Текст книги "Золоті копита"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Нагодуй і його, і собаці лиши. Творіння безсловесне, але розумне. Хлопчик поставив казанок турчинові межи ноги і годував.

Омелько сидів, по-шевськи схрестивши ноги, і з незворушним обличчям чекав, коли малий нагодує і полоненого, і собаку.

– Кіптяву травою з піском обітри, щоб суму не бруднило. Добре ложку відітри і вимий. І треба поспішати. Нога в цього злодюги погана – я такі бачив. Треба його до костоправа, бо буде пізно.

Омелько підвів Буланка до полоненого. Поклав на землю.

– Зможеш сісти на коня? – Спитав.

– Я розіп'ятий, як я можу? – Визвірився ординець.

Тоді Омелько поклав свою зброю, щоб ворог не вихопив чи шаблю, чи ножа. І розв'язав спочатку ноги, потім руки. Полонений встав, але захитався і впав на коліна, від болю завив і завалився набік.

Омелько обережно взяв його під пахви і перетяг у сідло. Турок щосили вчепився в кульбаку.

– Руки за спину! Я зав'яжу тобі руки, бо люди запідозрять якусь хитрість. Тоді все пропало. Тепер слухай мене уважно. Я тебе відвезу в містечко, там тобі вправлять суглоб. Я куплю коняку. Для тебе. І ніби повезу тебе на обмін за тутешніх бранців – Давай зараз тікати до Криму!

– Таки повірив, купецький небіж? Але зразу до Криму не вийде. У мене кінь знаменитий. Але трьох вершників, та ще з лахами, і йому забагато. – Нас двоє – ти і я! – Заперечив турок.

– А хлопець мій? Зараз посаджу його тобі за спину і гайда до містечка…

Викочувалось червоне сонце з-за невеличкого соснового бору, коли кінь і Омелько вибігли з лісу на широку стежку, що йшла ліворуч від незжатих ланів пшениці.

І пес біг то позаду, то трохи вибивався вперед, і все нюхтив, нюхтив. Ноги в Омелька рухались легко, дихання було рівне. Тільки самопал доводилось перекидати з одного плеча на друге, бо таки важкенький і муляв, якщо довго лежав на однім плечі.

Омелько зауважив, що Буланко нашорошує вуха, намагається повернути голову праворуч.

І пес щось заметушився, то стрімко вискочив два рази вперед, то відстав. То знов підбіг і просто трюхав під ногами в коня.

Коли стежка пішла на похилий пагорб, де вона з пагорба завертала ліворуч, до густого гаю, і вони по ній піднялися, і їм стало більше видно довкола, всі троє скрикнули.

– А щоб тебе холера вхопила!

– О Аллах!

– Батьку! Собаки!

– Слухай мене уважно, Селіме. Не признавайся, хто ти і хто твої родичі. Бо заправлять за тебе гроші, як за султана.

– Може, втечемо?! – Просто плакав Селім.

– Ти що – дурний? У них собаки! І не два… Поки вони не надбігли, давай домовимось. Якщо вони тебе від мене заберуть, я сам поспішаю до Криму і сповіщаю твого дядька, що ти в полоні. Нехай він тебе викупає. У нього головні склади, як і раніше, у Кафі? Далеченько доведеться мені мандрувати… Тільки щоб ти інакше назвався… Ну, наприклад, Ахметом. Тоді треті люди, якісь бідаки, викуплять тебе, як свого родича Ахмета. Прізвисько твоє нехай буде бідацьке. Давай – Балтача. Згода?

– Згода… А якщо, іншалла, мене раніше викуплять чи я втечу, що про тебе і кому передати?

– Передай через купців-магрібінців до Касби в Алжирі славному командиру каторги «Ауні Аллах!», що корабель загорівся біля іспанських берегів. Омар Куввас закопав все золото на узбережжі. Утік відтіля під виглядом жебрака. А тепер мовчи. Вони не повинні знати, що я Омар Куввас. І не прохопись, що я розмовляв турецькою.

– А хіба хто з цих гяурів знає мову?

– Якщо тебе заберуть, то, без сумніву, відправлять до Львова. А там повно тлумачів із усяких язиків. Отож про мене ти повинен мовчати.

Омелько бачив і зразу ж по собачому завиванню почув – з трьох боків на них пустили зі свор гончаків.

Добре знав Омелько – тоді гончаки порвуть на шмаття тебе, якщо тікатимеш. Тому Омелько й зупинився сам, зупинив коня і підізвав пса.

– Ну, синку, потрапили ми в халепу добру. Тому не шарпайся. Не рухайся! Замри! Але не бійся! Не дав Бог свині роги, то й ці лядські посіпаки нас не подужають. Амінь!

