Текст книги "Леопард"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 6. Повернення додому

«Вольво-амазон», остання автівка, яка зійшла з конвеєра заводу «Вольво» у 1970 році, зупинився перед пішохідним переходом біля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дітлахів з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливі дощовики. Декотрі з дітлахів зацікавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузові, як у гонщиків, і двох людей, які сиділи за двірниками, що змахували краплі ранкового дощу.

Чоловік, котрий сидів на пасажирському сидінні, комісар Гуннар Хаген, усвідомлював, що, дивлячись на дітей, які тримаються за руки, варто було б посміхнутися, згадати про єдність, дбайливість, суспільство, де всі підтримують одне одного. Але перше, що спало йому на думку, – це прочісування місцевості вервечкою, коли шукають людину, якої, найпевніше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворює людину робота у відділі вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабінету Холе, «I see dead people»[18]18
  Я бачу покійників (англ.).


[Закрыть].

– Що в греця діти з дитсадка роблять в аеропорту? – спитав чоловік за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбільшою коштовністю. Самі лише пахощі від шумної, але надзвичайно потужної пічки, сидіння із штучної шкіри, просякнуті потом, пилюкою з бардачка, переповнювали його спокоєм. А надто коли мотор працював на повну, себто машина їхала зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів за годину рівною дорогою, а з касетного програвача лунав голос Хенка Вільямса. Бйорн Гольм з експертно-криміналістичного відділу в Брюні взагалі був селюком із Скреї[19]19
  Скрея – село на північ від Осло.


[Закрыть] – ковбойські чоботи зі зміїної шкіри, кругле, як місяць уповні, обличчя й трохи витрішкуваті очі надавали йому завжди здивованого вигляду. Саме цей вираз часто вводив в оману керівників слідчих груп, коли вони вперше зустрічалися з Бйорном Гольмом. Але правда в тім, що він був найталановитішим криміналістом після славетних часів Вебера. Гольм був зодягнений у м’яку замшеву куртку з торочками й плетену растаманську шапочку, з-під якої стирчало найгустіше руде волосся, яке тільки бачив Хаген на цьому березі Північного моря. Воно майже повністю вкривало щоки.

Гольм заїхав на тимчасову парковку, машина, схлипуючи, зупинилася, й чоловіки вийшли. Хаген підняв комір плаща, який, звісно, аж ніяк не рятував від крапель дощу, що бомбардували його лису макітру. Навколо лисини росло таке густе волосся, що дехто мав підозру, що насправді волосся у Гуннара Хагена росте чудово, та перукар у нього трохи дивакуватий.

– Послухай-но, невже твоя куртка цілком водонепроникна? – спитав Хаген, коли вони підходили до входу.

– Цілком.

Коли вони ще були в машині, їм зателефонувала Кая Сульнес, повідомляючи, що літак «САС» із Лондона приземлився на десять хвилин раніше й що Харрі Холе вона загубила. Вони зайшли крізь двері, що обертаються. Гуннар Хаген почав пильно роззиратися навкруги, побачив Каю, що сиділа на валізі біля стійки таксі, кивнув їй і попростував до дверей, з яких виходили пасажири, котрі щойно прилетіли. Вони з Гольмом пройшли всередину, коли двері розчинилися, випускаючи пасажирів, що виходили. Охоронець хотів їх зупинити, але мало не вклонився, побачивши посвідчення, яке показав Хаген, гаркнувши: «Поліція!».

Хаген, повернувши праворуч і не зупиняючись, проминув митників із собаками, металеві стійки, які скидалися на ті, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув двері комірчини в кутку.

І став, мов остовпілий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процідив крізь зуби:

– Привіт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко».

Бйорн Гольм спробував зазирнути начальникові через плече.

Він потім ще довго не міг забути побаченого.

Нахилившись над спинкою стільця, стояв чоловік, котрий уже зажив слави живої легенди не лише в Управлінні поліції Осло. Будь-який поліцейський у Норвегії, безсумнівно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково – неймовірне. Чоловік, з яким доводилося тісно співпрацювати і Гольму особисто. Утім, не так тісно, як митнику, який зараз стояв позаду живої легенди й рука якого у латексній рукавичці виглядала з-під білих сідниць живої легенди.

– Він мій, – мовив Хаген митникові, знову помахавши посвідченням. – Відпустіть його.

