Текст книги "Золоті копита"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Я знаю, я знаю! Ми з дідом та бабою туди на ярмарок ходили. Я там живого ведмедя бачив. Він танцював під дуду… Батьку, а пес Бубка?! Як ми без нього?

– Він тебе порятував, значить тепер, коли його хазяїна спекли, має тебе за хазяїна признати. А як ні, то й не клич його: така його собача доля – бути без хазяїна…

У полудень, коли вони спинились напоїти і попасти коня біля прозорого джерела, їх наздогнав чорний пес Бубка. Лащився до малого, облизував і повискував.

– От бачиш, синку! Як я тобі й казав, тепер він признав тебе за хазяїна. На, пригости його бубликом. Багато не давай – дай кусничок.

– А чого? Мені Бубці не шкода і цілий бублик дати.

– Е ні, синку! Цілий бублик – то їжа, а маленький кусничок – і пригощення, і нагорода. До всякої божої тварі її закон треба вживати. Будеш знати всі закони – будеш мудрим, як цар Соломон. Вчися, а я що знаю, тобі передам…. Під вечір, голодні і змучені, дістались вони до містечка. Володарі його добре укріпили справними заборолами дубовими, вмащеними білою глиною. Навіть дві рублені башти над воротами поставили. Здалеку і вибілені заборола, і башти здавались кам'яними.

А передмістя все, до щенту, було розбите, сплюндроване і спалене ординцями.

По дорозі до містечка верхівці проїхали через ще два хутори. Ні поживи! Ні води не могли напитись! В один колодязь ординці побитих дітей покидали, у другий – поколотих свиней, козу і порубаного собаку. Всякий посуд було потрощено, діжки з медом порубано, як де був великий казан, то його попробивали келепом.

На останньому хуторі знайшли два добрі, оковані хорошим залізом, заступи.

– Ех, якби нам сьогодні вранці ці заступи… – Бідкався Омелько Баламут.

– Ми б ото людей по-людськи поховали. Нічого! У містечку переночуємо, зробимо запаси і повернемося на твій хутір і поховаємо… А потім поїдемо моїх хлопців шукати. Як знайдемо – поховаємо. А не знайдемо – панахиду замовимо.

У містечку люди сиділи один в одного просто на голові. Бо з усіх околиць таки встигло багато люду сховатись.

А Омелькові довго залога не відчиняла ворота – все сумнівались, а чи не привів козак на хвості ординців?

Коли козак із хлопчиком та собакою зрештою опинились за стінами, то на нього всі накинулись – що він бачив, що знає, де був? Все їм розповів Омелько. Хто голосив, як довідався, що сталося на хуторах, де жили їх родичі чи куми, хто приголомшено мовчав. Але всі вголос дивувались, як його сонного переніс від Гнилого Броду вірний Буланко за ніч на цілих шістдесят миль. Ділились із Омельком хто чим міг. Хоча видно було по людях, що вони тут не розкошували.

Та коли козак почав закликати чоловіків поїхати завтра на хутори та поховати замордованих, поволі товариство розсмокталося, наче його й не було. А жінкам самим з козаком не годиться бесідувати. То й вони порозходилися. Найдовше лишалася стара баба, все в малого розпитувала, що на їхньому хуторі сталося. Перед тим, як і самій піти, вона, не обертаючи лиця до Омелька, проказала:

– Не гнівися на людей. Тут люди залежні. Ми не козаки. Пани над нами, і слуги в них люті. На хуторах жили прийшлі люди. Вони нашому панові були, як кістка в горлі. Ніхто наче й не жене на панський лан, а всі підуть завтра панську пшеницю жати. Всі в нього в руці. І стережися – панські похлібники за кожним твоїм кроком стежать. По тебе сотник своїх гайдуків не прислав, бо, певно, в карти грає. Як програється та проспиться, зразу за тобою прийдуть. Бувай здоров, соколе! Хай тобі Бог помагає!

– Ходіть здорові, матінко! Спасибі за слово – а діло тепер моє.

Омелько зняв каптан. Поклав одну полу на призьбу.

– Лягай, синку, бо досвіта нам тікати… – прошепотів козак, обгортаючи другою полою хлопчика.

– А я не хочу спати, – ще тихіше прошепотів малий.

– Тоді пильнуй, чи підходитиме хто до коня. Зараз місяць ще в силі – добре видно.