І вони мовчки стали чекати, коли до них наблизяться пси-гончаки і вершники із списами.

3. ШАЛЕНІ ПСИ

Купка вершників, що заходила на них з лівої руки, була найдалі. Але собаки в них виявились найпрудкіші і швидко наближались.

Ті вершники, що просто на них мчали, були ближче, але їхні собаки бігли повільніше за ліву зграю. Гончаки від правої руки наближались ще повільніше. Спочатку до втікачів гавкіт долинав окремо від трьох зграй. Але далі в мисливському запалі гончаки так роз'ятрились, що завили, загавкотіли, забрехали, ніби востаннє, і за хвилю і вони, і весь білий світ щезне.

Собачий брехіт злився в одне суцільне виття. Наче сатанинська сурма сурмила всім ганебну смерть.

Буланко від наближення цього собачого завивання «в зав'ял» завихав, затупцював. І турок полонений на ньому затрусився, заметляв головою, мов ганчіркова лялька. Забряжчали окуттям заступи при перемітних сумах.

Омелько огладив коня, цмокнув губами і подув у тонесенький кістяний сюрчок. Буланко став, мов укопаний.

Бубка нашорошив уціліле вухо. Шерсть у нього на чубку і по всьому хребту піднялася дибки. У горлі наче забулькотіло.

Омелько перекинув у лівицю, до самопалу вуздечку, і вільною рукою вхопив Бубку за густий чубок. Знав добре: утримає на місці – порятує пса. Та й Омелька несамовитий, шалений брехіт занепокоїв – стало тоскно, не знати як.

Нараз щось сталось у напрямі бігу лівої зграї собак. І головна зграя, що насувалась просто на втікачів. Обидві вони якось почали відхилятись направо від козака і його коня.

Омелько не встиг обернутись і подивитись назад, бо йому було важко це зробити, утримуючи на місці пса.

А малий вивернувся на коні, подивився назад і заволав не своїм голосом. – Батьку! Ото сатана! Він!

Тут і Омелько спромігся вивернутись, щоб подивитись назад. Тут вже й Омелькові захотілось заволати від побаченого.

Від густих верболозів, з опадки, розмахуючи косою, ревучи щось несамовито, що воно чулось через собаче виття, широкими кроками чи то біг, чи то стрибав дядько в золотім брилі. Із блакитною, сяючою косою в руках. Права свора собак, найповільніших, змінила напрям свого бігу і котилася просто на дядька з косою.

Козак зиркнув краєм ока на ліву та передню свору – сумніву не було – вони пролетять до дядька повз коня. Ще сильніше притис за чубок Бубку – той аж виснув жалібно.

Тим часом гончаки і дядько невблаганно зближались. Ось-ось зітнуться купа скажених псів і дядько в брилі. Нараз дядько спинився.

Найбільший пес вистрибнув із купи і метнувся до дядька. Вправним, відпрацьованим рухом доброго косаря дядько махнув своїм щербатим знаряддям. І вишкірена собача пащека відкотилась в один бік, а тулуб з розгону покотився далі, щедро зрошуючи кров'ю прибиту пилом траву.

Омелько боковим зором бачив – зліва один вершник піднімає рушницю.

«Диви, яничарка із курком, «– миттю відзначив козак. І в ту ж мить лупонув постріл і огорнув вершника хмарою диму.

«От ледащо панське! І порох не той, і стрілець не той!» – Подумки зневажливо відзначив.

Дядько зразу ж, як у нього вистрелили, розпоров ще двох псів. В одного нутрощі вивалились на траву кривавим шматтям. А другому розкроїв спину від хвоста до чубка. Пес вищав із такою силою, що перекрив брехіт інших собак. Собаки спинились півколом і щосили брехали на дядька. Та тільки дядько замахувався косою, миттю відскакували.

Тут пролетіли повз втікачів одна за одною друга і третя свори.

Дядько, ніби граючись, змахував косою. Тими легкими помахами коси він розкидував покалічених в одну мить собак.

Навколо дядька були розкидані собачі криваві тельбухи. А два пси повзали по колу, розпластуючи по закаляній траві свої кишки.

З тієї купки, що скакала просто на втікачів, ще лупонуло два постріли. Та обидва стрільці були нездалі.

Вершники з трьох боків кричали на псів.

Але пси їх не слухались і знову кидались на косаря. З двох помахів дядько порішив найкращих гончаків. Та, замахуючись втретє, послизнувся на собачих кишках. Падаючи, встиг викинути косу вгору, і здорова строката сука сама себе настромила на щербате закривавлене полотно.