Митник витріщився на Хагена. Здавалось, ніби йому геть не хочеться зупиняти огляд, і лише коли в комірчину увійшов його начальник, літній чоловік із золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув її. Жертва тихо простогнала.

– Одягай штани, Харрі, – мовив Хаген і відвернувся.

Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.

– Чи тобі теж було добре?

Побачивши трійко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес підвелася з валізи. Гольм пішов підігнати машину, а Хаген – до ятки, щоб купити щось попити.

– Тебе часто так перевіряють? – спитала Кая.

– Та щоразу, – відповів Харрі.

– А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.

– Навіть не сумніваюся.

– Чому ж це?

– Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.

– Гадаєш, митники такі упереджені?

– Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?

– Ні. – Кая засміялася. – Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти – поліцейський, і пропустити.

– Хіба хтось казав, що вони не знали?

– Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.

– Упізнали. Себто – нечесного поліцейського.

– Справді? – подивувалась Кая.

Харрі поліз за цигарками.

– Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.

Кая кивнула.

– Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.

– Я працювала у патрульній машині, але я ніколи...

– А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.

Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:

– А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають і який чекає на матусю. А ти – помиляєшся.

– Аякже! – пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. – До того ж, завжди. Невже справді вже день?

«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.

– На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, – тихо промовив він.

– Та це через різницю у часі, босе, – відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.

– Що з вилицею?

– Це довга й нудна історія.

– Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.

– Я гадав, що подав рапорт про звільнення.

– І вже не вперше.

– То мені написати ще?

Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:

– Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.

Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.

– Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.

Голова відділу замовк.

– Веди далі, шефе, не бійся.

– Та вже й не знаю.

Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі безсніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.

– Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.

– Та знаю, – відповів Хаген. – За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені. Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.

– Отже, це вже щось. Бажаю успіху.

– Харрі...

– Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.

– Тобі до снаги...

– Я просто розпався на друзки.

– Склеїмо.

– Beyond repair[20]20
  Ремонту не підлягає (англ.).


[Закрыть], – відбився Харрі.

– Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.

– Покличте якого-небудь американця.

– Ти ж знаєш, що нічого путнього не вийде.

– Мені дуже прикро...

– Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві – молоді жінки...

Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.

– Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.

Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.

– Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.

– Себто? Чого це?

– Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?

Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився поглядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього за кілька секунд. Про те, що життя, власне, це і є процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але він не міг прогнати цієї думки. Він розмірковував над цим, поки вони не в’їхали в Ібсенівський тунель – сіру й безлику споруду транспортної системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому місці в світі. А потім він відчув радість. Несподівану й незаперечну радість, бо він тут, в Осло. Вдома. На кілька митей це почуття так захопило його, що він навіть забув, навіщо повернувся.

Харрі дивився на будинок з номером п’ять на вулиці Софієсгате. «Амазон» уже від’їхав від будинку й щез із виду. Графіті на фасаді побільшало, відколи він поїхав, але будівля досі була пофарбована синім.

Отже, він відмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лікарні, й це єдина причина його повернення. Щоправда, він їм не зізнався, що, коли б мав вибір – дізнатись про батькову недугу чи ні, – волів би не знати. Бо приїхав не через любов до батька. Приїхав через сором.

Харрі глянув на два чорних вікна на третьому поверсі – його вікна.

Відчинивши браму, він попрямував до задвірка. Контейнер для сміття стояв на звичному місці, й Харрі відсунув ляду. Він пообіцяв Хагену продивитися течку з матеріалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберіг обличчя, адже за його паспорт відділ виклав чималеньку суму. Харрі поклав течку під ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дірявих поліетиленових пакетів, з яких витікала кавова гуща, стирчали підгузки, вивалювались зогнилі фрукти й картопляне лушпиння. Він удихнув сморід, подумки відзначивши, яким же навдивовижу інтернаціональним є запах сміття.

Його двокімнатна квартира мала вигляд, як і раніше, але щось було не так. Запилено-сірий поблиск, наче хтось був тут і щойно пішов, але холодна пара його подиху досі висіла у повітрі. Харрі пройшов у спальню, поставивши долі сумку, витягнув нерозпечатаний блок цигарок. У кімнаті нічого не змінилося: все навколо сіре, як шкіра дводенного трупа. Він упав на постіль. Заплющив очі. Почув знайомі звуки. Як із драної ринви крапає вода на жерстяний укіс під вікном. Це були не ті повільні, заспокійливі краплі з дахів, як у Гонконзі, ні, тутешні краплі гарячково порощать суцільним потоком, ніби нагадуючи про те, що час спливає, секунди летять, кінець наближається. На гадку спав італійський мультик-короткометражка «Ла Лінеа», де головний герой – маленький чоловічок – по чотирьох хвилинах невблаганно зникає у небуття, коли у нього з-під ніг зникає лінія, намальована художником-творцем.

