Текст книги "Юрій Юрійович, улюбленець жінок"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Від ректора Юрій Юрійович вийшов, сповнений вкрай суперечних відчуттів: з одного боку, він розумів, що все, що сказав ректор – брехня від першого слова до останнього, ніякого морозива ні на якому танку він не їв і по телевізору його показувати аж ніяк не могли; з іншого боку, за сьогоднішній ранок в університеті він зустрів не менше ста людей, які абсолютно точно його запевняли, що особисто бачили по телевізору цей репортаж і навіть називали марки морозива і танка.

В порожній після занять аудиторії трохи збентежений, на Юрія Юрійовича чекав Герцог, людина, яку він попросив «щось придумати простеньке», аби його відсутність на парах не потягла за собою дисциплінарних санкцій.

– Ти той, пробач. – почав Герцог, – так вийшло. Хотілося чогось оригінального… От я і придумав про танк…

– А морозиво?! – Юрій Юрійович не тямив собе від гніву. – Ладно – танк, я розумію – путч і так далі, але морозиво нафіга?!

– Морозиво – це не я, чесно, – Герцог затряс головою. – Це вже потім… Я лише сказав нашим дівчатам, що ти гуляв по Москві під час путчу, допомагав будувати барикади – і це правда; і всі знали, що ти працював там у піонерському таборі, тобто повірили одразу – і сказав, що тебе показували по телеку біля танка. Я навіть не казав, що ти на ньому сидів, навіть не казав, що бачив тебе особисто! Я ж не знав, що так обернеться! Що вони скажуть викладачам, викладачі – декану, декан – ректору… Що тобі ректор сказав, до речі?

– Розповідав, як у тісному родинному колі дивився, як я їв морозиво, сидячи на танку. Тобто брехав по своїй старій комуністичній звичці, як рудий собака. Та ладно – ректор! Ти хоча б розумієш, що про це всі тепер говорять, всі! Весь університет! І всі кажуть, що о-со-бис-то бачили мене на танку з морозивом – по телевізору?! Особисто!

– Юро, значить, так воно і було, повір! – кліпаючи невинно очима, відповів Герцог. – І ти з цим уже нічого не можеш вдіяти!

Так Юрій Юрійович вперше відчув на собі і зрозумів страшну силу мас-медіа. Наступала нова епоха, і це знання неабияк пригодилося йому вже у найближчому майбутньому. «Зауваж, – сказав трохи поспіль хитрий Герцог, поправляючи не вельми чистий комірець в усьому іншому білої сорочки, – ти тепер герой, на тебе приходять подивитися, всі тобою пишаються. І це навіть тебе ще по телевізору не показували. А уяви собі, що б тут відбувалося, коли б тебе дійсно показали, га?!»

Як стверджував великий англійський письменник Чарльз Діккенс (здається, це був саме він), всі великі історії починаються або біля цвинтарів, або біля нотаріальних контор. Одного похмурого жовтневого дня Юрій Юрійович ходою людини, яка давно і безрезультатно шукає роботу, йшов вулицею Комсомольською. Минув рік, як ми закінчили виш і отримали дипломи, минув цілий рік, як ми стали начебто дорослими людьми і повинні начебто десь працювати. Та це «десь» знаходилося там, де ніхто не знав: по всій країні зупинялися заводи, звільняли людей, а те, що працювало – наприклад, школи – не видавало грошей. «Я не можу стати у цій країні вчителем історії, та це не значить, що сама країна немає історії, – казав тоді Юрій Юрійович. – Можливо, це означає, що у мене немає таланта вчителя, а можливо, говорить про те, що історія – продажна дівка політики. Хтозна. Кому це потрібно: мої виховательські теорії та практичні дослідження, купа записів у щоденниках педагога? Мав рацію Аркадій: навіть мені це не потрібно! Я не маю на такі дрібниці часу, бо я продаю корм для собак (котів, рибок, стою на базарі, працюю таксистом, потрібне підкреслити). І хай я не потрібен історії й педагогічній науці, зате всі собаки міста на мене моляться. А також їхні господарі й особливо господині. Я міг би народитись в Англії або Франції, там би я міг бути тим, ким хочу – вчителем історії, педагогом-новатором, робити те, що хочу – вчити дітей. Але ні, не народився. Знаєш, у чому полягає моя головна проблема? Діти, яким потрібна історія, тут ще не народилися…»

