Текст книги "Юрій Юрійович, улюбленець жінок"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Отак ми й жили. Не скажу, що розкішно, зате весело.

У дитинстві я думав, що всі корисні речі, наприклад, риб’ячий жир, обов’язково повинні бути несмачними, а всі важливі та необхідні пристрої там, прибори – обов’язково незручні в користуванні, інакше вони нічого не варті. Тобто щось смачне, приміром шоколад, не може аж ніяк бути корисним. Таке моє розуміння природи корисності й важливості явищ і речей витікало з практичних спостережень: по-перше, мій батько завжди казав, що нічого в житті не дістається легко, а по-друге – так воно й було насправді. Тим більше що по радіо і телевізору тільки й розказували, що про битви: то за урожай, то з буржуазним націоналізмом, то з світовим імперіалізмом. Тобто така була загальнодержавна філософія – максимально ускладнювати людям життя на кожному клаптику їхнього існування. Певне, хтось у високому керівництві вважав, що тільки так із нас можуть вирости справжні будівники комунізму. Щоб вони сказали зараз, не дай бог, були б вони живі?

Приблизно ж таке ставлення побутувало у нашому товаристві й до шлюбу. Тобто сімейне життя заздалегідь розглядалося як кабала, але кабала необхідна й корисна, приблизно як риб’ячий жир: противно, але ж всі їдять, то, значить, і корисно. Зрозуміло, що всі ці походеньки по свадьбах та затримки до другої години ночі на дивані у дівчини, з якою зустрічаєшся, ніколи не минають дарма, за все рано чи пізно доводиться платити. А стикаючись з явищем і тілом достатньо часто, щоб звикнути, згодом приходиш до хибного висновку, що не так воно все й страшно, або, як кажуть деякі грузини, оригінально розуміючи українську мову та витлумачуючи прислів’я: «Не такий страшний чорт, як його малютка».

Моя малютка виявилася не промах і швидко накинула на мене зашморг. Тож, як я вже казав, після року таких от побачень мені пощастило одружитись на колишній вожатій першого загону і самому наче потрапити у піонерський табір. Юрій Юрійович єдиний, хто схвально поставився до мого несподіваного для стороннього ока вчинку. Всі інші товариші насміхалися і тупо підстьобували. «Сім’я, – сказав Юрій Юрійович, – це найголовніше, що є у людини. Все інше – маячня!» Він і справді так вважав уже тоді. І всі зусилля прикладав до того, щоб знайти собі наречену, але, як на зло, його переслідували суцільні невдачі. Парадоксально – його обожнювали чи не всі жінки навколо, але ніхто з них із різних причин та через низку прикрих обставин так і не зайняв місце у житті поруч із Юрієм Юрійовичем. Я довго розмірковував, у чому полягає причина такої парадоксальної несправедливості, та згодом прийшов до висновку, що не в змозі відповісти на це запитання.

Третім нашим досвідом виховання підростаючого покоління та вдосконалення педагогічної майстерності став піонерський табір «Сокіл», що знаходився біля міста Балашиха неподалік від Москви. В 1991 році там непогано платили за роботу з дітьми працівників комунальних служб поки що столиці СРСР, але, забігаючи наперед, скажу, ми не дарма там їли свої макарони по-флотські, бо діти наших провінційних ментів і столичної київської номенклатури у порівнянні з дітьми московської ліміти – ангели з крильцями.

Табір стояв посеред лісу, але неподалік від шосе, по якому навіть в ті часи шмигало чимало автівок. Десь поруч, казали, розташована дача доньки Леоніда Брежнєва Галини та стояла відома дивізія внутрішніх військ ім. Фелікса Дзержинського, що видалося мені дещо символічним. Місцевість, незважаючи на таке серйозне сусідство, тишею і спокоєм не вирізнялася: по ночах із лісу інколи лунали постріли, а потім діти приносили у плетених корзиночках замість зірваних на букети квіточок знайдені гільзи від пістолета Макарова; а на п’яту добу третьої зміни табірний кухар кореєць Юра Кім, який не зачепить і мухи, приповз серед ночі до санчастини з перерізаними ахілловими сухожиллями на обох ногах – вийшов прогулятися пацан через ліс і нарвався на якихось блатних.

