Текст книги "Божество різанини"

Автор книги: Ясміна Реза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Ясміна Реза
Божество різанини

Дійові особи

Веронік Ульє

Мішель Ульє

Аннет Рей

Ален Рей

(Усім – між сорока і п’ятдесятьма роками.)

Вітальня.

Жодного реалізму.

Жодних зайвих деталей.

Веронік і Мішель Ульє сидять навпроти Аннет і Алена Рей.

Треба, щоб одразу відчувалося, що ми вдома у родини Ульє і що ці дві пари щойно познайомилися.

У центрі – низенький столик, завалений художніми альбомами.

Два великі букети тюльпанів у джбанах.

Панує серйозна, щира й поблажлива атмосфера.

ВЕРОНІК: Тож ось наша заява… А ви складете свою… «3 листопада о пів на шосту вечора у сквері Прапорщика Дюнана після сварки одинадцятирічний Фердінанд Рей, озброївшись кийком, ударив по обличчю нашого сина Брюно Ульє. Внаслідок чого в останнього опухла верхня губа, було пощерблено два різці та ушкоджено нерв правого різця».

АЛЕН: Озброївшись?

ВЕРОНІК: Озброївшись. О, вам не подобається слово «озброївшись»? Мішелю, чим можна замінити? Схопивши? Заволодівши? Схопивши кийок – непогано, еге ж?

АЛЕН: Так, хай буде схопивши.

МІШЕЛЬ: Схопивши кийок.

ВЕРОНІК (виправляє): Схопивши… Парадокс у тім, що ми завжди вважали сквер Прапорщика Дюнана такою собі безпечною гаванню, на відміну від парку Монсурі.

МІШЕЛЬ: Саме так. Завжди кажемо: до парку Монсурі не можна, до скверу Прапорщика Дюнана – будь ласка!

ВЕРОНІК: Але це я так… У будь-якому разі ми дуже вам вдячні за те, що прийшли. Складно досягнути чогось квапливими рішеннями.

АННЕТ: Та ні, це ми вам дякуємо, ми!

ВЕРОНІК: Не думаю, що слід за щось дякувати. На щастя, існують навички співіснування!

АЛЕН: Що їх наші діти, здається, ще не набули. Тобто, я хотів сказати – наш син!

АННЕТ: Авжеж, саме наш син!.. А як бути з зубом, якщо нерв ушкоджено?..

ВЕРОНІК: Ми ще не знаємо. Записалися до лікаря. Здається, загрози для всього нерва немає.

МІШЕЛЬ: Там лише невеличка цятинка.

ВЕРОНІК: Саме так, цятинка. Частину нерва зачепило, а решту не ушкоджено. Але поки що нерв не умертвляють.

МІШЕЛЬ: Хочуть дати зубику шанс.

ВЕРОНІК: Це, принаймні, краще, ніж пломбування каналів.

АННЕТ: Авжеж…

ВЕРОНІК: Тож певний час за зубом стежитимуть, аби дати нервові час на відновлення.

МІШЕЛЬ: Хлопчині доведеться ходити з керамічною наліпкою на зубі.

ВЕРОНІК: Адже до вісімнадцяти років протезів на ставлять.

МІШЕЛЬ: Так, вона має рацію.

ВЕРОНІК: Постійні протези можна ставити лише тоді, коли процес росту зубів завершився.

АННЕТ: Звичайно… Сподіваюся… Сподіваюся, все буде гаразд.

ВЕРОНІК: Ми на це розраховуємо.

Пауза.

АННЕТ: Які чудові тюльпани!

ВЕРОНІК: Це з квіткової крамнички на ринку Мутон-Дюверне. Знаєте, нагорі?

АННЕТ: Звісно, знаю.

ВЕРОНІК: Їх щоранку доставляють із Голландії. Десять євро за п’ятдесят тюльпанів.

АННЕТ: Справді?

ВЕРОНІК: Знаєте ту крамничку? Нагорі?

АННЕТ: Так, знаю.

ВЕРОНІК: Не знаю, чи вам відомо, але він не хотів виказувати Фердінанда.

МІШЕЛЬ: Так, він відмовлявся.

ВЕРОНІК: Дивне видовище: у дитини немає обличчя, зубів – і вона відмовляється говорити!

АННЕТ: Уявляю.

МІШЕЛЬ: Брюно не хотів виказати його зі страху, що друзі вважатимуть його за наклепника. Веронік, треба дивитися правді в очі, це була не просто мужність.

ВЕРОНІК: Згодна, проте мужність – також прояв колективізму.

АННЕТ: Звісна річ… Тоді як?.. Мені цікаво, як ви в такому разі дізналися про Фердінанда?..

ВЕРОНІК: Дуже просто: ми пояснили Брюно, що, захищаючи цього хлопчика, він лише шкодить йому.

МІШЕЛЬ: Ми сказали, що, якщо цей хлопчик уважає, буцімто можна всіх спокійно гамселити, то хіба він колись зупиниться?

ВЕРОНІК: Сказали, що, якби батьками цього хлопчика були ми, то, поза сумнівом, хотіли би знати про це.

АННЕТ: Ну, звісно…

АЛЕН: Авжеж… (його мобільний вібрує) Даруйте… (він відходить; розмовляючи по телефону, виймає з кишені записник) Так, Морісе, дякую, що передзвонив. Отже, у ранковому номері газети «Лез Еко», зачитую: «Згідно з висновками дослідження, надрукованого у британському журналі «Ленсіт» і передрукованому вчора у «Файненшинал Таймс», двоє австралійських науковців з’ясували неврологічну дію «Антрилу» – препарату проти високого тиску, випущеного лабораторією «Ференц-Фарма». Спостерігаються побічні ефекти від зниження слуху до порушення координації рухів…» Хто у вас, трясця, стежить за ЗМІ?! Гидко читати… Що мене роздратувало?! Зібрання акціонерів! Вони збираються за два тижні. Витрати на позов за вами?.. Гаразд… Гей, Морісе, запитайте у відповідального за зв’язки з громадськістю, чи було ще щось таке… Я тобі передзвоню, бувай.

