Текст книги "Вежі мовчання"

Автор книги: Євген Положій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Євген Положій
ВЕЖІ МОВЧАННЯ

Тут усе виглядало безглуздо і недоречно: пустир у самому центрі міста, затиснутий між старим парком відпочинку і вулицею з похилими парканами; сім круглих високих бетонних веж радянської недобудови посеред пустиря; круки, зграя яких кружляла у сирому повітрі над однією з них.

Там, усередині, під самою горловиною, паралельно землі, висіло тіло людини. Мотузки, що схопили руки і ноги небіжчика міцними вузлами, були натягнуті так туго, що, здавалося, навіть від найменшого дотику він задзвенить, як струна.

Зверху тіло, так безжалісно вписане кимось в окружність вежі, нагадувало відомий малюнок Леонардо да Вінчі. Різниця полягала лише в тому, що малюнок символізував гармонію живої людини, а ця, підвішена настільки дивним способом людина, без сумніву, була мертвою.

Єдине, що порушувало гармонію п’ятикутної зірки, – безсило звисаюча сива голова. На шиї, немов наведена маркером, чітко проглядалася вузька бузкова смужка.

Дріботів неприємний дощ. Довкола вежі по мокрій траві вешталося кілька міліціонерів, удаючи, що уважно оглядають місце злочину. Насправді навіть їхня сувора свідомість намагалася зараз змиритися з цією, виявленою не більше години тому сусідськими підлітками, шокуючою реальністю.

Завершувала картину безпорадності стрічка «поліс лайн», яка яскраво-червоним периметром огороджувала місце злочину від небажаних зівак, переважно жителів прилеглої вулиці Над’ярної, які малолюдно юрбилися поруч.

– Оце так, – сказав мужичок у яскраво-зеленій накидці й старому фетровому капелюсі, – дожились! – І виразно голосно крекнув. Худа, наче жердина, жінка похилого віку з граблями в руках з явним осудженням подивилася на нього, але промовчала.

– Бабусю, глянь, і телебачення вже з камерою приїхало! – затормошив її онук і показав рукою на людей, які й справді встановлювали на окраїні пустиря якусь триногу.

– Це не камера, – із категоричним знанням справи відставного вояки заперечив мужичок, – а теодоліт.

– А що ним роблять?

– Це геодезисти. Будувати, напевно, тут щось збираються.

– Звісно, – саркастично відгукнулася бабуся, – якраз саме час.

– Так, громадяни, – прийшли до тями, нарешті, міліціонери, – зараз ми проведемо слідчий експеримент, який потребує кількох понятих-добровольців! До інших прохання покинути територію!

Люди миттю заспішили у своїх справах, і за хвилину біля вежі вже нікого не лишилось – міліція знала, як потрібно правильно поставити питання.

Звичайно ж, назавтра це вбивство сколихнуло все містечко.

ВІВТОРОК. ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Колеса потяга відбивали свій, характерний тільки їм ритм. Адже у кожного тепловоза, у кожного вагона є свій ритм і свій голос, думав він у дитинстві, й для того, щоб потяг злагоджено й швидко їхав, потрібно, щоб тепловоз і всі вагони з самого початку домовилися між собою. Коли батьки брали його на море або в іншу далеку поїздку, найважливішою пригодою для нього ставала саме залізниця.

Він завжди дуже довго не міг заснути. Навколо одночасно існувало так багато людей, але дивно, ніде він не почував себе таким самотнім, як у потязі. Він лежав, сплющивши очі, вкрившись вологим від поту сірим простирадлом із темними нерозбірливими штампами в обірваних кутах, і будував плани на майбутнє життя. Завжди на дуже довгий, як йому тоді здавалося, термін, не менше ніж на тиждень. Навпроти на нижній полиці безтурботно спала мама, на верхній схропував батько, і майбутнє здавалося йому блискучим і, що найголовніше, вічним. У такі хвилини дуже важливо було впізнати голос потяга. І якщо це вдавалося, то крізь технічний шум, людський подих, шепіт, скрипи полиць можна було дослухатись, як колеса чеканять по рейках його ім’я: «ро-ді-он-ро-ді-он».