Чвалом пролетіли повз втікачів кілька вершників до місця собачого бою. Та більша частина «ловецького» гурту зненацька осадила коней. Ці панські охоронці не звертали ніякої уваги на тих, що оточили місце собачого бойовища, а гарцювали навколо втікачів.

– Чого тікав? – Спитав гостро сухорлявий чорнявий вершник, наставляючи списа на Омелька.

– Добрий день, панове! – Омелько відпустив чубок собаки і, знімаючи шапку, нахилив лівицею мушкета, що цівка дивилась худорлявому просто в лице.

– Хіба ви ординці, панове, щоб я од вас тікав?

Чорнявий у вишиванім вишневім жупані мовчки здав коня назад і трохи набік.

«Знає стерво вояцьке діло. Ну нічого, ми ще побачимо, похлібнику лядський, «– подумки проказав Омелько і, всміхаючись, повів мушкетом за охоронцем.

Та інші вершники почали обступати з боків і заходити в спину.

– Панове, ви що – обійняти мене захотіли? Я ж, ха-ха-ха, не дівиця. – Сміявся Омелько, а сам все вів мушкетом за ватажком. – Кажіть діло, панове! Рахую до трьох!

– Дитину пожалій! – Ледь не закричав чорнявий у дорогім жупані.

А тоді прояснів лицем, бо побачив, що інші полишили місце собачого побоїща і підступають за спину Омелькові. Враз Омелько почув позаду німецькою:

– Перший раз бачу живого запорожця. Що, вони всі такі коси на голові лишають?

– Бувають набагато довші! – Відповів німецькою другий голос. – Вони їх за обидва вуха замотують.

Омелько як крикне:

– Ахтунг! Камрати, чесного рейтара ображають!

– Як?! – У два голоси скрикнули за спиною в козака. – Ти німець?

– Я рейтар капітана фон Бухау.

Перед Омелька виїхало два білявих міцних чоловіки. Обоє у добрих синіх жупанах, при палашах, при списах та із пістолями в кобурах біля сідел. – Камрати, ви брати? – Спитав козак.

– А ти зі Штірії? – Спитали вони. – Як тебе звати?

– Еміліо Баламо! – Не моргнувши оком, виголосив Омелько, а сам все краєм ока зирив на чорнявого.

– Ти що, іспанець?! – Ще більше здивувались найманці-німці.

– Кажуть, що тато був каноніром імператора Карла.

– О!.. А матінка?

– Матінка була маркітанткою… Самі розумієте… Як кажуть – тато герцог, а мама… баронеса…

– Ха-ха-ха!

– Охо-хо-хо! Як же тебе занесло сюди, камрате?

– Солдатська доля! Або, як оці татари-бузувіри кажуть – кисмет! А як вас величати, камрати?

– Мене – Йорген, а його – Руді.

– От і познайомились! Оце поспішав віддати борг картярський. Але тепер поїдемо в корчму. Я вас пригощаю.

– Камрат! – Сказав Йорген тихо. – Краще поспішай віддати борг, а ми самі за твоє здоров'я вип'ємо.

– Тебе хотять кинути до льоха, – ще тихіше проворушив вустами Руді. – А потім допитає староста. Тільки нас не видавай…

– Камрати! Слово рейтара! Салют!

А тоді, притискаючи руку до грудей, благально проказав до чорнявого: – Уклінно тебе, пане добродію, прошу – поспішаю у Канів до сотника, його брата татари вбили. Оце поховав. Тепер поспішаю, щоб попередити. Ну, щоб тещі не дістався вітряк.

– Ти спочатку завісь самопала. А тоді підійди ближче, то й поговоримо! – 3 пихою відказав чорнявий.

– Пане добродію. – Омелько схилився і притис руку до серця. – Не можу сина полишити.

– Що ти брешеш? Цей хлопчак із хутора. Хутір попалили, всіх у пень порубали. Тільки він і лишився.

– Неправда! – Скрикнув ображено малий. – То діда та….

– Цить, синку! – Гримнув Омелько, і Бубка гавконув. – Слухай, чоловіче добрий, не застуй мені шляху. Вітряк, то діло дуже поважне…

Не встиг Омелько договорити про вітряк, як ззаду почувся відчайдушний зойк і смертельне харчання.

Всі враз обернулись і аж скрикнули!

На вихаючім рудім коні було два вершники – спереду, в сідлі, молодий козачок, а позаду той, вусатий дядько в брилі, тільки без бриля. І весь, весь, із голови до ніг, кривавий.

– Та він же здох! – Заволав могутній чолов'яга у білій свиті. – Його собаки загризли! Ну загризли!..

Вусатий дядько здоровенною лівою рукою схопив за лице козачка, а правою серпом перепилював йому горло.

