Текст книги "Чарівний талісман (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

XVIII

У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання й одпустила їх із третього уроку.

Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.

Коли надворі весна і вас одпустили з третього уроку, який у вас може бути настрій?

Пречудовий! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний…

Перед дверима у свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.

«Мабуть, кудись пішла. У крамницю чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».

Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, що б бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам. а про всяк випадок бабуся дала йому ключа), одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:

– Мама приїхала!

У коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.

Вітя кинувся в кімнату.

Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.

Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшо в до балконних дверей.

Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, – закурювала.

– Не можу, не можу я більше… – схлипувала бабуся Світлана. – Ти їздиш, тебе нема, а я…

Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє…

– Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик із Дніпропетровська, – винувато знизала мама плечима. – Я думала, що його фотографії ніколи…

– Я не можу вже дивитися йому в вічі… І без кінця щось вигадувати… Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте… Він. по-моєму, вже підріс…

Мама важко-важко зітхнула:

– Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, тільки-но ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є… Все життя парубкує. Тікає від аліментів…»

– Ні! Ні!..

– А що ж ти хочеш?

– Я не знаю… – розгублено сказала бабуся Світлана.

Мама знову тяжко зітхнула і. взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:

– Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..

– Я хотіла, як краще… Щоб не травмувати Зайчика… Мені здавалося… Я хотіла… – голос у бабусі був такий винуватий.

Далі Вітя вже не слухав Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.

Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.

Але в цю мить мама затулила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.

І Вітя метнувся геть із кімнати.

У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, радше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.

У світі вимкнувся звук.

Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї… Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні…

Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове – прозоро зеленів. То був дуб-нелінь. що всю зиму не скидає засохлого листя.

Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судомно схлипуючи.

Потім сів на землю і не заплакав – завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.

– Недовго музика пограла, недовго фраєр танцював! – голосом сусіди з третього поверху Георгія Вадимовича сказав Злан Великий! зареготав.

Небо гінко гнало кудись хмари – білі, кучеряві й байдужі…

– Ти житимеш тепер у нас… Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! – почу в Вітя свій голос і не впізнав його.

З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і. голосно каркаючи, перелетіла на сосну.

– Твій тато негідник! Твій тато негідник! Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Твій тато негідник! – глузливо каркала ворона. – Тікає від аліментів! Тікає від аліментів!..

Слово «аліменти» Вітя вперше почув від Борі Жабського. Він усе знав, той Боря Жабський. У них у класі було кілька дітей із так званих «неповних» сімей, батьки яких розлучилися. Мар'яна Лещенко, Юра Дараган, Іра Таратута. Валя Залізняк… Жабський абсолютно точно знав, чий тато скільки платить отих аліментів, тих принизливих батьківських грошей, якими вони одкуповуються від своїх дітей. Один тато більше, другий менше… Але ніхто не тікав від аліментів Ніхто!..

Звідкись із глибини саду налетів рвучкий холодний вітер, шарпнув Вітю за полу розстебнутої курточки, пронизав усе тіло крижаним колючим болем. Наче хотів нагадати, що нема вже в світі того теплого подиху, який хукав колись на маленького хлопчика, знайденого мамою у холодній зимовій капусті… Нема. Й не буде ніколи…

Як же тепер жити? Як жити тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?

Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..

Два великі чорні круки злетіли з-за дерев і сіли на землю неподалік. І походжали хазяйновито, раз у раз нахиляючи голови і дзьобаючи щось на землі.

– Ну, чого ти? Чого? – тихо сказала Кіра-Добринка. – Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли як краще… Для тебе ж хотіли… Ти ж бачиш, вони страждають… Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось вигадаєш. Правда'?.. Ну. придумай, придумай щось…

Круки знялися й полетіли.

Скільки минуло часу, скільки хмар, байдужих і холодних, пронесло небо над Вітиною головою, він не знав і не відчував.

…Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович із бабусиних спогадів.

Він довго стояв перед дверима.

Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка.

Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана. З-за її плеча визирала бабуся Світлана.

– Зайчику! Чого так пізно? – вигукнула мама і враз пополотніла, відступаючи. – Що?! Що сталося?!

Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:

– Тато загинув!

