Текст книги "Бабусі також були дівчатами"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

– Добре, я спробую. А якщо вона не покаже?

– Це сигналузуватиме про щось! Як правило, люди показують дітям та онукам свої світлини молодих років… Ми прийшли. Я чекаю на тебе – винесеш листи!

Ліза піднялася на свій третій поверх і подзвонила. Їй відчинила Галина Андріївна – ключа Лізі не давали. Лише протягом нетривалої хвороби Марусі вона носила її ключ.

– Іди швидше їсти! Ти затрималася на сорок хвилин! Скоро прийде бабуся!

Ліза, не знявши плаща й чобіт, іде до своєї кімнати, але Галина Андріївна суне за нею.

– Ти кудись ідеш знову? – з жахом питає жінка. – Я щойно замітала, а ти не змінила взуття!

– Я вийду на хвилинку. Зараз повернуся.

– Лізо, ти маєш шанувати мою працю! Я тричі нагрівала тобі суп, бо чекала тебе на шістнадцяту тридцять!

– А я пройшлася із Будинку молодіжної творчості пішки з другом! – Ліза хапає папку із ксерокопіями, вибігає на вулицю. Саме дзвонить її мобілка, вона відповідає на дзвінок:

– Зараз, Костику, хвилиночку!

Нажахана Галина Андріївна розуміє, що Ліза виходить до хлопця. Вона кричить дівчині навздогін на весь під’їзд:

– Увечері бабуся про все знатиме!

– А чому бабуся, а не тато? – звучить веселий чоловічий голос. То сходами піднімається тато й заходить до помешкання.

Ліза вибігла до Костянтина Борового, якому справді незручно чекати на розі вузеньких вулиць.

– Ось, бери, а я побіжу назад!

– Зажди хвилину, Лізо, я чекав довше! Схоже, тебе бережуть, щоб із тобою не сталося того, що сорок сім років тому сталося з нашою бідною Лізою… Шкода, що на ці вихідні я їду до Харкова. Але на наступні я буду в Києві, і ми неодмінно зустрінемося. А ти спробуй прозондувати бабусині зв’язки шкільних років!

– Добре, Костю, пиши-дзвони!

Ліза повернулася додому. Галина Андріївна мовчки налила супу їй і татові.

– А де Аліса?

– Пішла до подруги. Має бути о восьмій. А ти, я тебе прошу, не затримуйся зі своїх занять, Лізочко! Ти ж так утомлюєшся!

Тато підморгує Лізі:

– Ось вона, ціна теплих домашніх супів, які тобі подають вчасно, тільки-но прийшов додому! За це спитають про все! І де був, і з ким, і скільки разів!

– Михайле Матвійовичу, благаю вас, не треба! Вас – я не питаю, де ви були і чому запізнилися чи, навпаки, прийшли раніше!

– Цього вам Анастасія Георгіївна не доручала?

– Михайле Матвійовичу, навіщо ви дискредитуєте мене в очах вашої донечки?

– Ну, невже доктор наук не може трохи похуліганити? – тато сьогодні в доброму гуморі. Чому – це з’ясувалося ще вранці. Йому прийшло запрошення на роботу на рік до Нідерландів. Тільки-но мама вернеться, тато вирушить у дорогу. Бо коли в цьому домі збираються всі його мешканці, у ньому жити доволі важко… Але мама з Лізою зможуть приїхати до нього на Різдво!

– Дай Боже, щоб наше квартирне питання владналося бодай до наступного Різдва! – зітхає Галина Андріївна.

– Я теж вам цього бажаю! А наразі дякую за чудовий обід! – тато розшаркується перед Галиною Андріївною так само шляхетно, як і перед бабусею, кланяється й клацає каблуком.

– Ви теж не поміняли взуття, Михайле Матвійовичу! – зітхає Галина Андріївна.

– А я, – каже Ліза, відчуваючи підтримку тата, – зустрілася після гуртка з Костянтином Боровим, юним літератором, з яким мене познайомила ваша дочка Аліса!

– От уже ця Аліска! У мене таке передчуття, що одного дня через неї нам доведеться піти з вашого дому! І ще до того, як владнаються наші справи, – зітхає Галина Андріївна. Саме так воно й станеться. Але не зараз, за кілька місяців.

А поки що все гаразд. Бабуся також повернулася додому в доброму гуморі, бо благодійний фонд виділив кошти на Розумовичівські читання.

Ліза вирішує користуватися добрим моментом.

