Текст книги "Бабусі також були дівчатами"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Утім, Аліса не завжди говорила те, що було приємно слухати.

– Тобі добре, у тебе велика квартира й нормальні батьки. Ти можеш собі дозволити навіть залишитися старою панною. Бо в чужий дім тебе не відпустять, а сюди привести тобі дозволять лише якогось принца. А де його взяти?

Мені ж треба буде влаштовувати своє життя в цьому жорстокому світі, – Аліса витягала з косметички, яку завжди мала при собі, туш для вій із підкручуючим ефектом і вкотре підмальовувала свої незрівнянні вії. А потім майстерно наводила стрілки олівцем «мокрий асфальт», які увиразнювали її й без того величезні очі.

– Щоб мати класного хлопця, треба самій бути класною дівчиною. В чотирнадцять років уже треба знати свій стиль. Треба знати, хто ти – жінка-дівчинка чи дівчинка-жінка? Чи ти дівчинка-фея, чи спортивна дівчина? Спортивний стиль тобі, Лізо, однозначно не пасуватиме. До твоєї довгої коси та до твоїх прищиків між брів. Але тут іще важливо, якому хлопцеві ти хочеш подобатися. Іноді ти розробляєш свій стиль, щоб увійти в ті кола, де обертається твій хлопець. Якби я знала твій напрямок, то могла б тобі допомогти з креативом. Але ти мені так і не сказала: хлопці якого типу вчаться у вашій гімназії? На кого варто орієнтуватися? У чотирнадцять років уже треба знати, чого ти хочеш від життя…

У свої чотирнадцять років Ліза знала, що хоче великого кохання. Такого, щоб прогулювати уроки, щоб закинути подалі підготовку до міської олімпіади з англійської мови, втекти на Замкову гору… І нехай це кохання прийде зарано, як до тої невідомої Лізи, пожовклий лист до якої невідомо як опинився серед паперів небіжчиці Марусі! Аби не запізно, як до мами. Адже, якби не тато, із яким її свідомо знайомили, бо аспірантка Оля засиділася по бібліотеках – Маруся розповідала їй про це за той тиждень! – ще невідомо, чи не перетворилася б вона на ще одну прокурену Анжелу!

Та головне, що усвідомила Ліза, вкотре перечитуючи ті пожовклі листи до невідомої Лізи від невідомого одесита Валерія: якщо прийде направду велике кохання, не треба розробляти у стилістів необхідний макіяж, не треба підбирати одяг за журналами. Проте Аліса не заспокоювалася, пропонуючи Лізі то пасту від прищиків, то агресивно намагаючись розплести їй косу і підрізати чубчика.

І тоді, щоб зійти з цієї болючої теми, Ліза показала Алісі один із тих листів:

Дорога Лізо!

Я вже надіслав тобі два листи, це – третій. А ти все не відповідаєш мені. Що сталося? Ти ж добре знаєш, що ні дзвонити, ні, тим паче, приїхати, попередньо не списавшись із тобою, я не можу. Одна надія – дочекатися твого листа. А ти все не пишеш. Що це може означати, Лізо, люба моя? Я вже знав: я надсилаю тобі листа, і відповіді треба чекати тиждень. Я відповідаю тобі відразу, і ти відповідаєш мені. Раніше завжди було так. А тепер минуло вже три тижні, а від тебе нічого немає. Я думаю про найстрашніше, Лізо, люба моя! Може, ти захворіла, чи з тобою щось сталося – може, зламала ніжку, таке іноді трапляється навіть із дівчатами. Моя двоюрідна сестра зламала ногу напередодні свого весілля, яке довелося відкласти. А поки їй зняли гіпс, весілля розладналося…

– Це тобі лист? – захоплено спитала Аліса, повертаючи Лізі пожовклий клаптик.

– Хіба ти не бачиш, це дуже давній лист? – Ліза була здивована, що нібито розумна Аліса не помічає очевидних речей.

– Так, хто б це зараз писав паперового листа, – визнає свою помилку Аліса. – Всі спілкуються через електронку, «контакт» або «аську».

Ну, чи пишуть «есемески». А на папері надсилають хіба повістки до суду.

