Текст книги "Вежі мовчання"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

«Передзвоніть мені, будь ласка!» – було написано в смс, і він передзвонив. Наче нічого не сталося, наче вона нікуди і не зникала, рівним радісним голосом Женя поцікавилася, як у нього справи, чи вільний він завтра, й запропонувала маленький пікнік.

– Завтра вихідний. Поїдемо на Скелі. Там красиво. – Вони перейшли на «ти» ще у Льва.

– На скелі? З ночівлею? – жартівливо перепитав він.

– А якщо навіть і з ночівлею? Чому запитуєш? Боїшся?

– «Ні, з ночівлею я не можу. Рука! Боюсь застудити!» – це не я, це з «Діамантової руки». Пам’ятаєш, як Миронов Нікуліна запрошував на рибалку на Білі камені?!

– Пам’ятаю, – вона засміялася, – смішний епізод. Ні, без ночівлі, не хвилюйся. Я заїду за тобою машиною близько одинадцятої, будь готовий!

– Завжди готовий! – як міг, бадьоро відповів Рад, хоча насправді мав із собою лише костюми та сорочки. Ну, це не проблема, магазини ж ще ніхто в суботу не скасовував?!

Уночі він часто прокидався. Йому весь час здавалося, що несподівано пішов дощ, і в підсвідомості спалахував страх, що пікнік не відбудеться, що все відміниться – і він знову не зможе додзвонитися Жені. Трохи підвівшись на ліжку, він напружено тягнувся до відчиненого вікна, але, не почувши дощу й навіть не усвідомивши, іде той чи ні, знову засинав. Так він промучився години до шостої, поки не прокинувся остаточно й не пішов у ванну кімнату, де виявив, що з крана активно капає вода. Усе, як завжди, подумав він, замість звуків дощу – шум крові у вухах, замість дощу – вода з крана.

СУБОТА. ДЕНЬ П'ЯТИЙ

Він відчинив двері номера – і не повірив власним очам. На килимі лежала велика купа лайна. Справжнього людського лайна. Велика купа характерного світло-коричневого кольору, від якої йшов знайомий усім сморід. Лайно здавалося таким природним, таким свіжим і, певне, з’явилося тут не більше ніж секунду тому. Рад навіть нахилився, намагаючись упевнитися, чи не продовжує він спати, – і сморід ударив йому в ніздрі. Він миттєво причинив двері і, схопившись за горло, побіг до унітаза. Його нудило довго, хвилин п’ять, аж до шлункового соку. Умившись і ще раз здригнувшись від згадки, він набрав по телефону адміністратора й суворим голосом наказав прийти в номер. Через дві хвилини пролунав легкий стукіт, він поправив перед дзеркалом комірець сорочки, відчинив двері і, показуючи пальцем на килимок, гнівно запитав, що це таке.

– Де? – здивувалася адміністраторка і подивилася на свої яскраво-червоні домашні капці.

Рад теж подивився на її яскраво-червоні домашні капці. Ті стояли на килимку, він підняв погляд – вище вимальовувалися некрасиві товсті гомілки в панчохах тілесного кольору і колінні чашечки, які ледве прикривала строга синя спідниця. Нічого! Килимок був цнотливо чистий.

– Я… – він зрозумів, що пояснювати будь-що безглуздо, – отут… Даруйте, я, здається, щось наплутав.

– Нічого страшного. Буває. – І червоні капці безшумно подалися по квітчастому узбецькому килиму у бік ліфта.

Коли він виходив на вулицю, у холі співробітниці готелю проводжали його глумливо-здивованими поглядами. Так, подумав він, тепер, якщо я раптом покінчу тут життя самогубством або збожеволію, ніхто навіть не здивується.

На Скелях і справді було гарно. Два величезних камені, які невідомо як колись сюди закотилися або були якимось вітром колись принесені, гордо здіймалися над невеликим озером. Скелями, щоправда, їх можна було назвати умовно, лише маючи велику фантазію, втім, Родіон у цьому місті, де найменша деталь в уяві місцевих мешканців розросталася до події всесвітнього масштабу, вже до всього звик.