– Бабусю, я хочу знову взяти участь у конкурсі есеїстики.

– Звичайно ж, Лізо, це дуже добре! Друковані праці замолоду – то головний скарб науковця!

– Я б хотіла написати на конкурс есе «Мій рід»!

– Це прекрасно! Тобі є чим пишатися, Лізо! Неодмінно прийдеш на відкриття читань пам’яті твого прадіда! На пленарному засіданні не йтиметься про вузьконаукові речі, говоритимуть про нього, як про людину.

– Бабусю, а ти б не могла показати мені свій шкільний альбом? Бо ж дід Георгій – мені лише прадід. А ти бабуся, тобто ближче на покоління.

– Але ж який прадід! Не в кожної дівчинки такий! Ти й своїм дітям розповідатимеш про нього!

– А твій шкільний альбом… Бо ж мамин я бачила багато разів. І татів, коли ми бували у Хмельницькому, ми не раз розглядали.

– Звичайно, я покажу тобі випускний альбом. У Марусі його не було, вона закінчувала школу по війні, коли були важкі часи, світлин не робили.

У бабусі завжди все на відповідних полицях. Вона ніколи нічого не шукає. Ось її альбом. Випуск 1962 року. Але він не такий, як пізніше робили альбоми для випусків мами й тата, де кожна фотокартка в медальйоні й підписано прізвище. У бабусі в такий спосіб лише світлини вчителів. А учні – дівчата й хлопці 17 років – сидять і стоять на лавах спортзалу. Ліза швидко знайшла бабусю. Вона дуже гарна. Поряд з нею якась дівчина. Видно що подруги. Чи то не Ліза?

– А хто була твоя найближча подруга, бабусю?

– То була дочка друзів нашої родини. Вона, на жаль, померла молодою… До речі, Лізонько, про що розповідала тобі Маруся, коли хворіла? Господи, ми ж навіть не знали, що вона так серйозно хвора. Якби знали, викликали б до неї лікаря…

– Маруся розповідала, що прабабуся, ну, твоя мати, науковцем не була, а просто домашньою господинею.

Бабуся не хоче загострювати увагу на цьому питанні.

– А ще про що вона тобі розповідала?

– А ще Маруся розповідала мені про Павлуню.

– Навіщо вона це робила? Вона ж давала мені слово, що ні твоя мама, ні ти не довідаються про Павлуню!

– А що тут такого?

– А те, що мене б не народили, якби Павлуня вижив. Отже, і я, і мама, і ти живуть на світі через смерть мого молодшого брата. Мама раділа, що я народилась дівчинкою. Якби знову хлопчик, та ще й схожий на маленького небіжчика – вона б не витримала.

– Але ж була війна! Багато людей загинуло!

За дверима бабусиної кімнати зацокотіли швидкі кроки Аліси. Задзвенів її голос. Бабуся заговорила тихіше:

– Лізо, я не можу тобі забороняти, але я тебе прошу: спілкуйся якомога менше з тою дівчинкою!

– Але чому? Вона нормальна дівчина! І книжки читає! І друзі в неї нормальні.

– В одному реченні ти двічі вжила порожнє слово «нормально»! Згодом скажеш спасибі бабусі, яка обмежувала твоє спілкування з «нормальними»! Треба товаришувати з хорошими дівчатами, а не з «нормальними»! І не бійся бути старомодною! Не бійся бути навіть ненормальною!

– Ненормальною? – здивовано перепитала Ліза.

– Я мала на увазі: не такою, як усі. Я завжди була не такою, як усі. І твоя мама також! І от у нас такі досягнення! Нормальні дівчатка такого не досягають! Навіть якщо отримають перше місце на якому-небудь конкурсі краси!

У вихідні Ліза з Алісою знову пішли на прогулянку. Ліза ображена: ти вже напряму спілкуєшся із Костиком! Я вже вам не потрібна! А хто вас познайомив? Хто, як не я? Ти сама не змогла познайомитися ні з ким!

Ліза запевнила Алісу, що то була ініціатива Борового – зустрітися удвох.

– І не я його цікавила, а та історія Лізи Королько! – відповіла Ліза, хоча їй хотілося, щоб давня історія була лише приводом.

– Все одно! Обіцяй мені, як подрузі, що не ходитимеш з ним без мене!

– Алісо! Ти таке слово візьми з самого Костика. От зараз подзвони йому на мобілку в Харків і візьми з нього таке слово! У тебе мало на рахунку? Я тобі можу переслати п’ять гривень!

