Текст книги "Юрій Юрійович, улюбленець жінок"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Юрій Юрійович спостерігав за Гаглоєвим-молодшим кілька днів уважно і обережно, як мисливець у горах спостерігає за цінним туром. Але і тур, тобто восьмирічний Руслан Гаглоєв, не менш пильно спостерігав за вожатим, і чесно кажучи, я б не поставив і карбованця на те, щоб вгадати, хто ж насправді тут мав стати мисливцем, а хто здобиччю. Спіймав Юрій Юрійович Гаглоєва на банальній слабкості. Є таке завдання для дітей, називається «Зелена аптека» – потрібно назбирати і здати певну кількість лікарських рослин. Здавалося б, дурня дурнею: ну як малі діти з Москви можуть повзати навколішки півдня і знаходити та сортирувати лікарські рослини, коли переважна більшість із них живої корови в очі не бачила? Дійсно, середньостатистична московська дитина на таке не здатна, тож можна зрозуміти мій подив, коли Руслан приніс целофановий пакет, доверху наповнений якоюсь травою (я й сам не пам’ятаю назви), при тому що інші дітки назбирали лише бур’янів, що було очевидно навіть для такого майбутнього горе-філолога, як я. Взявши Гаглоєва за руку, я відвів його до Юрія Юрійовича, який, розклавши на столі траву по купках, уважно перевірив весь зміст пакета, і з повагою, як спеціаліст спеціалісту, подивився в очі Руслану.

– Звідки знаєш про лікарські трави?

– Батько у горах показував. Бабушка показував. Дєдушка показував. Многа сабірал. У нас дома лікарські трави всі геть знають! – гордо відповів піонер.

Наступного ранку на планерці ми всі троє отримали подяку від Надії Йосипівни. Я – за єдиний на весь піонерський табір зібраний кілограм лікарських рослин, Руслан безпосередньо за рослини, а Юрій Юрійович – за оригінальну ідею. Він запропонував проводити «Зелену аптеку» не в рамках соціалістичного змагання між загонами в один день, коли табір буквально викорчовує всю зелень на території, в результаті перетворюючи її на їжу для кролів, а з кожним загоном окремо й у різні дні. А найголовніше – керувати всім процесом доручити восьмирічному Руслану Гаглоєву, провідному фахівцю у цій галузі. Керівництво табору довго сміялося, а потім задля сміху та й від безнадійності справи погодилося. І щоб ви думали? Поки керівництво табору бухало і сміялося з Юрія Юрійовича, Руслан за його чіткими інструкціями та моїм фізичним прикриттям виводив «в поля» один загін за іншим, причому, що характерно, дівчат до обіду, а хлопчаків виключно після, тобто все роздільно, як і вимагає того Коран. І не траплялося такого дня, щоб Руслан гордо не приносив Юрію Юрійовичу великого целофанового пакета з лікарськими рослинами, які вони разом задумливо розкладали на столі по купках, потім нюхали, довго роздивлялися та обговорювали якісь деталі й нарешті несли до адміністрації. Всі були вкрай задоволені, а Гаглоєва начебто підмінили, зовсім інша дитина: слухняний, ввічливий хлопчик, хіба що інколи міг врізати якомусь недолугому москвичу, наче кинджалом, совком у бік, щоб не розслаблявся. Насправді ж було дуже цікаво спостерігати, як це мале, на зріст з табурет, впевнено керує на збиранні трави значно старшими хлопцями і дівчатами і, що характерно, ті беззаперечно його слухають. Я питав себе, чи взагалі за всю історію піонерського табору «Сокіл» збиралося стільки лікарських рослин, скільки зібрали тільки у серпні 1991 року Руслан Гаглоєв та його духовний лідер Юрій Юрійович? Але я отримував задоволення від цих подій недовго. Аж до тих пір, поки наприкінці зміни, мацаючи по кутках та задвірках чергову цицькасту вожату, випадково не наткнувся на велику купу висохлих лікарських рослин. Вони їх просто викидали, і вся дитяча праця зводилася нанівець. Добре, що про це не знав восьмирічний Руслан Гаглоєв, інакше у нього б назавжди могла зникнути віра у доцільність добрих вчинків. Насправді, це рано чи пізно трапляється майже з усіма людьми, та мені чомусь не хотілося, щоб із Русланом це сталося саме на моїй зміні.