Але найстрашніше було те, що лівої щоки в дядька не було – всім було видно оголені зуби верхньої і нижньої щелепи. З широкого верху рани тонкою цівкою прискала – Стріляйте! – Заволав чорнявий ватажок.

– Чоловіче! Він вже мертвяк. – Тихо сказав Омелько і закинув самопал за спину.

Але всі почули ці слова, хоч знову забрехали пси, тільки поборкані на сворі. І лише Омелько проговорив, як і козачок і його кривавий убивця скотились у траву.

А Омелько ні хвилі не гаяв – у два стрибки був біля ватажка «ловців» і став упритул до коня.

– Відпускаєш?!

– Віддай татарина і хлопчика! – Сичав ватажок, бо й відпустити списа боявся, а вдарити списом вже не міг.

– Татарина бери. Сина не віддам.

– Віддаси і сина, ще й коня! Усе візьмемо, і тебе також!

– Тоді тобі смерть! – Омелько стояв упритул до стремена ватажка і пронизливо дивився йому в очі.

І той від Омелькового погляду аж наче як завмер. І не бачив, що Омелько простяг руку під груди коневі і сильно, різко, коротко вдарив великим пальцем в потаємну точку.

– Не віриш, добродію ласкавий? Тоді спробуй зрушити коня!

І Омелько відскочив, просто відлетів, щоб чорнявий не дістав його гострим клюгом списа.

Швидко ступив до рейтарів і витяг їм із капшука угорського золотого. – Добре випийте, камрати! Мені треба поспішати – дорога далека!..

А чорнявий кляв і пробував зрушити свого коня з місця. Штрикав острогами коня, періщив нагаєм, шарпав за узду. Але кінь тільки здригався від болю всією шкірою, а з місця не рушав.

– Хлопці! Киньте Олексу і відьмака – обоє сконали! Хапайте запорожця! Він чаклун! Зброю до бою! – Волав чорнявий, а кінь його стояв на місці і важко дихав.

– Пане отамане! – Підвищив поважність ватажка Омелько. – Панове молодці! Не поспішайте! Дайте слово сказати! – Закричав козак і вже тримав напнутий лук і стрілу, наставлену на чорнявого.

– Сатана він! Не слухайте! – Не вгавав чорнявий ватажок.

– Перехрестись, тоді послухаємо! – Пробасив здоровило у білій свитині. – Як не вірите, доведеться перехреститись! – Омелько притис пальцями стрілу вже напнутого лука до рукометі. Відпустив оперення і перехрестився. – Ну кажи!..

– Слухаємо!

– Диви, справді, хрещений!..

– Панове молодці! Я віддаю вам татарина. А ви даєте мені вільний прохід. Живим мене ви не візьмете. Відступіть далі, ще далі, ще…

Омелько крутився, наставляючи стрілу і всі почали здавати коней.

Краєм ока побачив, що один з вершників ніби зробив рух, щоб спустити з повідця суку і пса.

– Псарю! Б'ю око! Ліве. – Гарикнув Омелько щосили. Псар від несподіванки відпустив свору і звільнена сука, мов звільнена пружина, полетіла до козака.

А на зустріч їй свиснула стріла і перекинула суку. Строката сука підскакувала в смертельних судомах, збиваючи хмару куряви із запорошеної трави.

Пес зупинився навпроти Омелька і загрозливо гарчав, але вперед не кидався.

– Панове молодці! Тепер вірите, що не схиблю?

Тут найманець Йорген підняв руку.

– Я не буду битись цей чоловік. Тут дуже темні сила. Беремо татарин – цей запорожець іде геть.

– Я не буду стрілять цей кнехт. Я писав контракт – я охорона пан сотник. Цей кнехт на пан сотник не нападає. Я не нападаю цей кнехт. Це порядок.

– Який він тобі кнехт?! Він чортів відьмак! – Ще злостився чорнявий ватажок, але якось мляво і невпевнено.

– Та заберімо татарина, і хай він собі під три чорти їде! – Басом виголосив найдебеліший вершник у білій свиті.

– А що я пану сотнику скажу? Він же мене поставив! А я що тепер?..

– Скажемо все, як було – всі тут засвідчать – завадила нечиста сила… – Щира правда – тут попа треба!

– А ми люди прості, грішні. Що ми можемо супроти диявола?

Чорнявий на ті слова замовчав, немов говорячи: «Робіть, що хочете. Я вмиваю руки!» Омелько тихо і непримітно дав наказ коневі опуститись на коліна.

– Не сумуй. Чекай терпеливо. – Прошелестів над головою турка.

Бранець поволі зліз із коня, але ступивши на праву ногу, зойкнув від болю і впав на закурену траву.