Але ми про всі ці радощі навіть не підозрювали; їхали веселою компанією підзаробити грошей перед навчальним роком та подивитися у вихідні дні на Москву. А з дружиною у нас так це взагалі був медовий місяць.

Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва, велика шумна баба з рудою стріхою на голові, одразу зібрала новеньких вожатих – Юрія Юрійовича, мене з дружиною та двох дівчат із переконливими цицьками (я одразу зрозумів, що серпень дарма не мине)

у піонерській кімнаті на інструктаж і сказала, як нам спершу видалося, дуже дивну річ: «Попереджаю, після першої зміни у деяких корпусах довелося за рахунок заробітної плати вожатих фарбувати стіни! Тому раджу якомога швидше прийняти зміну, поки ваші попередники не розбіглися по домівках!»

Тут мені треба покаятися. Покаятися, тому що не можна так ненавидіти дітей. Але я нічого не міг вдіяти, я й досі добре пам’ятаю прізвища найголовніших чортенят: Руслан Гаглоєв, Льова Куперман, Таня Оніщенко. Їх можна було тільки вбити, більше вони нічого не боялися, хоча, певне, смерті вони також не боялися. Інакше важко пояснити улюблену вправу Льови Купермана, коротко стриженого сопливого недолугого, всього у ластовинні хлопчини з колінами навпаки, який у першу ж годину перебування у таборі прямо на наших очах виліз на перила другого поверху корпусу і стрибнув униз, намагаючись поцілити животом у невеличку купу піску.

– Хлопчику, що ти робиш? – запитав я сердобольно, наскільки міг, у юного Талаліхіна після вдалого приземлення. Моя колега вожата ледь стояла на ногах, похитуючись від розпачу, ковтнувши повітря і затуливши від жаху долонями рота.

– В літачка граюся! – весело відповів хлопчик і помчав повз нас на другий поверх до «злітної смуги».

Поки я за ним бігав, мені почулося, що у кімнатах щось відбувається. Спіймавши і закинувши Льову Купермана, як шолудиву вівцю, собі на плече, я нарешті потрапив в корпус і зрозумів, що занадто затримався з вожатими, настійливо запрошуючи їх на вечірню прогулянку. Варфоломєєва як у воду дивилася: все, що лишили своїм чадам турботливі батьки – яблука, груші, сливи – повільно стікало по тільки-но пофарбованих стінах хлопчачої спальні. Діти бігали, стрибали на ліжках і з тумбочок, кричали, кидалися подушками, овочами і фруктами, словом, вони створили справжнє пекло, потрапивши в яке, починаєш цінувати суворе виховання та прості провінційні звички. Насправді мені й не спадало на думку, що діти на таке здатні. Вони реально не звертали жодної уваги на вожатого, нічого не хотіли слухати, могли плюнути в спину, кинути щось в голову, тобто, м’яко кажучи, стосунки з четвертим загоном у мене одразу не склалися.

На відміну від Юрія Юрійовича і своєї дружини, я не отримував ніякого задоволення від виховання дітей, а до піонерських таборів їздив виключно через те, що за непогано проведений час тут ще й платили гроші. Тож шукати спільну мову з дітьми або експериментувати з педагогічним процесом – робота не для мене; я міг запропонувати лише сталі прийоми, які давали результат колись. Колись, але не тут і не тепер. Ці діти виявилися зовсім іншими, вони мали зовсім інше виховання; мені здалося, що я взагалі потрапив у іншу країну, настільки незвичним виявилося навколишнє середовище, яке відбивалося на дитячій поведінці, як у дзеркалі. Багато з того, що у нас вважалося неприйнятним, принаймні публічно засуджувалося, тут розглядалося як невеличке баловство. Алкоголь, дрібні крадіжки – на це дивилися крізь пальці, як на справи буденні, таку собі людську слабкість, притаманну кожному. Все це не робило людей, які мене оточували, я маю на увазі, перш за все, місцевих працівників табору, гіршими або кращими, але те, що вони інші – це я одразу зрозумів для себе однозначно. Директор табору Надія Варфоломєєва, до речі, виявилася непоганим керівником, тобто я хочу сказати, що всім бажаючим вона давала можливість за рахунок комунального господарства Москви заробити додатково. Мені, наприклад, запропонувала очолити кружок автолюбителів, що, крім додаткових коштів, дало мені можливість усамітнюватися в темній кімнаті у будь-який час начебто для навчання піонерів водійським навичкам, хоча насправді з однією з цицькастих вожатих я освоював там зовсім інші навички. У нас би краще вдавилися, ніж дали студентам можливість підзаробити. Єдине, на що офіційно натисла Варфоломєєва, так це на те, щоб ми більше, цитую її висловлювання, «займалися з дітьми патріотизмом», але як досвідчений керівник і педагог, вона добре розуміла, що ігри у піонерів-героїв – не для такого контингенту дітей і вожатих.