Якщо не приймати близько до серця вищезазначені неприємні моменти, в усьому іншому життя у таборі під Москвою мало чим відрізнялося від життя в інших таборах: художня самодіяльність, футбол, конкурси краси, тобто нічого особливого, якщо не згадати про екскурсії. А згадати, як захоплено казали колеги, є про що. Дітей планово вивозили до Кремля, до різноманітних палат – роздивлятися шапку Мономаха та інші коштовності, або посуд, з якого їла царська родина; до Третьяковської галереї дивитись на ікони, де всі святі схожі на монголів, та нудні картини; до Кускова, родинного маєтку, здається, Потьомкіних. Я ніяк не міг збагнути, чому я повинен витрачати свій час на тупе розглядання речей, якими хтось колись користувався, а не жити власним, наповненим емоціями та пристрастю до цицькастих вожатих життям? Тому всі свої екскурсії я з великим задоволенням віддавав Юрію Юрійовичу, який був великим любителем давнини, а сам залишався у таборі спостерігати за його «особливим загоном» дитдомівських, яким я придумав ріаліті-шоу в боксерських рукавичках. І поки вони вовтузили один одного по морді за корпусом, я спокійно займався своїми справами.

У вихідні ми з дружиною їздили до Москви, і в перший наш візит я переконався, що таки поспішив зі шлюбом – цілий день ми простояли у черзі до першого «Макдональдсу», який щойно відкрився. Навіть зараз, проживши сорок років, я не пригадаю більш безглуздого свого вчинку і настільки бездарно згаяного часу.

У другий вихідний ми поїхали у парк ім. Горького, що біля ВДНГ, і там дружина вляпалася в історію, яка ледь не завершилася дуже погано. Поки я пив мінеральну воду, вона примудрилася програти наперсточникам, яких уже в той час там сиділо безліч, всі наші гроші, й коли я підійшов до кола, вона вже віддала каталі обручку. Миттєво передавши золото напарнику, той забурмотів свої камлання і засовав пластиковими склянками по столику, ховаючи під ними поролонову кульку. Не знаю, як я зреагував, певне, коли б знав, що це так небезпечно, ніколи б не повівся так рішуче, але коли шахрай різко зупинив гру і запитав, де кулька, я схопив його за руку і підняв її разом із склянкою. Дивно, але кулька виявилася саме там, шахрай заховав її під долонею, під великим пальцем, і коли я з силою вивернув йому руку, всі це побачили. Я виграв! Певне, ніхто не розраховував на таку спритність клієнта. «Де моя обручка? Віддай мої гроші, шахрай!» – тільки й встиг сказати я, бо всі, хто стояв навколо, миттєво кудись зникли, в тому числі й катала. Не довго думаючи, я вирушив шукати міліцію, і, що найдивніше, я її знайшов. Старшина і сержант здивовано мене вислухали, причому дивувались вони не дурості моєї дружини (тут таких кожного дня десяток), не з моєї спритності, а з того, що я плекаю надію повернути гроші й обручку.

– Ми недавно побралися. До того ж я чесно відігрався, я спіймав їх за руку, буквально. Думаю, вони повинні нам все повернути! – казав я.

– Ти звідки? – запитав сержант. – Часом не з України?

– З України.

– Чую по вимові. А саме звідки?

Я назвав своє місто.

– А я з Хмельниччини, – сказав мент. – Зачекай, я спробую щось зробити.

Він повернувся через півгодини лише з обручкою, але без грошей, ми й тому дуже зраділи.

– Тікайте швидко через інший вихід. На центральному вас чекають, можуть зарізати, я не жартую, це ж Москва. Бувай, зьома! – порадив на прощання мент. «Зьома» – тоді це ще мало для ментів у Москві якесь значення. Але скажу чесно, ми не вийшли ні через центральний вихід, ні через той, на який вказали менти. Ми знайшли шпарину в огорожі й вислизнули прямо на трамвайну зупинку – я завжди не довіряв ментам, навіть коли обставини начебто зводили нас на одному боці барикад. І ще жодного разу я про це не пошкодував – саме тому й досі живий.

