив на траву викручену сорочку і прихопив за плечі молодицю.

– Ну й довго ти отако мене триматимеш? – Посміхається Марія.

– Та я не знаю, що робити – трава геть у воді.

– То давай навстоячки. Отако. – Зігнулась Марія навпіл і прихилилась до стовбура…

Потім Марія попросила Омелька допомогти їй назбирати повен козуб ягід, бо треба швидше додому. Щоб свекруха чого не запідозрила…

Кинулись вони удвох збирати ягоду, і тут Омелько не втримався і ще раз познав Марію. Потім вона ще схотіла, і вони ще раз полюбилися.

– Ой пропала я, бо сказала, що іду до джерел по ягоди. Це від нас не так і далеко…

– Та не бійся. Я тебе зараз на своїй конячці підвезу.

Підсадив Омелько Марію на свою кобилку.

– Та тримай добре козуб, щоб ягода не висипалась. Тебе я триматиму, щоб ти ще не впала… Но, карая!

І за якісь лічені хвилини Омелько підвіз Марію до узлісся.

Звідсіля було видно он там з-за попелястих кущів верболозу і хату, і великого чорного човна, витягнутого на смугу білого піску.

Зсадив Омелько Марію на землю.

Вона й питає, лукаво посміхається:

– Ну скажи, Омельку, тільки щиро: коли тобі було краще – зі мною, чи із удовою?

– А я ще не розкуштував…

– Тоді треба нам ще зустрітись, щоб ти розкуштував.

– Твоя воля…

– Воля не моя, бо в мене і чоловік, і свекор і свекруха… Коли нагода випаде… Слухай, Омельку, давай ще… бо коли ще та нагода трапиться… І вони ще раз зляглись, тепер на самім узліссі, під крайнім деревом, на сухій шовковистій траві. Бо сюди злива своїми рясними струменями чомусь не сягнула…

І мала Марія сестру Уляну. І хоча вона була ще зовсім молода дівчина, та такої вправної куховарки і старанної робітниці і серед найкращих молодиць не могли знайти. Тому-то пані і взяла її до себе прислужницею.

Пані не могла нахвалитись дівчиною і все було б чудово, та почались зазіхання пана.

До всього, на велику біду, поїхала пані на прощу до Київських печер. Вона помандрувала до святих отців молити про дитинку, бо була неплідна. Як тільки пані поїхала, то зразу пан вирядився на лови.

А Уляні наказав добрий обід зготувати та хороше постіль переслати. А самій Уляні любистком коси змити, бо він страх, як любисток любить…

Стоїть Уляна біля кухонного столу, патрає товстенних линів, а самій очі сльози заливають.

Та хоч і в розпачі була Уляна, та однак посолила ретельно випатраних линів, заправила зіллям і поставила в піч, щоб запеклися…

І тільки тоді побігла до своєї сестри Марії. Її сестра Марія пішла за доброго господаря, та набагато старшого за неї. Свекор та свекруха буди зовсім старезні люди. Проте і вони все щось робили… А свекор Маріїн був найкращий майстер снасті риболовні майструвати і тими снастями найкращу рибу брати.

Прибігла Уляна до Маріїного подвір'я. Марії нема. Серед двору сидить на лаві білий, як лунь, довгобородий дід і лагодить ятір.

– Га! – Приклав дід долоню до свого жовтого вуха, з якого стирчало жорстке сиве волосся: – Марія де? Та панське сіно згрібає отамо в лісі… Поспішила Уляна до сіножатей. Там молодиці і дівчата копиці високі виводять із запашного лісового сіна. Немає з ними Марії, бо пішла вона в хащі по якесь зілля. Марія не сказала, по яке, бо може ще те зілля від необачного слова сховатись. Як же об'явиться, то вже не допоможе.

Не стала далі Уляна розпитувати, а побігла туди, де, знала, на галявинах ростуть найкращі трави і квіти. Не добігла дівчина до заповітних галявин, а наскочила у липовім гаю на свою сестру Марію.