Лист на пожовклому папері у старому конверті з маркою «Пошта СССР» за 3 копійки. Зі штемпелем міста Одеси. Одержувач – якась загадкова Ліза Королько, яка проживала за їхньою адресою. Адреса відправника – вулиця Бебеля в Одесі. Номери будинку й квартири, які нічого не можуть сказати тим, хто в Одесі не бував. Та й вулиця Бебеля – її Ліза на карті Одеси в Інтернеті не знайшла…

– То це не тобі? – перепитує Аліса, ще раз перечитавши листа. – А де ж ти тоді його взяла?

– Він був у паперах Марусі, в кімнаті якої ви живете. У кутку стоїть комод, він був зовсім порожнім, коли ви заселялися. Там лежала Марусина білизна, бабуся її всю викинула, навіть на ганчірки дерти не хотіла. А цей лист я взяла раніше.

– Від кого ж цей лист, Лізко?

У добрий час узяла Аліса з Марисиної шухляди ці конверти, написані гарним чоловічим почерком і надіслані з Одеси до Києва. І в добрий час показала вона їх своїй подрузі Алісі. Аліса дуже глибоко перейнялася таємницею цих листів. Коли дівчат поєднала таємниця загадкового кохання, відразу відішли в небуття неприємні слизькі розмови про відсутність стилю в зовнішності й поведінці відмінниці Лізи. Аліса більше не поривалася підрізати Лізі чубчика чи підмальовувати їй очі.

Щоправда, несподівано виникло нове ускладнення. Тільки-но дівчата знайшли сокровенну тему для обговорення, приємну для обох, тільки-но їх поєднала таємниця чужого кохання, як утрутилася Лізина бабуся.

– Алісо, я можу поговорити з тобою? – бабуся зазирнула до Лізиної кімнати й застала дівчат на диванчику голова до голови.

Аліса розгублено підвелася, а бабуся жестом запросила її до своєї кімнати, поріг якої Аліса переступила вперше. Господи, як гарно! Старовинні шафи до стелі, картини у важких рамах і повно світлин у шафах та на стінах. Письмовий стіл із двома тумбами, а на столі не комп’ютер, а старовинний каламар і підставка для пер.

Бабусі подобається той захоплений погляд, яким дочка економки обводить її кімнату.

– Алісо, у вас із Лізою різні життєві шляхи. Ліза дуже багато часу витрачає на заняття. Більше, ніж інші дівчатка її віку. У тебе інше майбутнє. Я з повагою ставлюся до тебе, а ти з повагою постався до нас. Я сьогодні говорила з директором гімназії. У Лізи трохи знизилася успішність.

– То що ж, нам і спілкуватися не можна? – перелякано спитала Аліса.

– Можна, але трохи менше. Ти всі вечори проводиш у Лізи в кімнаті. Ліза не встигає робити наукові завдання. Візьми почитати ось цю книгу. А до Лізи заходь менше. І я прошу тебе, щоб не довелося запрошувати на розмову твою маму. Врахуй моє побажання.

– Добре, Анастасіє Георгіївно…

– Я рада, що ти все розумієш, Алісо.

Бабуся перервала розмову дівчат на найцікавішому місці. Ліза й Аліса говорили саме про те, хто б міг бути адресатом цього листа. Автором був одесит Валерій, закоханий у киянку Лізу, якій у 1960 році було 15 років. А хто ж вона така?

– То, певне, подруга твоєї бабусі, Лізо! Можливо, тебе назвали на її честь! Ти ніколи не питала, чому тебе так назвали?

– Мені завжди відповідали по-різному. Одного разу мама сказала, що на честь Єлизавети Англійської. А тато засміявся, ніби то імперське ім’я.

– Імперське? Тому що на честь імператриці? А хто тебе називав? Мене Алісією назвала бабуся по мамі, тому що її сусідкою була дуже гарна пані Алісія Миколаївна, яка мала класні речі, коли всі після війни ходили погано вбрані. Мені бабуся навіть показувала її фотокартку. Така пані! Чимось схожа на твою бабусю! А хто називав тебе? Чи ти не знаєш?

– Ну, я ж тобі кажу: батьки переконували, ніби назвали мене на честь котроїсь із історичних осіб. Востаннє я говорила про це з мамою, коли прочитала про таємний шлюб Єлизавети Петрівни…

– А хто така Єлизавета Петрівна? Який таємний шлюб? – здивовано перепитала Аліса.

– Це російська імператриця, яка уклала таємний шлюб з українцем Олексієм Розумовським.

(Лізі дуже хотілося вигукнути: невже ти навіть такого не знаєш, – але стрималася). Мама сказала, що всі Єлизавети були жінками самостійними і у владі, і в коханні.