Ввечері, почувши про наші пригоди, Юрій Юрійович сумно похитав головою і зауважив щодо обручки: «Погана прикмета». Як у воду дивився. Що цікаво, грошей дружина програла тоді чимало, значно більше, ніж коштувала обручка, і ми переймалися перш за все, через них. Але відтоді пройшло стільки часу, і звісно, я вже не пам’ятаю суми, та нічого страшного і не трапилося, ми не померли з голоду, а от прикмета з обручкою, бачиш, спрацювала.

Вечором вісімнадцятого серпня 1991 року Юрій Юрійович розповідав своєму «особливому загону» жахливу історію про те, як велетенські щури-мутанти, яких не може вбити навіть черга з автомата Калашникова, захоплюють московське метро. А ранком дев’ятнадцятого серпня Москву захопили інші щури, значно небезпечніші.

Юрій Юрійович розбудив мене стуком у вікно о пів на сьому ранку, того дня нам випало чергування по табору. День обіцяв бути сонячним і цікавим, як то кажуть, ніщо не передвіщало біди, поки на планерці Надія Йосипівна Варфоломєєва радісно нам не повідомила: «В країні сталося те, що мало статися! Владу знову захопили російскіє трудящієся! Вітаю вас!» Ми випали в осадок. Які ще в біса трудящієся? Увечері по телевізору показали передовий загін «пролєтаріату» московського путчу: Пуго, Янаєва та інших. У Янаєва тряслися руки, але всіх нас реально стрьомав балет Чайковського «Лебедине озеро». Ми запанікували, що так далеко знаходимось від рідних, але Юрій Юрійович, як завжди, висловив напрочуд тверезу думку: так, ми далеко від дому, проте зараз ми, як ніколи, наближені до епіцентру великих подій, тож втрачати таку можливість дізнатися про всі деталі не варто.

Насправді, щоб там не казала Варфоломєєва про трудящих і якою б затятою шовіністкою не була, перш за все вона подбала про безпеку дітей. Бо якщо у мирний час навколо табору відбувалося казна що, то чого чекати під час путчу годі й гадати. Перш за все відмінили всі екскурсії та прогулянки, вожаті розписали графік цілодобових чергувань разом із міліцією, вхід на територію табору встановили лише по перепустках.

Те, що поруч знаходиться дивізія ім. Дзержинського, додавало нам оптимізму, але лише до тих пір, поки Варфоломєєва не опустила нас на землю простими, але як завжди, напрочуд доступними словами: «Як ви знаєте, поруч знаходиться дивізія імені Дзержинського. Це справжні патріоти нашої Батьківщини! Стережіться, вони можуть пристрелити кого завгодно!» Чесно кажучи, більш слушного і точного зауваження щодо патріотизму я й досі не чув.

Насправді тоді для нас, всередині табору, все виглядало не так уже й страшно. Коли ти знаходишся в лісі й повністю заклопотаний своєю справою (я, наприклад, цицькастими вожатими з сусіднього загону), то інший світ, все, що за межами, видається трохи примарним. Тому переважна більшість вихователів, тобто майже всі, слушно вирішили, що там, у Москві, обійдуться й без нас. Майже всі, крім, звичайно ж, Юрія Юрійовича, який взяв свій перший вихідний день і рвонув до Білокам’яної.

З Москви Юрій Юрійович приїхав наполоханий, сповнений вражень від побаченого на Арбаті та біля Білого дому; він навіть допоміг таскати там бруківку на барикади, але ми, захоплені грою в доміно та пляшкою горілки, мало звертали увагу на його розповіді. «Насправді ж все не так, як показують по телевізору! – гарячкував ЮрЮр. – Там танки блокували Красну площу, люди виходять на вулицю захищати демократію! Я телефонував додому, там взагалі нічого майже не знають і думають, що я все вигадую…» Але ми забивали «козла» і готувалися до вечірніх походеньок, і Юрій Юрійович, при всій до нього повазі, як носій політичного контексту нам був не цікавий. До речі, з того часу в нас, я маю на увазі людей, суспільство, мало що змінилося. «Козел» – він завжди рідніший.

Тієї ж ночі на чергуванні з Юрієм Юрійовичем і Масоном стався дивний випадок, який заслуговує окремої розповіді. Чергувати постановили у старому табірному автобусі, який інколи виїжджав за продуктами: начебто і не на вулиці, але ж і не в приміщенні. Черговим вожатим видавали бейсбольні битки, і головним завданням було не заснути, бо сторож і мент завжди спали по ночах, і ніякий путч не міг порушити їхнього розкладу: вдень вони збирали у лісі гриби і засмагали біля озера, ввечері бухали. Саме тому Варфоломєєва, думаю, і встановила нічні чергування: з вожатими домовитися значно простіше, ніж примусити виконувати свої службові обов’язки мента і сторожів.

