Текст книги "Леопард"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Ng-goy[13]13
  Н-гой (англ.).


[Закрыть], – мовив чоловік в одвірку.

Вона відчула, як руки знехотя відпустили її.

– Ходімо, – мовив він і злегка взяв її за лікоть.

Вийшовши за двері, вона відчула, як запалали її щоки. Через напруження й сором. Соромно їй стало, бо усвідомила, як повільно працює її мозок при небезпеці й як радо вона дозволила йому розібратися з цими двома некривдними торговцями гашишем, які лише хотіли трішки її налякати. Він провів її двома поверхами вище й далі, за двері, що обертаються, підвів просто до ліфта, натиснув кнопку, викликаючи його донизу, став поряд, не зводячи очей з числа «11», що світилося над дверима.

– Заробітчани, – мовив він. – Їм нудно й самотньо, от і все.

– Знаю, – відповіла вона уперто.

– Щоб дістатися першого поверху, натисніть кнопку «G», потім ідіть праворуч і вийдете просто на Натан-роуд.

– Прошу вас, вислухайте мене. Ви єдиний у відділі вбивств, хто знається на серійних убивцях. Адже це ви упіймали Сніговика.

– Саме так, – погодився він. Вона зауважила, що погляд його змінився, й чоловік провів пальцем від підборіддя до правого вуха. – Окрім того, я звільнився.

– Себто взяли відпустку?

– Звільнився. У сенсі – зав’язав з цим.

Лише зараз вона зауважила, що його права й ліва вилиці не симетричні.

– Гуннар Хаген казав, що коли ви поїхали із Осло півроку тому, він відпустив вас на невизначений термін.

Чоловік посміхнувся, й Каю вразило, як посмішка змінила вираз його обличчя.

– Це лише через те, що Хаген ніяк не второпає... – Він обірвав мову, й посмішка зникла з обличчя. Він утупився в ліфтове табло, де зараз світилася п’ятірка.

– Хай там як, а в поліції я більше не працюю.

– Ви потрібні нам... – Вона передихнула. Усвідомлювала, що ризикує, але потрібно було діяти швидко, поки він знову не щез. – А ми – вам.

Він кинув на неї погляд.

– Чому б це?

– Ви заборгували Тріаді. Ви купуєте наркотики просто на вулиці, у пляшці. Ви мешкаєте, – вона скривилася, – отут. І ви не маєте паспорта.

– Нащо мені паспорт? Мені це місце до вподоби.

Дзенькнуло, ліфтові двері розійшлися, й звідти, від людей, що стовпилися, відгонило смородом і задухою.

– Не поїду! – заявила Кая голосніше, ніж намірялася, й зауважила, що пасажири ліфта дивляться на неї із сумішшю нетерпіння й неприхованої цікавості.

– Ні, поїдеш, – відповів він, поклав руку їй на спину й дбайливо, але рішуче запхав її у ліфт. Вона враз опинилася в гущавині пасажирів, які не дали їй змоги ані поворухнутися, ані озирнутися. Нарешті, вона спромоглася озирнутися й побачила, як уже зачиняються двері.

– Харрі! – вигукнула вона.

Але за ним уже й слід прохолов.

Розділ 4. «Sex Pistols»

Старий хазяїн готелю замислено підійняв палець до чола, просто під чалму й глянув на неї довгим оцінювальним поглядом. Потім узяв телефон і набрав номер. Промовив кілька слів арабською й поклав слухавку.

– Чекайте, – мовив. – Може бути, а може, й ні.

Кая усміхнувшись кивнула у відповідь.

Вони сиділи одне проти одного за вузьким столом, який правив за прилавок, і дивилися одне на одного. Задзеленчав телефон, і чоловік узяв слухавку. Вислухав співбесідника й знову поклав слухавку, не промовивши ані слова.

– Сто п’ятдесят тисяч доларів, – мовив.

– Сто п’ятдесят? – перепитала вона ошелешено.

– Гонконзьких доларів, пані.

Кая взялася подумки підраховувати. Отже, це майже сто тридцять тисяч норвезьких крон. Майже вдвічі більше, ніж їй дозволено витратити.