Мама й бабуся Світлана заніміли.

Не даючи їм опам'ятатися. Вітя знову ковтнув повітря і. поспішаючи сказати до сліз, випалив:

– У школі сказали!.. Нещасний випадок… В одного хлопчика теж батько там… Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам…

Більше говорити він уже не міг Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма. не стримуючись.

І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві.

Так виплакують люди тільки велике непоправне горе.

Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним. – втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди…

Вітя лежав під маминим ліжком і. крекчучи від натуги, скручував дротом пружинну сітку. Дріт був сталевий, плоскогубці раз у раз спорскували, боляче прищіплювали пальці, але Вітя не відступав. Хто ж це зробить, як не він. Більше нікому. Час уже ставати господарем у хаті. Не все ж до дяді Васі й Альховки звертатися…

А з темного закутка за шафою дивилася на нього Міс Таємниця.

Відтепер це було її постійне місце.

Вона лишалася з Вітею на все життя…

Чарівний талісман

Дитинству мого дорогого Володимира Максименка присвячую

Розділ перший,
у якому ви знайомитесь з нашими героями. а також із собакою Бровком і всі разом звичайнісінько, без жодних чар вирушаєте у ліс по гриби

Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни і всміхнулося… Воно щоранку всміхається, коли встає й кидає свій перший погляд на наше село.

Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі. Знаєте пісню:

 
Стоїть гора високая,
попід горою гай,
зелений гай,
густесенький,
неначе справді рай…
 

Так то точнісінько про наші Гарбузяни співається.

І гора, і гай. і річечка (Голубенька називається). І хати білі у буйних садках потопають, і луг. і левада, і три верби схилилися над Голубенькою («де в'яжуться човни…»). А в Голубеньці й латаття, і жабуриння, і ряска – ну геть-чисто все. що треба для незабутньої мальовничості пейзажу. Недарма наш земляк поет Андрій Лопата створив неповторні талановиті рядки:

 
Гароузяни мої, Гароузяни!..
Синьооке дитинство моє…
 

Немає місця кращого на землі!.. Але сонце всміхається не лише тому, що милується нашими Гарбузянами. Є в нього, в сонця, ще причини для усмішки…

Он воно зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати і ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон. Це перший з героїв нашої правдивої розповіді – Марусик. Не дивуйтесь, що в нього дивне ім'я. Насправді він Сашко. Але в ранньому, синьоокому, як пише Андрій Лопата, дитинстві мати запинала його хусточкою і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. Ім'я приліпилося, і став він Марусиком.

Звичайно, я розумію, давати прізвиська непедагогічно, але що вдієш, коли з давніх-давен існує ця негарна, непедагогічна звичка Навіть славетний римський імператор Гай Юлій Цезар не вберігся від цього. Бо оте Цезар – не що інше, як вуличне прізвисько (що означало чупринистий, волохатий). І прізвисько це стало потім загальним, називним для означення царственого титулу. Отже не гнівайтесь, що герої наші матимуть прізвиська… Але підемо слідом за сонцем.

Он воно зазирнуло у сусідню з крайньою хату. Цього разу не у вікно, а на горище, де в духмяному сіні розкинувся на ковдрі замурзаний смаглявець.

Це теж Сашко. Але Сашко Циган. Іншого прізвиська йому й не придумаєш. І батько його був Циган по-вуличному. і дід, і прадід… Бо такі ж чорняві й темношкірі. А справжнє прізвище їхнє Непорожні. І з циганським родом-племенем нічого спільного вони не мають.

Та сонце кличе нас далі, у сусідній з Непорожніми садок.

Там під грушею на розкладачці згорнувся калачиком довготелесий білявий хлопчина.

Ви не повірите, але й він Сашко. На цьому кутку Гарбузян. який зветься романтично і незвичайно – Бамбури. – найулюбленіше ім'я – Сашко. Отже погодьтеся, прізвиська на Бамбурах просто необхідні. Тим паче, що вони необразливі, навіть ніжні. Третього Сашка звуть Журавель. Правда, прозвали його так не на честь прекрасного птаха, а за схожість з колодязним журавлем (він майже на дві голови вищий за своїх друзів).