– Він не дасть мені такого слова! Хіба ти не знаєш тих чоловіків?

Наступній зустрічі Костика й Лізи сприяла сама доля. Костик повернувся з Харкова й написав Лізі на електронну пошту. Він не згадував про листи, як і просила Ліза, бо ж береженого Бог береже. Але написав, що ретельно обдумав ситуацію й дуже хотів би знову поставити Лізі кілька запитань. Якщо, звичайно, в неї буде бажання з ним зустрітися. Ліза написала про Алісу, про те, що та також хоче погуляти з ними на вихідні. Але сталося так, що родичі запросили Алісу з мамою до себе за місто, адже був Великдень. Галина Андріївна відпросилася у бабусі, мовляв, вона все приготує наперед, їм треба буде лише розігріти. Бабуся за комуністичним звичаєм не надавала великого значення святкуванню Пасхи й без проблем відпустила економку з дочкою. А Ліза в неділю зустрілася з Костиком. Знову на Володимирській гірці.

Костик цілує Лізу в щічку. Дівчина здивована.

– Сьогодні всім треба цілуватися. Нас, звичайно, не привчали до цього.

Ліза знає про Пасху, але ніхто в їхньому домі не святкує. Утім, вона згадує, що в одному з листів Валерія до Лізи йшлося про те, що вони зустрілися на Великдень. Костик теж про це згадав.

– А в ті часи то був мало не кримінал. Цілком можливо, що батько тої Лізи був членом партії, їм не дозволяли ходити до церкви… Ось бачиш, це символічно, що ми зустрілися в цей день. – У Лізи чомусь солодко защеміло серце. – Це означає, що ми докопаємося до істини! Отже, як ти гадаєш, чому перехоплені листи лежали саме в Марусі?

– Бо вона їх не віддала бабусі, яка, у свою чергу, не віддала їх Лізі.

– Ти мене не зрозуміла. Уяви: ти з’ясовуєш, що на твою адресу пишуть до іншої людини, яка не має права на таке листування. Що ти робиш?

– Я дозволила б закоханим використовувати мою адресу.

– І ти покривала б, якби йшлося про наркотики в якихось малоліток?

– Та ні, такого б не покривала…

– Так, про це ж ми й говорили минулого разу! Для Марусі кохання школярів було те саме, що наркотики. Якою мала бути її реакція?

– Не знаю…

– Я думаю, її реакція мала б полягати в тому, щоб повідомити батьків Лізи. І віддати їм листи. А чому ж листи лишилися в Марусі?

– А ти як думаєш, чому?

– Маруся не наважилася передати листи батькам, які б, певне, дуже лаяли Лізу, а може, навіть і били її. Отже, вона зробила ні те, ні се.

Не віддала листів ні Лізиним батькам, ні твоїй бабусі, щоб та передала їх Лізі. А з Лізою… тою Лізою, не тобою, сталося щось страшне. Вона могла захворіти від того, що хлопець перестав їй писати.

– Вона могла сама написати йому!

– У дівчат буває своєрідна гордість. Вважають, що писати має хлопець. Не всі ж такі, як наша подруга Аліска, яка сама лізе до хлопців.

– А знаєш, – перебиває Костика Ліза, якій неприємно, коли хлопець погано говорить про дівчат, – я, як ти й просив, поговорила з бабусею. Побачила її випускний альбом, але нічого цінного там не знайшла. Хоча бабуся сказала мені, що в неї була подруга в юності, не однокласниця, а дочка друзів її батьків, яка померла молодою!

– Я так і думав! – радісно вигукнув Костик. – Через непередані листи Ліза Королько померла, не має значення, як саме. Наклала на себе руки, чи захворіла на сухоти – тоді ще, по війні, ця хвороба лютувала. Маруся не чекала такого ефекту, і її впевненість у власній правоті похитнулася. Тому вона ніяк не могла викинути ті листи. Вона ніби картала себе.

– Бабуся аж навіть схлипнула, коли згадала подругу юності, яка померла молодою!

– Ну от, бачиш, усе сходиться! Сідаю писати повість про перше кохання, яке для дівчини виявилося останнім. Лізко, з мене пляшка! Ти пиво п’єш?

Одного разу Ліза куштувала шампанське на дні народження бабусі. Але пиво… Мама з татом іноді пили пиво на кухні, Маруся діставала їм з холодильника, витягала баварські кухлі…

Костик купив дві пляшки «Чернігівського світлого», хвацько відкрив, сів поруч із Лізою, одну простяг їй.