Коли вона знайшла його, вже перейшло за північ, минуло майже сорок годин, відколи вона востаннє спала. Вона три години прочісувала блок «Н». Подумки вже склала собі мапу місцевості й вела пошуки системно, проминаючи нічліжки, кав’ярні, генделики, масажні клуби й молитовні кімнати, поки нарешті не дісталася найдешевших нічліжок, де спала імпортована робоча сила з Африки й Пакистану, ті, хто не має навіть окремих кімнат, лише закуток за запоною, без дверей, телевізора, кондиціонера й хоч якогось натяку на особисте життя. Чорний нічний швейцар, що впустив Каю, довго вдивлявся у світлину й ще довше – у стодоларову банкноту, яку йому простягли, перш ніж взяти гроші й тицьнути в один з кутків.

«Харрі Холе, – подумала вона. – Got you[14]14
  Попався (англ.).


[Закрыть]».

Він лежав голічерева на матраці, дихаючи майже нечутно. Через чоло простягалася глибока зморшка, й зараз, уві сні, права вилиця випнулася ще дужче. Кая чула, як у різних закутках кахикають і хроплять люди. Зі стелі крапало, краплі падали на кам’яну підлогу, глибоко й дражливо зітхаючи. Запнуто було не до кінця, й у закуток проникало холодне блакитнувате сяйво від ламп денного світла на ресепшені. Біля вікна вона зауважила шафу, стілець і пластикову пляшку поряд з матрацом, що лежав просто долі. У кімнаті більше не було нічого. Стояв гіркувато-солодкий запах, як від паленої гуми. Він ішов від непогашеної цигарки у попільничці, що стояла долі поряд із пляшкою. Присівши на стілець, вона помітила, що Харрі стискає щось у руці. Засмальцьовану жовто-коричневу грудку. Кая бачила чимало грудок з гашишу того року, коли була патрульною, щоб визначити, що це щось інше.

Коли Харрі прокинувся, вже була майже друга.

Вона почула, як ритм його дихання дещо змінився, й раптом зауважила, як зблискують у темряві білки його очей.

– Ракель? – спитав він. І знову заснув.

За півгодини він несподівано знову розплющив очі, сіпнувся й запхав руку під матрац.

– Це я, – мовила Кая. – Кая Сульнес.

Він укляк, не встигнувши дістати те, що збирався. Потім знову знесилено впав на матрац.

– Якого дідька ви тут шукаєте? – прохрипів він.

– Вас, – відповіла вона.

Він тихо засміявся, не розплющуючи очей.

– Мене? Знов?

Вона дістала конверт, нахилившись, помахала ним перед його обличчям. Він ледь розплющив око.

– Це квиток на літак. До Осло.

Око знову заплющилось.

– Удячний вам, але я залишаюся.

– Якщо я вас знайшла, вони теж знайдуть, – це лише питання часу.

Він мовчав. Вона чекала, дослухаючись до його дихання й крапель, що падали монотонно. Нарешті він знову розплющив очі, почухав шию за лівим вухом і підвівся на ліктях.

– Цигарку маєш?

Вона похитала головою. Він підвівся, скинувши з себе простирадло, й підійшов до шафи. Як на людину, яка півроку мешкала у субтропіках, він був навдивовижу блідий і такий худий, що можна було перерахувати на спині всі ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразі про м’язи нагадували хіба що різкі заглибини під блідою шкірою. Він відчинив дверцята шафи. Вона з подивом відзначила, як акуратно складено його одяг. Він увібрався у майку й джинси, як був зодягнений напередодні, й не без зусилля дістав з кишені щось, схоже на зім’яту пачку цигарок. Потім узув кросівки й прочовгав повз неї, клацнувши запальничкою.

– Ходімо, – мовив тихо. – Саме час вечеряти.

Було пів на третю ночі. Сірі залізні жалюзі у всіх крамницях та кав’ярнях у Чункінзі було опущено. Лише у Лі Юаня світилося.

– Як ви опинилися у Гонконзі? – спитала Кая, зиркнувши на Харрі, котрий, не надто переймаючись охайністю, досить дієво всмоктував скляну лискучу локшину із супної миски.

– Прилетів. Ви змерзли?

Кая машинально висмикнула руки з-під сідниць.

– Але чому сюди?

– Я збирався у Манілу. У Гонконзі була лише проміжна пересадка.