Безтуроотно сплять наші герої і не уявляють навіть, який незвичайний день щойно почався для них. як у несподівану пригоду він їм готує…

А втім, сонечко підморгує нам і запрошує зазирнути ще в одне місце.

Пробачте, на цей раз – у собачу будку на Цигановому подвір'ї.

Там. поклавши голову на волохаті, у реп'яхах лапи, дрімає здоровенний рудий Бровко.

Він теж герой нашої незвичайної, але цілком правдивої історії і відіграє в ній дуже важливу, якщо не сказати вирішальну в певному розумінні, роль.

Сонце лагідно зазирнуло під великі світлі, майже білі собачі брови і побачило синю безсовісну муху, яка саме в цю мить сіла Бровкові на ніс. Бровко, не розплющуючи очей, пересмикнув носом. Муха на якусь мить знялася, але тут же сіла знову і спокійнісінько почала потирати передні лапки, наче сиділа не на собачому носі, а на якомусь неживому предметі

Бровко розтулив одне око. глянув на муху і блискавично клацнув зубами. Проте муха виявилася спритнішою за нашого пса. Вона встигла злетіти, продзижчала коло в нього над головою і знову сіла на ніс. Ну ви подумайте!.. Яке нахабство!

Бровко розтулив друге око. мотнув головою і роздратовано гавкнув. Голос у пса був такий гучний і дужий і пролунав так несподівано, що зозуляста курка злетіла зі свого сідала на бантині й з відчайдушним кудкудаканням залопотіла крилами прямо над головою в Сашка Цигана.

Сашко Циган прокинувся:

– Тю!.. А киш! Хай ти…

Але курка вже не чула. Вона вилетіла крізь горищні дверцята, чіпляючись за щаблі драбини, на подвір'я Хлопець солодко потягнувся, перевернувсь на правий бік і заплющив очі. Але сну вже не було. Сон одлетів.

Покрутившись іще трохи. Сашко Циган знову потягнувся, сів. трусонув головою і примружився на сонячний ранок. Знизу чути було голоси батьків і чмихання мотоцикла. Батьки їхали на роботу – тато в поле, мама на ферму.

«Ану його! Рано як! – подумав хлопець з досадою. – Клята курка збудила ні світ ні зоря… А втім… – Сашко не вмів довго засмучуватись. – Нічого страшного. Значить, підемо сьогодні по гриби. Скільки збираємось – і все просипаємо».

Збадьорений цією думкою, хлопець підхопився, підскочив і – ой! – боляче вдарився головою об бантину. Але. спускаючись драбиною вниз, він уже веселенько щось мугикав.

Гарна була в Сашка Цигана вдача. Оптимістична.

Батьки вже поїхали – дирдиркання мотоцикла віддалялося.

Намочивши під умивальником два пальці і протерши ними очі. хлопець заскочив на кухню. На столі стояв прикритий рушником сніданок. Сьорбнувши з чашки молока і куснувши пиріжка з сиром. Сашко Циган сунув надкушений пиріжок до кишені, схопив у кутку кошика і гайнув надвір.

Бровко вискочив з будки і привітно заметляв хвостом.

– На! – надкушений пиріжок зник у Бровковій пащі так блискавично, що важко було навіть устежити, як це трапилося. – До лісу підемо. По гриби! – Хлопець одв'язав пса. і той відразу застрибав, намагаючись лизнути господаря в ніс. Коли б він умів говорити, то зараз сказав би: «Ех! Якже я люблю волю! Як я люблю кудись іти з тобою! Недаремно я тебе сьогодні так рано збудив. Недаремно! От побачиш, сьогодні неодмінно трапиться щось незвичайне!»

Те. що повинно трапитися щось незвичайне. Бровко передчував усім своїм собачим серцем. Собаки завжди передчувають важливі події, і якби могли про це розказати, люди б уникли багатьох несподіваних неприємностей.

…Марусик усміхався крізь сон. Йому снилися вареники з вишнями. Раптом один із вареників розліпився і голосом Сашка Цигана закричав:

– Ану вставай, сонько! Чуєш!

Другий вареник теж розліпився і гавкнув на Марусика. Марусик здригнувся і розплющив очі. У розчиненому вікні стирчало дві голови – хлоп'яча і собача.