Але кликати її не стала, сховалась у густій ліщині і дивилась, затамувавши подих, як заголена Марія йорзає під панським конярем молоденьким. Досхочу намилувались Марія та Омелько, та Уляна дочекалась, поки її сестра піде геть. І тут вона й подумала, що саме Омелько її і розвеселить, і пожаліє, і порятує.

Вийшла вона до Омелька та й розповіла про своє горе. Омелько їй і каже: – Чому ти маєш віддавати панові першому зразу все, чого він забажає? І познав Уляну.

Заплакала ревно Уляна, бо була ще незаймана. Та було пізно. І калину ламали, і сорока, сидячи на вершку сосонки, на весь ліс крекотала…

Поплакала, поплакала Уляна та й схаменулась – час вже давно линів із печі витягати. І знов заплакала. Тільки тепер вже зі страху, що біда їй буде за зіпсовану страву. Омелько зрозумів, що тепер вона по– іншому плаче, ніж над своїм втраченим дівоцтвом.

– Що тобі? Скажи. Може, я твою біду відведу.

– Та риба у печі вже домліла. Поки я добіжу, добре, якщо вона тільки пересохне. А як обвуглиться… Ой бідна я та нещасна…

– Не мертвись! Моя кобилка звична до жіноцтва. Не скине. Тільки голову пригни, щоб в очі не хльоснуло. І за гриву міцно тримайся.

– Ой, не можу я залізти на кобилу – сорочка вузька – ноги не закину. – Підніми повище сорочку, а я підсаджу.

– Таке скажеш. Оце щоб я при тобі сорочку закасувала?.. І ще як хтось побачить?..

– Ну й дурна!.. Я ж твоє все-все бачив, а ти стидаєшся.

– Так то ж ми теє… А отако заголеній на коня вилазити?

– Не коверзуй! Берися за чубок кобили обома руками. Заплющуй очі.

Давай! Гоп!

І Омелько, задерши Уляні сорочку до самих сідниць, підхопив її і висадив на кобилку.

– Тепер можеш обсмикнути сорочку і запаску підрівняти.

– Ой! Все одно стегна до сідниць голі… та ще й отако розкарячені… Ой матінко моя, що мені робити?!

– Рибу з печі витягати!

– А правда… от я дурна! Жени свою кобилку швидше!

Омелько тільки одною рукою сперся об спину кобилки, підстрибнув, наче злетів. І вже був на кобилці.

– Пішла, кашлатая! – Омелько торкнув злегка вандою і кобилка пішла чвалом. – Тримайся добре!

– Ой, я боюся! – Скрикувала Уляна, вивертаючи перелякане обличчя до Омелька. – Як нас хто побачить… Я пропала…

– Та не бійся, дурна! – Притулявся їй до вуха Омелько. – Ці кінські проходи тільки я знаю. Навіть панський псар не знає. Поки нас хто роздивиться, ми вже щезнемо.

Коли перед узліссям на квітучій галявині Омелько спинив кобилку, Уляна попросила:

– Зніми мене, Омелечку… Бо в мене аж у голові паморочиться…

Омелько зняв геть розімлілу дівчину і поставив на землю.

Обсмикнула своє вбрання, перев'язала пояс, обмацала коси.

– Ой який ти, Омельку, вправний хлопець. Їй же, ніхто краще тебе не їздить верхи… Я так боялася, що ми об дерево розіб'ємося. А ти так кобилкою правив – ніде і гілочка не дряпонула.

Чмокнула в щоку Омелька і кинулась бігти з лісу, та враз спинилась. Обернулась і, притискуючи руки до грудей, просто плачучи, заблагала:

– Тільки ж ти нікому не кажи, Омелечку… Бо втоплюся, як кому скажеш…

– Я не скажу, гляди, щоб ти кому не бовкнула…

– Присягаюсь, не скажу! – Перехрестилась Уляна і прожогом кинулась до узлісся і далі в село.

Чи було тоді щось із паном, чи не було, а якщо й було, Уляна нічого не говорила, а Омелько й не питав.

Тільки якось, може за тиждень, зібралась Уляна в ліс до Омелька. Бо коли Омелько пригнав коней до конюшні, вона його, як поруч із челяді нікого не було, спитала, а чи буде він у лісі пасти і де саме.