Масону, звісно, хотілося зовсім іншого, ніж сидіти цілу ніч в автобусі й відповідати на ідіотські педагогічні запитання Юрія Юрійовича про життя в дитячому будинку. На Масона чекала доля злодія в законі, і йому шкода було гаяти такий сприятливий нічний час на теревені. Та подітися нікуди, тож вони сиділи в автобусі, блимали очима у мокрі вікна і чекали на світанок. Аж десь о п’ятій ранку вони почули, як хтось грюкає, намагаючись відчинити, головними табірними воротами. Обережно підійшовши до входу, вони побачили високого, метрів зо два, мужчину (про таких зазвичай кажуть «шафа»), який, вхопившись величезними руками за металеві прути, з усієї сили розхитував дверці. Незнайомець був удягнений, можна сказати, стильно: біла, з короткими рукавами, сорочка, явно замала для нього, штани з лампасами невідомого кольору і колись білий, добряче виваляний в пилюці картуз.

– Пустіть, – сказав мужчина тихим благаючим голосом, – мені дуже потрібно. У мене там документи. Будь ласка!

У цей час із галявини, що неподалік від табору, почулася автоматна черга. Постріли розбудили не тільки Масона і Юрія Юрійовича, які очманіло дивилися на велетня, але і сержанта Зав’ялова, і сторожа, ім’я якого ніхто не знав і ніколи не хотів знати.

– Пустіть, будь ласка, – ще раз дуже ввічливо висловив своє прохання мужчина, – у мене там портфель.

– Який портфель о п’ятій ранку?! – сержант Зав’ялов розлютився не на жарт. Він терпіти не міг, коли його будили на посту. – Іди звідси, поки я тебе палицею не перетяг по спині! Ти чув постріли? – звернувся Зав’ялов тепер уже до Юрія Юрійовича. – З Калашникова фігачили! – було видно, що мент трохи переляканий.

– Не потрібно зі мною так розмовляти, – знову лагідним тихим голосом сказав мужчина, – будь ласка. Тому що коли на мене кричать, я дуже нервую.

– Ти хто такий? Звідки ти тут взявся? – запитав у нього сторож.

– Я Коля. У мене тут важливі документи.

– Щось я тебе не пам’ятаю, Коля, – зауважив сторож. – А в тебе самого є документи? Паспорт, посвідчення? Коли ти тут був останній раз?

– Давно, – відповів чоловік. Він говорив тихо, начебто соромлячись і свого могутнього голосу, і самого себе.

– А де лежать твої документи?

– Я вам не скажу. Це секретні документи. Пустіть, я візьму – і піду, нікого не чіпатиму, чесне слово.

– Ти ба, наволоч, він нікого не чіпатиме! – чисто по-ментовськи знову завівся Зав’ялов. – А ну пішов звідси, пішов, я сказав! – закричав сержант і з усієї сили для остраху вдарив палицею по воротах. Його можна було зрозуміти: куховарка сьогодні не дала, на галявині на світанку лупили з автомата, путч якийсь придумали, словом, він не виспався і готовий був вдатися до рішучих дій.

Велетень на агресію відреагував на диво холоднокровно. Він просто взяв і розігнув металеві прути, причому, як потім розповідав Масон, зробив це без видимих зусиль, начебто гнув не метал у палець завтовшки, а тонесенький дріт.

– Я зараз зайду, – спокійно сказав мужчина. – А ви всі краще відійдіть, – звернувся він до Масона, Юрія Юрійовича та сторожа, – бо мені потрібно взяти портфель.

