Текст книги "Чарівний талісман (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ шостий,
у якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію «На! Тепер ти загадуй…»

Заснув Сашко Циган і… одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.

Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хлів і льоха. Життя було прекрасне.

Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.

«Ні! Так далі жити не можна!» – подумав він. і раптова рішучість охопила його.

Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.

Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.

– Альо! – торкнув його за плече Сашко Циган.

– Га? – перелякано розплющив очі Марусик.

– Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.

– Що? – не второпав спросоння Марусик.

– Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому. – важко зітхнув Сашко Циган.

– Як?!

– Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком… розмова була.

– І в мене, – зітхнув Марусик.

– Нецікаво мені стало вдома. Розумієш? Нецікаво.

– А куди ж тікатимеш?

– Не знаю ще…

– Слухай, – несподівано збадьорився Марусик. – Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, – це можна. Тоді й я з тобою. Га?

– Давай! Хоч на кілька днів… – Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.

– Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? – спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.

– Ну… я думаю… – Сашко Циган насупив брови що мало означати задуму, – я думаю… краще за все… у ліс.

– У ліс? – скривився Марусик.

– А що? У македонському курені сховаємось.

– А їстимемо що?

– Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…

– Гриби-и… – знову скривився Марусик. – Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…

– Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…

– Ну, гаразд! – махнув рукою Марусик. – У ліс, то в ліс.

– У ліс? – скривився Марусик.

– А що? У македонському курені сховаємось

– А їстимемо що?

– Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…

– Гриби-и… – знову скривився Марусик. – Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…

– Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний Навіть навпаки Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…

– Ну, гаразд! – махнув рукою Марусик. – У ліс, то в ліс.

…Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора Тому так рано і встав

Побачивши друзів, він здригнувся – дуже вже рішучий вигляд вони мали А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.

– А я? Мене, значить, кидаєте?

– А тобі тікати нічого В тебе нема причин Та й їсти нам носитимеш, – сказав Сашко Циган. – І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…

Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став Не вмів він сперечатися.

Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби

Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалося, стояв тут цілу вічність

– Ого! – виглянув Журавель. – У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.

Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського

Так і прозвали вони його – македонський курінь І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина

Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.

Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.

Найкоротший шлях до македонського куреня пролягав повз Бакай Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього А для чого, питається, робити те, що неприємно?!

Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати

Йшли мовчки.

Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.

У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом із ними переживав урочистість моменту

Вони ледве розшукали курінь Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно…

– Не знайдуть, – впевнено сказав Сашко Циган. – Раз ми не одразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.

– Ага, – сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму

Журавель м'явся, переступав з ноги на ногу. Йому не хотілось розлучатися з друзями

– А може… може, давайте гриби пошукаємо, – несміливо запропонував він

– А що, давайте, – підтримав Сашко Циган

І гайнули хлопці по гриби

Той, хто збирав коли-небудь гриби, знає, яка то заразлива штука, – тільки почни. І як воно заспокоює. Всі думки з голови – фіть! – і нема Всі почуття з серця – геть Ні про що не думаєш Одне тільки на умі – гриб! Де ти, голубчику, де ховаєшся – чи під оцим здибленим опалим листям, чи під отією згорбленою глицею? А коли усміхається тобі удача, ти вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, не помічаєш. Голову до землі – і як той пес мисливський.

Сьогодні хлопцям щастило як ніколи А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися Грибів у кожного було – повні торби

– Що з ними робити? – знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня

– Може, хай Журавель додому забере? – сказав Марусик.

– Ні! Ні! – замахав руками Журавель. – Я й свої вам залишу. Бо одразу ж зрозуміють, де я був І вас почнуть шукати в лісі.

– О! Правильно! Розумно! – похвалив його Сашко Циган. – У тебе іноді каструлька варить.

– Ви їх посушіть, – порадив заохочений похвалою Журавель. – На гілки понахромлюйте, як ото білочки роблять.

– Зупинись, – сказав Циган. – У мене вже слів нема вихваляти твій розум Не виснажуй мене. Іди вже додому А то зірвеш нам усю операцію.