Одна належала Сашкові Цигану, друга – його псові.

– Га? – лупнув на них Марусик спросоння.

– Гав! – озвався Бровко.

– Вставай, кажу, крокодиле! По гриби підемо! Швидше! – вигукнув Сашко Циган.

– Єсть! – Марусик по-солдатському скочив з ліжка.

На відміну від Сашка Цигана, він довгенько хлюпався під умивальником, пирхаючи і бризкаючись на всі боки Він любив умиватися.

– Ану тебе! – нетерпляче вигукнув Циган.

– Гав! Гав! – підтримав його Бровко.

– Одну хвилиночку! Чистота – запорука здоров'я! – заспокоїв їх Марусик. швидко-швидко витираючись рушником.

Зате на сніданок Марусик. так само, як і Сашко Циган, часу не витрачав. Сьорбнувши компоту і куснувши хліба з салом, він вигукнув:

– Я готовий!

Надкушений хліб із салом зник у Бровковій пащі чи не швидше, ніж пиріжок.

Утрьох вони бігом подалися в садок до Журавля.

Та навіть утрьох збудити Журавля виявилося справою не такою й легкою.

На вигуки, гавкання і навіть штурхани Журавель тільки дриґав ногами і, не розплющуючи очей, повертався на другий бік.

– Вставай! Ти що! – гукав Сашко Циган.

– По гриби ж ідемо! Вставай, чуєш! – кричав Марусик.

– Гав! Гав! Гау! – басовито вторив Бровко.

Та Журавель тільки сопів і дриґав ногою. Він любив поспати. Особливо вранці, коли так солодко спитьс я і коли сняться найцікавіші сни. Журавель свої сни пам'ятав добре і любив розповідати.

Тому прокидатися зараз він не мав аніякісінького бажання.

Нарешті Циган побігу сіни, схопив кухля з водою і хлюпнув Журавлю на голову.

Лише тоді Журавель розплющив очі. мотнув головою й сів на розкладачці.

– Що таке? Горить десь, чи що?

– По гриби йдемо, чуєш! – гукнув Сашко Циган.

– Давай швидше! – квапив Марусик.

– Гав! Гав! – озвався Бровко.

– Тю! То не можна було просто сказати? Треба було ото обливатися…

– Як же тобі скажеш, коли ти спиш.

– Тільки ногою дриґаєш.

– А мені снилося ніби ми на «Москвичі» кудись ідемо… – розтягнув губи в добродушній усмішці Журавель. – Утрьох, і Бровко з нами. Не хотілося з машини вилазити…

– От Журавель!

– Тут по гриби треба йти. а він на «Москвичі» катається.

Журавель нарешті підвівся з розкладачки, і одразу стало видно, наскільки він вищий за своїх друзів. Вон и ледве сягали йому до плеча.

– Хлопці! – згадавши щось, замислився Журавель. – Я не можу… Я матері обіцяв зробити повітку…

– Та ну тебе! Ніколи з тобою не виберешся нікуди! – сердито закричав Сашко Циган. – Завжди тобі щос ь треба – то дрова рубати, то воду носити, то…

– Пізніше зробиш! Як повернемось. – махнув рукою Марусик.

– Умиватись не треба Ти вже вмитий. – сказав Сашко Циган.

– Точно! – засміявся Марусик.

Журавель несподівано забігав на одному місці, високо піднімаючи довгі ноги, потім зірвався й побіг по подвір'ю. Оббіг навколо хати і шугонув у розчинені двері

– Ха! Спортсмен!

– Олімпієць!

Минула хвилина, друга, третя… Журавель не виходив.

Хлопці перезирнулись і мовчки рушили в хату.

Журавель сидів за столом і. мружачись від задоволення, наминав просто зі сковороди яєчню, запиваюч и її кисляком з величезного кухля.

Ні слова не кажучи, хлопці дружно схопили стілець за ніжки й одсунули його разом з Журавлем від стола.

– Та що ви. хлопці! Я ж голодний! З учорашнього вечора нічого не їв. Я ж і до лісу не добреду.

Але друзі були невблаганні.