З цими словами він простягнув свої могутні, на диво бліді руки до замка. Зав’ялов, не витримавши такого нахабства, коротко лупонув кийком, але очікуваного результату не досяг. Замість того, щоб скрикнути і прибрати руки, мужчина ледь посміхнувся і схопивши замок, почав його акуратно ламати. Мент, не зважаючи на таку дивну реакцію, наніс ще кілька ударів, цього разу не шкодуючи сил. Але нічний гість навіть нічого не сказав, і, зламавши голими руками замок, мов волоський горіх, начебто легенько штовхнув ворота, але вони відчинилися з такою силою, що сержант Зав’ялов пошкодував, що не послухав доброї поради відійти подалі й таким чином, збитий дверима, опинився на землі. Мужчина, не звертаючи ні на кого уваги, великими стрімкими кроками помчав на господарчий двір, і тут всі побачили, що він босий. Усвідомлення того, що цей загадковий незнайомець, блідолиций велетень має якусь надлюдську силу, прийшло не одразу. Юрій Юрійович, і Масон, і сторож, якого ми не знали, як звати, бо ніколи не звали, і мент Зав’ялов, що лежав на землі й крехтів, тримаючись за грудну клітину – всі остаточно прокинулись тільки тоді, коли сторонній проник на територію піонерського табору. До цього моменту це начебто нікого особливо і не стосувалося: мало хто там за парканом бродить? Першим прийшов до тями Масон, але, крім скромного матюка, вичавити з себе хлопчина нічого не зміг, це вам не дрібні гроші по кишенях тирити. Зав’ялов потягнувся до рації – викликати наряд (коли він ще приїде?!), сторож кинувся до Зав’ялова – це єдина дія, на яку він спромігся тієї миті, – сховатися за мента.

Як потім розповідав Юрій Юрійович, він одразу збагнув, що перед ними, скоріш за все, людина вкрай неординарна і на свободі такі люди, як правило, самі довго не затримуються. Тому, поки вони з Масоном бігли на господарчий двір, в голові у Юрія Юрійовича крутилися не способи самозахисту, а теми для бесіди.

Мужчина зупинився перед досить міцними дверима столярної майстерні, помацав їх руками, штовхнув, а потім навалився плечем – і двері впали. Легко і невимушено, начебто не були зачинені на міцний замок, а стояли, прихилені до одвірку. Найдивніше відбулося далі: хвилини за дві-три велетень неквапливо вийшов зі столярки з невеличким школярським портфелем із темно-рудої шкіри, старого, давно не модного фасону. Виглядав незнайомець дуже щасливою людиною, очевидно, що він вважав свою місію цілком виконаною.

– Пробачте, можна вас на хвилиночку, – ввічливо звернувся до нього Юрій Юрійович, начебто вони стояли зараз, захекані, о п’ятій годині ранку не посеред піонерського табору після зламаних воріт, дверей та нападу на представника закону, а десь на Красній площі, і Юрій Юрійович просто хотів перепитати, чи насправді це храм Василія Блаженного.

– Так, слухаю вас, – велетень випромінював саму уважність.

– Скажіть, будь ласка, ви не підкажете, як пройти в бібліотеку? – насправді, крім знаменитої фрази з «Операції И» Юрій Юрійович так ні до чого й не додумався. Перед ним, як він розумів, стояло одне завдання – затримати незнайомця якомога довше, поки не приїде наряд міліції.

– Бібліотека? – навіть не здивувавшись запитанню, замислився велетень. – Дай згадаю. Ага, дивись-но, хлопче: вийдеш звідси, потім звернеш по алейці ліворуч, потім прямо до альтанки, там трохи праворуч побачиш адміністративну будівлю, треті двері, здається, сині, якщо не перефарбували, і табличка «Бібліотека».

– Табличка?

– Ну так, табличка.

– А як бібліотекарку звати?

– Ольга Іванівна. Манукян.

– Манукян?

– Так, Манукян.

– Ви знайомі?

– Звісно. – Велетень почухав потилицю. – А чого ж нам не бути знайомими? Знайомі.

– Працювали разом? – Юрій Юрійович виявляв максимальну зацікавленість, на яку тільки був здатен.

– Можна й так сказати. Не те, щоб працювали. Ну, ти, як Ольгу Іванівну побачиш, вибачся за мене, будь ласка. – Велетень сором’язливо похнюпив голову. – Я книжку колись взяв – і не здав. Їй, певно, дісталося тоді від начальства. Але я принесу, обов’язково принесу, от наступного разу прийду – і принесу! А зараз не можу, зараз у мене справи, бачиш, – велетень показав на портфель, – портфель.

– А від кого вибачення передати?