Журавель скривився, наче в нього боліли зуби.

– Іди! – повторив Сашко Циган. – А то стемніє, самому боязко буде йти.

– Ви ж тут обережніше… З вовками й ведмедями не заводьтеся, – пожартував на прощання Журавель.

Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:

– А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе

– Ага, – без особливого захоплення кивнув Марусик

– Хай!. Хай вони тепер ділять ту машину… хоч пилкою ріжуть Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.

– І я, – вже зовсім щиро підхопив Марусик

У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і – не встиг озирнутися – хоч в око стрель

Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:

– Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися

Циган не став наполягати

Загорнувшись у ковдри, вони лежали у цілковитій темряві, чекаючи сну Але сон не приходив. Десь недалеко тріснула гілка. Щось наче ухнуло…

– Що… що це? – прошепотів Марусик. – Хо… ходить хтось…

– Та ні. Спи.

– Ох! Пропадемо ми тут ні за цапову душу.

– Та ну тебе! – Сашко Циган намагався шепотіти бадьоро, але в самого дрібно тремтіло біля пупа

Що не кажіть, лячно вночі у лісі

Чито інстинкт далеких доісторичних предків прокидається (коли кожної миті можна було чекати нападу шаблезубого тигра, або печерного ведмедя, чи ще когось). Але навіть дорослий незатишно почувається вночі у лісі.

Тому я цілком розумію наших героїв

Коли довго не спиш, якось втрачаєш відчуття часу. Здається, минула година, а збігло всього лише п'ять хвилин І навпаки…

Циган не міг би сказати, скільки минуло часу Аж раптом… Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика І… В курінь хтось зазирнув.

– А-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були!

Циганові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайомець…

– Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то…

«Ні! Ні! Не хочу! Досить з мене…» – подумки вигукнув Сашко Циган

Але незнайомець почув його.

– Ну, це вже твоя справа. Не хочеш – не треба… Можна й відмінити. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівний талісман іншому…

Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник Сашко Циган наче полетів у чорну безодню. І одразу прокинувся

Ліс був сповнений пташиного гомону Десь угорі, просто над головою, лікар-дятел дбайливо вистукував сосну. Сонячне павутиння заснувало вхід у курінь

Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос.

«Ні, мабуть, таки сон», – вирішив він.

Хлопець виліз із куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними і сміхотворними.

«А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки Чого ж боятися?»

І таємничий незнайомець вже здавався йому навіть симпатичним

Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.

– Привіт!.. Здоровенькі були! – весело вигукнув Сашко Циган. – Вилазь Снідати будемо.

Він уже розпалював вогнище Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі Хлопці навернули трохи не півторби харчів

– Цікаво, як там наші старі, – усміхнувся Сашко Циган

Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався Він дуже переживав

«Мої, мабуть, очей не зімкнули Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала…»

Роздуми його перервав Сашко Циган

– На! – сказав він і простягнув Марусику жаб'ячу лапку

– Нащо? – здригнувся Марусик

– Як «нащо»? Тепер ти загадуй Тільки гляди, не так, як я…

– Та… Не треба. Не хочу я…

– Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось Я ж хотів викинути, пам'ятаєш А ти… Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою, – і Сашко Циган силоміць сунув жаб'ячу лапку Марусику в кишеню.

Розділ сьомий,
у якому наші герої переконуються, що дорослі – дуже складні люди. На Бамбурах знову співи

Вони враз нашорошили вуха їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.

Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками

Ближче… Ближче… Ближче…

Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив… захеканий Журавель

– Ану тебе! – в один голос полегшено вигукнули хлопці.

– Ху! Ху! Ху! – пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова

Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:

– Оххх!.. Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають… А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію

– Ой-йой! – аж присів з переляку Марусик. – Що ж це буде?

Сашко Циган насупив брови:

– Та-ак!.

Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном:

– А… а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш?

Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку в кишеню і витяг… лотерейний білет:

– Ось він…

– Що-о?!

Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці

Журавель махнув рукою:

– Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було «Не бачив?» – питають «Не бачив. Ми, – брешу, – посварилися трохи Вони кудись подались. А куди, не знаю» Година минула, дві Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже… Хрипло так, приглушено: «Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу» І простягає А той здивовано: «Та ви ж збиралися вранці самі!. Чого ж…» – «Не було коли… – І рукою махнув. – Беріть, ви ж просили» Твій, Марусику, брови як насупить: «Ні, – каже, – не хочу!» – «Та нате ж!..» – «Не хочу і все…» Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються Просто як діти Тоді твій, Марусику, замахав-замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: «На, синку, матері оддаси!» Силою білета мені в руку вклав і пішов Я – до матері А вона: «Та ти що! Не хочу! – І теж руками замахала. – Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси…» Отак!. – Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану. – На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.

Сашко Циган почервонів і одсахнувся:

– Ні! Не буду

– Та ти що? Це ж ти виграв.

– Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу

– Марусику… – ступив крок Журавель.

– Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти. – І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.

– Ну, знаєте… – почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:

– Не гарячкуй Білет у тебе, то хай у тебе й полежить А там видно буде…

– От-от! Вірно! – підхопив Марусик, – А зараз гайда додому Ато…

Журавель не вмів сперечатися.

…Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.

Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув

– Не дрейф! – зрозумів його зітхання Сашко Циган. – Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше… Зате…

– А я й не боюсь. Подумаєш, – знову зітхнув Марусик. – Просто маму жалко Як вони переживали, мабуть…

Потиличників не було Були сльози, зойки і голосіння Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу

А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.

І решта батьків теж заспішила на роботу

А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.

З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.

Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але…

– Ех, люди добрі, – жалібно скривився поштар. – Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен…

– Що таке? – сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.

– Ох, краще б ви не від мене почули…

– Та що таке? Кажи вже! – нахмурився Павло Максимович.

– Та от… у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка Замість трійки вісімка була надрукована. – І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету

Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав, – і раптом… зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха

– Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!. А ми тут мало не той… не… Га-га-га-га-га!

На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.

Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину

– Сусіде! – загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича. – Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!.

Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні

«Ой, сусідко, сусідко, сусідко…» – обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.

А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: «По опеньки ходила…» Тільки замість «По опеньки ходила, козубеньку згубила» співали: «По опеньки ходили, «Запорожця» згубили…» І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт)

Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.

Ох, ці дорослі!

Які вони все-таки складні люди…

Розділ восьмий,
у якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. «Ех ти! Артист!» Сварка

Минуло кілька днів

Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію І про чарівний талісман, про жаб'ячу лапку, не згадували.

Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати І махнув рукою: боїться то боїться, його справа.

Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.

Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння.

І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.

Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив'язі.

Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була «Волга» з шашками – таксі Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом «Кінозйомочна»

Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього Вся його увага була зосереджена на машині.

Троє дверцят відчинилися одночасно – як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи Вийшли четверо: троє чоловіків і одна жінка.

Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка, – у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі й у велосипедній шапочці з довгим козирком.

Височенний, з двома фотоапаратами на шиї чолов'яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:

– От село! Писанка! Ельдорадо!

– А що я вам казав! Що? – самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю. – Курнатовський сказав – значить, все! Завжди слухайте Курнатовського На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо А з Курнатовським завжди буде все гаразд!

Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.

– Гелію Борисовичу, а вам що, не подобається? – спитала жінка

– Ммм… – невиразно промурмотів Гелій Борисович.

– Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш Таке село! – Курнатовський здійняв догори руки. – Та гарнішого села нема на всій планеті!

– Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно, – скривився Гелій Борисович.

– Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається… Це головне А дивіться, які типажі! Ми тут ще й головного героя знайдемо, – Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.

І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців

– Здрастуйте, хлопці! – підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.

Чоловіки мовчки кивнули.

Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий

– Ми з кіностудії, – сказала жінка. – Я – режисер. Це – головний оператор Це – художник А це – директор картини. Знімаємо фільм для дітей Про пригоди сільських хлопчаків Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки І кандидатів на ролі заодно шукаємо Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?