(Відривається від телефону.) Вибачте.

МІШЕЛЬ: Ви…

АЛЕН: Я адвокат.

АННЕТ: А ви?

МІШЕЛЬ: А я торгую побутовими приладами. Веронік – письменниця, працює на півставки у мистецько-історичній бібліотеці.

АННЕТ: Письменниця?

ВЕРОНІК: Я брала участь у колективній збірці праць про сабеїстів на основі розкопів, відновлених після припинення конфлікту між Ефіопією та Ерітреєю[1]1
  Ерітрея, держава на сході Африки, після Другої світової війни за рішенням ООН склала федеративне утворення з Ефіопією. У 1962 р. остання анексувала територію Ерітреї – відтоді почалася війна за незалежність Ерітреї, яка тривала до 1991 р., коли Народний фронт за звільнення Ерітреї переміг, і країна здобула незалежність.


[Закрыть]. А в січні у мене виходить книжка про трагедію в Дарфурі[2]2
  Дарфур – область на заході Судану з переважно мусульманським населенням та багатими покладами урану і міді. З 2003 р. тут точиться громадянська війна – сутички між повстанцями та урядовим військом.


[Закрыть].

АННЕТ: То ви спеціалізуєтесь на Африці?

ВЕРОНІК: Так, я цікавлюся цим континентом.

АННЕТ: Інші діти у вас є?

ВЕРОНІК: У Брюно є дев’ятирічна сестричка, Каміль… Яка не розмовляє з власним батьком, бо вночі він позбувся хом’яка.

АННЕТ: Ви позбулися хом’яка?

МІШЕЛЬ: Так, позбувся. Від нього вночі був страшенний гуркіт! Ці істоти сплять удень. Брюно скаржився – ніяк не міг звикнути до цих звуків. Чесно кажучи, я давно вже хотів позбутися хом’яка, і, врешті-решт, я сказав собі – годі! Тож я виніс його і поклав на вулиці. Я гадав, що ці тваринки полюбляють рівчаки, ринви – але ж ні, хом’як закляк! Дивні створіння – ні домашні, ні дикі, – не маю поняття, як вони живуть у природі! Посади хом’яка посеред галяви – він розгубиться. Я не знав, куди його подіти.

АННЕТ: Ви залишили його просто на вулиці?

ВЕРОНІК: Залишив. І намагався переконати Каміль, що хом’як утік. Але вона не повірила.

АЛЕН: А зранку тварини вже не було?

МІШЕЛЬ: Не було.

ВЕРОНІК: А ви ким працюєте?

АННЕТ: Я – радниця з оцінювання майна.

ВЕРОНІК: Чи можемо ми сподіватися… даруйте, що питаю про це так відверто… що Фердінанд вибачиться перед Брюно?

АЛЕН: Було би незле, якби вони потеревенили.

АННЕТ: Алене, він мусить вибачитися! Має сказати, що йому шкода.

АЛЕН: Авжеж. Звісна річ.

ВЕРОНІК: А йому справді шкода?

АЛЕН: Він усвідомив свою провину. Він не тямив, які будуть наслідки. Йому одинадцять років.

ВЕРОНІК: Одинадцять – це вже не дитина.

МІШЕЛЬ: Але й не дорослий! Слухайте, ми ж вам нічого не запропонували! Кави, чаю? Веро, пиріг із фруктами ще є? Смакота, а не пиріг!

АЛЕН: Не відмовлюся від ристрето.

АННЕТ: А мені просто води.

МІШЕЛЬ (до Веронік, яка виходить): Люба, мені принеси еспресо, а ще – свій чудовий пиріг «клафуті»!

(Після паузи.) Я завжди кажу: ми – лише купа сирої глини, з якої треба щось виліпити. Можливо, справжньої форми купа прибере тільки наприкінці життя. Хто знає…

АННЕТ: О!..

МІШЕЛЬ: Маєте обов’язково спробувати фруктовий пиріг! Я не кажу, що він аж такий чудовий…

АННЕТ: Це вже точно.

АЛЕН: Чим ви крамуєте?

МІШЕЛЬ: Різним залізяччям. Замки, дверні ручки, труби. Також усім корисним для побуту – каструлями, пательнями…

АЛЕН: І як?

МІШЕЛЬ: Складно пригадати успішні роки. Ще коли я починав, було вельми сутужно. Добре вже, що маю можливість щоранку йти на роботу з портфелем і каталогом під пахвою. Ми ж не текстильники, від пори року не залежимо. Одначе горнятка для фуа-гра найкраще продаються у грудні!

АЛЕН: Ваша рація…

АННЕТ: Чому, побачивши, як закляк бідний хом’як, ви не забрали його до будинку?

МІШЕЛЬ: Я боявся взяти його в руки.

АННЕТ: Але ж на тротуар ви його якось висадили.

МІШЕЛЬ: Я виніс клітку і перевернув. Торкатися цих істот мені гидко.

Повертається Веронік із тацею. На таці – напої та пиріг.

ВЕРОНІК: Хтось поставив пиріг до холодильника. Моніка все пхає до холодильника – що з нею робити?!

Що вам сказав Фердінанд? Цукру?

