Текст книги "Леопард"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 19. Наречена у білому

Швидкість була незначною, «вольво-амазон» пахкав і трусився на вузькій звивистій дорозі між полями та рівнинами Естфолда.

Харрі куняв на задньому сидінні.

– Отож, навколо Люсерена – жодних злочинів на сексуальному ґрунті, – мовив Бйорн.

– Просто нікого не арештували, – уточнила Кая. – Хіба ти не читав опитування у «Верденс ганг»? Лише одна людина з двадцятьох зізнається, що скоїла щось таке, що нині можна назвати сексуальним домаганням.

– А хіба люди, які беруть участь у таких опитуваннях, кажуть правду? Якби я зайшов з панянкою надто далеко, мені б стачило клепок згодом викинути це з голови.

– Хіба ти заходив так далеко?

– Я? – Бйорн повернув і пролетів повз трактор, додавши газу. – Ні. Я з тих дев’ятнадцяти. Утре-Енебак. Трясця, як звати того коміка з телека, котрий звідси родом? Того бевзя-селюка в окулярах із розбитим склом та мопедом? Такий-то з Утре-Енебака. Страшенно смішна пародія.

Кая знизала плечима. Бйорн зиркнув у люстерко, але побачив лише роззявлений рот Харрі.

Місцевий поліцейський, як і було домовлено, чекав їх біля очисних споруд у Вьойєнтанген. Вони припаркувалися. Він назвався Скай, і це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучої пристані, де на тихій воді гойдалося кілька човнів.

– Ще зарано витягувати човни на воду, – зауважила Кая.

– Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, – сказав поліцейський-ленсман. – Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.

Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн – дещо обережніше за всіх.

– Та тут неглибоко,– підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.

– Так, – мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. – Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. – Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.

– Ненавиджу море, – зізнався Бйорн.

Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, – Харрі припустив, що це боброва хатинка, – і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.

– Це озеро, – уточнив Харрі. – А не море.

– Один чорт, – відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. – Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.

Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами – видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.

– Дачні будиночки від Герхардсена[41]41
  Герхардсен Ейнар (1897—1987) – норвезький політик, соціал-демократ, тричі очолював уряд Норвегії.


[Закрыть], – прокоментував поліцейський. – Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. – Він сплюнув у воду.

– Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? – спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. – У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.

Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.

– Мотузяна майстерня, – мовив він.

Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.

– Трясця, справжній будинок з примарами, – засміявся Бйорн.

– Саме так і кажуть, – згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.

У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.

Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.

Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширшки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю – не менш як шістдесят.

– Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, – пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.

– Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, – пояснив поліцейський і озирнувся. – Отак і стоїть відтоді порожня.

– А навіщо тут рейки?

– По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.

Усі сіпнулися, коли у лісі, просто за стіною, почулось бекання.

– Вівця, – сказав поліцейський, – чи, може, олень.

Вони пішли слідом за ним вузькими сходами на горішній поверх. Посеред кімнати стояв величезний довгий стіл. Обидва кінці кімнати, подібної до коридору, зникали у темряві. Під підвіконням лежали скалки розбитого скла, у вікна дмухав вітер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий міллю весільний серпанок на жінці, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднівся скелет: чорний залізний штатив на коліщатках.

– Сімонсенові вона правила за опудало, – пояснив Скай, кивнувши на постать.

– Страшнувато, – мовила Кая, підійшла до поліцейського і, зіщулившись, застебнула щільніше куртку.

Поглянувши на неї, він криво посміхнувся.

– Тутешні дітлахи боялися її до смерті. Дорослі казали, що при повні вона блукає околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув її весільного дня. І що її появу супроводжує скрегіт незмащених коліщаток. Я ж теж виріс неподалік, у Хаге.

– Правда? – здивувалася Кая, а Харрі стримав посмішку.

– Так, – мовив Скай. – До речі, це єдина жінка з оточення Сімонсена, про яку відомо. Він був самотній вовк. Але мотузки сукав ловко.

Бйорн Гольм, що стояв за їхніми спинами, підняв шмат мотузки, що висіла на цвяху.

– Хіба я казав, що тут можна щось чіпати? – спитав поліцейський, не обертаючись.

Бйорн поспіхом повісив мотузку на місце.

– О’кей, шефе, – мовив Харрі й посміхнувся крізь зуби. – Чи можна узагалі тут щось чіпати?