– Семенов. Коля Семенов, третій загін. «Робінзон Крузо» книга називалася. Вона у мене вдома лежить. Я як додому потраплю, – велетень напружився, прислухаючись, – о, вже поруч, їдуть.

– Хто їде? – Юрій Юрійович, як не напружував слух, нічого у дзвінкій світанковій тиші не почув.

– Міліція. Це за мною. Але ж я нічого поганого не хотів зробити, я ж по-хорошому всіх просив, мені було дуже потрібно, тут портфель, в портфелі документи. Я їх тут давно залишив, дуже давно.

– «Робінзон Крузо» – дуже хороша книга, я її теж люблю. А як ви ставитесь до П’ятниці?

– П’ятниця – це мусульманський вихідний. А я православний. Православ’я – найправильніша релігія. Все інше – лайно. Я за православ’я кому хочеш морду наб’ю. Москва – третій Рим. Ти православний?

– Аякже, – поспішив завірити незнайомця Юрій Юрійович. – Обов’язково! А чим саме вам подобається «Робінзон Крузо»?

– «Робінзон Крузо» – хороша книга. Дуже, дуже хороша. Робінзон Крузо був православний монах. Знаєш чому? Тому що всі гарні люди на світі – православні. Монах-відлюдник. П’ятницю Господь послав йому як спокусу, як Ісуса диявол спокушав тричі, так і П’ятниця спокушав православного монаха Робінзона. Хлопче, відійди, будь ласка, в бік, бо мені пора бігти. Я тебе не чіпатиму, ти тільки вибачся за мене перед Ольгою Іванівною. Коля, Коля Семенов, третій загін, вона повинна пам’ятати, я часто до бібліотеки ходив.

У господарчий двір забігли менти, і велетень, наче у повільній зйомці, побіг їм назустріч.

Кого били гумовими ментівськими кийками, той знає, що витримати ці удари майже неможливо – пристрій придуманий і продуманий вправно. Менти били блідорукого велетня з усього маху: по спині, по руках, по ногах, а він лише кректав і тихо просив: «Хлопці, не потрібно, не потрібно, хлопці, я сам…». Нарешті, він впав, збитий численними ударами на землю, і поповз. Із голови тонким рівчачком потекла кров, а менти його гнали кийками прямо до «бобіка», де зрештою дозволили підвестися, наділи наручники і обшукали, але, здається, він вже зовсім знепритомнів; ослаб, обм’як, щось тихо бурмотів, проте коли його почали пхати в «стакан», раптом стрепенувся, вперся руками і ногами і заволав: «Крузо, Робінзон Крузо! Я поверну, чесне слово!» – після чого сили остаточно покинули його, голова схилилася вбік, ротом пішла піна і він знову знепритомнів.

– Бідолашний, – сказав Юрій Юрійович, піднімаючи з землі старий школярський портфель з темно-рудої шкіри.

– Ага, блін, бідолашний, точно, – підтвердив Зав’ялов, тримаючись за бік і груди. – Третя втеча з божевільні за останні півроку. Задушив санітарку голими руками.

Коли через кілька місяців я розповідав ці історії за пляшкою паршивого коньяку, що дивно і мерзотно пах клопами, знайомому лікарю-патологоанатому, той, ні на секунду не сумніваючись, запевнив: «Так і є: що діти, що божевільні, що генії – всі однакові».

Юрій Юрійович був, безумовно, генієм, який з однаковим успіхом міг знаходити спільну мову як з дітьми, так і з божевільними. Він мав щось таке за душею, чого не мав ніхто з нас: талант розуміти людей, терпіння і небайдужість – чесноти, які так невластиві молодості. Юрій Юрійович єдиний, хто у серпні 1991-го зрозумів, ні, відчув, що закінчується не просто велика імперія, не просто епоха, – закінчуються всі наші мрії. І віднині все відбуватиметься інакше, і те, чому ми навчались і чому нас навчали, у переважній більшості навряд чи стане нам у нагоді. Це не добре і не погано, це просто інакше, по-іншому, і тепер ми потребуємо нових мрій, більш пристосованих до нового часу, і не факт, що там, у цьому новому часі й просторі, знайдеться для нас місце. Ми всі раділи, що у нас тепер є власна країна, за яку можна вболівати на чемпіонатах світу і Європи, Олімпійських іграх, далі наша фантазія наразі не сягала, але всі ми чекали дива, яке зробить нас багатими і щасливими.