– Отже, на Філіппіни. А навіщо туди?

– Кинутися у вулкан.

– У котрий саме?

– А скільки ви можете назвати?

– Ніскільки. Просто якось читала, що там їх безліч. А ще, що деякі з них розташовані на... острові Лусон?

– Непогано. Там усього вісімнадцять вулканів, три з яких – на Лусоні. Я збирався на Маунт-Майон. Дві з половиною тисячі метрів. Стратовулкан.

– Вулкан із прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась після виверження.

Харрі відірвався від вечері й поглянув на жінку.

– Хіба бували виверження у наш час?

– Чимало. Тридцять?

– Подейкують, що з тисяча шістсот шістнадцятого їх було сорок сім. Останнє – у дві тисячі другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.

– Що сталося?

– Посилився внутрішній тиск.

– Я про те, що трапилось із вами.

– Так я ж про себе. – Їй здалося, чи він справді посміхнувся? – Я зірвався й став пити вже у літаку. Мене висадили у Гонконзі.

– До Маніли літає не один літак.

– Я усвідомив, що коли не зважати на вулкани, Маніла не відрізняється від Гонгконгу.

– У якому сенсі?

– У сенсі віддаленості від Норвегії.

Кая кивнула. Вона читала про справу Сніговика.

– Та найістотніше, – мовив він, показуючи паличкою у миску, – тут є локшина Лі Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.

– Локшини та опіуму.

Така прямота була їй не властива, але Кая вирішила, що треба забути про свою вроджену сором’язливість і що це її єдина можливість зробити те, задля чого вона прителіпалася у цю країну.

Він знизав плечима й знову зосередився на локшині.

– Ви регулярно курите опіум?

– Нерегулярно.

– Навіщо?

Він заговорив з напханим ротом:

– Щоб не випивати. Я ж п’яниця. До слова, у цьому ще одна перевага Гонконгу перед Манілою. У цій країні покарання за наркотики не таке суворе. Та й в’язниці чистіші.

– Про пияцтво я знала, та хіба ви ще й наркоман?

– У якому сенсі наркоман?

– Ви мусите їх вживати?

– Ні. Я просто хочу вживати.

– Себто?

– Як знеболювальне. Помітили, що наша балачка – як співбесіда при прийомі на посаду, яку я аж ніяк не прагну обійняти, Сульнес. А ви коли-небудь курили опіум?

Кая похитала головою. Кілька разів, подорожуючи Південною Америкою, вона спробувала марихуану, але не надто вподобала це зілля.

– А ось китайці спробували. Двісті років тому британці почали завозити опіум з Індії, щоб покращити свій торговельний баланс. І підсадили на це зілля пів-Китаю. – Він клацнув пальцями вільної руки. – А коли китайська влада цілком слушно заборонила опіум, британці розв’язали війну, відстоюючи своє право напихати Китай наркотиками під зав’язку. Уявіть, що Колумбія починає бомбардувати Нью-Йорк через те, що на кордоні конфіскували партію кокаїну.

– Що ви маєте на увазі?

– Лише те, що як європеєць я мушу викурити частину цієї бридоти, яка опинилася в цій країні з нашої ласки.

Кая з подивом відчула, що сміється. Їй, безперечно, слід поспати.

– Я йшла слідом, коли ви його купували, – зізналася вона. – Бачила, як ви це провертаєте. У пляшці, яку ви поставили, спочатку були гроші. А потім опіум. Хіба ні?

– М-м-м, – рот Харрі досі був напханий локшиною. – Ви працювали у нарковідділі?

Вона закивала головою.

– А чому на пляшці – соска?

Харрі заклав руки за голову. Супова миска перед ним спорожніла.

– Опіум страшенно смердючий. Якщо маєш у кишені чи у фользі грудочку опіуму, пошукові собаки тебе у будь-якому натовпі винюхають. Та й дитячі пляшечки з сосками не можна здати за гроші, отже нема чого боятися, що якийсь безхатченко, збирач пляшок, випадково поцупить її під час оборудки. Траплялося.

Кая повільно кивнула. Він потроху розслаблюється, значить, треба продовжувати. Всі, хто не розмовляв рідною мовою по півроку, стають балакучими, щойно зустрінуть земляка. Природна річ. Отож і далі в тому ж дусі.