Юрій Юрійович перепробував майже все: клав цеглу, працював сторожем, автослюсарем, продавав той же таки корм для собак, тобто працював усім, чим тільки можна, аби тільки заробити хоча б якусь копійку, та або робота виявлялася не по психічному контуру, або він, що траплялося, до речі, найчастіше, не подобався своєю безпосередністю комусь із начальства, або фірма закривалась, або грошей так і не віддавали, бо брали на «іспитательний срок», а потім виганяли. Найдовше він затримався на віртуальній посаді так званого домашнього маклера: це коли потрібно сидіти і телефонувати таким же, як ти чувакам, що так само сидять на телефонах у містах всього колишнього СРСР і пропонують купити чи продати різноманітні товари, які їм тільки-но запропонував такий же неборака, що, крім телефону, як і ви, нічого не має. Це нагадувало таке собі міністерство торгівлі під час глобального і одвічного дефіциту товарів та послуг, функції якого перерозподілили між звичайними людьми. Місяці зо два Юрій Юрійович ганяв удавані вагони з удаваним цукром із Вінниці до Душанбе, продавав гіпотетичну партію новеньких автомобілів «Волга» чеченцям, гнав цистерни зі спиртом до Одеського порту, а звідти віз вагони молдавського коньяку «Білий аіст» для місцевого мільйонера, отримував замовлення на гігантські партії іспанських шкарпеток, мексиканських тушканів і французьких комбідресів, але єдине, що він надбав за своє сумлінне чергування з п’ятої ранку до півночі, враховуючи різницю в часі, – величезний рахунок за користування телефоном, який довелося сплачувати Герцогу, який, взагалі-то, й був ініціатором комерційної активності неприкаяного безробітного педагога-новатора.

Нас готували будувати комунізм, життя вчило зовсім іншому, нас проводжали у так зване «доросле життя», де все давно вже було вирішено за тебе – ти гвинтик, якому «вкручують» мізки, а потім «вкручують самого»; але це було напрочуд зрозуміле і стабільне життя, з яким переважна більшість із нас готова була погодитись, незважаючи на те, що потрібно ставати на коліна і цілувати комусь ноги. Так би й сталося з кожним з нас, але не встигли ми отримати дипломи, як стало цілком зрозуміло, що все, чому нас навчали – мав рацію Артюр Рембо! – брехня, яку важко застосувати на професійній практиці, якщо, звісно, саму брехню не зробити своєю професією.

Надій на нормальне існування майже не існувало, а минуле видавалось туманом, маревом. І всі, хто мав таку можливість, клином, наче журавлі, потягнулись на вихід. «Для чого ми кінчали інститути?! – риторично вигукував Аркаша, пакуючи валізи до Ізраїлю. – Кому це потрібно? Навіть нам самим це вже не потрібно!» Він прийняв рішення та поїхав так само, як і жив: швидко, легко, невимушено.

Після того, як ми з Юрієм Юрійовичем посадили на потяг до Києва Аркадія і трьох його дружин, ми бачилися лише двічі. Не знаю, чому так сталося, але, певно, той випадковий збіг обставин, що зіштовхнув нас у піонерському таборі «Дзержинець», вичерпав себе саме там, на залізничному вокзалі під шум коліс і Аркашиних побажань «щасливо залишатись». Юрій Юрійович раптом мовчки розвернувся і пішов, наче його вразила якась геніальна думка, хоча, може, так воно й сталося – Аркашин бурний від’їзд справив на нас гнітюче враження. Аркашу я взагалі більше ніколи не бачив, знаю лише, що він якийсь час працював у охоронній фірмі й продовжував вдало одружуватися і на Землі Обітованій.

