Текст книги "Божество різанини"

Автор книги: Ясміна Реза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ВЕРОНІК: А й справді… Годі, Мішелю, воно вже сухе. Часом так прив’язуєшся до речей, навіть і не знаєш, чому.

Мішель закриває каталог, і вони вдвох ставлять на нього стос книжок.

Мішель сушить Фудзіту, долганів та інші альбоми.

МІШЕЛЬ: Ну ось! Чиста робота! А звідки таке прізвисько – цуцик?

АЛЕН: Із пісні Паоло Конте[8]8
  Паоло Конте (Paolo Conte, нар. 1937) – італійський шансоньє, дуже популярний у Франції.


[Закрыть] – ва-ва-ва…

МІШЕЛЬ: О, то я її знаю! (Наспівує.) А наш дарджилінґ – це змінене англійське darling. З’явилося після весільної подорожі до Індії. Дурне, еге ж?

ВЕРОНІК: Не треба було мені туди їхати!

МІШЕЛЬ: Не відволікайся, дарджилінґ.

ВЕРОНІК: Що?.. (Повертається Аннет.) О, Аннет! Я так хвилювалась… Вам краще?

АННЕТ: Здається що так.

АЛЕН: Якщо ти не впевнена, тримайся подалі від столика.

АННЕТ: Рушник я поклала до ванни – не знала, куди його подіти.

ВЕРОНІК: Правильно зробили.

АННЕТ: Бачу, ви все вичистили. Мені дуже шкода.

МІШЕЛЬ: Усе гаразд. Уже все владналося.

ВЕРОНІК: Аннет, даруйте, що не приділила вам достатньо уваги. Кинулася відразу до свого Кокошки…

АННЕТ: О, не турбуйтесь!

ВЕРОНІК: Я повелася неправильно.

АННЕТ: Ну що ви… (Після ніякової паузи.) Я тут подумала собі, поки була у ванній…

ВЕРОНІК: Що подумали?

АННЕТ: Мабуть, ми поквапилися з… Я хочу сказати…

МІШЕЛЬ: Кажіть, Аннет, ми вас слухаємо!

АННЕТ: Образа – це також агресія.

МІШЕЛЬ: Звісна річ.

ВЕРОНІК: Не обов’язково, любий.

МІШЕЛЬ: Авжеж, люба, не обов’язково.

АННЕТ: Фердінанд ніколи раніше не поводився жорстоко. На це має бути причина.

АЛЕН: Ще б пак – його ж назвали стукачем!.. (Вібрує його мобільний.) Даруйте… (Жестами вибачається перед Аннет і відходить убік.) Слухаю… Тільки якщо не буде заяви від жодної з жертв. Жодних постраждалих. Ви не повинні брати сторону постраждалих!.. Заперечуйте все, а в разі потреби атакуємо газету… Проект нашого комюніке ваш надішлють факсом… (Кладе слухавку.) Якби стукачем назвали мене, я точно образився б.

МІШЕЛЬ: А раптом це правда.

АЛЕН: Що ви сказали, даруйте?

МІШЕЛЬ: А що, як він мав на це підстави?

АННЕТ: На вашу думку, мій син – стукач?

МІШЕЛЬ: Ну що ви, я ж пожартував!

АННЕТ: Якщо продовжити жарт, то ваш син не кращий!

МІШЕЛЬ: Це ж як, поясніть?

АННЕТ: Бо він виказав Фердінанда!

МІШЕЛЬ: Але тільки тому, що ми дуже наполягали на цьому!

ВЕРОНІК: Мішелю, це аж ніяк не стосується теми розмови.

АННЕТ: Яка різниця! Наполягали чи ні – він його виказав.

АЛЕН: Аннет, годі.

АННЕТ: Чому?! (До Мішеля:) То ви досі вважаєте мого сина стукачем?

МІШЕЛЬ: Нічого такого я не вважаю…

АННЕТ: Якщо не вважаєте, то й не кажіть! Нащо ці образливі натяки?

ВЕРОНІК: Аннет, заспокоймося. Ми з Мішелем намагаємося виявити поступливість і поміркованість…

АННЕТ: Еге ж, поміркованість…

ВЕРОНІК: О, то ви з цим не згодні? Цікаво почути, чому?

АННЕТ: Бо ваша поміркованість надто поверхова.

АЛЕН: Цуцику, мені справді вже час іти…

АННЕТ: Давай, боягузе, йди.

АЛЕН: Аннет, я можу втратити найбільшого клієнта, а ці ігри у відповідальних батьків…

ВЕРОНІК: Мій син утратив два зуби. Обидва різці.

АЛЕН: Авжеж, ми вже про це чули!

ВЕРОНІК: І один з них – назавжди!

АЛЕН: Але ж не всі зуби він утратив! А нові ми йому вставимо! Ще кращі. Йому ж не мозок вибили, врешті-решт!

АННЕТ: Наша помилка в тому, що ми не дошукуємося причини.

ВЕРОНІК: Причина тут ні до чого. Одинадцятирічний хлопчик ударив. Кийком.

АЛЕН: Еге ж, озброївшись кийком…

МІШЕЛЬ: Ми прибрали це слово з заяви.

АЛЕН: Лише тому, що ми наполягли.

МІШЕЛЬ: Але ми не сперечалися.

АЛЕН: Це слово ніби навмисне заперечує помилку, неумисність, зрештою, дитячий вік.

ВЕРОНІК: Не впевнена, що мені подобається цей тон.