Усе навколо сяяло яскраво-жовтим і блідо-червоним: листя, вода, навіть небо – у такі дні здається, що саме в ньому, в небі, все відбивається, навіть озеро, а не навпаки, настільки безкрайнім і безкінечним відчувається буття. Територія була чи то приватною, чи то заповідною, Родіон так і не зрозумів, Женя показала єгереві у зеленій формі, який сидів у будці, якусь перепустку, і той без ентузіазму підняв шлагбаум.

Вони були тут самі – цього інколи досить, щоб відчути себе щасливим.

Сьогодні ранком він уперше вимовив це слово – «кохання» – стосовно Жені. Умиваючись, голячись, розчісуючись, купуючи в магазині теплі речі для пікніка, приміряючи кросівки, він увесь час ловив себе на незнайомій думці, що сьогодні йому однаково, подобатиметься він комусь чи ні, сьогодні він хотів подобатися тільки їй. Хоча, як людина доросла, прекрасно розумів, що від того, як він одягнений або розчесаний, сьогодні вже нічого не залежить. Певне, думав Рад, із цією дівчиною з самого початку від цього нічого не залежало, як майже нічого не залежало від нього самого – вона кликала його, коли хотіла, і зникала, нічого не пояснюючи. Так міркуючи, він бажав її й жадав її доторків, і навіть ранковий шок з екскрементами не охолодив його запалу, хоча неприємний спогад час від часу накочувався на нього, викликаючи напади нудоти. Хотілося випити чогось міцного, грамів так сто п’ятдесят-двісті – й переміститися в іншу реальність, впасти на дно моря, перетворившись на камінець, з надією на те, що поки ти там перебуваєш, тут що-небудь та й зміниться на краще. Або хоча б зникнуть спогади.

Вони розклали каремати й пледи прямо на каменях, на затишній, закритій од вітру Скелями галявинці. Женя чудово виглядала, хіба що обличчя її було трохи припухлим, ніби вона вчора на ніч випила трилітрову банку води. Камені нагрілися на сонці, і Женя теж видавалася теплою, приємною й надзвичайно тихою, начебто хотіла відповідати цьому прекрасному місцю.

– Я купив вина, – сказав Рад, – сухого червоного, під м’ясо. І віскі, просто побухати.

– Дуже добре.

– Я помітив, ти практично не п’єш. Чому?

– Я тобі потім скажу.

– Домовилися.

Вони робили салати й бутерброди, їли їх, смажили м’ясо на барбекю. Він милувався небом – це було так дивно для нього – і майже не думав про роботу. І увесь цей час він хотів Женю, але вона весь цей час була чимсь заклопотана, і він з нетерпінням чекав, коли ж вони, нарешті, все з’їдять, і від цього їв швидко й багато, упевнено запиваючи вином, а потім дістав віскі, розбавив колою – і рубонув грамів сто для бадьорості. Нарешті, вони практично все доїли, придушивши голод не менш ніж до наступного ранку, тільки самотня напівпорожня пляшка «Блек лейбл» і пара лимонів ще вимагали уваги, але це вже довільна програма, попереду – весь суботній день. Для нього було вкрай дивно по суботах не працювати. Однак Женя сказала, що тут у суботу ніхто не працює, хіба що магазини, та й то не всі, тобто всі мали два законних вихідних. У Радика в холдингу, та й взагалі в Києві на суботу, як правило, залишали всі «хвости». Зате вечорами він з колегами відривався по повній. Уся ця суботня історія, як правило, закінчувалася в сауні з повіями. Це дуже зручно й вигідно – зустрічатися з дівчатами не з любові, а за гроші. Витрати практично ті ж самі, результат аналогічний, зате ніяких емоцій, нервів і зобов’язань. Він настільки звик до такого способу життя, що інший для нього здавався суцільним збоченням. Втім, він це збочення для інших розумів як вимушене, адже не кожен міг собі дозволити жити так, як він. І ось тепер він сидів дуже далеко від усього цього, сидів, загорнувшись у плед, у якомусь зовсім іншому світі, можливо, що навіть на зовсім іншій планеті, й дівчина, яку він кохав, сиділа поруч, схиливши голову йому на коліна. І це була теж субота. І це було теж його життя. Дивно як улаштований світ, подумав він. Дивно й безнадійно.