Аркаша поїхав – і нас наче розкидало всіх на різні береги нового, дуже солоного, але напрочуд цікавого океану нового життя. В Океані весь час добряче штормило, тому велику частину з того, що ти почуєш про Юрія Юрійовича зараз, я розповідатиму лише зі слів наших спільних знайомих. Тому я не можу стверджувати, що дійсно тут правда, а що вигадка, я можу лише стверджувати, що друга частина моєї оповіді значно сумніша, ніж перша. Мені нелегко про це розповідати, товаришу майоре, хоча я й дуже вдячний вам, що ви запросили мене на обід у таку затишну місцинку; але мені, як тільки-но згадаю подробиці, стає непереборно сумно, тому дозвольте – я ж, на відміну від вас, не на службі – замовити горілки. Ви можете продовжувати цідити свою каву, а я собі бухатиму. Бухатиму – і розповідатиму, тому що тільки так я зможу звести до купи всі ті різні голоси, які повинен асимілювати у собі, розповідаючи про свого друга. І нехай привід для нашої сьогоднішньої – та й не тільки сьогоднішньої – зустрічі, як завжди, оперативний та нудний, я буду бухати і намагатися вас розважити. І вгамувати, звісно ж, ваш професійний голод щодо інформації. За Юрія Юрійовича, майоре! – оповідач, коротко стрижений і модно вдягнутий кремезний мужчина років сорока-сорока п’яти, підняв стопку і підніс до чашки з кавою, але маленький, наче гном, майже невидимий за масивним столом чоловічок відсторонився і поморщився. «Продовжуйте, – натомість сухо вимовив він. – Ви, виявляється, цікавий оповідач». Кремезний чоловік слухняно кивнув головою.

Отже Юрій Юрійович, вдягнений у рвані на колінах виразно потерті джинси та порепану, схожу на трофейну після корейської війни, дядькову шкіряну куртку, човгаючи по асфальту стоптаними кросівками, похмуро рухався вулицею Комсомольською у напрямку невідомо чого. Він схуд, зблід, і в очах його уже не світився вогник любові не тільки до всіх дальніх людей на землі, а навіть і для ближніх. Безумовно, цей вогник нікуди не зник, певно, він десь причаївся в глибині душі на якийсь довгий час, але в той день у сірих очах Юрія Юрійовича зустрічні перехожі навряд чи могли його розгледіти. Юрій Юрійович думав про те, де взяти гроші, щоб заплатити за квартиру, яку він орендував, бо хазяйка не могла вже більше толерувати його піврічний борг.

Порівнявшись із нотаріальною конторою, Юрій Юрійович зіткнувся лобом у лоб зі старим знайомим, актором другого складу театру для дітей та юнацтва сорокарічним Миколою Добронравовим. Не зважаючи на несподіваний тісний контакт, Добронравова у перші секунди Юрій Юрійович не впізнав. Актор у продовж усієї своєї не досить бурхливої кар’єри виглядав так, як і повинен виглядати другорядний актор провінційного театру: завжди трохи пом’ятий, завжди трохи із запахом алкоголю, завжди готовий продекламувати Шекспіра і випити келих-другий-третій пива. Але зараз перед Юрієм Юрійовичем стояла, здається, зовсім незнайома людина: акуратний синій костюм, вузька чорна краватка у червону цяточку, гостроносі черевики, білі шкарпетки, товста, певно, набита важливими документами, папка в руках, модна зачіска та чисто поголене обличчя. Але саме ця елегантно одягнута людина і схопила Юрія Юрійовича за лікоть:

– Юро, привіт! Куди біжиш?

– За кудикіну гору, – недружньо відповів Юрій Юрійович, не впізнаючи товариша.

– Не впізнав? – розсміявся Добронравов. – Не впізнав, не впізнав! Нічого, не ти перший. – Актор розвеселився. Певно, його дуже тішило, що перевтілення, яке з ним відбулося, призводить до таких результатів. – Кого ховаємо?

– Молоді роки у пошуках роботи, – Юрій Юрійович нарешті здивувався і впізнав товариша. – Миколо, ти? Тобі що, в театрі роль директора товарної біржі дали?

Микола спохмурнів, видно, згадка про недалеке минуле була йому неприємна, і він повідомив, що з театру пішов.

– Тепер я займаюся серйозним бізнесом, відкрив кілька фірм. Вирішую важливі питання. З мером на короткій стопі. Хочеш у мене працювати? – сказав Добронравов, потираючи виголене підборіддя.

Юрій Юрійович спочатку не повірив словам Добронравова, тому що знав того як ідейного пройдисвіта, і до того ж багато хто з колег дорікали акторові за неповернуті борги. Але, очевидно, саме такі люди й стають бізнесменами, слушно подумав ЮрЮр, і кивнув головою. Насправді, найбільше враження на нього справило саме до сині виголене підборіддя, певно, якщо б він побачив Добронравова з крокодилом на спині, то здивувався б куди менше.