АЛЕН: Ми від самого початку мало розуміли одне одного.

ВЕРОНІК: Пане, я вважаю огидним дорікання в тому, що вже було визнано помилкою. Слово «озброївшись» вам не підійшло – гаразд, ми його замінили. Однак, якщо придивитися до точного визначення цього слова, то воно не було аж таким недоречним.

АННЕТ: Фердінанда образили, і він відреагував. Якщо хтось нападе на мене, я захищатимусь – особливо якщо їх буде ціла ватага.

МІШЕЛЬ: Ти диви, виблювала – і посміливішала!

АННЕТ: О, це було дуже грубо!

МІШЕЛЬ: Панове, ми ж усі готові до співпраці! Я в цьому переконаний! Нащо ці сварки і докори?!

ВЕРОНІК: Годі, Мішелю! Досить тягнути час. Якщо вже ми такі «поверхові», то геть цю кляту поміркованість!

МІШЕЛЬ: Ні, ні! На цей шлях я ставати відмовляюся!

АЛЕН: На який шлях?

МІШЕЛЬ: На жалюгідний шлях, до якого нас підштовхнули ці двоє маленьких негідників! Ось!

АЛЕН: Боюся, Веро не поділяє вашої позиції.

ВЕРОНІК: Не Веро, а Веронік!

АЛЕН: О, даруйте!

ВЕРОНІК: Що ж, тепер Брюно став негідником. Бідолашний! Це вже занадто!

АЛЕН: Слухайте, мені вже справді час іти.

АННЕТ: І мені теж.

ВЕРОНІК: Та йдіть собі вже, я вже втратила будь-яку надію!

Дзвонить телефон у квартирі.

МІШЕЛЬ: Слухаю?.. А, мамо… Ні, у нас друзі, але кажи… Так, роби все, що тобі кажуть… Стривай – ти приймаєш «Антрил»?! Зачекай, мамо, не клади слухавку… (До Алена:) Ота ваша гидота зветься «Антрилом», еге ж? її прописали моїй мамі!..

АЛЕН: «Антрил» прописують тисячам хворих.

МІШЕЛЬ: Так, негайно припини пити цей препарат! Чуєш, мамо?.. Негайно ж!.. Це не обговорюється. Поясню потім… А докторові Пероло скажеш, що я заборонив… Червоні? Чому червоні?.. Щоб тебе бачили?! Повна дурня!.. Слухай, я передзвоню тобі. Цілую, мамо! Я передзвоню! (Кладе слухавку.) Вона взяла у прокаті червоні костури, щоби не потрапити під вантажівку. Ніби в її стані можна валандатися вночі по шосе! Від тиску їй прописали «Антрил».

АЛЕН: Якщо вона його приймає і ні на що не скаржиться, то я використаю її як свідка… Хіба я був не в шалику? А, онде він!

МІШЕЛЬ: Знаєте, я не в захваті від вашого цинізму! Якщо в моєї мами буде хоч найменший з описаних вами симптомів, ви побачите, що я з вами зроблю!

АЛЕН: Дія препарату в будь-якому разі спостерігатиметься.

МІШЕЛЬ: Подивимося!

АННЕТ: До побачення…

ВЕРОНІК: Ну і навіщо поводитися ґречно? Щирість – це вияв ідіотизму, вона лише послаблює і роззброює нас…

АЛЕН: Так, Аннет, ходімо вже звідси! Досить із нас на сьогодні всіх цих замовлянь!

МІШЕЛЬ: Еге ж, ідіть. Проте я вам скажу таке: від самого початку нашого знайомства у мене склалося враження, що Фердінанд живе у надто поблажливих умовах…

АННЕТ: Коли ви вбили нещасного хом’яка…

МІШЕЛЬ: Що?! Вбив?!

АННЕТ: Авжеж, убили.

МІШЕЛЬ: Я вбив хом’яка?!

АННЕТ: Ви намагаєтеся накинути провину нам, розмахуєте своїми чеснотами, мов прапором, хоча самі – звичайнісінький убивця!

МІШЕЛЬ: Але я не вбивав хом’яка!

АННЕТ: Ви вчинили ще гірше. Залишили перелякану тваринку посеред ворожого світу. Напевно, його зжер якийсь собака або пацюк!

ВЕРОНІК: Правда! Правда!

МІШЕЛЬ: Що значить «правда»?!

ВЕРОНІК: Бо вона має рацію. А що ти хотів?! З тваринкою напевно сталося щось жахливе.

МІШЕЛЬ: Я гадав, що хом’як зрадіє, опинившись на волі. Скоріше за все, він кинувся до найближчої канави, сп’янівши від радощів!

ВЕРОНІК: Навряд.

АННЕТ: І ви залишили його.

МІШЕЛЬ: Я не можу доторкатися до цих істот! Чорт, Веро, ти ж знаєш – не можу!

ВЕРОНІК: Він боїться гризунів.

МІШЕЛЬ: Так, боюся! А ще мене відлякують рептилії – з усім, що повзає по землі, у мене не складаються стосунки!

АЛЕН (до Веронік): А чому ви не забрали хом’яка додому?

ВЕРОНІК: Але ж я нічого не знала! Наступного ранку Мішель сказав мені й дітям, що хом’як утік. Я спустилась одразу ж – одразу ж! – обійшла весь квартал, зазирнула до льоху…

МІШЕЛЬ: Це ж огидно, що мене примощують на лаву підсудних через цю історію з хом’яком, яку ти, Веронік, вирішила розповісти! Це особиста справа, яка стосується тільки нас і ніяк не пов’язана з ситуацією! Назвати мене вбивцею! Це неприпустимо! У моєму ж власному домі!