– А ви любите коней?

Він пожував зубочистку.

– Загалом, ні. Вони надто вередливі.

– Але ж ви полюбляєте на них ставити гроші?

– Мені це до вподоби, але ігроманія не належить до моїх гріхів. – Він посміхнувся, й Каю знову вразило, як усмішка змінює його, перетворюючи на людяного, відкритого хлопчиська. Їй згадався клаптик неба, який вона бачила над Мелден-роу.

– За великим рахунком, азартні ігри – кепська стратегія. Але коли вже не маєш що втрачати, тоді вона перетворюється на єдину твою стратегію. Я поставив усе, що мав, і те, чого не мав, на додачу в одному забігові.

– Отже, все, що мали, ви поставили на одного коня?

– На двох. Квінелла. Обираєте двох коней, які прийдуть першими, незалежно від того, котрий виграє забіг.

– А гроші позичили у Тріади?

Уперше вона помітила подив у його очах.

– Що змусило впливовий китайський злочинний картель позичити гроші іноземцеві, який курить опіум і якому нічого втрачати?

– Та... – неквапно мовив Харрі, виймаючи цигарку з рота. – Коли ти іноземець, тобі дають доступ у ВІП-ложу на іподромі «Хепі Велі» протягом трьох тижнів після того, як тобі поставили печатку в паспорті. – Запаливши цигарку, він видихнув дим у вентилятор, котрий крутився під стелею так повільно, що мухи гойдалися на ньому, як на гойдалці. – На іподромі є дрес-код, тому мені довелось пошити собі костюм. Мені вистачило двох тижнів, щоб втягтися в це діло. Я познайомився з Германом Клюйтом з Південної Африки, який у дев’яностих роках збив собі чималенький статок на корисних копалинах в Африці. Він навчив мене хвацько програвати добрячі суми грошей. Мені просто припала до смаку концепція. Якось увечері напередодні забігу я був на обіді у Клюйта, котрий розважав гостей, показуючи свою колекцію африканських інструментів для тортур з Гоми[15]15
  Гома – місто в Конго, на кордоні з Руандою, столиця провінції Північне Ківу.


[Закрыть].

Саме там водій Клюйта дав мені корисну пораду. Він розповів, що фаворит одного із забігів травмувався, але це тримають у таємниці, бо він все одно вийде на старт. Позаяк цей кінь – очевидний фаворит, то на нього ставитимуть усі, а тому буде «мінусовий пул», тож можна буде не платити за ставками. Але можна зірвати банк на інших. Наприклад, на квінеллі. Одначе для пристойного заробітку потрібен був значний початковий капітал. І Клюйт позичив мені грошей – просто так, за прекрасні очі. А ще за костюм від кравця. – Харрі уважно вдивлявся у вогник на цигарці й ніби посміхався власним спогадам.

– А далі? – запитала Кая.

– Фаворит обійшов усіх на шість корпусів. – Харрі знизав плечима. – Коли я пояснив Клюйту, що голий, як церковна миша, він засмутився. Утім, увічливо пояснив мені, що позаяк він – ділова людина, то мусить дотримуватись певних принципів. Він запевнив, що, згідно з ними, тортури не використовуватимуться, натомість він просто продасть мій борг Тріаді, зробивши певну знижку. У моєму випадку він ладен був чекати тридцять шість годин, перш ніж продати борг, надаючи мені шанс покинути Гонконг.

– Але ви не встигли?

– Часом я метикую дуже повільно.

– А що потім?

Харрі обвів руками кімнату.

– А тоді ось це все. «Чункінг-меншн».

– А які плани на майбутнє?

Знизавши плечима, Харрі загасив цигарку. Каї спала на думку обкладинка диска, яку показував їй Евен, зі світлиною Сіда Вішеса з гурту «Sex Pistols». Й ледве чутні слова з пісні: «No fu-ture, no fu-ture»[16]16
  Майбутнього нема, майбутнього нема... (Англ.)


[Закрыть].

– От ви й дізнались про все, чого потребували, Кає Сульнес.

– А чого я потребувала? – Вона зморщила чоло. – Не розумію.