АЛЕН: Ні, дякую. З чим «клафуті»?

ВЕРОНІК: Тут яблука і груші.

АННЕТ: Яблука і груші?

ВЕРОНІК: Мій власний рецепт. (Нарізає пиріг і розкладає по тарілках.) Шкода, що холодний.

АННЕТ: Вперше їм «клафуті» з яблуками і грушами.

ВЕРОНІК: Що ви, це класика! Але є маленький секрет.

АННЕТ: Справді?

ВЕРОНІК: Шматочки груш мають бути товщі за шматочки яблук. Бо груша вариться швидше.

АННЕТ: Нічого собі!

МІШЕЛЬ: Але справжньої таємниці пирога вона не розкриє.

ВЕРОНІК: Чекай, дай їм посмакувати.

АЛЕН: Справді, смачно.

АННЕТ: Соковитий пиріг!

ВЕРОНІК: …Крихти медяника!

АННЕТ: Браво!

ВЕРОНІК: Пікардійський різновид «клафуті». Чесно кажучи, рецепт не мій – я дізналася про нього від матері.

АЛЕН: О, медяник, яка смакота… Принаймні ми дізналися про чудовий рецепт.

ВЕРОНІК: Шкода, що це коштувало моєму синочкові двох зубів.

АЛЕН: Саме це я й хотів сказати!

АННЕТ: Але висловився не дуже вдало…

АЛЕН: Та чому ж… (знову вібрує мобільний, Ален зиркає на екран) Мушу відповісти… Так, Морісе… Ні, в жодному разі! Оприлюднювати спростування не можна – одразу спалахне дискусія!.. Це оплачено?.. Угу… А що за наслідки? Яка ще атаксія?.. А припустиме дозування?.. І відколи про це відомо?.. І ви досі це не відкликали?!.. Звісно. Я все розумію… Гаразд. (Одразу набирає інший номер, водночас відправляючи шматки пирога собі до рота.)

АННЕТ: Алене, будь ласка, зверни увагу на нас!

АЛЕН: Так, люба, я зараз… (у мобільник:) Серже?.. Їм уже два роки відомо про ризик уживання препарату… Йдеться про якийсь звіт для закритого користування, але офіційно жодного негативного впливу не визнано… Ні, не вживайте жодних заходів, їх не передбачено в кошторисі, немає жодного слова в річному звіті… Хода п’яниці, порушення рівноваги – зрештою, весь час маєш вигляд, немов гультіпака якийсь… (регоче) Оборот – сто п’ятдесят мільйонів доларів… Усе заперечуйте… Ці недоумки хочуть оприлюднити спростування. У жодному разі! А якщо відкликатимуть, то треба буде скласти комюніке, щось на кшталт отруєння, еге ж, по двох тижнях після загальних зборів… Він мене ще набере… Гаразд. (Звертається до присутніх.) Чесно кажучи, я ще не обідав.

МІШЕЛЬ: О, то пригощайтесь, звичайно!

АЛЕН: Дякую. Про що ви говорили?

ВЕРОНІК: Про те, що краще було би познайомитися за інших обставин.

АЛЕН: Авжеж, це вже точно.

Тож пиріг – це за рецептом вашої матері?

МІШЕЛЬ: За рецептом моєї матері, але зробила його Веронік.

ВЕРОНІК: Але твоя мати не змішує яблук із грушами!

МІШЕЛЬ: Твоя правда, не змішує.

ВЕРОНІК: Бідолашна, її щойно прооперували.

АННЕТ: О Господи! Щось серйозне?

ВЕРОНІК: Коліно.

МІШЕЛЬ: Їй поставлять обертовий протез із металу й поліетилену. Вона весь час питає, що з ним буде, коли її палитимуть у крематорії.

ВЕРОНІК: Не будь таким злим.

МІШЕЛЬ: Вона не хоче бути похованою поряд із татом! Хоче, аби її спалили, а урну поставили поруч із могилою матері, якій так самотньо на півдні. Дві урни перемовлятимуться на березі моря. Ха-ха-ха!..

Пауза. Всі усміхаються.

АННЕТ: Ми дуже зворушені вашою гостинністю і цінуємо ваше намагання загладити ситуацію, а не докидати дров.

ВЕРОНІК: Що ви, це такі дрібниці!

МІШЕЛЬ: Звичайно, дрібниці!

АННЕТ: Ні, де там! Батьки надто часто втручаються у справи своїх дітей і діють геть по-дитячому! Якби Бруно зламав Фердінандові два зуби, як відреагували би ми з Аленом? Щось я не впевнена, що ми продемонстрували би таку ж широту поглядів.

МІШЕЛЬ: Певно, що так!

АЛЕН: Вона має рацію. Я також не впевнений.

МІШЕЛЬ: А я впевнений! Адже ми всі розуміємо, що могло би статись і навпаки.

Пауза.

ВЕРОНІК: А що каже Фердінанд? Як ставиться до того, що сталося?

АННЕТ: Та він мало що каже. Здається, він розгублений.

ВЕРОНІК: Він усвідомлює, що покалічив товариша?

АЛЕН: Ні. Фердінанд нічого такого не усвідомлює.

АННЕТ: Господи, що ти верзеш?! Звісно що усвідомлює!

АЛЕН: Усвідомлює, що повівся досить брутально, але не усвідомлює, що когось покалічив.

ВЕРОНІК: О, то вам не до вподоби це слово! Але, на жаль, воно відповідає дійсності.

АЛЕН: Мій син вашого не калічив.

ВЕРОНІК: Ваш синочок таки покалічив нашого сина. Повертайтеся за п’ять годин – самі побачите його зуби!