Козак послабив підпругу Буланкові і щез у дверях корчми.

За останню «пулку» взяв сулію оковитої і почав частувати. Говорив усім: «Як все пропало, то хоч людей почастую і себе потішу. Ну, і хлопців пом'яну. Добрі були козаки. Упокой, Господи, їхні душі!» Коли товариство добре підпило, Омелько поставив корчмареві у заставу свій срібний пояс. За це корчемні гості, а серед них і стражники сотника, одержали відро оковитої. Гульня пішла справжня. І тоді Омелько забрав у корчмаря мідний добрий казанок, торбу солі, торбу борошна і баклагу горілки. – Ніхто не підступався до коня? – Прошепотів Омелько на вухо малому. – Крутились якісь двоє, та Бубка не підпустив.

– Ви в мене молодці! Тепер головне – вийти за стіну.

Тієї ночі Омелько був фортунний – тільки почало сіріти, він посадовив хлопчика на коня і підійшов до брами. Там куняло двоє підпилих стражів. Вони й відкрили браму без зайвих балачок.

– Батьку, ми їдемо до Гнилого Броду? Тоді я спатиму…

– Їй же, ти таки мій син! Спи! Не бійся – я тебе триматиму міцно….

2. МОГИЛА БІЛЯ БРОДУ

Омелько тримав хлопчика міцно, а той, схиливши біляву голову на своє ліве плече, міцно спав.

Козак не став вертати на попередній шлях, що йшов через спалені хутори. Напевно знав: заїдуть на рідний хутір хлопчика – малий прокинеться. А цього не повинно бути. Зараз – подалі від згадок про біду. Зараз потрібне щось таке, щоб він не тільки не думав, а й не згадував про свою біду. Щоб не почав сам себе жаліти. Треба так його навчити, щоб інших жалів. І знав, і те добре пам'ятав Омелько з усіх своїх бойовищ і мандрів: хто починав себе жаліти – той швидше й пропадав. Думаючи отакі думи та пригадуючи всіх, із ким він поруч воював та мандрував і в Уграх, і в Сербії, і в землі мавританській, перебираючи в пам'яті їхні смерті й погибель, незчувся, як широкий шлях розійшовся на дві дороги.

Праворуч – просто на захід, ліворуч – стелилась дорога на південь.

Західна дорога золотавим пасом зміїлась межи лісистими пагорбами. Південна простелилась межи золотих ланів пшениці рівним попелястим пасом. Пшениця обсипалась.

Біля самісінької дороги на закурених будяках сиділа сила силенна горобців. Навіть не цвірінькали – так обважніли, так вола зерном понабивали. «Бач, скільки люди тяглися вчасно виорати, посіяти… А як вродило! І кому дісталось – горобцям, голубам та мишам… Де ж тепер тії славнії женці? Чи вже їх пригнали до степу?…» Омелько із серцем згадав, як він ото умовляв канівських молодців не приставати до литовського гетьмана, не найматись на війну проти царя. Хіба не він їм казав: «Ви всі підете за гетьманом, а татари наїдуть! У них тут скрізь вуха та очі… Хто з купців сам розповість, а яких вони підкуплять – вірменину та греку аби була дзвінка монета. А за що: за пораду, чи за зраду, чи за товар – без різниці. «Йому на те канівці та черкасці: «Тобі добре – он вам які єзі випали! Ви вже он скільки осетрів напластали. А в нас одні йоржі та червіньки. А жити якось треба…» Татари й наскочили! Правда, сюди – на розграниччя з Галичиною. Але хто знає: може, інша орда й на канівські села проскочила? І тепер там лютує і шматує Україну?!» Поки він так розмірковував, стерня і полукіпки скінчились.

Тепер обабіч дороги пшениця була геть витолочена, і далі в ній були витоптані ходи.

Омелько, не спиняючись, вдивлявся і вдивлявся в оті сліди копит, босих ніг і сліди-смуги, протягнуті в пилюці. І зразу бачив, де кого руками схопили, а кого де заарканили і на аркані по хлібу тягли.

У побитих, потоптаних хлібах ходили й пурхали голуби та горобці. Навіть перепілки безбоязно снували у сплутаній соломі.