Ленсман кинув на Харрі оком оцінююче.

– Ви мені ще не розповіли, у чому річ.

– Це цілком таємно, – мовив Харрі. – Перепрошую. Економічні злочини. Ви ж самі розумієте.

– Он як? Якщо ви – саме той Харрі Холе, то ви розслідуєте убивства.

– Ет, – мовив Харрі, – цього разу це інсайдерські операції, незаконна купівля акцій, ухиляння від сплати податків і фальшування. Усі в житті мостять шлях нагору.

Поліцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.

– Звісно, ви маєте рацію, Скаю, – мовила Кая, зітхнувши. – Саме я мала б подбати про те, щоб Управління видало ордер на обшук, але ж ви знаєте, що у нас бракує людей, і ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу... – Вона посміхнулася милою усмішкою, показуючи гостренькі білі зубки й киваючи на мотузку.

Скай поглянув на неї. Гойднувся туди-сюди на підборах гумових чобіт. Потім кивнув головою.

– Я чекатиму на вас у човні, – сказав він.

Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стіл, відкрив маленький наплічник, який привіз із собою, увімкнув кишеньковий ліхтарик з мотузочкою, на кінці якої було причеплено рибальський гачок, закріпив гачок на стелі поміж двома дошками. Добув ноутбук, переносний мікроскоп, що скидався на молоток, під’єднав його до USB-роз’єму у ноуті, перевірив, чи передає мікроскоп зображення на екран, а потім відкрив світлину, яку скинув на ноутбук перед від’їздом.

Харрі став поруч із нареченою й поглянув униз на озеро. У човні миготів цигарковий вогник. Він глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочінь. Харрі ніколи не полюбляв купатися в прісній воді, надто після того, як вони з Ейстейном вирішили прогуляти уроки, поїхали на озеро Хауктьєрн і стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрів заввишки. І Харрі – саме у мить, коли вже мав пірнути у воду, – раптом зауважив перед собою у воді гадюку, а потім над його головою зійшлася крижана скляно-зелена пітьма. У паніці він, певно, вихлестав половину озера і вже був вирішив, що більше ніколи не побачить ні денного світла, ні вдихне повітря.

Відчувши знайомі пахощі, Харрі зрозумів, що Кая стоїть у нього за спиною.

– Бінго, – почули вони тихий голос Бйорна позаду.

Харрі повернувся до нього:

– Той самий тип мотузки?

– Безсумнівно, – відповів Бйорн, тримаючи молоткоподібний мікроскоп біля кінчика мотузки й клацаючи кнопками. – Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однакові. Але найприкметніше – свіжий зріз на кінці мотузки.

– Що?

Бйорн показав на екран.

– Ліворуч – зображення, яке я прихопив із собою. На ньому кінчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’ятикратно збільшений. А на цій світлині у мене чудовий...

Харрі заплющів очі, щоб ще краще насолодитися словом, яке, він це знав, ось-ось прозвучить:

– ...збіг.

Він досі не розплющив очей. Мотузка, на якій повісили Маріт Ульсен, не просто виготовлена у цьому місці, її відкраєно від тієї, яка зараз лежить перед ними. Й зріз зовсім недавній. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому місці, де оце стоять вони. Харрі принюхався.

На вулиці стояла темрява, хоч в око стрель. Харрі заледве спромігся роздивитися, як щось забіліло у віконній проймі, коли вони відпливали.

Кая сіла поруч з Харрі на носі човна. Щоб він мав змогу розчути її крізь ревіння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.

– Людина, яка взяла звідси мотузку, має чудово знатися на тутешніх місцях. І між цією людиною та убивцею не може бути багато ланок.

– Гадаю, цих ланок узагалі немає, – мовив Харрі. – Зріз зовсім свіжий. Малоймовірно, щоб мотузка змінила багато рук.

– Отже, ця людина знається на місцевості, може, має тут дачу, – міркувала Кая вголос. – Або він тут виріс.

– Але нащо потрібно їхати так далеко, у покинуту мотузяну майстерню, щоб розжитися кількома метрами мотузки? – спитав Харрі. – Скільки у крамниці беруть за довгу мотузку, кілька сотень?

– Може, випадково опинився неподалік і знав, що тут є мотузки.

– Гаразд, отже, він мешкав на одній із дач неподалік. Адже решті, щоб дістатися майстерні, потрібно переплисти човном. Ти складеш...