– Дивись, що я можу зараз тобі запропонувати, – не гаючи часу, оголосив, наче на біржі праці, Добронравов. – По-перше, я відкриваю торговий дім «Україна – Данія». Можу запропонувати тобі посаду директора, вона поки вільна, оголошуватиму конкурс, але для друга… У тебе, до речі, з англійською як? Є посада комерційного директора у торговому домі «Україна – Іспанія»…

– Ого, – Юрій Юрійович спітнів від хвилювання і знітився. Така, м’яко кажучи, несподівана довіра його приголомшила, особливо після високої посади сторожа, яку він займав останні два тижні. До того ж вони ніколи з Добронравовим не товаришували настільки, щоб він міг отак одразу взятися за те, на чому зовсім не розумівся; він звик відповідати за свою роботу, досконало знати, любити, а тут цифри, данці, іспанці, пиво, корида. Юрій Юрійович згадав, як літом їздив до Білорусі торгувати чашками і в результаті лишився всім винний, навіть чашкам.

– Якщо не подобається торгувати, – продовжував викладати свої амбіційні бізнес-плани екс-актор, – то йди в трастову компанію, працюватимеш із грошима. Не складна робота, головне – підвищена порядність та перманентна відповідальність.

– Ні, дякую, – Юрій Юрійович зрозумів, що навряд чи зможе відповідати таким гучним термінам-поняттям та стандартам професії, коріння яких, певне, заплуталося десь глибоко у нових бізнес-підручниках. Все ж таки трасти – не чашки, за це і вбити можуть. – Я факультет біології закінчив, рослини там, тварини…

– Ні, – рішуче відмів цей варіант Добронравов, – свиноферму не планую. Слухай-бо, – він аж підстрибнув від своєї думки, – я пам’ятаю, ти ж писав якісь оповідання?

– Було колись. – Юрій Юрійович вже давно закинув цю справу.

– А я як раз хочу відкрити у місті десять-дванадцять нових газет. Підеш головним редактором? У мене як раз на одне місце лишилася вакансія, газета називається «Оаза». Скажи, класна назва?! Писатимете там про секс та інші загадкові явища типу НЛО, такий формат. Ось тобі адреса, йди туди, там на дев’ятому поверсі знайдеш хлопця, такого худого, з вусами, це твій дизайнер Славко. Він тобі все пояснить. За два тижні потрібно вийти у світ. Згоден?

– А скільки платитимуть?

– А скільки заробите. Жартую. Всі деталі потім, ось, візьми, телефонний номер мого офісу.

Невідомо чому, але Юрій Юрійович погодився, хоча прекрасно розумів, що ніякої газети він видавати не зможе: по-перше, тому що не вміє; він навіть не знав, як вмикається комп’ютер, не кажучи вже про організацію роботи редакції та технологію виробництва; а по-друге, Микола Добронравов навіть у ляльковому театрі, де він у тимчасовому вигнанні за хронічний алкоголізм озвучував Снігуроньку, за двадцять років акторської кар’єри не зіграв жодної пристойної ролі.

Юрій Юрійович хотів було перепитати, що таке «формат», але потім, дивуючись амбітній кількості запланованих газет, передумав.

– До речі, – сказав Добронравов на прощання, – називай мене Микола Миколайович. Так солідніше. Ну, сам розумієш.

– Не проблема, – сказав Юрій Юрійович і поплентався шукати означену на папірці адресу, а Добронравов миттєво, наче копито диявола, зник у дверях нотаріальної контори. Діккенс зітхнув важко, але задоволено. Таки це був він.

Ліфт, звичайно, не працював. Піднявшись на дев’ятий поверх, що при вазі у сто десять кілограмів й відвертій байдужості до спорту для Юрія Юрійовича можна розцінити як невеличкий подвиг, він хвилину постояв, приводячи до рівноваги подих. Вказана Добронравовим кімната знаходилася в кінці довгого темного коридору. Будівля, очевидно, належала якомусь науково-дослідницькому інститутові, що за скрутних комерційних часів вдався до здачі кімнат в оренду.