«Прокляття нам, а птаству – бенкет! Тут горобці пшеницю жеруть, а там шуліки та ворони моїм побратимам очі видзьобують…» Здавалось, що дорога так і йтиме по рівному. Та ось почався ухил, і наче здалеку повіяло легенько прохолодою. Потім дорога ще більше нахилилась униз у глибоку долину.

Омелько насторожився. Спинив коня.

Пес зразу ж приліг у затінку від Буланка, поклав морду на лабети і висолопив довжелезного рожевого язика.

Просто над вершником пронеслися сизі голуби, жорстко, зі свистом, розбиваючи повітря.

На шум пташиних крил пес і не звернув уваги. Але ось нашорошив вуха, підвів морду і вмить скочив.

І тут внизу, в долині, з того боку, куди повівав вітерець, почулось мукання і ревіння.

Малий прокинувся раніше, ніж Омелько встиг його розбудити.

– Татари?!

– Побачимо, як подивимося. Тримайся добре!

Омелько ще на хвилю затримався, викресавши вогню та заправивши нота в курок самопалу.

Тихим переливчастим свистом пустив Буланка в розмашисту рись.

Коров'яче ревіння з правого боку з улоговини за пшеничним ланом посилювалось. Наближалось. Ніби хто гнав корови навперейми подорожнім. Тому Омелько пустив Буланка чвалом. І пес гнав за конем, ніби справді хорт.

Омелько обернувся і крізь жовтий туман гарячої куряви побачив корови, що важким чвалом вибігали на дорогу.

Людей ніде ніяких не було. Ні наших, ні татар. Нікого й нічого. Тільки корови гнали за ними по дорозі важким незграбним чвалом.

Налякано знялося обважніле від пшениці птаство.

– Ну, синку, попали ми з тобою.

Малий не міг визирнути з-за Омелька і злякано прокричав:

– Татари корови женуть!

– Корови самі біжать, бо не подоєні. У них вим'я запалилося. От вони й ревуть, щоб ми їх подоїли.

– Я вмію доїти. Давайте спинимося і подоїмо.

– Ні! Зараз не можна. Треба їх відвести туди, де є до чого припнути. Бо корови чужі, і їм страшенно болить вим'я. Почнеш доїти – ще сильніше болітиме. А воно скотина – може вдарити рогом.

Все ще не виймаючи нота з курка самопалу, направив козак коня на леваду до купи вербичок. Корови потупотіли за ним.

Тут Омелько спішився і, прихиливши самопал до верби, заходився засилювати і припинати худобу до стовбурів.

– Синку! Нумо мерщій, бери оту руду. Та легенько, не тягни рвучко.

Тільки козак і хлопчик взялися за дійки, як чорна корова застогнала, заревла, аж кінь шарпонувся набік. А хлопцеві аж ноги і руки заклякли. – Не бійся! Починай. Нам ще сьогодні треба поховати хлопців.

Омелько знав, що робив, коли міцно прив'язував скотину до дерева.

Корови ревли від болю, а одна, чорна, що найсильніше ревла, захарчала і завалилась на бік, тільки шия й голова задерлися вгору, бо линва тримала. За кожним рухом «доярів» з дійок чвиркало молоко, змішане з гноєм та кров'ю.

– Синку! Дивися, на ноги собі не бризни – виразки ще нападуть! – Голосно повчав Омелько, а сам краєм ока дивився, як малий тягне і стискає дійки і чвиркає подалі загнилим кривавим молоком.

«Беручкий, тьху, тьху, тьху! Щоб не наврочити! Невже мені таки з хлопцем пощастило? «Коли корови були подоєні, Омелько повідв'язував їх. А сам з хлопчиком поспішив до баюрини з водою, щоб обполоснути руки.

Пес попхався до смердючої закаляної трави. Омелько на нього крикнув, і пес, огинаючись, нехотя відступив.

Коли мандрівці рушили далі по дорозі, за ними потопали чотири корови. П'ята так і не підвелася.

– Треба дорізати… А, може, оклигає?..

Омелько гостро свиснув, і Буланко пішов, пішов бадьорою риссю.

Хлопчик вивернувся і з-під руки козака побачив, як швидко відпливають назад незжаті ниви, корови закриваються пеленою густої куряви.

І скоро вже не було ні ланів, й ні якого іншого знаку людської праці. Здавалося б, починалась пустош, і шлях мав звузитись. Та, навпаки, шлях все розширювався. І обабіч шляху траву було витолочено, і вона припала товстим шаром рудуватого пилу.