– Хіба ні? – Він підвівся. – Чи ви гадали, що я патякаю тут про опіум і про свій борг через те, що я самотній норвежець, котрий раптом зустрів землячку?

Вона нічого не одказала.

– Я все це розповів вам для того, щоб ви усвідомили, що я не той, хто вам потрібен. І щоб ви мали змогу повернутися із чистим сумлінням і почуттям виконаного обов’язку. Щоб ви більше не вскочили в халепу на сходах, а я мав змогу спати спокійно, не боячись, що ви приведете моїх позикодавців просто до мене.

Вона глянула на нього. Обличчя суворе й аскетичне, але очі сміються, мовляв, не треба ставитись до всього так серйозно. Чи, радше, мені все по цимбалах.

– Стривайте. – Кая, відкривши торбинку, вийняла маленьку червону книжечку й простягла йому. Їй кортіло подивитись, яке враження на нього це справить. Що довше він гортав книжечку, то більш здивованим ставало його обличчя.

– Трясця, як же скидається на мій справжній паспорт...

– А це саме він.

– Дивно, що відділу вбивств стало на нього коштів.

– Ваш борг трішки подешевшав, – збрехала вона, – мені зробили знижку.

– Тішуся за вас. Але я не збирався до Осло.

Кая пильно глянула на нього. Їй не хотілося цього говорити. Але іншого виходу не було. Вона змушена розіграти останній козир, що його Гуннар Хаген радив приховувати до останнього, якщо упертюх виявиться геть нестерпним.

– Є ще дещо, – мовила вона, збираючи всю свою мужність.

Харрі звів брову, мабуть, відчув щось у її інтонації.

– Йдеться про твого батька, Харрі. – Вона відчула, що інстинктивно перейшла на «ти», водночас запевняючи себе, що вона цілком щира, а не намагається вразити співрозмовника.

– Про батька? – перепитав він, ніби дивуючись, що той у нього є.

– Так, ми зв’язалися з ним, бо сподівалися, що він знає, де ти. Виявляється, він хворий.

Вона сиділа, втупивши погляд у стіл.

Чула, як він дихає. Голос знову захрип.

– Важко?

– Так. Мені прикро, що ти дізнався про це саме від мене.

Вона досі не наважувалася підвести на нього погляд. Було ніяково. Вона чекала. Слухала торохкотіння кантонського діалекту, що лунало з телевізора за стійкою Лі Юаня. Вона ковтнула слину й чекала. Їй конче треба поспати.

– Коли літак?

– О восьмій, – відповіла Кая. – Я заїду по тебе сюди за три години.

– Я дістануся до аеропорту своїм ходом. Є кілька справ, які ще маю залагодити.

Він простяг їй руку. Вона запитально глянула на нього.

– Мені для цього знадобиться паспорт. А тобі слід попоїсти. Бо зовсім охлянеш.

Вона завагалася, але віддала паспорт і квиток на літак.

– Я довіряю тобі, – мовила вона.

Він глянув на неї відсутнім поглядом.

І пішов геть.

Годинник над виходом на посадку С4 в аеропорту Чхеклапкок показував за п’ятнадцять восьму, й Кая була на межі відчаю. Звісно, він не прийшов. Це ж природний рефлекс як у людей, так і у тварин: ховатися, коли тебе зранено. А Харрі Холе, безсумнівно, зранений. У звітах у справі Сніговика у всіх подробицях описувалися всі убивства жінок. Але Гуннар Хаген розповідав їй те, чого не писали у звітах. Що колишня кохана Харрі, Ракель, та її син Олег опинилися у лапах знавіснілого убивці. І щойно справу закрили, вона з сином покинула країну. І що Харрі відразу подав заяву про звільнення й поїхав. Його просто було зранено більше, ніж їй видавалось.

Кая вже здала свій посадковий талон і прямувала у тунель, розмірковуючи, що напише у звіті про невиконане завдання, аж раптом помітила його. Він біг терміналом, заллятим сонцем. Ніс дорожню сумку на плечах і пакет із дьюті-фрі у руках, гарячково пахкаючи цигаркою. Зупинився біля стійки. Він не віддав посадковий талон на контролі, натомість відсунув убік сумку й поглянув на Каю сповненими відчаю очима.

– Щось сталося?

– Мені прикро, – відповів він, – але я не можу летіти.