Кімната під зазначеним номером виявилася одна, зате дуже велика. По кутах хаотично розташувалися стільці та столи, вельми пошарпані, на них у граничному безладі, який завжди можна вважати творчим, бо немає такого безладу, який би творчим не був, наче після бурі, стояли картонні коробки з-під комп’ютерів, тут же стояли і самі комп’ютери. В центрі кімнати за найбільшим монітором сидів, як і обіцяв Добронравов, худий високий чорнявий хлопець з вусами і курив.

– Ти Славко? – запитав Юрій Юрійович. Його очі заворожено дивилися на худу волосату руку вусаня, якою той тушив недопалок у попільниці, наповненій такими самими скуреними до самого фільтру недопалками до країв. Кватирка була зачинена, тому кімната наскрізь пропахла куривом. Правою рукою, недбало пересуваючи комп’ютерну мишку по стільниці, хлопець здійснював, безсумнівно, магічне дійство, яке називалося «верстка».

– Я, – відповів вусань. – А ти майбутній редактор якої-небудь газети, так?

– Так. А чому «якої-небудь» і звідки ти знаєш?

– Та тут вас таких кожного дня по п’ять штук приходить.

– І де ж вони всі?

– Посидять, посидять дні два-три – і йдуть.

– А де редакція? Оце? Всіх дванадцяти газет? Де журналісти?

– Друже, нікого немає. Є тільки я і ти. Точніше, є тільки я і поки що – ти.

Роззнайомившись, вони вийшли в коридор, де Юрій Юрійович дізнався багато нового і цікавого про свою майбутню роботу. І не можна сказати, що весела, пересипана анекдотичними випадками і влучними характеристиками недолугих горе-редакторів оповідь Славка про те, як всі намагання видати хоча б одну газету вже протягом трьох місяців виявлялися марними, стала для Юрія Юрійовича приємною новиною. Він усвідомлював, звичайно, що від Добронравова щось на кшталт цього і слід очікувати, але сухе, наче поміж ділом, повідомлення, що за ці три місяці ніхто, у тому числі й сам Славко, ще не отримав жодної копійки, підкотило до горлянки гірким.

– Чого ж ти тут сидиш, як не платять? Чому не йдеш?

– По-перше, – сказав Славко, затягуючись сигаретою і ставлячи ногу високо на східці, так що став схожим на циркуль, – я працюю на заводі, тож отримую зарплатню там, а по-друге – «Маки».

– Що? – не зрозумів Юрій Юрійович. – Наркотики?

– Комп’ютери такі. Добронравов десь взяв начебто під продаж чотири новеньких видавничих компи «Макінтош», скорочено – «Мак». «Квадро», за яким я працюю, – найкрутіший. Таких у місті ніхто не має. Тому я тут. Я вчуся працювати на «Маках».

– А ти знаєш, як потрібно робити газету? – наважився на найважливіше запитання Юрій Юрійович.

Славко розсміявся:

– Я саме хотів про це запитати у тебе!

Вони були настільки несхожими, що зрозуміли один одного з перших хвилин.