Отак і почалася моя третя зміна у піонерському таборі «Сокіл» у Підмосков’ї.

Льова Куперман, зображуючи військового літака-винищувача, стрибав із другого поверху на купу піску животом, ризикуючи покалічитись і, очевидно, бажаючи заробити для мене як особи, відповідальної за його здоров’я та життя, на статтю кримінального кодексу. Після кожного приземлення у нього носом йшла кров, але це Льову не зупиняло.

Руслан Гаглоєв, як справжній горець, за найменшу образу бив своїх сусідів металевим совком по голові, бажано – до крові. Вигляд крові лякав усіх, включаючи вожатих, але не Гаглоєва.

Таня Оніщенко весь час носилася, як скажена, на худеньких тремтячих ніжках по табору, аж доки не падала, розбиваючи в кров то коліна, то голову, а падала вона кожного дня. Коли її лаяли, Таня намагалася втекти до лісу, де, якщо втеча вдавалася, сідала на пень і зализувала рани язиком, мов дикий звір.

І таких розбишак скакало по корпусу тридцять; і всі вони кричали і посилали матом вас подалі прямим текстом, на що їхні батьки, до речі, завітавши у вихідні дні у гості, не звертали уваги, вважаючи, певно, дитячу ненормативну лексику необхідним елементом комунікації. Я наче потрапив до малолітніх вампірів, які дражнили мене і заманювали до себе в полон, хоча насправді мені було не до жартів. Кожного ранку я просинався з відчайдушною думкою про те, що сьогодні утнуть маленькі злочинці й як я про це увечері на п’ятихвилинці доповідатиму директору табору.

Слава Богу, що я нікого не вбив. І дякуючи Юрію Юрійовичу, звісно ж.

Найскладніший загін дістався, безперечно, йому. Він сам туди напросився, видно, слава Макаренка не давала спокійно спати – вихованці з дитячого будинку, причому всі вони жили разом, не поділяючись на загони за віком – таку вони поставили попередню вимогу. Діти мали свою ієрархію та свої правила, всіх сторонніх сприймали вкрай вороже і взагалі казали, що їм не потрібен ніякий вожатий, самі, себто, розберуться, не перший раз. Так воно насправді й виходило кінець кінцем, але без вожатого точно було ніяк не можна, та йти до них у корпус навіть вдень мало хто хотів, і поки не приїхав Юрій Юрійович, між дитдомівськими і рештою табору точилася справжня ворожнеча. Інколи з Москви приїздили їхні старші товариші, які вже жили самостійно, багато хто відмотав строки на зонах, і тоді вони напивалися або нанюхувалися клею і йшли з’ясовувати стосунки. Особисто я, як і переважна більшість вожатих, вважав, що це тільки у кіно можна побачити, як у цих малолітніх злочинців прокидається совість. Правда ж полягає у тому, що вони з самого дитинства і до самої смерті живуть за встановленими у дитбудинку законами, які дуже серйозно відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві і вашого уявлення про справедливість. І навіть не даючи їм оцінки – гарні ці закони чи ні, справедливі чи не дуже, – можна впевнено сказати, що вам вони не сподобаються. Коли я, завітавши до Юрія Юрійовича в корпус у гості, випадково зайшов до дівчачої спальні й серед сплячих і не дуже дітей одразу звернув увагу, як на одному з ліжок двоє дванадцятирічних сцикух лижуть одна одну, сказав: «Зараз тихий час! Всім спати!» – і наказав їм розійтися по ліжках, їхній старший, високий худий хлопчина з тонкими вусиками на прізвисько Масон, заперечив, що це їхня приватна справа, а не моя. А інші – інші й не таке бачили вже. «А ти знаєш, що у нас закон: як тільки дівча дорослішає, старші пацани ведуть її до спортзалу на мати і там ґвалтують? Через це пройшли всі. Ми – одна родина, запам’ятай!» – сказав мені він. Я людина, як ти розумієш, майоре, далеко не сентиментальна, але ж навіть для мене таке занадто. Тому можна було передбачити, що на старті Юрій Юрійович з його-то повагою до традиційних сімейних цінностей шансів вижити як вожатий серед такої Гоморри навряд чи мав багато.