– А я думаю, що тебе назвали не батьки на честь якоїсь імператриці, а твоя бабуся – на честь своєї подруги, яка листувалася з Валерієм на вашу адресу.

– Як це – на нашу адресу?

– Ну як ти не розумієш! – Аліса, на відміну від Лізи, не стримується. – Листи від одесита Валерія писалися якійсь Лізі Королько на вашу адресу. Правильно я кажу?

– Правильно. То що з того?

– Але тут у 1960-му році жодна Ліза не мешкала. Лише Маруся і Настя, твоя бабуся та її сестра.

– А ти знаєш, що мені розповіла Маруся в останні дні? Що у прадіда з прабабусею був іще хлопчик, син Павлуня, який помер у війну в шість років. А відтак у сорок п’ятому році народилася моя бабуся Настя!

– У вас у родині стільки таємниць! А чому на стіні у вітальні немає портрета того Павлуні? Ти не питала Марусю?

– Питала! Тому що це дуже печалило і прадіда, і прабабусю. Адже і його могила не тут, а в Оренбургу, де вони були в евакуації. Але Маруся мені встигла показати його фото в матроському костюмчику.

– А ти до того чула про Павлуню?

– Ні, уявляєш, вони мені нічого не розповідали! Тільки Маруся перед смертю розповіла.

– А чому ти не спитала Марусю про ті листи й про Лізу та Валерія?

– Тому що я знайшла їх, коли Маруся вже померла. Але, Аліско, навіть якби я їх знайшла раніше, я не могла спитати, бо вона б не відповіла.

– Ти це відчула?

– Так, відчула! І зараз це відчуваю!

– Нарешті в тебе запрацювала інтуїція, – поважно зітхнула Аліса. – Умови твого життя сприяли раціональності, а в мене із моїм життям розвивалася інтуїція.

Ліза здивовано глянула на подругу, яка несподівано видала таку науковоподібну сентенцію.

– Я читала про це в жіночому журналі. Коментар психолога. Сприятливі умови життя розвивають інтелект, а несприятливі – серце. І ось що мені підказує серце… Але ти мені не повіриш. То ж, зрештою, твоя родина, чому я лізтиму в неї?

– Скажи! Скажи, Алісо, що тобі підказує серце про мою родину! – мало не благально вигукнула Ліза.

І ось саме в цей момент на порозі Лізиної кімнати з’явилася бабуся й викликала Алісу до свого кабінету.

Ліза не могла дочекатися, коли вже Аліса вийде від бабусі. І ось дівчинка вийшла – але до неї не повернулася, рушила до кімнати за кухнею. Ліза відразу побігла туди. Але на її дорозі з’явилася бабуся:

– Іди роби уроки, Лізо! З Алісою поговориш у вихідні. Ви розмовляєте зовсім не про ті речі.

Ліза лишилася на самоті з розтривоженими думками про таємниці своєї родини. Ніяких уроків вона того вечора не робила. Математики завтра немає, а англійську й історію відповість ш без підготовки. Можна, звичайно, почитати на післязавтра біологію, з якої в Лізи відмінні, проте не суперові знання. Її завжди привчали: якщо задано на три дні вперед, читати щодня, а не лише в останній день. Але замість того, щоб учити біологію, Ліза одягла навушники, мовляв, тренує англійську фонетику, а сама поставила свій улюблений альбом A Somber Dance групи Estatic Fear. До речі, неможливо перекласти це слово – Estatic, вона навіть питала тата, який дуже добре знаб англійську. А він відповів, що слово Floyd із назви групи його молодості Pink Floyd також перекласти неможливо.

Отже, Ліза всунула в дисковод плеера свій улюблений диск і дістала з охфордського словника лист від Валерія до невідомої Лізи Королько. Що ж таке відчула Аліса про ту Лізу? І де вона зараз, та Ліза Королько, якій доля послала таке кохання – зарано, але багатьом його не посилають узагалі? І хто вона, – подруга юності бабусі? Чи давня подруга Марусі? Ліза відчувала: хто б не була та дівчина, яку так палко покохав Валерій із Одеси – і, певне, покохав взаємно, – її історія тісно пов’язана з таємницями дому Розумовичів. Саме Розумовичів. Бо з Лисюками все зрозуміло. Минулого літа Ліза з батьками їздила до Хмельницького на золоте весілля татових батьків, яке збіглося зі срібним старшого татового брата Юрія – у родині було четверо дітей, і лише молодший, Михайло, став науковцем та перебрався до Києва. Про кого з татових родичів не спитай, про всіх охоче відповідають, показують фотокартки, можуть навіть розповісти про ті родини, з якими поріднилися. А в родині Розумовичів – Ліза це помітила давно, ще до того тижневого спілкування з Марусею перед її смертю – є заборонені теми, про які краще було не говорити, щоб не прогнівити бабусю або Марусю. А заодно й маму. Бо вона навчилася не сердити бабусю, уникати гострих розмов із нею. Робити по-своєму потихеньку.