ВЕРОНІК: А до чого тут дім?

МІШЕЛЬ: У домі, двері якого я широко розчинив, зробивши крок до примирення, людям, які мали би бути вдячними мені за це!

АЛЕН: Дуже зворушливо – ви самі винагороджуєте себе оплесками.

АННЕТ: Невже вас не мучить сумління?

МІШЕЛЬ: Яке сумління?! Мені завжди була огидна ця тварина. І я радий, що її більше немає.

ВЕРОНІК: Мішелю, це ж смішно.

МІШЕЛЬ: Смішно?! Що смішно? Ти що, здуріла?! Їхній синуля відгамселив Брюно, а мені дорікають якимсь хом’яком?!

ВЕРОНІК: Але ти не можеш заперечувати, що погано повівся з хом’яком.

МІШЕЛЬ: Та плювати я хотів на хом’яка!

ВЕРОНІК: Що ж ти зранку на доньку не наплював?!

МІШЕЛЬ: Хай тільки повернеться! Я не дозволю, щоби дев’ятирічне дівча вказувало мені, як поводитися!

АЛЕН: Отут я з ним згодний на сто відсотків!

ВЕРОНІК: Просто жах…

МІШЕЛЬ: Годі, Веронік, годі! Досі я підтримував обидві сторони, проте ще трохи – і перейду на їхню.

АННЕТ: А як же Брюно?

МІШЕЛЬ: А що Брюно?

АННЕТ: Він не зажурився?

МІШЕЛЬ: Гадаю, у нього інші турботи.

ВЕРОНІК: Брюно не був прив’язаний до Хрумка.

МІШЕЛЬ: Чули? Хрумко! Оце так прізвисько! Тьху!

АННЕТ: Якщо вас не мучить сумління, то чому ви гадаєте, що воно має мучити нашого сина?

МІШЕЛЬ: Слухайте, чхати я хотів на всі ці дурнуваті теревені! Ми намагалися бути милими, навіть тюльпани купили, дружина представила мене як лівака, одначе правда в тому, що я не контролюю себе, у мене твердий характер!

АЛЕН: Ми тут усі такі.

ВЕРОНІК: А от і ні! Мені дуже шкода, але не всі тут такі тверді.

АЛЕН: Гаразд, ви не тверда.

ВЕРОНІК: І слава Богу!

МІШЕЛЬ: Звісно, дарджилінґ, ти не тверда, ти освічена жінка, ти ніколи не схибиш…

ВЕРОНІК: Навіщо ти мене ображаєш?

МІШЕЛЬ: Я тебе не ображаю. Якраз навпаки.

ВЕРОНІК: Та ні, ображаєш – і добре це розумієш.

МІШЕЛЬ: Це ти влаштувала цей «світський раут», а мене просто втягнула…

ВЕРОНІК: Втягнула?!

МІШЕЛЬ: Саме так.

ВЕРОНІК: Неприємно це чути.

МІШЕЛЬ: Чому ж? Ти ж ратуєш за блага цивілізації – ось і маєш!

ВЕРОНІК: Авжеж, я ратую за блага цивілізації! Дякувати Богу, ще є такі люди! (Мало не плаче.) По-твоєму, твердий характер – це краще?

АЛЕН: Ну ж бо…

ВЕРОНІК: Ні, ну скажіть: це нормально – докоряти тим, що ти недостатньо тверда?..

АННЕТ: Ніхто цього не казав. Вам ніхто нічим не докоряє.

ВЕРОНІК: Звісно що докоряє! (Плаче.)

АЛЕН: Та ні!

ВЕРОНІК: А що я мала робити?! Подати скаргу? Авжеж, ми могли би не зустрічатись, а просто подати одне на одного страхові позови…

МІШЕЛЬ: Годі, Веро…

ВЕРОНІК: Що годі, що?!

МІШЕЛЬ: Це вже занадто…

ВЕРОНІК: А мені байдуже! Прагнеш уникнути дріб’язковості, а в результаті тебе принижують і залишають на самоті…

АЛЕН (його мобільний вібрує): Так, слухаю… «Хай доведуть!» «Доведіть це!» Проте, на мою думку, краще взагалі не відповідати…

МІШЕЛЬ: Людина весь час самотня. Всюди і завжди. Хоче хтось рому?

АЛЕН: Слухайте, Морісе, я на зустрічі, передзвоню з офісу… (Кладе слухавку.)

ВЕРОНІК: Ось, бачите – доводиться жити з абсолютно негативною людиною.

АЛЕН: Це ви про кого?

МІШЕЛЬ: Про мене.

ВЕРОНІК: І як я могла на це піти! Не треба було укладати шлюб!

МІШЕЛЬ: А я тобі це казав!

ВЕРОНІК: Ти мені це казав?!

МІШЕЛЬ: Авжеж.

ВЕРОНІК: Ти мені казав, що не хотів цього шлюбу?

МІШЕЛЬ: Мені ця ідея була не до вподоби.

АННЕТ: І все ж ідея була чудова…

МІШЕЛЬ: Ой, не треба!.. (Високо піднімає пляшку рому.) Ну ж бо, хто буде пити?..

ВЕРОНІК: Ти казав мені, що ця ідея тобі була не до вподоби?!