Але Юрій Юрійович зміг завоювати довіру у першу ж хвилину свого перебування в їхньому корпусі. Разом із ним допомагати приймати зміну прийшли Варфоломєєва, два здорових мужики, здається, столяри, та черговий міліціонер на прізвище Зав’ялов. Варфоломєєва наказала дітям вишикуватися в шеренгу, а мужики почали перевертати матраци, скидати на підлогу подушки і копирсатися у валізах та особистих речах. Що вони шукали, невідомо, але точно відомо, що вони за жодних обставин нічого б у цих дітей не знайшли. Всякий раз, коли мав початися шмон, клей, сигарети, драп, ножі швидко виносили за територію табору найменші та найспритніші. Всі про це знали, і Варфоломєєва знала, що вона нічого не знайде – це була акція залякування, хоча хто повинен боятися і чого, важко зрозуміти. Тобто з будь-якої, особливо з виховної точки зору, безпідставний показовий шмон не мав жодного шансу на успіх. Юрій Юрійович, хоча й наслухався вже від колег про своїх майбутніх підопічних всякого, такого ставлення до дітей стерпіти не міг. Коли неподобство досягло апогею і по кімнаті почали літати шкарпетки, футболки та інші особисті речі, він різко підняв руки догори і з усієї сили засвистів у свій улюблений рожевий свисток. Такі нестандартні дії справили на всіх учасників неподобства досить різне і дивне враження: діти кинулися з корпусу геть, горе-вихователі швидко покидали дитячі речі на підлогу, наче їх застукала на крадіжці міліція, а сам міліціонер Зав’ялов сонно і здивовано почав оглядати спереду свої штани, начебто намагаючись з’ясувати, що це могло там так у нього свистіти. Лише директор табору Варфоломєєва не втратила присутності духу – вона й не таке чула за тридцять років педагогічної практики – і продовжувала тримати за вухо малого бешкетника на прізвисько Лис, який не встиг як слід заховати вкрадений напередодні у найменших дітлахів конструктор.

– Відпустіть його, будь ласка, Надіє Йосипівно! – попросив Юрій Юрійович, набираючи у легені повітря для наступного свистка. – Він все віддасть.

– Звісно, що віддасть, – продовжувала викручувати пацану вухо Варфоломєєва, – куди він до чорта подінеться!

– Відпустіть мене, я нічого не брав! – заскиглив Лис.

Тут навіть Юрій Юрійович розсміявся і знову свиснув.

– Надіє Йосипівно, наше найголовніше завдання, щоб до кінця зміни всі залишилися живі та здорові, а табір не спалили, я так розумію, – сказав вожатий. – Тому дозвольте мені.

– Ти навіть не знаєш, з якими бандитами зв’язався! – з висоти свого педагогічного досвіду зітхнула Варфоломєєва і відпустила вухо малолітнього крадія. – І перестань нарешті свистіти! У голові мені дірку вже просвистів!

Так чи інакше, а з того дня шмони відмінили, а Юрій Юрійович почав здобувати в очах дитдомівських незаперечний авторитет.

Ввечері він попросив Масона, щоб всі діти, хто не хоче спати, пішли кудись погуляти, а сам залишився в спальні з малюками, яким почав травити свої коронні запитання та історії, та так що через деякий час всі, хто грали в карти і пили пиво в інших кімнатах, перейшли до Юрія Юрійовича і сиділи тихо, як миші на горищі.