Юрій Юрійович, як і потрібно в порядних закладах, приходив на роботу о дев’ятій ранку, чекав на Славка, який працював на заводі до вісімнадцятої, потім вони разом сиділи години до дванадцятої, поки Славко освоював «Макінтоші», пили чай з бубликами і розмовляли про майбутню газету. Вдень Юрій Юрійович намагався навчитися сам управлятися з комп’ютером, читав старі газети, які невідомо, яким чином потрапили до офісу, і знайомився з новими кандидатами на посади редакторів інших одинадцяти газет Добронравова, які прибували нескінченним потоком, наче тут збиралися відкрити не редакцію, а мавзолей. Приходив слюсар із машинобудівного заводу, що у вільний час допомагав комсомолу видавати стінгазету; приходив місцевий поет, який писав вірші на замовлення і готувався видавати газету у віршах; приходили маститі журналісти з державних та комунальних видань, пихато оглядали приміщення і оргтехніку і, не знайшовши для себе нічого привабливого і зрозумілого, тобто швидких і дурних грошей, а лише таких людей, також йшли; приходили студенти і викладачі філологічного факультету педагогічного інституту найматися коректорами, але найматися ще було нікуди; приходив навіть за рекомендацією самого Миколи Миколайовича головний режисер театру для дітей та юнацтва та нещодавній другий секретар міського комітету компартії; приходили представники патріотичної інтелігенції і анархісти – всі вони хотіли редагувати газети, які хотів випускати бізнес-магнат і місцевий Мердок пан Добронравов, але всі вони йшли геть, майже не затримуючись, вражені порожнім офісом і невіглаством Юрія Юрійовича. А Юрій Юрійович не йшов. Безкінечний потік людей лише стверджував його у думці, що нічого путнього з цієї витівки не вийде, але, з іншого боку, кількість людей, які повірили актору Добронравову, не могла не вражати, очевидно, що той мав неабиякий дар маніпулятора та мотиватора. До того ж Юрія Юрійовича, як магніт, приваблювала безнадійність і безперспективність всієї цієї витівки – кругом все розвалювалося на очах, і зрештою хотілося прикласти руку до чогось особисто, стати частиною того, що ось-ось впаде в прірву, щоб крикнути туди щось сакральне і важливе для майбутніх поколінь. Так почуваєшся якось спокійніше, помирати гуртом завжди простіше, і коли онуки тебе колись запитають: «А що, діду, розвалив особисто ти?» – то можна чимось похвалитись.

Тим часом містом повзли чутки про грандіозні бізнес-проекти екс-актора, а вся фірма «Едельвейс» на чолі з рекламним агентством готувалася до шаленої презентації, яка повинна дати старт миттєвому процвітанню і комерційному блаженству всіх, хто мав до цього хоча б яке відношення. Публіка тремтіла від нетерпіння; весь свій робочий і навіть позаробочий час співробітники центрального офісу проводили за філіжанками кави та склянками коньяку у безцінних для розвитку справи розмовах про те, як круто вони заживуть після презентації і хто собі що придбає, коли отримає перший мільйон.

Більш за все Юрій Юрійович любив вечори зі Славком. Давно вже в його житті не зустрічалася людина, з якою б він так щиро порозумівся. Їхні розмови торкалися різних тем, але, само собою, основною проблемою, яку вони обговорювали, виступала майбутня газета.

– То ти якому формату віддаєш перевагу? – турбувався Славко. – Бо час уже подумати і за макет.

– Формат? – Юрій Юрійович знову почув це незнайоме слово. – Секс, еротика. Так сказав Микола Миколайович.

– Та ні, то ясно, що писати потрібно про баб та круті тачки. Я маю на увазі розміри, ну, як у фотографіях: дев’ять на дванадцять, розумієш? Можна взяти А2, як «Ленінська правда», можна А3 – це таблоїдний формат, типу як газета «Факти», а можна А4, як журнал. Який тобі подобається?

– Якщо чесно, – сказав Юрій Юрійович, – мені однаково. Але здається, у нас у місті ніхто в А4 не виходить. Чим менше, тим краще.

– Як скажете, пане редакторе, як скажете. – Славко знову заглибився у надра «Макінтоша». «Якби так повільно, як ця клята техніка, працювали чорти в пеклі, то можна було б взагалі не боятися туди потрапити!» – іронізував іноді Славко з повільного комп’ютера, якому не вистачало пам’яті, в черговий раз вмикаючи функцію перезавантаження і запалюючи сигарету. Це єдине, мабуть, що паскудило Юрію Юрійовичу життя – сигарети і комп’ютери, які ніяк не хотіли слухатися ні Славка, ні його. Але якщо Славко, наче якийсь приборкувач тигрів, зрештою давав лад машинам, то у Юрія Юрійовича дійсно не виходило ні чорта.