– Чому?

Він показав на пакунок з дьюті-фрі.

– Лише зараз згадав, що у Норвегію можна безмитно ввозити лише по одному блоку цигарок на особу. А я придбав два. Хіба що... – не кліпнувши оком мовив він.

Вона закотила очі до неба, намагаючись не виказати своєї радості.

– Давай сюди.

– Красно дякую, – мовив він, відкривши пакунок, у якому, як вона зауважила, не було жодної пляшки, й простягнув їй блок «Кемелу», у якому вже бракувало пачки.

На посадку вона йшла попереду, щоб він не помітив її посмішки. Кая була неспроможна заснути досить довго, тож запам’ятала, як здійнялися у повітря, як зникав під ними Гонконг і як Харрі не зводив очей з возика стюардеси, на якому манливо дзвеніли пляшки. Побачила, як він заплющив очі, й почула ледь чутну відповідь стюардесі:

– No, thank you[17]17
  Ні, дякую (англ.).


[Закрыть].

Вона розмірковувала, чи має рацію Гуннар Хаген, чи справді чоловік, який сидить поруч із нею, – той, хто їм потрібен? А потім відключилась, наче знепритомніла, і їй примарилось, ніби стоїть перед зачиненими дверима й чує самотній, холодний крик птаха в лісі, й видавався він таким дивним, бо навколо все було залляте сонячним промінням. І вона відчинила двері...

Прокинувшись, побачила, що поклала голову йому на плече. У роті пересохло. Голос командира екіпажу повідомляв, що вони заходять на посадку в лондонському аеропорту Хітроу.

Розділ 5. Парк

Маріт Ульсен полюбляла кататися на лижах у горах, але бігати підтюпцем їй було осоружно. Вона ненавиділа себе за те, що, пробігши якусь сотню метрів, відчувала ядуху, їй видавалося, що варто їй поставити ногу, як земля задвигтить, мов при землетрусі. Вона ловила спантеличені погляди тих, хто гуляв у парку, й те, який вона мала вигляд у їхніх очах: тремтливе подвійне підборіддя, драглисті складки, обтягнуті тренувальним костюмом, що вип’ячує усе накопичене сало, безпорадний вигляд, як у риби, що хапає ротом повітря, коли її викинули на берег. Вона теж помічала отой вираз на обличчях людей із зайвою вагою, коли вони займаються спортом. Саме з цієї причини, хоч вона лише одна з кількох, жінка щовечора тричі на тиждень бігала у Фрогнер-парку о десятій вечора. О цій порі там майже нікого не було. А ті, хто був, навряд чи мали змогу роздивитися, як вона, засапуючись, бігала під нечастими ліхтарями численними стежками через увесь парк. Та якщо хтось і звертав на неї увагу, то навряд чи впізнав би депутата стортингу від Робітничої партії і Фіннмарка. Утім, «упізнати» – це, безперечно, перебільшення. Маріт Ульсен бачило небагато людей. Виступаючи із заявами, зазвичай від свого фюлька, вона не привертала стільки уваги медіа, як її більш фотогенічні колеги. Поза тим, за час своїх депутатських повноважень вона досі ще не зробила й не сказала нічого істотного. Принаймні саме так вона це пояснювала сама собі. Пояснення редактора часопису «Фіннмарк дагблад», що політично вона – легковаговик, було просто грою слів, іронізуванням над її зовнішністю. Утім, редактор не виключав можливості, що колись вона з’явиться в уряді Робітничої партії, адже цілком задовольняє основні вимоги: не має вищої освіти, є жінкою й не зі столиці.

В одному редактор мав рацію: її сила не в розлогих, складних і пустопорожніх міркуваннях. Вона – проста людина з народу, яка знається на тому, як живуть прості чоловіки й жінки, тож її голос – це їхній голос у парламенті, у якому сидять пихаті, зосереджені лише на власній персоні столичні мешканці. Бо Маріт Ульсен завжди говорила щиро й просто в очі. Ось у чому її головний козир, зрештою, саме завдяки цьому вона опинилася там, де є нині. Завдяки своїй розважливості та гумору, який мешканці півдня Норвегії називали «північним» та «перченим», вона завиграшки перемагала у небагатьох дебатах, до яких її допускали. Отож на неї обов’язково звернуть увагу, це лише питання часу. От лише скинути б кілька цих клятих кілограмів! За результатами досліджень, люди менше довіряють огрядним, підсвідомо вважаючи зайві кілограми свідченням неспроможності опанувати себе.