– У чорному-чорному морі, у чорному-чорному квадраті, – оповідав вожатий замогильним голосом, – живуть чорні-чорні невдахи. Кожної чорної-чорної ночі чорні-чорні невдахи розхитують чорний-чорний квадрат, у якому вони живуть, і тоді на чорному-чорному морі здіймається шторм. Можливо, що також чорний-чорний. І тоді всі кораблі, що потрапляють у чорну негоду, тонуть, опускаються на дно, а люди, що пливли на них, починають жити у чорних-чорних квадратах і також стають чорними-чорними невдахами…

– Юрію Юрійовичу, а ви були на Чорному морі? – це Пончик, улюбленець усіх, кумедний худючий малюк, крізь сон мріє про море.

– Сто разів! – відповідає Юрій Юрійович.

– Так таки і сто? – запитує хтось із дівчат, але вожатий не звертає уваги і продовжує.

– …Інколи, коли дозволяє погода, на чорному-чорному пляжі чорні-чорні невдахи виходять на чорний-чорний пісок прийняти сонячні ванни і стати ще чорнішими невдахами. От чому довго перебувати на сонці шкідливо – всі, хто довго засмагає, з часом стають найчорнішими з усіх чорних невдах.

Коли ж сонячний диск закриває чорна-чорна хмара і настає чорна-чорна ніч, чорні-чорні невдахи летять у міста по всьому світу. Вони шукають там своїх майбутніх жертв, щоб забрати на дно чорного-чорного моря, тому що чорні квадрати, у яких вони живуть і за допомогою яких розхитують чорне море і здіймають шторми, дуже важкі й їм потрібна допомога.

Тому всім малюкам, щоб не потрапити до лап чорних невдах, потрібно вивчити і добре запам’ятати кілька простих правил.

По-перше, ніколи не лягайте спати поруч із чорним невдахою. Інакше вам насняться його сни і всі його невдачі миттю стануть вашими. Тому, коли ви вляжетесь нарешті у ліжко, ніколи не розмовляйте з тим, хто поруч. Хтозна, може чорні невдахи уже забрали вашого сусіда до себе, вляглися на його місце і тепер тільки й чекають, коли ви до них заговорите.

По-друге, ніколи не сідайте з чорними невдахами поруч у громадському транспорті, бо як сядете, то вас обов’язково попросять встати, щоб звільнити місце для бабусі, а коли ви відмовитесь, то в цей момент всі невдачі чорних невдах стануть вашими. Тож у громадському транспорті краще стояти, прокомпостувавши свій талончик, і не сувати руки у чужі валізи в надії на чужий гаманець – чорна доля невдахи зазвичай ховається саме там!

Головне, пам’ятайте: чорним невдахою може стати кожен малюк, який думає, що він може стати чорним невдахою. Ті малюки, які так не думають, ніколи не стануть чорними невдахами, не житимуть у чорному морі в чорному квадраті й не топитимуть кораблі, щоб взяти у рабство неслухняних малюків, які вночі, замість спати, бовкають язиками!

– Ми не бовкаємо, ми спимо! Юрію Юрійовичу, а як чорних невдах розрізнити поміж інших людей, коли вони летять на своє полювання?

– Це дуже просто: чорні-чорні невдахи геть чорні. У них чорне серце, бо вони злі на весь білий світ, чорна печінка, бо вони багато п’ють горілки, чорний-чорний мозок, бо їх часто хватає біла гарячка, особливо, коли вони смалять косяки і нюхають клей. Але це не стосується кольору шкіри, бо є країни і континенти, наприклад, Африка, де невдах називають білими і навіть білими-білими, але від цього вони не стають меншими невдахами. Там вони живуть у Білому морі всередині білого-білого квадрату. Це також не залежить від кольору черевиків, шортів, навіть кольору шкарпеток. Можна носити чорні шкарпетки і не бути чорним невдахою, але якщо ви бачите, що у когось білі або якось іншого кольору шкарпетки, але хоч трохи брудні, то знайте – це перша ознака чорного невдахи!

– Юрію Юрійовичу, а як люди потрапляють у біду і стають чорними-чорними невдахами?

– Багато хто з малюків на різних континентах цікавився у мене, чи може звичайний невдаха раптом стати чорним невдахою і потрапити у чорний квадрат, і всім я казав виключно правду. Не брехатиму я й вам: звісно, може. І брудні шкарпетки та інші брудні речі – найкоротша дорога до чорного-чорного дна, особливо погано прийдеться тим, хто не чистить зуби двічі на день. Серед вас є хто-небудь, хто не чистив зуби на ніч?..