І ось настав час, коли Лізі стало просто необхідно з’ясувати все про підводні течії своєї родини. Зрештою, вона дуже хоче написати те есе для часопису «Молода еліта України». Можливо, якісь таємниці лежать на поверхні. І потрібен співрозмовник, щоб із ним проговорити все це. Таким співрозмовником для Лізи стала Аліса. А тут бабуся так невчасно обмежила їхнє спілкування.

Ліза ледве дотерпіла до неділі. Вечорами, коли бабуся бувала вдома, Аліса боялася ходити до Лізиної кімнати. А поки бабусі ще не було, не було вдома й Лізи, яка ходила на юнацькі наукові секції й поверталася значно пізніше, ніж приходила зі школи Аліса.

Коли Ліза поверталася додому зі своїх наукових секцій, Галина Андріївна годувала її на кухні, після чого дівчинка, яка вже валилася з ніг, півтори години спала у своїй кімнаті. А потім сідала за уроки, і бабуся навіть не зачиняла дверей свого кабінету, щоб контролювати коридор: чи не пішла дочка економки до кімнати її онуки.

Одначе дівчатка встигли домовитися про те, щоб на вихідні піти на прогулянку на Володимирську гірку. Від їхнього будинку до цього славетного київського парку дуже близько. Не треба нічим їхати, можна дійти пішки за п’ять хвилин. Не працювати у вихідні, лише читати книжки й ходити на прогулянку або до театрів – правило родини Розумовичів-Лисюків. Інакше не зможеш працювати протягом тижня. Ліза зробила уроки на понеділок у п’ятницю ввечері, щоб не сидіти ввечері в неділю. А зараз такий чудовий весняний день! Аліса вже чепуриться перед величезним свічадом у передпокої – свічадо старовинне, у важкій рамі, але тато зумів модернізувати його, почепивши вгорі тоненьку люмінесцентну лампу. Аліса стала навшпиньки, ввімкнула ту лампу, накладає на губи прозорий блиск. Ліза на честь вихідних і хорошої погоди навіть не заплела косу, тільки одягла обруча на голову.

– Як тобі класно, – каже Аліса, – завжди ходи так! А зараз біжімо, на нас чекають! – Ліза витягає мобілку, набирає номер і весело каже:

– Костику, ми вже готові! Чекай нас біля «Кофі-хаузу»!

Ліза весь тиждень мріяла, як вони говоритимуть з Алісою про таємниці дому Розумовичів. А Ліза так підвела її! Який іще Костик? Поки дівчата спускаються сходами, Ліза ображено мовчить. Але потім бачить привітного Костика і трохи забуває свої образи.

Костик високий, чемний, вочевидь, на рік чи два старший від дівчат. Коли вони вирушають у бік Володимирської гірки, він стає посередині, підтримуючи обох дівчат під лікті. По дорозі вони говорять про погоду, Ліза й Костик трохи розповідають про себе. А потім, коли вони дісталися до альтанки й зупинилися над Дніпром, мовчки дивлячись у спину святому Володимиру, Аліса заговорила:

– А тепер, Лізо, можемо продовжити розмову, яку кілька днів тому перервала твоя бабуся.

– Аліско, я розповідала про це лише тобі! Якби знала, що ти про це ще комусь розповіси, я б ніколи з тобою таким не ділилася! Так подруги не роблять!

– Лізо, але ж це Костик! Я ж тобі розповідала про нього! Це мій найкращий друг! Він буде і твоїм другом!

Про Костика Аліса згадувала раніше лише те, що він не ходить на дискотеки, йому не дозволяють батьки, що його мама акторка, а також те, що він чомусь не хотів цілуватися з Алісою, хоча нагоди траплялися неодноразово.