Вони заговорили про завод і про Женину статтю. Рад похвалився, що все залагодив, на що Женя відповіла, що ніколи й не сумнівалася в комерційній хватці головного редактора. Він запитав про Марійку, онучку Червоного Дона, принцесу з Вежі, і з подивом довідався, що не все так просто. Виявляється, Марійчині батьки загинули два роки тому: вийшли на яхті у відкрите море й потрапили в шторм. Їхні тіла так і не знайшли, хоча Червоний Дон особисто літав вертольотом на пошуки. Кажуть, із їхньою смертю не все чисто. Це був єдиний син Червоного Дона, дуже пізня дитина, єдиний спадкоємець його імперії, а Марійка залишилась єдиною онучкою. От він і береже її як зіницю ока. Адже можливо все: викрадення, шантаж, сам розумієш… Тим більше зараз.

– А ти знаєш, що вона живе у Вежі?

– Де?

– У вежі заводоуправління, під самим шпилем. Він тримає її там і нікуди не випускає!

– Це на нього схоже. Він – Дон, йому можна все. – Женя стисла губи. – Вона що, нікуди не ходить, ні з ким не спілкується?

– Здається, що ні. Сидить там, як принцеса в ув’язненні.

Він спробував її поцілувати, але Женя відповіла лише м’яким дотиком й, немов застерігаючи від зайвих рухів, приклала палець до губ.

– Перш ніж ми перейдемо до наступного етапу, я повинна тобі повідомити дві дуже важливі речі, – посміхнулася вона. – Першу ти знаєш – я заміжня, і це не проблема. Друга – я вагітна, одинадцять тижнів. І це проблема.

Або йому здалося, або в небі дійсно промайнула блискавка.

Невідомо чому, але він заплакав. Сльози самі котилися по щоках, і він, витираючи їх, дивувався – він не плакав з першого класу, коли зірвався і пролетів метрів двадцять униз по бетонних східцях підвалу. Але й тоді сльози котилися не через біль, їх немов видряпували з очей цементні крихти й пил. А зараз йому стало нестерпно боляче. Цей біль змішався з гіркотою втрати батька (ще кілька днів тому він стояв біля труни під перехресним вогнем докорів-поглядів родичів і сусідів, але не зронив ані сльозинки) – і тепер він вихлюпнувся, виплеснувся назовні.

– Ти плачеш? Не плач!

– Я не плачу!

– Ти плачеш! Чому? Хіба я вмерла?

Як їй це пояснити? Як їй пояснити те, чого він ще сам не зрозумів – і не факт, що коли-небудь зрозуміє? Як їй пояснити, що сльози котяться самі по собі, без його безпосередньої участі? Як у неї запитати, де вона вешталася раніше? Як їй дорікнути тим, що вона заміжня, тим, дідько! – що в неї народиться дитина? Хіба зможе вона йому розповісти, чому так завжди буває,

чому замість дощу, замість шуму дощу – тільки вода, що капає вночі з крана? Де вона вешталася всі ці роки, де вештався він?! Чому вони не разом – дотепер?!

Замість цього він задав дуже правильне, можливо, єдине правильне для цієї миті запитання.

– А хто в тебе чоловік?

– Людина. Достатньо забезпечений бізнесмен. Йому сорок років. Звати Дмитром. Зараз його немає, він у відрядженні у Пітері.

– Давно ти заміжня?

– Рік. Раде, якщо ти хочеш сексу, то він буде, – вона подивилася йому просто в очі, і він знову відвів погляд.

– А як же чоловік?

– Я його не кохаю. Я вийшла заміж тому, що мені набридло говорити «ні». От і сказала «так». Він гарна людина, дуже, але я його не кохаю. Просто думала – стерпиться – злюбиться.

– І?

– Стерпілося, але не злюбилося.

– А як же дитина?

– Вагітність – це моя послідовна безвідповідальність. Дитина – це добре. Саме вона й допомогла мені зрозуміти, що я не кохаю. Хоч як це сумно. А тут дуже вчасно з’явився ти…

– Я з’явився?

– Так, судячи з усього…

– А хіба вагітним можна займатися сексом?

– На певних термінах – так. Але не на каменях біля озера, – вона засміялася, і він довго дивився на її губи, дивуючись і собі, і їй.