– Це не кагор, але Христос Воскрес!

Пиво було дуже свіже. Смак Лізі сподобався. Стало весело. Потім Костик запропонував пройтися. Вниз, у бік Подолу їм іти не хотілося. Повернулися на Велику Житомирську, вийшли на Паркову алею.

– Ти знаєш ці місця?

– Звичайно, знаю! Ми з татом часто тут гуляємо на вихідні!

Костик вивів Лізу на гору Дитинець. Там саме цілувалася парочка. Костик узяв Лізине обличчя двома руками, торкнувся губами її губ. Ліза нічого особливого не відчула. Певне, той випадок, коли, як говорила Аліса, більше не треба. У Лізи Королько з Валерієм Кросоцьким усе було не так. Це й написано на Лізиному обличчі.

– Гаразд, більше не будемо. Якщо ми пишемо повість про велику любов, то не будемо. А ти не закохувалася до втрати пульсу, Лізко?

– Ні…

– А я закохувався у шість років. Дівчинці було сімнадцять. Я тоді мало не вмер.

Що було потім? А потім Костик зник, і Ліза помирилася з Алісою. Як не дивно, Ліза не дуже сумувала за Костиком, хоча спочатку й була схвильована. Зате сум від того, що в неї немає хлопця, якось послабився. Але про це Ліза Алісі не розповідала. Замість того байдуже спитала:

– Він завжди так зникає?

– Так! Але ти зателефонуй йому! Або я!

Ліза уявила, як Аліса солодким голосом говоритиме по мобільному:

– А чого це хтось про нас забув?! А обіцяв пам’ятати завжди! Не обіцяв? А не треба брехати! – і поросила подругу не робити цього.

– Як хочеш. У мене зараз мобільний роман із Сашком!

– А в мене кінець навчального року!

– Кому що!

Але настали травневі свята, і дівчата знову пішли на недільну прогулянку. Сашко, попри обіцянки, до них не пристав, і дівчата повернулися до розмов про таємницю Лізиної родини. Ліза переповіла Алісі Костикову версію подій.

– Мені здається, наш письменник щось намутив, – каже Аліса. – Певно, було не так.

– Усяке буває. Бабуся казала, що її найкраща подруга юності померла.

– А ти спитала, як її звали? Лізою?

– Не спитала.

– Щоб про все довідатися, треба їхати до Одеси. У нас же є адреса! Вулиця Бабеля! Але ж як це зробити?

– Я теж дуже хочу до Одеси! – вигукнула Ліза. – Сашка Парфенюк, це моя подруга з гімназії, розповідала, що була там минулого літа. Вона навіть у «Контакті» вивісила своє фото біля Одеської опери! Так гарно!

Лізина мама мала повернутися аж у серпні. Отже, на море Ліза поїде з татом у липні. Куди вони поїдуть – Ліза ще не знає. Але варто поговорити з татом наперед. Вона каже татові, що дуже хоче до Одеси.

– Ти знаєш, Лізо, – відповідає тато, – у цьому помешканні якесь нездорове ставлення до цього прекрасного міста! Коли я ще залицявся до твоєї мами і ми вже планували одружуватись, я запропонував поїхати після реєстрації шлюбу до Одеси, бо там живе мій університетський друг. То після цього наше весілля мало не розладналося. Всі сиділи за столом: сам Георгій Арсентійович, уже старий, але ще бадьорий, Анастасія Георгіївна, Маруся і твоя мама. І коли я запропонував поїздку до Одеси, мене ніхто не зрозумів. Це було витлумачено, ніби я хочу завезти Олю в місто шахраїв і кримінальних елементів, де нас можуть убити й ошукати. Потім мама вже наодинці сказала мені, що Одеса – це табу в їхній родині. Нібито колись, ще до війни, академіка Розумовича з дружиною пограбували в Одесі. Йому довелося позичати гроші, щоб доїхати додому. Нам тоді зібрали гроші, відправили в шлюбну подорож до Сочі, що було суттєво дорожче – аби не до Одеси. Але ми з мамою все ж таємно з’їздили до Одеси – пам’ятаєш, у той рік, коли ви з Марусею були в Ялті?

– То був мій перший рік перед школою!

– Але бабусі вирішили нічого не казати. Так було краще.

– То, може, й ми з тобою поїдемо туди, а бабусі скажемо, що до Ялти?

– Так не вийде, бо бабуся питатиме про Ялту, яку вона дуже любить. Але я щось придумаю.