МІШЕЛЬ: Здається, казав.

ВЕРОНІК: Здається?!

АЛЕН: Налийте мені – але трошечки!

АННЕТ: Хіба ти не збирався йти?

АЛЕН: Я що, не можу випити келишок, якщо пропонують?

Мішель наливає Аленові.

ВЕРОНІК: Подивися мені в очі і повтори, що ми не дійшли згоди щодо цього питання!

АННЕТ: Веронік, заспокойтеся, це не дасть жодних результатів…

ВЕРОНІК: А хто вранці заборонив їсти пиріг? Хто сказав – залиш шматочок для подружжя Рей?! Хто сказав, га?!

АЛЕН: Дуже мило з вашого боку.

МІШЕЛЬ: До чого тут це?

ВЕРОНІК: До чого?! Як – до чого?!

МІШЕЛЬ: Коли приймаєш людей, треба підготуватися.

ВЕРОНІК: Ти брешеш, брешеш! Він бреше!

АЛЕН: Слухайте, чесно кажучи, дружина довго вмовляла мене. Коли тебе виховують у мужніх ідеалах Джона Вейна, немає жодного бажання вирішувати подібні справи розмовами.

МІШЕЛЬ: Ха-ха-ха!

АННЕТ: А я думала, твій взірець – Айвенго.

АЛЕН: Ідеали ті самі.

МІШЕЛЬ: Вони доповнюють одне одного.

ВЕРОНІК: Доповнюють! Господи, Мішелю, годі принижуватись!

АННЕТ: Даремно я його сюди притягнула.

АЛЕН: Ну а чого ти чекала, цуцику мій?.. А й справді, кумедне прізвисько… Ти думала, що ми побачимо загальне примирення? Чудовий ром!

МІШЕЛЬ: Ага! Справді? «Кер-де-Шоф», п’ятнадцять років витримки, прямісінько з Санта-Рози!

ВЕРОНІК: А тюльпани – чия ідея? Я сказала: шкода, що немає тюльпанів, але не просила бігти зрання на Мутон-Дюверне!

АННЕТ: Веронік, не варто доводити себе до такого стану…

ВЕРОНІК: Тюльпани – це він! Він!

АННЕТ: Ми з Веронік сердимося. Дуже дивно, коли людина порівнює себе з Джоном Вейном та Айвенго – і при цьому боїться взяти у руки звичайнісіньку мишу!

МІШЕЛЬ: Годі! Досить із мене цього хом’яка!

Наливає Аннет рому.

ВЕРОНІК: А й справді, це ж смішно!

АННЕТ: А їй?

МІШЕЛЬ: Не думаю, що в цьому є потреба.

ВЕРОНІК: Налий мені, Мішелю.

МІШЕЛЬ: Ні.

ВЕРОНІК: Мішелю!

МІШЕЛЬ: Ні!

Веронік намагається вирвати пляшку з його рук. Мішель опирається.

АННЕТ: Що на вас найшло, Мішелю?!

МІШЕЛЬ: Тримай! Пий, ну ж бо, пий!

АННЕТ: Алкоголь для вас шкідливий?

ВЕРОНІК: Добрий ром! Та де там, яка там шкода!.. (У неї підкошуються ноги.)

АЛЕН: Ну… тепер я взагалі нічого не розумію…

ВЕРОНІК (до Алена): Месьє як вас там…

АННЕТ: Його звати Аленом.

ВЕРОНІК: Алене, у нас немає нічого спільного, але подивіться – я живу з чоловіком, який раз і назавжди вирішив, що життя – досить похмура річ, і жити з чоловіком, який учепився за цю позицію, який опирається змінам, який розпалюється через дрібницю…

МІШЕЛЬ: Та йому байдуже. Байдуже абсолютно!

ВЕРОНІК: Хіба не можна вірити… у можливість його виправлення?

МІШЕЛЬ: Слухай, це остання людина, якій варто це розповідати.

ВЕРОНІК: Іди до біса! Говоритиму з ким захочу!

МІШЕЛЬ (дзвонить телефон): Кого там нечиста принесла?.. Так, мамо… Він почувається добре. Так, добре, хоч і не має зубів… Звісно ж, йому болить. Але це минеться. Мамо, я зараз зайнятий, я тобі передзвоню.

АННЕТ: Брюно досі боляче?

ВЕРОНІК: Ні.

АННЕТ: То нащо тривожити вашу матір?

ВЕРОНІК: Інакше він не може. Треба, щоб вона непокоїлась.

МІШЕЛЬ: Ну все, Веронік, досить! Що це за сеанс психотерапії?

АЛЕН: Веронік, подумайте: хіба насправді нас цікавить щось, окрім нас самих? Звісно, хотілось би вірити у можливість виправлення. Виправлення, яке спонукали би ми і яке було би позбавлене нашої власної вигоди. Проте чи це можливо? Хтось тихо згасає – такий у нього спосіб життя, хтось відмовляється помічати, що час минає, і кує, коли гаряче. Але чи є різниця? Люди метушаться, поки живі. Освіта, стихійні лиха… Ось ви, скажімо, пишете книжку про Дарфур – гаразд, я розумію, можна сказати собі: «А чи не взяти мені за тему масове вбивство? В історії повно таких моментів. І я про це напишу!» Кожен рятує себе, як може…

ВЕРОНІК: Я пишу книжку не для того, щоб урятувати себе. Ви її не читали і не можете знати, про що вона.

АЛЕН: Не має значення.

Пауза.