МІШЕЛЬ: Майстерно так покалічив…

АЛЕН: Набряк спаде, а щодо зубів, то відведіть сина до найкращого стоматолога – я готовий профінансувати…

МІШЕЛЬ: Для цього є страхування. Ми ж просто хочемо, щоби хлопці помирились і подібне більше не повторилося.

АННЕТ: Влаштуймо їм зустріч!

МІШЕЛЬ: Чудова думка!

ВЕРОНІК: У нашій присутності?

АЛЕН: Їм поводирі не потрібні. Залишмо їх один на один, як справжніх чоловіків.

АННЕТ: Що за дурниці, Алене! «Справжні чоловіки»! Звісно, нас тут не має бути. Правда ж, краще, щоби нас не було?

ВЕРОНІК: Питання не в тім, будемо ми з ними чи вони будуть самі. Питання в тім, чи хочуть вони поговорити, з’ясувати стосунки.

МІШЕЛЬ: Брюно хоче, це точно.

ВЕРОНІК: А Фердінанд?

АННЕТ: А в нього ми питати не збираємося!

ВЕРОНІК: Але він сам має цього бажати!

АННЕТ: Фердінанд – капосник, не варто перейматися тим, чого він хоче.

ВЕРОНІК: Якщо зустріч Фердінанда з Брюно буде покаранням, то, на мій погляд, нічого доброго з того не буде.

АЛЕН: Мадам, наш син – справжній дикун. Безглуздо сподіватися від нього спонтанного каяття. Що ж, даруйте, але маю повертатися до офісу. А ти, Аннет, залишайся – розкажете потім, до чого прийшли. Я тут у будь-якому разі безсилий. Жінки вважають: потрібний чоловік, батько – ніби це має хоч якесь значення! Чоловік – мов порожня торбинка, яку несе вітер, він безпорадний і вайлуватий… О, з вашого вікна видно вихід із метро – як кумедно!

АННЕТ: Мені дуже ніяково, але я теж не можу залишитися… Мій чоловік ніколи не полюбляв дитячих візочків…

ВЕРОНІК: Дуже шкода. Гуляти з дитиною – це таке диво! Час минає непомітно. Пригадуєш, Мішелю, як ти полюбляв піклуватися про дітей, з якою радістю штовхав візочок?

МІШЕЛЬ: Авжеж, так і було.

ВЕРОНІК: То що вирішуємо?

АННЕТ: Чи буде вам зручно зайти до нас о пів на восьму разом із Брюно?

ВЕРОНІК: О пів на восьму?.. Що думаєш, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Я?.. Якщо дозволите…

АННЕТ: Звісно, ми вас слухаємо.

МІШЕЛЬ: На мою думку, прийти мусить Фердінанд.

ВЕРОНІК: Так, я згодна.

МІШЕЛЬ: Жертва не повинна кудись ходити.

ВЕРОНІК: Слушно!

АЛЕН: О пів на восьму я не можу.

АННЕТ: Ти нам не потрібний, бо ти в цих питаннях безсилий.

ВЕРОНІК: І все ж було б незле, якби батько Фердінанда також був присутній.

АЛЕН (мобільний вібрує): Гаразд, але в такому разі не цього вечора… Алло?.. Звіт іще ні про що не каже. Формально можливість ризику не було встановлено. Доказів немає… (вимикається).

ВЕРОНІК: Тоді завтра?

АЛЕН: Завтра я буду в Гаазі.

ВЕРОНІК: Ви працюєте у Гаазі?

АЛЕН: Представляю справу в Міжнародному кримінальному суді.

АННЕТ: Головне – це щоб діти поговорили. Я приведу Фердінанда до вас о пів на восьму, і ми залишимо їх наодинці. Гаразд? Здається, ви не згодні.

ВЕРОНІК: Якщо Фердінандові не пояснити його провини, вони лише дивитимуться одне на одного, мов порцелянові статуетки, і це ні до чого не приведе.

АЛЕН: Що ви маєте на увазі? Що значить «пояснити провину»?

ВЕРОНІК: Я впевнена, що ваш син – не дикун.

АННЕТ: О, Фердінанд напевно не дикун!

АЛЕН: Ще й який дикун!

АННЕТ: Алене, що ти верзеш? Навіщо таке казати?

АЛЕН: Бо він – дикун.

МІШЕЛЬ: А як він сам пояснює свій вчинок?

АННЕТ: Не хоче про це говорити.

ВЕРОНІК: Але він має щось сказати!

АЛЕН: Мадам, він багато чого має зробити. Має прийти, має поговорити, має вибачитись – ви явно знаєтеся на цьому краще. І ми, повірте, виправимось, але все ж вам варто бути поблажливішою.

МІШЕЛЬ: Ну годі! Ми ж не розійдемося на такій дурній ноті!

ВЕРОНІК: Але ж я хочу Фердінандові тільки добра.

АЛЕН: Я це розумію.

АННЕТ: Посидьмо ще трошки.

МІШЕЛЬ: Зварити ще кави?

АЛЕН: Я не проти.

АННЕТ: І мені, будь ласка. Дякую!

МІШЕЛЬ: Веро, я сам.

Пауза.

Аннет обережно бере й гортає численні альбоми з репродукціями, складені на столику.

АННЕТ: Бачу, ви знаєтеся на живопису.

ВЕРОНІК: І на живопису, і на фотографії. Фах у мене такий.

АННЕТ: О, Бекон! Обожнюю Бекона[3]3
  Френсіс Бекон (Francis Bacon, 1909—1992) – британський художник, твори якого відзначаються винятковою жорстокістю.