– У нього нога повереджена. – Пояснив Омелько панським «ловцям». А тоді малому тихо, ледь ворушачи губами. – Перелазь швидко наперед.

Сам переступив у сідло, високо задерши запилений львівський знаменитий чобіт.

Буланко зразу ж підвівся з колін.

– Синку! Тримайся міцно, бо пропадемо! – Просичав малому в потилицю. І голосно, весело викрикнув – Ауфідерзейн, камарати!

Свиснув, гикнув і з місця в чвал пролетів межи Йоргеном і Руді, що вони ледь встигли здати коней.

Коли втікачі відскакали може кроків на триста, позаду лупонув постріл, потім другий, потім третій. Та били в білий світ. Навіть і близько куля не просвистіла.

«Але ж у них чотири рушниці! – Гарячкове думав Омелько, направляючи коня ліворуч, ліворуч, щоб отуди на широкий луг вискочити, що за густими вільхами і вербами розстелився. – Господи! Спаси, сохрани і помилуй мене грішного, нерозумного!» І тільки останні слова подумки проказав Омелько, як лупонув гучний постріл. І водночас із пострілом довбонуло в ствол мушкета. Та так, що козак ледь не вилетів із сідла.

«Господи! На все твоя воля!» – Ледь не заспівав Омелько. Але навіть перехреститись не міг, а пообіцяв Всевишньому, що лише втече від панських псів, то прочитає всі ті псальми, що пам'ятає.

Буланко ось-ось доскаче, долетить до рівної зеленої скатертини велетенського лугу.

Мали б погнатися за втікачами, хоч і не їхня масть була, як кажуть, сьогодні. Сам би він, наприклад, не відступився б і продовжив погоню.

Ось Буланко домчав до зеленої, соковитої лугової, ніким не кошеної, ніким не топтаної трави. Повертаючи коника ліворуч, під захист велетенських верб, Омелько зміг на одну мить озирнутись через ліве плече. І схопило його око дивну картину.

З боку невидимого звідсіля шляху дрібною трюхою тяглася череда тих самих корів.

Омелько притишив біг коника і почав завертати по колу назад.

– Батьку! – Злякано закричав хлопчик. – Що сталось?!

– Не бійся, синку! Щось сталося, та тільки не з нами. – Дивися, що зараз там буде! Бачиш?

– Бачу! Корови до панських вояків біжать!

– Як бачиш, то тепер слухай!

І тільки Омелько проказав це, як зі схилу пагорба, де сталося собаче бойовище, понеслося таке коров'яче ревіння, мукання та стогін, що Буланко затремтів увесь і затупцював на місці.

А пес задер одновуху морду, роззявив ікласту пащеку і завив, заскиглив тоскно.

– Батьку! Мені страшно! Я боюся!

– Не бійся! Нехай наші вороги бояться! Давай отако ставай, я тебе підтримаю, і дивися. Це тобі ревище, щоб знав. Бачиш?

– Бачу! Корови обступили псів порізаних і того слугу і сатану в брилі…

– Синку, він не сатана. Він божевільний був. Він, певно, з горя збожеволів, що татари в полон його родину захопили…

– Батьку, батьку! Ті слуги відганяють корів списами, а корови на них пруть. Ой, німці пістолі підняли!

На узвишші лупонули постріли. Залементували гончаки. Ще страшніше, із смертельним відчаєм заревіли корови.

– От синку, не поталанило нам! Якби ті корови прибігли раніше, трошкитрошки, ми б і турка не віддали, і спокійно б собі від'їхали. Ну та, слава Богу, все одно вважай, що корови нас врятували від погоні. Ці панські похлібники не підуть нікуди, поки вони тіло того парубка не заберуть. Інакше їм родичі його не подарують… Ну, синку, повертаємо на схід.

Омелько тихо цмокнув губами, злегка потяг за узду, і Буланко полетів розмашистою легкою риссю квітучим сонячним лугом. Поруч із конем біг здоровенний одновухий пес. Він то занурювався в траву шовковисту, то наче виринав з неї, але ходу не притишував.

Шум веремії, стрілянини, одчайдушного ревища та брехоту гончаків відпливав все кудись далі за густе верховіття майже чорних вільх та за сріблясті крони велетенських верб.

Небавом не було нічого дурного, людського, чути. Лише приглушений тупіт копит Буланка по вогкій землі, шерхіт трави від бігу одновухого пса.

Лише десь на дощ кричала іволга у високих вербах.

4. ПОТАЄМНІ СТЕЖКИ

Сухий м'язистий кінь у нестримному чвалі толочив буйні лугові трави. І долина стелилась перед втікачами рівним зеленим килимом. Може і годину вони мчали і все на північ, на північ. Праворуч рівнину обмежували пагорби, порослі чагарниками. Ліворуч тонкою іскристою линвою зміївся ручай під затінком височенних дерев. У їх незмірному верховітті шепотів вітер та стогнали дикі голуби, та ще виспівувала, мов на срібній сопілці, свою пісню потаємна іволга.