Харрі знав, що під мийкою у нього заховано півпляшки «Джима Біма». Знав, що, повернувшись у це помешкання, може почати з того, на чому зупинився. Трясця, яким же п’яним він був, уже коли сідав у таксі до аеропорту того дня, півроку тому. Хіба дивно, що Маніли він так і не дістався?

А ще він міг піти на кухню й вилити вміст пляшки у мийку.

Він застогнав.

Неправда, що він не зауважив схожості. Він знав, на кого вона схожа. Вона схожа на Ракель. Усі вони схожі на Ракель.

Розділ 7. Шибениця

– Але мені лячно, Расмусе, – мовила Маріт Ульсен, – їй-богу, лячно!

– Знаю, – промовив Расмус глухуватим приємним голосом, який утішав дружину ось уже двадцять п’ять років, заповнених політичними виборами, водійськими іспитами, спалахами люті й різноманітними нападами паніки. – Це природно, – додав він, обіймаючи Маріт. – Ти багато працюєш, тому твоя голова просто не встигає відганяти такі думки.

– Такі думки? – перепитала вона, перевернулася на дивані й поглянула на чоловіка. Їй уже було геть нецікаво дивитися фільм, який вони переглядали по відео. – «Love Аctually»[21]21
  «Реальне кохання» – новорічна романтична мелодрама з Г’ю Ґрантом у головній ролі.


[Закрыть]. – Такі – тобто дурні, ти це мав на увазі?

– Важить не те, що я мав на увазі, – мовив він, водячи пучками пальців по її тілу. – Важить те...

– Важить те, якої ти думки, – передражнила вона чоловіка. – О Боже, Расмусе, припини витріщатися на того доктора Філа.

Він ласкаво засміявся:

– Я лише хочу сказати, що як депутат ти, певна річ, маєш право попросити про охорону, якщо справді вважаєш, що тобі щось загрожує, але вона буде волочитися за тобою повсюдно. Чи тобі таке треба?

– М-м-м, – простогнала вона, коли він почав потирати пальцями там, де їй подобалось найбільше, – й він про це знав. – Тобто як це – «чи тобі таке треба»?

– Поміркуй гарненько. Як гадаєш, що з того вийде?

Маріт Ульсен замислилась. Заплющила очі й відчувала лише, як його пальці наче втирають у неї спокій та гармонію. Вони з Расмусом зустрілися, коли вона працювала у центрі зайнятості в Альті. Її обрали представницею місцевої профспілки, а профспілка норвезьких держслужбовців направила її на курси підвищення кваліфікації у навчальний центр у Сьормарку. Там до неї першого ж вечора підійшов худий чоловік із жвавими блакитними очима під високими залисинами. Його манера розмовляти скидалася на радісні промови про Христову покуту християн у клубі для молоді в Альті. Різниця лише в тому, що говорили про політику. Він працював у секретаріаті Робітничої партії, допомагав парламентарям у практичних речах, організовував подорожі, часом писав для них тексти промов.

Тоді Расмус пригостив її пивом, спитав, чи не бажає вона потанцювати, а протанцювавши чотири танці під повільні класичні мелодії, коли їхні тіла все більше зближувалися, він запропонував піти з ним. Не у його кімнату, а... у партію.

Повернувшись додому, вона почала ходити на партійні збори в Альті, а вечорами вони з Расмусом довго обговорювали по телефону, що зробили й про що думали увесь день. Звісно, Маріт ніколи у цьому не зізнавалась, але часом вона гадала, що то був найліпший час, який вони провели разом: коли вони були одне від одного на відстані двохсот кілометрів. Згодом їй якось зателефонували з комітету, який висував кандидатів, занесли до списку, а потім вона й схаменутись не встигла, як опинилася у раді комуни в Альті. За два роки вона стала заступницею голови організації Робітничої партії в Альті, ще за рік увійшла у президію осередку партії в фюльке, а потім їй знову зателефонували, цього разу з комітету, який висував кандидатів у стортинг.