[Закрыть]!

ВЕРОНІК: Так, Бекон…

АННЕТ (гортає сторінки альбому): Жорстокість і розкіш.

ВЕРОНІК: Радше хаос. І рівновага.

АННЕТ: Авжеж…

ВЕРОНІК: А Фердінанд цікавиться мистецтвом?

АННЕТ: Не так щоб дуже… А ваші діти цікавляться?

ВЕРОНІК: Намагаємося… намагаємося компенсувати брак інформації у школі.

АННЕТ: Авжеж…

ВЕРОНІК: Намагаємося заохотити їх читати. Водимо на концерти та виставки. Знаєте, ми схильні до віри у миротворчу силу культури!

АННЕТ: О, ви маєте рацію…

Повертається Мішель із кавою.

МІШЕЛЬ: «Клафуті» – це пиріг чи торт? Важливе питання. На кухні мені спало на думку: чому, власне, австрійський «лінцерторте» називають тортом? Беріть, беріть, ми ж не залишимо цього маленького шматочка!

ВЕРОНІК: «Клафуті» – це пиріг. Тісто не приспущене і перемішане з фруктами.

АЛЕН: О, то ви чудово знаєтеся й на кулінарії!

ВЕРОНІК: Зізнаюся – це мені подобається. Кухню треба любити. На мою думку, лише класичний торт – тобто з тонкими коржами – заслуговує на таку назву.

МІШЕЛЬ: А у вас інші діти є?

АЛЕН: Маю сина від першого шлюбу.

МІШЕЛЬ: Хоча це і не має значення, але я довго міркував, чому вони посварилися. Брюно вперто мовчить.

АННЕТ: Брюно не пустив Фердінанда до своєї ватаги.

ВЕРОНІК: Брюно – у ватазі?

АЛЕН: І обізвав його «стукачем».

ВЕРОНІК: Ти знав, що у Брюно є ватага?

МІШЕЛЬ: Ні. Але неймовірно тішуся!

ВЕРОНІК: Чого це раптом?

МІШЕЛЬ: Бо в дитинстві я теж стояв на чолі ватаги.

АЛЕН: Невже? Я теж!

ВЕРОНІК: І що це означає?

МІШЕЛЬ: Біля тебе постійно товчуться п’ятеро-шестеро хлопців, які обожнюють тебе настільки, що ладні за тебе вмерти! Точнісінько, як у «Айвенго».

АЛЕН: Авжеж, саме як у «Айвенго»!

ВЕРОНІК: Невже нині хтось читає «Айвенго»?

АЛЕН: Вони беруть за взірець інший типаж. Людину-Павука, наприклад.

ВЕРОНІК: Що ж, виходить, ви знаєте більше, ніж ми. Фердінанд усе ж не такий мовчун, як ви запевняли. І чому, власне, він назвав Брюно «стукачем»? Ні, даруйте за дурню, це було дурне запитання! Мені байдуже, йдеться ж не про це.

АННЕТ: Не варто втручатись у дитячі розбори.

ВЕРОНІК: Нас це не стосується.

АННЕТ: Певно що ні.

ВЕРОНІК: Але нас стосується результат – він доволі прикрий. Жорстокість учинку – ось що нас точно стосується!

МІШЕЛЬ: Коли я був ватажком – років мав, певно, десять – то сам на сам бився з Дідьє Леґлю, який був значно дужчий за мене.

ВЕРОНІК: І що ти цим хочеш сказати? Не бачу зв’язку.

МІШЕЛЬ: Звісна річ, жодного зв’язку…

ВЕРОНІК: Йдеться не про бійку сам на сам. Вони не побилися.

МІШЕЛЬ: У тому й річ! Просто спало на думку…

АЛЕН: Не бачу великої різниці.

ВЕРОНІК: Чому ж! Дозвольте, але різниця таки є!

МІШЕЛЬ: Є різниця, звісно!

АЛЕН: І яка саме?

МІШЕЛЬ: Ми з Дідьє Леґлю домовилися, що поб’ємося.

АЛЕН: Натовкли йому пику?

МІШЕЛЬ: О, певним чином!..

ВЕРОНІК: Та годі вам про Дідьє Леґлю! Дозволите мені поговорити з Фердінандом?

АННЕТ: Певна річ!

ВЕРОНІК: Я не робитиму цього без вашої згоди.

АННЕТ: Поговоріть із ним. Це цілком природно.

АЛЕН: Еге ж. Успіхів.

АННЕТ: Годі тобі, Алене. Я тебе не розумію!

АЛЕН: Мадам, ви такі завзяті…

ВЕРОНІК: Я – Веронік, гаразд? Ми швидше дійдемо згоди, якщо не називатимемо одне одного «мадам» і «месьє».

АЛЕН: Веронік, вами рухає запал педагога, і це дуже добре…

ВЕРОНІК: Якщо не хочете, я з ним не говоритиму.

АЛЕН: Та ні, говоріть, дорікайте, робіть із ним усе, що вам заманеться!

ВЕРОНІК: Мене справді дивує ваша байдужість.

АЛЕН: Мадам…

ВЕРОНІК: Веронік!

АЛЕН: Веронік, повірте, я далекий від байдужості. Адже мій син поранив іншого хлопця…

ВЕРОНІК: Умисно.

АЛЕН: Знаєте, такі зауваження мене дивують. Звісна річ, що навмисно, нам це відомо.

ВЕРОНІК: Але в цьому і полягає різниця.

АЛЕН: Різниця між чим і чим? Ми ж про одне й те саме говоримо, чи не так? Наш син схопив кийок і зацідив вашому. Хіба не так?