– Звісно, я складу перелік сусідів, які мешкають найближче. До слова, я знайшла тобі вулканолога. З Геологічного інституту. Фелікс Рьост. Фахівець з вулканів. Із тих, хто подорожує світами, спостерігає за вулканами, виверженнями тощо.

– Ти з ним розмовляла?

– Лише з його сестрою. Вони мешкають разом. Вона просила мене написати йому на скриньку чи відправити есемеску. Інакше він просто ні з ким не спілкується. Окрім того, на той час він був відсутній – десь у шахи грав. Я відправлю йому камінчики та матеріали.

Вони ковзали зеленим каналом у бік пристані. Бйорн тримав кишеньковий ліхтарик, який освітлював їм шлях і правив за дороговказ, – над водою вже скупчувався туман. Скай заглушив двигун.

– Погляньте-но, – прошепотіла Кая і ще міцніше пригорнулася до Харрі. Він глянув туди, куди жінка показувала пальцем, і знову відчув її запах. В очерети за пристанню з туману ковзнув великий білий самотній лебідь – просто в жмут проміння від кишенькового ліхтарика.

– Святий Боже, яка... краса... – зачаровано прошепотіла Кая, засміялась і швидко стиснула його руку.

Скай провів їх до очисних споруд. Вони вже посідали у «вольво», як Бйорн гарячково опустив скло й гукнув услід ленсманові:

– Фритьоф!

Скай, зупинившись, повільно розвернувся. На його грубо витесане беземоційне обличчя падало світло від одного з ліхтарів.

– Клоун з телепередачі, – прокричав Бйорн. – Фритьоф з Утре-Енебака!

– З Утре-Енебака? – перепитав Скай і сплюнув. – Уперше чую.

Коли автівка за двадцять п’ять хвилин завернула на шосе біля сміттєспалювального заводу в Грьонму, Харрі мовив до всіх:

– Маємо підлаштувати витік цієї інформації в Крипос.

– Що? – водно перепитали Бйорн та Кая.

– Я розмовляв з Беатою. Вона відправить нагору рапорт про те, що ці дані добули її люди з криміналістичного відділу, а не ми.

– Навіщо? – спитала Кая.

– Якщо вбивця мешкає неподалік Люсерена, потрібно буде вчинити обшук усіх будинків, а ми не маємо ані таких можливостей, ані людей.

Бйорн Гольм стукнув кулаком об кермо.

– Знаю, – мовив Харрі. – Найголовніше – схопити його, а хто саме це зробить, уже не так важливо.

Решту шляху вони подолали у цілковитій тиші. Нещирість щойно промовлених слів висіла в повітрі, мов луна.

Розділ 20. Ейстейн

І все-таки електрику відрізали. Харрі, стоячи в коридорі, кілька разів клацнув вимикачем. Потім так само у вітальні.

Затим, вмостившись у кріслі з підголовником, утупився в темряву.

Він ще сидів у кріслі, коли задзеленчав мобільний.

– Холе.

– Фелікс Рьост.

– Хто? – перепитав Харрі. За голосом – говорила маленька тендітна жіночка.

– Це Фріда Ларсен, його сестра. Він попросив мене зателефонувати вам і повідомити, що камінці, які ви передавали, – то мафітова базальтова лава. Зрозуміли?

– Заждіть! Що таке «мафітова»?

– Це гаряча лава більше тисячі градусів, з низькою в’язкістю, тому, розтікаючись під час виверження, поширюється на значну відстань.

– А вона може походити з Осло?

– Ні.

– Чому? Адже місто зведене на лаві.

– На старій лаві. А ця лава – свіжа.

– Наскільки свіжа?

Він розчув, що вона, затуливши слухавку рукою, розмовляла з кимось. Чи з чимось. Іншого голосу він не почув. Вочевидь, їй відповіли, бо вона майже відразу заговорила:

– Він сказав – від п’яти до п’ятдесяти років. Але якщо ви замірились шукати вулкан, з якого вона походить, матимете чимало роботи. У світі більше півтори тисячі діючих вулканів. І це лише ті, про які знають. Якщо маєте ще питання, зв’язатися з Феліксом можна електронною поштою. Ваша асистентка має адресу скриньки.

– Але ж...

Вона вже від’єдналася.

Він розмірковував, чи варто передзвонити, але змінив думку і набрав інший номер.

– «Осло-таксі».

– Привіт, Ейстейне, це Харрі Хо.