А сьогодні вона мала малесенький офіс у стортинзі чоловіка, який писав для неї промови, й перспективу подальшого просування, якщо все розгортатиметься за планом. І якщо вона не накоїть помилок.

– Тоді вони приставлять до мене поліцейського, щоб наглядав, – мовила вона. – А преса поцікавиться, чому це за депутаткою стортинга, про яку ніхто не чув, має повсюдно теліпатися особистий охоронець, та ще й коштом платників податків. А коли вони дізнаються, що й до чого – мовляв, їй привиділось, що її хтось у парку переслідує, – тоді відразу напишуть, що на такій підставі кожна друга мешканка Осло з таким же успіхом може зажадати, щоб її охороняв особистий охоронець коштом держбюджету. Не треба мені ніяких охоронців. Забудь.

Расмус тихо засміявся. Його пальці й надалі потирали її тіло, ніби запевняючи, що він згоден. Дерева у Фрогнер-парку, що поскидали листя, наскрізь продував вітер. Чорною, як ніч, поверхнею озера пливла качка, заховавши голову в пір’я. У Фрогнер-парку гниле листя поприлипало до кахляних стінок порожніх басейнів. Ця місцина видавалася покинутою навіки, ніби якийсь загублений світ. У глибокому басейні вітер крутив вихором і завивав одноманітно й понуро під десятиметровою вишкою для стрибків у воду, яка вимальовувалася на нічному небі, немов шибениця.

Розділ 8. «Snow Patrǿl»

Коли Харрі прокинувся, вже була третя по обіді. Він відкрив сумку, перевдягнувся в чисте, знайшов у шафі вовняне пальто й вийшов на вулицю. Мжичка остаточно розбудила його, тож, ступаючи у коричневі, просякнуті куривом зали ресторану «Шрьодер», він мав досить тверезий вигляд. Його столик виявився зайнятим, тож він, пройшовши у глиб зали, сів за столик під телевізором.

Роззирнувся... Зауважив кілька свіжих облич, що схилилися над пивом, а в решті – час ніби застиг. Підійшла Ніна й поставила перед ним білу філіжанку й сталевий кавник.

– Харрі, – мовила не вітаючись, а просто щоб переконатися, що це справді він.

Харрі кивнув.

– Привіт, Ніно. Маєте старі газети?

Ніна зникла в комірчині, а потім з’явилася з кіпою пожовклих газет. Харрі ніяк не міг второпати, навіщо у цьому ресторані зберігають старі газети, але раніше йому це теж часто ставало в нагоді.

– Long time[22]22
  Давненько не бачились (англ.).


[Закрыть], – мовила вона й знову щезла.

Харрі враз згадав, чого йому так подобається в «Шрьодері», окрім того, що це найближчий до його оселі заклад харчування. Тут розмовляють лаконічно. І шанують особисте життя своїх відвідувачів. Просто зауважують, що ти повернувся, не вимагаючи пояснень, де був.

Харрі випив дві філіжанки навдивовижу несмачної кави, нашвидкуруч проглядаючи газети, аби зрозуміти, що трапилось у королівстві останніми місяцями. Нічого надзвичайного, як завжди. Саме це йому найбільше подобалось у Норвегії.

Хтось переміг у співочому конкурсі «Норвезький ідол», якась зірка вилетіла з танцювального змагання, якогось футболіста з третього дивізіону зловили на кокаїні, а Лене Галтунг, дочка власника чималої флотилії Андерса Галтунга, наперед отримала кілька мільйонів як частину спадку й заручилася із набагато привабливішим за себе, хоча навряд чи таким заможним, як вона, підприємцем на ім’я Тоні. Редактор «Ліберала» Арве Стьоп висловив думку, що для нації, яка прагне й надалі дотримуватись соціал-демократичних цінностей, зберігати монархію стає чимраз менш прийнятним. Усе як завжди.

Перші заголовки, пов’язані з убивствами, Харрі побачив лише в газетах за грудень. Він упізнав місце злочину завдяки описові Каї: льох у офісному комплексі у Нюдалені, що зараз саме зводиться. Невідомо, що стало причиною смерті, але, на думку поліції, не виключено, що йдеться про вбивство.