ВЕРОНІК: Але ж і гидкий аромат у цього «Куроса»!..

МІШЕЛЬ: Просто огидний.

AЛEH: Ви не пошкодували парфумів.

АННЕТ: Даруйте…

ВЕРОНІК: Ви тут ні до чого. Це я бризкала неуважно… Невже не можна поводитися простіше, чому все це повинне бути таким знесилювальним?

АЛЕН: Ви забагато міркуєте. Жінки взагалі забагато міркують.

АННЕТ: Оригінальна відповідь! Зіб’є з пантелику, еге ж?

ВЕРОНІК: Я не розумію, що означає «забагато міркувати». І не бачу сенсу в існуванні без чітких моральних принципів.

МІШЕЛЬ: То подивися на моє життя!

ВЕРОНІК: О, замовкни! Замовкни! Мені гидко від твоєї улесливості! Ти просто бридкий!

МІШЕЛЬ: Де твоє почуття гумору?

ВЕРОНІК: У мене його немає. І немає жодного бажання його набувати.

МІШЕЛЬ: А я вважаю, що стосунки – це найжахливіше випробування, надіслане нам Господом.

АННЕТ: Чудово!

МІШЕЛЬ: Стосунки і подружнє життя.

АННЕТ: Мішелю, вас ніхто тут не зобов’язує розкривати всі карти. Я вважаю це навіть певною мірою непристойним.

ВЕРОНІК: Йому байдуже.

МІШЕЛЬ: Хіба ви не згодні зі мною?

АННЕТ: Ваші зауваження виходять за рамки… Алене, скажи щось!

АЛЕН: Він має право думати все, що хоче.

АННЕТ: Проте всім оголошувати про це необов’язково.

АЛЕН: Що ж, може, й так…

АННЕТ: Хіба нас обходить їхнє подружнє життя? Ми прийшли, щоби вирішити проблему з дітьми, а не слухати скарги на їхнє життя!

АЛЕН: Так, але…

АННЕТ: Що «але»? Що ти цим хочеш сказати?

АЛЕН: Є зв’язок.

МІШЕЛЬ: Атож, є зв’язок! Звісно що є!

ВЕРОНІК: Вибиті зуби Брюно пов’язані з нашим подружнім життям?

МІШЕЛЬ: Еге ж, пов’язані.

АННЕТ: Ми вас не розуміємо.

МІШЕЛЬ: Переставте слова в реченні – і ви побачите ситуацію, в якій ми опинились. Діти поглинають наше життя, подрібнюють його. Діти підштовхують нас до нещастя – так влаштоване життя. Коли бачиш, як інші, весело сміючись, стрімголов кидаються у шлюб, то кажеш собі: бідолашні, вони ще не знають, їм поки що добре. Адже спершу вас ніхто ні про що не попереджає. Є в мене приятель з армії, у нього щойно народилася дитина від нової подружки. Я йому кажу: діти в нашому віці – це просто шаленство! До раку або інсульту залишається якихось десять-п’ятнадцять років – і ти хочеш спаплюжити їх пелюшками?!

АННЕТ: Я не вірю, що ви справді так думаєте.

ВЕРОНІК: Думає.

МІШЕЛЬ: Звісна річ, я так думаю. І ще й не таке думаю.

ВЕРОНІК: Еге ж…

АННЕТ: Ви принижуєтеся, Мішелю.

МІШЕЛЬ: Та ви що? Невже? Ха-ха-ха!

АННЕТ: Веронік, годі плакати, ви ж бачите – від цього ще гірше.

МІШЕЛЬ (до Алена, який наповнює спорожнілу склянку): Прошу, прошу, правда ж, чудовий напій?

АЛЕН: Надзвичайний!

МІШЕЛЬ: Сигару хочете?

ВЕРОНІК: Тут не можна палити сигари!

АЛЕН: Чом би й ні?

АННЕТ: Алене, ти не будеш палити сигару!

АЛЕН: Аннет, я роблю те, що мені хочеться: захочу взяти сигару – візьму. І палити не буду тільки щоби не дратувати Веронік, яка вже не тямить себе. Слухайте, Аннет має рацію: годі рюмсати – коли жінка плаче, чоловік пускається крайнощів. До того ж – і мені шкода це казати, – позиція Мішеля цілком обґрунтована. (Вібрує його мобільний.) Так, Серже… Давай… Внизу постав місце – Париж, дату і точний час…

АННЕТ: Це бозна-що!

АЛЕН (відходить і продовжує майже лагідним тоном, ледве стримуючи лють): …Точний час, коли ти його відсилаєш… Пиріжечок має бути гарячим… Ні, не «навряд чи означає». Краще «свідчить про те». Навряд чи означає – це надто мляво…

АННЕТ: Я слухаю це цілодобово – з ранку до ночі він висить на телефоні! Наше життя залежить від його мобільного!

АЛЕН: Хвилиночку… (Прикриває слухавку рукою.) Аннет, будь ласка, це дуже важливо!

АННЕТ: Це завжди дуже важливо. Те, що відбувається десь далеко, завжди подають як щось вельми цінне.

АЛЕН (повертається до мобільного): Ну, слухаю… Так… Ні, не «процес». Хай буде «маневр». Маневр, який відбувається по двох тижнях після річного звіту. І так далі.

АННЕТ: На вулиці, за столом, будь-де…

АЛЕН: …Дослідження – у лапках! Чуєш? Дослідження треба поставити у лапки…

АННЕТ: Все, мовчу. Капітулюю. А ще мене знову нудить.