Бровкові дістався шмат ковбаси і коржик з маком. Зітхнувши. Журавель узяв велику корзину, і вони рушили.

Розділ другий,
у якому ви потрапляєте у Губанівський ліс, де біля таємничого озера відбувається несподівана зустріч, під час якої наш вірний Бровко поводиться зовсім незрозуміло. Жаб'яча лапка

Стежка до лісу вела понад річкою крутим берегом, в'юнилася серед кущів верболозу.

Мокрі росянисті гілки раз у раз черкали хлопців по щоках, лоскітно струшуючи холодні краплі за комір.

Сашко Циган, який ішов попереду, іноді навмисне придержував чи відтягував гілку, щоб вона хльоснула Журавля, який простував за ним.

– Ой! – скрикував Журавель. – Не треба!

– Не буду! – спокійно казав Сашко Циган і через кілька кроків знову відтягував гілку.

– От стривайте. – сказав Журавель. – Я вам краще сон розкажу, який мені сьогодні приснився. Ще перед тим. як ми на «Москвичі» їхали. Значить, так… Іду я. значить, лугом… по той бік Голубеньки…

Сонце світить, коники у траві стрекочуть…

– Жаби кумкають… – втрутився Марусик.

– Та не перебивай! Іду я. значить, лугом… у бік річки, у бік села. Усі Бамбури на тому березі переді мною як на долоні. Хати наші на узгір'ї, садки, городи, стовпи високовольтні… І раптом бачу: здіймається в небо над моєю хатою повітряний змій. Та обережно. Цигане! Ну тебе! І на тому повітряному змії якась, бачу, людина… Вчепилася руками, летить, як на дельтаплані. Придивляюсь…

– А то вчителька математики Таїсія Миколаївна. – знову втрутився Марусик.

– Та не перебивай же! Ну!.. Придивляюся, значить… Ато – Карабас-Барабас… Кіно «Пригоди Буратіно» по телевізору, пам'ятаєте… Летить, борода віялом, зуби конячі щирить… Я дивлюсь, і мене зовсім не дивує, що казковий Карабас-Барабас на повітряному змії над нашими Бамбурами летить. Наче так і треба… – Журавель замовк.

– Ну? Ну й що?.. А далі що? – спитав Марусик.

– Нічого… А далі ми вже на «Москвичі» ідемо…

– Якісь у тебе сни. Журавель, як у рябої кобили. – кинув через плече Сашко Циган.

– Які є. – зітхнув Журавель. – А взагалі… Цікаве все-таки явище – сни. Уві сні може відбуватися все що завгодно. І ти цьому віриш. Уві сні ти літаєш – без крил, без нічого, просто відштовхуєшся від землі, крутиш ногами і летиш. І це тебе аніскільки не дивує. Уві сні це абсолютно нормально. Наче так і треба. Взагалі що б не відбувалося уві сні. хоч би які найдивовижніші речі – ти цьому віриш. Цікаво! Правда?

– Ну. так то ж уві сні, – глибокодумно кинув Сашко Циган.

– А взагалі скільки ужитті різних загадок, таємниць, незрозумілого… Цікаво жити на світі! Правда? – Журавель обвів навколо широко розкритими захопленими очима і зітхнув.

Почалися переліски. Голубенька звернула ліворуч, попід густу кучеряву діброву, а хлопці пішли прямо, у темні обійми так званого Губанівського лісу, що починався одразу височенними щогловими соснами, між яких купчилися зарості ліщини, черемхи, глоду та іншого лісового розмаїття. І враз густо пахнуло лісовим духом, який неможливо описати, але в якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже усіма слов'янськими мовами «губи» – це «гриби»),

– Ех. кінчається літо. – зітхнув Сашко Циган.

– Мда… – й собі зітхнув Марусик. – Ще трохи – і до школи…

– А мені вже й хочеться. – усміхнувся Журавель.

– Та! – махнув рукою Сашко Циган – Хоч би не обманював.

– А я не обманюю. Чесно. – знов усміхнувся Журавель.

– Ну й дурень! – одрізав Сашко Циган.

– Теж мені радість! – пхикнув Марусик. – Знову уроки, домашні завдання, «трудові навички», «сідай, двійка»… Тьху!