Лише один раз спинилися, точнісінько в полудень. Омелько підвів Буланка до маленького джерельця, дав зробити кілька ковтків, а тоді відвів набік, щоб кінь трохи попасся.

– Напоїмо потім! Зараз не можна – нехай охолоне, бо ще запалиться!

Самі покріпилися окрайцем зачерствілого хліба-загреби та добрим шматом старого сала та цілою голівкою часнику.

Пес одержав теж добрий шмат.

Потім козак напоїв коня із джерельця і дав полизати грудку кам'яної солі. Буланко хотів її захопити всю, а Омелько притримував, щоб не дати за один раз.

Зразу не сідали на коня, пройшлися, може, чверть милі обабіч дороги, де не була трава вибита. Кілька разів Омелько спинявся і насторожено прислухався.

Зрештою, сіли на Буланка і погнали розмашистою риссю до Гнилого Броду. Не спинялись, коли бачили почорнілі тіла бранців. І дохлої худоби траплялось чимало. Воли та корови. Коней не було.

Всі людські останки були понівечені птаством.

Омелько лише хрестився і проказував.

– Господи! Упокой їхні невиннії душі!

Малий теж хрестився і повторював слово в слово і з тим же придихом, що і його названий батько.

А потім, до самого Гнилого Броду, не було ні мерців, ні дохлої худоби. Коли ж виїздили на пагорб до тих покручених в'язів, подорожніх просто приголомшив нудотний солодкий сморід тління.

І ще вони й не встигли виїхати низьким похилим боком пагорба, як звідтіля знялося кілька чорних шулік.

Татари стягли в одну купу всіх козаків. Трохи осторонь від забитого Левкового коня.

Ординці здерли з козаків усе. Почорнілі, понівечені лежали козаки рядочком. Навіть Степана Кринку притягли сюди на пагорб. Тіло його було найбільше понівечене. Певно, на аркані волочили його від чагарів сюди. Омелько зрозумів, що цей понівечений мертвяк – Степан Кринка, бо він упізнав зразу усіх інших.

Повівав гарячий вітерець, і наче сухе листя, шелестіли клапті прозорої шкіри на мертвяках. Омелько перехрестився і проказав захриплим голосом: – Синку! Я такого і в землях єгипетських, і в землях мавританських, ні в пустелі огненній не бачив.

Малий теж перехрестився і прикрився долонею.

– Дивися, синку, і запам'ятовуй їх! І завжди молися за їхні душі! Може, й твою матір тоді гнали… Пам'ятай їх, бо хто ж їх ще пам'ятатиме!

– А ви, батьку?

– Я старший за тебе. Тому, коли я помру, тоді тільки ти один їх пам'ятатимеш і розкажеш про їхню славну смерть добрим людям. Ось дивися і запам'ятовуй! Крайній – Левко Барило. Стрілець найкращий, списом вправлявся, як добра молодиця рогачем. Як торкнувся бусурмена – так тому й гаплик! І кінь у нього був славний. Біля хазяїна в бою загинув! Левкові коні так і йшли в руки. Не було коня, щоб він його не приборкав. Справжній чародій. І співав Левко, ну твій соловей! Упокой, Господи, його душу…

– Упокой, Господи, його, душу…

– А ото на боці лежить Семен Ботало. Знаменитий козак! Його гішпанський мушкет найтяжчий у Великім Лузі. Як треба було якого знатного бусурмена зняти, кликали Семена. Жодного разу не схибив… Його мушкет бив найдалі! І співав гарно! Особливо псальми. Всі знав напам'ять! Я до сьогодні не знаю нікого іншого, хто міг би проспівати всі без похибки. Якби він був живий, то відспівав би все товариство.

– А ви, батьку?

– Я що? Латиною знаю десять псальмів. Та три нашою, руською. Я спочатку латину вивчив, як у в'язниці сидів. А наше письмо подужав, як на Україну повернувся… Господи, упокой його душу…

– Господи, упокой його душу…

– Оте страшне тіло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая, Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всіх татари повбивали, удвох тікали. Ну, його стріла із коня зняла. Добрий був – не сказати! Хто б чого не попросив, якщо в нього воно було, все віддасть! Не було в курені людини, якій би він чимось, та не допоміг… І з нами в лядську Галичину пішов, бо отаманового товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в мандрівку.