Після подібних історій навіть у найсміливіших малих відчайдух починали один об один стукати нечищені зуби, під цокіт яких вони й засинали.

Масон, чия голова як старшого і відповідального за своїх від неорганізованості процесу відбою боліла не менше, ніж у вожатих, такому перебігу подій навіть зрадів. Він швидко змикитував, що віднині його підлітковій банді не потрібно чекати, поки малюки поснуть – тепер є класний вожатий, якого всі слухають і поважають. Тож вони можуть собі спокійно йти обчищати будинки і дачі в околицях табору одразу ж після відбою і не хвилюватись, що тут та як. Тому в особі Масона Юрій Юрійович отримав авторитетного помічника, безпосередньо зацікавленого результатами його праці.

Юрій Юрійович також зміг доступно пояснити Масону, що красти там, де живеш, – собі ж дорожче, та й не по правилах, до того ж, в обмін на вечірні «страшилки» вожатий домовився, що заборонені речі та речовини зберігатимуться в іншому місці, так для всіх буде краще. І практика таки невдовзі підтвердила, що Юрій Юрійович мав рацію. Коли ментівська опергрупа з Балашихи приїхала до табору і провела найретельніший офіційний обшук у корпусі «особливого загону», жодних речей, які вкрали протягом останніх двох тижнів із дач, там так і не знайшли. Масон у приступі вдячності навіть запропонував вожатому косяка, але той відмовився, натомість косяка відібрав і віддав мені, за що я йому до сьогодні вдячний.

Керівництво табору довго не хотіло вірити в те, що тепер із «особливим загоном» проблем майже не існує. «Давайте почекаємо трохи, товариші. Побачимо, що вони нам тепер викинуть», – бурмотіла спантеличена Варфоломєєва. Ще б пак, досвідчені педагоги Москви з тридцятирічним стажем не могли нічого вдіяти з тією шантрапою, а тут якийсь незграбний вожатий за три дні дає ладу, більш того, стає справді шанованою людиною там, де його колег і на поріг не пускали! Тож зрозуміло, чому всі очікували помилки, скандалу, невдачі, якогось грандіозного провалу, і кожен ранок Варфоломєєва починала планерку з запитання, в якому всіма барвами грала і заздрість, і захоплення: «Юрію Юрійовичу, у вас сьогодні вночі в загоні нікого не зарізали?» Та час йшов, а конфліктів та бійок більше не траплялося, хіба що де-інде щось крали зовсім малі Пончик і Лис, в основному їжу, але за це їх навіть ніхто не лаяв. Дитдомівські взагалі поводилися так, наче втекли з голодного краю, точніше, так воно і було. В їдальню вони вривалися ордою і бігом кидалися до своїх порцій, і куховарки шепталися поміж собою: «Вовченята, ну чисто дикі вовченята!» Якось я побачив, як Пончик і Лис підбігли до своїх місць, по черзі плюнули в перше, друге і третє і лише після цього, задоволені, спокійно прийнялися обідати. Я запитав у Юрія Юрійовича, що це за такий дивний ритуал, на що він відповів, що насправді це ніякий не ритуал, а елементарний самозахист: малі плюють у свої порції, щоб старші їх не відібрали, що трапляється, як за ними не доглядай, кожного дня. Це, до речі, щодо справедливості законів серед такого контингенту – хто сильніший, той і ситий.