Але це відбувалося давно, років тридцять тому. Нині він точно знав, що вагони й тепловози розмовляти не вміють, планував своє майбутнє мінімум на рік, навряд чи вважав його настільки однозначно блискучим та вже точно – не вічним. Тепер йому подобалося їздити вагонами другого класу, там, де люди не лежать, а сидять, читати який-небудь розумний журнал, наприклад, «Кореспондент» чи «Експерт», або дивитися у вікно на те, як спішать назустріч обріям одноманітні пейзажі. Узимку – біло-чорні, улітку – синьо-зелені, а навесні й восени – сіро-чорні. Він, як і раніше, погано засинав у дорозі, але коли все ж таки засинав, йому продовжували снитися сни, які практично неможливо відрізнити від реальності.

Потяг зупинився. Родіон поклав журнал на порожнє сусіднє крісло. Лише півтори години в дорозі. Повз нього до виходу потягнулися люди, переважно жінки похилого віку. Здавалося, на цій станції, крім них, ніхто і не сходить. Жінки виглядали дуже старими, від їхнього одягу віяло вогкістю, цвіллю, вони важко пересувалися до виходу, штовхаючи поперед себе величезні торби, а на їхніх обличчях мерехтів тільки сум, безглуздість прожитих років, утома й бажання скоріше померти. Стаття про невідворотну світову економічну кризу здалася йому захоплюючою й переконливою. Втім, цей номер журналу вийшов дійсно вдалим, йому взагалі подобався стиль авторів видання, коректність журналістів, масиви різноманітної інформації у вигляді таблиць та графіків. І він відклав спостереження за бабусями до кращих часів, точніше, до наступної станції, де, насилу відірвавшись від статті про обвал вторинного ринку нерухомості, помітив, що цього разу до виходу йдуть лише підлітки. Йдуть приречено, без властивої їм жвавості й галасливості, немов на заклання, безсило схиливши голови на груди й ледве пересуваючи ноги по брудній підлозі. Вони не тримали в руках ніякої поклажі, навіть маленьких наплічників, хлопчиська здавались схожими на випускників дитячого будинку, яких грубо турили в спину в чужий дорослий світ. Він знайшов свої спостереження вельми кумедними. Їхати залишилося ще три години, довго. На наступній станції з вагона виходили чоловіки років шістдесяти, стільки ж через місяць виповнилось би його батькові. Сиві, погано виголені, вони невдоволено дивилися перед собою й жодного разу не озирнулися, нібито йшли назавжди. А потім він раптом опинився відразу в тамбурі, провідниця хвацько терла брудною ганчіркою поручні й намацувала ногою важіль для виходу, а навколо стояли, широко й задерикувато посміхаючись, молоді люди приблизно одного з ним віку: у гарних костюмах, модних краватках, недешевих туфлях з гострими носаками. У руках вони тримали кейси й пластикові валізи на коліщатах, але схожими один на одного їх робили не речі, а вираз очей: упевнений, спокійний, діловитий. Від них, незважаючи на – він подивився на годинник – п’ять годин дороги в несвіжому потязі, приємно пахло актуальною чоловічою парфумерією. Всі вони вийшли наче з одного племені, ніби їх народила одна мама в один час доби під однією й тією ж зіркою.

На пероні, розкривши парасольку, він струснув головою, немов скидаючи мару – нічого незвичайного, вокзал як вокзал, напевно й місто як місто, як й інші, такі ж самі невеликі міста, куди він стільки разів приїжджав у відрядження за останні три роки. Тільки незрозуміло, хто це такі: ці бабусі, підлітки, чоловіки-батьки? Сни, навіяні журналом про сексуальні проблеми «білих комірців» і спогадами про похорон або звичайний збіг реальних обставин? Треба більше рухатися й гуляти на свіжому повітрі, подумав він – і рушив до таксі.

Дощ припустив ще дужче.