– А чого?

– Шість чоловік потрібні, щоб без перерви із самопалів бити… Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив.

– Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив!

– А оце, зіщулився, наче висох, то Іван Грак. Наш отаман! Господи, упокой його душу!

– Господи, упокой його душу!

– Бачиш, що смерть і татари з людини зробили? Він був найдебеліший із нас. У тілі був чоловік… А тепер?.. Був він і стрілець, і рибалка, і кіннотник вправний. Найголовніше не те – він був отаман! Як на якесь небезпечне чи важке діло йти, то він і найшвидше хлопців підмовить, і спорядить все найшвидше, і найбільшу здобич візьме… А добрий був, як і Кринка! За невільників завжди дбав, кого тільки можна, з неволі викупав чи вимінював. Завжди, завжди нам казав: «Хлопці-молодці! Не забивайте татарина, а хапайте. На невільників християнських міняйте!» І ось вже нема пана отамана… Господи, упокой його щирую душу!

– Господи, упокой його щирую душу!

– А оце з цього краю лежить козак Степан Хрін. Він нас привів на ярмарок, бо добре знав дорогу і вмів митниці обминати. Веселий був чоловік – і воювати вмів, і гуляти був гаразд! Міщанин, а бач – знаменитим козаком став. Всі в курені його знали. Як де яка небезпека – там він перший! І жодної рани не одержав! Таланило козакові.

– А вам, батьку?

– І мені таланило. Тільки по-іншому. Я від жодної рани не сконав… Отож… Гарячий був козак Степан Хрін. Господи, упокой його гарячу душу… Амінь.

Омелько постояв трохи мовчки, а тоді з якимось натиском і поволі проказав:

– А тепер, синку, ідіть отуди з конем і собакою, щоб на вас вітер не віяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.

Омелько одного заступа щосили загнав у землю і повісив на нього каптан і прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.

Копав і поглядав все на сонце, як воно починає хилитись, та однак пражило з такою ж силою, як і в полудень. І вітер повівав сильніше. І вітер ворушив клапті шкіри на мерцях. Омелька аж тіпало всього від того шерхотіння. Його тягло кинути заступ і заткнути вуха, щоб не чути того страшного шелесту. Але він вже не міг випустити заступ із рук і копав, копав, копав…

Та за якийсь час, чи то від страшної напруги, чи від трупного смороду, а тільки почав відчувати якусь навіть не втому, а млявість.

Вирішив на хвильку перепочити, подихати чистим повітрям. Прихилив заступ до стінки ями і, спершись однією рукою об край ями, важко вискочив нагору.

«Ще виберу на півліктя і поховаю. І зараз звір не дістане. Але для певності ще виберу…». Так розмірковуючи, Омелько підійшов до схилу пагорба, щоб подивитись, що там з малим і конем.

І йому аж вогнем бухнуло в тім'я!

За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнім обладунку: сагайдак із луком та стрілами, шабля і нагай на правиці. Крався до його вірного коня, який по підніжжю горба вибирав собі якесь зілля в непотолоченій траві.

Омелько прикинув на око – від татарина до Буланка, так як від Омелька і до Буланка, і до татарина.

«Ах ти ж козолуп перекопський!» – Кляв Омелько і боковим зором шукав: а де ж хлопчик і пес?

Ось вони обоє, вмостившись в улоговинці під деревцем, зморено спали. Омелько вклякнув на коліна у високу, поруділу від спеки траву.

Викрешуючи вогонь для ноту, промовляв подумки: «Господи! Тільки нехай не прокинуться зараз ні малий, ні собака!» Козак підповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого.

Татарин низом підкрадався до Буланка.

Козак добре бачив кожен рух татарина, бо сонце било йому в спину, а татарину навкіс у лице.

Ординець добре знав діло – жодного різкого, похапливого руху. Все плавно, м'яко, поволі. Коли зайда простяг руку вже до вуздечки, а кінь шарпонув головою і поводи заметелялись перед самими пальцями, татарин не втримався і щось буркнув.

І в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту і помчав до татарина.

Але й татарин, вловивши мить, схопив вуздечку. І тоді Омелько тихо свиснув: «Стояти!».

Буланко завмер.