– Жартівник, Харрі Хо помер.

– Не зовсім.

– Тоді це я помер.

– Чи не бажаєш підвезти мене з Софієсгате до батьківської оселі?

– Ні, не бажаю, але все-таки відвезу. Зараз лишень виконаю одне замовлення. – Ейстейн розреготався й закашлявся. – Харрі Хо. Хай йому грець... Дзенькну, коли приїду.

Харрі поклав слухавку, пішов у спальню, у світлі вуличного ліхтаря, що світив у вікно, склав речі у дорожню сумку, забрав кілька дисків з вітальні, підсвічуючи собі мобільним. Блок сигарет, наручники, службова зброя.

Потім знову сів у крісло й, користуючись темрявою, став повторювати вправи з револьвером. Завів будильник на наручному годинникові, повернув барабан на своєму «Сміт-Вессоні», розрядив і знову зарядив його. Чотири патрони вийняв, чотири встромив знову без поспіху – пальці вправні. Знову прокрутив барабан, щоб останній патрон став першим. Стоп. Дев’ять шістдесят шість. Майже на три секунди довше за його особистий рекорд. Він відкрив барабан. Похибка. Перша камера, яка була готова до пострілу, виявилася однією з двох порожніх. Отже, його вбито. Він повторив вправу. Дев’ять п’ятдесят. І знов убито. Коли Ейстейн зателефонував через двадцять хвилин, він уже міг упоратися за вісім секунд і шість разів був убитий.

– Іду, – мовив Харрі.

Він вийшов на кухню. Глянув на дверцята під мийкою. Завагався. Потому схопив світлини Ракель та Олега й засунув у внутрішню кишеню.

– Гонконг? – пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Він повернув своє грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом і смутними обвислими вусами, до Харрі, що сидів на пасажирському сидінні. – Якого дідька тебе туди понесло?

– Та ти ж мене знаєш, – сказав Харрі, коли Ейстейн зупинився на червоне світло біля готелю «Редіссон-САС».

– Дідька лисого я тебе знаю, – відповів Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. – Чого б це я мав тебе знати?

– Але ж ми зростали разом, чи ти забув?

– То й що? Ти вже тоді був потайний, Харрі.

Задні дверцята розчинилися, й на заднє сидіння гепнувся чоловік у пальті.

– Аероекспрес. Б’юпортен. Хутко.

– Зайнято, – сказав Ейстейн не обертаючись.

– Маячня. Вогник на дашку горить.

– Гонконг – це супер. А чому ти, власне, повернувся?

– Даруйте, – нетерпеливився чоловік на задньому сидінні.

Ейстейн встромив цигарку до рота й запалив.

– Телефонував Валянок. Запрошує на вечірку сьогодні увечері. Лише друзі.

– Валянок не має друзів, – заперечив Харрі.

– Отож я так і спитав: «Хто твої друзі?» – «Ти, – відповів він і додав: – А в тебе?» – «Ти», – одказав я. Отже, нас двоє. Ми просто забули про тебе, Харрі. Таке трапляється, коли ти від’їжджаєш у... – Він склав губи трубочкою й смішно вимовив: – Гонконг!

– Агов, там... – почулося із заднього сидіння. – Якщо ви добалакали, може, ми рушимо?

Загорілося зелене, й Ейстейн додав газу.

– То ти прийдеш? Додому до Валянка?

– Там так тхне, Ейстейне.

– Але у нього холодильник набитий напхом.

– Даруй, не в гуморі я для вечірок.

– Не в гуморі для вечірок? – здивувався Ейстейн і стукнув долонею об кермо. – Що ти знаєш про те, у якому гуморі треба бути на вечірці, Харрі? Ти ж завжди уникав усіх вечірок. Пригадуєш? Ми купили два пива, зібралися їхати до когось додому у Нурдстранн, там ще дівок до біса було. Аж раптом ти пропонуєш, щоб ти, я та Валянок поїхали у штольні й нажлуктилися там утрьох.

– Агов, до аероекспреса не цим шляхом... – верескнув голос на задньому сидінні.

Ейстейн знову загальмував на червоне, прибрав з обличчя своє ріденьке волосся, що діставало йому до плечей, і обернувся до заднього сидіння:

– Отам ми й залишились. Нажлуктилися, як свині. І раптом він затягує «No Surrender»[42]42
  «Не здаватися» (англ.) – пісня із репертуару американського рок-виконавця Брюса Спрінгстіна.