І диво таки наступило, але навряд чи стояння за лотком із секондгендом на базарі можна вважати за щастя. Наша юність, частина нашої молодості лишилася там, у минулому, десь далеко, за краєм, у історичній безодні жахів гримас соціалізму, які відкривалися для нас тепер у газетах та журналах страшними розповідями про недавнє минуле, і наше інтуїтивне неприйняття дійсності лише знаходило в них своє підтвердження: брехня, все, що нас оточує – суцільна, тотальна брехня. Але й теперішнє у вигляді дикого накопичення капіталів давало шанс лише мерзотникам, партійним працівникам та комсомольцям (на моє щире переконання, це слова-синоніми) і точно не відповідало уявленням про торжество соціальної справедливості та гуманізму. Тобто, за великим рахунком, нічого не змінилося: якщо раніше нас дурили, так би мовити, ідеологічно, то тепер ми стали жертвами ще й економічного обману, і що цікаво, у виконанні майже тих самих персонажів, хіба що без парткомуністичних квитків у їхніх кишенях, колись набитими рублями та продпайками зі спецфондів, а тепер – доларами. І все ж таки ми тішили себе надіями, ми розраховували на краще, ми вірили у власні сили і молодість. Минулого разу, пам’ятаєте, ми добряче випили, і ви, майоре, питали мене, яка система справедливіше до людини, якщо соціально-економічні системи взагалі можуть відповідати поняттю «справедливість». Навряд чи я можу дати більш-менш обґрунтовану відповідь, я ж не Карл Маркс, національністю не вийшов, я звичайний рядовий контрабандист. Але з особистого досвіду, як людина, яка в дорослому віці пожила і при недорозвинутому соціалізмі, і при недорозвинутому капіталізмі, можу зауважити, що при останньому не виживають найслабші, що загалом перебуває в гармонії з теорією існування видів. При воєнному радянському комунізмі або будь-якій іншій тоталітарній системі не виживають ті, на кого вкажуть. Все залежить не від закону, все залежить від волі, настрою і «політичної доцільності» – інколи у розумінні однієї єдиної людини. Це порівняння класифікації видів Карла Ліннея з атомною бомбою. Особисто мені краще при капіталізмі, однозначно, й чим він більш дикий, тим мені простіше таскати контрабанду та нелегалів через кордон, та й кордону цього б не існувало. Тому я за капіталістичну незалежність! Підозрюю, що ти, майоре, також: хто б тобі тоді носив такі хабарі?

Піонерський табір «Сокіл» став нашим останнім педагогічним іспитом. Лише завдяки Юрію Юрійовичу та збігу обставин всі мої підопічні залишилися живі, нікого з вихованців дитячого будинку не посадили і нас не обікрали у останню ніч та по дорозі додому, як це сталося зі старшою піонервожатою Іриною та її вусанем-чоловіком. Звісно, Юрій Юрійович дуже з цього приводу переймався у потягу, казав, що недопрацював із «особливим загоном», що предмет його пристрасті не заслуговував такого ставлення, але всі ми, та й він сам у глибині душі, розуміли – заслуговувала.

– Викинь ти ту курву з голови! Вічно ти знайдеш собі якусь… – я затамував подих і спостерігав, як темніли від відчаю та ненависті очі Юрія Юрійовича, але інших ліків для його душі я не мав.

Більше у таборах ми не працювали. Не знаю, чому так сталося, певно, не довелося, не пощастило і т. д., але тоді ми ще не знали нічого, що відбудеться з нами далі, як складуться наші долі; більш того, ми про це навіть не задумувалися, тому продовжували жити своїм природним життям, тобто повернулися до навчання.