Харрі далі погортав газету й із цікавістю прочитав про те, як один політик вихвалявся, що залишив міністерську посаду, аби більше часу приділяти родині. Газетний архів «Шрьодера», звісно, не був вичерпним, але у газеті, датованій двома тижнями по тому, вигулькнуло друге вбивство.

Жінку знайшли біля розбитого «датсуна», що стояв обабіч лісової галявини біля озера Даушеєн у Марідалені. Поліція не виключає, що у справі є «кримінальне підґрунтя», але про причину смерті не написано ані слова.

Харрі просканував поглядом статтю й відзначив, що мовчання поліції пояснювалось звичайною річчю: у них немає жодної зачіпки, авжеж, локатор наосліп бігає безмежними та порожніми морськими просторами.

Лише два вбивства. Але Хаген був цілком упевнений, коли розповідав про серійного вбивцю. Отже, де зв’язок? Про що не писали у газетах? Харрі відчув, як його думки потекли торованою стежкою, вилаявся, що не в змозі все це полишити, й продовжив проглядати газети.

Коли сталевий кавник спорожнів, чоловік кинув на стіл зібгану банкноту й вийшов на вулицю. Щільніше застебнувся й примружився, дивлячись у сіре небо. Він зупинив вільне таксі, що саме під’їжджало до тротуару. Водій потягнувся через салон, задні дверцята прочинилися. Такий трюк зараз зустрінеш нечасто, тож Харрі вирішив винагородити його чайовими. І не лише тому, що так зручніше сісти в авто, а ще й тому, що у склі дверцят відбилося обличчя людини, яка кермувала іншим авто, позаду них.

– До Державної лікарні, – скомандував Харрі й усівся на задньому сидінні.

– Зробимо, – відповів водій.

Коли вони від’їжджали від тротуару, Харрі пильно подивився у люстерко заднього огляду.

– Стривай, відвези мене спочатку на вулицю Софієсгате.

На Софієсгате, п’ять, авто, кашляючи дизельним двигуном, залишилося чекати на пасажира, Харрі швидко, перескакуючи через дві сходинки, побіг нагору. У голові снувало безліч думок. Тріада? Герман Клюйт? Чи стара параноя? Наркотики лежали на тому ж місці, де він залишив їх, коли від’їжджав: у ящику для інструментів у буфетній. Поліцейське посвідчення, термін якого збіг. Двоє наручників фірми «Хіат» з пружинами, щоб наручники миттєво защіпалися. І службовий револьвер «Сміт-Вессон» 38-го калібру.

Коли Харрі знову спустився на вулицю, він не роззираючись одразу сів у таксі.

– У Державну лікарню?

– Принаймні їдьте тим напрямком, – відповів Харрі, пильно вдивляючись у люстерко, поки вони повертали на Стенберггате й підіймалися далі по Уллеволсвейєн. Він нічого не побачив. І це, можливо, є свідченням одного з двох. Або це – добре знайома параноя. Або той, хто за ним слідкував, – професіонал.

Проминаючи Західно-Акерську церкву та Уллеволську лікарню, він, про всяк випадок, поглядав у люстерко. У жодному разі не можна приводити їх за собою туди, де він був найбільш уразливий. Туди, куди вони завжди намагаються дістатися. До твоєї родини.

Найбільша у країні лікарня нависала над цілим містом. Харрі розплатився з таксистом, а той, подякувавши за чайові, знову зробив трюк із задніми дверцятами.

Перед Харрі здіймалися фасади лікарняних корпусів, видавалось, ніби низькі хмари повзуть просто над їхніми дахами.

Він глибоко вдихнув.

Улав Холе так безпорадно й привітно посміхався з лікарняного ліжка, що у Харрі защеміло серце.

– Я був у Гонконзі, – відповів він. – Мусив поміркувати.

– Вийшло?

Харрі знизав плечима.

– Що кажуть лікарі?

– Та майже нічого не кажуть. Навряд чи це свідчить про щось добре, але я усвідомлюю, що мені так навіть краще. Ти ж знаєш, що у нашій родині ніхто не міг похвастатися здатністю приймати дійсність, як вона є.

Цікаво, чи заговорять вони про матір? Харрі сподівався, що не заговорять.

– Маєш роботу?

Харрі похитав головою. Сиве батькове волосся так гарно спадало на чоло, що Харрі подумав: мабуть, то не його волосся, певно, видали у лікарні разом з піжамою та капцями.

– Нічого?

– Мені запропонували читати лекції у Поліцейській академії.