Хлопці перезирнулися

– Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить, – Курнатовський кивнув на Марусика. – Точно за сценарієм Кирпатий, веснянкуватий… Абсолютно

Тепер уже перезирнулися кіношники.

Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову Що це мало означати – чи схвалення, чи сумнів, – важко було сказати…

Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику – теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його

Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.

– А що? Можна. Спробуємо Спробуємо, – лагідно промовила режисерка. – Як твоє прізвище, хлопчику? Ім'я, адреса… – Вона вийняла з кишені джинсів блокнота Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.

Прізвище, ім'я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.

…Вже давно розвіялася пилюка після того, як поїхали кіношники, і Бровко вже замовк, заспокоївся, заліз у будку, а Марусик усе ще не міг прийти до тями

Він важко дихав широко розкритим ротом, наче риба, щойно витягнута з води.

– Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменись! – Журавель ляснув його долонею по спині

Але Марусик не зреагував Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз – з усієї сили Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами:

– Жа… жаб'яча лапка…

– Що? – Журавель відчув, як у нього похололо в животі

– Жаб'яча лапка, – повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд. – Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив – мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш…

– Тю! – тільки й зміг вимовити Журавель.

Аж тут почулося диркання мотоцикла, і до воріт під'їхали Сашко Циган з батьком

Батько зсадив Сашка біля хлопців, розвернувся і зник за курявою

Сашко Циган був обвітрений, розчервонілий, радісно збуджений.

– Здорові будьте, хлопці! – бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору. – Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витяти? Що трапилося?

І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилось

Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.

На закінчення Журавель поспішив додати:

– Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик

– Гм… – задумливо гмикнув Сашко Циган. – Так кажеш, питали, чи є в нас гарні хлопці, жваві, моторні, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре, і взагалі… – Сашко Циган звузив очі – А про Гришу Пасічного ви не сказали?

Марусик густо почервонів і одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика і знизав плечима.

– Ну ви кадри! Я вам кажу!

Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. Ні наш гарбузянський соловейко – переможниця районної олімпіади доярка Ганна Тертична (колоратурне сопрано), ні баяніст – комбайнер Мирон Кандиба, ні акробати-механізатори брати Затягайло (Іван, Павло і Олександр)…

Коли тільки оголошували: «А зараз виступить Гриша Пасічний», – зал уже вибухав оплесками І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені – глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався «Художнє читання». Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка «Гавриїл Кириченко – школяр», оповідання Панаса Висікана та інші смішні речі Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п'ятикласник, а цілий театр сатири То був талант, справжній талант! Як то кажуть – од бога

– Не згадати Гришу Пасічного – це, знаєте… – презирливо скривився Сашко Циган.

Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика Той червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:

– А де… де його було шукати?. І взагалі… вони ж поспішали… ті кіношники

– Не напускай туману в очі! – одрубав Сашко Циган. – Скажи, що сам хотів Сам випхався Слави забажалося. Не думав я, що ти такий… Артист!

І тут раптом Марусика прорвало:

– Ти… ти сам, а не я… Ти просто заздриш, що не ти… що не тебе… Звик завжди командувати, бути першим, а тут… Хтось йому, бач, носа втер Просто заздриш! І все!

Сашко Циган розгублено завмер Журавель зі здивованим переляком позирав на Марусика

Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв!

Що це буде зараз?

Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.

– Ну… ну… ну й пень… Я заздрю! Йому! Ха! Та… та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я… та я після цього й знати тебе не хочу! Все! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!

Він круто повернувся й пішов геть.

Журавель якусь мить розпачливо дивився йому вслід, потім обернувся до Марусика:

– Нащо ти так?

– А чого ж він? Чого? Завжди… Завжди давить… Йому все можна, а іншим нічого Набридло! Набридло! Проживу й без нього! Що я йому – горох при дорозі: хто йде, той скубне Я теж людина А ти… біжи за ним, як тобі його жаль! – І Марусик теж повернувсь і теж пішов геть. Тільки в інший бік.

Журавель стояв і отетеріло крутив головою то на Сашка Цигана, то на Марусика

Отак несподівано, неждано-негадано, ні сіло ні впало побили горшки хлопці.