Одноденна поїздка під час путчу з Балашихи до Москви мала для Юрія Юрійовича в рідному університеті несподіване продовження. За сімейними обставинами йому довелося затриматися вдома. Є на світі такі люди, вельми оригінальна категорія: їх одразу можна відрізнити, виокремити навіть у найбільшому натовпі за якимись невловимими ознаками; про таких навіть інколи кажуть, що вони не мають батьків, настільки самодостатніми вони видаються на перший погляд. Здається, що вони прийшли нізвідки і незабаром підуть в нікуди. Таким був і Юрій Юрійович, мені навіть ніколи і в голову не могло прийти, що у нього є мама. Але вона у нього, звісно ж, була, інколи тяжко хворіла, і тому він попросив, не вдаючись у деталі, одного зі своїх товаришів по курсу в разі запитань з боку деканату придумати якусь простеньку історію, що правдоподібно прикривала б відсутність на заняттях. У перші тижні вересня завжди можна було прогуляти, не турбуючись про наслідки: хтось вважав, що ти «в колгоспі на помідорах», хтось думав, що ти «відробляєш» десь в університеті, хоча насправді студенти, що просекли цю тему, лише майстерно придумували якісь відмазки – і все сходило з рук. На те і Юрій Юрійович розраховував. Не прийняв він до уваги лише одного – буйної фантазії свого приятеля Ігоря Волкова на прізвисько Герцог. Герцогом Волкова прозвали за неабияку претензію на аристократичність: він завжди намагався ходити до інституту в костюмі й краватці, носив модну довгу зачіску, яку час від часу підкреслював різким рухом голови а ля Козодоєв у виконанні Міронова з фільму «Діамантова рука», і співав під гітару начебто голосом Малініна російські романси про те «…как хочется стреляться среди березок средней полосы». Герцог-Волков-Малінін претендував також на роль придворного поета на природничому факультеті, приймав незмінну участь у кавеенах та святкових концертах, був на короткій стопі з начальством, тож кращої кандидатури для створення легенди Юрій Юрійович не міг і знайти. Та Герцога-Волкова насправді настільки вразила розповідь ЮЮ про події у Москві і подарований значок-триколор «Єльцин. Свобода. Демократія», що він вирішив віддячити приятелеві на всі сто.

Коли через два тижні Юрій Юрійович переступив поріг альма-матер і рідного факультету, то майже всі знайомі та незнайомі люди, які йому зустрічалися, підходили до нього і з почуттям вдячності потискали руку і казали: «Бачили-бачили! Як морозиво, смачне? Молодець, що захистив демократію, ми тобою пишаємося…» – та інші дивні слова, яких збентежений Юрій Юрійович, від природи людина скромна, геть не розумів. Нарешті до нього підійшла староста групи Інна Капліч і святково повідомила, що на них чекає сам декан факультету, і з цими словами взяла Юрія Юрійовича, як теля за шлейку, під лікоть і повела за собою. Декан, невисокий дядько з сивою інтелігентською гострою борідкою, палко потис Юрію Юрійовичу руку маленькою пухкою долонею, посміхнувся, як старому доброму другу, і, не гаючи часу, повів до ректора. Весь цей час Юрій Юрійович безрезультатно намагався визволити свій лікоть від чіпкої хватки старости та знайти поглядом Герцога-Волкова, але той тільки і встиг, що здалеку прошепотіти в коридорі: «Москва! Барикади! Танк! Морозиво! Телевізор!», на що Інна Капліч зробила круглі очі й замахала руками, наче оберігаючи свою гордість, яка от-от мала перетворитися на здобич, від набридлих мух.

Ректор, низенький, схожий на карлика, з яким у дитинстві сталося ДТП, чоловік, звісно старий комуніст, відомий серед студентів словом «вакнахалія», яке застосовував із приводу і без, також довго тис Юрію Юрійовичу руку, потім всадив у крісло і розповів іс

торію, яка вразила Юрія Юрійовича і всіх нас не менше, ніж історія про божевільного велетня, любителя православного монаха Робінзона Крузо. «Сиджу, я, значить, вдома, дивлюсь по телевізору ету вакнахалію, – соловейком розливався сивочолий ректор, один з найдосвідченіших інструкторів обкому партії і викладачів історії КПРС, – ну там, Москва, Білий дім, Єльцин, наші на барикадах. І тут бачу – танк! А на танку сидить якийсь сміливець і їсть морозиво! А кругом стрільба, біготня, Єльцин на балконі! А диктор тут і каже: „Зараз ви бачите одного з захисників демократії, одного з героїв, які…“ І тут дають крупний план – дивлюсь, щось знайоме; придивився, а це ж наш студент! І така мене гордість взяла!» На цих словах староста Інна Капліч пустила сльозу, декан засяяв посмішкою Вчителя, чий учень досяг нірвани, а сам новоспечений герой кілька разів, наче рибка в акваріумі, хапнув ротом повітря.