Це не переконало Лізу, ніби Костику можна довірятися. Згадалися Марусині слова:

– Ніколи не розповідай стороннім про те, що трапляється у твоєму домі! Не вимітай сміття з хати! Запам’ятай: це сміття обов’язково одного дня полетить тобі ув обличчя!

У Лізи защеміло в оці, ніби сміття вже потрапило їй у вічі. І тоді слово взяв Костик.

– Лізо, я ніколи не підведу тебе! Слово честі! Але я ще не зізнався тобі: я збираюся бути письменником. До речі, це тобі! – Костик дістав із перекинутої через плече сумки тоненьку книжечку та простяг її Лізі. Вона прочитала: «Серія „Перша книга юного автора“. Костянтин Боровий. „Лілеї пахнуть уночі“. Повість». Дівчинка машинально відкрила першу сторінку й прочитала дарчий напис:

«Шановній Лізі на довгу пам'ять від Автора». Дата і величезний підпис на всю сторінку.

Ліза підвела очі на юного автора.

– Дуже дякую.

– Справа в тому, – Костик солідно сперся об край альтанки, – що мені бракує сюжетів із життя підлітків. У видавництві мені сказали, що наркотики й проміскуїтет – про це пишуть усі автори мого віку, на це попиту вже немає. А я ще не маю достатнього життєвого досвіду, щоб описувати проблематику моєї матері та батька, які зараз живуть окремо. А в житті моїх ровесників, тих, які не займаються тим, про що я сказав вище, нічого не відбувається. І тут раптом ці листи про справжнє кохання, які ти знайшла в архіві покійної тітоньки – то такий неоціненний скарб для письменника!

– Але ж якщо хтось із моєї родини прочитає твою книгу!

– У мене поки ще немає матеріалу для книги, Лізо! Скоріш за все, його й не буде, бо фактів дуже мало! Та якщо все ж пощастить про щось довідатись, я зміню все: імена, прізвища, квартиру і навіть місто! Дія відбуватиметься в Харкові! Я до десяти років жив у Харкові! Я там і тепер часто буваю, бо там живуть мої бабуся й дідусь! Теж, до речі, у величезній квартирі царських часів! Я вперше друкувався в Харкові, у часопису «Березіль». Я друкуюся від десяти років.

«На рік раніше від мене», – подумала Ліза й знову глянула на Костика. Такий позитивний хлопець! Треба буде знайти спосіб запросити його в гості. Але чому це він каже, ніби матеріалу на свою книгу не набере? Неодмінно набере! Ліза допомагатиме йому!

– Я б дуже хотіла довідатися про ту таємницю, та й про інші таємниці своєї родини, Костю, – несміливо сказала Ліза. Їй хочеться, щоб знайомство з Костиком тривало.

– Ну то сядемо й поговоримо про все.

Вільну лавочку на Володимирський гірці в теплий весняний день знайти непросто. Довелося кам’яними сходами зійти вниз, до підніжжя пам’ятника Володимиру.

– Отже, ким може бути та загадкова Ліза? – починає Костик, який від Аліси вже дуже добре знає про Розумовичів усе те, що відомо Лізі. – Скоріш за все, це подруга твоєї бабусі. Її ровесниця. Скільки років було твоїй бабусі – як її звуть, до речі?

– Анастасія Георгіївна, – хором відповідають Ліза та Аліса.

– То скільки років було дівчинці Насті в шістдесятому році?

– Вона сорок п’ятого року народження. Отже, у шістдесятому їй було п'ятнадцять років.

– І цій Лізі, чия історія кохання так схвилювала нас усіх, також, виходячи з цих листів, п'ятнадцять років. Отже, скоріш за все, дівчата – однокласниці. Саме однокласниці найближче товаришують.

– У мене ніколи не було таких подруг-однокласниць, як Лізка, – відповідає Аліса.

– Це тому, що ти багато разів міняла школу. У мене так само. А здебільшого саме однокласники стають найближчими друзями. І Ліза, певне, була близькою подругою Насті. Ліза познайомилася із… як звали одесита?

– Валерій!

– Із Валерієм – не має значення, як саме. Скоріш за все, відпочивала в Одесі з батьками. Познайомилися на танцях у будинку відпочинку – в шістдесяті то було нормально.