Макет на папері вони спільними зусиллями зрештою зробили, і Славко засів втілювати його в електронному вигляді. Йому дуже сподобалися прості та доступні ідеї Юрія Юрійовича, і коли той їх гаряче викладав, певне, Славко чи не перший раз побачив напроти себе щось хоча б трохи схоже на людину, здатну стати редактором міської газети. Зрештою, вся ця метушня зайняла тижні два-три, не більше, і редакційна колегія у складі двох чоловік була готова приступити до створення пілотного номера інформаційно-розважальної газети «Оаза». Макет втілили в електронному вигляді, авторів Юрій Юрійович планував набрати з тих людей, які приходили найматися на роботу і лишали свої координати на всяк випадок, дизайнер виявився справжнім Мікеланджело мишки та да Вінчі Адоб Ілюстратора, редакторська посада номінально функціонувала. Справа лишалася за грошима, а гроші міг дати тільки Добронравов, майбутній засновник та видавець, зірка видавничої справи міста. Але дивно: Микола Миколайович вперто не виявляв бажання спілкуватися з редакцією; шефа або ще не було, або вже не було, або він був, але дуже зайнятий, або він ось-ось пішов і не скоро повернеться. Юрій Юрійович разів сім-вісім телефонував до приймальні, зрештою, не витримавши напруги безплідного очікування, сам завітав до центрального офісу, який займав весь другий поверх готелю в центрі міста.

Поки Юрій Юрійович йшов коридором до двомісного номера, який слугував приймальнею Добронравова, то зустрів безліч знайомих людей. Перекинувшись парою-трійкою фраз на кшталт «А ти що тут робиш?», «Так це ти робитимеш нашу газету?», «Ти також тут працюєш?!» або «То коли вже вийде перший номер?», Юрій Юрійович сповнився оптимізмом – очевидно, що тут, у центральному офісі, про газету знали і покладали на неї неабиякі сподівання. Тим більшим стало його розчарування, коли він знову не зміг переговорити з шефом. Прочекавши три години у приймальні, Юрій Юрійович повернувся до редакції з порожніми руками – Добронравов сам півдня просидів у губернатора, вирішуючи проблеми закупівлі вісімнадцяти машин «швидкої допомоги» по пільговим цінам. Наступного дня ситуація повторилася, але Добронравов вже їздив кудись із мером, наступного за наступним – директор подався до Києва, зрештою Юрій Юрійович починав думати, сидячи в глибокому незручному, пропаленому сигаретами готельному кріслі в очікуванні дива, що це й є його справжня робота – чекати на Миколу Миколайовича. Він намагався максимально зберігати спокій, що було дуже нелегко в його ситуації: з квартири прийшлося з’їхати до Герцога, чиї батьки виїхали працювати за кордон, останні гроші закінчувалися, терпіння також. А пан Добронравов все не повертався, тож відповідно і довгоочікувана газета випускатися не поспішала.

Подальше очікування видавалося таким же безплідним і безглуздим, як і всі попередні кохання Юрія Юрійовича. Навіть безжалісна секретарка Добронравова, молода симпатична дівчина, віддана шефові до безтями, сповнилася до Юрія Юрійовича глибокого співчуття. Та і вона нічим не могла зарадити.

– Кінчай цю дурну справу, – сказав якось ввечері Славко. – Так можна і все життя просидіти. Їдь, мабуть, домовлятися в друкарню. А то спитає тебе Добронравов, скільки коштуватиме друк газети, а ти йому що скажеш? От скільки тобі потрібно грошей?

– І то правда, – погодився Юрій Юрійович. Якось за безкінечними розмовами про гроші він забув, для чого себто вони взагалі потрібні. Типова життєва помилка на наших просторах: ми звикли дивитись на палець, а не на те, на що він вказує.

– Так, значить, кажеш, ти – головний редактор найпопулярнішої незабаром міської газети? – іронічно запитав невисокий кремезний чоловік із обличчям заслуженого комбайнера (як невдовзі з’ясувалося, Юрій Юрійович у своїх спостереженнях не був далекий від істини).

Юрій Юрійович стояв перед ним, вдягнений так само, як і тоді, коли зустрів свого теперішнього боса Добронравова біля нотаріальної контори, зміна пори року на його гардеробі аж ніяк не позначилася – у рваних на обох колінах і потертих до неможливості джинсах, порепаній шкіряній курточці, місце якої, швидше, десь у театрі, у виставі по п’єсі Горького «На дні», і добряче облуплених кросівках. Чекаючи на директора, Юрій Юрійович саме займався тим, що відколупував нігтем зайву фарбу на носаках.

– Як, кажеш, називатиметься газета? «Оаза»? Що ще за «зараза» така, га? – пожартував директор друкарні, й Юрій Юрійович мимоволі посміхнувся такому простецькому гумору. – А гроші у тебе є, юначе?