За весь час утечі і малий нічого не питав, і Омелько нічого не говорив. Пес Бубка теж, як у змові мовчання, поспішав за ними без жодного гавкоту чи гарчання.

І от, коли минула й друга година невпинної втечі, Омелько притримав навальний біг свого коника-пробіяки.

– Татари кажуть: «Коня втратиш – голову втратиш!» Стишив хід коня і перевів його на широкий крок. І коли вони ще трохи просунулись на північ і сонце стало ополудні, то побачили – долина кінчається. І там оно піднімається щільна купа велетенських сріблястих верб. А далі починались невисокі, але круті груди.

Ось і долина скінчилась, і вони прибули до витоку ручаю. Омелько спішився, зсадовив малого на землю.

Бубка закрутився коло них, метеляв хвостом, зазирав у вічі.

– Потерпи, собацюро! – Посміхнувся Омелько і наче лицем просвітлішав. – Мені теж у животі смокче…

Підвів коня у блакитний прозорий затінок. Зняв усю поклажу, розсідлав. – Поводи, поводи його, прогуляй! Спочатку на сонці, а як обсохне – у затінку. Та далеко не відходь – щоб я вас бачив. Як добре вичахне – напій. Самопал Омелько оглянув найперше.

– А бодай тобі добра не було! Похлібники, падло панське! – Вилаявся, обмацуючи нотовий курок. Куля (ота єдина!), яка наздогнала козака і ледь із сідла не вибила, вдарила у ствол біля курка і курок зачепила. Курок розплющило. Тепер без кузні і без лещат не полагодити цей справний німецький мушкет.

Малий вигулював спітнілого коня, а Омелько розпакував суму. Лишилось ще добре пшона. Торбинка пшеничного борошна. Кілька шматочків старого темно-жовтого сала, з десяток тараньок, добрий капшук дрібної солі. Кілька грудок кам'яної солі в ганчірці. Окрушини сухого хліба-загреби, скоріше вже сухарів.

– Ану підведи мені Буланка! – Покликав Омелько. Наказав повернути коника і з цього боку, і з того боку, а тоді приклав долоню до пахвини коневі.

– Поводи ще трохи!

Не відстьобуючи з пояса ні лука, ні сагайдака зі стрілами, козак зачерпнув із одного з чотирьох пульсуючих джерел кришталево чистої, крижаної води.

Закасавши рукава каптана і сорочки, Омелько добре вимив руки, видер шматом полотняного рушника.

Всипав у казанок кілька добрих жмень ледь-ледь жовтавого пшеничного борошна. Круто посолив.

Проказав молитву, та й почав вимішувати тісто.

– Напій коня, де ручай у траві протікає. Там вода тепліша. Як нап'ється, засип у шальку вівса та надягни її добре. Щоб коневі було зручно!

– Загадав роботу хлопчикові, а сам не відривав очей від тіста.

Коли вимішав круто тісто, що воно вже не липло до рук, то насипав у казанок ще борошна. І заходився щосили своєю грушевою ложкою перетирати тісто з борошном.

Бубка підійшов упритул, вивернув одновуху морду, зазираючи в казанок на козацькі руки.

Малий, напоївши та поставивши Буланка з шалькою у холодку, метнувся до кущів. Там ще з весни, з весняного водогону, поначіплялось різного сухого гілля, стебла бур'янів. Це сміття висохло, вибілилось під пекучим сонцем, аж дзвеніло від сухості.

– Тепер візьми легший заступ і викопай отамо ямку! Пам'ятаєш, як я робив під соснами?.. От і добре!..

Омелько так зосереджено, з такою силою і швидкістю перетирав тісто з борошном, що аж упрів. Та й сам не зчувся, як перетворив добрий буханець тіста на дрібненькі, мов горошини, кульки. Всі ці кульки козак обережно зсипав у неглибоку дерев'яну миску.

Зачерпнув із джерела казанок води і поставив його над ямкою, яку спробував викопати хлопчина.

Заклав у ямку паливо, брязнув по кременю важким кресалом, вибивши цілий сніп жовтих іскор на сірий трут.

І ось дзеркальні боки мідного казанка облизують прозорі язики полум'я. Полум'я піднімається вгору, переростаючи в слабенький блакитний димок. Димок тягнеться по товстенному стовбуру і розчиняється у велетенському верховітті старезного дерева.

Спека над долиною – аж повітря розплавляє, і воно склиться біля підніжжя недалеких пагорбів, наче струмені води.