У них виникло кохання. Ліза почала листуватися з Валерієм. Але вдома їй забороняли підтримувати це знайомство. І дівчина звернулася до найближчої подруги, Насті, щоб листи йшли на її адресу. Адже тоді ще було дуже далеко до мобільних телефонів та електронної пошти. Я вже не кажу про «Контакт» чи інші соціальні мережі.

– Як це я не додумалася про таке? А я гадала, звідки ті листи взялися в нашому домі? – вигукнула Ліза.

– А ті, хто дуже добре вчаться, як правило, не надто кмітливі в житейських питаннях… – відповіла Аліса.

– Ті, хто не дуже добре вчаться, також не завжди все розуміють, – у голосі Костика прозвучала деяка зверхність, але не до Лізи, до Аліси, яка нічого не заперечила, а хлопець продовжує свої міркування:

– Отже, на адресу академіка Розумовича надходять листи з Одеси, які виймає старша сестра… як її ім’я?

– Маруся!

– Старша сестра Марія, – викладає свій варіант подій Костик. – І вона спочатку віддає листи молодшій, Анастасії. Адже збереглося лише декілька листів, на які одесит не отримав відповіді? Так? Бо ж батьки дуже зайняті, у них немає часу стежити за тим листуванням. А потім старша сестра, – Костик говорить упевнено, ніби переповідає сценарій чи синопсис, – вирішила ознайомитися з листами до загадкової Лізи. Із листів вона бачить, що це не невинне листування, а дорослі стосунки… До речі, чи можна мати ксерокопії тих листів?

– Звичайно! – вигукує Ліза. Вона радіє перспективі побачитися з Костиком іще раз.

– Отже, старша сестра перестає віддавати Анастасії листи від Валерія, щоб та передала їх Лізі. І, вочевидь, Марія (Лізі незвично чути, що Марусю іменують гарним іменем Марія) тим самим розбила кохання Лізи та Валерія. Згодом її мучила совість. Тому вона й зберігала ті листи стільки років.

– Ось що таке чоловічий інтелект, Костику, – вигукує Аліса, а Ліза мимоволі заздрить тій легкості, з якою Аліса кладе хлопцеві руку на коліно.

– Це лише припущення. Але ймовірність мого припущення дуже висока. І ми нічого не знаємо про трагічний фінал стосунків Лізи та Валерія. А фінал, певно, був трагічний. Може, хтось і загинув. А ще й дивно, що Анастасіїній онуці також дали ім’я Ліза. Я відчуваю, що це не випадково.

– Її назвали на честь королеви Єлизавети Англійської! – вигукує Аліса.

– А чому не на честь Марії Стюарт? – питає Костик. – Ось мене назвали на честь діда Костя Гнатовича, а не на честь імператора Костянтина. Здебільшого, дітей називають на честь друзів і родичів, а не історичних осіб чи книжкових героїв. Хоча винятки бувають. Можна, звичайно, обережно спитати батьків чи дідів, іноді розгадка таємниці на поверхні!

– Я відчуваю, що не варто питати про це бабусю! Все одно нічого не довідаєшся, лише розізлиш її.

– Відчуттям іноді слід довіряти. А когось, крім самої Анастасії Георгіївни, ти могла б спитати про ті давні події?

– Я можу про все спитати тата, але певна, що він нічого не знає. І майже про все можу спитати маму, але вона далеко.

– Лізина мама зараз в Америці! – вигукує Аліса.

– Їй можна написати на електронну пошту, ми з нею листуємося весь час, але я не знаю, що саме її питати. Адже вся ця історія була ще до її народження! – вигукнула Ліза, вражена давністю подій, які так хвилюють їх усіх.

– Отже, ми домовляємося, що Ліза передає мені ксерокси листів, і ми міркуємо далі!

– Я можу передати ксерокси тобі, тільки нехай Лізка їх зробить! – каже Аліса.

– Я сама віддам! – відповідає ображено Ліза.

– Так, звичайно, телефонуй, коли ксерокси будуть! – Костик простягає Лізі визитівку із написом: «Костянтин Боровий, літератор», де зазначені його мобільний телефон та електронна пошта.