– Грошей якраз і немає, в тому-то й справа, – сказав Юрій Юрійович. – Я оце прийшов до вас із діловою пропозицією – давайте ви нас друкуватимете один місяць у борг, а ми вам заплатимо на десять відсотків потім більше.

– У борг, кажеш? Звідки ти такий смішний взявся? – директора друкарні очевидно ця ситуація дуже розважала. – У тебе застава є?

– Ні, застави немає, – похитав головою Юрій Юрійович. – Але я можу вам дати чесне слово, що поверну гроші.

Тут директор друкарні дуже щиро розсміявся:

– Знаєш, – сказав дядько, – я пропрацював у обкомі партії десять років інструктором по сільському господарству. На друкарських та видавничих справах мало розуміюся, для мене всі верстати що ті комбайни. Я так їх і називаю, тут деякі з мене насміхаються, але хай собі насміхаються. Проте у людях я розбираюся непогано. Ти знаєш, хлопче, – несподівано закінчив директор, – я тобі вірю. Давай сюди свідоцтво про реєстрацію і марш у виробничий відділ оформляти замовлення.

Юрій Юрійович стояв, наче вкопаний. Його вразило не те, що директор друкарні пристав на його божевільну пропозицію, він зрештою, по своїй наївності, у цьому й не сумнівався; його вразило словосполучення «свідоцтво про реєстрацію».

– Красно вам дякую, – сказав Юрій Юрійович, не пам’ятаючи себе одночасно від щастя і розпачу, – але я свідоцтво завтра принесу, якщо ви не проти. Прямо з самого ранку. Я його ще не забрав з… ну з…

– …з управління у справах преси та інформації?

– Точно!

Славко зустрів звістку про домовленість з друкарнею спочатку недовірливо, а потім застережливо. «Щось тут не те, – сказав він, викурюючи чергову сигарету, – щось тут не те… Може, він хабара хоче? Десь тут велика собака порилась!»

В управлінні у справах преси та інформації, яке знаходилося в старій будівлі колишньої губернської друкарні, Юрія Юрійовича зустріли прохолодно. «Максимальний термін державної реєстрації ЗМІ становить місяць», – сказав противний дядько з обличчям послідовного кегебіста. «А прискорити?» – «П’ять днів. Й утричі дорожче». – «А за два дні можна?» – «Можна, – відповів чиновник презирливо. – Закон зараз такий, що за гроші можна все».

Не менш прохолодно було й на вулиці двадцять сьомого грудня, в день, коли Юрій Юрійович навідався до цієї негостинної державної установи: його рвані черевики зафіксували приблизно мінус п’ятнадцять.

Увечері годині о дев’ятій вони сиділи зі Славком в офісі, як завжди, пили чай й обговорювали, де взяти гроші на реєстрацію газети та інші проблеми побудови Всесвіту.

– А чому ти не куриш? Хочеш прожити довго? – допитувався Славко, якому хотілося перевести Юрія Юрійовича до своєї касти курців, не дочікуючись, поки Юрій Юрійович переведе його курити до коридору.

– Той, хто дотримується здорового способу життя, – посьорбуючи чай, відмовляв розважливий Юрій Юрійович, – той має величезні шанси зустріти здорову смерть. Тобто я хочу сказати, що на те, наскільки твоє життя буде довгим, куриш ти чи ні, я думаю, мало впливає. Справа, якщо говорити про куріння, не у бажанні прожити якнайбільше років, а у якості прожитих років. Погодься, тут є над чим замислитись!

– Так, але…

Раптом пролунав телефонний дзвінок, і це була навіть більша несподіванка, ніж необхідність реєструвати газету в офіційних органах – сюди вже як пару тижнів ніхто не телефонував, крім дружини Славка, яка лаялася так гучно, що було чутно навіть в коридорі за зачиненими дверима. Славко мовчки кивав головою, водив мишкою по столу, спостерігав за екраном монітора, курив сигарети, а коли проповідь про батьківський та подружній обов’язки сягала апогею, просто клав слухавку на стіл. Дружину можна було зрозуміти – з редакції до дому Славко з’являвся найкраще о першій ночі, а вже о сьомій ранку йшов на завод, при тому грошей ані там, ані тут не платили. Як він витримував такий ритм і такий тиск, Юрій Юрійович не розумів.