АННЕТ: Це безглуздя якесь…

МІШЕЛЬ: Згоден, не бачу сенсу в подібних розмовах.

АЛЕН: Чому ви хочете обов’язково втрутити оте «навмисно»? Яку науку хочете мені дати?

АННЕТ: Слухайте, це вже кумедія якась! Мій чоловік засмучений через справу. Увечері я повернуся разом із Фердінандом – і хай усе йде природно.

АЛЕН: Я не засмучений.

АННЕТ: А я засмучена!

МІШЕЛЬ: Для смутку немає причини.

АННЕТ: Помиляєтеся, смуток у цьому випадку цілком доречний.

АЛЕН (вібрує його мобільний): Не відповідайте… Ні, жодних коментарів… Кажу ж вам, не виводьте! Якщо виведете, одразу станете винними… Вивести «Антрил» із ринку означає визнати свою провину! У річному звіті порушень немає. Але, якщо хочете позову за підроблення звіту та ув’язнення на п’ятнадцять діб – будь ласка, виводьте з продажу…

ВЕРОНІК: До речі, на святі в колежі минулого року це ж ваш Фердінанд грав роль месьє де…?

АННЕТ: Месьє де Пурсоньяка[4]4
  «Месьє де Пурсоньяк» («Monsieur de Pourceaugnac», 1669) – комедія Мольєра. Головний герой – заможний буржуа, який прибуває до Парижа, щоб одружитися, а місцеві жителі кепкують із нього, намагаючись позбутися зайди.


[Закрыть].

ВЕРОНІК: Ага, месьє де Пурсоньяка…

АЛЕН: Морісе, про жертв подумаємо після зборів… Подивимося, що воно буде після зборів…

ВЕРОНІК: Він був неперевершений!

АННЕТ: Так…

АЛЕН: Ні, препарат не приберуть з продажу через якихось трьох калік!.. Поки що не відповідайте на запитання… Авжеж. До скорого… (Передзвонює колезі.)

ВЕРОНІК: Так, я добре пам’ятаю його у постанові. Пригадуєш, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Авжеж, звісна річ!

ВЕРОНІК: Кумедний такий – у жінку був перевдягнений.

АННЕТ: Точно…

АЛЕН (колезі): Заметушилися, намагаються збити полум’я, тож заяву нехай готують не захисного змісту, навпаки – бийте з усіх гармат, стійте на тому, що «Ференц-Фарма» стали жертвою спроби дестабілізації за два тижні до загальних зборів, буцімто тому й випірнуло це дослідження, детально це пояснити й под. І жодного слова про якісь проблеми зі здоров’ям, дати відповідь лише на одне питання: хто стоїть за цим «дослідженням»?.. Гаразд. (Кладе слухавку.)

Коротка пауза.

МІШЕЛЬ: Фармацевтичні компанії невситимі. Їм би тільки прибутки!

АЛЕН: Втручатись у мою розмову не обов’язково.

МІШЕЛЬ: Розмовляти перед моїм носом також не обов’язково.

АЛЕН: А от і ні! Я змушений розмовляти тут. Проти своєї волі, запевняю.

МІШЕЛЬ: Безсовісно накидáють нам своє зілля…

АЛЕН: У медицині будь-який прогрес пов’язаний одночасно з прибутком і ризиком.

МІШЕЛЬ: Еге ж, звісна річ. І все ж дивна у вас робота, їй-Богу!

АЛЕН: Що ви маєте на увазі?

ВЕРОНІК: Мішелю, це нас не стосується.

МІШЕЛЬ: Кажу ж – дивна робота.

АЛЕН: А ви самі ким працюєте?

МІШЕЛЬ: Так, нічого особливого…

АЛЕН: І що ж це за така «неособлива» робота?

МІШЕЛЬ: Крамую каструлями – я вже казав.

АЛЕН: І клямками.

МІШЕЛЬ: І обладнанням для туалетів. І ще купою різних речей.

АЛЕН: Ого, та що ви кажете – обладнанням для туалетів?! Мені це подобається. Дуже цікаво!

АННЕТ: Алене!

АЛЕН: Та ні, справді цікаво, чого ж! Я цікавлюся тим, як обладнано туалети.

МІШЕЛЬ: Що ж, чом би й ні – це справді цікаво.

АЛЕН: І яке обладнання ви пропонуєте?

МІШЕЛЬ: Існує дві системи. Зі штовхачем та зі шнурком.

АЛЕН: Он воно що!

МІШЕЛЬ: Залежить від труб.

АЛЕН: Ну, звісна річ!

МІШЕЛЬ: Вода може поступати то згори, то знизу.

АЛЕН: Зрозуміло.

МІШЕЛЬ: Якщо хочете, можу познайомити вас з одним зі своїх комірних – він у цьому справжній дока. Але для цього доведеться мотнутися до Сен-Дені-Ля-Плен.

АЛЕН: Бач, ви знаєтеся на своїй справі.

ВЕРОНІК: Ви збираєтесь якось карати Фердінанда? Розмову про сантехніку можна продовжити у більш відповідних умовах.

АННЕТ: Щось мені зле…

ВЕРОНІК: Що з вами?

АЛЕН: О, люба, та ти пополотніла!

МІШЕЛЬ: Ви справді дуже бліда.

АННЕТ: Мене нудить.

ВЕРОНІК: Нудить?.. У мене є «Примперан»…

АННЕТ: Ні, дякую… Минеться…

ВЕРОНІК: Як ми можемо вам допомогти? О, «Кока-Кола»! Точно! (Виходить за «Кока-Колою».)

АННЕТ: Та нічого, минеться…

МІШЕЛЬ: Пройдіться трохи. Зробіть кілька кроків.