Рад сьорбнув віскі з горла і закурив, намагаючись не диміти у бік Євгенії. Потім вона сіла на спальний мішок, а він ліг поруч, поклав їй голову на коліна й накрився пледом. Тепло й безвітряно. Він побачив людей у вагоні, які поспішають на вихід, почув стукіт коліс. Напевно, він засинав…

…Дружина зателефонувала рівно о четвертій. Він рефлексивно подивився на праву руку, але «роллекса» на ній не побачив. Дивно. Хоча ні, все правильно, звідки йому було тоді узятися? Проте він знав, що зараз рівно четверта година дня. Він знесилено сів на магазинні східці, не звертаючи уваги на людей, які штовхалися великими пакетами і твердими коробками з-під взуття, і розгублено слухав, як вона плаче в слухавку мобільного телефону.

Це трапилося вже вдруге. Він шкодував, що зараз не може бути поруч, і навіть не міг уявити, що коїлося в її душі – для нього самого світ раптом набув іншого звучання, наче хтось вимкнув усі високі й середні частоти.

Ще вчора за вечерею, зосереджено перебираючи в тарілці несмачні спагеті, він відчував недобре – дружина повідомила, що вдень піде до лікаря. Важкий, гіркий клубок підступив до горла, їсти перехотілося зовсім. Напевно, якби не відрядження, вони пішли б разом, хоча це й був звичайний плановий огляд, профілактичний захід, який мав у черговий раз засвідчити, що плід розвивається нормально. Місяць тому маленький вусатий чоловічок, місцеве світило гінекології, ховаючи черговий конверт із грішми в шухляду дорогого офісного столу, запевнив, що цього разу все йде напрочуд добре і хвилюватися зовсім нема чого. Вони з дружиною заспокоїлися й навіть трохи посперечалися у ліжку, чого з ними ніколи раніше не траплялося, про ім’я первістка – певне ж, цьому лікарю можна довіряти. Але зараз він був у Києві, за двадцять метрів від магазину «Відіван» в універмазі «Україна», де хотів придбати дорогий і модний піджак – через годину в нього мала відбутись остання, найважливіша зустріч, від результату якої залежала майбутня робота, – і нічим не міг допомогти дружині. Він повільно підвівся зі сходів й озирнувся – незважаючи на велику кількість людей, йому здалося, що навколо надзвичайно тихо, немов на екрані в кінотеатрі показують німе кіно без акомпанементу, і гомін лине тільки із зали: легкий смішок, шурхіт паперу, чийсь кашель. Він раптом відчув, що його огортає якась ледь відчутна аура: усередині розгорявся вогонь неймовірної сили, але полум’я нікого не могло ще обпалити, воно ще було дуже холодне, але вже міцне, як дамаська сталь. Він спробував зробити крок, але зрозумів, що надто рано: енергії не вистачало, вогонь ще не розгорівся, як слід, і він безсило уткнувся чолом у товсте скло магазину. Так само безпорадно він стояв біля лікарні вісім місяців тому, і зараз перед ним миготіли ці страшні спогади: крапельки крові на простирадлі, дзвінок лікарю, запевнення, що переживати немає про що, довге очікування «швидкої»; нарешті, лікарня, маніпуляційна – і ридаюча від болю й розпачу дружина. Їй виповнилося вже майже тридцять сім, вона на три роки старша, тягти далі вже нікуди – це крах. Вони так хотіли дитину!!! І ось тепер з невідомих таємничих причин усі надії щезли.

Він знову машинально поглянув на руку – годинника, як і раніше, не було. Але у цьому сні він звідкись точно знав, що настав час іти.

Цього разу йому хотілося справити належне враження. Всі сьогоднішні співбесіди пройшли добре, він відчував, що ця поїздка виходила надзвичайно вдалою: він правильно відповідав на поставлені запитання, говорив усі необхідні слова, від яких обличчя партійних клерків трішки світлішали, якщо взагалі обличчя партійних клерків можуть мати таку властивість. Тепер залишалося лише затвердити квартальний план роботи у найголовнішого боса – конференції, з’їзди, фінансування, а разом з цим – позбутися приставки в. о., що обпікала його, немов окропом. Ці дві літери стали символом нестабільності його існування, іноді йому здавалося, що вони – наче підступний, хиткий пісок, із якого йому ніколи не вирватися. Півтора року ці дві злі літери переслідували його, не дозволяли почуватися впевнено, і коли він чув їх знову, ґрунт під ногами дійсно нібито провалювався. Сьогодні настав вирішальний день у цій нелегкій битві. І він не міг собі дозволити, щоб півтора року виснажливої, але непогано оплачуваної праці пропали і його місце на найбільш хлібному передвиборчому етапі зайняв який-небудь неборака-бізнесмен або черговий молодий і запопадливий помічник народного депутата, напевно ж, як завжди, чийсь нетямущий племінник або пасинок, якого потрібно приткнути «попрацювати на татуся».