Омелько і назвав їй урочище, де мав випасати свій косячок – Ну то я, як пощастить, прибіжу до тебе зразу після обіду. Що тобі смачненького принести?

– А можеш млинці із сиром принести? Відколи Варвара пішла на прощу, ніхто мене млинцями не пригощав.

– Та я тобі цілий горщик запечу!..

І справді, приготувала Уляна цілий горщик млинців із сиром, у сметані запечених. Ще взяла хліба, молоденьких огірків, шмат свинячого окосту. І зразу, по обіді, навіть не помивши посуду, метнулась із панського двору. І, як на біду, угледів панський управитель, що Уляна взяла важкий вузлик (певно, що з наїдком) та й поспішає кудись із двору. І не до села, а до лісу чимчикує.

Поспішив управитель обережно, потайки, за Уляною до лісу.

Тим часом, і вдова взяла в одну руку вузлик із обідом, а в другу вилка (про людське око) та й подалася провідати свого молоденького крутіля.

Хто хоче – нехай вірить, а хто не хоче, нехай не вірить, але й Марія подалася до лісу. Власне, через ліс, бо взяла чоловікового коня і поїхала верхи. Ніби до сусіднього села, через ліс і мочарини. Тупає та тупає кінь кошлатий під Марією, гойдає її, підкидає. Їй аж млосно стає від тих струсів, бо нагадує те коливання їй її любощі з чоловіком, якого вже давно нема з Києва. А ще більше нагадує цього беручкого панського конярика…

Першою вийшла, першою і прибула до Омелька служниця Уляна. Вибрали вони рівненьке затишне місце біля куща ліщини. Розв'язала Уляна вузлик, розстелила рушник і виставила свої гостинці.

– Оце полуденок. Окіст я потім, а зараз – млинці. Сьогодні в мене справді свято. Їй Богу!

Млинці і справді були святкові. Як ніколи старалася Уляна, змішуючи борошно пшеничне та гречане. Залила суміш найсвіжішою маслянкою, щедро вбила яйця і гарливо заколотила кописткою рідке тісто. На розпечену сковороду, политу запашною конопляною олією, заливала рідке тісто найтоншим шаром. Головне ж було перекинути прихоплений жаром, млинець на другий бік і не подерти його. Та ще й зі сковороди зняти і кинути на тацю. Ну, а вже загорнувши із сиром, покласти в горщик, залити сметаною та запекти в печі, то було легке діло. Головне, щоб млинець був тонкий, просмажений і не подертий. І як млинці пекла, і як сир загортала, і як сметаною в горщику заливала, і як у піч ставила, то все дивилась, озиралась, щоб із челяді непомітно хто не підкотився та не почав пхати свого носа в її куховарство. Тільки тоді з полегшенням зітхнула, як зав'язала все у вузлик і винесла з панського двору. Зраділа без міри і не помітила, що управитель за нею тягнеться.

Смакує, розкошує Омелько млинцями, а Уляна притулилась до нього. Мовчки куйовдить густу й цупку Омелькову чуприну.

Омелько не міг потім ніяк збагнути, як цей управитель, бугай здоровенний, зміг підкрастися нечутно і заскочити його зненацька. Чи тому, що він до безтями захопився млинцями, чи тому, що Уляна куйовдила волосся, шаруділа пальцями коло вуха.

Тільки налетів управитель на Омелька зненацька. І вдарив ззаду в плече. Певно хотів по шиї дати, та схибив. Бо інакше зламав би хлопцеві шию.

Покотився Омелько по траві. Та зразу ж підвівся, не розуміючи ще, що сталося. Управитель підскочив, прихопив за горло хлопця і почав гамселити. Не міг панський похлібник стерпіти образи за свого пана – його челядницю обіймає якийсь байстрюк безрідний. Та ще й млинці з панського столу наминає, як своє.

Задихається хлопець, починає втрачати свідомість. А ще як управитель поцілив у підборіддя, зомлів Омелько і впав на землю…

Замордував би управитель хлопця!

Та якраз на галявину з одного боку вийшла вдова, а з другого виїхала верхи Марія.