– А Аліску взяти…

– Я про це також подумаю.

Коли Ліза отримала чергову похвальну грамоту за черговий рік навчання, тато сказав, що домовився про відпочинок на морі в селищі Миколаївської області. Може взяти з собою й Алісу. Галина Андріївна, яка чула цю розмову, відповіла, що дасть гроші за дочку. Тато віднікувався, мовляв, він не розориться, якщо заплатить за Алісу, але Галина Андріївна наполягала, що не пустить дочку, якщо Михайло Матвійович не візьме грошей. Тато підморгнув дівчатам. Розчарована Аліса, яка на канікулах могла вільно спілкуватися з Лізою, посунула до кімнати подруги:

– Ну от! Це ж зовсім не те! Я поїду до Одеси сама на ті гроші, які дасть моя мама! Буду сама шукати Валерія на вулиці Бабеля.

– Алісо, поглянь на карту України! Миколаїв поряд з Одесою! Тато сам хоче до Одеси в гості до давнього друга! Ми пробудемо в Миколаєві два дні, а потім поїдемо в Одесу! Тільки нікому не кажи!

Отже, валізи спаковані, потяг від’їздить о сьомій. Завтра дівчата гулятимуть по Миколаєву – теж дуже гарне місто.

Блукаючи між ошатних білих будиночків, вони ненадовго забули про Одесу. В одному з таких будиночків живе ще один друг тата. У нього на подвір’ї виноградник. Ґрона, щоправда, ще не дозріли, приїздіть у вересні! В нього вони й зупинилися на одну ніч. А завтра сідають в автобус – і за кілька годин будуть в Одесі.

– Добре, коли в кожному місті є друзі, – каже Аліса. – А ви можете запросити друзів до Києва, в дім Анастасії Георгіївни?

– Яка ти, Алісо, ще мала, – відповідає тато.

– Навпаки, я доросла, розумію такі речі!

– Ні, ти ще мала. Доросла людина про таке, може, й подумає, але вголос не скаже.

На автовокзалі в Одесі їх зустрічає друг тата, з яким Михайло Матвійович не бачився відтоді, як був у Одесі з мамою. Того року, коли Ліза з Марусею були в Ялті. Це дуже приємний чоловік, з ним тато вчився в університеті. Його син моряк, зараз у плаванні. Дівчатам відводять синову кімнату, де на стінах висять неймовірно екзотичні мапи й світлини. Тато охоче погоджується на спальне місце на веранді, адже зараз неабияка спека. Усе чудово. Навіть і подумати ніхто не міг, що все так складеться. Тепер у них усі умови для того, щоб розшукати Валерія Красоцького – чи живий він? Бо ж, як вважає юний літератор Кость Боровий, Лізи Королько на цьому світі вже немає… А чи знає про це Валерій?

– Ти листи взяла? – шепоче Аліса.

– Так, – відповідає Ліза, згадавши, як забула ксерокси для Костика Борового. – Коли бабуся полізла до моєї валізи класти теплі речі, я мало не зомліла: а раптом вона їх там надибає!

– Треба було класти листи до мого рюкзака! До мене вона б не полізла, – відповідає Аліса.

– Аліско, – а чому ти так перейнялася історією Валерія і Лізи? Для мене це пов’язане з родиною. Дуже тісно пов’язане. Лише я не можу зрозуміти, як саме. А нащо це тобі?

– Лізко, ти що? Я вже стільки часу живу цією історією! Наче дивлюся серіал, тільки краще! У вашому домі телевізор не дивляться, зате в ньому усіляких таємниць більше, ніж у бразильському серіалі! А по-друге, я хочу довести Костику, що він помиляється! Ліза жива! І Валерій живий! Ми його знайдемо в Одесі! А може, ми зможемо наново звести їх!

– Але навіщо? Навіщо це старим людям?

– По-всякому буває! Моя тітка, до якої ми їздили на Великдень, у шістдесят років вийшла заміж за свого колишнього однокласника, і дуже задоволена. Я вважаю, це добре, коли старша жінка не ставить на собі хрест, і якщо розлучилася чи овдовіла, знову хоче заміж. До речі, а чому твоя бабуся знову не вийшла заміж? І взагалі, вона була в шлюбі? І де твій дід?