Це було майже правдою. Хаген дійсно запропонував таке після справи Сніговика, ніби щось на кшталт відпустки.

– Навчатимеш? – Батько усміхнувся, тихо й обережно, наче боявся розлетітися на друзки від гучного сміху. – Я гадав, один із твоїх принципів – ніколи не робити те, що робив я.

– Ніколи не було такого.

– Гаразд, ти завжди чинив на свій розсуд. Усі ці поліцейські витребеньки. Отже, добре, що ти не наробив того, що накоїв я. Бо ж знаєш, я не найліпший приклад для наслідування. Адже відколи померла твоя мама...

Харрі просидів у білій лікарняній палаті щонайбільше двадцять хвилин, але вже відчайдушно прагнув утекти звідти.

– Після смерті мами мені ніяк не вдавалося повернути все до того, як було раніше. Я поринув у себе, неохоче спілкувався з іншими людьми. Мені здавалося, що коли я залишусь на самоті, то ми з нею станемо ближчими. Але я помилявся, Харрі. – Батько святобливо усміхнувся. – Я знаю, що втрата Ракель була надто важкою, але тобі не слід чинити, як я. Не варто критися, Харрі. Ти не повинен замикати двері й викидати ключа.

Харрі глянув на свої руки й, кивнувши, відчув, як усе тіло проймає морозом. Треба конче чимось зарадити, не одним, то іншим.

У палату увійшов медбрат, назвався Олтманом, піднявши шприца й трохи шепелявлячи, сказав, що має зробити Улаву укол, щоб батько краще спав. Харрі кортіло спитати, чи не дасть він і йому.

Батько повернувся на бік, шкіра на обличчі обвисла, тепер він виглядав куди старішим, аніж коли лежав голічерева. Він глянув на Харрі важким діткливим поглядом.

Харрі так рвучко скочив на ноги, що ніжки стільця заскреготіли об підлогу.

– Ти куди? – пробурмотів батько.

– Палити хочу, – відповів Харрі. – Зараз повернуся.

Харрі став на низький бордюр, звідки міг добре бачити стоянку, й запалив «Кемел». На тому боці шосе виднівся кампус Бліндерн і будівлі університету, де вчився батько. Побутує думка, що сини – це тією чи іншою мірою перелицьовані варіанти своїх батьків, що відчуття інакшості – лише ілюзія, що ти все одно повертаєшся, що голос крові не просто сильніший за волю – він і є воля. Харрі завжди здавалося, що він особисто спростовує це правило. Але чому ж тоді, коли дивився на кістляве батькове обличчя на подушці, йому здавалося, що він бачить себе у дзеркалі? А його голос видавався власним голосом? Чути його думки, слова... ніби свердло у дантиста, яке непомильно й рішуче знаходить нерв Харрі. Адже Харрі – його копія. Дідько! Харрі знайшов поглядом на парковці білу «короллу».

Завжди цей білий колір, найбезликіший з усіх. Колір «королли» перед «Шрьодером», обличчя чоловіка за кермом, те ж саме обличчя, яке десь добу тому витріщалося на нього своїми розкосими очима.

Харрі викинув цигарку й кинувся усередину лікарняної будівлі. Опинившись у коридорі, що вів до батькової палати, він уповільнив крок. Повернув туди, де коридор ставав ширшим, утворюючи хол для відвідувачів. Удав, ніби шукає щось у купі газет на столі, а насправді боковим зором оглядав усіх, хто сидів у холі.

Той чоловік сховався за номером «Ліберала».

Харрі узяв номер щотижневого журналу «Се о хьор», на якому була зображена Лене Галтунг та її наречений, і вийшов геть.

Улав Холе лежав, заплющивши очі. Харрі приклав вухо до губ. Дихання було ледве чутне, але відчувалося на щоці.

Харрі, сидячи на стільці біля ліжка, дивився на батька, а в голові у нього снували уривки спогадів з дитинства – у довільному порядку й ніяк не пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що всі вони збереглися у його пам’яті.

Потім, поставивши стілець біля дверей, він ледь прочинив їх і став чекати.

За півгодини Харрі зауважив, що той чоловік вийшов з холу й пішов коридором. Це був приземкуватий, коренастий чолов’яга з дуже кривими ногами: здавалося, ніби він ніс надувний матрац між коліньми. Перш ніж зайти у двері з позначкою, зрозумілою для всіх чоловіків, він підтягнув ременя. Ніби на ньому висіло щось важке.