У приймальні на обігрів працював кондиціонер і пахло гарною кавою, вулична вогкість нібито залишилася в іншому світі. Підібрані зі смаком меблі стояли там, де їм і належить стояти, не випинаючись і не захаращуючи простір, недвозначно підкреслюючи, що найголовнішим елементом у цій композиції є барикада біля дверей начальника. За великим столом із купою телефонів клопоталася секретарка. Неймовірним чином змінюючи тональність, вона встигала добре поставленим голосом точно й правильно відповідати всім. Яскрава дама років сорока із зачіскою а-ля «радянська торгівля», копицею яскраво вибіленого волосся, збитого нагору й закріпленого у псевдовікторіанському стилі, була то холодна й недоступна, як айсберг, то грайлива, як фонтанчик, то нейтрально-позитивна, як житель Бейджина із закордонним гостем. Скільки він не зустрічав жінок подібного образу, будь-якої години їхні зачіски виглядали саме так. Іноді йому здавалося, що це навіть не волосся й не перука, а спеціальний шолом, що без проблем одягається на голову в будь-який час доби по тривозі будь-якої терміновості, а на ніч його знімають і ставлять біля ліжка або на шафу. Характер і манера поведінки власниць подібних зачісок також завжди були однакові, і він прекрасно знав, як з ними поводитися. Як правило, такі дами малоосвічені, трохи хамуваті (пояснити цей вираз «трохи хамуваті» він для себе не міг жодним чином), зате завзяті в роботі, конкретні і, якщо їх не дратувати й здобути симпатію, цілком милі.

– Якщо ви до Матвія Степановича, то сьогодні він не приймає! – оклик був категоричний, але не позбавлений приємних інтонацій і бажання сподобатися симпатичному молодому чоловіку з коштовним годинником на правій руці.

– Вам повинні були телефонувати, – м’яко відгукнувся він, – я з Києва, юрист.

Секретарка зробила вигляд, ніби щось перевіряє у своїх записах, хоча по реакції одразу стало зрозуміло, що вона добре знає й пам’ятає про його приїзд. І ще, подумав він, для неї цей візит не дуже приємний. Втім, на інший прийом він і не розраховував: кому сподобається, коли приїжджають тебе перевіряти, нехай навіть перевірка й має формальний характер.

– А, ну так, звичайно! – Секретарка швидко опанувала розпач. – Просто ми вже не чекали вас сьогодні! Шоста вечора, може, плани змінилися…

– Особисті обставини! – посміхнувся він, а сам із прикрістю подумав, що в головній конторі, як завжди, забули попередити про зміну його робочого графіка. – Пробачте.

– Як про вас доповісти?

– Так і повідомте: Родіон Ус, юрист-аудитор холдингу.

Секретарка натисла кнопку колектора й неперевершеним оксамитовим голосом промуркотіла: «Матвію Степановичу, до вас товариш із Києва, з головної контори!» Уважно вислухавши відповідь, вона рішуче, як шаблею, змахнула своїм жахливим білим шоломом і попросила зачекати хвилин п’ять. І майже без паузи гримнула по гучному зв’язку:

– Коновалов, чому досі договори на підпис не заніс?

– Та все ніяк руки не дійдуть, Антоніно Іванівно, – почувся у відповідь тремтячий голос. – Роботи дуже багато, не встигаю!

– На ногах треба ходити, Коновалов, а не на руках! Тоді й встигатимеш! – секретарка суворим поглядом зафіксувала відповідь і з милою посмішкою повернулася до Родіона.

– Я дуже перепрошую, але мені так цікаво! Як правильно пишеться ваше ім’я: Радион чи Родіон? Таке незвичайне!

Це питання йому задавали часто, тому відповідь-жарт Радик довів до автоматизму. Він гмикнув, кашлянув і повідомив:

– Справа у тім, що є два імені, й обоє правильні: як Радион, так і Родіон. Ім’я Радион виникло в роки індустріалізації, коли вся молода радянська республіка з ентузіазмом будувала нове соціалістичне суспільство. Як ви знаєте, у моді тоді були такі незвичайні імена, як Владлен – скорочене від «Владимир Ленин», Даздраперма – скорочене від «Да здравствует Первое мая!» і так далі. Телевізорів тоді ще не існувало, тож більшість новин люди дізнавалися в першу чергу по радіо. От на честь радіо й придумали ім’я Радіон. Зазвичай таким ім’ям називали своїх дітей люди, які працювали на радіоточках або на центральному радіо. Але мої батьки працювали зовсім в іншій галузі, тому з моїм ім’ям, яке пишеться та вимовляється «Родіон», усе значно простіше. З давньогрецької воно перекладається як «народжений на Родосі», це острів у Середземному морі, територія сучасної Греції.