Ліза шокована питанням Аліси. І шокована не тим, що подруга заговорила трохи нетактовно, як щойно з її татом. Справжній шок викликало те, що вона ніколи не замислювалася, хто ж її дід по матері? У неї є тато, доктор технічних наук Михайло Матвійович Лисюк, який зараз сидить за пляшкою вина у вітальні з давнім другом, усе не йде спати на веранду, хоча вже й пізно. У неї був прадід Георгій Арсентійович Розумович, чий портрет у важкій дубовій рамі висить у їхній вітальні. Є в неї й дід Матвій Романович Лисюк, батько тата, який живе у Хмельницькому. А де ж чоловік бабусі? Ліза знає, що дівоче прізвище її мами, Ольги Іванівни – не Розумович, а Бусурман. Де ж той Іван Бусурман, зять академіка Розумовича? І як же вона збиралася писати есе «Мій рід», не знаючи, хто її рідний дід?

Аліса ж тим часом сипала все новими запитаннями:

– Твоя бабуся така гарна, така модна, а їй уже більше шістдесяти! Можна лише уявити, якою вона була, коли їй було, скажімо, сорок років! Я бачила фотографії в її кабінеті. У неї були поклонники? Їй присилали квіти?

Величезні букети бабуся іноді приносила додому, але то були квіти не від якихось залицяльників, а від студентів чи аспірантів. Якщо бабуся колись і мала якийсь роман – як це дивно звучить: бабуся мала роман! – то про це ніхто не знав. Іноді в них збиралося багато гостей, які приходили привітати бабусю з днем народження. Серед них бували й чоловіки – але чоловіки її подруг. Одного разу приходив самотній дядечко – але то був удовець, який весь час зітхав за небіжчицею дружиною. Сумнівно, щоб то був бабусин залицяльник… Таки правда, потрібен погляд збоку, потрібен діалог. Без Аліски Ліза багато чого навіть і не помітила б!

Дівчата нарешті наговорилися. Бо вдома весь час були перешкоди: робити уроки, поспішати додому з прогулянки. А тут, у чужому місті, на канікулах, коли завтра можна добре виспатися, розмова тривала дуже допізна. Аліса заснула першою. А Ліза все не спала. Крізь причинені двері вона почула, що тато також нарешті наговорився з давнім другом і пішов спати на веранду. Ліза тихенько встала. Одягла халатика й пішла до тата.

– Тату, а ти коли-небудь бачив маминого тата?

Тато все ще подумки продовжує розмову з давнім другом. Для нього запитання дочки звучить дуже дивно.

– Мамин тато? Який тато? Якої мами? І чого ти ще не спиш?

– Не спиться! Тату, ти ж знайомий з мамою більше, ніж я.

– На два роки! – посміхнувся тато.

– А з бабусею?

– На рік пізніше, ніж з мамою. Мене ще довго інструктували, як повестися, щоб сподобатися їй. Їй та дідові. А тебе який дід цікавить?

– Не батько бабусі. Про нього я знаю. А батько мами.

– Ой, там була якась темна історія. Нібито Анастасія відбила нареченого в Марусі. Чи навпаки, – тато випив із давнім другом одеського вина. За інших обставин він ніколи б не говорив про таке з неповнолітньою дочкою.

– Боже мій, скільки скелетів у шафах нашого дому, тату!

– Ці шафи не протрушували від бозна-яких часів!

– Але ж Марусину шафу і комод витрусили цієї весни!

Тато з дочкою сидять на ліжку на веранді старого одеського будинку. Дерев’яна веранда спирається на іржаві металеві колони. Вгорі сяють південні зорі. Дуже пізно, вже давно новий день – з Лізою ще ніколи не траплялося, щоб вона не спала в такий час! Проте багато хто теж не спить. Унизу за дерев’яними столиками ще сидять люди, п’ють вино, спілкуються.

– Ти знаєш, Лізонько, а вісім років тому ми так само сиділи на цій веранді з твоєю мамою.

– Це тоді, коли ми з Марусею були в Ялті?

– …Думали, що одного дня приїдемо сюди втрьох. І ти знаєш, Лізко, ми тоді також говорили про давні часи! Приблизно про те саме, про що зараз говоримо з тобою!

– Ви говорили про дідуся?

– Він десь живий! Але йому заборонили з’являтися в цьому домі, – тато так і не навчився говорити про помешкання Розумовичів «наш дім». – А саме в той рік, коли ми з мамою були тут, Георгій Арсентійович помер, і мама радилася зі мною, чи не пошукати їй свого батька. Зрештою, твоя мама не відчувала себе неповноцінною від того, що росла без батька. Вона росла у великому домі, де все було. А ще й у ті часи науковці були більше в ціні, ніж зараз, – Ліза відчула гордість, що тато чи не вперше розмовляє з нею не як з дитиною, а з рівною. І вона ближче підсунулася до нього. А тато розповідав далі: – Дід Георгій заміняв Олі батька.