Коли в казанку завирував, зашумів, забризкав окріп, Омелько одним легким порухом всипав туди всю гору борошняних кульок.

Швидко підкинув під казанок сухого бадилля. Вогонь, наче розмірковуючи, поволі поповз по новому паливу, а тоді враз вибухнув білим димом і високими пасмами полум'я.

Малий і козак ламали патички і все підкладали під казанок у ямку, щоб жар не слабішав, щоб окріп не переставав вигравати.

Ось випірнула з каламутного варива одна, потім дві кульки, потім ще кілька, і закрутились по колу, і враз нагору піднялись всі борошняні горошини.

– Ось і затірка готова! Будемо обідати! – Тільки козак те проказав, як Бубка піднявся з піску, в якому він собі для прохолоди вигріб яму. Підійшов до людей, приязно махаючи хвостом і трусячи на всі боки піском.

– Ну чортяко, не труси! Іди коня стережи! – Наказав Омелько, і Бубка похмуро пішов до коня.

Омелько зняв казанок із вогню. Повичерпував варене тісто і наклав дерев'яну миску з верхом.

Встали з малим, проникливо прочитали «Отче наш» і сіли розкошувати гарячою затіркою. По черзі брали ложкою тісто з тарелі та ще з казанка гарячої каламутної юшки.

– Бач, синку, як смакує на війні гаряча страва? Пісна затірка, а як смачно. Їв би та їв!

Бубці вони розмочили в юшці великий окраєць загреби і лишили кілька ложок вичахлого тіста. Самі ще роздерли по тарані. Хлопчик дав Бубці шмат ікри, що той аж тертись головою почав об малого, під руку йому мордою пхався.

– Наткався, як павук! – Похвалився малий, погладжуючи себе по череву. Поки Омелько дожував свою тараню і відкрив рота, щоб загадати малому роботу, як той вже скоцюрбився калачиком на теплій траві і вмить заснув. Омелько мовчки махнув рукою і все сам почистив, помив, заховав у перекидні суми. Швидко осідлав коня, повантажив перекидні суми, припасував до сідла сокиру та заступи.

Накрутив повід на товстого сучка і вийшов із затінку на сліпуче сонце. І тільки вдивляючись пильно-пильно, напружуючи з усіх сил очі, Омелько побачив крізь полудневу югу малесенькі крапочки в глибині долини. Зовсім тобі кілька макових зернят. Та зернята ці рухались, то розтягуючись в рядок, то збиваючись у темну плямку.

«Ах ти ж падло панське! – Від люті в очах Омелькові потемніло. – Це ти, чорнобривчику, в жупані дарованім?! Твоє щастя, що оце мені малий трапився. Та я б вас, падлюк, отут би усіх «отдєлав!», як каже Лютий цар московський Іван… Та не моя сьогодні карта – час тікати!» Омелько метнувся в захисток, розгріб пісок і поклав на гаряче вугілля все паливо, що лишилось. І, наламавши здоровенну купу зелених гілок, закидав ними вогнище.

Малий від тріскоту ламаних гілок навіть не ворухнувся, Омелько висадив сонного хлопчика в сідло і повів коня ліворуч за купу верб до найближчого пагорба.

Він примітив ще здалеку улоговинку від дощової води – по ній можна піднятись межи терновими кущами. Малий і в сідлі продовжував спати. І Омелько його не будив. Тільки притримував, щоб малий не перекинувся з коня. Час від часу козак обертався назад і дивився, як наближаються крапкивершники. І ще дивився на купу старезних верб – а чи пішов уже дим від свіжої зелені?

Дим заклубочився над верховіттям у ту мить, коли Буланко, із великим зусиллям подолавши досить крутий схил, заходив у прохід межи тернинами. І зразу ж крапки-вершники на мить застигли, а тоді почали невблаганно наближатись. Все швидше і швидше підкочувались до велетенських верб над витоками ручаю.

Бубка нашорошив вуха, зупинився і почав нюхтити повітря, задерши вгору одновуху морду.

Омелько нахилився і погладив Бубку по чубку. Пес заметеляв хвостом і проскочив уперед по проходу межи високими тернинами. Гілки кущів аж вгинались від рясних, але ще зелених ягід.

Перед самісіньким виходом на верх груда, де кущі особливо зближались, Омелько спинився. Щось мугикнув собі під носа, а тоді один товстий пагін із великим зусиллям притис якомога нижче. І прикрутив його верхівку жмаком трави до кореня супротивного куща. А до однієї гілочки пагона приладнав стрілу. Та так вправно, що серед листя і не розпізнаєш її.