– А, то ви за кордоном народилися, у Греції? – секретарка таки виявилася тупіша, ніж він розраховував, і не оцінила гумору. Зате з якогось кутка приймальні, з великого крісла за шафою почувся тихий сміх. Він здивувався – як це він не звернув уваги, що тут ще хтось є? – і побачив симпатичне жіноче личко, приправлене короткою, майже хлоп’ячою зачіскою. Але тут знову, наче навіжений, задеренчав телефонний дзвінок, і його запросили до кабінету. Він похапцем подякував дівчині змахом руки. «Симпатична!» – тільки і встиг подумати він, бо його погляд через відчинені навстіж двері уже впирався в монументальну лисину генерального директора й голови правління гордості вітчизняного машинобудування заводу ім. Кибальчича Матвія Степановича Донця.

Уночі знову йшов дощ. Лежачи в номері «люкс» заводського готелю, Родіон намагався почути, як падають і розбиваються краплі води об землю або підвіконня, але почути не міг. Шум власної крові, стук стривоженого серця, мерехтливий рух думки, занепокоєння, по

стійне занепокоєння – от що він чув насамперед. І за всім цим дощ ставав невидимим і безшумним, ставав безтілесним, ставав звичайним справдженим прогнозом погоди з телевізора.

Він почувався ображеним. Сьогодні, після всього пережитого, після вчорашнього похорону батька, через що й довелося відкласти відрядження, нелегкої дороги й напруженої, й від цього малоприємної розмови з директором йому чомусь особливо хотілося почути дощ. Але він не міг. «Якась слухова імпотенція!» – досадував він і згадував, як знову ж таки у дитинстві чув і шерех трави, і те, як місяць рухається по небу, і цвіркотіння коників. Що вже говорити про якісь там краплі, що летять униз і розбиваються об землю?! Це ж був колись цілий звукострус!

За сьогодні він не вперше з тугою згадував дитинство. Напевно, це все через батькову смерть. Попередні дні він провів у клопотах про похорон. У його рідному містечку не так вже й просто організувати все швидко й чітко, та він зміг, і тепер лежав вичавлений, наче лимон. Втім, головне – з мамою все гаразд, наскільки можна це сказати про жінку, що переживає смерть людини, з якою прожила стільки років. Батька він любив, хоча той завжди був досить суворий з ним і часто – несправедливий. Проте тепер Родіон відчував лише вдячність за прищеплену високу міру відповідальності й дисципліни.

Ці якості колись здавалися йому зайвими, але в нові часи з’ясувалося, що людей, водночас дисциплінованих і кмітливих, у цій країні живе не так уже й багато.

Батько довго хворів, тому його смерть не стала несподіванкою. Радик був навіть схильний розцінювати її як спасіння для матері від непосильної турботи – ніяких медсестер-доглядальниць вона, звісна річ, не визнавала. Отож помер – то й помер, хоча в глибині душі йому час від часу ставало неймовірно гірко, і він декілька разів ледь стримував, не даючи вирватися назовні, клубок у горлі. «Якби я міг почути дощ, то заснув би спокійно», – подумав він, устав із широкого, але від цього не менш непристосованого для нормального спання ліжка і вийшов на балкон. Дощ летів зовсім поруч, та від цього не ставав більш реальним. Радик підставив руку під краплі. Отже, так і є, все правильно – дощ існував. Він закурив і подумав про безглузді слова, що сказав йому знаний машинобудівник-герой Матвій Степанович Донець на прощання. Директор й водночас голова правління найбільшого в регіоні заводу взяв зі столу невелику зашарпану книжечку темно-синього кольору, поводив нею, наче психіатр молоточком, у повітрі перед обличчям Родіона і сказав, немов повідомив останні спортивні новини: «От у кого вчитися треба! От – кого читати! А то розбалували народ!» На книжечці Родіон устиг прочитати ім’я автора – «Сталін».