Він озирнувся на магазин – звісно, про новий піджак не могло бути й мови. Він уже й так спізнювався, та й не уявляв, як зможе зараз ходити уздовж прилавків і приміряти одяг, розглядати себе в дзеркалі – так, мабуть, зараз це найстрашніше – побачити себе в дзеркалі. Чому саме так, він не міг сказати, але це здавалося очевидним і беззаперечним – він не хотів себе бачити, не хотів, щоб його ставало більше, щоб його відображення, штучна копія миготіла перед очима. Нарешті він узяв портфель і зробив кілька кроків. Дивно, час начебто відступив разом зі звуком, він почувався напрочуд рішучим, ні, навіть не рішучим, горе настільки заповнило його, що він почував себе зовсім інакше, так, інакше – це саме те слово; ніби в іншому вимірі.

Він швидко покрокував нагору бульваром Хмельницького, у годину пік у центрі Києва через божевільні затори даремно розраховувати на громадський транспорт або таксі. Він ішов невловимо легко, асфальтні метри миготіли один за одним, на оточуючий світ він реагував автоматично і відразу ж зауважував, що реагує винятково правильно, навіть ідеально правильно. «Напевно, у такому стані люди ніколи не стомлюються», – подумав він з подивом і з не меншим подивом відзначив, що його надзвичайний стан не залишається непоміченим – він ловив на собі повні поваги й розуміння погляди. Люди, здавалося, розступалися перед ним, даючи дорогу, хоча звідки їм було знати? Певно, вогонь, що розгорівся усередині, вже вирвався назовні. Ні секунди не замислюючись про правильність рішення, що абсолютно йому не властиво, він на ходу зателефонував кращій подрузі дружини й, коротко, по-діловому повідомивши про те, що трапилося, попросив приїхати до них додому. Дружина напевно вже повернулася з лікарні, і залишати її саму в такий момент украй небажано. Він прокляв обставини, що так невдало склалися, і подзвонив дружині, аби дізнатися подробиці, й почуте змусило його нарешті зупинитися. Точніше, він нібито й продовжував іти, а весь Київ зупинився: люди, автомобілі, тролейбуси. Вони завмерли буквально на мить, навіть анітрохи не здивувавшись і немов розуміючи, що все, що зараз відбувається, підкорене настрою й волі однієї людини, яка швидко йшла у бік Хрещатика в дорогих туфлях, старому потертому жакеті та з коричневим, давно не модним, портфелем у руці. Виявляється, повідомила йому дружина, плід завмер ще тиждень тому, а може, навіть і два, ніхто не може знати точно, вусатий гінеколог тільки розвів руками й призначив на ранок операцію. «Лікар сказав, що у нас проблеми на генетичному рівні!» – закінчила дружина. «Сволота, – подумав він про лікаря, – сволота він кінчена – на генетичному рівні!»

З інтонації він зробив висновок, що дружина вже хильнула алкоголю, швидше за все, канадського рому, що стояв непочатим ще з Нового року. Він тоді не дуже любив випивати, і якби не настирний суспільний примус по святах, навряд чи вживав би взагалі. Він уявив красиве обличчя дружини, яке під впливом міцних напоїв ставало непривабливим і дурним, він терпіти не міг, коли вона напивалася, але вирішив, що зараз говорити про це немає сенсу. До того ж, на нього вдома чекали у величезній кількості слова розради й співчуття. Слова, які вже нічого не вирішують, але від цього не менш необхідні, тому що він все ж таки мужчина, і, напевно, як чомусь вважається, йому повинно бути легше в такій ситуації, хоча горе його розривало на маленькі частини, як тільки він запускав у свідомість хоча б натяк на думки про майбутнє. «Головне, – сказав він дружині у відповідь, – щоб завтра все пройшло вдало». Це дійсно було найголовнішим, адже якщо завтра який-небудь черговий ескулап зробить щось не так скальпелем, про дитину можна забути назавжди. «Добре, що я не встиг купити піджак, – подумав він. – Інакше довелося б позичати гроші на операцію».