Харрі підвівся й пішов слідом.

Зупинився перед туалетом і зітхнув. Як давно це було. Потім штовхнув двері й прослизнув досередини.

Туалет, як і власне вся Державна лікарня, був чистий, чепурненький, новий і досить просторий. Уздовж однієї стіни вишикувалось шість кабінок, що зачинялися, всі були вільні. У торцевій стіні – чотири умивальники, а напроти кабінок – чотири порцелянові пісуари на рівні стегон. Чоловік стояв біля одного з них, повернувшись до Харрі спиною. Над його головою по стіні проходила водопровідна труба, на вигляд міцна. Харрі витягнув пістолет і наручники. За міжнародним етикетом чоловікам дивитися одне на одного у туалеті заборонено. За такий погляд, хай і випадковий, можуть уколошкати. Отож незнайомець не озирнувся, щоб глянути на Харрі. Навіть коли Харрі дуже обережно зачинив вхідні двері на защіпку, навіть коли тихо підійшов, коли приклав пістолета до жирної складки у місці, де загривок переходить у шию, і прошепотів те, що, за словами одного з колег, кожен поліцейський має право вимовити хоч раз упродовж служби:

– Freeze[23]23
  Ані руш (англ.).


[Закрыть].

Незнайомець підкорився. Харрі зауважив, що начисто поголена складка вкрилася гусячою шкірою.

– Hands up[24]24
  Руки вгору (англ.).


[Закрыть].

Чоловік підвів над головою короткі дужі руки. Харрі нахилився до нього. Й тієї ж миті зрозумів, що скоїв дурницю. Незнайомець, як виявилось, мав миттєву реакцію. Під час тренувань, відпрацьовуючи прийоми рукопашного бою, Харрі засвоїв, що вміти приймати удар так само важливо, як і вміти завдавати його. Треба розслабити м’язи, вчасно зрозумівши, що удар неминучий і треба його пом’якшити. Тож коли незнайомець вивернувся, піднявши коліно догори, гнучко, наче танцівниця, Харрі точнісінько наслідував його рух. Він майже спромігся відсунутись у тому напрямку, куди було завдано удару. Але чоловік все одно дістав його у стегно. Харрі втратив рівновагу й, упавши, перекотився на спину по гладенькій долівці, встеленій кахлем, туди, де вже був поза межею досяжності. Так і лежав, затим зітхнув, подивився на стелю й добув з кишені пачку з цигарками. Встромив у рот цигарку.

– Speedcuffing[25]25
  Вміння застібати наручники миттєво (англ.)


[Закрыть], – сказав він. – Я навчився цього на курсах ФБР у Чикаго. Кабріні-Грін – справжнісінька нічліжка. Коли ти білий, то вечорами геть не маєш ніякого заняття, адже скрізь нападуть і пограбують, не встигнеш ступити ногою за поріг. Отож я сидів удома й відпрацьовував дві речі: швидко заряджати й розряджати службовий пістолет та заклацувати наручники на ніжці столу.

Харрі підвівся на ліктях. Незнайомець досі стояв, заклавши руки за головою. Бо вони були надійно защеплені на водогінній трубі. Він дивився на Харрі байдуже.

– Mister Kluіt sent you?[26]26
  Тебе прислав пан Клюйт? (Англ.)


[Закрыть] – спитав Харрі.

Той і оком не кліпнув у відповідь.

– The Triade. I’ve paid my debts, haven’t you heard?[27]27
  Тріада. Мої борги заплачено, хіба ти не чув? (Англ.)


[Закрыть] – Харрі пильно вдивився у безвиразне обличчя чоловіка. Міміка, а радше її відсутність – можливо, схожа на азійську, але ані обличчя, ані колір шкіри – аж ніяк не азійські. Монгол, чи що?

– So what do you want from me?[28]28
  Ну й що тобі від мене потрібно? (Англ.)


[Закрыть]

Тиша у відповідь. Це недобре, адже, найімовірніше, чоловік заявився не висувати вимоги, а діяти.

Харрі підвівся й обійшов чоловіка півколом, щоб дістатися збоку. Приклавши револьвер до скроні незнайомцеві, засунув ліву руку в кишеню його піджака. Перш ніж намацати гаманець, витягнути його й розгорнути, пальці намацали холодну сталь зброї.