Вдова була молодиця рішуча, то й не здіймаючи галасу, підбігла до управителя і вузликом по голові вжучила. Якби не товста шапка, то провалила би черепок панському слузі – у вузлику був добрий горщик.

Управитель відпустив зомлілого хлопця, і слухаючи джмелів, підвівся і грізно попер на молодиць.

Але вдова наставила вилка, а Марія вхопила серпа і пішла на управителя. Управитель відступив і з погрозами та скаженою лайкою забрався геть із лісу.

Приплентався, роз'ятрений від лютої образи і обурення, управитель до панського двору. І до самого вечора скрізь нишпорив, скрізь заглядав, усіх сварив і всім погрожував. А хлопців-свинопасів ще й уперіщив батогом, бо не там, бач, свиней пасли. Перед багатою вечерею видудлив півкарафки оковитої. – Ну куди, скажи мені, – запитував він у своєї молодої, найцицькатішої у селі, жінки. Вона йому саме підставляла вареники у сметані. – Куди світ котиться?.. Сьогодні пішов перевіряти, добра б йому не було, як випасав кобил оцей байстрюк… І ти думаєш, ну, от ти мені скажи, що ти думаєш, я там побачив?!!

– Та звідки я знаю?

– І я теж, уяви собі, не знав, що там побачу… А таки побачив. Знаєш що?! Вгадай!

– Ну звідки я можу знати? І не ворожка я, щоб вгадувати.

– Ну так я тобі скажу: сидить це стерво недоросле і жере млинці із сиром… Ти тільки подумай: жере млинці із сиром!..

– Може, кому риби наловив? Він, кажуть, добре рибу ловить. То його й пригостили.

– Еге!.. Млинці з панського столу!.. А до нього ота сучка, Уляна, притулилась, кучері йому розчісує… Ну ти скажи – де це бачено – байстрюкові з панської кухні пундики тягати?!! Це одне. Друге – він і не парубок ще. У громаду його ще не прийняли. Та хто його й прийме, як у нього й могоричу нема за що поставити?.. Ну, я цю сучку не чіпав. А то ще пані на мене щось наговорить… Воно мені треба… А цьому байстрюкові я по морді добре дав… І, взагалі, задушив би. Так з'явились захисниці… От скажи мені, як ти думаєш, хто цього байстрюка прибіг захищати?!!

– Ну, Василю, звідки я знаю… – З придиханням проказала жінка управителя. Її чоловік і не здогадувався і не знав, що вона від усяких історій про бійки, перелюб, всяке злодійство і шахрайство аж умліває.

– Так знай – прискакала верхи Марія, ота сестра Уляни… Верхи на коні…

– Невже?! Верхи?.. Може, вона кудись ото через ліс до родичів? Га?!! – Ага!.. До родичів! Та вона теж цьому байстрюкові гостинець притягла – горщик вівсяного киселю і пампушки…

– А ти звідки знаєш?

– Як вона кинулась захищати цього байстрюка, все висипалось із хустки… От як…

– Ну, ну… скажи мені, котику, а хто там ще був? – Зазирала в очі п'яному бугаю пишнотіла молодиця.

– Прибігла туди… І вдова… Та не з порожніми руками. Притягла горщик вареників і меду махітку. От як!.. От!.. Якби не ці курви, я б його навчив… Та вони стали перед ним стіною… Що мені їх, товкти?!! Слухай, голубонька моя золотая, націди мені ще! Просто серце пече – ну куди воно світ котиться?! Служниці байстрюків панським харчем годують!.. Баби геть скурвились – шмаркачів недорослих у крутілі беруть!..

Вже й зозуля мандрикою вдавилась. А літнє сонце з кожним днем все пекучіше ставало, сліпило з високої небесної бані.

Лани на очах половішали і починали, починали променитись золотом дозріваючого колосся. Обсипались фіалкові і рожеві пелюстки макового цвіту. І з-під них починали визирати тугі сіро-зелені головки, які на очах зростали до величини яблука.

Тут якраз із Києва повернулись чоловіки. У Києві вони, як вправні теслі-поліщуки, працювали в замку. Адже замок зрубали з дерева, і його час від часу доводилось ремонтувати.