МІШЕЛЬ: Господи, де наш тазик?!

ВЕРОНІК: Не знаю.

АЛЕН: …Просто процитуй мене: «Йдеться про жалюгідну спробу маніпуляції становищем…».

ВЕРОНІК: Ось тазик. Прошу, можете починати.

МІШЕЛЬ: Веро, що ти кажеш!

ВЕРОНІК: Усе гаразд. Тепер у нас є все необхідне.

АЛЕН: «…становищем та дестабілізацією мого клієнта», як заявив метр Рей, адвокат товариства «Ференц-Фарма»… Агенція «Франс-Прес», «Рейтерс», загальна преса, спеціалізована преса, словом, усюди… (Кладе слухавку.)

МІШЕЛЬ: Її знову нудить.

АЛЕН: Та що ж це таке!

АННЕТ: Дякую за турботу, любий.

АЛЕН: Але я справді стурбований!

АННЕТ: Що ж, даруй. Я не зрозуміла.

АЛЕН: Аннет, благаю! Ми ж не такі, як вони! Вони весь час лаються, шлюб їхній занепадає – не вступати ж нам із ними у перегони!

ВЕРОНІК: Гей! Чого це ви вирішили, що наш шлюб занепадає?! Хто вам дав право?..

АЛЕН (його мобільний вібрує): …Мені щойно його прочитали. Морісе, вам його зараз же надішлють… Авжеж, маніпуляція, маніпуляція зі становищем. До скорого. (Кладе слухавку.) Це не я сказав, а Франсуа.

ВЕРОНІК: Тобто Мішель.

АЛЕН: Справді, вибачте – Мішель.

ВЕРОНІК: Забороняю вам висловлюватися щодо нашого шлюбу!

АЛЕН: Тож і ви не висловлюйтесь щодо мого сина.

ВЕРОНІК: Але ж це різні речі! Ваш син напав на нашого!

АЛЕН: Вони ще діти, хлопчиська, а хлопчиська в усі часи дубасили одне одного під час перерв. Таке життя.

ВЕРОНІК: Ні!

АЛЕН: На жаль, так. Щоб замінити право сильного чимось іншим, потрібний досвід. Попервах право взагалі було рівнозначне силі.

ВЕРОНІК: Авжеж, у первісних людей. Але не в нашому світі.

АЛЕН: У нашому світі! Ану ж поясніть мені оце «в нашому».

ВЕРОНІК: Ви мене втомлюєте, мені зле від цих розмов…

АЛЕН: Знаєте, Веронік, я вірю у божество різанини. Це єдине божество, яке керує світом від його зародження. Ви ж цікавитесь Африкою… (до Аннет, яку нудить) Зле тобі?..

АННЕТ: Не звертай на мене уваги.

АЛЕН: Але ж я хвилююсь!

АННЕТ: Усе гаразд.

АЛЕН: Бачте, я щойно повернувся з Конго. Там восьмирічних хлопчаків навчають убивати. Ці діти можуть убити сотні людей – за допомоги мачете, «калашникових», метальників гранат – себто гранатометів. Тож, зрозумійте: коли мій син вибиває бамбуковим кийком зуб – хай навіть два зуби – своєму приятелеві у сквері Прапорщика Дюнана, я менше, ніж ви, схильний до розпачу та образи.

ВЕРОНІК: І помиляєтесь.

АННЕТ: Метальники гранат?!

АЛЕН: Авжеж, саме так кажуть там.

Аннет блює до тазику.

МІШЕЛЬ: Як ви?

АННЕТ: О, чудово…

АЛЕН: Та що з тобою таке?! Що з нею, га?

АННЕТ: Це просто жовч, ось і все!

ВЕРОНІК: Не кажіть мені про Африку. Я в курсі всіх жахіть, які там відбуваються, я занурена в це вже кілька місяців…

АЛЕН: Навіть і не сумніваюся. До речі, прокурор Міжнародного кримінального суду відкрив розслідування злочинів у Дарфурів…

ВЕРОНІК: Гадаєте, мені про це невідомо?

МІШЕЛЬ: Та не заводьтеся ви! Заради всього святого!

Веронік кидається на чоловіка, гамселить його п’ястуками з ірраціональним відчаєм. Ален відтягує її.

АЛЕН: А знаєте, ви мені вже симпатична! ВЕРОНІК: Тільки не це!

МІШЕЛЬ: Вона всім каже, буцімто вона за мир і стабільність у всьому світі.

ВЕРОНІК: Замовкни!

Аннет знову нудить. Вона бере склянку з ромом і підносить до вуст.

МІШЕЛЬ: Ви впевнені?

АННЕТ: Авжеж, мені стане краще.

Веронік також бере склянку.

ВЕРОНІК: Ми живемо у Франції, а не в Кіншасі! Тут працюють моральні засади західного суспільства. І те, що відбулось у сквері Прапорщика Дюнана, сталось у рамках цінностей західного суспільства! До якого, хоч би що ви там собі думали, належу і я!

МІШЕЛЬ: А бити свого чоловіка…

ВЕРОНІК: Мішелю, годі, це кепсько скінчиться!

АЛЕН: Вона кинулася на вас, мов дикий звір. На вашому місці я був би люб’язнішим.

ВЕРОНІК: Я можу повторити, якщо хочете.

АННЕТ: Він із вас глузує, ви що, не розумієте?

ВЕРОНІК: А мені байдуже!