На звук татарин обернув голову. Але що сонце било йому в очі, Омелька не вгледів. Та побачив, що до нього в диких стрибках пластає над землею чорний пес. Татарин якось незграбно боком видряпався в сідло. Правою ногою ніяк не попадав у стремено.

І Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена.

Тоді, з одною ногою в стремені, татарин вихопив лук і наклав на тятиву стрілу.

І от тоді вже Омелько щосили свиснув Буланкові: «Ставай дибки!».

Вірний козацький кінь на хазяйський свист став сторчма. Але татарин, вигнувшись, мов кіт, утримався на коні і зброї не згубив.

Тільки Буланко опустився на землю, татарин хльоснув його нагайкою.

Смикнув за повід, направляючи до броду.

Буланко від незвички до нагая, від незвичного болю, став, як укопаний. А пес вже поруч, підскакує, щоб дістати ногу вершника.

Татарин встиг висмикнути шаблю з піхв і сіконути пса. З відчайдушним лементом собака покотився у високу траву і замовк.

Омелько свиснув по-новому.

І Буланко пішов вибриком, по колу, по колу. Козак все підсвистував і наближався до татарина.

– Батьку! Батьку! Стріляйте його! – Волав хлопчик.

– Неси заступ! Швидше! – І собі закричав Омелько.

Що кінь ішов по колу, то татарин спритно вивернувся, попустив шаблю на темляку, напнув лука, щоб поцілити в Омелька.

Омелько коротко і дуже високо свиснув.

Вмить кінь збрикнув. І вже цього разу послаблена підпруга з'їхала набік, а за нею посунулось сідло. Але татарин, падаючи, все таки встиг спустити стрілу.

Стріла чиркнула по шапці козаку.

І зразу ж позаду почувся зойк малого.

Омелько підбіг, коли татарин, не зводячись із колін, намагався витягти стрілу із сагайдака.

Козак перехопив самопал за ствол і прикладом поткнув ворога в лице. Татарин навзнак гепнувся в траву.

Омелько видер у нього з лівиці лука, відкинув якомога далі вгору по схилу, здер із руки шаблю і сам затис її в лівиці.

Татарин, вмиваючись юшкою, почав зводитись. І в правиці він тримав кривий ніж.

Омелько плавно і швидко простяг лівою шаблю і гострою, мов бритва, єломанню вперся противнику в горло.

– Кинь ножа на землю!.. – Чітко наказав татарською мовою.

Від несподіванки ворог завмер. І в ту ж мить Омелько врізав йому носаком чобота межи ноги.

Татарин, хапаючи сірими вустами повітря, завалився на бік.

Цього разу Омелько обійшов його ззаду. Видер ніж із кулака ординця і запхав собі за халяву. Ще раз загатив ногою скоцюрбленого ворога. Тільки цього разу під здухвину.

Тільки тоді підняв голову і подивився на пагорб.

На середині схилу сидів хлопчик, рвав траву і прикладав до скроні. Уся права половина обличчя була в нього закривавлена.

– Ходити можеш? – Закричав йому Омелько.

– Не знаю… Я боюсь…

– Цього клятого козолупа?

– Ні! Крові боюсь. Він мені у череп голови пострілив!

– Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бігом до мене! – Малий підвівся, і, не відпускаючи руки від скривавленої голови, побіг униз.

Козак відхилив руку від голови.

– Ну, козаче, ти в сорочці народився. На півнігтя вниз – і в жилу б попало. Тоді справді тобі амінь – кров'ю зійшов би. А так – дурниця. Ну, велика подряпина. Полікуємо її, як я цього людолова спутаю. Ти дивися, навчайся, як бусурменів в'язати. Вони наших бранців хитро в'яжуть – не втечеш. Але мене ще хитріше один француз вчив. Хитрючий був чоловік і великий багатир. У нього корабель був на дві палуби. І на кожній палубі стояли гармати. Він і гішпанські кораблі лупив, і бусурменські. То він мене вчив корабельні вузли в'язати… Ну от, бачиш, і ми вміємо полонених в'язати… Нехай шолудивий пес полежить, а ми тобі подряпину промиємо оковитою… Не кривися… Сьогодні ти був у бою зі справжнім ворогом. Це війна, твоя перша війна! А хто був на війні, той має право і вухо собі проколоти, і сережку носити.

– А чому у вас, батьку, сережки немає?