Дивно, але практично все, що вони обговорювали, жодним чином не стосувалося місії Родіона на підприємстві. Матвій Донець розповідав про складності збуту, про підступних азіатів і невдячних робітників, але ніяк не про договори й судові позови. Чесно кажучи, Рад не зовсім розумів, навіщо йому взагалі треба було йти до директора. Хто він такий, щоб забирати час у настільки зайнятої й важливої людини? Адже завдання, яке йому доручили, виглядало досить ординарно. Щоправда, у головній конторі давно ходили чутки, що між Матвієм Донцем та холдингом пробігла чорна кішка, але все це – лише чутки. Підприємство працювало і стабільно давало прибуток, в основному, за рахунок контрактів за кордоном, у Середній Азії й Ірані, де в Донця ще з радянських часів лишились серйозні зв’язки. Матвій Степанович був динозавром машинобудування, так званим «червоним директором» у всіх смислових і кольорових відтінках цих слів. Але колись він виявився трохи спритнішим і завзятішим, ніж більшість його колег, які марно намагалися зберегти державні заводи в соціалістичній власності, й, не мудруючи, просто акціонував усе в однобічному порядку. Потім, звісно, більшою частиною акцій довелося поступитись впливовим людям, та однак Матвій Донець до цього часу залишався найголовнішою особою на підприємстві та в акціонерному товаристві. «Без Червоного Дона на території навіть горобці не цвірінчать!» – жартували ПОХРівці. Червоним Доном Матвія Степановича прозвали не тільки за публічну прихильність до комуністичних ідей, місце народження і прізвище, а й тому, що від найменшого вибуху гніву уродженець Донбасу червонів, мов кумач. Втім, у новітні часи прізвисько Червоний Дон набуло трохи підступного відтінку і змісту – за останні п’ятнадцять років затятий комуніст і супротивник приватної власності став вельми багатою людиною. Червоний Дон пашів здоров’ям і був ласий до жінок за сорок, віддаючи перевагу розмірам грудей не менше четвертого й відверто великим дупам. У цьому він був справжнім чемпіоном, і, не зважаючи на сімдесятиріччя, що наближалося, здаватися у полон немічності не збирався, залишаючись бадьорим та енергійним, як і двадцять, і тридцять років тому. Середнього зросту, міцний чолов’яга із живими, розумними очима, яких, здавалося, нітрохи не торкнулася старість, навпаки, у них, як і раніше, читалися лють і поблажливість; великий гострий ніс і яскрава цілковита лисина. Прощаючись, він підвівся, подаючи тверду, як камінь, долоню. «Я дам команду, щоб вам в усьому сприяли, – сказав, ритмічно постукуючи кісточками пальців по стільниці. – Вашу перевірку потрібно закінчити якнайшвидше, це наш спільний інтерес. Усі необхідні телефони візьмете у приймальні в Антоніни. Потім обов’язково зайдете до мого зама з особливих питань Назара Івановича, він у курсі».

І це теж було дивно. Спочатку візит до самого Червоного Дона, потім «заступник з особливих питань»… Таку посаду, як правило, на великих виробництвах завжди займали колишні (втім, відомо, що колишніх там не буває) співробітники КДБ або СБУ. Виходить, його перевіряли, його оцінювали, йому приділяли підвищену увагу, на нього розраховували – і це також було приємно, це було добре.

Погано було те, що він не розумів, чому так відбувається.

СЕРЕДА. ДЕНЬ ДРУГИЙ

Він ліг і несподівано швидко заснув. А зранку ущух дощ, і настала золота осінь. Родіон довго розглядав у дзеркалі своє вузьке обличчя, довго пестив його лосьйоном після гоління і втирав крем у шкіру. Одягнувшись, ще раз переконався, що костюм сидить бездоганно, краватка зав’язана модним косим вузлом, сорочка випрасувана чудово. Але головними в гардеробі він вважав три деталі: взуття, годинник та окуляри. Його батько, який, попри не дуже-то й великі заробітки, завжди одягався бездоганно, казав: «Якщо в чоловіка гарне взуття, то вже тільки це означає, що він добре одягнений!» І це було правдою. Рад дотримувався кількох батьківських порад неухильно, тож завжди купував взуття настільки дороге і якісне, наскільки міг собі дозволити. Він з дитинства доглядав за ним із любов’ю, ретельно спостерігаючи за найменшими змінами зовнішнього вигляду, і, борючись із плямами або подряпинами, придумував усе нові й нові засоби зберігати туфлі й черевики в кондиції. У себе дома Рад накопичив цілий арсенал кремів, щіток, губок та ганчірок, не забуваючи постійно його оновлювати і додавати нові найсучасніші засоби.