У татовій кімнаті стояв принтер зі сканером і ксероксом. Ліза дістала всі три листи від Валерія Красоцького, які так і не дійшли до Лізи Королько, витягла їх із конвертів. Останній лист від 6 грудня 1960 року був геть жалісний:

Лізо, кохана, я не можу так жити! Чому ти не відповідаєш? Якби ти не розповідала мені такого про своїх батьків і не взяла з мене страшної клятви ніколи не шукати зустрічей із ними, я б цієї ж миті рушив у дорогу, постукав би у ваші двері й про все розповів їм. Чекати до твоїх вісімнадцяти років я не можу. Точніше, можу, але тільки якщо буде домовлено, що й ти чекаєш на мене, що ми будемо зустрічатись як наречені, а не крадькома, як злочинці. Але ти взагалі мовчиш, а це найстрашніше.

Я взагалі перестав спати, відколи ти перестала відповідати на мої листи. Моя мати хоче повести мене до лікаря, але я не уявляю собі, який лікар може допомогти мені?

Мені шістнадцять років, тобі – п'ятнадцять. Але це не означає, що ми не можемо бути разом. Мої батьки також дуже любили одне одного і теж одружилися дуже молодими. Так, тоді була війна, мама казала, що на війні дорослішають швидше. А потім мого батька несправедливо заарештували після війни. Але його реабілітували! Він не злочинець! А моя мама так і не вийшла заміж, хоча їй ще немає й сорока років!

Ліза знову перечитала листи. Невже та, далека Ліза, яка зараз є ровесницею її бабусі, не змогла знайти спосіб написати Валерію? Гаразд, вона не отримувала листів від нього, бо подруга Настя не передавала їх, листи тримала в себе Маруся. Але чому вона сама не писала Валерію таких листів із відчайдушним запитанням: чого мовчиш, коханий? Тоді вони б домовилися про якусь іншу адресу для листування. Боже мій, як, усе ж, важко було людям без електронної пошти!

Як тоді ускладнюються історії кохання!

Отже, у тата в кімнаті стояв мультисервіс, і Ліза скористалася ним. Тато, на відміну від бабусі, своєї кімнати не зачиняє. Він навіть не ставить пароль на свій комп’ютер. Щоб Ліза могла друкувати реферати, коли їй потрібно. Ліза зняла копії одеських листів і повернулася до своєї кімнати. Вийняла візитну картку літератора Костянтина Борового й написала йому:

Пане літераторе! Копії зроблено. Якщо ти не знайшов інших сюжетів для своєї повісті, можемо зустрітися.

Щиро

Ліза Лисюк-Розумович

Назавтра прийшла відповідь:

Лізо, доброго дня!

Мене й далі цікавить одеський сюжет. Напиши номер своєї мобілки, домовимося про зустріч. На ці вихідні їду до Харкова, тому зустрінемося раніше, якщо знайдеш час.

Як тобі мої «Лілеї»?

Щиро

Костянтин Боровий

Ліза відразу знайшла відкладену на полицю книжечку із серії «Перша книга юного літератора» й почала читати її. Маленька повість «Лілеї пахнуть уночі» сподобалася їй значно менше, ніж сам юний літератор.

«Коли вам не подобається літературний текст, ви повинні щиро говорити про це на уроці літератури, – вчила їх викладачка гуртка юних журналістів Ганна Володимирівна. – Але найважливіше – це зрозуміти, чому вам не подобається той чи інший текст. А найперше питання при аналізі тексту – що, все ж, у тексті подобається».

Ліза прочитала повість Костика й зрозуміла: він добре почав, а потім придумав містичне закінчення. Злочин виказали лілеї, які пахнуть уночі. Якби не лілеї, хлопець би й не додумався, хто вбив його сестру. А треба було шукати складнішого способу розкрити злочин. Ліза все відверто написала Костику, і номер мобільного телефону вказала. А потім, коли вже натиснула кнопку «Відправити», подумала, що автор може образитися. Але Лізина мобілка задзвонила миттєво, певно Костик був онлайн.

– Ти маєш рацію, Лізо. Закінчення полегшене. Хоча нашій подрузі Алісі дуже сподобалося. Але якщо ти допоможеш мені зібрати матеріал про одеські листи, я напишу краще. Тут я просто поспішав, бо спонсорували авторів до п’ятнадцяти років, а мені вже виповнювалося. Але я все одно отримав пропозицію від видавництва. То коли ми побачимося?

Домовилися, що завтра Костик зустріне Лізу з гуртка «Наукові ініціативи молоді» й проведе додому. По дорозі вони й поспілкуються.

Уночі, напередодні призначеної зустрічі, сон дівчинку не брав. Задрімала аж тоді, коли вже світало, й уранці ледве прокинулася.