Аннет робить кілька кроків.

Повертається Веронік з «Кока-Колою».

АННЕТ: Ви справді гадаєте?..

ВЕРОНІК: Авжеж! Маленькими ковтками.

АННЕТ: Дякую…

АЛЕН (крадькома набирає свій офіс): …Дайте мені Сержа… Що, справді?… Хай набере мене, якнайскоріше… (Кладе слухавку.)

Смачна «Кока-Кола»? Чи це радше засіб проти проносу?

ВЕРОНІК: І не лише проти проносу. (До Аннет:) Як ви?

АННЕТ: Краще… Слухайте, якщо вже ми й вирішимо карати нашу дитину, то робитимемо це на свій спосіб, а не зводячи порахунків…

МІШЕЛЬ: Звісна річ!

ВЕРОНІК: Звісна річ?! Як це розуміти, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Зі своїм сином вони можуть робити все, що захочуть – тут вони мають повну свободу.

ВЕРОНІК: Я так не вважаю.

МІШЕЛЬ: Не вважаєш, Веро?

ВЕРОНІК: Я не вважаю, що вони мають у цьому повну свободу.

АЛЕН: Цікаво… Поясніть це, будь ласка. (Його мобільний вібрує.) Даруйте!.. (Колезі:) Прекрасно… Але не забувай – ще нічого не доведено, певності в нас немає… Не варто фальсифікувати, бо якщо прискіпаються – Моріс сяде на два тижні, а ми – до компанії.

АННЕТ: Годі, Алене! Залиш у спокої свій телефон! Досить із нас цієї гидоти!

АЛЕН: Так… набереш мене і прочитаєш. (Кладе слухавку.) Та що з тобою таке?! З глузду з’їхала? Серж усе чув!

АННЕТ: То й нехай! Дістав уже своїм телефоном!

АЛЕН: Слухай, дорогенька, скажи спасибі, що я взагалі сюди приперся…

ВЕРОНІК: Дуже мило!

АННЕТ: Зараз блюватиму.

АЛЕН: Що?! Ні, ти не блюватимеш!

АННЕТ: І все ж…

МІШЕЛЬ: Може, підете до туалету?

АННЕТ (до Алена): Ніхто тебе тут не тримає…

ВЕРОНІК: Авжеж, ніхто його тут не тримає.

АННЕТ: Мені паморочиться…

АЛЕН: Стій спокійно і подивись уперед. Та дивись же, цуцику!

АННЕТ: Іди геть! Залиш мене у спокої!

ВЕРОНІК: І все ж краще би вона пішла до туалету.

АЛЕН: Чуєш? Ходи до туалету. Якщо блювати – то в туалеті.

МІШЕЛЬ: Дай їм «Примперан».

АЛЕН: Це ж не від вашого «клафуті», еге ж?

ВЕРОНІК: Я зробила його вчора!

АННЕТ (до Алена): Не чіпай мене!

АЛЕН: Та заспокойся ти, цуцику!

МІШЕЛЬ: Слухайте, ну нащо нервувати так по-дурному!

АННЕТ: Мій чоловік уважає, що за будинок, школу, сад маю відповідати я!

АЛЕН: Зовсім ні!

АННЕТ: І знаєш, я тебе розумію. Усе це смертельно нудно. Авжеж, саме так – нудно!

ВЕРОНІК: Якщо це так нудно, тоді навіщо народжувати?

МІШЕЛЬ: Певно, Фердінанд відчуває вашу байдужість.

АННЕТ: Байдужість?!

МІШЕЛЬ: Ви ж самі кажете…

Аннет блює.

Величезний струмінь частково потрапляє на Алена.

Пошкоджені й мистецькі альбоми на столику.

МІШЕЛЬ: Тазик, швиденько! Тазик!

Веронік біжить за тазиком, а Мішель підставляє Аннет тацю для кави.

Аннет гикає, проте цього разу не блює.

АЛЕН: Цуцику, можна ж було піти до туалету!

МІШЕЛЬ: Еге, а вашому костюмові дісталося!..

Повертається Веронік із тазиком і ганчіркою. Тазик дають Аннет.

ВЕРОНІК: Це точно не може бути через мій «клафуті»!

МІШЕЛЬ: Це нерви, а не «клафуті». Просто нерви.

ВЕРОНІК (до Алена): Не хочете привести себе до ладу у ванній кімнаті? О Господи, мій Кокошка[5]5
  Оскар Кокошка (Oskar Kokoschka, 1886—1980) – австрійський письменник і художник-експресіоніст.


[Закрыть]! Боже мій милий!

Аннет гучно блює до тазику.

МІШЕЛЬ: Та дай ти їй «Примперан»!

ВЕРОНІК: Не одразу ж! Вона нічого не проковтне.

АЛЕН: А де у вас ванна кімната?

ВЕРОНІК: Ходімо, я покажу.

Веронік і Ален виходять.

МІШЕЛЬ: Нічого, це все нерви. Нервовий криз. Аннет, ви ж мати. Хочете ви того чи ні, але ви – мати. І я розумію вашу тривогу.

АННЕТ: Ммм…

МІШЕЛЬ: У мене є приказка: не можна подолати те, що подолало тебе.

АННЕТ: Ммм…

МІШЕЛЬ: У мене це відлунює у хребцях. Раптом що – шию зводить.

АННЕТ: Ммм… (Блює ще трохи.)

ВЕРОНІК (повертається з іншим тазиком, в якому видно губку): Що ж тепер робити з бідолашним Кокошкою?!