АЛЕН: Навпаки! Мораль вимагає від нас стримувати свої пориви, проте часом корисно їх не стримувати. Нікому не спаде на думку, кохаючись, співати «Змилуйся, Боже…». Цей ром продається десь тут?

МІШЕЛЬ: Оцей ветеран алкоголю? Сумніваюся.

АННЕТ: Метальники гранат, ха-ха-ха!

ВЕРОНІК (підсміюється): А й справді, метальники!

АЛЕН: Саме так – метальники гранат.

АННЕТ: Чому ти відразу не сказав «гранатомети»?

АЛЕН: Бо там так не кажуть. Усі вживають вислів «метальники гранат».

АННЕТ: Хто вживає?

АЛЕН: Годі, Аннет, чуєш? Годі!

АННЕТ: Таким великим воякам, як мій чоловік, складно цікавитися тим, що відбувається поруч, у їхньому кварталі.

АЛЕН: Саме так.

ВЕРОНІК: Не бачу логіки. Чому – складно? Ми всі – громадяни світу. Я не розумію, чому треба зневажати те, що відбувається під нашим носом.

МІШЕЛЬ: О ні, Веро! Обійдімося без цих заяложених формул!

ВЕРОНІК: Я його точно вб’ю!

АЛЕН (після того, як завібрував мобільний): Так, «жалюгідна» зніміть… «Груба». Йдеться про грубу спробу… Ну ось…

ВЕРОНІК: Вона має рацію – це стає нестерпним!

АЛЕН: Що, інакше підтвердить решту?.. Гаразд. Дуже добре. (Кладе слухавку.) Ну, що я пропустив? Про гранатомети?

ВЕРОНІК: Я заперечувала своєму чоловікові – на мою думку, пильність треба було виявляти раніше.

АЛЕН: Пильність… Авжеж… Аннет, нерозумно пити в такому стані!

АННЕТ: В якому стані? Чому ж, навпаки!

АЛЕН: Пильність – цікаве слово… (Дзвонить мобільний.) Слухаю… ні, жодних інтерв’ю до поширення заяви…

ВЕРОНІК: Месьє, я вимагаю негайно припинити цю нестерпну розмову!

АЛЕН: У жодному разі… Акціонерам байдуже… Нагадай йому про права акціонерів…

Аннет підходить до Алена, вириває мобільних із його руки і… трохи провагавшись, куди б його сховати, кидає до одного із джбанів з тюльпанами.

АЛЕН: Аннет, ти що!!!

АННЕТ: Ось так.

ВЕРОНІК: Ха-х-ха! Браво!

МІШЕЛЬ (нажахано): Ого…

АЛЕН: Та ти зовсім із котушок з’їхала! Чорт!

Він кидається до джбану, але його випереджає Мішель і виймає мокрий телефон.

МІШЕЛЬ: Фен! Де фен?

Він знаходить фен і вмикає його.

АЛЕН: Бідолашна Аннет, та тебе лікувати треба! Ти просто огидна!.. У мене ж там усе!.. Він новісінький, я кілька годин його налаштовував!

МІШЕЛЬ (перекрикуючи гудіння фена; до Аннет): Не розумію я вас. Це було безвідповідально.

АЛЕН: Там же все моє життя…

АННЕТ: Пхе! Усе його життя!..

МІШЕЛЬ (перекрикуючи фен): Та не хвилюйтеся, ми ще його врятуємо…

АЛЕН: Ні! Все втрачено!

МІШЕЛЬ: Треба вийняти батарею і картку. Можете зняти кришку?

АЛЕН (намагається зняти): Я зовсім на цьому не розуміюся, щойно придбав…

МІШЕЛЬ: Дайте сюди.

АЛЕН: Усе пропало… А їм смішно, ні, ну ви тільки погляньте – їм смішно!

МІШЕЛЬ (одним зусиллям знімає кришку): Готово. (Розкладає батарею, картку та інші деталі, сушить їх феном.) Знаєш, Веронік, ти могла би виявити такт і не сміятися!

ВЕРОНІК(щиро регоче): Подивіться – мій чоловік цілий день користується феном!

АННЕТ: Ха-ха-ха!

Вона доливає собі рому. Мішель із суворим виразом на обличчі ретельно сушить. Кілька хвилин чути тільки ревіння фена. Ален зітхає.

АЛЕН: Залиште, друже, чуєте? Нічого не можна зробити…

Мішель вимикає фен.

МІШЕЛЬ: Треба почекати.

Пауза.

МІШЕЛЬ: Він вам потрібний?..

Ален робить знак, що не потрібний і що йому байдуже.

МІШЕЛЬ: Хотів би сказати…

АННЕТ: Що би ви хотіли сказати, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Ні… Навіть не знаю, що тут казати…

АННЕТ: А мені здається, нам добре. Стало значно краще…

Пауза.

АННЕТ: Хіба нам не затишно?.. Чоловіки прив’язані до своїх іграшок… Це їх принижує… Позбавляє авторитету… Руки в чоловіка повинні бути вільними… Мене навіть валізи нервують. Сподобався мені якось один, а потім я побачила його з такою прямокутною сумкою через плече – і все. Сумка через плече – це найгірше. А ще – портфель у руці. Має складатися враження, що чоловік самотній… Ну, мені так здається. Тобто, має здаватися, що він може виявитися самотнім… Бачите, в мене також джон-вейнівське уявлення про мужність. Що там у нього було? Кольт? Точно, кольт! Річ, яка спустошує… Чоловік, який не здається самотнім, не має сенсу… Що ж, Мішелю, сподіваюся, ви раді? Ми поступово зближаємося… Здається, нам дуже затишно…

МІШЕЛЬ: Попереджаю – ром дуже міцний.