– Ще будеш шкодувати за тим часом, коли не зналася з тими хлопцями! – казала колись Лізі Маруся, і вранці їй згадалися ці слова.

У призначений час Костик прийшов у домовлене місце. Ліза пошкодувала, що вони не зустрілися під гімназією. Тоді б інші гімназисти побачили, що і на відмінницю може чекати класний хлопець. Ліза відкрила свою сумку й жахнулася: вона забула копії листів, які приготувала для Костика.

– Не страшно, – сказав хлопець, – я ж проведу тебе додому, як ми й домовлялися, і ти їх винесеш мені!

Ліза, як Аліса, під час прогулянки на Володимирській гірці готова була вигукнути: ось що таке чоловічий розум! А юний літератор тим часом ставив Лізі слушні запитання:

– Чи є серед подруг твоєї бабусі якісь Єлизавети – Єлизавета Василівна, Єлизавета Миколаївна?

– Я таких не пригадую. Мені здається, що якби були, то я б відразу подумала про ту Лізу, яка мала отримати листи, які я знайшла через… сорок сім років.

– А твоя бабуся має якихось подруг, які б могли бути подругами юності?

– Дай подумати… Мені здається, ні. Лише Ольга Макарівна, та вона бабусина однокурсниця. Тобто вони познайомилися вже після того… А ще Віра Наумівна, з нею вони разом працюють бозна відколи, але та молодша від бабусі на три роки. А більше в неї й немає близьких подруг. Була ще одна, але вона померла. Та вона була старша від бабусі на десять років. Бабуся дуже переживала.

– Виходить, що твоя бабуся з друзями дитинства не спілкується.

– Схоже на те…

– Я так і думав… Бо якби спілкувалася, я б попросив тебе принагідно поговорити і з тими панями… – Костик витяг блокнотика, викреслив якусь позицію й мовив:

– Вочевидь, твою бабусю тоді, у шістдесятому році, дуже лаяли за те, що вона покривала таємний роман своєї подруги.

– Мене б за таке лаяли. Але зараз є електронка, є мобілки, без проблем писати листи на чужу адресу.

– Так, зараз батьки не влазять у листування підлітків. А тоді в нашої Лізи ще не було навіть паспорта, щоб вона ходила й брала листи «До запитання».

– Авжеж, їй було лише п'ятнадцять, – згадала Ліза лист, який перечитувала тільки вчора ввечері.

– І тепер таке питання. Точніше, така ситуація. Послухай мене, Лізо. От послухай!

– Я слухаю!

Ліза й Костик зупинилися серед вулиці.

– Уяви себе грізною мамою, яка забороняє листуватися молодим закоханим.

– Я не можу уявити! Мені здається, що якби моя дочка мала хлопця, у якого була б закохана, я б не заважала їй!

– Навіть якби вона стала вагітною в п'ятнадцять років?

– Ну, не знаю…

– Саме так, ти не знаєш! Одне діло цілуватися, а інше – робити зовсім дорослі речі.

– Зараз це іноді роблять.

– Роблять, роблять, і не завжди там є велике кохання.

– Але в них було кохання! Правда! От прочитаєш листи!

– Авжеж, було! Тому мене так і зацікавила та історія! Але подумай: ти любиш свою дочку. Ти хочеш, щоб у неї було велике кохання. Але ти не хочеш, щоб вона стала вагітною в п'ятнадцять років. А тоді всього того, що є зараз, не було.

Ліза мимоволі захоплена, як легко Костик говорить про такі речі без непристойностей. Аліса так не вміє.

– І ти бачиш, що твоя дочка закохалася, і дуже сильно. Тобі лишається одне: заборонити.

– Я б поговорила з хлопцем і сказала: листуйтеся, підтримуйте зв'язок, але не… робіть такого. Чекайте бодай закінчення школи.

– А якщо ти бачиш, що твоя дочка почала вживати наркотики під упливом юнака, у якого закохана?

– Не знаю… Це б мені дуже не сподобалося.

– Ти знову не знаєш. А для Марусі – вже дозволь мені називати її так, а у своїй книзі я зміню ім’я – те, що так схвилювало і тебе, й Аліску, і мене, було однаково, що вживання наркотиків. Тому вона й зробила все, щоб те листування урвалося. Отже, тобі завдання: знайти спосіб переглянути бабусин шкільний фотоальбом, якщо він у неї зберігся. І пошукай, чи була серед її однокласниць дівчина Ліза.