МІШЕЛЬ: Я спробував би «Містер Пропер»… Складно буде висушити… Або ж ти промий сторінки водою і поприскай парфумами.

ВЕРОНІК: Парфумами?!

МІШЕЛЬ: Візьми мій одеколон «Курос», я й так ним не користуюся.

ВЕРОНІК: Папір пожолобиться.

МІШЕЛЬ: Можна присушити феном і притиснути книжками. Чи попрасувати – пригадуєш, ми так робили з квитками?..

ВЕРОНІК: Ех…

АННЕТ: Я куплю вам новий альбом.

ВЕРОНІК: Це раритет! Наклад давно вичерпано!

АННЕТ: Мені дуже шкода…

МІШЕЛЬ: Ми дамо з ним раду. Дозволь, Веро.

Веронік з огидою подає йому тазик з водою та губку.

Мішель починає чистити книжку.

ВЕРОНІК: Це перевидання двадцятирічної давнини каталогу виставки п’ятдесят третього року в Лондоні!..

МІШЕЛЬ: Сходи за феном. І принеси «Курос». Він у шафі для рушників.

ВЕРОНІК: У ванній зараз її чоловік.

МІШЕЛЬ: Він же там не голий! (Веронік виходить, а Мішель продовжує чистити.) Отак. Більшу частину прибрав. Тепер трохи протерти альбом про долганів[6]6
  Долгани – народність у Красноярському краї Росії, споріднена з тунгусами. Вивчення мови та звичаїв цього племені на межі зникнення дуже популярне в Європі.


[Закрыть]… Я на хвилинку. Зараз повернуся.

Виходить, забравши цебро.

Веронік і Мішель повертаються разом. Вона – з флаконом одеколону, він – із тазиком зі свіжою водою.

Мішель повертається до чищення.

ВЕРОНІК (до Аннет): Як ви? Вам краще?

АННЕТ: Так…

ВЕРОНІК: Прискати?

МІШЕЛЬ: А де фен?

ВЕРОНІК: Він принесе, коли закінчить свої справи у ванній.

МІШЕЛЬ: То почекаємо. «Курос» – в останню мить.

АННЕТ: А мені можна буде до ванної?

ВЕРОНІК: Авжеж! Певна річ.

АННЕТ: Навіть не знаю, якими словами…

Веронік веде Аннет до ванної та повертається.

ВЕРОНІК: Просто жах!

МІШЕЛЬ: Не варто було йому мене провокувати.

ВЕРОНІК: Та й вона нестерпна.

МІШЕЛЬ: Принаймні приємніша за нього.

ВЕРОНІК: Лицемірна.

МІШЕЛЬ: А мені вона симпатичніша.

ВЕРОНІК: Гидотна парочка. Не розумію, чому ти їх захищаєш? (Обприскує одеколоном тюльпани.)

МІШЕЛЬ: Я їх не захищаю. Чого це ти раптом так вирішила?

ВЕРОНІК: Тягнеш час, хочеш, щоб і кози ситі були, і сіно ціле…

МІШЕЛЬ: А от і ні!

ВЕРОНІК: Так! Розповідаєш про свої подвиги, коли був ватажком, погоджуєшся з тим, що вони можуть робити зі своїм сином що завгодно, хоча їхній малий є небезпечним для суспільства, а отже, це стосується всіх! Просто божевільна якась, так обблювати мої книжки! (Вона прискає парфумами на Кокошку.)

МІШЕЛЬ (показує): І долганів…

ВЕРОНІК: Коли відчуваєш, що лізе нагору, треба одразу бігти до туалету!

МІШЕЛЬ: І Фудзіту[7]7
  Леонард Фудзіта (Léonard Fujita, 1886—1968) – франко-японський митець (графік, художник, гравер, ілюстратор, гончар, фотограф, кінорежисер, кутюр’є).


[Закрыть]…

ВЕРОНІК (обприскує все): Гидота яка!

МІШЕЛЬ: Коли зайшла мова про сантехніку для туалетів, я ледве стримався.

ВЕРОНІК: О, ти гідно тримався!

МІШЕЛЬ: Добре ж я йому відказав, еге ж?

ВЕРОНІК: Дуже дотепно. Особливо про комірного.

МІШЕЛЬ: Бридкий тип! Як він її називає?

ВЕРОНІК: Цуциком.

МІШЕЛЬ: А й справді, цуциком!

ВЕРОНІК: Подумай лише: цуцик! (Вони сміються.)

АЛЕН (повертається з феном): Еге ж, я називаю її цуциком.

ВЕРОНІК: О… Даруйте, це ми так, по-доброму кепкуємо… Це ж найлегше – покепкувати з прізвиськ, які даємо близьким! Гей, Мішелю, а ми як одне одного кличемо? Ще кумедніше, правда ж?

АЛЕН: Фен вам потрібний?

ВЕРОНІК: Дякую.

МІШЕЛЬ: Дякую. (Вихоплює фен із рук Алена.) Ми одне одного називаємо дарджилінґ, як чай. Здається, це значно кумедніше за цуценятко!

Мішель вмикає фен і починає сушити книжки.

Веронік пригладжує вологі сторінки.

МІШЕЛЬ: Тисни, тисни дужче!

ВЕРОНІК (перекрикуючи шум фена): Як вона, бідолашна? Їй краще?

АЛЕН: Краще.

ВЕРОНІК: Я неправильно відреагувала, мені дуже соромно.

АЛЕН: Та нічого.

ВЕРОНІК: Накинулася на неї зі своїм каталогом – досі не можу прийти до тями.

МІШЕЛЬ: Перегорни сторінку. Та тримай, тримай же її!

АЛЕН: Так можна й подерти.