[Закрыть], а Валянок почав жбурляти в нього порожніми пляшками.

– Послухайте-но, – проскиглив чоловік, тицяючи пальцем у скельце годинника «Таг Хоєр». – Мені конче потрібно встигнути на останній літак до Стокгольма.

– Гарно було біля штолень, – додав Харрі. – Найкращий краєвид на місто.

– Еге ж, – згодився Ейстейн. – Якби союзники лише спробували, німці б їх усіх уколошкали.

– Авжеж, – усміхнувся Харрі.

– Розумієш, ми заприсяглися, й обіцянки ніхто ще не зраджував, – ні він, ні я, ні Валянок, – пояснив Ейстейн чоловікові у костюмі, котрий відчайдушно вдивлявся у темряву за склом, силкуючись побачити вільне таксі. – Якщо прийдуть ці бісові союзники, ми їх усіх поб’ємо на решето. Отак! – Ейстейн підняв уявного автомата й, націлившись на чоловіка, натиснув на спуск. Чоловік із жахом глянув на пришелепуватого водія й аж заквоктав, так що дрібні краплини слини крапнули на відпрасовані чорні штани. І, судомно зітхнувши, розчахнув навстіж дверцята й вивалився у дощ.

Ейстейн розреготався.

– Ти засумував за домівкою, – сказав він. – Тобі знову захотілося танцювати з Кіллер Квін у ресторані «Екеберг».

Харрі засміявся й захитав головою. У боковому склі він зауважив, що чоловік кинувся у бік Національного театру.

– Це через мого батька. Він хворіє. Йому небагато лишилось.

– Трясця! – Ейстейн знову натиснув на газ. – Добрячий він чолов’яга.

– Дякую. Я подумав, ти маєш знати.

– Авжеж. Скажу своїм старим.

– Приїхали, – мовив Ейстейн, коли вони припаркувалися біля гаража коло жовтого дерев’яного особнячка в Уппсалі.

– Еге, – відповів Харрі.

Ейстейн затягнувся так різко, що здавалось, цигарка от-от спалахне, – глибоко, до самісіньких легенів, і випустив дим із довгим булькотливим хрипом. Потім, схиливши голову на плече, струсив попіл у попільничку. У Харрі солодко шпигнуло в серці. Скільки разів він уже бачив Ейстейна саме за цим заняттям, бачив, як він відхиляється убік, наче цигарка така важка, що він просто втратить рівновагу. Схилена набік голова. Попіл сиплеться на долівку у шкільній курилці, в порожню пляшку з-під пива на вечірці, куди вони заявилися без запрошення, на холодну сиру бетонову долівку в штольні.

– Життя страшенно несправедливе, – мовив Ейстейн. – Твій батько не пив, ходив на прогулянку щонеділі й працював учителем. А мій батечко чаркував, працював на фабриці «Кадок», де всі нажили собі астму й якийсь дивний висип, і не рухався ані на міліметр, щойно діставався дивана. І здоровий, як віл.

Харрі пам’ятав фабрику «Кадок». Чи то «Кодак», якщо читати назву у зворотному напрямку. Хазяїн, котрий походив із Сюнмьоре, прочитав, що власник назвав свою фабрику фотоапаратів «Кодак» тому, що цю назву легко вимовити й запам’ятати будь-якою мовою світу. Але «Кадок» закрили й забули про неї багато років тому.

– Усе минає, – мовив Харрі.

Ейстейн кивнув, ніби стежив за напрямком його думок.

– Зателефонуй, якщо матимеш потребу, Харрі.

– Гаразд.

Харрі дочекався, поки затихне скрегіт коліс по гравієвій доріжці, потім відчинив двері і зайшов. Увімкнувши світло, постояв, поки двері за ним не зачинилися. Запах, тиша, світло, що впало на гардеробну, – все промовляло до нього, ніби він занурився у басейн зі споминами. Вони огорнули його, зігріли так, що перехопило подих. Він стягнув з себе плащ і роззувся. А потім почав обходити кімнати. З однієї в іншу. З року в рік. Від батька з матір’ю до Сестреняти й врешті до власної персони. Його хлоп’яча кімната. Плакат з «The Clash», саме той, на якому вони ось-ось розтрощать гітару об землю. Він ліг на постіль, вдихнув запах матраца. Й заплакав.