З годинниками все вийшло значно тривіальніше. Годинників він не любив носити, вони йому наче заважали рухатись, але, неодноразово простеживши, наскільки велике враження справляє і на чоловіків, і на жінок будь-якого соціального статусу справжній «роллекс», першою своєю серйозною київською покупкою зробив не автомобіль, а саме коштовний годинник. Маючи до цього комплекту стильні окуляри, він завжди міг розраховувати на добре справлене перше враження, а отже, виграти час на адаптацію. Коли Рад тільки переїхав у Київ, йому здавалося, що найстрашніше – це виглядати в столичному товаристві дрімучим провінціалом, людиною нестильною, курною, зашкарублою. Він боявся цього, як вогню, навіть більше, ніж втратити роботу, а пекучий сором за деякі помилки аж дотепер кидав у жар. У перші столичні тижні Раду здавалося, що при найменшому русі він шарудить, як рваний целофановий пакет із супермаркету, і всі обертаються на цей дикий шерех, розглядають його, наче опудало, а потім перешіптуються, обговорюючи, наскільки він безглуздий, неспритний та ще й без смаку.

Розглядаючи себе в дзеркалі, вже перед самим виходом, він помітив на журнальному столику маленьку жовту книжечку, певне, забуту кимсь із гостей. Однак,

швидко прогорнувши сторінки, Рад з’ясував, що книжечка видана на кошти заводу ім. Кибальчича. Ба, Червоний Дон у нас, виявляється, ще й поборник красного письменства! Рад глянув на обкладинку – прізвище автора, звісна річ, ні про що йому не говорило. Мабуть, якийсь черговий місцевий невизнаний геній. Приємна на дотик жовта обкладинка чомусь в ієрогліфах, гарний білий папір – Рад навмання розкрив книжку.

«Став би каменем. Хай затисне мене в долонях хлопчик маленький. Став би каменем. Вічність пролежав би на березі моря. Дивився б у небо. Дивився б мовчки. Краби, чайки – я б їх ненавидів. Років триста. А потім втомився б. Настане час – і з гарненькою мамою вони вийдуть із чайної. „Дивись, – скаже вона, – який класний плаский камінець!“ І якщо кине незграбно мене стрибати по пружній воді – то стрибатиму. „Сім, вісім, дев’ять…“ – старатимусь. „Дванадцять, тринадцять… Ура!“ Захлинуся нарешті у хвилі. І на самому дні, за хвилину до вічного спокою, встигну помітити, як рукою засмаглою погладить його й похвалить. Ось тоді я і зможу почати красиве нове життя. Серед риб. Вони ж бо ніколи мене не з’їдять. Не зможуть. Проведу там залишок днів, доки Земля від злості не лусне. А потім, астероїдом по діагоналі перетинаючи Всесвіт, згадаю, як дарував колись радість дитині».

Так, подумав Радик, спускаючись у ліфті, це цікава ідея – перетворитися на камінь і залягти на дні моря.

Перечекати, поки все це тут остаточно закінчиться. А потім – полетіти нафіг звідси. Ор-ригінально!

– Доброго ранку! – привітався він із жінками на ресепшені. – Чудова погода! – Настрій у нього був прекрасний.

– У нас щороку так, – радісно відповіла адміністраторка готелю, нібито в інших містах справи з осінню відбувалися якось інакше. – Тижнів зо два така погода триматиметься, не менше!

– Ну, два тижні мені навіщо, мені й одного цілком досить! – Рад збирався виїхати звідси не пізніше ближчої п’ятниці. – Ви не підкажете, як до заводоуправління пройти?

– Та тут зовсім поруч. Зараз вийдете з готелю, повернете ліворуч, пройдете метрів триста, біля хлібного магазину візьмете праворуч до мосту, а там самі побачите! – адміністраторка мило посміхнулася.

– А що побачу?

– Вежу! Вам прямо туди й треба!