– Найкраще у навчальному процесі – це канікули. – прорік Сашко Циган.

Журавель хотів щось заперечити, але Циган перебив його:

– Не дратуй мене! Що ти не скажеш – буде неправда Любиш ти удавати з себе зразково-показового…

Аж гидко слухати!

Журавель ніяково усміхнувся і знизав плечима Він був на півроку старший за своїх друзів, але вчилися вони в одному класі, жили поряд, і. як ви вже. мабуть, помітили, ватажком серед них вважався Сашко Циган Марусик йому підспівував. А Журавель пас задніх. Тому що був добрий, поступливий, м'який вдачею, страшенно не любив сварок і суперечок. Про таких кажуть: «Хоч у вухо вбгай, хоч до рани прикладай».

І він не ображався, коли хлопці кепкували з нього. Звісно, при бажанні Журавель міг легко постояти за себе, хоча б надававши їм потиличників (він спокійно впорався б з обома). Але він лише простодушно усміхався на їхні глузи – вони наче одскакували від нього, як горох від стіни. Така вже була в нього вдача.

Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі у глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько. Бровко як навіжений ганяв по заростях, раз у раз гавкаючи на якусь тільки йому видиму лісову живність.

З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь… То був Бакай. Лісове озеро.

Казали, що воно не має дна – таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора – хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра. Десь колись пропало теля, і сліди його начебто обривалися на березі Бакаю… Колись, заблукавши, хтось нібито чув на озері чиїсь відчайдушні крики… Та що й казати – коли вже починають балакати про якесь місце, що воно таємниче й загадкове, то воно таки стає і таємничим, і загадковим. Уже від самих тих балачок. І хоч би яка була людина оптимістична й насмішкувата, наближаючись до такого місця, вона мимохіть примовкає й замислюється. Примовкли й хлопці.

І тут…

Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не… Бо я вам не повірю.

Так от. Примовкли хлопці. І тут… Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець.

Те. що це не просто якийсь дядько, а саме таємничий незнайомець, хлопці вирішили одразу, з першого погляду. Причому, як потім з'ясувалося, вирішили одночасно всі троє, кожен окремо, не змовляючись. Такий у нього був вигляд. Незвичайний. І таємничий. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом'яного бриля, потемнілого й обшарпаного, яку діда-баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було – голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот… На таких людей і в натовпі обертаються. А тут. уявляєте, глухий ліс. безлюддя та ще й озеро з недоброю славою. Було від чого завмерти й зупинитись здивовано.

Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця…

То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко, найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах. який не пропускав не лише чужих, а й своїх, не обгавкавши їх як слід, раптом, мов кошеня, почав лащитись до незнайомого дядька… Хлопці ошелешено перезирнулись.

І тоді незнайомець несподівано заговорив.

– A-а. привіт! – усміхнувся він так. наче навмисно їх тут чекав. – Здоровенькі були!

– П-привіт! – перший відгукнувся Журавель.

– 3-здрастуйте!.. – в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.

Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.

– Чудове місце… Гарне… – Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. – Несподівано, чаклунськи гарне…

Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай. І те. що картон був темно-сірий. а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.

Поряд із незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.

– А… а ви хто? – спитав Сашко Циган.

В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.

– А ви як думаєте?

– Хто його зна… – непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.

– От бачите… Недогадливі ви… – Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови. – Чаклун я… Чарівник.

Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.

– Що-о? – у Марусика витягнулося обличчя.

– Тю!.. – розгублено усміхнувся Журавель.

– Дядько жартують! – махнув рукою Сашко Циган. – Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми – маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.

– Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете – доведу?

Хлопці знову перезирнулися – в котрий уже раз.

– Ну… ну… доведіть! – задерикувато мотнув головою Сашко Циган.

Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.

– Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка… – Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану. – Це не просто лапка. Це чарівний талісман. Той. у кого він. може задумати будь-яке бажання – і воно здійсниться.

– Та ну… – недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.

– Задумати можна лише одне бажання. Отже… І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: «Досить мені того…» – і передати талісман іншому. – Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився: – Ну. йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється…

І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.

Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.