Але… вона сказала: мені просто цікаво подивитися на мого батька!

– І ви знайшли його, тату?

– Ми збиралися зробити це в Києві. Але тільки-но повернулися до Києва з Одеси, як на нас накинулося стільки різних проблем! То ж була середина дев’яностих, доволі важкий час! Треба було братися за будь-яку роботу й мені, й мамі. Анастасія Георгіївна продовжувала працювати в тій же науковій установі, Маруся гляділа тебе, а ми працювали. І забули, що тут, на цій веранді, збиралися неодмінно пошукати Івана Олексійовича Бусурмана, твого діда, батька твоєї мами.

– А це правда, що бабуся забороняла їздити до Одеси?

– Правда, Лізко, і навіть заборонялося вимовляти це слово! Я колись чув, як твій прадід говорив: ти тут вирішила знову влаштувати Одесу? Ми й про це також довго говорили з мамою на цій веранді. Так само після застілля з моїм другом і його дружиною, тоді з нами був і їхній син. Вони чудові люди, але ми не могли говорити з ними про наші родинні справи. І коли вони лягли спати, ми сиділи чи не на цьому ж ліжку на цій же веранді й говорили про родинні таємниці. У моїй родині вони також є, але зовсім іншого плану, я про це розповім тобі іншого разу.

– А ти вже з’ясував усе, пов’язане з родиною твоїх батьків?

– Так, Лізо, бо мій батько нарешті заговорив. А твоя бабуся говорити не хоче. Вона ще не готова до цього.

І тоді Ліза розповіла татові про листи Лізи Королько й Валерія Кросоцького, які знайшла в архіві покійної Марусі.

– Це цікаво! – тато жваво відреагував на повідомлення дочки. – Це дуже цікаво! Очевидно, та Ліза була дуже близькою до родини Розумовичів! Я можу тобі сказати одне: назвала тебе бабуся Настя. Маруся була незадоволена, але її голос не вважався значущим. І дід був незадоволений, але бабуся наполягла. Чи не тоді він сказав, ніби Анастасія Георгіївна знову влаштовує Одесу? Я вже не пам’ятаю, бо я не знав контексту, та й досі не знаю. Але щось таке було. А ми з мамою погодилися на Єлизавету… Єлизавета Англійська, сильна жінка, королева! А моя мама, твоя друга бабуся, теж погодилася, бо Ліза переробляється на Лесю. Вона, власне, так тебе й називає… Ти вже спиш, Лізо? Заснула? Але віднести тебе в ліжечко зараз набагато важче…

А наступного дня Ліза з татом та Алісою гуляли по Одесі. Хоча татові друзі, у яких вони зупинилися, виряджали їх на пляж. Лонжерон, Аркадія – вибирайте будь-який! А на вихідні ми вас відвеземо на Лузанівку! Там найкраще! Але київські гості вирішили розпочати знайомство з містом прогулянкою по Приморському бульвару й по Дерибасівській. Одеса була така красива, що забувалася навіть страшна спека. Голови самі піднімалися вгору, очі не відводилися від каріатид, які тут розкішніші, ніж у Києві. Там стільки всього модернізовано – Одеса ж збереглася краще! А дворики! Таких немає в жодному місті!

– А де ж та вулиця Бебеля? – питає Аліса. Отже, подруга дочки в курсі таємниць родини. Але й тато в юні роки ділився з друзями тим, що його бентежило.

– Так ось чому ви так хотіли саме до Одеси! Я ж вам пропонував і Крим, і Болгарію! А вам хотілося лише сюди! – сміється тато, коли всі троє сіли за зелений пластиковий столик під парасолькою попити мінеральної води. Вони роздивляються план Одеси і не знаходять вулиці Бебеля.

– Наскільки я знаю, назви вулиць у центрі всі помінялися, – каже тато, – спитаємо ввечері наших господарів.

Вулиця Бебеля називається тепер Єврейська.

– То у вас в Києві вигадали якісь зовсім нові назви вулиць, – каже татів друг, – а у нас в Одесі повернули старі. А які у вас справи на Бебеля? Хочете знайти давніх знайомих? Спробуйте.

Але спочатку підіть на пляж.

Та київські гості знову йдуть блукати по місту. Знайшли будинок із номером, сусіднім із тим, де в 60-му році жив Валерій Кросоцький.