Навіть якщо хтось і нахилиться, щоб розплутати зав'язку, тільки він торкнеться, пагін випростається і вдарить того стрілою, хто стоятиме на стежці. Якщо пішому – то в обличчя. Якщо вершнику – то в черево, або його коню в морду.

Поки Омелько ладнав на ворогів свій «самостріл», малий спав, сидячи в сідлі, міцно вчепившись в луку сідла. Омелько повів коня далі межи шовковистих трав та безлічі квітів, що буяли по всіх верхах пагорбів, обминаючи густі купи терну, шипшини та глоду.

«Треба йти зараз на північ, тільки на північ! Поки зорі не зійдуть на небі. Тоді й обрахую, чи ще на північ пертись, чи можна вже, нарешті, на схід повертати…» Омелько прискорив крок і майже біг поруч коня.

Далі Омелько пустився бігцем, тягнучи за повід коня. Буланко пішов дрібною риссю. Малий прокинувся у сідлі, але пальці ще міцніше стис на кульбаці.

– Батьку! Чого ви не сідаєте на коня?

– Так треба, – пояснив на бігу малому, розмірюючи кроки, щоб дихання було рівне. – Це я готуюсь до походу.

– Я теж хочу готуватись до походу! Спиніть коня, я побіжу разом з вами. – У цей похід я рушаю сам самісінький. І без коня, і без тебе, і без козаків-братчиків. А хто догляне, тим часом, мого, найкращого в світі, коня, коли я буду в таємнім поході?

– Я догляну, я! Він мене вже майже слухається.

– От бачиш – він тільки мене й тебе слухається. Якщо його чужим людям лишу, то повинен їм всі свої таємниці, як управляти конем, розповісти. А як хтось буде чужий знати мою таємницю, то в мене вже не буде всієї сили, вона пропаде, послабне.

– А от я знаю таємницю! І вона не пропаде. Я такий, що нікому не викажу. Їй Богу, не викажу!

– Синку, синку! Слухай мене добре і запам'ятовуй. Ніколи, ніколи в світі не клянися і не божись тим, що буде! Можна клястися тільки тим, що було, або що ти зробив. Все що буде, то не в нашій силі, якщо того Вседержитель не дасть. Бо на все воля Божа! От у Писанії сказано, що коли наш Спаситель пішов молитись в сад Гетсиманський, бо душа його боліла, то він сказав учням, що вони зневіряться в ньому ще тієї ночі. А святий Петро і сказав йому: «Нехай всі зневіряться у тобі, я не зраджу тебе!» А Ісус сказав йому: «Істинно кажу тобі: цієї ночі ще, перше, ніж заспіває півень, ти тричі від мене відречешся!» А Петро і каже йому: «Навіть якби я мав із тобою вмерти, не відречуся тебе!» І тоді Спаситель взяв із собою Петра і ще двох своїх учнів і молився в Гетсиманськім саду. А тоді прийшов зрадник Юда, з вояками, щоб схопити Спасителя. Вояки не знали, хто Христос. Тоді Юда підійшов до Христа і поцілував його. Отак Юда поцілунком видав нашого Спасителя на страсті! І стражники тоді схопили Христа. Учні Христові злякались озброєних стражників і повтікали геть. А Петро ішов оддалік за полоненим Спасителем. І зайшов з усіма в палац юдея Каяхви. І сидів там серед слуг юдейських, щоб побачити, чим все скінчиться. Бо Спасителя нашого юдеї били в лице, плювали і знущались над ним. В той час одна служниця підійшла до Петра і каже: «Ти був з Ісусом. «Але Петро перед усіма слугами відрікся: «Не знаю, про що ти таке говориш. «Злякався Петро, що його впізнали, і пішов до воріт. Побачила його інша служниця і сказала людям: «Цей був з Ісусом з Назарету. «Петро знов відрікся: «Не знаю я цього чоловіка. «Потім до Петра ще підійшли приявні при тому у дворі і сказали: «Ти таки справді один із них, бо й твоя вимова тебе виявляє. «Тоді Петро став клястися та божитися: «Я не знаю цього чоловіка!» І враз заспівав півень. І Петро згадав те, що Ісус сказав йому: «Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене. «І пішов Петро звідтіля і гірко плакав, що зрікся зі страху Учителя… Бачиш, синку, святий Петро клявся Вчителю бути вірним, а не зміг. Бо тоді так повернулось, що, якби Петро тільки слово сказав, його б замордували. А йому жити хотілось. Бо хто ж гинути хоче?! Тому, синку, ніколи не клянись, не божись: «Я зроблю!». А подумки моли: «Дай мені, Боже, зробити те й те!…» І Бог тобі поможе, і виведе з біди, із неволі і порятує від наглої смерті!..