Якщо вірити рекламному проспекту, який Рад уважно прочитав, готуючись до поїздки, вежу, у якій розташовувалося заводоуправління, звели наприкінці XIX – на початку ХХ століття спеціально запрошені бельгійці. Вони, власне, і почали будувати тут на замовлення місцевого купця-мільйонера перші цехи невеликого машинного заводу, що став згодом гігантом машинобудування СРСР.

Стояв чудовий ранок. Свіже, прозоре, чисте повітря закликало радіти життю, й увесь світ, здається, дзвенів у вухах, коли він, перейшовши міст, побачив цю дивну картину, що так уразила його тоді. Немов солдати, вишикувані в шеренгу, уздовж широкого проспекту завмерли сірі п’ятиповерхові будинки, що разом із чорним мокрим асфальтом й яскравим блакитним небом створювали дивну перспективу, яку вінчав гострий тонкий шпиль вежі заводоуправління. Здалеку башта навіть чимсь була схожа на церкву. Вона здіймалася наприкінці проспекту, як величезний монумент, як страж. Сонно підморгуючи ранковими вогниками вікон-зіниць, вежа немов чекала, коли всі її полонені, трішечки перевівши дух, повернуться з короткої нічної відпустки на свої законні місця.

День пройшов нерівно. Він відразу ж зустрівся з Назаром Івановичем, заступником голови правління з особливих питань. Той довго, нібито по-товариськи, розпитував, чи давно Родіон працює в холдингу і як він туди потрапив, але Рад більше відмовчувався, кивав головою та посміхався. Навіщо, наприклад, цьому товстому кнуру, обличчя якого так кумедно схоже на велику стиглу диню, знати, що Рад працював у головній конторі близько трьох років, але обіймав уже досить високу посаду начальника юридичного сектора. Однак не стільки завдяки особистим якостям – пробитися вгору було неймовірно складно, – скільки через те, що його шкільний товариш, Валера Івченко, уже п’ять років очолює тут усю юридичну службу. Три роки тому, коли у Рада все раптом пішло шкереберть, вони зустрілися зовсім випадково, треба ж такому статися, біля своєї рідної школи, і Валера, який приїхав навідати батьків, запропонував йому це місце. Так Рад перебрався до столиці. Його швидко, як собаку, натаскали на необхідну ділянку роботи, та він і сам радий був стати вірним псом, натасканим, готовим стати корисним і не втратити свій шанс. І він його не втратив, тому що, як з’ясувалося, суміш кваліфікованого бухгалтера і юриста – це вже майже аудитор, нехай навіть і без ліцензії, не важливо, для внутрішніх перевірок це зовсім не обов’язково. А перевіряти у холдингу завжди знаходилося що – як-не-як понад сто підприємств по всій країні! Одне слово, він швидко пішов угору, разом із зарплатою й усіма благами, що з неї витікають і в неї втікають. І якщо Валеру затвердять через кілька місяців заступником президента холдингу, Рад цілком обґрунтовано претендував на те, щоб посісти його місце. Але Назару Івановичу він відповів, що потребує допомоги, бо поки погано ще собі уявляє, з чого ж йому починати, хоча, звичайно ж, цей бувалий особіст усе чудово знав: і про Валеру, і про кваліфікацію, і про майбутнє підвищення. Але це така гра, і в ній існували такі правила, і коли вони, нарешті, відіграли обов’язкову увертюру, то Рад одержав напівбатьківське благословення НІ, як він подумки зашифрував особіста, і, перевівши дух, нарешті потрапив безпосередньо до юридичного відділу.

І з документами склалося б усе майже так само добре, якби після обіду він з подивом не виявив, що в нього на столі досі немає жодного договору із зовнішньоекономічної діяльності, яка, власне, і складала основу підприємства. На його повторне наполегливе питання начальник юридичної служби, літній сивоволосий чоловік Юрій Олексійович Перетятько сухо зауважив, що, на жаль, усі ці договори перебувають винятково в компетенції відділу зовнішніх відносин. Так і сказав: «зовнішніх відносин», що в його виконанні пролунало дуже непристойно, можливо тому, що Юрія Олексійовича, професіонала зі стажем, ця ситуація завжди зачіпала за живе. Родіону все це здалося трохи дивним, і він зателефонував у відділ «зовнішніх відносин», але там сказали, що начальник у відрядженні. Назар Іванович слухавку не брав, тому Родіон сам пішов шукати загадковий відділ. Це виявилося не складно, позаяк будували бельгійці навіть на початку минулого століття ретельно і просторо: височенні стелі, широкі коридори, гарна архітектура й зрозуміла геометрія, тому вже за п’ять хвилин він стояв у приймальні й слухав сумбурні відповіді якогось клерка, що заперечував будь-яку можливість видачі документів без начальства. Дивний такий, засмиканий. Та й узагалі весь цей відділ справив на Радика враження моргу: там було так само тихо й світло, а співробітники перешіптувалися, наче в будинку небіжчик.