Попереду був невеличкий підйом на пагорб, і вона, зціпивши зуби, задріботіла, утім, якщо точніше, фактично йшла звичайним кроком. Крок за кроком – нагору. Саме так. Марш назустріч владі. Долаючи вагу й збільшуючи шанси бути переобраною. Вона почула хрускіт гравію позаду себе, спина машинально випросталась, а серце закалатало. Ці ж таки кроки вона чула минулої прогулянки, три дні тому. І за два дні до цього – теж. Минулого разу Маріт, озирнувшись, зауважила чорний спортивний костюм з каптуром, ніби за нею біг боєць спецзагону. В обох випадках хтось біг слідом за нею майже дві хвилини, а потім звук зникав. Тільки от навіщо комусь, а надто бійцеві спецзагону, бігти слідом так само повільно, як Маріт?

Звісно, вона не могла бути цілком певна, що це та сама людина, але щось у її кроках свідчило саме про це. Лишилося здолати ще трошки, а потім буде Моноліт, стане легше, бо треба буде спускатися вниз, додому, в Шейєн, до чоловіка й до втішливо-лютого, розгодованого ротвейлера. Кроки наближались. І тут вона вже не зраділа, як перше, що годинник показує безмаль десяту, а в парку темно й безлюдно. Взагалі Маріт Ульсен боялася багатьох речей, але найбільше її лякали іноземці. Певна річ, ксенофобія суперечить програмі її партії, але, зрештою, страх невідомого – то розумна стратегія виживання. У цю самісіньку мить вона пошкодувала, що не проголосувала проти всіх законопроектів на захист прав іноземців, як пропонувала її партія, й що її горезвісне внутрішнє чуття тоді не промовляло до неї голосніше.

Однак її тіло рухалось занадто повільно, стегнові м’язи страшенно боліли, легеням бракувало повітря, й вона відчувала, що за кілька хвилин взагалі не спроможеться ступнути й кроку. Мозок намагався подолати страх, переконуючи, що вона не буде можливою жертвою насильства.

Страх гнав її нагору, нарешті вона зійшла на пагорб і тепер мала змогу бачити все, що відбувається на протилежному боці Мадсрюд-алле. З брами однієї з вілл виїжджало авто. Вона б устигла, між ними була всього сотня метрів. Маріт Ульсен бігла слизькою травою, униз схилом, вона ледве трималася на ногах. Вона вже не чула кроків за спиною – лише власне дихання. Машина задом виїхала на шлях, почувся скрегіт коробки передач, коли водій перемкнув із заднього ходу. Маріт Ульсен вже добігла майже донизу, до дороги, до рятівного світла задніх фар лишалось якихось кілька метрів. Вона летіла вниз, й усі її зайві кілограми цієї миті допомагали їй, змушуючи тіло невблаганно рухатися вперед. Але ноги не слухались. Вона спіткнулася, падаючи вперед, на шлях, до світла. Вона вдарилася об асфальт черевом, упакованим у вологий від поту поліестер, і, напівковзаючи, напівкотячись, посунулася вниз. А потіт Маріт Ульсен лежала нерухомо на шляху з гірким присмаком дорожньої пилюки у роті й обдертими об дрібні камінчики долонями.

Хтось підійшов до неї, нахилився й торкнувся плеча. Вона зі стогоном перекотилася на бік і підвела догори руку, захищаючись. Це був не боєць спецзагону, а якийсь літній чоловік у капелюсі. Дверцята в автівці за його спиною були прочинені.

– Усе гаразд, фрекен? – спитав він.

– А ви як гадаєте? – відповіла вона питанням на питання, відчуваючи, як її охоплює лють.

– Стривайте! Я вас уже десь бачив.

– Чи й не диво, – пробурмотіла жінка, відштовхуючи його руку і зі стогоном підводячись на ноги.

– Це ж ви берете участь у тій розважальній передачі?

– А це... – мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пітьму парку і розтираючи правий бік, там, де печінка, – не твоє собаче діло, діду.