Грошей постійно не вистачало, йому доводилося допомагати батькам, і мало не половина його партійної зарплати йшла на ліки для батька. Батькові краще не ставало, але придбання ліків, лежання в лікарнях і візити до лікарів згодом стали невід’ємною складовою його існування, допомагаючи психологічно почувати себе потрібним людям, нехай навіть і в такий спосіб. Мати ніколи всерйоз не працювала, пенсію одержувала маленьку, і все, що вона вміла, – це ходити з батьком по лікарнях і довго розмовляти по телефону. Певно, вона дуже чекала онуків – це б зробило її існування цілком стерпним. Особливо важко стало в останні півроку, коли новий уряд розгойдав соціальні виплати, інфляція набрала скажених, давно забутих з початку дев’яностих років обертів. У результаті посеред весни банк підняв їм відсоток із виплати кредиту за квартиру. Але вони давно хотіли дитину – і це стало головною метою їхнього життя, матеріальні труднощі відступали на другий план,

вони не шкодували коштів на лікарів після першої невдалої вагітності. І ось тепер, коли, здавалося, усе складалося так добре, і нічого поганого вже не могло трапитися, вона зателефонувала й сказала: «Дитини не буде. Плід завмер!» «Які дивні слова, – подумав він, – дивні й неприродні, точніше, брехливі слова!» Він прекрасно розумів, що все це – лише медична термінологія, але в таких ситуаціях завжди здається, що все в цьому світі – проти тебе. Навіть слова, навіть терміни, навіть дружина…

Він не зменшив темпу, хоча піт уже струменів по обличчю, у Києві парило й от-от мала уперіщити злива…

Він прокинувся від того, що хтось гладив його по голові.

– Я довго спав?

– Ні, хвилин десять.

Рад здивувався тому, скільки всього він встиг згадати й побачити уві сні за такий короткий час.

– Що тобі наснилося? Ти весь мокрий!

– Не пам’ятаю, – збрехав він.

– Знаєш, у тебе гарне волосся. Чорне, густе, як у цигана. Або італійця.

– Ні, – пожартував він, – насправді я негр. Тільки дуже білий. Ти знаєш, як це – бухати «на трьох» по-африканськи? Двоє п’ють, а третім закусюють!

Женя розсміялася. Він підвівся, глянув на пляшку віскі, залишилося не так уже багато, не більше третини.

– Жека, – сказав Рад, – я кохаю тебе.

Сонце зайшло, й стало зовсім холодно.

Коли вони підійшли до машини, вона попросила його уважно подивитися на Скелі. Він подивився, але нічого, як не намагався, ні в променях, ні в тінях, ні в каменях не побачив.

– Розумієш, – сказала вона, – Скелі розмовляють з нами. Але не кожен здатен їх чути. Скелі – вони як люди: одні говорять, інші їх не чують. От дивися, бачиш ліворуч – там мордочка корови, он ріжки стирчать, а поруч, поруч, бачиш, там крокодильчик! А он – профіль зайця!

Він не бачив ні корівки, ні крокодильчика з ріжками, ні, тим більше, профілю зайця. Він бачив її груди третього з плюсом розміру й був дуже збуджений, він до очманіння хотів цю вагітну жінку. Він кохав її, більше того, він відчував, що хоче прожити з нею дуже, дуже багато років, аж поки не набридне.

Вони домовилися, що завтра він винайме квартиру на добу. До її оселі шлях закрито, а до нього в готель, звісна річ, іти було божевіллям, завтра б про це знала половина міста.

Коли вони вже прощалися, задзвонив телефон, і вона мовчки когось слухала хвилини чотири, сухо сказавши наприкінці «дякую».

– Сьогодні вдень знайшли ще один труп на Хіросімі, – повідомила Євгенія новину, – такий самий, на мотузках. І знаєш, хто це?

– Веня Островський? – зненацька видав свої таємні бажання Радик. Дійсно, якби Веню раптом убили, проблем у нього стало б у два рази менше: документи можна знищити, а гроші – продовжити витрачати.

– Ні, не Веня, – Женя здивовано посміхнулася й уважно подивилася на Рада. – Начальник зовнішньоекономічних зв’язків заводу імені Кибальчича Ігор Букреєв.