Звісно, Юрій Юрійович із його-то вдачею й тут не міг не закохатись. Цього разу об’єктом його палкої пристрасті виявилася старша піонервожата Ірина, кучерява брюнетка з рясними веснянками на маленькому противному носі, який вона пхала скрізь, особливо куди не треба, і молола зранку до вечора своїм поганим язиком не гірше тієї колгоспної молотилки. Юрій Юрійович із якихось пирогів відчув у Іринці-шпаринці, як ласкаво дражнили її дитдомівські, рідну педагогічну душу, здатну на благодійні вчинки у такій нелегкій справі, як виховання чужих дітей. Я був шокований, бо, по-перше, такий висновок щодо непересічних талантів старшої піонервожатої не відповідав дійсності, точніше, лише осліплений Амуром ідіот міг побачити в цій корові педагога, який любить дітей, а по-друге, Іруся була одружена, і її чоловік, здоровенний вусатий бугай, теж працював у таборі фізруком і був першим, хто ліз у бійку при будь-якій нагоді й особливо без неї. Коли битися не було з ким, або, як у випадку зі мною, він тупо отримав у пику, бугай давав добрячих стусанів дружині. Я думаю, він мав рацію: Іруся полюбляла крутонути хвостом перед наджинсованими москвичами. Але все це не могло зменшити пристрасть Юрія Юрійовича ні на йоту, і мені лишалося тільки дивуватися, як він примудряється кожного разу вскочити в халепу – кругом стільки гарних, вільних, а головне, легкодоступних дівчат із прекрасною репутацією та нестервозним характером. Але ж ні, Юрій Юрійович не шукав легких шляхів до свого майбутнього сімейного щастя!

Звісно, не зважаючи на нову душевну муку, як істинний товариш, він не залишив мене у біді з моїм четвертим загоном, чим – я цілком відповідаю зараз за свої слова – врятував родини Гаглоєвих, Оніщенок і Куперманів від трагедії, а мене – від в’язниці. Хоча, думаю, зараз дехто з моїх кращих після Гітлера друзів і дорікнув би Юрію Юрійовичу за це.

Спочатку Юрій Юрійович розібрався з Льовою, який мріяв стати літаком-винищувачем. Не льотчиком, ні – це занадто банально як для Куперманівського племені, а саме літаком. Коли Льова в черговий раз став на перила другого поверху і розвів руки, готуючись до стрибка, Юрій Юрійович, який саме зайшов порадіти моїм педагогічним успіхам, флегматично запитав, чи немає у Льови, часом, із собою парасольки.

– З парасолькою не цікаво. На парашутистів схоже. А я ж літак-винищувач! – гордо відповів Льова.

– А який саме? – поцікавився вожатий.

– МІГ-17!

– Я так і знав!

– Що знали? – не зрозумів Куперман, який, похитуючись, балансував на перилах. Вся ця сцена з боку нагадувала голлівудський кінофільм, де поліцейський вмовляє самогубця, що здерся на хмарочос, відмовитися від стрибка.

– Та нічого особливого. Так, – загадково продовжив Юрій Юрійович і дістав із кишені ще один свій магічний, нарівні зі свистком, аксесуар педагогічного виховання – гребінець і почав спокійно скубти рідке волосся.

Ми з колегами стояли, роззявивши рота: Куперману, який був вражений тим, що вожатий не біжить за ним, не гониться, не кричить, а просто стоїть, споглядає і спокійно розчісується, здається, перехотілося стрибати. Льова дійсно, наче загіпнотизований, замість того, щоб падати животом на пісок із висоти другого поверху з криком «ура!», здивовано дивився, як Юрій Юрійович надає своїй неперевершеній зачісці додаткової охайності.

– Що ви знали? – ще раз підозріло перепитав Льова. З ним за всю його коротку кар’єру літака-винищувача МІГ-17 ще ніхто так серйозно не обговорював цю надзвичайну цікаву та важливу для оборони повітряного простору країни тему. Це не могло статися просто так, за цим щось ховалося.

– Те, Льова, що наказом головнокомандуючого повітряними силами генерал-майора Абдулкарімова польоти літаків-винищувачів МІГ-17 над територією Московського воєнного округу з сьогоднішнього дня до вересня місяця заборонені. Якщо ти цього наказу не знаєш, значить, ти не справжній літак.

– Я справжній! Неправда, я справжній!

– Я знаю, Льова. Просто ти мав особливо важливе секретне завдання, а я тебе перевіряв. Ти його виконав. Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва тільки-но отримала телеграму з подякою від самого міністра оборони, можеш збігати подивитися. Твоя місія закінчилася! Останній стрибок – і все!

Широко розплющивши очі, Льова крикнув: «Поїхали!» – і в останній раз цього сезону стрибонув вниз животом на купу піску. Вдало приземлившись і отрусивши пилюку, витерши кров з-під носа, він прожогом кинувся до директора табору. Ми ще ніколи – ні до, ні після цього останнього польоту – не бачили Купермана такою щасливою дитиною.