– А мені не можна. Мене часом братство гінцем посилає. А чим менше гонець має прикмет, тим краще. Або послало мене братство кудись щось вивідати. Я вдягнусь у селянські лахи і піду кудись чи на ярмарок, чи на прощу. А панські пси побачать, що в мене вухо проколоте – зразу виявлять, що я козак. А пани і козаки – вороги!.. Тепер притрусимо подряпину порохом. Перев'яжемо хусткою. Добрий мені був дарунок. Ну, бублики ми з'їли, а хустина, бач, тобі згодилась… Тепер обшукаємо перекопського козолупа!… Дивися: багатий – і за другою халявою в нього ніж! Ану, що в капшуці в нього?.. Ах ти ж злодюга!… Рахуй – срібних хрестиків – десять, два разки коралів з дукачами, срібні перстені – аж п'ять… диви: угорський золотий… А оце, синку, два шахвіри. Дивися на них і запам'ятовуй: ціна їх незбагненна! Цей пес шолудивий десь їх із шатів іконних видер. Ах ти ж нужа бусурменська… Тепер ми його прив'яжемо і Буланко на аркані витягне його на пагорб. Тут я не можу його лишати – за ним треба око та око!

– Батьку, а мій собака?..

– Справді. Я й годі, що в нас собака є… Подивимось… Ще живий, дихає… Ота-ак, вухо йому відсік, ну й лоба повередив… Але кістка ціла… Для такого собаки й оковити не шкода. Промиємо, притрусимо з нашої вірної натруски. Сорочки не шкода? Тоді ріжемо один рукав і перев'яжемо собачу морду. Затягнемо його в затінок, щоб не спікся – сонце ще височенько. А ми пішли – час ховати хлопців. Хотів ще поглибити могилу, але чую: треба поспішати!

Козак зібрав докупи татарську зброю, засилив татаринові ноги арканом і прикрутив другий кінець до сідла.

– Ну, конику, пішов!

І вони поволочили татарина похилим боком горба до свіжої могили.

Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омелькові на те й рисочка не здригнулась.

– Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не віяв.

Омелько вдяг каптан, вийняв з перемітної суми даровану вишиванку.

Розрізав її на шматки і прикрив ними спотворені козацькі обличчя.

– Синку, ходи-но сюди! Попрощаємося з моїми бойовими браттями. Ось вони, воїни справедливі, лежать перед нами бездиханнії і немає їм ніякої часті в ділі живих. Таки правду сказано в Писанії: «Краще псу живому, а ніж леву мертвому!». Ось вони, леви війни, лежать понівечені, а он він, пес смердючий, живий. І йому, хоч він у полоні, краще, бо в нього є надія. А в них нема більше. І жоден із них вже не порішить ні списом, ні шаблею, ні кулею отаке татарське падло… Тепер помолимося за моїх братчиків, славних лицарів.

Омелько взяв шапку в зігнуту лівицю і, прокашлявшись, почав.

– Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева…

– Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева…

– … Ідеже несть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная…

– … Ідеже несть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная…

– Амінь!

– Амінь!

Отак Омелько і малий пом'янули по черзі всіх загиблих. Потім Омелько роздягся до сорочки. Розрізав на татаринові його ж кривим ножем каптан. І, обгорнувши тими клаптями собі руки, поперетягував мерців до могили.

Останнього спустив на татарськім поясі, обв'язавши під пахви отамана Івана. Потім козак і хлопчик кинули по грудці землі на побитих воїнів.

І Омелько, мов шалений, загрібав заступом землю. Малий теж взявся за заступ і заходився допомагати.

– Облиш! Витягни із суми баклагу. Та обережненько відкрий і піднеси мені. Не можу – дух моровий треба перебити. Ху-ху… Хух! Таки мені легше стало. Тепер добре затули і запхай назад.

Сонце, розпечене, червоне зависло над велетенськими чорними дубами, коли могила була засипана, і верх її охайно виведений.

На заході сонця Омелько встиг зрубати два тонких деревця, збити з них хрест за допомогою двох вухналів, знайдених у перемітній сумі.

Коли поставив хрест над могилою, кинув хлопчику:

– А ну збігай, чи живий там твій собака.

Малий тільки повернувся йти, аж тут на пагорбі і пес з'явився.