Він подзвонив НІ, але той знову не взяв слухавку. Повернувшись у кабінет Перетятька, де йому тимчасово виділили стіл, Рад зателефонував матері й повідомив, що в нього все гаразд. Він завжди так говорив, навіть якщо все йшло погано, бо вважав, що, не засмучуючи матір, робить правильно – мати йому, однак, навряд чи могла чимось допомогти, а от зайве хвилювання їй ні до чого. Особливо тепер.

Продовжуючи знайому паперову роботу, він розмірковував над тим, що ця перевірка нічим не відрізнялася від решти. Хіба що крім одного: цей завод став частиною холдингу зовсім недавно, тобто вона була першою. Проте, він не чекав несподіванок. Потрібно хіба що з особливою ретельністю перевіряти договори оренди на землю та майно з міською владою, ті завжди готові викинути якого-небудь коника, і з досвіду попередніх інспекцій Рад знав, що коли й вилізе де якась «бочина», то саме тут. Судових позовів виявилося небагато, усього п’ять, причому один, зі здивуванням відзначив Родіон, чомусь до газети. Це виглядало зовсім незрозуміло й неправильно і повністю суперечило політиці холдингу на встановлення з пресою квітково-закупівельних стосунків, тобто газеті просто затикали рот, заплативши енну суму грошей за енну кількість замовних статей. Ці гроші підприємство точно не кидало на вітер, Рад знав це напевно, тому позов до газети насамперед відклав убік. До самого вечора він напружено працював, лише інколи попиваючи чай із смачним домашнім вишневим варенням, яким люб’язно пригощав Перетятько. Рад поспішав, він залізобетонно запланував виїхати до Києва ще до вихідних.

Близько сьомої години він відчув нестерпний голод. Задоволено оглянувши стос оброблених паперів, Рад вирішив пройтися до центру міста і там уже зорієнтуватися, де можна поїсти й випити пива. Звичка випивати кухоль-другий щовечора міцно вкоренилася ще з партійної роботи, коли вони з колегами затримувалися подовгу в офісі й будували, як тепер цілком очевидно, дурні плани. Втім, плани на майбутнє – завжди дурні, міркував він, особливо колективні. Адже між «сказати» й «зробити» лежить набагато більша прірва, ніж між «придумати» й «сказати». Авжеж, тоді це виглядало весело й цікаво, вони багато пили і мріяли, але це, на жаль, нічого позитивно-конкретного не дало, тому всі вони, у тому числі й він, Родіон, були дешевими базіками, і тільки.

Місто справді виявилося невеликим. Спитавши на прохідній, як пройти до центру, буквально через п’ятнадцять хвилин він уже відчував підошвами шорстку брущатку пішохідної частини. На вулиці навіть над вечір стояла дуже тепла погода. Пацанва ганяла на велосипедах, народ сидів за столиками відкритих кафе, дівчата в міні, нікуди, крім як заміж, не поспішаючи, фланірували вздовж і впоперек. Рад вибрав на вигляд більш-менш пристойний заклад і присів за вільний столик. Підійшла офіціантка й принесла меню. Він відразу ж замовив «Старопрамен» і попросив підійти хвилин за п’ять. Зупинившись на овочевому рагу й рибі в клярі по-англійськи, поглядом пошукав дівчину, але та вже зайнялася іншим клієнтом. Утім, голод після кількох ковтків трохи вщух, і він спокійно закурив першу за сьогодні сигарету. Остаточно кинути курити поки не вдавалося, але Рад незмінно прагнув скоротити кількість сигарет, викурених на робочому місці, і це давало відчутний результат – пачки «Кептан блек» вистачало вже на цілих три дні.