Звісно, Варфоломєєва запитанню Купермана не здивувалася – до неї за двадцять з гаком років роботи в піонерських таборах і майбутні космонавти приходили, і піонери-герої, і фіделі кастро, тобто ким себе тільки діти не уявляли – тому «телеграми», зважаючи на підвищену секретність документа, вона, звичайно, Куперману не показала. Проте і Льова правильно зрозумів ситуацію і виявив військову дисциплінованість – більше він у літачка не грав, на завдання збивати імперіалістичних американських «яструбів» не вилітав, за що я йому дуже вдячний аж до сьогодні. Єдине, чого я не зрозумів – до чого там парасолька?

– Ну, потрібно ж було з чогось починати розмову, поки він не стрибнув! Розумієш, це ж тонка дитяча психологія: якби Льова встигнув стрибнути раніше, ніж я з ним заговорив – все, нічого б не вийшло, так би колись літаком МІГ-17 він і розбився. От я й згадав раптом про парасольку, Вінні-Пуха, П’ятачка і бджіл, – просто пояснив Юрій Юрійович.

– Ну добре, про Вінні-Пуха зрозуміло. А звідки тобі відоме прізвище командуючого Московським військовим округом – Абдулкарімов?

– Ну ти сам що та мала дитина, чесне слово! Я ніколи не знав прізвища командуючого Московським військовим округом! Абдул-Карім – це видатний американський баскетболіст. Просто перше прізвище, що прийшло в голову.

Як у нього все це вкладалося в голові одночасно, я не знаю. Вінні-Пух, Абдул-Карім – хіба є між ними хоча б тоненький асоціативний зв’язок, може ви мені поясните?

З Танею Оніщенко, дівчинкою, яка завжди бігала і падала, Юрій Юрійович вирішив проблему без парасольки та Американської національної баскетбольної асоціації. Насамперед, він відв’язав дівчинку від бетонної лавки, до якої я її прив’язував мотузкою одразу ж після сніданку, і дав цукерку. Таня цукерку з’їла і попросила ще, дивлячись на вожатого очими парафіянки, яка за таку індульгенцію готова відписати церкві у спадок все своє майно. На це вожатий вказав пальцем на людину, яка може безкоштовно на регулярній основі в обмін на примірну поведінку давати їй кожного дня п’ять цукерок без будь-якої сповіді. Я в жодному разі не заперечував проти додаткових витрат на солодощі, аби тільки ця мала стерво не тікала з табору в ліс і ми потім не бігали за нею разом із усіма найближчими ментами і пожежниками, з якими розраховуватися доводилося виключно горілкою; цукерки дешевші, ніж горілка, та й клопоту менше. За цукерки Таня могла продати не тільки власну свободу, а й батьків, які цукерок, зважаючи на алергію у малої на солодке, їй не давали. Своїм найближчим завданням я вважав, щоб вона дожила в межах мого загону до кінця зміни. А от з алергією чи без, мене це, чесно кажучи, мало обходило в такій ситуації.

– Це найменше з тих неподобств, на які ми мусимо погодитись у цьому важкому випадку, – розмірковував, виправдовуючи свій не дуже педагогічний вчинок, Юрій Юрійович. – Ми не маємо вибору. Краще цукерка у роті й діатез на щоках, ніж маніяк у лісі й гілка в сраці.

З такою сильною тезою важко сперечатися: навколишні ліси славилися своїми маніяками-педофілами.

Руслан Гаглоєв у силу свого національного походження виявився найміцнішим горішком. Він не йшов на переговори, не складав зброю, тобто металевий совок, яким бив своїх колег по голові, в обмін на цукерки або шоколадки; не виконував наказів вожатих, ігнорував фізичні покарання фізрука. Чи варто сумніватися, що його батько був одним із найвпливовіших людей у Москві, тобто директором ринку? Як син директора ринку потрапив у піонерський табір для дітей працівників комунальної сфери, питання, певен, зайве. Директор ринку в Москві у ті роки, втім, як і зараз, якби захотів, міг потрапити навіть у космос, інша справа, що там йому нічого робити, бо квітами та шашликами у космосі не поторгуєш.