– Це новий будинок, – каже тато, – такі будували в шістдесяті по всій країні.

Але в кожного одеського будинку є подвір’я, є й у цього також. А в подвір’ї кілька будинків, які напевне стоять уже давно. На кожному з них великі номери. Ось і потрібний. Це триповерхова споруда, розташована перпендикулярно до всіх інших. Збоку – вхід до під’їзду з несподіваними мармуровими сходами, щоправда, дуже зношеними. Над дверима під’їзду – номери квартир. Потрібна має бути саме тут.

Ліза хапає тата за руку.

– А що ми скажемо їм?

– Ще не придумала? – сміється тато. – Тоді добре продумай, як саме побудуєте розмову, і ми знову прийдемо сюди. Дорогу ми вже знаємо. А поки що ходімо на пляж! Бо повернемося додому не засмаглі, бабуся й не повірить, що були біля моря!

Час перебування в Одесі катастрофічно добігає кінця. Бабуся іноді телефонує на мобільний то татові, то Лізі, розпитує, як вони. Обоє намагаються відповідати загальними фразами, щоб менше брехати. Погода добра, море прекрасне, харчування пристойне. Але, якщо вони вже розпочали цю авантюру, треба йти до кінця. Зворотні квитки вже купили, і день від’їзду швидко наближається. А тато не береться підказувати дівчатам, як заговорити з тими, хто відчинить їм двері в тій квартирі у триповерховому будинку по вулиці Бебеля. І дівчата, які так давно прагли потрапити сюди, не знають, що робити далі…

Після тижня на пляжі вони збагнули, що від’їзд – післязавтра. А сьогодні – субота, більша ймовірність застати людей удома. І дівчата, вже й зібравши вранці речі на пляж, кажуть татові, що на море вони сьогодні підуть по обіді.

– А зараз на Бебеля? – питає тато.

Ліза й Аліса увійшли в знайоме подвір’я. Цвітуть флокси. На лавочках сидять жінки – одеситки різного віку. Сидять і дивляться на них. Одна з них питає:

– Дівчатка, ви вже були тут тиждень тому. Що вам у нас потрібно?

Ліза смикає Алісу: давай утечемо звідсіля! Але Аліса робить крок назустріч лавочці, де сидять жінки.

– Ви не соромтесь, дівчатка, якщо ви когось шукаєте, то ми вам допоможемо!

– А може, вам квартиру?

Лізі відібрало мову, проте в Аліси, навпаки, голос прорізався дзвінкіше, ніж зазвичай!

– А ви часом Валеру Кросоцького не знаєте?

Жінки на лавці обмінюються здивованими поглядами. Хто це такий? Ви точно знаєте адресу? Це вулиця Бебеля. Вам саме сюди потрібно? Вони вживають стару назву, як і більшість одеситів – дівчата вже помітили цю звичку місцевих жителів.

– Валерій Кросоцький жив тут з батьками в шістдесятому році! – Ліза називає поштову адресу з номером будинку, яку пам’ятає із напису на конверті.

Жінки знову обмінюються поглядами. Так, це саме ця адреса. Але Валера Кросоцький? У цій квартирі живуть квартиранти. А господарі десь за кордоном. І не Кросоцькі, а Голубовські. Вони купили цю квартиру в дев’яносто третьому!

– Ну що ти таке кажеш, Римо! – обурюється одна з одеситок. – Голубовські купили цю квартиру в дев’яносто п’ятому! Це було саме тоді, коли мій Бася одружувався!

– А твій Бася одружувався в дев’яносто четвертому, а не в дев’яносто п’ятому! Сама забула, коли женила свого Басю!

Ця розмова могла тривати дуже довго, але Аліса рішуче перебила їх:

– А в кого Голубовські купили квартиру? Чи не в Кросоцьких?

– В Кросоцьких, – хором відповіли одеситки, – а в кого ж іще? Кросоцькі їхали за кордон і продали квартиру Голубовським!

– Точніше, спочатку виїхав син. Ще за комуністів. А батько довго лишався тут. І лише коли його вдарив інсульт, він поїхав. Син по нього приїхав. Продав квартиру й забрав батька.

– Сина звали Михайло. Миша Кросоцький. А тато – він був Лерик.

– А є з ними якийсь зв'язок? – знову питає Аліса.

– А ви зайдіть і спитайте у квартирантів. Вони можуть щось знати.

– Миша, до речі, тут іноді з’являється.