– Ходи, ходи, до мене, собацюра. Хороший, хороший. Ну в кого ти тут кращого собаку знайдеш?.. А тепер, синку, війна продовжується. Треба ж нам оце татарське падло до містечка відвести. Воно само йти нездатне – воно ногу повередило. Повантажимо на коня і помандруємо… Їсти хочеш?

– Ні. Пити хочу.

– Тоді мерщій збігай до ручаю. Напийся та набери в порожню баклагу води – в дорозі знадобиться.

Поки малий та собака бігали до ручая, козак підвів коня до татарина. Перевернув його лицем на землю і наказав голову не здіймати, щоб не бачив зайда, якими знаками опускає коня на землю.

Як лантух, перекинув полоненого через сідло, добре прив'язав за поборкані руки до сідла. І підняв Буланка на ноги.

Став Омелько перед могилою. При повнім обладунку: шабля татарська при боці, сагайдак з луком і стрілами, за поясом чингал турецький, у халяві ніж татарський. На поясі порохівниця і гаман з кулями і нотом. На плечі мушкет. Зняв шапку, перехрестився.

– Упокой, Господи, їхні душі! Амінь!

І пішли вони назад до містечка.

Спека потроху спадала.

І швидко сутеніло.

Тільки-но ще рожевіла зоря на заході, а вже по темно-синій небесній бані заіскрились незліченні зорі.

У мочаринах деркав деркач і десь далеко-далеко в болоті ревів бугай. Вгорі над странніми чи то пурхали, чи то танцювали в повітрі кажани. Часом над дорогою низько і безшумно пролітали дрімлюги.

Коли з-за чорного лісистого обрію виплив сяючий, яскравий місяць, Омелько сказав.

– Отамо під деревами перепочинемо. Там, якщо я не забув, джерельце. Треба дати бусурмену передихнути. Інакше в нього в голові жили лопнуть. Під купкою дерев Омелько спинив коня, опустив його на землю. З коня татарин звалився, як солом'яний куль. Пес загарчав на зомлілого татарина. – Тихо! – Нахилившись, гостро зашепотів на нього козак. – Доведеться тебе вчити! Ну?!..

Собака винувато відвернув зав'язану полотном морду і відступив на кілька кроків від полоненика. Почав довго обнюхувати дерева. Особливо одне, найтовще. Піднімав морду, нюхав, знов водив носом по корі, але ні загарчав, ні гавкнув, а тільки підняв ногу і сцикнув кілька краплин на вузлуваті корені.

Хлопчик підвів до джерельця і напоїв коня. Потім сам напився.

А козак довго відтирав синюватим глеєм і руки, і лице, і шию на витоку джерельця.

Потім він засипав вівса в шальку Буланкові і зморено прихилився спиною до найтоншого деревця.

– Батьку, а чого ви до товстого не сіли? Воно і тепліше, і спину не муляє.

– Тому, що ти сидиш навпроти мене і можеш бачити, що там діється за моєю спиною. А за товстенним деревом хіба ти щось побачиш? Тепер покріпимося.

І знов вони поїли черствого хліба та старого сала з часником. І все запили джерельною водою.

– Спати хочеш?

– Ані трішечки.

– Тоді чатуй. Ось тобі ніж. Стережи татарина. А я полежу. Чогось мені дрімається. Дивися, щоб кінь нікуди не йшов. Пильнуй, прислухайся. Мене збудиш, як отуди місяць підніметься! – І Омелько показав суху одиноку гілку старого явора та й поклався на землю.

Спочатку малий сидів під деревом, але коли відчув, що йому теж спати хочеться, підвівся. Так було краще. Він прислухався до ночі. Повертав голову на всі боки. Навколо безугавно дзюрчали цвіркуни, наче далеко– далеко брехала лисиця та скрикувала поблизу дрімлюга.

Ні кінського іржання, ні мукання коров'ячого, ні собачого гавкоту.

І Буланко лише головою струшував і тихо бряжчав збруєю. А пес – і не чути навіть, як дихає.

Батько Омелько дихав глибоко й повільно. А татарин у путах дихав важко і щось мурмотів уві сні. Та хлопчик не вірив, що полонений справді спить. Прикидається. А сам замишляє, як би ото скинути пута і вбити свого переможця. Батько Омелько хіба ж не сказав, що татари завжди якусь підступність вигадають?! Спершу батько Омелько сказав, що треба остерігатись татарської підступності, а вже ж потім вони знайшли спеченого разом із поросятами свинаря…