АННЕТ: О, я почуваюся тверезою, як ніколи!

МІШЕЛЬ: Звісна річ!

АННЕТ: Бачу все з такою приємною об’єктивністю…

ВЕРОНІК: Ха-ха-ха! Це жарт вечора! Приємна об’єктивність!

МІШЕЛЬ: Дарджилінґ, навіщо ти все псуєш?

ВЕРОНІК: Ану, стули пельку!

Мішель іде по короб із сигарами. Повертається.

МІШЕЛЬ: Тримайте, Алене. Дозвольте собі розслабитися.

ВЕРОНІК: У цьому будинку не палять!

МІШЕЛЬ: Є «Хойо», є D4… Обирайте. «Хойо для мера», «Хойо для депутата»…

ВЕРОНІК: У нашої дитина – астма, тут палити не можна!

АННЕТ: У кого астма?

ВЕРОНІК: У нашого сина.

МІШЕЛЬ: Проте гидотного хом’яка ми тримали.

АННЕТ: А й справді, тварин тримати не радять, якщо в когось астма.

МІШЕЛЬ: Атож, не радять!

АННЕТ: Навіть рибки можуть бути протипоказані.

ВЕРОНІК: Я що, повинна вислуховувати ці нісенітниці? (Вириває короб із рук Мішеля і закриває його зі стуком.) Даруйте, але, певно, я тут єдина, хто не бачить речей з «приємною об’єктивністю»! І, до речі, я давно не почувалася такою нещасною. Напевно, це найбільш нещасливий день у моєму житті.

МІШЕЛЬ: Це тому, що ти випила.

ВЕРОНІК: Мішелю, кожне твоє слово пригнічує мене! Я не вживаю алкоголю. Випила хіба краплю гидотного рому, який ти розхвалюєш тут, мов плащаницю у церкві. Ні, я не п’ю і зараз гірко шкодую про це. Краще було би за першої ж нагоди забуватись у келишку…

АННЕТ: Мій чоловік також почувається нещасливим. Погляньте. Його аж скрутило. Мов побитий пес край шляху. Певно, в його житті це також найбільш нещасливий день.

АЛЕН: Саме так.

АННЕТ: Мені дуже шкода, цуцику мій.

Мішель вмикає фен і сушить деталі мобільника.

ВЕРОНІК: Та вимкни ти вже цей фен! Телефона не повернеш.

Дзвонить телефон у квартирі.

МІШЕЛЬ: Так!.. Мамо, я ж сказав: ми зайняті… Бо цей препарат може тебе вбити! Це отрута!.. Зараз тобі все пояснять… (Передає слухавку Аленові.) Скажіть їй.

АЛЕН: Сказати їй що?

МІШЕЛЬ: Усе, що вам відомо про цю гидоту!

АЛЕН: Добрий день, мадам! Як вам ведеться?..

АННЕТ: Що він може сказати? Він же нічого не знає!

АЛЕН: Так, зрозуміло… І вам болить?.. Авжеж! Проте операція вам допоможе… О, інша нога також! Ні, що ви, я не ортопед… (Убік:) Вона мене називає доктором…

АННЕТ: Гей, пане докторе, це ж просто смішно! Негайно припини!

АЛЕН: А з рівновагою у вас є проблеми?.. Та ні! Зовсім ні, повірте. Не слухайте всього, що вам кажуть. І все ж було би добре, якби на деякий час ви припинили його приймати. Щоб… щоб операція пройшла успішно… О, звісно, я не сумніваюся, що ви в добрій формі!

Мішель забирає у нього слухавку.

МІШЕЛЬ: Ну, мамо, чула? Негайно припини приймати ці ліки! Чому ти вічно сперечаєшся?! Просто роби те, що тобі кажуть. Я тобі передзвоню… Цілую, ми всі тебе цілуємо. (Кладе слухавку.) Вона просто нестерпна. Нащо так ускладнювати життя?

АННЕТ: То як, мені приходити до вас сьогодні ввечері з Фердінандом? Треба це вирішити. Бо таке враження, що всім байдуже. Але ж – нагадую! – ми зібралися саме задля цього!

ВЕРОНІК: Тепер зле мені… Де тазик?

МІШЕЛЬ (забираючи в Аннет пляшку з ромом): Досить уже.

АННЕТ: А я вважаю, що винні обидва. Ось так. Обидва винні.

ВЕРОНІК: Ви це серйозно?

АННЕТ: Тобто?

ВЕРОНІК: Ви взагалі думаєте, що кажете?!

АННЕТ: Звісна річ, я так думаю.

ВЕРОНІК: Наш син Брюно, якого я всю ніч поїла знеболювальним – він винний?!

АННЕТ: Не такий вже він і невинний.

ВЕРОНІК: Геть! Забирайтесь геть! Надивилася вже на вас! (Хапає сумочку Аннет і кидає її під двері.) Геть звідсіля!

АННЕТ: О, моя сумочка… (Схлипує, мов дівчинка.) Алене!..

МІШЕЛЬ: Що вже сталося? Вони що, сказилися?

АННЕТ (збирає те, що розсипалося): Алене, допоможи!..

ВЕРОНІК: Ти диви, «Алене-допоможи»!